ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2019 році

Версія англійською та російською мовами

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл “Антична філософія: Формування канону“:

• Вступ (Фалес, Анаксімандр). 
• Перша частина (Піфагор) – ви тут.
• Друга частина (Ксенофан).
• Третя частина (Геракліт).
• Четверта частина (Парменід).
• П’ята частина (Підсумки).

Тепер ми знаємо, що вся поетична культура, сама грецька літературна мова, а водночас і найбагатші поліси, включно з Мілетом, головним колоніальним центром греків, – усе це розташовано на Іонічному узбережжі. Тож не випадково саме тут “починається філософія“. Однак уже за життя Анаксімена цьому достатку приходить кінець. У 546 р. до н. е. Лідійське царство зруйнував перський цар Кір, а його знаменита й оспівана грецькими поетами столиця Сарди – пала. Сам Крез, найімовірніше, був спалений на вогнищі, а згідно з легендою, вже полоненим він сказав Кіру такі слова: «Якщо ти переміг, а твої солдати грабують Сарди, то вони грабують твоє майно». Цим Крез нібито зупинив розграбування своєї столиці. Є також версії про те, що Креза помилували, і що він вирушив до двору царя як радник. Обидві версії, звісно, не дуже правдоподібні, проте легенди про казкове багатство його онука (Піфій) – усе ж натякають на те, що сімейство царя згодом отримало визнання від нової влади. Новій владі підкорилися також і греки іонійського берега.

У цей період культурні зв’язки Близького Сходу серйозно розширилися. Так, наприклад, перед своєю поразкою, Крез встиг укласти союзні договори з Вавилонією та Єгиптом, а також укласти договір про допомогу зі Спартою. Організація міжнародної коаліції вже не була складною проблемою (хоча це не було проблемою вже задовго до цього, навіть у Бронзовому віці); незабаром зв’язки між регіонами додатково інтенсифікуються, тепер уже завдяки включенню всіх цивілізованих регіонів античного світу до складу нової Єдиної держави. Що ж до греків, то після поразки Креза іонічні поліси також стали частиною Перської імперії Ахеменідів. Ще незадовго до вторгнення, правитель Мілета спробував реорганізувати Іонійський союз, як вважається, під впливом свого політичного радника Фалеса, про що ми вже говорили раніше. Але ефекту від цього майже не було, оскільки союз виявився суто номінальним, і той самий Фалес в останню мить радив не виступати проти Персії, щоб зберегти місто в цілості. «Лоялізм» Фалеса також може бути підданий сумнівам, оскільки останні сліди Фалеса й Анаксімандра (ймовірно роки їхньої смерті) майже синхронні в часі з вторгненням персів. Цілком можливий не тільки їхній політичний вплив на життя міста, а й спроби організувати опір, за чим послідували відповідні репресії в їхній бік. Прямих доказів цьому, зрозуміло, не існує. Але приблизно так і пішла зі сцени «Мілетська школа».

Останнім представником школи в Мілеті, і єдиним філософом, хто жив у регіоні в цей час, був уже відомий нам «філософ повітря» Анаксімен. Однак, на певний час цю епоху застали ще два значних мислителя – Піфагор Самоський і Ксенофан із Колофона. Саме їм, а не Фалесу чи Анаксімандру, судилося закласти фундамент для розвитку всієї подальшої філософської традиції. Фактично, щоправда, Піфагор і Ксенофан просто продовжували ідеї мілетців; але якщо зіставити їх, то навіть за тими мізерними уривками, що до нас дійшли, ми зможемо відчути значну різницю. І якщо мислити в рамках старої марксистської класифікації – тоді і Піфагор, і Ксенофан здадуться нам на тлі Анаксімандра не інакше як «ідеалісти» на тлі «матеріаліста» (звісно, це дуже умовно). Отже, той фундамент, на якому зводилася подальша філософія античності, був фундаментом перемоги раннього ідеалізму. І навпаки, матеріалістичній філософії доводилося тепер воскресати буквально з нічого, долаючи опір уже не тільки міфології та релігії, а й самого «філософського канону». Що ж із себе представляє цей «канон» ми спробуємо з’ясувати в цій статті.

Подорож на Захід

Після завоювання Іонії персами, центр античної філософської думки переміщається у «Велику Грецію» (Південна Італія). Це був відсталий сільськогосподарський регіон, що складався з колоній і був переважно населений місцевими туземцями, які володіли більш сільською та архаїчною культурою. Саме сюди евакуюються біженці зі сходу. Звісно, навіть тут серед нових полісів виокремилися регіональні лідери (Кротон, Тарент, Сіракузи), що здатні складати конкуренцію основним полісам Греції; але й усі ці винятки – без п’яти хвилин колонії, що й далі продовжують обмінювати зерно на ремісничі предмети з «центру».

Якраз в одному з таких центрів Італії свою філософську школу заснував Піфагор (прим. 570-490 до н.е.), син майстра з ювелірних виробів. Але Піфагор залишить острів Самос тільки близько 530 року до н.е., коли йому мало бути близько 40 років. Очевидно, що до цього моменту в його голові вже мали скластися якісь філософські позиції. І оскільки його рідний острів знаходився неподалік від Мілета, а роки життя це допускають, то можна сміливо стверджувати, що з геометрією Піфагор познайомився особисто через Фалеса. До того ж, є свідчення від стародавніх авторів щодо їхніх особистих зустрічей, і навіть про вплив Анаксімена щодо питання одухотворення тіл. Часто припускають, що філософія Піфагора була запозичена зі Сходу, насамперед з Єгипту, куди його нібито направив сам Фалес. Але при цьому, суто біографічно, плавання до Єгипту (і далі до Вавилону та навіть до Індії) має дещо дивний вигляд, оскільки не зовсім збігається з датуванням його життя. Але навіть поїздка до Індії не була для того часу вже чимось неможливим; проблема тільки в тому, що Піфагор дуже багато чого встиг зробити в Європі, і звідкись знайшов більше часу, ніж могла отримати людина, зайнята такими далекими експедиціями.

Але, як ми бачимо, для знайомства з Єгиптом йому не потрібно було вирушати туди фізично. Фалес знав східні науки, і переніс їх до Греції. Деякі елементи східної космогонії (теорії створення світу) присутні в Анаксімандра. Тож, у будь-якому разі, їздив він кудись чи ні, його знання цілком могли мати східне коріння.

Головна передумова, на якій ми ґрунтуємося, розглядаючи піфагорійців, звучить так: до моменту, коли Піфагор вирішує покинути батьківщину, основний фундамент його знань має цілком «мілето-східний» характер. У якомусь сенсі Піфагор продовжує традицію мілетської школи, засновуючи при цьому свою власну. Він синтезує вчення Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена (що ми ще побачимо далі на конкретних прикладах) з філософією Ферекіда та релігійними уявленнями греків і єгиптян.

