ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Версія російською

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Передфілософія»:

• Міфологічний етап.
• Героїчний етап.
• Зачатки філософії в Індії та Китаї.
• Вплив Сходу (фінікійська, єгипетська та вавилонська філософія).
• Контекст, роль тиранів і царів.
• Перші мудреці та Кіклічні поети.
• Дев’ять Ліриків.
• Сім Мудреців.
• Передфілософія (підсумкова стаття).
• Конфлікт Піндара і Симоніда (вивів із циклу, розміщу в іншому місці).

Раніше ми вже розглянули як філософів «Канону» (прибл. 600–470 рр. до н.е.), так і філософські засади у поезії першого покоління «Дев’яти ліриків» (600–530 рр. до н.е.), а також примітивні філософські міркування «Семи мудреців». Усі ці групи перетиналися між собою, тому їх слід розглядати в контексті одна одної. Звісно, їхній появі передувала «мудрість» Стародавнього Сходу, а також перші міфологічні уявлення давніх греків. Усе це ми вже розглядали раніше, але коли ми торкалися групи «Дев’яти ліриків», то розглянули лише перших чотирьох представників, а решту п’ятьох вирішили згадати окремо. Чому так? Тому що вони належать до різних поколінь, і якщо перших ми ще розглядали як частину контексту виникнення філософії, то тепер ми розглядаємо поетів, які були сучасниками вже сформованої філософії (550-450 рр. до н.е.), і поезія яких наскрізь пронизана філософсько-політичною тематикою. Усі, кого ми тепер розглянемо, були безпосередніми сучасниками Парменіда й Геракліта, а деяких можна вважати навіть сучасниками «нових натурфілософів». Це та літературна традиція, що безпосередньо передує драматургії Есхіла, а подекуди навіть передвіщує софістику.

Ліберальна поезія: Івік та Анакреонт

Ми підемо, як зазвичай, за хронологією, а першим у «дев’ятці» другого покоління був поет Івік (прибл. 580–515 рр. до н.е.). Про нього відомо не так уже й багато, але судячи з років життя, він був сучасником Феогніда та Гіппонакта, конфлікт яких ми вже розглядали раніше, як яскравий приклад протистояння консерватора й демократа в поезії. Івік народився в грецькій колонії Регій (південна Італія), і в юності йому пропонували якусь посаду при місцевому тирані, або, за деякими версіями, він сам мав можливість стати тираном. Проте замість того, щоб прийняти найвищу політичну посаду, Івік залишив місто. Це сталося або через політичні заворушення в місті, або тому, що він вирішив будувати кар’єру поета, а в місті його прямо змушували зайняти політичну посаду (згодом це породить мем про «дурного Івіка», який проміняв владу на пусті розваги). Вважається, що саме з цього приводу Івік написав такі рядки:

Боюсь, щоб честі у людей
Не купити ціною нечестя перед богами.

Це можна тлумачити по-різному, і при бажанні знайти в цьому навіть нотки консерватизму (адже тиранія була формою влади, ворожою до аристократів), хоча подальша доля Івіка свідчить радше про протилежне. Оскільки Івік походив з Італії, відразу ж постає питання: наскільки він міг бути пов’язаний з піфагорійцями, і чи знав він узагалі філософію? Ми цього не знаємо, але все ж є невелика зачіпка, яка зближує його з Піфагором. В одному зі своїх віршів Івік говорить, що «Ранкова» і «Вечірня» зорі — тотожні. Така ж сентенція присутня й у піфагорійському корпусі фрагментів. Крім того, існує ймовірність, що й Парменід, ще один філософ з Італії, був прихильником творчості Івіка, оскільки цитує його вірші в однойменному діалозі Платона (щоправда, з огляду на те, що ці діалоги є художніми творами, таке свідчення не можна вважати сильним доказом). Івік, імовірно, залишив Італію ще до приїзду Піфагора, тож його італійське походження в цьому питанні не так уже й важить; а якщо він і мав якісь знання про піфагореїзм, то здобув їх уже ближче до старості, і для цього зовсім не обов’язково бути «італійцем».

Отже, залишивши місто Регій, Івік вів життя мандрівника, поки не опинився при дворі тирана Полікрата Самоського, де він зміг зблизитися з поетом Анакреонтом (бл. 538–535 рр. до н.е.). Для ранньої творчості Івіка, ймовірно ще під впливом поезії Стесіхора, була характерна творчість на міфологічні теми (при цьому поет часто модифікує першопочаткову легенду, знижуючи героїчний тон). Але вже невдовзі основна тематика його поезії змінюється, і, потрапивши під вплив Анакреонта, Івік звертається до легшої, любовної лірики. Саме цей жанр приніс йому славу в античності. Головною темою творчості Івіка в цей період стала любов до вродливих юнаків і дівчат. Як припускають, ці пісні виконувалися хорами хлопців на конкурсах краси (які, наприклад, проводилися на острові Лесбос).

Його молодший сучасник Анакреонт (бл. 565–480 рр. до н.е.) вважається значно відомішим поетом. Він народився в Теосі, неподалік від Мілета, Самоса та інших «філософських» міст. Але близько 545 року до н.е., перед завоюванням Теоса персами, Анакреонт устиг утекти до Фракії, де теосці відновили колонію Абдери (так, саме ту — батьківщину Демокріта і Протагора). Очевидно, перед вигнанням Анакреонту довелося брати участь у бойових діях, де він начебто проявив боягузтво — про що сам пише у своїх віршах. Щоправда, навіть якщо це лише наслідування рядків Архілоха про «покинутий щит», до будь-якої війни Анакреонт ставився погано — незалежно від особистої участі в ній:

А хто хоче битись —
Їхня воля: хай воюють!

Згодом Анакреонт отримав запрошення від Полікрата, тирана Самоса, тож, імовірно, близько 535-522 рр. поети Анакреонт та Івік, провідні лірики свого часу, мешкали разом при дворі Полікрата. Анакреонт навіть згадує, що був у цього тирана наставником; про те, що він користувався довірою Полікрата, згадує також Геродот. Враховуючи, що обидва поети мали ліберальні погляди, можна зрозуміти, чому атмосфера на Самосі не сподобалася консерватору Піфагору, так що той вирішив емігрувати (або ж був вигнаний) із Самоса до Італії. У відповідь на прихильність і протекцію Анакреонт присвятив своєму патрону серію хвалебних од. Але після швидкої загибелі Полікрата (у 522 р.) поети змушені були шукати новий притулок. Спершу вони переїхали до Афін, до двору тирана Гіппарха, сина Пісістрата. Гіппарх, який успадкував літературні смаки свого батька, направив по Анакреонта спеціальне посольство на п’ятдесятивесельній галері. Прибувши до Афін, він став близьким другом ще одного відомого «ліберального» лірика на ім’я Симонід (про нього далі). В Афінах Анакреонт користувався величезною популярністю; наприклад, на Акрополі йому встановили статую, прямо поряд зі статуєю його друга Ксантіппа (батька Перікла). На кількох теосських монетах Анакреонта зображено з лірою в руках. Очевидно, що Анакреонт був близький до демократичних кіл, але з розрахунків на заробіток віддавав перевагу тиранії.

Вірші Анакреонта, написані іонійським діалектом грецької мови, призначалися для сольного співу або декламації в супроводі музичного інструмента (ймовірно, ліри — звідси й говорять про «лірику» Анакреонта). Афіней і «Суда» згадують про п’ять книг творів Анакреонта (і сім книг Івіка), підготовлених в Александрійській школі: три книги лірики, одна — ямбічних віршів і одна — елегій. До наших днів дійшли лише незначні фрагменти, зібрані з цитат пізніших авторів. До числа лірико-поетичних творів, окрім гімнів і парфеніїв (хорових пісень, які виконували дівчата), входять також любовні пісні та вірші-скарги на швидкоплинність молодості й стрімке наближення старості. Як лірик, Анакреонт – спадкоємець Алкея і Сапфо; однак тон його поезії більш світський і більш іронічний. Концепція Анакреонта вирізняється простотою у сприйнятті світу та самоіронією. Основні мотиви – врівноважена, свідомо культивована насолода радощами життя: коханням, вином, бенкетами, свободою думки; емоційний фон — передчуття смерті та тягаря старості. Така легка «епікурейська» поезія стала надзвичайно модною навіть у Європі XVI–XIX ст., де отримала назву «Анакреонтичних віршів».

