Цикл «Передфілософія»:
- Зачатки філософії в Індії та Китаї.
- Вплив Сходу (фінікійська, єгипетська та вавилонська філософія).
- Міфологічний етап (стисла міфологія).
- Героїчний етап (стислі історії про героїв).
- Гомерівський період, кіклічні поети та орфізм – ви тут.
- Контекст, роль тиранів і царів.
- Дев’ять Ліриків.
- Сім Мудреців.
- Формування класичної теології.
- Передфілософія (підсумкова стаття).
- Конфлікт Піндара і Симоніда (вивів із циклу, розміщу в іншому місці).
Розглянувши міфологію Греції на її божественному та героїчному рівнях, можна уявити собі базовий культурний контекст, у якому жили всі стародавні греки, незалежно від статусу, який вони займали в суспільстві. Звичайно, багато чого із цього матеріалу було написано авторами вже значно пізніших епох, аніж ті, що розглядаються нами зараз. Ми реконструюємо міфи через твори Гомера, Гесіода, ліричну поезію, орфічні пісні та класичні трагедії. Але нікого з цих авторів ми досі не називали по іменах, вдаючи, нібито маємо справу з первозданною архаїкою народної творчості. Насправді багато імен нам все ж таки відомі, і тепер ми опишемо наші фрагментарні знання про них, щоб показати коли саме виникли міфологічні уявлення греків, та які особистості стояли за цим процесом. Завдяки тому, що міфологію ми розглянули в попередніх розділах, тепер ми обійдемося без особливого акцентування на міфологічному змісті творчості наших авторів.
Лін, Орфей і Мусей – перші грецькі мудреці
Коли Діоген Лаертський намагався обґрунтувати, чому філософія походить із Греції, і що її ніяк не могло бути створено на Сході (хоча він сам наводить аргументи про виникнення на сході, і це дещо дивно), – він посилається на двох людей: «Так, в Афінах жив Мусей, у Фівах – Лін». Коли саме вони жили, цього не знає ніхто; але Лін усе ж таки вважається сучасником легендарного Орфея, а це значить, що він жив за часів Геракла та інших античних «героїв», тобто, ще до початку Троянської війни. Якщо ці персонажі дійсно існували як реальні літератори, що вплинули на ранню грецьку культуру, то датування їхнього життя має бути зміщене ближче до сучасності. Тобто вони могли бути всього на декілька поколінь старшими за Гомера (максимум IX-VIII ст. до н.е.). У будь-якому разі, ніяких точних даних ми не маємо, і тому скажемо просто – це найдавніші персонажі в грецькій культурі.
Лін Фіванський
За однією з версій, Лін – фіванець, який навчав юного Геракла співу та гри на кіфарі. Одного разу Лін навіть побив його, за грубість і тугість навчання, але Геракл завдав у відповідь удар кіфарою та випадково вбив Ліна. Навчання Геракла було представлено в комедії Алексіда «Лін». Походження Ліна особливо цікаве у зв’язку з фінікійським походженням міста Фіви. Щоправда, в інших версіях стародавніх біографій його батьківщина – Аполлонія на Криті, або ж острів Евбея, де він уперше склав плачі (трени). Але з огляду на те, що Крит, як і Евбея та Фіви, однаково пов’язані з фінікійськими міфами, то можна підозрювати певну частку східного впливу також і тут. Тим паче, що це Лін нібито винайшов писемність, за допомогою якої описав ще пеласгічними літерами (до-грецьке населення називають пеласгами) діяння першого Діоніса. Тому вважається, що Кадм тільки “приніс алфавіт”, тоді як сам він був фінікійцем, а саме Лін вже застосував цей алфавіт до грецької мови свого часу, тобто до пеласгічної мови. У більшості родоводів Лін зображується рідним братом Орфея і найбільшим знавцем музики. За Гіппоботом, він зараховувався до дванадцяти мудреців, а деякими античними авторами зараховувався також до списку семи мудреців. Вважається, що він і похований був також у фіванців, але потім місце його похвання забули та втратили.
Ліну приписують низку фрагментів філософського змісту, і всі вони в руслі загальної передфілософської традиції, що знаходить чимало спільного з орфізмом (про це нижче, у розділі про Орфея). Мабуть, під ім’ям Ліна в античний час була відома поема, в якій йшлося про початок усіх речей і елементи. Так, за словами Лаертського, «він склав космогонію, в якій йдеться про рух Сонця і Місяця, про походження тварин і плодів». Уже тут ми бачимо, що ранні інтереси греків прикуті до астрономії, зоології і ботаніки. Інтерес до природи проявляється нарівні з інтересом до космосу. Незважаючи на філософську значущість, судячи з низки вцілилих фрагментів, поема Ліна була ще вкрай міфологічною як за формою, так і за змістом. Найімовірніше, її виконували у віршованій формі, під музичний супровід; тому можна припустити, що вже тоді греки мали справу з філософськими поемами на кшталт тих, що залишили нам Емпедокл або Лукрецій. Принаймні, ще римський ритор Квінтиліан (35-96) розглядає цю версію. На противагу йому варто сказати, що Павсаній (110-180) уже вважав вірші Ліна підробленими. Ми спробуємо розглянути твори цих міфічних персонажів так, наче вони були справжніми людьми, щоб уявити, як ця історія могла складатись, і якою видавалась в очах самих давніх; тих із них, що погоджувались із Квінтіліаном. Але й не будемо цілком приймати все на віру, прислухаючись також до Павсанія (до того ж, що є всі підстави підозрювати фальсифікацію текстів), у наступному розділі ми ще розглянемо альтернативні версії створення творів Ліна, Мусея та Орфея.