Піфагор також, як і його попередники філософи, цікавився політикою, навіть намагався брати в ній активну участь. І якщо узагальнити політичний вектор піфагореїзму – то це вкрай консервативна філософія. Сам Піфагор утік до Італії, бо на Самосі в цей час правив тиран. Це можна трактувати як приклад волелюбності, як критику тиранії; але в контексті його епохи, тиранії були формою боротьби городян проти великої земельної аристократії. Протест проти тиранії може свідчити про те, що Піфагор був прихильником влади аристократії (з такої самої причини емігрує, до слова, і філософ Ксенофан). Він зрозумів, що на батьківщині не має політичного майбутнього, і або його вигнали, або він поїхав звідти сам. Зауважимо, що незважаючи на етичний консерватизм мілетських філософів, політично й економічно вони не виступали проти тиранів; скоріше навіть навпаки, вони обслуговували їхнє правління. Але як і у філософії, Піфагор виявився справжнім новатором навіть у політичному консерватизмі. Коли він прибуде до Італії, то створить там особливу організацію, подібних до якої ще не було; такий собі таємний політичний союз. Ми почнемо саме з цього епізоду його життя, тим паче, що свою філософську школу він, найімовірніше, заснував на фундаменті політичного об’єднання.

Піфагорійський союз

Тут важливо підкреслити ще раз, що Мілет того часу був найбільшим містом усього грецького світу, найбагатшим торговим і морським центром. З усіх колоній греків у Чорному морі – 95% належало цьому місту. На тлі цього, Італія – сільськогосподарський і колоніальний регіон, відстала провінція, принаймні спочатку. А що таке орфічні та діонісійські культи (ну і про містерії не забуваємо), як не землеробські культи, що походили від простолюду? Хто скоріше проповідуватиме єдність із природою – жителі міста чи жителі села? Це риторичне запитання, відповідь на яке очевидна. Необхідно завжди тримати в пам’яті, що питання відмінностей міста і села – дуже важливе, зокрема і для філософії; це до такої міри очевидно, що не тільки стародавні греки, а й навіть шумери та єгиптяни не оминали це питання стороною (див. шумерський міф про те, як Енкіду став людиною). Оскільки спосіб життя впливає на уявлення людини, то й оточення мудреців із Мілета (тобто провідний мегаполіс) та життя Піфагора (тобто сільська околиця) – наклали відбитки на їхню філософію. Велика частина дивних легенд про “релігію” піфагорійців цілком можуть бути результатами синкретизму східних наук і простонародних вірувань греків. Залишається тільки зрозуміти, чому цілком освічений Піфагор став розповсюджувачем забобонів.

Ранні джерела, зокрема й Арістотель, майже не говорять нам про самого Піфагора, але зате багато говорять про “піфагорійський спосіб життя” і численних піфагорійців. На відміну від іонійських філософів, Піфагор зумів створити повноцінну масову школу, куди приймалися і чоловіки, і жінки, можливо, навіть із різних станів (але, скоріше за все, тільки аристократи). У цьому плані його діяльність можна розглядати як перший приклад Просвітництва. Звісно, сам Піфагор здобув освіту ще в той час, коли він мешкав поруч із Мілетом; але потрібно мати на увазі, що для успіху серед публіки, потрібно говорити те, що публіці цікаво. І якщо місцеве населення Італії цікавиться релігійним містицизмом – буде їм містицизм. Якщо хочуть фантастичних історій – будуть історії. Піфагор і себе позиціонував так, щоб бути постійним джерелом захоплення і шоку для публіки. Найвідоміша його авантюра (їх збереглося більше, про що можна почитати в першоджерелах) полягала в тому, що він спорудив собі кімнату під землею, і наказав своїй матері поширювати чутки, що він помер. При цьому вона повинна була записувати на дощечці все, що відбувається нагорі, відзначаючи при цьому час подій, а потім спускати до нього вниз. Пізніше він повернувся нагору, на вигляд худий, як скелет, і прийшов на народні збори, де оголосив, що прибув прямо з Аїда. На зборах він зачитав усе, що сталося за час його відсутності. Усі присутні були так схвильовані, що кинулися ридати і навіть увірували, що Піфагор божественна істота. І сам він згодом різними шляхами наголошував, що його природа відрізняється від звичайної людської, і перебуває десь між людьми та богами.

Цей розрахунок на залучення мас міг стати причиною сектантського поділу школи на кілька рівнів. Такі заходи корисні, щоб відокремити “масу” від обраних мудреців, але при цьому і не закривати доступ для непосвячених (інакше не можна буде підтримувати масовість організації). Для успішного поширення потрібно викликати почуття причетності у послідовників, і Піфагор успішно робив це. Античні джерела повідомляють, що майно піфагорійців ставало спільним, а розпорядок їхнього дня був чітко регламентований і містив у собі спільні трапези, прогулянки та навчання (порівняти із стародавньою Спарта). Адепти школи клялися в тому, що будуть прагнути до пізнання істини, що передбачало, зокрема, релігійні обряди, аскетичний спосіб життя, вивчення філософії. Знання у спільноті передавалися лише визнаним членам. Розголошення відомостей непосвяченим тягло за собою вигнання. Піфагорійці використовували таємні знаки, завдяки яким могли знайти одновірців у різних містах. Через усе це їхню організацію порівнюють із прообразом християнських монастирів і масонських лож.

Школа Піфагора, заснована близько 525 року до н.е. (і знищена за 75 років, близько 450 р.), за родом діяльності розпадається на етико-політичне і науково-філософське співтовариства. Найімовірніше, що друга заснована на фундаменті першої, і що Піфагор спочатку будував саме щось, що нагадувало б політичну партію, згуртовану етикою на кшталт релігійного ордену. Той факт, що сам Піфагор був консерватором у царині політики, позначається і на позиціях усього піфагорійського союзу, і навіть на внутрішній організації партії. Явні запозичення спартанських порядків, а також зневага до нижчих класів і любов до ієрархічної субординації були продиктовані цим консерватизмом. Вважаючи, що маси народу надто дурні – піфагорійці пропонували, замість старих демократії та монархії – владу групи мудреців (тобто самих себе). Хоча фактично це мало чим відрізнялося від аристократичного правління, але Піфагор став першим теоретиком освіченої меритократії. І що важливіше, на відміну від Платона в нього вийшло!

Першою важливою подією для піфагорійців стала війна між Кротоном і Сибарісом (згодом відомого легендами про розбещеність і марнотратство). Після того, як у Сибарісі захопив владу тиран Теліс, його противники втекли в Кротон. Кротонська рада під впливом Піфагора відмовила посольству із Сибаріса видати втікачів і почала війну за відновлення порядку. Кротонське військо, під командуванням піфагорійця Мілона, близько 510 року до н. е. розбило сибаритів, а їхнє місто було розграбоване і зруйноване з максимальною жорстокістю. Після перемоги Кротон став наймогутнішим серед міст півдня Італії, а інші поліси стали його вимушеними союзниками. Зросла також і роль піфагорійського союзу. Однак влада таємного товариства піфагорійців викликала невдоволення. Тож такий собі Кілон використав невдоволення авторитарною політикою піфагорійців і, можливо, несправедливим розподілом відібраної в сибаритів землі (а можливо, все було простіше, як пізніше з євреями – людей не влаштовувала закритість секти, що призвело до чуток про поїдання немовлят і т.п. речі). Разом зі своїми прихильниками Кілон напав на піфагорійців під час їхнього з’їзду в Кротоні, спалив місце зборів і багатьох убив, а багато хто втік геть. За іншою, менш поширеною версією, Кілон напав на школу вже після того, як та пережила внутрішній розкол, унаслідок якого перемогла “демократична опозиція“. У такому разі Кілон виступав проти демократії. Сам Піфагор, за деякими версіями, під час з’їзду вже був відсутній (що може вказувати на правильність останньої версії про розкол), він перебрався до італійського міста Метапонт, де й помер близько 490 року до н.е.