В епоху політичних і соціальних переворотів, коли на очах Анакреонта так часто одні падали, а інші зростали, поет цінував легкі, миттєві радощі, прагнув до теперішнього, зневажав примхи майбутнього і забував про незворотне минуле. Культ теперішнього у Анакреонта, однак, пройнятий духом поміркованості; вино у нього «розбавлене водою, аби пісня при чаші залишалась гармонійною». Афіней навіть зауважує, що Анакреонт «був тверезим, коли писав»; та й сам Анакреонт (а згодом і його наслідувач Горацій) рішуче відкидав «скіфство» з його несамовитістю; поет оспівував «любов до злагодженого гімну з повною чашею». У віршах Анакреонта часто згадуються вродливі юнаки, яких Полікрат, за прикладом азійських царів, тримав при своєму дворі. Однак Еліан твердить: «Поет не був розпусником. Він любив більше душу, ніж тіло». Загалом можна зробити висновок, що в етиці Анакреонт був поміркованим гедоністом.

Деякий час троє найвидатніших поетів почувалися в Афінах доволі добре, але вже після смерті Гіппарха (514 р. до н.е.) вони почали роз’їжджатися хто куди. Івік, ймовірно, вирушив до Коринфа й Спарти, а звідти — додому, в італійський Регій. Згадується напис на його похованні, згідно з яким Івік помер у своєму рідному місті. Однак існує легенда, за якою Івік загинув по дорозі до Коринфа на Істмійські ігри. Він зазнав нападу зграї розбійників і був смертельно поранений. Помираючи, Івік глянув у небо й побачив зграю журавлів. «Будьте моїми месниками!» — звернувся він до них. Розбійники лише засміялися. Потім вони вирушили до міста, щоби подивитися змагання, на які Івік так і не потрапив. Сидячи в театрі, один із нападників побачив у небі журавлів і, жартуючи, сказав товаришу: «Ось летять месники Івіка». Це почули інші глядачі, натовп стривожився, сказаного схопили, почалося слідство, і розбійники зізналися у скоєному. Після цього їх негайно засудили до смертної кари. Фраза «івікові журавлі» увійшла до грецької мовної традиції як приказка, що означає злочин, розкритий через божественне втручання. Через кілька століть, у 1797 році, німецький поет Фрідріх Шиллер написав баладу під назвою «Журавлі Івіка».

Час і місце смерті Анакреонта залишаються невідомими. Після вбивства Гіппарха він, імовірно, повернувся до свого рідного Теоса, де, за свідченням епітафії, приписуваної Симоніду, помер і був похований. Проте за іншими свідченнями, перед тим як повернутися до Теоса, Анакреонт супроводжував Симоніда у Фессалію, до двору Ехекратида, царя фессалійської династії Елеадів. Згідно з явно комічною історією, яку наводить Пліній Старший, Анакреонт помер, вдавившись виноградною кісточкою, як і годиться заслуженому гедоністу.

Приклади поезії Івіка та Анакреонта

У якомусь сенсі Івіка та Анакреонта можна вважати гедоністами в поезії, до їхньої появи в ліриці античності нічого подібного не було (хіба що боязкі зачатки подібної тематики у Архілоха та Семоніда, і цнотливий ліризм у дусі Сапфо). Тут ми бачимо явну еволюцію поезії, від гомеричного пафосу і вихолощеної серйозності (навіть у почуттях), до життя та побуту звичайнісіньких людей. Звісно, гедоністичні мотиви можна знайти ще у Алкея (і взагалі яка гулянка обійдеться без них?), але з тією особливістю, що він був вираженим консерватором, а тепер «гедонізм» вже поєднується зі світоглядним лібералізмом. Подібне поєднання політичних поглядів та художньої опозиції до традиційних форм літератури ми бачили раніше лише у Гіппонакта, який був скоріше сатириком та критиком, а не поетом у класичному значенні слова. Але щоб сильно не затягувати, ми наведемо лише кілька прикладів з поезії Івіка та Анакреонта, і почнемо з гедоністичних мотивів у віршах Івіка. 

Мій Евріал, синьооких Харіт дитя,
Їх дивнокудрих, зазнобо, Кіпридою
Та м’якозорою Пейто ти виплеканий серед
Троянд, повних ароматом.

Івік прославився насамперед своїми віршами про кохання дорослих чоловіків до юних хлопчиків, але писав він також і на абстрактніші теми. Приклади того, як він прославляє своїх спонсорів-тиранів ми наводитити не будемо (хоча вони займають значну частину від збереженої творчості), але чергові скарги на всевладдя богині кохання, цілком можна:

Лише весною цвітуть квіти
Яблунь кідонських, річковим струменем
Щедро зрошених, там, де сад
Дів необірваний. Лише весною
І плодоносні бруньки набряклі
На виноградних лозах розпускаються.
Мені ніколи не дає зітхнути
Ерос. Летить від Кіпріди він, —
Темний, вселяючий жах всім, —
Немов блискавкою
Північний вітер фракійський,
Душу мені потужно аж до дна колихає
Пекучим безумством…

Поезія Анакреонта збереглася набагато краще, ніж поезія Івіка, і віршів на тему кохання та сексу в нього так багато, що навіть важко вибрати з них кілька характерних. Мабуть, почнемо з набільш «грубого»:

Кобилиця молода, біг неприборканий,
На мене навіщо косишся? Чи думаєш: я — не їздець?
Почекай, час настане, вудила я вмить накину,
І, вуздечці моїй слухняна, ти мені мету обігнеш.
А поки в лугах, на волі ти бігаєш та граєш:
Вочевидь, ще ти не натрапила на лихого їздця!

Або все та ж тематика стосунків з юними хлопчиками:

Хлопчик з видом дівочим,
Прохань моїх ти не слухаєш
І не знаєш, що душу ти
На прив’язі мою тримаєш.
[…]
Клеобула, Клеобула я люблю,
До Клеобула я як шалений лечу,
Клеобула я очима проковтну.

Або ж про те, як варто поводитися на бенкетах. В Анакреонта є також і вірші про те, що пити треба в міру, розбавляючи вино водою, але куди цікавішим виглядає рекомендація про ті тематики, які варто піднімати під час бесіди:

Милий мені не той, хто, бенкетуючи, за повною чашею лише
Мову про судові справи веде та про сумну війну;
Милий мені той, хто Муз і Кіпріди добрі дари поєднуючи,
Правилом ставить для себе бути веселішим на бенкеті.

Ну і наостанок, класичний вірш Анакреонта, що виражає скорботу від усвідомлення тлінності буття та швидкоплинності життя:

Сивиною вже скроні покрилися, голова біліє снігом,
І в зубах я чую старість – молоді роки, де ви?
Не надовго пити залишилося з втішної чаші життя:
З очей росяться сльози, не дає спокою Тартар,
Ах, жахливий морок Аїда, та важкий підземний спуск;
А хто раз туди спустився – на повернення залиш надії!