Загалом, Лін вважає, що був такий час, коли всі речі були разом, і кожна річ була частиною Цілого, прямо як пізніше у філософа Парменіда. Він упевнений, що настане час, коли знову «все» буде «одне». І так триває цілу вічність, рухаючись по колу, з чого випливає, що буття незнищенне. Це коло повторень займає 10 800 років, число, яке пізніше із цією ж метою використовує філософ Геракліт. Але також це говорить нам про те, що речі проходять в цьому колі два типи руху, від стану єдності до стану розрізненості, і від розрізненості до єдності, прямо як пізніше у філософа Емпедокла. За Ліном (а також Орфеєм і Гесіодом) – Боги виникли з хаосу, що загалом нагадує нам «апейрон» філософа Анаксімандра. У цьому сенсі ми бачимо одночасно і малу частку фінікійського сліду, і сильну подібність на класичний грецький філософський «Канон». Якщо узагальнити, то Лін малюється в давнину як «філософ Цілого». В етичному сенсі Лін говорить про необхідність приборкати своє черево – «джерело всіх неподобств», і тому його можна вважати також представником консервативної етики чесноти. Але щоб ви розуміли, звідки це береться, економніше буде навести в склеєному вигляді його уривки:
«Був колись час, коли всі речі були разом»… «Так, через чвари управляється все завжди. З Усього – всі речі, і з усіх речей – Усе. Усі речі – одне, кожна – частина Цілого, все в одному: Бо всі ці-ось речі виникли з колись єдиного Цілого, а з усіх речей колись, у заздалегідь визначений час, знову буде одне, Вічно суще одним та чисельним, причому їх неможливо побачити одночасно. Багато разів повторюватиметься одне й те саме, і ніколи не настане кінець. Життя пов’язане з болісними стражданнями і сонмом смертельних напастей. Так, безсмертна смерть осіняє все навкруги. Людина і все тлінне вмирають, а буття буде незнищенним і сущим завжди, оскільки воно таке. Воно буде змінюватися лише всілякими іллюзорними личинами й обрисами форми, ховаючись від погляду всіх смертних». «Бо не існує щось одне, але “Все одне”, як говорили Лін і Піфагор».
В інших фрагментах видно, що для Ліна особливе значення відігравало число сім. Наприклад, в основу світу він закладав чотири стихії, які пов’язувалися трьома силами в ланцюжок: «Чотири початки у всіх речей, трьома узами тримані». Цифру сім ми будемо бачити скрізь, її навіть обожествляли; наприклад, Лін вважав, що планет у нашій системі сім, що весь світ був створений на сьомий день. Справді, як ми можемо судити, для греків було важливо, щоб було саме сім мудреців та сім чудес світу; у зв’язку з цим же, в теорії музики було сім ладів. А вперше таку роль «сімка» почала відігравати в астрономічній системі стародавнього Вавилону, звідки проникла до фінікійців та юдеїв. Відсиланнями до числа «сім» переповнений увесь «Старий зповіт» Біблії. Усе це додає ваги в скарбничку аргументів про зв’язок Ліна зі сходом, а також про зв’язок із піфагорійською любов’ю до чисел (вірніше, про зв’язок піфагорійців з ідеями ранніх поетів).
За Ліном, якщо Бог всемогутній – то немає нічого неможливого вже за визначенням, щонайменше для самого Бога; а тому завжди можна сподіватися на чудо (пізня версія, яку можна зустріти в неоплатоніка Ямвліха, аже можливо що навіть і його власна). Це можна розглядати також як слабку версію спростування скрізного детермінізму. Лін виступає до такої міри «зв’язуючим» персонажем, що ми ще до нього повертатимемося в подальшому викладі життя більш звичних, класичних філософів, бо він добре пояснює деякі моменти в специфіці їхніх вчень.
Орфей Фракійський
Молодшим братом Ліна, як ми вже говорили, вважається набагато більш знаменитий поет і філософ Орфей із Фракії (про значення Фракії чит. Про Замолксіса і Піфагора), що дещо дивно, з огляду на те, що Лін вважається фіванцем. Орфей навіть особисто брав участь у поході аргонавтів за золотим руном; він відвідував Єгипет, і там значно вдосконалив свої знання, ставши першим з еллінів з питань теології, обрядів, поезії та музики. Сама традиція малює Орфея популяризатором єгипетської мудрості. Головним чином Орфей відомий як творець інструменту ліри, і як першокласний музикант.
Напівміфічному Орфею приписується створення однієї з найбільш значних передфілософських шкіл Стародавньої Греції – орфічної. Ця школа була, по суті своїй, релігійною сектою, а орфізм можна назвати свого роду маргінальною «єрессю» на основі традиційної грецької релігії. Проте «Орфей» і «орфізм» зіграли певну роль у генезисі філософського мислення греків, визначивши деякі принципи ранньої грецької науки. Орфізм набув найбільшого поширення в VI столітті до н. е. в Аттиці епохи Пісистрата (але тут доволі швидко втратив вплив), після чого зумів більш ґрунтовно вкоренитися в Південній Італії та на Сицилії вже в VI-V століттях до н. е. Незважаючи на те, що оріфічні культи сильно спираються на міфи про Діоніса – сам Орфей був улюбленцем Аполлона; саме цей бог подарував йому золоту ліру, за допомогою якої можна було приручати диких тварин, рухати дерева й скелі (міф, що відображає важливість доместикації тварин і рослин). І як прихильник бога Аполлона-Сонця, він не шанував Діоніса; а за однією з розповідей, він навіть відкрив таємні обряди Діоніса (тобто опоганив їх), і встановив їх на горі, названій від його кіфари Кіфероном.
Уже класична критична традиція (Платон і Аристотель) переказують основні положення орфічної школи. Як і в Гомера, прабатьками всього тут виступають Океан і Тефія (два океанічних божества), народжені від Геї та Урана (землі та неба). Іншими словами, після створення неба і землі, між ними утворилася вода. Океан і Тефія колись були сплетені разом, але потім розділилися під дією «лютої ворожнечі» (цікаво, що альтернативної версії дії «любові» і повернення світу в первісний стан ми тут не бачимо, на відміну від концепції Ліна). Можливо, тут мається на увазі виділення «водного» небосхилу. На це натякає і те, що саме тоді зародився Ефір, в якому з’явилися планети, зірки, гори і моря. Усе це відтепер і навіки буде таким, а подальший розвиток світу, мабуть, заперечується. Орфей описував виникнення тварин «подібно до плетіння сітки» – вони виникають поступово, орган за органом, а не відразу в готовому вигляді. Враховуючи, що про походження тварин і рослин писав також Лін, можливо, їхні вчення були споріднені між собою. І якщо все так, то в цьому моменті Орфей визначив прото-еволюційну концепцію Емпедокла.