Але це було тільки початком проблем, адже спочатку піфагорійці продовжували утримувати непогані позиції в більшості міст, і могли сподіватися на реванш навіть після втрати свого харизматичного лідера. І все таки внутрішня криза, розколи між прихильниками батьківських звичаїв і прихильниками всенародної участі в політиці – послабили школу. З невідомих для нас причин, близько 450 року до н.е. в Італії почалися масові погроми з подальшим вигнанням піфагорійців. Це призвело до виходу піфагорійців на материкову Грецію, після чого їхня школа на якийсь час зникла, розчинившись у платонізмі. Таким чином, ми можемо бачити, що не тільки Фалес і Анаксімандр, а й піфагорійська школа – займали активну громадську позицію. Навіть у такі ранні часи філософія не була чистою й абстрактною наукою про пізнання першоначал.

Акусматики та математики

Суто філософська школа піфагорійців перебувала в тісному зв’язку з політичною. Немає підстав вважати, що вони були організаційно розділені. Ми знаємо, що філософська школа поділялася на нижчий і вищий рівень посвячення, відомі як акусматики (“слухачі”) і математики (“учні”). Вони теж могли бути ближчими один до одного, ніж це здається на перший погляд, особливо якщо математики в обов’язковому порядку проходили етап акусматиків. Після смерті Піфагора, серед його послідовників сформувалися дві течії – власне піфагорійців (на основі математиків) і піфагористів (акусматики). Те, чим займалися піфагористи-акусматики, згодом і стало найвідомішою частиною піфагореїзму, так званим “піфагорійським способом життя“. Вони будували своє життя за допомогою “акусм” (усних приписів), а все їхнє вчення полягало в повторенні висловів Піфагора, до яких вони ставилися як до божественних заповідей. Це була школа життєвої мудрості, яка керувалася афоризмами рівня “Семи мудреців”, а якщо подумати, то навіть на порядок гірше. Наприклад:

“Вогонь ножем не розгрібай; через ваги не переступай; йдучи не озирайся; взуття одягай спочатку на праву ногу, а моє спочатку на ліву”.

Оскільки це була масова частина школи, такі “піфагорійці” зустрічалися набагато частіше, а їхня екстравагантна поведінка привертала більше уваги і ставала своєрідним “мемом”. Більша частина легенд про піфагорійців пов’язана явно з ними. І якщо акусматики мали справу з релігійними та ритуальними сторонами вчення, то математики – з дослідженнями чотирьох піфагорійських “матем”: арифметики, геометрії, гармоніки та астрономії. Коли ми говоримо про піфагорійську філософію, то маємо на увазі завжди саме цих останніх: тобто нечисленну еліту піфагорійського клубу.

Акусматики не прагнули до створення чогось нового і розвитку вчення, а вважали мудрими тих, хто засвоїв і може застосовувати в повсякденному житті найбільшу кількість висловів, які приписують Піфагору. Крім того, акусматики не вважали математиків “справжніми піфагорійцями”, але говорили, що ті ведуть свій початок від Гіппаса, який зрадив вихідну піфагорійську традицію, розкрив таємниці необізнаним і почав викладати за плату (тобто замість сектантства піфагорійці-математики займалися тим, що пізніше стануть називати софістикою). Але, найімовірніше, принципи акусматиків різною мірою приймалися і серед математиків, особливо в тому разі, якщо це два етапи розвитку всередині школи. Питання тільки в тому, до якої міри догматичними і релігійними були піфагорійці в кожному конкретному випадку.

Такими є історія появи піфагорійського союзу, їхня внутрішня субординація та політична історія злету і падіння. Але піфагорійці запам’яталися нащадкам насамперед своєю математичною філософією, до чого ми й переходимо в нашому викладі піфагорійського вчення.

Математична філософія

Якщо вірити пізньому піфагорійцю Ямвліху, одного разу Піфагор помітив, проходячи повз кузню, що збігаються удари різних за вагою молотів, які виробляють різні гармонійні співзвуччя. Але вагу молотів можна виміряти, і таким чином якісне явище (тональність звуку) точно визначається через кількість. Звідси він зробив висновок, що і взагалі «число володіє речами». Так зародилася думка, що явища природи можна перевести в кількісну площину (або що кількісні зміни переходять у якісні відмінності), а вивчати ці явища можна за допомогою математичної мови. Сама ця мова за часів Піфагора була ще дуже примітивною, і мине чимало поколінь, перш ніж її застосування почне приносити значущі плоди. Але саме завдяки Піфагору математика не просто набула нового значення для пізнання прихованої природи речей, а й набула нового сенсу, як дисципліна, що існує відокремлено від речей. Завдяки цьому піфагорійці та вчені-математики почали розвивати математику вже не як емпіричну, а як абстрактну науку.

Після історії з молотами на кузні Піфагор зрозумів, що число має велике значення в музиці. Завдяки тісному зв’язку з музикою, в самій основі піфагорійського вчення було закладено аристократичний естетизм. За допомогою філософії чисел Піфагор взявся пояснювати не тільки видимий світ, а й навіть абстрактні поняття про красу і любов. Про встановлений ним зв’язок між музикою та арифметикою досі нагадують такі математичні вирази, як «гармонійне середнє» і «гармонійна прогресія». Піфагорійці навіть вірили, що музика здатна очищати душі людей. Своєрідне також і піфагорійське вчення про гармонію сфер: прозорі сфери, до яких прикріплені планети (пор. космологія Анаксімандра), розділяються між собою проміжками, що відносяться один до одного як музичні інтервали; окремі небесні тіла звучать у своєму русі (через тертя об ефірну “стінку”), і якщо ми не розрізняємо їхнього співзвуччя, то лише тому, що воно чутне безперестанку. Звідси можна зробити висновок, що в теорії пізнання Піфагор наполягав на важливості відмінностей/контрастів для можливості сприйняття. Такий естетизм стосується не тільки музики, а й узагалі будь-яких питань. У піфагореїзмі гармонія і краса впливають абсолютно на все. За допомогою цих понять визначається також справедливість, рівність і багато інших суто політичних понять. Важливий факт полягає в тому, що Піфагор був першим мислителем, який назвав себе філософом, тобто «любителем мудрості» (але не мудрецем, адже мудрість належить одному лише Богу). Він же вперше назвав всесвіт космосом, тобто «прекрасним порядком». І хоча музика та естетика відіграють значну роль з погляду форми вчення Піфагора, але ядром його філософії була чиста математика, і основний внесок у філософію він зробив саме на цьому полі.

