Після того, як ми перерахували п’ять напівміфічних персонажів та окремо від них поетів т.зв. «кікла» — має слідувати епоха «мудреців» (що, до речі, дуже кумедно, бо слово «філософ» означає любитель мудрості, і «мудрець» тому стоїть вище за «філософа»). Але в тих самих «кіклічних» поетів були також і сучасники-лірики, тож, перш ніж перейти до «мудреців», не можна обійти увагою і цих мужів. Тим паче, що поезія серед греків також вважалась авторитетним джерелом мудрості, і філософам доводилось багато боротись проти поетичного впливу на думки своїх сучасників. Деякі з ранніх поетів були прямими сучасниками вже більш пізніх Дев’яти ліриків та Семи мудреців, але ці дві групи людей все-таки будуть виділені в окремо. Проте, розглядаючи ранніх ліриків, нам все ж таки доведеться подекуди забігати вперед.
Лірична поезія
Одним з найдавніших елегійних поетів був Каллін з Ефесу (прибл. 685-630 до н.е.), від якого зберігся лише заклик до захисту батьківщини, а саме захисту «землі, дітей і дружини», та ще один досить архаїчний за змістом вірш, переказаний нами в прозі ось таким чином:
«Від долі не втечеш, і часто смертна доля наздоганяє у хаті ту людину, яка втекла з поля бою. Боягуза ніхто не шкодує, ніхто не шанує; а от героя, навпаки, оплакує весь народ, та за життя вшановують його, як божество».
Не менш яскраво та сама тема звучить в елегіях спартанського поета Тіртея (прибл. 665-610), що надихав спартанців на війну з Месенією. Тіртей так само висміює боягузів і втікачів; але цікаво, що під час переліку героїчних якостей людини, на прикладі найкращих героїв з епосу, він знаходить всі ці якості недостатніми.
Гордістю служитиме і для міста, і для народу
Той, хто широким кроком, у перший просунеться ряд
І, сповнений завзятості, забуде про втечу ганебну,
Життя свого не шкодуючи і вельмипотужної душі.
Померти в перших рядах війська за своє рідне місто — ось найвищий подвиг і головна якість героя. Елегії Тіртея вміщували також виклад основ спартанського державного устрою, похвалу спартанським установам, різноманітні міфи, які освячують устрій спартанської громади, та заклики до збереження «доброго порядку». Не дивно, що навіть через сотні років їх продовжували розспівувати спартанці. Тіртей – це Лікург у віршах. При цьому сам Тіртей писав іонійським діалектом, який був єдино прийнятним для поезії всіма греками того часу, а не на доричному діалекті спартанців.
Вже більш особистою і суб’єктивною виглядає поезія Архілоха (прибл. 680-630), хоча і вона подається з тієї самої сторони консервативного примітивізму; він оспівує своє особисте життя, бойові пригоди, ставлення до друзів та ворогів. Архілох жив війною, бо жив за часів постійної війни його рідного острова проти фракійських племен, і можливо саме тому своїм богом він шанував Ареса.
Але незважаючи на це, він ставиться до традиції дещо іронічно. Так, наприклад, Архілох пише про свої подвиги у пишномовному стилі гомерівського епосу, але в такому ж стилі він раптом розповідає про те, як під час втечі довелося кинути свій щит (непробачна зухвалість для аристократичної етики). Крім цього його вважають основоположником літературного ямбу, що бере початок з народних «викривальних “рус. обличительных” пісень», і в рамках якого можна було щедро використовувати лайку та знущатися зі своїх опонентів (див. баттл-реп). Архілох навіть пишався умінням відплачувати злом за отримані образи. Його сміливо можна назвати першим «баттловиком» у поезії; так, дівчину, яка відмовилася за нього вийти – він навіть викривав епітетами повії.
Що цікавіше з погляду ідеології — в Архілоха вже поставлена проблема мінливості буття, в якому все залежить від «долі та випадку» (а де ж тоді Боги?), але водночас визнає він і значення людських зусиль. Це вже значне світоглядне зрушення; і окремо тут варто відзначити, наскільки Архілох буває співзвучний філософу Геракліту ще задовго до народження останнього.
Слідуючи шляхом розвитку цих умовно-прогресивних елементів, ще далі зайшов сучасник Архілоха (а разом з тим Тіртея та Калліна), поет Семонід з Аморга. У його дидактичних віршах переважають песимістичні роздуми про оманливість людських надій, про загрози старості, хвороб і смерті, які нависають над людиною. У божественному управлінні світом він не бачить нічого, крім свавілля. Висновок з цього — насолоджуватися благами життя, поки ще можливо. Але, разом з цим, у нього можна знайти і примітивний патріархальний тролінг жінок, де він класифікує жіночі характери, порівнюючи їх з різними тваринами, і виводячи таким чином саме походження жінок від тварин. Тому Семонід «пішов далі» дуже умовно, і причини цього дуже песимістичні і скоріш «негативні».