З характерних фраз Орфея, які матимуть значення для майбутньої філософії, можна навести кілька: «Душа похована в тілі, немов у могилі»…, «Вчення про душу говорить, що душа, яку несе вітер, проникає всередину живої істоти зі світового простору під час вдиху»… Як ми побачимо далі, всі ці концепції дуже вплинуть на піфагореїзм. В орфізмі також видно сильні мотиви майбутнього християнства. Саме орфіки почали активно поширювати ідею про те, що долучення до їхньої релігії дарує порятунок у потойбічному світі, і що гріхи призводять до вічних мук. Свої вчення Орфей отримав нібито прямо від богів, а записав їх уже його учень (і старший брат) Лін. Тож твори Орфея були буквально як божественні одкровення. Вони також наполягали, що за всіма нашими діяннями слідкує богиня Правди, і тому ніщо не може бути приховане і т.д. і т.п. З релігійних культових таблиць, знайдених у стародавній Ольвії (суч. Україна), що відносяться до V ст. до н.е., ми виявляємо, що для орфіків величезне значення мала логіка протилежностей (мир-війна, істина-неправда, душа-тіло), з яких вони могли, в тому числі, вивести й життя після смерті, як рух протилежностей. Вуличні проповідники цього вчення були досить масовим явищем уже за життя Платона, на що він скаржиться у своїх творах, тож можна сказати, що орфізм був актуальним вченням навіть у Греції доби Перікла та багато років після нього.
Можливо, у зв’язку з пропагандою вегетаріанства Орфей забороняв пролиття крові (як тварин, так, імовірно, і людей), і він не тільки забороняв усілякі вбивства, а й в зв’язку з цим проповідував любов до життя. На відміну від консервативної “етики чеснот” у Ліна, тут ми можемо підозрювати навіть якийсь прото-гедонізм. У зв’язку з цим особливо цікаво, що з класичних трагіків найчастіше Орфея згадує Еврипід, і акцентує він якраз на вегетаріанстві та принципі ненасильства поета. Саме тому поет-консерватор Алкей писав про нього:
Орфей ґвалтував долю,
Переконуючи людей, народжених на світ, смерті тікати.
О якби він був майстерно мудрим в усьому і вирізнявся міцним розумом!
Дурень! Всупереч мойрі Зевса навіть волосся не падає з голови.
Звідси можна зробити висновок, що Орфей міг ще сильніше, ніж Лін, сумніватися в детермінізмі. Усі згадки Орфея в художній літературі античного часу, з метою схвалення або з метою критики, однаково наголошують на тому, що його музика і вірші надмірно «солодкі» і розбещують дух. Презирливе ставлення консерваторів до Орфея зберігається й багато пізніше, так, наприклад, Платон та Ісократ зображають його хулителем богів, пещеного життєлюбця, навіть зловтішаючись над його смертю, що, за легендою, була насильницькою, та ще й від рук жінок, одурманених Діонісом (подвійний жах та ганьба, з точки зору пацанських понять Платона).
Мусей Афінський
Третій міфологічний поет Мусей, за Діогеном Лаертським, був «перший, хто, за переказами, склав “Теогонію” і “Сферу”; він вчив, що все на світі народжується з Єдиного і вирішується в Єдиному». Вельми дивно, враховуючи те, що ми вже читали про філософію Ліна. До Мусея в античних авторів було найменше претензій та питань про його реальне існування. Можливо, все те, що ми говорили про Орфея і Ліна – було створено ним одним, і саме тому Лаертський каже, що він першим виклав «філософію Цілого». Але це все тільки здогадки. Насправді, ми практично нічого не знаємо про нього, окрім того моменту, що він був учнем Орфея, і нібито переніс його усне вчення в письмовий формат. Мабуть він також був і музикантом, принаймні від нього дійшла фраза «найсолодше для смертних – співати». Можливо, це ще один натяк на гедоністичні міркування, але в іншому місці його фрагментів ми бачимо, що він явно вірив у божественне провидіння і приймав весь класичний «орфізм». Ходили суперечки про те, хто створив грецький алфавіт насправді, Мусей чи Лін; були суперечки про те, хто з цих трьох (чи може взагалі Гомер) був творцем віршованого розміру гекзаметра. Але здебільшого Мусей є лише малою подобою Ліна та Орфея, і здебільшого він записував міфи та складав генеалогії богів.
Крім уже названих книжок Мусей був автором етичного твору «Настанови» до свого сина, що відсилає нас до аналогічного жанру єгипетської та вавилонської літератури (а також прямо відсилає до творчості Гесіода). Незважаючи на всю схожість, є в його творах і невеликі особливості. Наприклад, Мусей явно цікавився зоологією і ботанікою (щоправда, щось схоже ми бачили і на прикладі Ліна з Орфеєм), і багато його віршів стосуються спостережень за життям тварин, або ж рослин та їхніх корисних властивостей. Можливо невипадково тому у своїх «Жабах» Арістофан напише, що «Орфей навчив нас посвятам у таїнства та утриманню від убивств, Мусея – зціленням від хвороб та віщуванням». А головною особливістю Мусея є збережений уривок, який говорить:
Наскільки ж уміння/мистецтво (τεχνη) завжди набагато краще, ніж сила, буває.