Вступ до філософського вчення Піфагора добре зробив за нас Арістотель у своїй “Метафізиці”, тому наведемо його свідчення цілком (важливі місця виділено):

Так звані піфагорійці, зайнявшись математичними науками, уперше посунули їх уперед і, виховавшись на них, стали вважати їхні начала – началами всіх речей. У царині цих наук числа посідають від природи перше місце, а в чисел вони вбачали, здавалося їм, багато схожих рис із тим, що існує і відбувається, – більше, ніж у вогню, землі та води. Наприклад, така-то властивість чисел є справедливість, а така-то – душа і розум, інша – удача, і, можна сказати, в кожному з інших випадків точно так само. Крім того, вони бачили в числах властивості та відносини, властиві гармонійним поєднанням. Оскільки, отже, все інше явно уподібнювалося числам за всією своєю сутністю, а числа посідали перше місце в усій природі, елементи чисел вони припустили елементами всіх речей і весь Всесвіт визнали гармонією і числом.

І все, що вони могли в числах і гармонійних поєднаннях показати такого, що узгоджувалося б зі станами й частинами світу та з усім світовим устроєм, це вони зводили докупи й пристосовували одне до іншого; і, якщо в них десь того чи іншого не вистачало, вони прагнули додати це так, щоб уся побудова була в них у суцільному зв’язку. Так, наприклад, з огляду на те, що десятка (декада), як їм видається, є чимось досконалим і вмістила в собі всю природу чисел, то і тіл, що несуться небом, вони рахують десять, а так як видимих тіл лише дев’ять, тому на десятому місці вони розміщують протиповітряність… У всякому разі і в них, мабуть, число приймається за начало і як матерія для речей, і як вираз для їхніх станів і властивостей, а елементами числа вони вважають парне і непарне, з яких перше є невизначеним, а друге – визначеним; єдине складається в них із того й іншого, воно є і парним, і непарним; саме число утворюється з єдиного, а різні числа, як було сказано, – це весь Всесвіт. Інші з цих же мислителів приймають десять начал, що йдуть щоразу в одному ряді – межа і безмежне, непарне і парне, єдине і множину, праве і ліве, чоловіче і жіноче, що спочиває і рухоме, пряме і криве, світло і темряву, хороше і погане, чотирикутне і різнобічне. Піфагорійці вказали і скільки протилежностей, і які вони. І в тому і в іншому випадку ми, отже, дізнаємося, що протилежності суть начала речей; але скільки їх – дізнаємося в одних піфагорійців, і також – які вони. А як можна прийняті піфагорійцями начала звести до зазначених вище причин, це у них ясно не розчленоване, але, мабуть, вони поміщають свої елементи в розряд матерії; бо, за їхніми словами, з цих елементів, як з частин, що знаходяться всередині, складено і утворено сутність.

Піфагорійці стверджують, що речі існують за наслідуванням чисел; бачачи в чуттєвих тілах багато властивостей, які є в числі, вони змусили речі бути числами, – тільки це не були числа, наділені самостійним існуванням, але, на їхню думку, речі складаються з чисел. А чому так? Тому що властивості, які притаманні числам, дано в музичній гармонії, у будові неба і багато в чому іншому. Тим часом для тих, хто приймає одне тільки математичне число, немає можливості у зв’язку з їхніми передумовами стверджувати щось подібне… І зрозуміло, що математичні предмети не володіють окремим існуванням: якби вони ним володіли, їхні властивості не перебували б у конкретних тілах. Якщо взяти піфагорійців, то в цьому питанні на них жодної провини немає; однак, оскільки вони роблять із чисел фізичні тіла, з речей, що не мають тяжкості й легкості, – такі, що мають тяжкість і легкість, складається враження, що вони говорять про інше небо й про інші тіла, а не про чуттєві.

Однак у вищенаведеному фрагменті Аристотель перебільшив. Так, зрештою все справді зводиться до числа, але фізичні процеси пояснюються також і фізичними стихіями; і це робиться так само, як і у філософів з Мілета. Якщо трохи відволіктися від числового виміру піфагореїзму, то далі ми отримаємо цілком типову натуралістичну систему з матеріальними стихіями та найдрібнішими частками, розкиданими в порожнечі. В одному з переказів, що дійшли до нас, Піфагор каже, що є п’ять тілесних фігур, які називаються також математичними: з куба виникла земля, з піраміди – вогонь, з октаедра – повітря, з ікосаедра – вода, з додекаедра – сфера Всесвіту (тобто ефір). Хоча зрозуміло, що всіма стихіями оперували навіть мілетці, принаймні достеменно відомо, що це робили Анаксімандр та Анаксімен, та все таки новаторства Піфагора тут очевидні. Він не тільки вводить стихію ефіру (це може бути особливий елемент для тієї самої «сфери», на яку прикріплені зірки), а й фактично конкретизує апейрон. Адже математичні числа, з яких виокремлюються всі стихії, а тепер ще й усі нематеріальні властивості на кшталт шляхетності та любові, – це буквальний аналог «безмежного» апейрона, з яким тепер уже можна працювати за допомогою мови математики. Звісно, математика має надчуттєвий характер, і це вже далеко не те, що намагався робити Анаксімандр, але логіка тут приблизно така сама. Цілком імовірно, що й теорія протилежностей була засвоєна Піфагором через Анаксімандра. Ідея протилежностей відіграє значну роль у них обох, і на тлі подальшого розвитку цієї теорії (див. Геракліт), вони знаходять між собою багато спільного.

Також нагадує нам про стару натурфілософію, що, згідно з Піфагором, все, що відбувається у світі, знову повторюється через певні проміжки часу, і що нічого нового взагалі не відбувається. Цю думку (якщо вірити в автентичність уривків поета Орфея) – Піфагор прямо запозичив із міфології орфіків, хоча також він міг знайти її в Анаксімандра. Циклічність світу може натякати нам на деякі уявлення про детермінізм, але про це ми можемо дізнатися тільки у послідовників Піфагора, а не у нього самого.

Але якщо Піфагор просто розвивав вчення мілетців, то чому тоді багато поколінь дослідників наполягають на тому, що він створив принципово нове відгалуження філософії? Звичайно, для такої думки є підстави. Одного тільки переосмислення ролі естетики й математики було б достатньо. Але все ж головна особливість Піфагора серед філософів полягала в його містицизмі, що чудово накладається на класичне “сектантство” зі спеціальними ступенями посвяти неофітів. А найголовніше, він уперше радикально протиставив душу і тіло, називаючи останнє в’язницею для безсмертної душі. Це вже був чистої води ідеалізм, і настільки містичного характеру, що навіть допускав віру в переродження (зокрема, це одна з причин, через яку піфагорійці практикували вегетаріанство; раптом у тварині втілився твій померлий друг?). Теорія переродження душі також могла бути запозичена в легендарного Орфея, як одна з варіацій думок про циклічність світу. Саме поняття переродження вже несе в собі ідею того, що душа може продовжувати існування після загибелі тіла, що вона не залежить від тіла. У стародавній Греції саме цей, містичний бік вчення Піфагора викликав найбільше обговорень, і тому з ним його пов’язували насамперед. Як про цей ідеалізм вельми влучно говорив Бертран Рассел:

“З Піфагора починається вся концепція вічного світу, доступного інтелекту і недоступного почуттям. Якби не він, то християни не вчили б про Христа як про Слово; якби не він, теологи не шукали б логічних доказів буття Бога і безсмертя”.