Поезія на продаж: Сімонід

Як ми вже говорили, поряд з Івіком та Анакреонтом постійно фігурує ім’я їх молодшого сучасника на ім’я Сімонід Кеоський (557-468), який мав найбільшу славу та вплив серед ліриків. Тим не менш, достовірних джерел про його походження та життя збереглося також мало, а багато з них суперечать одне одному. Він не походив з Іонії, як Анакреонт чи більшість інших діячів культури та філософії, також як не походив він з Італії. Батьківщиною Сімоніда був острів Кеос, зовсім неподалік Афін. Починаючи з раннього дитинства, він вивчав вірші та музику, і ще в юності очолив хор при храмі Аполлона в м. Карреї, де складав гімни для «делій». Острів Делос, центральний острів архіпелагу Кіклади, вважався батьківщиною Аполлона; на Делос мешканцями Кеосу регулярно направлялись хори для виконання гімнів на честь цього бога (і тут, іменем Аполлона, пізніше буде засновано Афінський морський союз, і закладено фундамент афіно-спартанської війни). Крім того, Кеос мав багату традицію спортивних змагань; імена кеосців постійно присутні історія Панелінських ігор (наприклад, дід поета Вакхилида (племінника Сімоніда) був відомим атлетом). Таким чином, Сімонід вже в ранні роки мав можливість та стимули розробляти жанр епінікію — хвалебної оди з нагоди перемоги у спортивних змаганнях (жанр, піонером якого був Івік). Як хоровий лірик, серед своїх сучасників Сімонід користувався набагато більшою славою, ніж прославлений Піндар (про нього далі). Але бог Аполлон був усе ж таки переважно аристократичним богом, і цілком ймовірно, що це створювало якийсь вплив на світогляд Сімоніда, тоді як Анакреонт, що характерно, з богів найчастіше звертатися до Діоніса.

Вважавши своє рідне місто малоперспективним для застосування та розвитку своїх здібностей, Сімонід переїхав до Афін, де у великій пошані жив при дворі тирана Гіппарха, що покровительствував літературі (де до Сімоніда в 522 р. приєдналися Івік і Анакреонт). Відомо, що в Афінах Сімонід вступив у поетичне суперництво з Ласом Герміонським (віки) — їх конфронтація стала в Афінах «притчею во язицех»; з цього приводу, зокрема, іронізує Арістофан в «Осах» (виступивши тут швидше за Ласа). І це зовсім невипадково, що Лас виявиться головним учителем для консервативного поета Піндара. Щоправда, саме Лас був викривачем Ономакріта, і заявив про те, що вірші Мусея та Ліна були фальшивими. А враховуючи, що Ономакріт перетворював міфологічних поетів на прихильників теології Єдиного (на зразок Парменіда), то можна припустити, що сам Лас був противником цього філософського спрямування, себто не таким вже й консервативним автором. Це дещо дивно, і вимагає уточнень, які поки неможливо зробити через дуже фрагментарні джерела (цілком можливо, що Лас викривав лише окремі підробки, і тоді в основі своєї вірші Мусея можна вважати справжніми). Але деякі висновки можна зробити вже зараз. Відомо, що Лас любив різні звукові ефекти та своєрідні поєднання звуків, і окрім дифірамбів, він склав перший в грецькій літературі посібник з музики (пізніше грецькі історики говорили, що він міг бути піфагорійцем). За свідченням Плутарха, Лас намагався надати дифірамбу великої музичної різноманітності, допускаючи перехід від однієї мелодії до іншої, і використовував звукове багатство флейт. «У такий спосіб він здійснив переворот у сучасній йому музиці»  (Плутарх, Про музику, гл. 29). Сказати точно, як саме Лас поєднував критику Парменіда та політичний консерватизм, тепер уже буде важко, і невідомо, за що саме його критикував Сімонід. Але можна припустити, що синтез консерватизму з критикою філософії Єдиного міг нагадувати аналогічний підхід піфагорійців чи Геракліта. В такому випадку, слід вважати, що Сімонід нападав на Ласа по лінії анти-аристократизму, і ця полеміка мала етико-політичний характер.

Після вбивства Гіппарха (514 р.), Сімонід у супроводі Анакреонта відправляється до Фессалії, де він користувався захистом і заступництвом місцевих фессалійських династій, але після битви при Марафоні (490 р.) він повернувся в Афіни. На той час Сімонід був визнаним автором епінікіїв і дифірамбів; а його здатність драматично і зі смаком писати на теми війни виявилася дуже затребуваною після перемог у греко-перських війнах. У цей час ним були написані відомі дифірамби та епіграми, присвячені знаменитим битвам при Артемісії, Марафоні, Саламіні, Фермопілах, і він став поетом №1 у загальногрецькому масштабі. Наприклад, за повідомленням анонімної біографії Есхіла, афіняни, обираючи епітафію воїнам, які загинули в битві при Марафоні, віддали перевагу Сімоніду Есхілу (і це незважаючи на те, що сам Есхіл бився в цій битві, і в ній загинув його брат). За словами самого поета, на поетичних змаганнях йому було присуджено 56 бугаїв і стільки ж триніжків. А згідно з Плутархом, у цей час Сімоніду навіть встановили статую, яку, щоправда, осміював Фемістокл, один із друзів Сімоніда. Наведемо кілька прикладів із віршів на греко-перську тематику; найзнаменитішим, мабуть, є пам’ятник битві при Фермопілах:

Мандрівнику, піди та скажи нашим громадянам у Лакедемоні,
Що, керуючись їх ідеалами, тут ми кістками злягли.

А також епітафія, присвячена спартанському цареві Леоніду, яка називається «Лев на могилі Леоніда»:

Між тваринами я, а між людьми всіх сильніший
Той, кого я тепер, лежачи на камені, стережу.
Якби – Левом іменуючись – він не був мені рівний і духом,
Я над могилою його лап не простяг би своїх.
Славних покрила земля — тих, що разом з тобою
Померли тут, Леоніде, могутній Лаконії цар.
Безліч стріл і коней швидконогих стрімкий натиск
У цій битві довелося витримати їм від мідян.

Поступившись Сімоніду в конкурсі уепітафій, Есхіл залишив Афіни (476 р.), і тимчасово переїхав до двору тирана Сіракуз Гієрона I. Незабаром, на запрошення останнього, до Сіракузи поїхав сам Сімонід. Чому раптом Сімонід залишив Афіни, хоча він був другом найвпливовішого політика міста? Звісно, ​​це може бути банальна історія про пошук вигоди, про що сам Сімонід неодноразово писав, але це може свідчити про політичне чуття Сімоніда. Крім Фемістокла, Сімонід був близьким другом ще й для Павсанія Спартанського. І оскільки обидва політики були прогресистами, яких пізніше звинуватить у зраді та роботі на Персію, можна вважати, що «хмари згущувалися» над їхніми головами ще до перших судових рішень. У зв’язку з цим виникає також питання, як сам Сімонід ставився до греко-перського конфлікту насправді. Адже і Фемістокл з Павсанієм були найбільшими героями війни, і здавалося, що їхній патріотизм був незаперечним.

Персофіли та патріоти. Конфлікт із Тимокреонтом

На тлі Івіка та Анакреонта у творчості Сімоніда відразу впадає в око те, що він аж ніяк не пацифіст. Його головною тематикою стала війна, звеличення героїзму грецьких воїнів. Але тут треба сказати, що це не просте оспівування війни як такої, а в основному підтримка грецької боротьби проти перської загрози. Вірші Сімоніда про визвольну війну з персами дали потужний імпульс національному патріотизму. Якась частина конфліктів Сімоніда з іншими поетами може пояснюватися саме цією проблематикою, тому що далеко не всі греки, і далеко не всі афіняни вважали Персію своїм ворогом. Так, перси дійсно вторглися до Греції, але вони вторглися за «справедливим» приводом. Так, вони вчинили погано, але чинити опір їхній могутній імперії — божевілля; адже як це здається на перший погляд, греки не переможуть, і тому вести відкриту війну просто безглуздо та шкідливо для самої Греції. Ну і, зрештою, Персія сприймається як країна того самого «Сходу», більш давнього та мудрого; вона набагато багатша, і в усіх відношеннях «цивілізованіша». Багато греків так це і сприймали, вважаючи рідну Грецію лише провінційною глушиною на околиці цивілізованого світу. Саме тому, навіть під час війни, у Греції знаходилися угруповання «персофілів». Як писав Плутарх, поет Тимокреонт Родоський був вигнаний з Афін за мідизм (прим. «Мідія» це одна з назв Персії) і навіть Фемістокл, який перебував з Тимокреонтом у непоганих відносинах, подав голос проти нього. Коли ж і Фемістокла звинувачували в мідизмі, Тимокреонт писав наступне:

Тимокреонт один не входить в дружбу з мідом.
Не я один із плямою: є багато й інших;
Достатньо в Греції, багато є лисиць.