Тут бачимо і мотиви пацифізму Орфея, і визнання інтелектуальної переваги інтелігенції, та навіть можливість трактувати цю фразу як визнання корисності ремісничої праці. Мирне життя набагато краще за війну, тощо. Це буквальне вираження стандартної позиції інтелігента всіх часів. Це буквально те саме, за що Орфея засуджували Платон, Ісократ та Алкей, і це майже повністю повторює ті думки, що їх викладе Гесіод у своєму творі «Роботи і дні» (про що нижче).
Фактично всі троє авторів (Мусей, Орфей, Лін) – поділяють одну міфологічну ідеологію, яку також разом із ними поділяють і розробляють Гомер і Гесіод; лише незначне місце серед усього цього набору інтересів посідає філософська концепція в дусі Парменіда та Піфагора, автентичність якої, у зв’язку з викладеним вище, тепер перебуває під сумнівом. Однак щодо цього потрібно дещо додатково прояснити. Як ми вже побачили, все, що ми взагалі знаємо про орфічні культи, багато в чому дуже схоже на християнство. Дивіться самі: божественне «діонісійське» начало в людині з’єднане зі злим «титанічним», яке потрібно придушувати за допомогою морально-аскетичного життя (втім, це також вкрай схоже також з перським зороастризмом). Тіло малюється «темницею душі», у зв’язку з чим орфіки (і піфагорійці згодом) розвивали вчення про потойбічну відплату, про переселення душ, і про прийдешнє царство правди. Ба більше, тут навіть присутня ідея сансари, тобто виходу з циклу перероджень, що супроводжується очищенням душі від усього грішного і, як результат, остаточним відокремленням душі від усякого «брудного» тіла. Якщо ми не довіряємо Орфею на тій підставі, що схожість із християнством може бути винятково модернізацією, тоді ми маємо припинити довіряти також і всьому, що ми знаємо про Піфагора (і це як мінімум). Але з Піфагором ми цього не робимо, тому що довіряємо іншим авторитетам, які говорили нам, що Піфагор автентичний. Але якщо вже ми знаємо про зв’язок Піфагора з орфічними культами, і певний їхній вплив на піфагореїзм усіма визнається, то чому б не визнати й те, що ще задовго до філософів існував засновник цих самих культів?
Тож справді «сьомий день» цілком може бути запозичений уже самим християнством (з орфізму чи з вавилонської культури), як і деякі інші масові «діонісійські» елементи; а те, що Піфагор запозичив багато чого в орфіків – загальновизнана догма. Ми наводимо всі ці уривки саме тому, що незважаючи на їхню схожість із Парменідом, цілком можливо, що вони справді мали більш давнє походження. Зрештою, цілком можливо, що й саме вчення Парменіда було частиною вчень Піфагора (фактично – орфіків), які виокремилися в окремий напрям. Про прямий зв’язок і подальшу розбіжність елейської школи та піфагорійців – також загальновідомо, і далі ми ще будемо теж про це говорити. Тоді виявиться, що і Піфагор, і Парменід – частина одного напряму, який черпає свої догмати безпосередньо з народних культів (див. «Канон»); і Платон, який фактично лише синтезував ці два напрями назад в один, – лише відродив цілісний орфічний світогляд, але вже на вищому рівні, залучаючи останні досягнення відокремленої філософії.
Загалом ми переказали все, що стосується філософських ідей Ліна й Орфея. Але Орфей найбільш значущий для культури греків в іншому амплуа. Його вважають автором першої теогонії, яка так і називається «орфічною». Він перший дав імена всім богам, продумав їхні родинні зв’язки, і склав усе це в цілісне оповідання. Гесіод і Гомер надалі користувалися його зразком, коли писали свої твори. І ця генеалогія божеств була вельми екзотичною (це звідси йдуть міфи про космічне яйце, Хроноса, Деміурга тощо). Усе ще не зрозуміло, чи сформувалася вона одразу в такому вигляді, ще до Гомера, чи ми маємо справу з тим, що склалося вже в епоху поширення християнства. Деякі елементи орфізму явно використовує Платон, і тому можна підозрювати, що такий вид міфології існував раніше. Але детальний опис цієї теології дається тільки в джерелах пізньої античності, коли вона вже могла обрости масою модифікацій. Тому ми все ж таки викладемо орфічну теогонію, але не тут, а вже в розділах про філософію пізньої античності, зокрема про неопіфагорійців і неополатоніків. А поки перейдемо до більш «ортодоксальних» і визнаних генеалогій божеств.
Гомер та Гесіод як філософи
Ми не розповідатимемо тут про т.зв. «Гомерівську проблему» (чи існував він насправді, чи це збірне ім’я для дюжини різних поетів) і про ту роль, яку він відігравав у житті греків багато століть. Також не будемо говорити про те, яку роль вони разом із Гесіодом відіграють сьогодні. Тут достатньо трьох речей:
- Вони обидва в очах греків були молодшими, ніж Орфей і Лін.
- Вони обидва посіяли загальнофілософські ідеї у своїх творах.
- Гесіод географічно та ідеологічно пов’язаний з Ліном, а вони обидва – з фінікійською (східною) мудрістю.
Тож коли ми, вже знайомі з Гомером і Гесіодом, раптом знаходимо, що Орфей і Лін (або їхній пізніший містифікатор Ономакрит) лише запозичують «їхню» міфологію, то, можливо, ми й праві, зважаючи на рівень схожості їхніх рядків. Але з точки зору логіки самих греків, усе це означало, що це Гомер – епігон легендарних поетів. Можна припустити, що ця думка не безпідставна, і що справді, «філософія Цілого», що викладена Ліном, Мусеєм та Орфеєм, передувала Гомеру, і була для нього вже усталеною класикою. Саме тому ми почали з розгляду перших поетів, хоча в принципі можна було б починати з Гомера, адже те, що кажуть Гомер і Гесіод, – значно примітивніші речі, і, напевно, більш розпоширені в грецькому народі. Оскільки датування життя всіх п’ятьох перелічених авторів нам невідомі, а тематика в усіх вкрай схожа, то можна припустити, що всі вони приблизно сучасники один одного, і жили десь у проміжку 800-650 рр. до н.е. Ми також не будемо викладати міфологію і зміст робіт Гомера і Гесіода (це вже зроблено в окремій статті), і обговоримо тільки ті моменти, що можуть мати значення для подальшої філософської думки.