Але навіть незважаючи на всі нововведення і цей особливий, містичний характер його вчення, Піфагор і його учні не просто спробували дати зручну інтерпретацію старих ідей, але також давали відповіді на невирішені попередниками проблеми. Вони явно бачать ці проблеми, і правильно встановлюють головні з них. У центрі їхньої уваги перебуває все та сама проблема цілого і частин, бога і природи (або теології і натурфілософії), а також тих протилежностей, які суперечать одна одній, і які, на думку Піфагора, мають при цьому закінчуватися встановленням гармонії.

“Дослідники намагаються тільки вказати, якою є душа, про тіло ж, що має прийняти душу, вони більше не дають жодних пояснень, немовби можливо будь-якій душі вдягнутися в будь-яке тіло, як ідеться в піфагорійських міфах. Саме представники цього погляду кажуть, що душа є якась гармонія, а гармонія є змішанням і поєднанням протилежностей і що тіло також складено з протилежностей”.

(Арістотель – “Про душу”).

З усіх протилежностей, які Піфагор ставить в основу всього, першою парою йдуть межа і безмежне (апейрон). Але “безмежне” не може бути єдиним началом речей; інакше ніщо визначене, жодна “межа” не була б мислима. З іншого боку, і “межа” передбачає щось таке, що визначається нею. Навіть тут стає зрозуміло, чому основою всього є саме число. Адже говорячи про безмежне і межу, ми вже де-факто займаємося підрахунком масштабів. З цими двома основними засадами ми зустрічаємося і в космології піфагорійців. Тут світ постає як обмежена сфера, що носиться в безмежності (до речі, сферична у Піфагора і сама Земля). “Первісна єдність, виникнувши невідомо з чого, – каже Аристотель, – втягує в себе найближчі частини безмежності, обмежуючи їх силою межі. Вдихаючи в себе частини безмежного, єдине утворює в собі самому певне порожнє місце або певні проміжки, що роздрібнюють первісну єдність на окремі частини – протяжні одиниці”. Щоб із безмежного утворилася межа, потрібно, щоб хаотична матерія була організована в гармонійний порядок. Кожен зі світів, де замість хаосу ми спостерігаємо розумний устрій речей, нарешті отримав пояснення. Але організація порядку призводить до того, що окремі об’єкти чітко відокремлюються від інших об’єктів, а це можливо лише завдяки порожньому простору. Вдихаючи безмежну порожнечу, центральна єдність народжує із себе низку небесних сфер і приводить їх у рух. Вчення про те, що світ вдихає в себе повітря (або порожнечу), а також дещо з вчення про небесні світила, піфагорійці засвоїли в Анаксимена. Поняття порожнечі було необхідне для обґрунтування руху елементів “усередині чогось”, воно також краще пояснює роботу стиснення і розширення, введені Анаксименом, і необхідне навіть на рівні геометрії, як простір для розташування точок і ліній. Різні натяки на визнання порожнечі ми бачили раніше, але ніколи ще це питання не ставало концептуально важливим. Нарешті порожнеча отримала своє повноцінне вираження. Завдяки їй, картина взаємодії стихій набуває характеру, гранично наближеного до атомістичної теорії (кожна стихія складається не просто з фігур, а з найдрібніших частинок, фігури яких задають “тон” кожної зі стихій).

Натурфілософія учнів Піфагора

Безумовно, піфагореїзм був найграндіознішою спробою створення “теорії всього”, яка існувала на той момент. Не дивно, що сліди піфагорійського впливу ми знаходитимемо протягом усієї історії філософії. Сама піфагорійська школа в широкому сенсі слова існувала стільки ж, скільки й уся антична філософія. Тому вона охоплює десятки імен, жодним чином не пов’язаних із Піфагором. Тут ми говоритимемо про “класичний” піфагореїзм, усе ще пов’язаний безпосереднім ланцюгом спадкоємності, який веде початок від самого Піфагора. Найбільші фігури в нашому списку:

• Гіппас – піфагореєць відступник, лідер “демократичної опозиції” і наукової лінії піфагореїзму. Філософ, який синтезує думки Піфагора і мілетської школи.
• Алкмеон – лікар-хірург, який емпіричним шляхом встановив, що мозок є центром зосередження розуму.
• Філолай – піфагореєць, який систематизував вчення Піфагора, Гіппаса й Алкмеона, згодом передав знання Платону.

Частину з того, що ми говорили вище про філософію Піфагора, ми дізнаємося тільки з творів його учнів. Ми відбирали тільки те, що здається найбільш схожим на фундаментальні тези школи, без яких неможливо уявити ні вчення самого Піфагора, ні думки його учнів. Тепер ми викладемо специфічні особливості кожного з учнів окремо, і підіб’ємо підсумки для піфагорійської школи, взятої в цілому.

Піфагорейський Іуда

Як уже говорилося, в якийсь момент у Піфагора всередині секти з’явилася “демократична” опозиція. Якийсь хлопець на ім’я Гіппас із Метапонта (бл. 530-480) порушив заборону на нерозголошення таємниці, за що був вигнаний з елітного клубу. Згодом традиція піфагорійців використовувала це ім’я як синонім сущого зла і зради. Ми вже згадували про це, коли говорили про ставлення акусматиків до математиків, як до софістів, які продавали мудрість Піфагора за гроші. У такому разі, не лише “просвітництво”, а й навіть софістика, і типове ставлення до неї – виникають усередині піфагорійського союзу. Звичайно, це звучить дивно, враховуючи той факт, що піфагорійська школа була найбільшою школою в історії Греції, масовою школою з розгалуженим регіональним представництвом. Це вже передбачає більшу відкритість. Але найімовірніше, до школи приймали тільки людей шляхетного походження (хоча й не тільки спеціалізованих учених), що, щоправда, вже було значним кроком уперед; а Гіппас довів цю просвітницьку тенденцію до наступного етапу розвитку. Гіппас і в наступні століття користувався поганою славою, але навіть греки підозрювали, що більша частина досягнень Піфагора насправді були відкриттями Гіппаса, настільки він начебто був добрий. Іноді Гіппаса навіть називали засновником “математичного” (тобто суто наукового) напряму школи. Але якщо це так, то сам Піфагор справді належав радше до “акусматиків”, а всі найкращі здобутки школи є плодом діяльності відступників.

Крім участі в розколі і “розголошення таємниць” Гіппас став ненависним ще й тому, що, крім пропорцій і порівнянності речей, він відкрив публіці вчення про неспівмірність (або навіть ірраціональні числа). Це явище в математиці піфагорійці ретельно приховували, бо вбачали джерело організованості та розумності світу в числі. Числа ж складаються з однакових одиниць, і в основі світу лежить одиниця. І ось виявляється, що в основі світу лежать принаймні дві різні одиниці, які одна до одної не зводяться. Так що нерозумне, ірраціональне опинилося в самому серці світу. Самі піфагорійці не знали, що з цим робити; явище несумірності руйнувало їхній світогляд. Тому після вигнання Гіппас був навіть проклятий, і за переказами самих піфагорійців, він затонув у корабельній аварії, на покарання від богів.