Мотиви насолоди набувають подальшого розвитку вже в наступному поколінні, у іонійця Мімнерма (прибл. 635-570), якого греки вважали першим поетом кохання. Він сучасник Сапфо та ранніх «дев’яти», проте від нього мало що збереглося, і ми лише знаємо, що він проповідував швидкоплинність життя та важливість насолод, і що легенда зводить його з одним із «семи мудреців». Мовляв, коли Мімнерм писав, що ідеал життя це прожити свої шістдесят років без хвороб і проблем, то Солон відповів йому, що краще замінити шістдесят — вісімдесятьма. Також він написав поему про заснування міста Смірна, та його боротьбу проти Лідійського царства, що вкотре доводить, як легко гедонізм може поєднуватися з «високим», у даному випадку з патріотизмом.
Епіменід (прибл. 640-570) народився у Фесті на Криті, жив потім у Кноссі; у стародавніх оповідях зображується улюбленцем богів і віщуном. За словами Арістотеля, він не передбачав майбутнього, а скоріш роз’яснював темне минуле. Повідомляється про особливе космогонічне вчення, яке термінологічно та за своїм змістом примикає до космогонії фінікійців; так наприклад, за версією Епіменіда світ мав дві першооснови – Аер та Ніч (які, якщо вірити збереженим свідченням, вважали важливими началами світу такі фінікійці, як Санхунйатон і Мох).
Коли афіняни після повстання Кілона хотіли очиститися від «Кілонового прокляття», вони запросили Епіменіда для принесення очисних жертв (596 до н. е.); Епіменід здійснив жертвоприношення та у винагороду взяв тільки гілку присвяченого Афіні дерева оливи, після чого уклав договір про дружбу між кносцями та афінянами.
За переказами, Епіменід ще юнаком заснув у зачарованій печері Зевса на горі Іда, та прокинувся лише через 57 років. За іншою версією, перебуваючи в печері, він постився і перебував у тривалих екстатичних станах, як монах-відлюдник. В будь-якому випадку, печеру він залишив вже бувши володарем «великих мудростей». Епіменіду приписується вірш про брехливість критян (цитований у Новому Завіті у апостола Павла в Тит. 1:12), що вже здавна використовується в курсах логіки як приклад порочного кола; він каже, що «Всі критяни брехуни». Оскільки Епіменід сам був уродженцем Криту, це висловлювання набуває проблематичного характеру. Якщо ми припустимо, що твердження є істинним, то виходить, що критянин Епіменід, будучи брехуном, сказав істину, що є протиріччям. Тут можна вбачати навіть зачатки діалектики та софістики в «дофалесівській» літературі.
За однією з версій, Епіменіду також належать слова, процитовані апостолом Павлом у його промові в Афінах (за іншими версіями, Павел цитує філософа Клеанфа, або поета Піндара): «Бо ми ним живемо і рухаємося і існуємо, як і деякі з ваших поетів говорили : “Ми Його і рід”».
Так само, як Емпіменід, родом із Криту походив поет, який був трохи більш ніж на покоління старшим за нього — Фалет з Гортіни (прибл. 700-640), ще сучасник Тіртея, Семоніда та Калліна. Він був запрошений до Спарти як засновник (чи реформатор?) свята Гімнопедії, а також як вчитель, який готував спартанські хори до виступу на цьому найважливішому для спартанців святі (традиційне датування: 665р. до н.е.). Наприкінці античності Боецій у своєму творі «Основи музики» повідомляє, що спартанці довгий час зберігали чудову музику завдяки діяльності Фалета, який навчав дітей музичному мистецтву, будучи запрошеним із Криту за велику нагороду. Інакше кажучи, Фалет заклав основи спартанської мусичної освіти, та саме його наявність пояснює таку довгу і стабільну спартанську перевагу над іншими греками в музичній сфері. Збереглися деякі древні свідчення про те, що Фалет, використовуючи музику, утихомирив у Лакедемоні внутрішню смуту. Це насамперед фр. 85 стоїка Діогена Вавилонського та геркуланумський папірус з текстом трактату «Про музику» епікурейця Філодема з Гадари; також про це зазначено у «Мораліях» Плутарха. Все це дуже схоже на діяльність Епіменіда, яку він проводив через півстоліття. До речі, у тій же Спарті водночас із ним жив уже згаданий консервативний поет Тіртей.
Подібним до Епіменіда і Фалета був також Арістей з Проконнеса (бл. VII ст. до н. е.) – мандрівник і «чудотворець», про якого розповідає Геродот. Він написав «Арімаспічні вірші» — розповідь про гіперборейців та арімаспів у 3-х книгах. Також написав «Теогонію» Гесіода у прозі. Примітивність ж світогляду орфіків та піфагорійців (пізніше тут буде посилання) до певної міри символізує їх віра в існування Абаріса – ще одного віщуна і жерця Аполлона. Абаріс був вихідцем із Скіфії чи з країни гіпербореїв. За легендою, він обходився без їжі та літав на чарівній стрілі, подарованій йому Аполлоном, тому піфагорійці називали Абаріса «Повітреходом». Він обійшов усю Грецію, де одним лише словом зцілював хвороби. Він же побудував храм Кори Спасительки (Персефони) і складав усякого роду освячувальні й очисні замовляння, тому одного разу припинив чуму, що лютувала в Спарті. Цікаво, що це збігається з тими ж історіями «очищення», пов’язані з Епіменідом та Фалетом. Така рання віра в бродячих чудотворців-пустельників, на тлі примітивної народної теології орфіків і діонісійців робить появу Ісуса через сімсот років не такою вже й дивовижною.