Пізніше Фемістокл справді виявиться персофілом, так само як і його спартанський друг Павсаній (і це буде частиною великих політичних рішень у контексті боротьби демократів та аристократів самої Греції). Та це дуже іронічно, що з цих чотирьох (якщо ще включити Сімоніда) близько знайомих діячів далеко не останньої величини, цілих 3/4 виявились персофілами. З цим Тимокреонтом Сімонід перебував у відкритій конфронтації, як можна вважати, саме з «перського» питання. Але Сімоніду пощастило, і він помер до того, як зрада Фемістокла і Павсанія була розкрита (бл. 471-465 р.), тому з його погляду «зрадником» №1 був лише Тимокреонт, а не його друзі. До того ж після вигнання цей поет відкрито підтримував аристократичне угруповання в Афінах. А це означає, що конфлікт із Сімонидом і Фемістоклом міг мати внутрішньополітичний характер, навіть якщо допустити, що Сімонід знав про персофільскі погляди друзів, і проблемою для нього були не вони, а суто політичні питання Греції.

У 70-ті роки обстановка в Афінах ставала дедалі гіршою, до влади поверталася аристократична партія, націлена на мирні та майже васальні відносини зі Спартою. Але якщо допустити, що конфлікт з Тимокреонтом розгортався, все ж, через персофілію, то цілком можливо, що Сімонід залишив Афіни і тому, що побачив у своєму другові зрадника, і не зміг змиритись з пресофільською програмою демократів. Коротше кажучи, справжнього мотиву для переїзду до Сіракузи ми не знаємо, але очевидно, що Симонід належав до грецьких патріотів.

Що ж на рахунок Тимокреонта, то він був відомим у свій час поетом, на своєму рідному Родосі він був навіть серйозним п’ятиборцем (і тому вирізнявся великою фізичною силою). Але особливо Тимокреонт прославився своїм ненажерством. За словами софіста Фрасімаха, він бував при дворі перського царя, «був там радо прийнятий та почав безмежно їсти та пити. Коли ж цар спитав, що він запропонує після такого вступу, він сказав, що переб’є персів без числа. Наступного для він дійсно переміг багатьох персів одного за іншим, а потім став бити по пустому просторові. Його спитали, що це значить, а він відповів, що стільки в нього ще залишилось ударів на той випадок, якщо хтось ще підійде». З ненажерством Тимокреонта пов’язана насмішлива епітафія для його могили, яку антисчні автори також приписують Сімоніду:

Багато я пив, багато їв і на багатьох хулу зводив я;
Нині в землі я лежу, родосець Тимокреонт.

Лірична сторона у творчості Сімоніда

Загалом, бачимо, що Сімонід явно не був пацифістом на кшталт Анакреонта, і тематика його віршів переважно прославляє війну (важко сказати, чи можна у цьому вбачати різницю між впливом культів Аполлона і Діоніса, чи ні). Але й дружба із Анакреонтом не пройшла просто так. У Сімоніда можна знайти досить багато любовної лірики, і зовсім не таких уже «високих» тем:

Варто побачити мені раз златокудрого Ехекратіда,
Погляд насичуючи красою, за руку милу взявши,
Шкіри квітучої його аромат вбираючи глибоко,
Повняться очі мої солодкої неги кохання.
Якби міг я з улюбленцем моїм насолоду звідати
Серед квітів польових, геть сивину відігнавши,
Я б запашний вінок сяючого золотоцвіту,
Радості мій супутник, — сплів із пагонів молодих.

Або ще один вірш про застілля:

Тільки нещодавно фракійський Борей, що на нас налетів,
Сніжним покривом густим схили Олімпу приховував;
Тим, хто залишився без хлену, кусав він душу люто.
Нині ж сніг уцілів лише у Пієрійській глибині.
Влийте мені долю його, бо вам зовсім не личить
Доброго друга поїти неохолодженим вином.

Епітафії Сімоніда, що призначалися для публічних та приватних поховань, відрізняються теплотою почуття та деякою епічністю. Серед таких виділяється відома епітафія Архедіці, доньці тирана Гіппія, де Сімонід хвалить дівчину за її риси характеру, які розвинулися нібито всупереч дурним умовам виховання (так, Симонід натякає, що тиранія все ж таки негативне явище). Ще яскравіше ставлення до тиранії Пісістратидів виражено у цих рядках:

День, коли Гіппарх убитий Аристогітоном
І Гармодієм, був світлим воістину днем.

Високо цінувалися його френи (плачі), які відрізняє спокійний величний пафос у виразі горя. Ймовірно, частиною френа була знаменита пісня Данаї (або ще Жалоба Данаї), яку власний батько Акрисій заточив в ящик разом з її сином, народженим від Зевса, Персеєм. В ній Сімонід показує героїню, кинуту разом з немовлям в відкритому морі під час страшної бурі. Він показав контраст між стихією і люблячою матір’ю, що схилилася в скрині над дитиною, та співає їй колискову. Лейтмотивом у френах Сімоніда проходить думка про мінливості людського життя, про страждання, які є загальною долею для всіх – не тільки людей, але й богів; Сімонід настільки виразно міг показати гостроту людського горя, що вираз «симонідові сльози» став народною приказкою.

Коли навколо майстерної скрині
Забушували вітер, спека й хвилі,
Вона, з щоками, мокрими від сліз,
Персея шию ніжно охопила
І мовила: «Дитино, як страждаю я!
Ти ж тихо дихаєш тут і, безтурботно
Спочиваючи в наряді цьому безрадісному,
Серед глибокої, непроглядної пітьми,
Даєшь ти право, не боїшся, хвилям
Накатуватись над кучерями власними
І бурі бушувати.
Ти посміхаєшся в пурпурових нарядах…
Ах, якби ти знав увесь цей жах,
Тоді слухав би мене тривожним слухом.
Носись, дитино! Нехай стихнуть хвилі моря,
І хай засне відчай у мені.
Ти ж зміни рішення рокове,
О Зевс! А якщо це прохання — то гріх,
Вибач мені, батьку, через немовля…»

Грецький Вольтер

Але найголовніше, за що ми цінуємо Сімоніда, це філософська сторона його творчості. Лесінг, який писав в епоху Просвітництва, називав його «грецьким Вольтером». І для такої думки є всі підстави. По-перше, Сімонід вважається одним із засновників нової мнемонічної техніки (мистецтва запам’ятовування тексту, яке стане фішкою філософів-софістів), так званого «театру пам’яті», або «методу локусів». Фемістокл, що був, як ми вже казали, другом Сімоніда, відгукнувся на винахід мнемоніки так: «Я краще віддав би перевагу техніці забування; я пам’ятаю те, що краще забути, і не можу забути те, що краще забути». По-друге, Сімонід вважається перетворювачем грецького алфавіту. Йому приписувалося введення подвійних приголосних ξ і ψ, та розрізнення довгих голосних (ε/η, ο/ω) в письмі (нові правила були прийняті в іонійський алфавіт і набули загального поширення в архонтство Евклідів, після 403 до н.е.).  А по-третє, Сімонід славився своїми мудрими та дотепними висловами. Найбільш відомий його вислів: 

«Поезія — це співаючий живопис, так само як живопис — мовчазна поезія».

Це зауваження Горацій перефразує у своєму «Мистецтві поезії»; з цього ж зауваження Лессінґ починає свій «Лаокоон». Сімонід розбирає і оцінює крилаті вислови давніх мудреців, іноді відтворюючи їх у більш красивій формі (наприклад, знамениті вірші Гесіода про «вузьку стежку, яка веде до чесноти»). Але поєднання філософії з мистецтвом далеко не єдина причина, чому Сімоніда можна називати «грецьким Вольтером». Навіть на рівні стилю свого письма він виділявся своїм демократизмом, доступністю для широкої аудиторії, що сприяло розвитку просвітницької тенденції. За словами римського ритора Квінтіліана (35-100 рр. н.е.): «У Сімоніда простий стиль, але його можна похвалити за спритність мови та за певну чарівність; його головна заслуга, однак, полягає в здатності викликати жалість, настільки велику, що деякі вважають за краще використовувати його в цьому відношенні, аніж всіх інших письменників цього жанру»  (Квінтіліан, Інст. 10.1.64).