Гомер
Хоча в перших міфічних поетів ми майже не бачимо пояснень того, «як влаштований світ», без сумнівів у всякої, навіть не дуже освіченої людини, повинна була бути якась картина. У цілісному вигляді ми знаходимо її якраз у творчості Гомера та Гесіода. Виглядає світ у них практично ідентично (відмінності тільки в тому, як він таким сформувався). Світобудову складають три частини: небо, земля і підземелля, причому Небо і підземелля симетричні щодо землі: найглибша частина підземелля (Тартар) настільки ж віддалена від розташованого під землею Аїда, наскільки вершина неба відстоїть від поверхні землі. Сама земля – нерухома кругла площина, а небосхил мідний, або, що буває рідше, залізний. Небо в Гомера щоправда вже зображується і як «небесне море», і така точка зору цілком сумісна з поглядами мілетських філософів (зокрема Анаксімена), або навіть єгиптян. Простір між небосхилом і землею наповнений вгорі ефіром, а внизу – повітрям. Сам небосхил підтримується стовпами, які охороняє титан Атлант. Сонце – це бог Геліос, Місяць – богиня Селена, її сестра Еос – богиня зорі. Сузір’я, занурюючись часом в Океан, омиваються в ньому й оновлюють свій блиск. Підземелля складається з Ереба, Аїда і Тартара. Вхід в Ереб знаходиться за Океаном.
Вище, кажучи про Орфея, ми згадували про міф, де Тефія і Океан, будучи сплетеними в одній морській субстанції, завдяки силам ворожнечі розділилися. Але в «Іліаді» є фрагмент, де богиня Гера має намір викорінити цю злість та примирити богів за допомогою сили любові. Ерос (любов) малюється також і в Гесіода, як один із перших богів, що виникли на світі; і, можливо, так само справи йдуть навіть в Орфея, але в фрагментах його космології, що збереглися, значення має тільки ворожнеча. Тож цілком можливо, що це пряма відповідь Орфею. Гомер, щоправда, на відміну від Орфея або Гесіода, не малює ні Хроноса, ні Хаоса з Ефіром, а виводить всю історію світу з Океану (тобто стихії води, що можна пов’язати з Мілетською школою філософії), який виявляється «прабатьком усього». Саме це уявлення прямо запозичене з шумеро-вавилонської міфології (посилання буде). Можна з упевненістю стверджувати, що у творчості Гомера міститься сукупність філософських ідей, представлених поетичними засобами. Ми бачимо, що він користується найменуваннями сузір’їв та має базові уявлення про астрономію. Не чужі Гомеру також і уявлення про медицину та ботаніку (у тексті п’єси зустрічаються й військові медики). Для того, щоб сказати, що набір інтересів Гомера, Орфея та інших авторів нічим серйозно не відрізняються від аналогічно набору інтересів ранніх філософів, не вистачає тільки математики. Про етику і політику Гомер говорить теж більш ніж достатньо.
Найважливіше місце у вченні ранньогрецьких філософів посідало вчення про природу (фюсіс, фізика), навіть не стільки як природа загалом, скільки пошук «природи» кожної конкретної речі, тобто її приховані властивості. У Гомера природа згадується як позначення специфічної властивості лікарської рослини, пов’язаної з первісною магією. Ці вірші оповідають про Одіссея, який попрямував звільняти своїх друзів від підступної чарівниці Цирцеї, що перетворила їх на свиней. Одіссея зустрічає Гермес і пропонує йому квітку, рослину молі: «…вирвавши її із землі і природу (фюсіс) її пояснивши мені». Тож очевидно, що Гомер чудово розумів, що таке пошук «природи речей». Але найцікавішими для нас є так звані космічні порівняння Гомера. Ось як описує поет битву двох богів, Гефеста і Ксанфа, які уособлюють дві світові стихії – вогонь і воду:
Бог [вогню] на річку звернув полум’я, що розливає заграву, Спалахнули навкруги зелені верби, мирики і в’язи; Спалахнули вологі тростини, і лотос, і кіпер запашний, Які росли рясно у Ксанфових вод світлоструменевих. <…> Спалахнув і самий потік, і, палаючий, так закричав він: «Ні, о Гефест, жоден безсмертний тебе не подужає! Ні, ніколи не вступлю я з тобою, вогнедишним, у битву!».
Звідси, а також із багатьох інших образів із творів Гомера (хоча б спалення Трої), можна зробити висновок про велику значущість вогню, а це прямо підводить нас до того, щоб побачити в Гомері джерело для філософії Геракліта. Можна проілюструвати космос Гомера, звернувшись до знаменитого опису щита Ахілла. Його вважають коротким філософським підсумком усієї «Іліади». Щит був виготовлений богом вогню Гефестом для героя Троянської війни Ахілла, сина богині Фетіди:
Щит із п’яти аркушів склав і на колі великому Безліч чудового бог за задумами творчими зробив. Там представив він землю, представив і небо, і море, Сонце, в дорозі несамовите, повний срібний місяць. Усі прекрасні зірки, якими вінчається небо: Видно в їхньому сонмі Плеяди, Гіади і міць Оріона.
Серед філософських міркувань в Іліаді ми знаходимо і концепцію «Золотого століття» (раніше було краще), але з цікавою специфікою. На думку Гомера, десь на околиці світу все ще існують народи, у яких «Золотий вік» не закінчився, і тому тепер боги, як колись у самій Греції, спускаються туди, щоб особисто бенкетувати зі смертними. Як приклад Гомер називає країну ефіопів. Після окреслення космосу, в описі щита Ахілла йдеться про зображення Гефестом двох міст: у першому з них («чудово влаштованому») відбуваються бенкети і весілля, люди співають і танцюють. Інше місто обложене ворогом, тут виблискує зброя, відбуваються битви і руйнування. Тими, хто воює, керують боги Арес і Афіна в золотому одязі. Далі на щиті зображено широке поле, виноградний сад і протилежну картину: стадо волів, що біжить, рятуючись від нападу левів. Тут же Гефест зобразив і мирне стадо овець, і хоровод юнаків та дівчат. «Там і жахливу силу представив річки Океану, Яким під верхнім він ободом щит оточив велелепний».