Цар Крез
Тож закінчуючи огляд поетичної традиції, в рамках якої чудово видніються філософські мотиви, ми переходимо безпосередньо до Ліриків та Мудреців. Але мабуть варто почати з імені царя, поява якого постійно фігурує як деяка хронологічна точка відліку для життя більшості «мудреців». Цим царем був правитель Лідії – Аліатт II (640-560 рр.) який значно розширив межі своєї держави. Перші п’ять років правління Аліатта лідійці воювали з мілетськими греками. Наступні п’ять років він звертав свою увагу на схід, де розгораталась війна з наступаючими на нього мідянами та вавилонянами, очолюваних царем Кіаксаром. Знамените сонячне затемнення 585 року, передбачене Фалесом з Мілету – збіглось із закінченням бойових дій, та ріка Галіс була прийнята за новий державний кордон.
Його сином був цар, другий по значущості для епохи «мудреців» – Крез (595-546 рр.), останній цар Лідії, що правив перед вторгненням персів. Вважається, що саме Крез одним з перших почав карбувати монети, встановивши стандарт чистоти металу і гербову царську печатку на лицьовій стороні монети (голови лева та бика). З цієї причини в античні часи розширилися легенди про його неймовірне багатство. Згідно однієї з таких легенд, Крез якось спитав грецького мудреця Солона, коли той відвідував столицю Лідії Сарди: чи можна вважати володаря таких великих багатств справді найщасливішим зі смертних? На що Солон відповів: «Нікого не можна назвати щасливим раніше, ніж той помре». Саме при його правлінні остаточно були підкорені Ефес та Мілет. Майже всі грецькі мудреці, згідно легенд – зустрічались з Крезом особисто.
Чому це взагалі важливо? Та чому Лідія відіграє таку роль? Просто тому, що вся інтелектуальна еліта ранньої Греції походила з Іонійського узбережжя, найбільш розвинутого та багатого регіону Греції. Однією з причин багатства Креза було якраз підкорення грецьких торгівельних центрів та збір данини з неї.
Він був найсильнішим серед східних царів, які знаходились поблизу греків, до того ж він не був для них ворогом (адже легально інтегрував їх в свою державу та дарував торгівельну автономію). Лідія для греків – взірцевий приклад; це була централізована держава, яку так і не зміг побудувати Агамемнон, з квітучою та багатою столицею в Сардах, цар якої навіть симпатизував грекам і вважався «філелліном». Саме в цій частині Греції народився та творив Гомер, в цій частині Греції зародилась також розвинена форма лірики, та саме іонійський діалект став літературною мовою всіх греків та основою для всіх майбутніх загальногрецьких мов (атичної та койне), і саме тут виникла грецька філософія, якщо вважати її початком появу Фалеса. Тому неможливо переоцінити значення Іонійського узбережжя для грецької культури, а Лідія мала велике значення для греків саме цього регіону.
«Дев’ять ліриків»
В якості попередників «філософського повороту», ми почнемо, мабуть, з «ліриків». Вищезгадуваний кіклічний епос, разом із епосом класичним – були основою не тільки для живопису та театру класичної епохи, але й для ліричного жанру поезії, та і в принципі, для всього мистецтва Греції взятого в цілому.
«Дев’ять ліриків», під такою узагальненою назвою до нас дійшов канон ліричних поетів Давньої Греції, оцінений філологами елліністичної Александрії в якості достойного для критичного вивчення. Предфілософської епохи торкаються тільки четверо з них, і конкретно в цій статті ми лише їх і розглядатимемо (інших на потім).
В першу «передфілософську» четвірку сучасників Фалеса входять: Алкман, Сапфо, Алкей та Стесіхор. В п’ятірці що залишилась – Івік, Анакреонт, Сімонід, Піндар та Вакхілід.
До цього моменту в наших статтях було перераховано близько 25 імен, кожне з яких для греків сприймалось на одному рівні з ім’ям Піфагора, а в деяких випадках могло розцінюватись навіть більш серйозоно. З усім цим матеріалом були добре знайомі як «Мудреці», так і «Лірики» ; це був інтелектуальний фундамент для них усіх. Звісно, насправді значних імен було трохи більше, навіть в цій самій сфері творчості, яку ми зараз розбираємо, можна було би додати ще з десяток імен, що мали значення для греків. Крім того, можна було б додати ще до двадцяти імен значних політиків, яких греки шанували і в пізніші епохи, навіть в часи життя Платона; і це навіть не рахуючи відомих нам по іменам скульпторів, архітекторів та музикантів. Але якщо від всієї цієї маси імен, котрі повинен був знати кожен освічений грек (той же Фалес, наприклад), відсіяти незначні – все рівно знайдеться з десяток імен, які складали фундамент знань нового покоління мудреців. А для безпосередньо філософського покоління, сучасників Піфагора – до цього досить великого списку додаються вже і самі «семеро мудреців», та якнайменш четверо з ліриків.