А найголовніше, що Сімонід вплинув на концепцію та практику поетичної діяльності взагалі. Він стверджував, що покровитель, який замовив в поета вірш, повинен забезпечити йому гідну винагороду, і тому він вважався першим поетом, який писав за винагороду, а за свої твори отримував значні суми. Згідно з давніми анекдотами, дружині Гієрона, на запитання ким краще народитися, генієм або багатим, Сімонід відповів: «Багатим, адже біля воріт багатого завжди можна знайти і генія». А коли хтось попросив його написати хвалебну оду в обмін на щиру подяку, Сімонід відповів, що «тримає дві скрині, одну для подяк, іншу для грошей; коли він відкриває їх, то в першій ніколи нічого немає, а в друга – сповнена». Таким чином, Сімоніда можна вважати першим поетом-професіоналом, який перетворив поезію на джерело доходу (пізніші автори, починаючи з Арістофана, у зв’язку з такою політикою звинувачували його в жадібності). У цьому плані Симоніда можна як попередника софістів V в. до н. е.

Звісно, Івік і Анакреонт, та навіть консервативні поети, причому ще задовго до Сімоніда їздили до дворів багатих покровителів, і вважати Сімоніда першим у цій справі ми не можемо. Але традиція завзято називає його першим, і робить це з негативною інтонацією. Мабуть, «гріх» Сімоніда полягав у тому, що він поводився неналежним чином, непристойно з погляду етикету. Замість того, щоб чекати, доки тиран сам заплатить, скільки він захоче, Сімонід сам прямо називав ціну. Замість прикидатися, він прямо заявляв, що поети заробляють гроші так само, як наймані працівники. Безумовно, всі греки і так розуміли реальну ситуацію, але Сімонід наважився озвучувати це без прикрас, і йому навіть не соромно за свою «продажність». Мабуть, цим він і виділився на тлі своїх попередників. Так чи інакше, більшу частину життя Сімонід провів при дворах тиранів, де користувався великою повагою. І як ми говорили вище, 476 р. до н. е. Сімонід поїхав на Сицилію, приставши до двору тиранів Гієрона (Сіракузи) і Ферона (Акраганта), де провів залишок свого життя. Популярність Сімоніда тут була настільки велика, що виражалася навіть у реальному політичному впливі. Наприклад, жителі Коринфу нібито домагалися його неупередженого свідчення про їхні дії під час перської війни; а вже переїхавши на Сицилію він нібито примирив Гієрона і Ферона (що вдавалися до його посередництва у своїх конфліктах) напередодні битви, що ледь не відбулася. 

Філософські мотиви у поезії Сімоніда

Тут, на Сицилії, при дворі двох найбільших тиранів, у Сімоніда виникає дуже серйозне суперництво з учнем Ласа Герміонського (див. вище) на ім’я Піндар. Про цього представника «дев’яти ліриків» ми поговоримо далі окремо, але вже тут можна зазначити, що Піндар був яскравим прихильником аристократичної етики (як Феогнід з Мегари). Тоді як Сімоніду ближча етична концепція торговельного класу суспільства; як і належить попереднику софістів, він прагматичний, реалістичний і схильний до релятивізму; він усвідомлює недосконалість людських досягнень. Сімонід відстоював терпимий, гуманістичний світогляд, який прославляв звичайну доброту і визнавав величезний тиск, який життя чинить на людину. Це ставлення проявляється у наступному вірші, цитованому у діалозі Платона «Протагор» і реконструйованому тут в форматі прози:

Людині, звичайно, важко бути по-справжньому доброю — досконалою («як квадрат») у руках, ногах і своєю думкою, створеною без жодної вади; бути досконалим може лише бог; але людина ніяк не може не бути поганою, коли якась криза, з якою вона не може впоратися, звалює її з ніг. Будь-яка людина добра, коли в неї все добре в житті, і погана, коли в неї все погано, а найкращі з нас — це ті, кого боги люблять найбільше, щасливці. Все залежить від випадкового успіху.

І тому я не збираюся витрачати своє коротке життя на свідомо порожні пошуки того, чого не може бути – абсолютно бездоганної, непорочної людини. Якщо така раптом і знайдеться, я обов’язково розповім вам; але боюся, що безгрішних людей немає. І хоча мудрець Піттак був розумною людиною, але коли він каже «бути добрим важко», то це здається мені дурницею. Для мене людина досить добра, якщо вона не надто беззаконна і має внутрішні відчуття справедливості. Доки людина не робить нічого ганебного з власної волі, то моя їй честь і хвала, таку людину я завжди похвалю. Нехай люди хоча б навмисне не роблять зла, і то вже добре, бо навіть боги не можуть боротися з необхідністю.

Сімонід не вимагає високої і непохитної чесноти, і як він говорив у своїх віршах, «чеснота знаходиться на високій і важкій горі»; «будемо шукати задоволення, бо всі речі сходять до Харібди, що чесноти, що багатство». Але при цьому Сімонід не є відвертим гедоністом; він цілком стриманий і пристойний, тож можливо його варто розглядати як поміркованого гедоніста (яким був і Анакреонт). Етиці Сімоніда властивий смиренний фаталізм, споглядання бід і слабкостей людства та несповідних шляхів вищих сил; але в цьому фаталізмі немає нічого похмурого, загальний тон мистецтва Сімоніда є високо позитивним. Наведемо ще кілька віршів Сімоніда, наприклад, про швидкоплинність життя:

[Немає у людей нічого довговічного. Істину цю]
Виразив найкраще славний хіосець, сказавши:
«Так само, як листя дерев, змінюються роди людські».
Рідко, однак, хто, слухаючи ці слова,
Сприймає їх своїм серцем — бо надія
В кожному живе, з юних років укоріняючись у грудях.
… Кожен, поки не зів’яв ще колір його юності милої,
Багато нездійсненних дум носить у наївному розумі;
Думки про старість, чи смерть що висить над ним, його не турбують,
Немає до хвороб йому справи, поки він здоровий.
Жалюгідний той дурень, хто навіть подумати не хоче,
Що ненадовго дана смертному юність і життя!
Ти ж, що осягнув це, шукай аж до смерті
Благ, від яких душі було б приємно твоїй.

І в інших місцях додає, що: 

Без насолоди
Не бажані смертним ні життя, ні влада,
Ні божественна доля не завидна.

Діоген Лаертський, процитувавши знамениту епіграму Клеобула (одного з «семи мудреців» Стародавньої Греції), в якій зображена дівчина, що вирізблена на гробниці, проголошує свою вічну пильність, а потім цитує Сімоніда, який коментував її у власному вірші: «Камінь ламається навіть руками смертних. Це було судження невігласа». Його раціоналістичний погляд на космос виражено також у втішному листі Плутарха до Аполлонія: «згідно з Сімонідом, тисяча або десять тисяч років являють собою невизначену точку або, швидше, найдрібнішу частину точки». Подібні сентенції ми ще часто будемо бачити в філософії еліністичного періоду, як у стоїків, так і в епікурейців. А Цицерон розповідав, що коли Гієрон Сіракузський просив його дати визначення бога, то Сімонід постійно відтерміновував свою відповідь, «адже чим довше я розмірковую, тим більш туманним мені здається це питання». Що це, як не приклад релігійного скептицизму? Але варто визнати й деяку міру консервативності в віршах Сімоніда. Не будемо повторювати все сказане вже про оспівування війни та похвали спартанцям, адже він все ж таки вважає, що доброчесність (якої важко досягти), не варта того, щоб заради неї старатись. Але він також не вважає, що любовні почуття або принцип максимізації корисності вартує більше, ніж істина (яку він розуміє явно в аскетичному та консервативному руслі). Дивіться самі: 

… поділяє худе та добре.
Чи хтось скаже нестримними вустами
[В них] одне — непотрібний дим,
А інше — нескверне золото.
Всеоборна Істина
Лише небагатьох обдаровує доблестю,
[А вона] не порожнє благо:
[Без неї] підкореного пересилує
Хитромудра Користь непереборна
Або жар: всемогутньої Афродіти.