Сучасні дослідники творчості Гомера вважають, що зображення основних форм життя і буття на щиті Ахілла, як і інших сюжетів великого поета, впорядковане за законом протилежності, в якому протилежності матеріального світу взаємно зумовлені і являють собою єдине ціле. Так, великі сфери видимого світу: Земля, Небо, Сонце, Місяць, Зірки та Океан – даються поетом на початку та наприкінці опису щита Ахілла для того, щоб охопити космос у цілому. А вже на Землі розгортається строката картина життя: місто і село, війна і праця, щастя і небезпека. Але тут також можна побачити, за бажання, пряме протиставлення мирного і військового життя, з явною перевагою на користь миру. І це попри те, що Гомер вважається «поетом війни». Подібне зображення «двох міст» ми ще побачимо у Гесіода. Цей філософський закон протилежностей є космічним законом вічної гармонії протиборчих сил, а в пізнішій грецькій філософії представлений як діалектичний закон про єдність (гармонію) і боротьбу протилежностей (наприклад, у того самого Геракліта Ефеського). У Гомера ми знаходимо і той образ «лука і ліри», що знаменитий як винахід Геракліта для ілюстрації єдності протилежностей. Він представлений у гомерівському гімні «До Аполлона Делоського». Тут розповідається, як народився могутній бог Аполлон, син Лето і Зевса. Перші слова новонародженого бога були такі:
«Нехай подадуть мені вигнутий лук і люб’язну ліру.
Людям почну віщувати я рішення неложні Зевса!».
Лука Аполлона боялися самі безсмертні боги:
Згадаю, – забути не можу, – про метальника стріл Аполлона.
Домом Зевса пройде він – усі боги й ті затріпотять.
З крісел своїх повскакавши, стоять вони в страху, коли він
Ближче підступить і лук свій блискучий натягувати стане.
Крім закону протилежностей ми знаходимо й інші філософські закони у творах Гомера. У цьому випадку йдеться про закон управління Всесвітом. Космосом керує верховний бог Зевс за допомогою грізної зброї – блискавки (керавна). Завдяки цій зброї з хаосу народжується космос (пізніше і Геракліт скаже: «Усім цим править Керавн»). По суті, навіть боротьба Богів з Титанами була алегорією боротьби носіїв порядку з уособленнями хаосу. А яким чином Зевс у творах Гомера здійснює управління світобудовою? Він робить це за допомогою розуму. Крім закону про протилежності та закону управління Всесвітом у філософському вченні Гомера розглядається закон долі (мойри) як безособової космічної сили, тобто класичні уявлення про детермінізм. Три Мойри є, за однією з версій, дітьми Феміди (богині правосуддя, закону, справедливості) і Зевса. Імена цих богинь долі – Клото («прядка»), Лахезис («та, що дає жереб»), Атропос («невідворотна»). Вони «роздають смертним людям у володіння і добро, і зло». Взаємини між долею і богами складні. Іноді доля навіть панує над богами: «Визначеного долею не може уникнути навіть бог». За твердженням історика Павсанія, «приречення і доля підкоряються одному тільки Зевсу». Зевс і шанувався як ватажок мойр. Іноді ж грецька міфологія стверджує, що і сам Зевс підвладний мойрам. Наприклад, в Есхіла в «Прометеї прикутому» (хоча скоріше автором був Софокл) очільниця хору заспокоює змученого Прометея, обіцяючи прийдешнє звільнення:
Прометей: Ще не хоче Мойра всевершаща Виконати це. Тільки після тисяч мук І після тисяч тортур полон мій скінчиться. Уміння будь-яке – перед долею ніщо.
Ватажок хору: А хто ж править кормовим веслом долі?
Прометей: Три Мойри та Ерінії, що пам’ятають усі. <…> І Зевс від вирішеної не втече долі.
Елементи філософії в гомерівському епосі можна угледіти в деантропоморфізації Океану і Долі, в підпорядкуванні богів безособовій долі, в богоборчих мотивах і в прославлянні розумності, яку показано, як одну з вищих людських якостей. При чому вже Гомеру доступні уявлення про душу, які заведено вважати вельми складною концепцією часів Платона й Аристотеля. У людині розрізняють тіло і три види духу. Один із них – псюхе. Це душа як така. Вона подібна до тіла, це його двійник і образ (ейдолон), тільки позбавлений щільності та непроникності. «Псюхе» – початок життя і джерело руху тіла. Вона залишає тіло після його смерті і переміщається в Аїд. Інший вид духу – «тюмос». Це афективно-вольова частина духу. Третій вид – «ноос». Це сам розум. «Псюхе» розлита по всьому тілу (відчуття), “тюмос” перебуває в грудях (емоції), “ноос” – у діафрагмі (розум). Богам і людям притаманні всі три види духовності, тваринам же – тільки два перших. Можливо, саме це мається на увазі у творах Ліна під «трьома силами», які впорядковують чотири стихії. Потойбічне життя малюється у Гомера гірше, ніж земне. В Аїді «псюхе» веде примарне існування, в Аїді «тільки тіні померлих людей, свідомості позбавлені майорять» (Од. ХI, 475-476). Тому Ахілл волів би бути наймитом на землі, ніж царем у підземеллі.