Все це ми приводимо лише з тією метою, аби під час вивчення античної філософії та мистецтва – у читача було усвідомлення масштабів. В історії філософії всі звикли «починати з Фалеса», але насправді за його спиною стоїть значно більше, ніж одна тільки міфологія Гомера.
За хронологією серед «дев’яти» першим йде Алкман (2-га пол. VII ст. до н.е.), який майже гарантовано походив від батьків-рабів; ймовірніше за все він був родом із Сард, столиці Лідії. Він перший відомий по збереженим фрагментам поет, що писав пісні для хору. Але, як не дивно, він жив та працював в Спарті в період після 2-ї Мессенської війни. В Спарті, где особливо шанували Аполлона та цнотливу богиню Артеміду – дівочі хори було особливо розповсюджені. Для них, окрім текстів, Алкман створював мелодії та розробляв танцювальні рухи. Він писав здебільшого пеани (гімни богам), проомії (вступи до епічних декламацій) та парфенії (пісні для жіночого хору). Саме в Спарті, де протягом декількох століть Алкман дуже шанувався, йому встановили пам’ятник.
До нас дійшов текст однієї з його пісень; він складений з окремих частин, пов’язаних між собою формулами, що визначали кінець одного і початок іншого сюжету:
- Прославлення древніх героїв Спарти, братів Діоскурів, а потім синів Гіппокоонта, вбитих Гераклом;
- Розмірковування про могутність богів та тлінність людського життя, і витікаючі з цього моральні розпорядження;
- Прославлення самого хору, який виконував парфеній, його керівниці та окремих учасниць, які виконували танець.
З найбільшого серед збережених уривків ми дізнаємось декілька другорядних, але цікавих деталей:
«Усіх їх, хоробрих, не забуде пісня моя. Зломили Доля та Порос (багатство) тих мужів, – найстарші серед богів. Зусилля марні».
Або інший мотив: «Блаженний, хто з веселим духом, сліз не знаючи, дні свої проводить».
Звісно, подібні мотиви ми вже бачили раніше в Архілоха, Семоніда та Мімнерма (останній, до речі, перемежовується з Алкманом на сорок років життя); але все ж, хіба ці слова не виглядають вже в дусі пост-класичної античності? Хіба це не «деградуючий еллінізм»? Тим не менш, на фоні богів, найвеличніші серед смертних просто «ніщо», і ця архаїчна думка домінує в різних формах серед усіх творів Алкмана. Людина не є центром його сюжетів, та ймовірно що від волі смертних нічого не залежить. Не обходить Алкман і сюжети Гомера, і звісно ж, не обходить він «Троянську війну» з різними міфологічними персоналіями. При чому якщо взяти всіх «дев’ять» в цілому, ці мотиви зустрічаються частіше, ніж у ранніх ліриків (які, що досить важливо, ще вживу застали кіклічних поетів). Тож ймовірніше за все, вбога александрійська критика саме за це і обрала «дев’ять», тому що ці автори писали по мотивам їх улюбленого Гомера.
Примітна одна особлива риса Алкмана – він хизується тим, що може їсти все що завгодно, особливо «теж саме, що і народ», йому не соромно. Цікаво, що він взагалі акцентує увагу на їжі, алкоголі та, більш за все – на дівчатах та любовних втіхах; тому не дивно, що багато місця у віршах Алкмана займає бог Ерос. Але разом із тим, що вже говорилось раніше, все це виглядає досить дивним для поета Спарти. Та на цьому дивні моменти не закінчуються. Алкману приписують досить живу та сучасну по своєму стилю епіграма про Кастора та Полідевка. Не дивлячись на те, що це спартанські герої, і сам він спартанський поет, Алкман вочевидь пишається тим, що він не грецький землепашець, та підкреслює своє міське та столичне походження в одному з віршів, де згадує Сарди як свою батьківщину.
Алкман оживлює сюжети «гедоністичних» поетів минулого, у нього знову мерехтять роздуми про короткість життя, про владу долі (ананке), і навіть дещо дивні для грецького чоловіка фрагменти в дусі: «ох якби жінкою мені стати!». В нього ми знайдемо навіть строки: «досвід – ось основа пізнання»; хоча звісно тут він має на увазі простий життєвий досвід, а не емпіризм, і тим не менш. У нього ми також знайдемо мотиви пацифізму («Залізний меч не вище за прекрасну гру на кіфарі»). Все це сучасна критика звикла розглядати як породження виключно пізнішої елліністичної епохи. Тим цікавіше і навіть важливіше в такому контексті виглядяють старі лірики.