Гіппас відомий як демократ не тільки тому, що поширював знання для всіх. Він також числиться серед лідерів у політичному розколі піфагорійської спільноти. Як про це пише пізніший піфагореєць Ямвліх:

Коли ж вони поклали початок розколу, до чвар негайно ж стали примикати інші жителі Кротона. З числа самої олігархічної “тисячі” Гіппас, Діодор і Теаг висловилися за те, щоб всі громадяни Кротона брали участь у державних посадах і народних зборах, і щоб архонти звітували у своїй діяльності перед народними представниками, обраними за жеребом з-поміж усіх громадян. Їм опиралися піфагорійці Алкімах, Дінарх, Метон і Демокед, які протидіяли поваленню батьківського ладу. Перемогли ті, хто виступав на захист народної маси.

А отже, подальші гоніння можуть бути пов’язані з реакцією місцевої аристократії проти спроб впровадження демократичного устрою. Можливо, традиційні піфагорійці змогли встояти за рахунок союзу з аристократією, а демократи стали жертвами першої хвилі погромів, унаслідок якої їх “вигнали” з лав школи, і внаслідок чого сам Гіппас і загинув. Інакше важко зрозуміти, як переможець у розколі виявився жертвою. Відновити дійсну версію виявляється завданням надзвичайно складним, зважаючи на відсутність додаткових джерел.

У своїй філософії Гіппас також різко опозиційний. Нібито повертаючись у лоно Мілетської школи, він учив, що начало усього стихійне, і цією стихією був вогонь. При цьому він погодився, що число теж лежить в основі природи, проводячи кількісні експерименти зі звуком, приблизно так само, як це робив Піфагор (тільки замість молотів – залізні диски). Судячи з усього, для Гіппаса число – не саме начало, а прояв божественної природи. Математика – це мова, якою користувався Бог, щоб створити світ. Або, як говорив сам Гіппас: “розпізнавальне знаряддя бога-творця”. У такому разі, його Бог володіє розумом і розсудливістю, він творець у буквальному сенсі слова “творчість”. Сам бог-творець, як і душа всіх істот, і навіть матеріальний всесвіт – все це є за своєю природою вогнем. На противагу Піфагору Гіппас вчить про те, що Всесвіт один і просторово скінченний (що не скасовує ні порожнечі, ні його вічного руху). Вогонь, з якого він складається, перетворюється під впливом згущення і розрідження. Цей синтез має такий вигляд, нібито є відповіддю на вчення Піфагора, його внутрішньою опозицією і спробою перейти від умоосяжних начал до безумовно матеріальної першооснови.

Піфагорейська медична школа

Один із найвідоміших учнів Піфагора став засновником першої медичної школи у Великій Греції (Кротонська школа). Він відомий під ім’ям Алкмеон (прибл. 515-460 до н.е.), і значиться як один із перших серйозних учених у сучасному сенсі слова. Але тут потрібно зазначити, що в Кротоні ще раніше жив один великий медик на ім’я Калліфон, який після появи Піфагора став прихильником його вчень. Судячи з усього, він був головним священиком Кротона і людиною, що мала велике значення в цивільних справах. У нього також був син, який став великим медиком, якого пізніше Геродот називав «наймайстернішим лікарем свого часу», його звали Демокед, ймовірно сучасник Алкмеона. В юності він прибув на острів Егіна, де завдяки своєму таланту і ретельності придбав незабаром славу вправного лікаря. Покинувши Егіну, попрямував до Афін, а потім працював при дворі самоського тирана Полікрата. Після його повалення був відправлений у Сарди, потім до свого двору його викликав Дарій I. Вилікувавши царя від хвороби ніг, а царицю Атоссу – від грудної хвороби, Демокед потрапив у велику милість у перського царя, який щедро нагородив його за зцілення від недуг. Звідти він повернувся на батьківщину, незважаючи на вмовляння Дарія залишитися при ньому як лейб-медик. Повернувшись до рідного Кротона, приєднався до партії аристократів. Там він вступив у товариство піфагорійців, одружився на дочці знаменитого грецького атлета Мілона Кротонського. Однак під час повстання проти піфагорійської олігархії, Демокед загинув. Демокед разом з Алкмеоном стояв на чолі найдавнішої процвітаючої медичної школи в Греції. Але подробиці вчення Демокеда і його батька нам не відомі, зате відомі деталі вчення Алкмеона.

Теорія медицини Алкмеона ґрунтувалася на піфагорійській гармонії та теорії протилежностей. У самій теорії протилежностей Алкмеон також зробив важливий крок уперед. Якщо раніше набір протилежностей завжди був обмежений і конкретизований (однаково як в Анаксімандра, так і в Піфагора), то тепер він говорить про нескінченну кількість найрізноманітніших протилежностей. Будь-яка ідея про найпростіший предмет може породити власну антитезу. А кажучи фразу «більшість людських речей двійкові “ – він не тільки зробив крок у бік майбутнього вчення Геракліта, а й відкрив дорогу в бік софістики (див. ”Двоякі промови»). У списках філософів, які пропонували різні кількості «начал» речей, про Алкмеона говориться, що він припускав два начала. Які вони – ми не знаємо, але можна припустити, що це можуть бути «позитивне і негативне», ну або, слідуючи його теорії про рівновагу, цими началами можуть бути навіть «демократія і монархія». Останнє становить особливий інтерес, оскільки дає змогу зробити висновок, що, як і Гіппас, Алкмеон належав до «демократичної опозиції» всередині піфагорійського союзу (і тоді він навряд чи був соратником Демокеда). Згідно з його теорією, здоров’я людини зберігається завдяки рівновазі, бо панування однієї протилежності діє згубно на іншу, і тому виникає захворювання. Якщо вірити книзі «Думки філософів» (Псевдо-Плутарх), то цю рівновагу елементів організму Алкмеон називав «демократичною рівноправністю», а причиною хвороби називав «монархію» серед них. Теорію про рівновагу цікаво порівняти з давньокитайськими уявленнями про медицину, які також апелювали до рівноваги «інь-янь», і робили такі самі висновки про виникнення хвороб.

Імовірно, у грецькій філософії саме він уперше говорить, що людина відрізняється від інших тварин тим, що тільки вона мислить, тим часом як інші тварини відчувають, але не мислять (навіть нині, коли ми знаємо, що це невірно, наводять такий самий поділ, бо однаково ми розрізняємо «мислення загалом», властиве тваринам, і мислення специфічно людське). За його поглядами – першочергова частина душі знаходиться в мозку. Цього висновку він дійшов завдяки дослідженням (такий самий «емпіризм», як і висновки Фалеса про магнетизм) над нервовою системою і простежуванні чутливості імпульсів від закінчень і ближче до центру. Це тим цікавіше, що для нас очевидний вплив Єгипетської медицини на лікування в Греції; Єгипет був непомірно більш розвиненим у всіх відношеннях. Однак єгиптяни центром емоцій, особистості та інтелекту вважали серце. З цієї причини під час муміфікації серця померлих зберігалися, а головний мозок вишкрібали й відкидали, як непотрібний орган. Цей приклад наочно показує переваги грецького емпіризму, що зароджувався.