Сімонід провів залишок життя при дворі Гієрона, і щодо його смерті жодних відомостей не збереглося. Щоправда, Каллімах в одному з віршів згадує, що Сімонід був похований в Акраганті, і що на його надгробку згодом збудували вежу. Всього через кілька років в Акраганті буде встановлена ​​демократія, а одним з найбільших її лідерів стане філософ Емпедокл, який також займатиметься риторикою і поезією. 

Сицилійська комедія: Епіхарм

Ще до прибуття на Сицилію поетів Сімоніда, Есхіла, Піндара і Вакхіліда (а також багатьох дрібніших) тут вже були свої літератори. Найвідомішим по праву вважається засновник жанру комедії Епіхарм (550-460 рр.), сучасник Сімоніда, який також вважається повноцінним філософом-досократиком (або філософом «Канону»). Точне місце народження Епіхарма невідоме, у давнину називалося багато варіантів. Це могла бути і батьківщина Гіппократа (бо батьком Епіхарма вважався медик-асклепіад) на острові Кос, і батьківщина Піфагора (бо сам Епіхарм прийняв тези піфагорійців) на острові Самос. За обома версіями Епіхарма відвезли на Сицилію ще зовсім маленькою дитиною. Тому технічно його можна вважати уродженцем Сіракуз (це ще одна з версій, за якою він народився вже на Сицилії). Епіхарм тривалий час жив при дворі Сіракузьких тиранів Гелона і Гієрона I, тому очевидно, що був особисто знайомий з поетами Сімонідом і Піндаром. Вважається, що Епіхарм мав можливість слухати Піфагора, або хоча б когось із його послідовників. При цьому він утримався від того, щоби стати членом напівзакритого піфагорійського союзу. На думку Ямвліха, Епіхарм переклав вчення Піфагора в жартівливу форму, таким чином зберігши його для нащадків.

Вважається автором від 35 до 52 комедій. Приблизно в той же час комедія виникала і в Афінах, але на іншій основі. Те, що писав Епіхарм – виросло з мімів, і було куди простіше за задумом і структурою. Навіть за змістом його комедії більше нагадують творчість комідіографів еллінізму (т.зв. «нова комедія»), ніж афінську комедію в стилі Арістофана. Велику цінність представляє уривок промови прихильника-парасита з комедії «Надія, або Багатство». Парасит розповідає про свою поведінку, як він втирається в довіру до господаря, без запрошення відвідує звані обіди, лестить, виступає блазнем, лається з тими, хто неприємний господареві. Одночасно він багато їсть і п’є, а по дорозі до своєї хатини отримує тумаки від варти. Це його не особливо турбує, тому що «поки незмішане вино обіймає мій розум, я побоїв не відчуваю». До побутових комедій Епіхарма також відносять «Селянин», «Паломники» та ін.

Комічні трактування міфів представлені серед інших в «Одіссеї-шпигуні», де гомерівський герой представлений шахраєм, який ухиляється від виконання небезпечного доручення Агамемнона. В «Бусиріді» був висміяний Геракл, «одного погляду на якого достатньо, щоб померти від жаху»: під час їжі дуже «шумна» в Геракла «глотка, чавкає щелепа, скриплять корінні зуби, брязкають ікла, і носом сопить він і вухами рухає». В комедії «Гефест» бог вогню й майстерності ковалів закував Геру, яка будувала підступні плани проти Геракла. В «Весіллі Геби» описувався обід під час весілля Геракла с Гебою. До міфологічних комедій Епіхарма також відносять «Вакханки», «Пірра і Прометей», «Троянці» та ін. Окрім традиційних богів і героїв, в п’єсах могли брати участь персоніфіковані антагоністичні пари, наприклад, «Земля і Море», «Чоловічий розум та жіночий». 

Філософія Епіхарма

Епіхарм відомий не тільки як драматург, але й як філософ-досократик. Гіппобот навіть відносив його до «семи мудреців», з іменами яких пов’язують народження давньогрецької філософії. Відомо, що Епіхарм багато писав на тему медицини та фізики. Особливу популярність отримали гномічні вислови Епіхарма на кшталт «семи мудреців», і ось деякі з них:

• «Смертний має думати смертними, а чи не безсмертними думками».
• «Найкраще, що може бути в людини, як на мене, — це здоров’я».
• «Рука руку миє: дай щось і щось отримаєш».
• «Що є природа людини? Те саме, що надутий міх».
• «Не забувайте виявляти недовіру, бо це сила душі».
• «Благочестиве життя для смертних – найбільший капітал».
• «Тверезим будь, намагайся не вірити, в цьому кмітливість полягає».
• «Розум бачить, розум чує, інше глухо і сліпо».
• «Коли дух (νοῦς) твій чистий — і тіло цілком чисте твоє».
• «Ні, не серце, а тверезий розсуд повинен брати гору».
• «Ні, ніхто рішення в гніві не приймає належного».

Окрім знаменитих висловів, авторство яких викликає сумнів, сучасники бачать у творчості Епіхарма насмішку над вченням Геракліта «Все тече, все змінюється». Боржник відмовляється виплачувати кредитору борг, тому що «він не та сама особа внаслідок того, що [в ньому] дещо додалося і дещо поменшало». Коли кредитора, який побив хитрого боржника, притягують до суду, то він виправдовується, «що побив один, а звинувачується ж інший». Водночас Епіхарм зумів передати думку Геракліта без будь-якого символізму:

«Один росте, інший же худне. У зміні знаходяться всі люди у будь-який час. А те, що за своєю природою змінюється і ніколи не перебуває в тому самому становищі, то, мабуть, буде вже чимось відмінним від того, що змінилося. Так само ти і я були вчора іншими, ніж сьогодні, і в майбутньому знову будемо іншими. І ніколи ми не буваємо тими самими, згідно з тим самим законом».

У фразі «Ніяк не дивно, що ми так говоримо про це, і що ми самі собі подобаємось і здаємось прекрасними за природою істотами. Адже і собака вважає іншого собаку чудовим створінням; і бик бика, осел осла та свиня свиню вважають найпрекраснішими» можна побачити платонівське вчення про відносність. Ідеї ​​Епіхарма про організацію світу близькі до таких мілетської натурфілософської школи. Закон збереження матерії та заперечення виникнення з нічого та повного знищення були підсумовані ним у двох рядках:

Було з’єднане і було поділено, і знову пішло, звідки прийшло
Земля в землю, дихання ж вгору. Що тут страшного? Нічого.

Тема страху прямо пов’язується з тематикою, що нагадує пізню філософію еллінізму, наприклад цей фрагмент неймовірно нагадує нам тези епікурейців:

Вмерти? Я б не хотів. Мертвим бути? Мені байдуже!

У творчості Епіхарма присутні нові для того часу теми опису не ідеальної, а реальної людини з її здібностями, можливостями та недоліками. Він навіть приймав суто софістичну тезу про те, що чеснотам можна навчитися, і що вона не є чимось суворо спадковим. Ще в одному фрагменті, що приписується Епіхарму, синтезовані одночасно піфагорійські та гераклітівські ідеї (ми вже писали, що Геракліта можна розглядати як галузь розвитку піфагореїзму) — управління світом божественного розуму, залежність від нього людини, наявність божественного в мистецтві.

Ти повинен знати, що від бога приховати не можна ніщо.
Він за нами споглядає: все, що завгодно, може бог.