Як ці умовно-прогресивні мотиви поєднуються з його про-спартанським напрямом, що є яскравим виключенням з багатьох десятків інших випадків – це питання, якому тільки в майбутньому може бути знайдене рішення.
Так само, як і у Алкмана, мотиви пацифізму ми можемо знайти у Стесіхора Сицилійського (630-556 рр.). Хоча сам він зовсім не проти писати про героїчні війни, особливо з Гомерівськіх міфів. У своєму консервативному та воєнному пафосі він, буває, доходить до дуже стоїчних по характеру сентенцій, як наприклад «марно та зовсім не треба за тими, хто вмер, лити сліз».
І хоча це не виходить за рамки старої моралі предків, або поезії Тіртея, та і досить логічно для патріархального та воєнізованого світогляду. А сам стоїцизм не претендує на високу ступінь інтелектуальності. Але, все ж, якщо стоїцизм це філософія (чим він і є), то знаходження аналогій в минулому може виявитись справою корисною, особливо якщо в майбутньому ми знайдемо посилання стоїків на того ж Стесіхора.
Отже, візантійська збірка «Суда» приписує Стесіхору 26 книг (більше, ніж всім іншим лірикам разом узятим), в яких головне місці займали ліро-епічні поеми (що за складом йдуть близько до епосу Гомера та кікліків; в них Стесіхор дає обробку старих сюжетів в нових формах та інтерпретаціях). До троянського циклу Стесіхора відносяться: «Елена», «Руйнування Іліона», «Повернення» та «Орестея». До фіванського циклу відносяться «Ерифіла» (назва по імені дружини одного з учасників походу Сімох проти Фів), «Європея». З інших епічних поем відомі «Мисливці на вепря» (про полювання на кледонського вперя), «Геріонеїда» (про похід Геракла на далекий захід, звідки він вивів Геріонові стада биків), «Скілла» (про Скіллу, яку вбив Геракл повертаючись від Геріона), «Цербер» (про подвиг Геракла з Цербером), «Кікн» (про поєдинок Геракла із сином Ареса Кікном, якого перетворили на лебедя).
При обробці сюжетів, що зустрічались в поемах Гомера, Стесіхор іноді дає нові версії, беручись за матеріали живих народних історій та вже втрачених літературних текстів. Так, міф про Ореста розроблюється Стесіхором не так, як ми бачимо в «Одіссеї»: у Гомера Орест, вбивши матір, тільки виконує обов’язок помсти, а у Стесіхора він знемагає від мук совісті, як вбивця. В нього ж зустрічається версія міфу про те, що Елену боги перенесли під час облоги Трої в Єгипет. Обидві ці версії, як і сама збільшена емоційність поезії – ляжуть в основу трагедій Евріпіда. Так само і любовний мотив у Стесіхора досить сильний; достатньо сказати, що саме від нього походять перші пастуші ідилії.
Поезію Стесіхора в античності цінували дуже високо. Так, Діонісій Галікарнаський повідомляє, що важливістю своїх сюжетів Стесіхор перевершував Піндара та Сімоніда, а в інших відносинах суміщував переваги обидвох. Да і такий трагік, як Есхіл – створював свою «Орестею» під впливом «Орестеї» Стесіхора.
Ствердувалось навіть, що «в Стесіхорі живе душа Гомера». Відомий пізньоантичний літературний критик Псевдо-Лонгін називав Стесіхора «найгероїчнішим з поетів», а Квінтіліан казав, що Стесіхор «підняв на свою ліру важкість епічного вірша», та додав, що «якби Стесіхор від чрезмірного таланту не переходив межі, його можна було б вважати гідним суперником Гомера». Але у всьому цьому він скоріш наслідує «кікликів» та виглядає як їх останній представник, нехай по манері виконання це буде і лірика.
Дві центральні фігури ліричної поезії предфілософського періоду, це, безумовно, Алкей та Сапфо. Вони жили в одному місті, належали до одного політичного угрупування та були майже одного віку. Почнемо ми все ж з більш відомої Сапфо (бл. 630-470 до н.е.). Вона різко відрізняється від усіх своїх попередників та сучасників, та навіть в подальшій історії мало кому вдавалось досягти її рівня ліричності. На фоні інших поетів вона виділяється більш опрацьованою стилістикою; краще передає пристрасті та емоції, більше та глибше розкриває саме почуття кохання. Також у неї вже починають зустрічатись сентенції філософського характеру, що нагадують знаменитих «мудреців»:
«Багатство одне – товариш поганий без чесноти поряд. Якщо ж вони разом зійшлись – вищого блаженства нема».
«Я розкіш люблю; блиск, краса, ніби сяйво сонця, Чарують мене…».