Можна подумати, що Алкмеон, ще більш вчений, ніж будь-який з його попередників, прихильник прогресивних поглядів у політиці та освіті мас, сам повинен бути менш забобонним, ніж піфагорійці. Ось тільки на ділі ми бачимо такого ж метафізика, як Фалес, Піфагор або Гіппас. Він вважає, що істина доступна тільки богам, а людям залишаються «речі людські», про які, як ми бачили вище, можна судити тільки двояким чином. Він також розділяє світ божественний і людський (тобто ціле і частини), і логічно припустити, що приєднується до піфагорійського дуалізму тіла і душі. Саму ж душу Алкмеон розуміє типово для свого часу. Як і попередники, він називає душу саморухомою за природою і такою, що володіє вічним рухом; саме тому-то, вона безсмертна і богоподібна. Алкмеон прямо порівнював властивості душі з властивостями «надмісячного» світу, адже зірки теж мають вічний рух. А з божественної природи світил він робив типовий висновок про те, що боги і світила – одне і теж.

Але все ж таки, як лікар, Алкмеон зобов’язаний був займатися не тільки філософією, а й натурфілософією. Не тільки “надмісячним” світом, але також і світом земним. З подібних міркувань, крім уже сказаного про місцезнаходження розуму в нашому мозку, цілком у натуралістичному сенсі він пише про п’ять органів чуття (цитуємо твір Теофраста “Про відчуття”):

Чують, за його словами, вухами, тому що в них є порожнеча: вона звучить (а звучання виробляється порожниною), а повітря відзвучує. Нюхають носом, втягуючи пневму до мозку в момент вдиху. Смаки розрізняють язиком: будучи теплим і м’яким, він розтоплює їжу своєю теплотою [= витоплює з неї “смакові соки”], а завдяки своїй пористості та ніжності всмоктує їх, і передає через пори в мозок. Очі бачать через навколишню вологу. Що око містить вогонь – очевидно, бо при ударі по оку вогонь спалахує [“іскри летять”]. Бачать за допомогою блискучого і прозорого тіла в оці, щоразу, як воно відсвічує, і що воно чистіше, то краще. Усі відчуття певним чином прикріплені до головного мозку, тому ушкоджуються під час його струсів і зсувів, оскільки він затикає канали, якими передаються відчуття. Про дотик же він не сказав нічого.

Є й інші подібні до цього описи думок Алкмеона, які включають також теорії про зачаття дитини, типологізацію тварин за способом народження потомства та його харчування, міркування про те, як працює сивина волосся тощо. Але всі вони описуються в подібному натуралістичному сенсі. Якщо з’єднати позиції Гіппаса та Алкмеона, і протиставити їх самому Піфагору, то в результаті послідовної критики ми отримаємо демістифіковану версію філософії Геракліта. Цей факт має вкрай важливе значення для розуміння всієї генезису історії філософії.

Спадкоємці Піфагора

З другорядних піфагорійців можна згадати, наприклад, жінку на ім’я Теано, яка написала твори: “Про Піфагора”, “Про чесноти до Гіпподама Фурійського”, “Жіночі вмовляння”, “Вислови піфагорійців” і “Про благочестя”. При чому в цьому останньому, як не дивно, вона виступає тлумачем піфагореїзму у фізичному сенсі! А саме, вона говорить:

“Багато еллінів, як мені відомо, думають, ніби Піфагор говорив, що все народжується з числа. Але це вчення викликає подив: яким чином те, що навіть не існує, мислиться породжуючим? Тим часом він говорив, що все виникає не з числа, а згідно з числом”.

Виходить, що навіть для Теано числа не існують насправді! Але ж вона бачила Піфагора особисто, і в деяких версіях навіть вважається його дружиною і матір’ю наступного глави піфагорійської школи – Телавга. До речі, цього останнього навіть вважали вчителем Емпедокла, до того як той покинув школу. Різноманітні листи Теано, що збереглися, присвячені домашнім турботам: як жінці слід виховувати дітей, як їй слід поводитися зі слугами і як їй слід доброчесно поводитися щодо чоловіка (доволі примітивні рекомендації щодо необхідності слухняності). Батько Теано на ім’я Бронтін, який за деяким варіантом і був її чоловіком (а не батьком) замість Піфагора, вважається автором деяких орфічних поем, серед яких – «Про природу» і «Покрова і Сітка». Різні орфічні поеми приписували також і багатьом іншим піфагорійцям, що або підтверджує їхню пряму залежність від орфіків, або означає, що орфізм справді сфабрикований піфагорійцями. Але ймовірніше, звичайно, перше.

Також варто згадати про філософа Гіппона (бл. 490-430 до н.е.), який носив прізвисько “безбожник”. Началом всього, за одними відомостями, Гіппон вважав воду, за іншими – воду і вогонь, за третіми – землю (зауважимо, у всіх варіантах це не числа); але найавторитетнішою вважають версію з вогняним і водним началами; водночас їх вважали водночас синонімами гарячого й холодного, боротьба яких творила все на світі, що зближувало вчення Гіппона з такими філософами, як Анаксимандр, Анаксімен (і навіть Гіппас, Ксенофан та Геракліт). У цьому розрізі він доповнює “стихійну” філософію, ставши між Фалесом і Гераклітом. Значну увагу Гіппон приділяв питанням біології та медицини, зокрема, проблемам ембріології, виникненню хлопчиків і дівчаток із різних видів сперми (у чому прямо продовжував теми, порушені Алкмеоном); він намагався пояснити походження близнюків. Писав також із питань ботаніки. Як і Алкмеон, він підкреслював значення числа “сім” для етапів людського життя (наприклад двічі сім – це вік дорослішання людини). Душу він ототожнює то з головним мозком, то з водою, оскільки сперма, доступна нашому спостереженню, також складається з вологи, а тим часом з неї, як він стверджує, народжується душа. Гіппон виявився дуже авторитетним письменником з питань ембріології, і його думки надовго увійдуть у канон філософії. На прикладі Гіппона ми можемо бачити як вплив Алкмеона, так і вплив Гіппаса. Але все ж таки він виявився більше зацікавленим у біології як науці, і не розвинув закладені тенденції до вчення, аналогічного більш пізній філософії Геракліта. Він, очевидно, схильний синтезувати піфагореїзм і вчення мілетців, розвиваючи Гіппаса саме в цьому, “стихійному” напрямку. Серед великих піфагорійців-біологів, думки яких ми не будемо розписувати в деталях, значився ще Менестор, а доволі оригінальну версію аргументації на користь порожнечі (взяту на озброєння Демокрітом) висунув Ксуф.