У давньоримській літературі Марк Теренцій Варрон (116-27 роки до н.е.) та Цицерон (106-43 роки до н.е.) представили свою реконструкцію філософії Епіхарма. Згідно з їхніми твердженнями, Епіхарм вважав, що елементами світу є вогонь, земля, дихання та Сонце. Душа людини є сонячним вогнем. Небо і земля виникли з вогню та води, а природа із змішання теплого та холодного, сухого та вологого. Мати-Земля породжує людські тіла, які після смерті повертаються до її лона. А згідно з давньогрецьким ритором IV-III століть до н. е. Алкімом, сам Платон взяв своє вчення про ідеї у Епіхарма. Також Алкім приписував Епіхарму розрізнення чуттєвого і умоглядного світів. Не важко зрозуміти, чому тут вбачали подібність до Платона. Ось, наприклад, які рядки приписують Епіхарму:

— Чи є гра на флейті якась річ? – Безперечно!
— Значить, людина це гра на флейті? – Жодним чином.
— Розтлумач мені, що є флейтист? Що він, на твою думку, таке?
Людина чи ні? – Безперечно, що так. — Так чи не вважаєш ти,
Що й з добром все так само?
Добро — це річ, що існує сама по собі, а хто
Її пізнає, вивчивши, одразу сам стає добрим.
Подібно до того, як флейтист — той, хто навчився гри на флейті,
Танцюрист — хто танцю, плетівник — хто плетенню,
І так само все, що тобі завгодно так само:
Сам він не буде вмінням (τέχνα), але умільцем (τεχνικός).

Або щодо вроджених ідей, за прикладом з інстинктивною поведінкою тварин:

Евмей! Мудрість – не в одному-єдиному.
Але всі живі істоти мають розум (γνώμη).
Так, самка курячого племені –
Ти тільки придивися уважно – не народить дитинчат
Живими, а висиджує і оживляє.
Яка ця мудрість — знає лише природа.
Бо вона навчена сама собою.

Якщо це справді його рядки, то запозичення з боку Платона стають просто очевидними. У діалозі «Тететет» Платон ставить Епіхарма на один рівень із Гомером: «із поетів — найбільші в кожному роді поезії: у комедії — Епіхарм, у трагедії — Гомер». Окремо стоїть твердження пізньоантичного письменника-неоплатоніка Ямвліха про те, що Епіхарм передбачив філософію Парменіда та Емпедокла. Також загальновизнаним у науковому середовищі вважається вплив аргументації епіхармівських комедій на розвиток софістики. Якщо говорити про зв’язок Епіхарма з відомими нам поетами, такими як Сімонід, то ми знаходимо вислови, які прямо дублюють вірші Сімоніда:

У кого менше гріхів, той зветься найкращим:
Без гріха і без докору немає на світі нікого.

Але як ми бачили вище, він багато міркує про перевагу розуму над відчуттями, і дійсно виглядає як типовий раціоналіст італійської традиції (Парменід, Піфагор), тому, незважаючи на те, що Епіхарм в окремих місцях нагадує нам передового мислителя, що забігає далеко вперед, в тематику наступних поколінь. І не зважаючи на те, що він дійсно підготовлює епоху софістики (втім, так само як і Симонід, і багато хто ще) — все ж ідеологія Епіхарма явно схиляється у бік теології і гранично ясно вказує на неприпустимість гедонізму:

Задоволення для смертних — що безбожні пірати:
Насолодами полонений негайно йде на дно.

З цікавих впливів Епіхарма на культуру нового часу можна вказати на те, як вчений-космополіт і мандрівник Александр фон Гумбольдт перетворив Епіхарма на головного героя свого єдиного колись опублікованого літературного тексту; його твір з’явилося 1795 року у журналі Фрідріха Шиллера під назвою «Життєва сила чи Родоський геній». Епіхарм фігурує тут як натурфілософ та інтерпретатор мистецтва.

Консервативна поезія Піндара

У якомусь сенсі Епіхарма можна вважати поетом (хоча він уже ближче до драматургії), а ідеологічно його можна розглядати як помірного консерватора, з масою дуже дивних і крамольних застережень, до яких його приводить філософський раціоналізм. Але ще більш консервативним поетом був уже неодноразово згаданий раніше Піндар (518–438 рр.). Він народився в Беотії, у містечку Кіноскефали поблизу Фів. Належав до знатного фіванського роду, який походив від найдавнішої знаті цього міста. Його рід був також близький до аристократів Спарти, Кірени та Фери, і тісно пов’язаний із Дельфами, ідейним центром грецької аристократії. Приналежність до такого роду, безумовно, зіграла велику роль у поширенні популярності та впливу поета — зокрема, у консервативному середовищі доричних олігархів. Для кастової ідеології грецької аристократії атлетичний успіх мав цінність насамперед як прояв «класової доблесті»; відповідно, герой-переможець мав прославлятися у світлі подвигів міфологічних персонажів, від яких зазвичай вів походження знатний рід. Тому епінікії (пісні на честь спортивних перемог) Піндара є зразком жанру.

Наставницею Піндара в ліричній поезії називають Міртіс з Анфедона, у якої він учився разом із відомою поетесою Корінною (яка нібито п’ять разів перемагала Піндара на поетичних змаганнях). Учився гри на авлосі у свого дядька Скопеліна, і продовжив освіту в Афінах під керівництвом музиканта Аполлодора (або Агафокла) і поета Ласа Герміонського. Сім’я Піндара, як і взагалі все місто Фіви, під час греко-перських воєн стали на бік персів. Як до цього ставився сам Піндар, сказати складно (можна припустити, що спочатку теж був персофілом), але в 490 р. до н. е. Піндар поїхав із Фів і побував на Піфійських іграх, де познайомився з Фрасібулом, майбутнім тираном Сіракуз, племінником Ферона з Акраганта. Зустріч послужила наступній поїздці Піндара на Сицилію.

Світогляд Піндара консервативний, йому зовсім не властива жодна критика «традиційних цінностей». Від твердо вірить в безмежну могутність богів, не довіряє розуму, цінить багатство та славу, визнає лише вроджені чесноти. Піндар розмірковує про велич богів та непізнаваність їхніх задумів, згадує міфічних героїв — предків переможця, закликає до всебічного розвитку закладених у людині можливостей; перемога досягається прихильністю долі, вродженою доблестю переможця та його власними зусиллями (від яких прихильність долі залежить не в останню чергу). «Рафінування» цієї аристократичної ідеології (характерне для релігії Аполлона Дельфійського) знаходить у Піндарі повноцінного виразника; Піндар — останній поет грецької аристократії, його значення не у створенні нових форм, а у піднесенні старих на недосяжну висоту. 

Воїнський клич «алала!»,
Дитя Війни,
Зіткнення списів на спис,
Ти, задля кого
Священну смерть приймають мужі,
Жертвуючи собою за вітчизну,
Слухай мене!..

или 

Усе найкраще — від природи;
Витримана доблесть багатьох спонукає до слави,
Але без бога — зручніше безвістя.

На його думку, «від богів походять усі здібності людей — вони бувають поетами, вправними борцями й ораторами» (Піф., I). Стаючи на примітивно-раціоналістичну точку зору, Піндар рішуче відкидає грубі версії міфів. Так, у I Олімпійській оді, згадуючи героя Пелопа, він заявляє, що не може повірити розповіді, ніби батько його Тантал пригостив богів м’ясом сина. «Немислимо назвати когось із блаженних черевоугодником: я відмовляюся», — підсумовує поет. 

Те, що Піндар перебував у конфлікті з ліберальними поетами, такими як Симонід і Вакхілід (про яких нижче) — цілком закономірний підсумок. Можна припустити, що Івік або Анакреонт подобалися йому ще менше. Єдиним більш-менш сучасним автором, у якого міг знайти точки дотику з Піндаром, був затятий ненависник демократії, Феогнід із Мегари.