На відміну від більшості поетів (які були чоловіками) Сапфо пише про «типову жіночність» та переживання дівчини; так, наприклад, вона гнівається на те, що добрий хлопець повівся на «селючку», яка навіть «плаття носити не вміє». Є в неї також і «філософські» роздуми на тему того, які хлопці можуть подобатись більше:
«Хто гарний – один лише зір радує наш,
Кто ж добрий – сам собою і гарним видається».
В основі лірики Сапфо лежать традиційні фольклорні елементи; тут домінують мотиви любові та розлуки, дія відбувається на тлі світлої і радісної природи, дзюрчання струмків, куріння пахощів у священному гаю богині. Усі її вірші пройняті добротою, вони стосуються весіль, танців та інших легких радощів.
Традиційні форми культового фольклору наповнюються в Сапфо особистими переживаннями; головною перевагою її віршів вважається напружена пристрасність, оголене почуття, виражені з надзвичайною простотою і яскравістю. Любов у сприйнятті Сапфо – страшна стихійна сила, «солодко-гірке чудовисько, від якого немає захисту». Сапфо прагне передати своє розуміння синтезом внутрішнього відчуття і конкретно-чуттєвого сприйняття (вогонь під шкірою, дзвін у вухах тощо).
В одному з її віршів розкривається суть провінційності греків, їхнього відчуття своєї окраїнності, вторинності після Стародавнього Сходу, що чудово розкриє пізніше Геродот. Так, Сапфо перехвалює ті самі лідійські Сарди (які відіграють велику роль для Алкмана), куди поїхала жити одна з її подруг.
Її батько Скамандронім був «новим» аристократом; будучи представником знатного роду, він не займався землеробством, а скоріше був торговцем. У середині VII ст. до н.е. в Мітілені відбулося скасування царської влади, місце якої зайняла олігархія з царського роду Пенфілідів. Незабаром влада Пенфелідів також пала внаслідок змови, і між провідними аристократичними родинами розгорілася боротьба за першість. У 618 р. до н.е. владу в місті захопив дехто Меланхр, якого стародавні автори називають першим тираном Мітілени. Незабаром, об’єднаними зусиллями поета Алкея, його братів та майбутнього тирана Мітілени Піттака (до речі, входить до списку «мудреців»), Меланхр був повалений і вбитий. Новим тираном Мітілени став їх союзник Мірсіл, політика якого була спрямована проти певних представників старої мітіленської знаті, тому багато аристократів (зокрема, сім’ї Сапфо та Алкея) були змушені втекти з міста десь між 604 та 594 рр. до н.е. До самої смерті Мірсіла Сапфо перебувала у вигнанні та жила в Сіракузах (між 594 та 579 рр. до н.е.), після чого все ж змогла повернутися на батьківщину. За легендою, саме в цей період вигнання нею захопився Алкей.
В тій же Мітілені народився й сам Алкей (бл. 625-560рр.), поет, що був сучасником і співвітчизником Сапфо та тирана Піттака. Коли в Мітіленах було повалено царську владу, а керівником міста став перший «тиран» Меланхр, самому Алкею було приблизно 7-13 років; Сапфо була старшою від нього приблизно років на п’ять. Незабаром після цих подій Алкей, якраз досягнувши повноліття, потрапив на військову службу; а в цей час тривала війна проти Афін, у якій Мітілени зазнають поразки.
У одному з боїв сильно відзначився Піттак, товариш Алкея, а в ключовій битві всієї війни Алкей втік, кинувши свого щита (якщо цей вірш не був простим наслідуванням віршів Архілоха). А коли після прийняття участі Алкея і Піттака в державному перевороті, новим тираном Мітілени став Мірсіл, позиції самого Піттака (колишнього союзника Алкея і одного з «семи мудреців») через деякий час змінилися; він виступив на боці нового тирана, та деякий час навіть був його співправителем. Коли ж це сталося, Алкей тут же напав на Піттака у своїх віршах, які у поета можна вважати найбільш образливими. Відповідь не змушувала себе довго чекати, і була вона вже зовсім не поетичною, тому Алкею довелося тікати з міста. У вигнанні він (як і Сапфо) перебував щонайменше до смерті Мірсіла (між 594 і 579 до н.е.).
В Алкея також знаходиться місце для гомерівських міфів та божественної могутності, але вони не йдуть в жодне порівняння зі Стесіхором. І що відрізняє Алкея від його сучасників – він відкрито виступає проти тиранії Піттака (яка за своїм характером є анти-аристократичною), і тому конкретно-політичний в своїй поезії.
«Наша доля – на вагах: все догори дриґом перекинеться, якщо в місті владу забере він, збожеволівший…».
або
«Мітить хижак панувати,
на самоуправство зазіхає,
Усе догори дном поверне –
накренилися терези. Що спимо?».
Він також складає гімни, один з яких «До Аполлона», присвячений богу-покровителю аристократів. Хоча, заради справедливості, у рядках про пияцтво він не проти і «присягнути Діонісу». Коли ж його змова проти Піттака провалилася і його вигнали, то тут же почалася суцільна смуга «ниття».