Така кількість «відступників» від офіційної лінії піфагореїзму наводить на думки про те, що це не більше ніж міф, і що піфагореїзм був від самого початку дуже неоднорідний, і має набагато більше спільного з мілетською школою, ніж це здається. Гіппон при цьому виглядає винятковим випадком, оскільки єдиний з усієї групи побожних філософів називається «безбожником». Причини цього найменування невідомі, і цілком може бути, що вони не пов’язані зі справжнім атеїзмом, але в будь-якому разі ця характеристика важлива.

Систематизатор піфагореїзму

Найвідоміший піфагореєць, який іде за хронологією вже значно далі, – це Філолай (прибл. 470-400 до н.е.). Виводячи його, ми вже дещо забігаємо наперед; на Філолая ми ще будемо посилатися пізніше, кажучи про Платона і Демокріта. Щоб розуміти, наскільки ми забігли наперед, можна зазначити, що саме у Філолая (або в його учня, що вірогідніше) Платон викупить піфагорійські книжки і почне формувати свою власну філософію. Майже все з того, що ми викладали як філософію самого Піфагора, було викладено Філолаєм, тому раніше вже озвучені речі (як міркування про межу і безмежне, тіло як гробницю душі тощо) ми не будемо переказувати знову. Припустимо, що основну лінію піфагореїзму Філолай запозичує повністю. Але з нових думок особливо яскраво виділяється ця:

“На його думку, все відбувається за необхідністю та згідно із законом гармонії”.

Філолай виявляється першим піфагорійцем, який висловив суворий детермінізм (це не означає, що й інші не дотримувалися такої ж думки). Щоправда, у різних формах ми бачили цю тезу буквально у всіх філософів з Мілета. Попри те, що його вважають головним джерелом з автентичного «числового» піфагореїзму, і він є, скажімо так, піфагорійським догматиком, Філолай (прямо як Гіппас і Гіппон), у середині світобудови поміщає вогонь, що вже не виглядає як простий збіг. Цей вогонь розміщувався навколо центру, який він називає Гестією (вогнищем) Всесвіту, домом Зевса, матір’ю і вівтарем богів, зв’язком і мірою природи. Але також він визнає ще інший вогонь – той, що лежить вище за все і охоплює Всесвіт. Щось подібне вже зустрічалося у вогненній філософії Гіппаса, де вогонь виступав у різних іпостасях, але тут, все таки, чітко видно «вогонь» Анаксімандра. Той самий вогонь, який перебував за межами «небесної сфери», і просочувався крізь отвори небосхилу як видимі зірки. Але концепт Філолая важливий і навіть оригінальний, як перший образ космології, де Сонце було б у центрі світу, замість Землі. При цьому різко впадає в око рясне використання метафор з іменами богів, чого в інших піфагорійців ще не було помічено.

Саме завдяки Філолаю ми й сьогодні говоримо про фігури чисел (квадрат, куб), і це Філолай уперше чітко розмежував не лише тіло та душу, а й також Бога та природу, в плані того, що між ними зберігається ієрархія влади та підпорядкування. Якщо вірити пізнішим джерелам, то він міг навіть розрізняти форму і матерію, природно, вважаючи матерію підлеглим елементом, а форму – вищим, безтілесним, вічним і божественним. Звичайно, все це може бути платонічною містифікацією, а не оригінальним джерелом; але зовсім заперечувати таку можливість ми не станемо. Тематика трактату Філолая широка: від онтології він переходить до гносеології, космології та астрономії, торкається інших точних наук і закінчує фізіологією і медициною. Останніми він займається в дуже узагальненому сенсі, але все ж, його можна вважати завершенням систематизації всієї піфагорійської спадщини, включно з вченнями опозиціонерів.

Підбиваючи підсумки

Алкмеон, Теано, Гіппон та Філолай – відмінно узгоджуються між собою, і водночас жоден із них, як ми можемо побачити, не виглядають так, як мають виглядати піфагорійці за поширеними шаблонами. Усі вони займаються класичною натурфілософією, продовжуючи розпочаті в Іонії теми, але намагаючись при цьому використовувати математику для пізнання сутності світу. Так, це привело їх, по суті, до усвідомленого ідеалістичного тлумачення дуалізму душі й тіла, але всі передумови до цього ми можемо з легкістю знайти і серед мілетців. Звісно, як “мем” вони запам’яталися саме своєю ідеалістичною стороною. До того ж Філолай, який систематизував вчення Піфагора, зробив особливий наголос на ідеалізмі, а наші подальші уявлення про школу ґрунтуються насамперед на творах Філолая.

Говорячи загалом і загалом, із так званих “Досократиків” саме Піфагор і піфагорійці набули такого великого впливу, що їхніх послідовників ми знаходитимемо аж до кінця античності, вже в епоху Римської Імперії. Але навіть у ранню епоху піфагорійців уже було так багато, що в Італії неможливо було займатися філософією, не перетинаючись при цьому з ними. Не тільки в Італії, але навіть у материковій Греції їхня слава була величезною, а вплив воістину всюдисущим; і такі традиційно ворожі постаті, як Платон і Демокріт, однаково могли вважатися наполовину піфагорійцями. Ще пізніше, як ми вже могли помітити, Аристотелю довелося з ними сперечатися. А в ході подальшого викладу ми постійно помічатимемо вплив Піфагора практично на кожного філософа. Ще Геродот називав Піфагора “найбільшим еллінським мудрецем”, а напрацюваннями піфагорійських медиків користувався Гіппократ. Про виняткову популярність Піфагора і його вчення в античній Елладі свідчать і дані нумізматики. У 430-420 роках до н. е. в місті Абдери (батьківщина Демокріта і Протагора) карбували монети із зображенням філософа і легендою “ΠΥΘΑΓΟΡΗΕ”. Для цього періоду випадок безпрецедентний, оскільки являє собою перший портрет на монеті, у всякому разі, перший підписаний портрет.

Якщо спробувати змалювати місце піфагореїзму на рівні схеми, то ми бачимо, як ця школа, намагаючись розв’язати проблему роздвоєння світу, насправді тільки посилила це роздвоєння. Пантеїзм мілетців, нехай і не був справжнім пантеїзмом, але вони все ж таки намагалися робити вигляд, що світ за своєю суттю єдиний. Піфагорійці навіть не сумніваються, що світ двоїстий, але сподіваються залатати цю проблему вченням про “гармонію”. Внесенням колосальної кількості нововведень, вони відкрили дорогу для створення численних нових шкіл філософії, озброїли їх інструментами для виявлення ще більшої кількості протиріч у пантеїстичних уявленнях про світ як ціле. Саме з цього ракурсу їх сприймали всі сучасники, які спробували відновити “Філософію Цілого”. Але з урахуванням впливу з боку самого Піфагора, ці спроби будувалися на вираженій ідеалістичній основі, на відміну від ще невизначених позицій Мілетської школи. У схемі гегельянських тріад це виглядає як теза (невизначений ідеалізм і пантеїзм Мілета) – антитеза (визначений ідеалізм і дуалізм Піфагора) – синтез (визначений ідеалізм і пантеїзм критиків Піфагора).

Наступна частина.