Невідомо чому, але Піндар був видалений від двору в Сіракузах (можливо, тому що програв у конфлікті з Симонідом і Вакхілідом), і помер в Аргосі. Неможливо уявити більш вираженого лірика-консерватора в числі знаменитих «Дев’яти». Але саме тому через століття після його смерті — Піндар став вважатися найважливішим із ліриків, з причини його нібито «піднесеності». Саме з цієї причини багато греків дуже любили Гомера, Есхіла і всіх інших, хто писав максимально пафосно і з максимально консервативною шанобливістю до героїв і богів. За переказами, самі боги співали його вірші; один мандрівник, що заблукав у горах, зустрів бога Пана, який розспівував пісню Піндара. І народження, і смерть Піндара були чудесними. Коли він, новонароджений, лежав у колисці, бджоли злетілися до його вуст і наповнили їх медом — на знак того, що мова його буде солодкою, як мед. Коли він помирав, йому з’явилася уві сні Персефона і сказала: «Ти оспівав усіх богів, крім мене, але скоро оспіваєш і мене». Минуло десять днів, Піндар помер; минуло ще десять днів, він з’явився уві сні своїй родичці і продиктовав гімн на честь Персефони. 

Його будинок у Фівах став міською пам’яткою. Відомо, що Олександр Великий, наказавши зруйнувати місто дощенту, повелів зберегти тільки храми богів і будинок Піндара — в пам’ять про вірші, які Піндар написав на уславлення його предка, царя Олександра I Македонського. Нащадкам Піндара, єдиним у всьому місті, була збережена свобода. Деталі ми наводити вже не будемо, оскільки консервативний напрям думки цікавить нас мінімально, можемо тільки відіслати читача до статті М. Л. Гаспарова «Поезія Піндара», де набагато докладніше буде виражена та сама ідея, що Піндар — найбільш радикально правий і консервативний з усіх поетів. 

Протеже Симоніда: поет Вакхілід

Згідно зі схоліями до Симоніда та Піндара (який також працював при дворі тирана Гієрона) розкидано багато свідчень про суперництво між цими авторами. Поети на Сицилії одночасно відвідували двори обох тиранів, але будучи значно впливовішим, Симонід влаштував кар’єру свого племінника Вакхіліда (518–440 рр.), багато в чому на шкоду кар’єрі Піндара. Сам Вакхілід народився в місті Юліда, на тому самому острові Кеос, і під впливом свого дядька обрав кар’єру віршотворця. Відомість Симоніда надала Вакхіліду широкі можливості, тому Вакхілід здійснив кілька подорожей тими місцями, де вже бував його дядько. З текстів Вакхіліда випливає, що як поет він нерідко виявлявся суперником Піндара на змаганнях — в Афінах, у Македонії, на Сицилії, у Фессалії або на Егіні. Вони обидва об’їздили майже всю Грецію. Вакхілід писав для представників могутніх фессалійських родів, для Александра I — царя Македонії, для Гієрона I — тирана Сиракуз, також для родів в Афінах, на Кеосі, на Егіні. Для афінських і кеоських родів Вакхілідом були написані дифірамби, які вважаються важливим етапом у розвитку цього жанру. Переважно Вакхілід жив разом із дядьком у Сиракузах, при дворі Гієрона.

Цікавим є порівняння двох епінікіїв, написаних з одного приводу — перемоги колісниці Гієрона I на Олімпійських іграх у 476 р. до н. е. (у Вакхіліда Еп. V, у Піндара Ол. I). Епінікії, на додачу до короткого опису самої перемоги, включають основний міфологічний епізод і гномічне міркування (елементи загальнообов’язкові для жанру). Епінікій Піндара сфокусований на міфі про Пелопа і Тантала, демонструючи «сувору мораль» про необхідність стриманості особистої поведінки (як відображення політичної нестриманості Гієрона). Епінікій Вакхіліда сфокусований на міфі про Мелеагра і Геркулеса, демонструючи мораль про те, що ніхто не може бути щасливим у всьому (можливо, як відображення поганого здоров’я Гієрона). Ця різниця в принципах моралі найбільш характерна в зіставленні філософії Вакхіліда і Піндара. Мораль Вакхіліда простіша і м’якша, Вакхілід не закликає до «вічних» цінностей, він міркує в межах звичайних життєвих.

Якщо епінікії Піндара мали властивий йому моралізаторський характер, який, ймовірно, не цілком влаштовував Гієрона, то в епінікіях Вакхіліда моралізаторство було відсутнє, і тирана приваблював більш простий і витончений стиль Вакхіліда. Тому якщо у 476 і в 470 рр. після своїх перемог на олімпійських іграх Гієрон замовляв вірші у обох поетів, то вже в 468 р., коли колісниця Гієрона знову перемагає в Олімпійських іграх, епінікій на цю саму престижну перемогу Гієрона був замовлений тільки Вакхіліду. Причини підтримки могли мати також політичний характер.

Сьогодні видається, що поезія Вакхіліда не мала великої популярності у свій час. Роботи Симоніда і його суперника Піндара були широко відомі, їх постійно виконували, їх пародіював Аристофан, цитував Платон; проте Вакхілід не згадується до початку елліністичного періоду. Розквіт драми до V ст. до н. е. викликав у Вакхіліда більшу, ніж у Піндара, драматизацію лірики, особливо дифірамба. Вокабуляр Вакхіліда виявляє вплив Есхіла — у обох зустрічаються слова, не знайдені більше ні у кого. Він використовував менш відомі версії міфів, часто звертався до аттичної традиції (міфологізм Вакхіліда набагато ближчий до епосу, ніж лірика Піндара). Найвідоміший дифірамб Вакхіліда — «Тесей», що має форму діалогу між царем Афін Егеєм і хором. Безумовно, Симонід мав значний вплив на свого племінника, але його слід розглядати також як наступника Стесіхора (який перетворив міфологічну розповідь на один із найбільш суттєвих компонентів хорової лірики). Загалом же Вакхілід і Піндар писали в схожому стилі, у них була дуже споріднена форма, але абсолютно різний зміст. І після них лірика уже починає схилятися до тривалого занепаду, а основним поетичним жанром становиться класична драматургія, представлена Есхілом, Софоклом, Еврипідом і Аристофаном. 

Закінчуючи наш огляд поезії Дев’яти Ліриків, наведемо кілька прикладів поезії Вакхіліда, все такої ж ліберальної і гедоністичної, якими були вірші Симоніда і Анакреонта: 

. . . . . . . . . . . . . . Полонить розум
Солодкою неволею відрада кубків повних.
Б’ється серце, шепоче мені: «Близька любов…»

Ты сам, Дионис, нам вливаешь в грудь отвагу.
Мы высоко залетели мыслью, други!
Мы сокрушаем в мечтах своих твердыни:
Над вселенной побежденной мы царим!

Палати — всі в золоті, все в кістці слоновій;
Багато добра кораблі стежкою лазурною,
Багато пшениці везуть нам з Єгипту:
Так за келихом над всесвітом ми царюємо.

Немає ні великих стад, ні золота; нема й тканин пурпурових.
Тільки в серці є веселощі, солодкий мир.
Є й муза ніжних пісень, —  та в посудинах беотійських
Із гронів нектар!

Або ж

Одна є міра, один є шлях для
смертних до щастя;
Зуміти прожити життя, не затьмарюючи духу.
А у кого на думці незліченні турботи,
Хто день і ніч ранить душу думкою про
прийдешнє, —
Той мучиться безплідно…
… Що користі
Хвилювати марно серце, що стогне?..

Щоправда Вакхілід, ще більше ніж його дядько, займається оспівуванням своїх замовників, які часто хочуть чути про себе як про героїчних героїв. Його поезія (як, власне, і у Піндара) ще більш «продажна», тематики ще більш соціально замовлені, і навіть ідеологія куди консервативніша і збігається із середніми уявленнями обивателя про роль богів у житті людей, про шкоду насолод і багатства і т.д. Тож якби ми вишикували розглянутих у цьому розділі поетів за лінією лібералізму та консерватизму, зліва направо, то цей список мав би такий вигляд:

Анакреонт, Івік, Симонід, Вакхілід, Епіхарм, Піндар

Серед самих давніх греків конфлікт Піндара та Симоніда був широко відомим, тому перевага одному чи іншому була частково зумовлена політичними позиціями. Демократи, очевидно, віддавали перевагу Симоніду, аристократи — Піндару.