Загалом, можна сказати, що в Гомера є більш-менш сформований світогляд стихійного характеру. Тобто він уявляє світ таким, що виник з єдиної першостихії, він натхненний, ним керують сили любові та ворожнечі, які розділяють і з’єднують елементи світу, чим запускають процес формування складних речей. Стихії, які він кладе в основу, можна розглядати як підґрунтя для філософії Фалеса або Геракліта, а сили, що керують світом, – як підґрунтя для філософії Емпедокла. Він проповідує, на прикладі своїх героїв, деякі етико-політичні ідеї, щоправда, переважно консервативного й аристократичного характеру (поважай старших, молись богам, помирай за батьківщину, дотримуйся норм моралі та прагни лише пафосного й піднесеного). У якомусь сенсі можна навіть сказати, що Гомер «звеличувач війни», принаймні таким його сприйматимуть у наступні роки, і тому всілякі аристократи та реакціонери використовуватимуть його творчість як головний зразок. На ділі ж, далеко не факт, що Гомер надавав перевагу війні над миром, про що може свідчити хоча б сцена зі щитом Ахілла.
Гесіод
Усього цього вже більш ніж достатньо, щоб пояснити ранню філософію грецького «Канону», не кажучи вже про те, що, окрім Гомера, філософи могли використовувати поезію Ліна й Орфея («філософію Цілого»), і навіть безпосередньо користуватися східними джерелами, з яких черпали всі перераховані вище поети. Але поверх усього вже сказаного, свою лепту вніс ще Гесіод. Цей поет жив у Беотії, в селі Аскра (неподалік від Фів, де також жив до цього Лін). Його батько втік туди з малоазійської Еоліди, рятуючись від кредиторів. Опинившись в Аскрі, яку Гесіод називає «нерадісною», батько поета став хліборобом. Беотія належала до числа порівняно відсталих землеробських областей Греції з великою кількістю дрібних селянських господарств, зі слабким розвитком ремесла і міського життя. У цю відсталу область уже проникали грошові відносини, що підточували замкнуте натуральне господарство і традиційний побут, але беотійське селянство ще довго відстоювало свою економічну самостійність. Сам Гесіод був дрібним землевласником і водночас рапсодом. Як рапсод, він, імовірно, виконував і героїчні пісні, але його власна творчість належить до царини дидактичного (повчального) епосу. В епоху зламу старовинних суспільних відносин Гесіод виступає як поет селянської праці, вчитель життя, мораліст і систематизатор міфологічних переказів.
З його ім’ям пов’язують дві поеми: «Роботи та дні» і “Теогонія”. У першій роботі головна увага приділяється людині та її потребам, а міфи про богів виконують лише службову функцію. У «Працях і днях» Гесіод розповідає про свій конфлікт із братом, і вся поема – це повчання Гесіода своєму недолугому братові Персу. Той промотав свою частку спадщини, а потім нахабно відсудив собі частку Гесіода. Звідси й пафос цієї поеми. Відчувши соціальну несправедливість, Гесіод почав голодувати. Але чесність і працьовитість врятували його, і тому він закликає свого брата до чесної праці, описуючи для нього цикл землеробських робіт у Беотії. Уся ця книга – гайд для звичайного селянина в Греції. За формою ця праця примикає до близькосхідних творів у форматі повчання батька до сина (можливо, на неї вплинули і «Настанови» до сина авторства Мусея).
На відміну від Гомера, якого малювали завжди «звеличувачем війни», Гесіода, відомого своїми настановами в селянській праці, вважали «звеличувачем мирного життя». У зв’язку з цим навіть ходила легенда про «Змагання Гомера і Гесіода», нібито вони жили в один час і зійшлися в поетичному поєдинку. Переказ оповідає про те, що коли цар Халкіди Амфідамант загинув (бл. 710 до н.е.) під час Лелантської війни, то Гесіод брав участь в іграх, влаштованих на його пам’ять, і на цих іграх він змагався з Гомером. Зміст цього «поєдинку» цілком модернізовано, і Гомер виступає тут радше як квазі-епікуреєць (він приймає тезу софіста Протагора про людину, як міру всіх речей, каже, що вища благо в пошуку задоволень і уникнення страждань, і при цьому ще й вихваляє потойбічне життя, яке, як відомо з достовірних джерел, він осуджував і т. д. і т. п.), тож на його тлі Гесіод має вигляд обивателя-консерватора, що намагається вколоти спритного на слова Гомера, але йому це ніяк не вдається. І коли вже здавалося, що Гомер переміг, їм усе таки задали додаткову, фінальну тему. Кожному з них потрібно було прочитати найкращий уривок і власних поем. Гесіод зачитав рядки про те, коли і як треба збирати врожай з полів, а Гомер фрагмент про підготовку до бою ахейців і троянців. Простий народ і тут був повністю на боці Гомера, як раптом цар Панед, брат Амфідаманта, очолювач змагання, віддав свою особисту перевагу Гесіоду. І зробив він це тільки тому, що той оповідав про «землеробство і мир», а не «війни і побоїща». Пізніше Панед увійшов у грецьке прислів’я як втілення недоумкуватості (адже як міг він віддати перевагу нудятині над пафосними битвами супергероїв з «Іліади»).
Ця історія про змагання, нехай навіть вигадана, все ж таки показує роль Гесіода в житті греків, і демонструє, що головним надбанням Гесіода була все ж таки книжка «Роботи і дні». Перша ж думка цієї книги полягала в тому, що є різні форми ворожнечі, і це може бути як класична війна, так і суперництво в трудових досягненнях. Гесіод, очевидно, засуджує війну і хвалить конкуренцію лише трудову. Через міф про Прометея він пояснює, чому людям доводиться так тяжко працювати, щоб добувати прожиток, і чому це навіть краще, ніж якби ми жили в райських умовах (тоді не було б мотивації розвиватися і створювати нові винаходи). Цікаво, що тут він буквально показує створення конкретної людини (Пандори) шляхом змішування землі та води. Створивши таким чином багнюку (чи радше глину), з неї створюється образ людини, яка вже далі наділяється душею. Пояснивши, таким чином, причини наших страждань, і причини важливості для нас надії на краще, Гесіод переходить до знаменитого викладу деградації людства.