До цього періоду вигнання слід віднести більшість віршів його т.зв. «Стасіотики» (бунтарських пісень), зокрема найвідомішу оду-алегорію про «корабель-державу» і не менш відому «збройну оду». Перебуваючи у вигнанні, аристократи не забували про намір відновити в Мітілені старий порядок і продовжували інтригувати проти міського правління. Зрештою, партія аристократів набула такої сили, що загроза їхнього повернення на Лесбос у форматі військового вторгнення стала реальною. Мітілени піддалися страху; в 589 році в місті було обрано есімнета, яким став Піттак; він отримав термін повноважень на 10 років, мав зміцнити місто та очолити демократів у ймовірному конфлікті з аристократами, лідером яких став Алкей. Близько 585 р. до н. е. (коли Фалес передбачив знамените затемнення) Алкей, який став на чолі своєї партії та був підтриманий золотом лідійців – повернувся на острів, але внаслідок нових зіткнень був знову переможений. Піттак не став карати старого товариша і звільнив Алкея (зазначивши, за словами Геракліта, що «краще пробачити, ніж мститися»), і той зійшов з історичної сцени, доживаючи своє життя в тиші, за переказами вирушивши до Єгипту.
У більшості своїх віршів Алкей зливається з духом Алкмана, при чому подекуди навіть радикальніше ратує на користь розваг і пиятик. У нього можна знайти дивний панчлайн про романтику морських подорожей та іронічну нападку проти тих, хто боїться моря (до речі, Піттак море недолюблював). І що найцікавіше, цей ідейний захисник аристократичної доблесті мало того, що прославляє вино, так ще й у віршах розписує, як він у бою рятувався втечею і втратив обладунки та щит. Що може бути більш ганебним для прихильника аристократії? І хіба його тимчасова перемога за допомогою хабара Лідійського царя – гідна річ, щоб у кількох різних віршах це згадувати? Разом із цим цікавий інший момент; виявляється брат Алкея служив в армії вавилонського царя Навуходоносора, про що Алкей згадує в одному з віршів; аристократ, служить найманцем!
Вражає також і інше, посилаючись на легендарного царя Спарти (до речі Алкей теж віддав данину Кастору і Полідевку), ми знову отримуємо несподіваний для образу шанувальників Спарти підсумок:
Так мовив Арістодам
Розумне в Спарті слово:
«У багатстві – вся людина;
Хто добрий, але убогий, – нікчемний».
Щоправда, незважаючи на нетипове для Спарти заперечення аскетизму, мотив цього вислову скоріше в тому, що багатство є ознакою аристократизму, а це вже цілком співзвучно про-спартанській підтримці «високошляхетних». Що ж до славнозвісного роману між Алкеєм і Сапфо, то про це немає майже жодної інформації, а його власні вірші геть нікчемні, і кажуть лише про те, що йому дуже перед нею ніяково і що він сором’язливий «хікка». Тож пізніше Сапфо цілком належно відповість на його вірші:
«Будь мета твоя прекрасна і висока,
Не будь ганебним те, що ти сказати хотів,-
Соромлячись, ти очей не опустив би,
Прямо сказав би ти все, що хочеш».
Початок відкритого конфлікту
У 580-х роках і далі, найбільший інтерес для нас представляє молодший сучасник Епіменіда та Мімнерма; Фалеса та Сапфо – поет-аристократ Феогнід з Мегари, що був вигнаний радикальною демократичною «революцією» із свого рідного міста Мегари. Серед численних повчань Феогніда, поряд із традиційними афоризмами про благочестя, пошану до батьків тощо, ми бачимо велику кількість віршів на актуальні політичні теми; вони являють собою один із найяскравіших зразків ненависті аристократа до демократії. Це поєднання всього найконсервативнішого з поезії Тіртея, Калліна та Алкея, та вихід аристократичної ідеології в поезії на зовсім новий рівень.
Для Феогніда рабство існує від природи, люди від народження діляться на «добрих», тобто аристократів, і «підлих». «Добрим» автоматично притаманні всі можливі чесноти: вони сміливі, прямодушні, шляхетні; «підлим» притаманні всі вади: ницість, грубість, невдячність. Однак «підлі» багатіють і стають при владі, тим часом як «добрі» розоряються, і тому «шляхетний» поступово перетворюється на «низького». Стосовно «підлих» для «добрих» дозволені всі засоби боротьюи. Феогнід – проповідник насильства і жорстокості, навіть відвертої ненависті до всіх цих «вантажників» та «корабельної черні». Він хоче «міцною п’ятою придавити нерозумну чернь, прогнути її під ярмо». Але й до «шляхетних» він ставиться не краще, адже «шляхетні» самі ж загрузли в жадібності та грошовому фетишизмі. Феогнід різко засуджує шлюби аристократів з «нижчими» людьми заради їх грошей. Він також цілком засуджував конфлікти різних родів аристократії між собою, вбачаючи в цьому ослаблення своєї умовної «партії».
Феогнід зі своїм переконанням у природженості моральних якостей «доброї» людини, очікувано став одним з улюблених співаків грецької аристократії; вона зберегла його вірші, доповнивши цю збірку тематичними віршами невідомих консервативних авторів. Феогнід відмінно лягав у контекст воєнізованої лірики Тіртея та Калліна, яка мала переважати і в інших авторів цієї нової збірки.
Дуже помітним сучасником Феогніда був Гіппонакт з Ефеса (прибл. 580-520). Узяті разом, вони ніби завершують ранню поетичну історію античності й перегукуються вже з новим, філософським поколінням.
Гіппонакт походив з аристократичної сім’ї; але його вигнали з міста за нападки на місцевих правителів; тож він переїхав до Клазомен (місто неподалік), де вів злиденне життя «блазня та збитошника». Дати його життя припускають, що Гіппонакт застав захоплення Клазомен царем Крезом, а також падіння самого Креза та прихід перської монархії. Від творчості Гіппонакта збереглися близько 170 уривків, у яких він змальовує життя та побут міських низів, не зупиняючись і перед відвертим натуралізмом. В інших уривках зображувались дрібні ремісники та представники суспільного дна, які проводять час у міських закутках, підозрілих шинках; невдачливого селянина або хитрого художника, які належать до тієї самої верстви «покидьків міського суспільства»; всі вони займаються темними справами, часто розв’язуючи суперечки за допомогою лайки і побоїв. Себе Гіппонакт зображує напівголодним голодранцем, висловлюючи вже самим своїм виглядом ворожість аристократичному світогляду. У цьому плані він уже вкрай нагадує нам обриси філософів кініків, що з’являться значно пізніше.
З такою суспільною позицією узгоджуються кілька його віршів, що пародіюють Гомера і гомерівський епос. Особливе місце посідає тут один гекзаметричний фрагмент у 4 віршах, можливо, з героїко-комічної поеми, що оспівує в гомерівських епітетах жахливий апетит якогось Евримедонтіада. Ці два уривки доводять, що Гіппонакту не була чужою літературна традиція (на додачу до того, що фрагменти віршів, які дійшли до нас, самі по собі свідчать про високий рівень його поетичної підготовки). Створений ним образ бідного жебрака є, швидше за все, маскою, покликаною «епатувати» слухачів.
У зв’язку з Гіппонактом (можливо, хтось інший із його напряму, вже трохи пізніше) виникає пародія на героїчний епос під назвою «Війна між мишами та жабами» («Батрахоміомахія»), який рекомендуємо прочитати повністю.
Предметом пародії тут виступає і аристократична героїка епосу; і його олімпійські боги, і традиційні прийоми епічного стилю, починаючи з обов’язкового звернення до Муз у вступі. Жаб’ячий цар Вздуломорда, перевозячи на спині мишеня Крихобора мишеня через болото, злякався водяної змії, пірнув на дно і потопив мишеня. Крихобор належить до іменитого роду, має цілий родовід. Між мишами та жабами розгорається війна. Обидва ополчення озброюються за епічним зразком; а саме нам малюють поступову появу на сцені озброєння обох сторін у найрізноманітніших деталях (на рівні «шолом – шкаралупа горіха»). Вводиться й олімпійський план, тобто рада богів. Пародія на богів надзвичайно різка і, ймовірно, вже ідейно пов’язана з філософською критикою міфології. Афіна відмовляється допомагати мишам з причин вкрай жалюгідної образи:
Пеплос погризли потім, над яким я довго працювала,
М’яку тканину створюючи, на тонкій я ткала основі.
Весь на решето перетворили! Полагоджувальник, на гріх, тут з’явився,
Просить відсотки з мене, що безсмертних завжди пригнічує.
І взагалі богам краще не втручатися, а то мало-що стане:
Боги! Не будемо втручатися в їхню січу! Нехай самі б’ються,
Щоб жоден не був поранений з нас стрілою витонченою.
Зухвала сила їхня, навіть із безсмертними може посперечатися.
Якщо автор не сам Гіппонакт, то безумовно він був одним із головних натхненників цієї чудової поеми.
Таким чином Гіппонакт становить разом із Феогнідом втілений в житті контраст протилежних крайнощів. Звісно, і раніше аристократи мали свою ідеологічну поезію, і яскравим вираженням цього політичного конфлікту була боротьба Алкея та Піттака, проте досі анти-аристократична (тобто по суті вже демократична) сторона не мала послідовних прихильників в літературі, тому це протиставлення мало лише випадковий характер, пов’язаний з особистістю конкретного поета.
Гіппонакт – свідомий противник аристократії.
В образах Феогніда і Гіппонакта конфлікт аристократії і народу знаходить своє крайнє вираження, проте ще в найпростішій формі. «Філософський поворот», який додасть цьому конфлікту більшої ваговитості – тільки почав назрівати. Самі греки вважали початком цього повороту – вислови «Семи мудреців», одним із яких і вважався знаменитий Фалес Мілетський.