- Спочатку був так званий «золотий вік» (який ми вже бачили в Гомера), де люди були ніби ангели, їхні тіла не старіли, вони не голодували. Вся їжа сама собою росла на деревах, хліб ріс майже без обробки. Загалом рай на землі, і люди всі доброчесні. Єдиний мінус хіба що в тому, що вони все ж помирали (хоч і безболісно). Цьому поколінню людей прийшов кінець, але тепер їх усіх перетворили на добрих демонів (духів), захисників людей. Загалом, наші ангели-охоронці.
- За цим слідував «срібний вік», про жителів якого розказано набагато менше. Зрозуміло, що в них уже було більше проблем, і вони вже не були такими досконалими. Головною особливістю був коротший термін життя, і те, що більшу частину життя вони проводили на стадії розвитку дитини. Цей рід людей вирізнявся відкритим атеїзмом, за що Зевс їх і знищив. Тепер вони є духами підземного царства, щоправда не сказати щоб злими духами. Вони ще цілком нормальні.
- Третє покоління людей жило в так званий «мідний вік», в якому взагалі все, включно з житлом, будувалося з міді (як в казкових дворфів). Вони вже були куди більш схожі на звичайних смертних, з тією різницею, що всі як один були неймовірними богатирями. А головним їхнім заняттям була війна. Але за гіпертрофовану войовничість вони поплатилися взаємним винищенням і невдовзі зникли, навіть не перетворившись на якихось корисних духів.
- У четвертому поколінні жили люди «героїчного століття», це всі відомі нам міфологічні персонажі. Учасники походу аргонавтів, троянської війни, подвигів Геракла тощо. «Називають їх люди напівбогами: вони на землі мешкали перед нами». За ідеєю вони мало чим відрізняються від людей мідного віку, які також страждали від нескінченних воєн. Але їм виділяється особлива шана, і за задумом вони все ще живуть поруч із нами на «островах Блаженних», у своєрідному раю, як нагорода за великі подвиги.
- Останнім, п’ятим поколінням, стали ми, звичайні смертні люди. Ми живемо в «залізний вік». Тут Гесіод розписує наші реальні проблеми, не забуваючи і про невеликі домішки радощів. Але надалі пророкує нашому поколінню таку ж смерть, як і всім іншим. При чому це пророцтво він розвиває такими словами, що мимоволі згадуєш Біблію:
Зевс покоління людей балакучих погубить і це
Після того, як на світ вони стануть народжуватися сивими.
Діти – з батьками, з дітьми – їхні батьки змовитися не зможуть.
Чужими стануть товариш товаришеві, гостю – господар.
Більше не буде між братами любові, як бувало колись.
Старих батьків скоро зовсім шанувати перестануть;
Будуть їх люто і зло поносити нечестиві діти
Тяжкою лайкою, не знаючи відплати богів; не захоче
Більше ніхто доставляти їжу батькам старим.
Правду замінить кулак. Міста підпадуть розграбуванню.
І не збудить ні в кому поваги ні клятвохранитель,
Ні справедливий, ні добрий. Швидше нахабі й лиходієві
Стане пошана віддаватися. Де сила, там буде і право.
Сором пропаде. Людині хорошій люди худі
Брехливими стануть шкодити свідченнями, неправдиво клянячись.
Слідом за кожним зі смертних безщасних піде невідв’язно
Заздрість зловтішна і злоязична, з ликом жахливим.
Скорботно з широкодорожньої землі на Олімп багатоголовий,
Міцно плащем білосніжним закутавши прекрасне тіло,
До вічних богів піднесуться тоді, відлетівши від смертних,
Совість і Сором. Лише одні найжорстокіші, тяжкі біди
Людям залишаться в житті. Від зла позбавлення не буде.
Порівнюючи два можливих способи життя (малюючи два різних міста, прямо як раніше це зробив Гомер), миролюбний і войовничий, Гесіод намагається переконати нас у тому, що боги карають людей за гріхи, а праведним посилають блага, і що найважливіше, це відбувається в нашому світі, а не в потойбічному (потойбічний світ у творах Гесіода взагалі не фігурує). Він наполягає на тому, що жити треба праведно. Але що особливо цікаво, він каже, що миролюбне життя прямо пов’язане із землеробством, а до війни й катастроф призводить морська справа. Уже тут звучить тематика переваги землі над морем, яку ми ще часто зустрічатимемо серед консервативних мислителів. Гесіод з більшим натиском засуджує неробство та «паразитизм», натомість оспівуючи працю та ощадливість. Те, про що він говорить і як говорить, становить разючий контекст з уявленнями про те, що греки уникали трудової діяльності та зневажали її (див. «Маркс не розуміє греків»), і нагадує вже повноцінно оформлену «протестантську етику» (пор. «Проблеми марксизму на прикладі Каутського»).
Немає ніякої ганьби в роботі: ганебне неробство,
Якщо ти працюєш – скоро багатим, на заздрість лінивцям,
Станеш. А слідом за багатством ідуть чеснота з пошаною.
Хочеш колишнє щастя повернути, так вже краще працюй,
Серцем до чужого добра перестань безрозсудно тягнутися
І, як раджу я, про свій прожиток подумай.
Надалі він банально роздає поради, як вести сільське господарство, як вибрати правильно дружину, і навіть як правильно сцяти й срати (це зовсім не жарт). Закінчується робота оглядом того, як певні дні в році можуть магічним чином сприяти або заважати конкретним справам, починаючи від зачаття хлопчика чи дівчинки, закінчуючи підвищеною удачею в різних починаннях.
Друга поема, «Теогонія», це яскравий приклад релігійно-міфологічного світогляду. Космологія і теогонія Гесіода явно має багато запозичень з Орфея, або навіть спільне з ним джерело. Проте, на відміну від Орфея, це джерело менш зіпсоване пізнішими вставками, і тому викладати концепцію створення світу та генеалогію богів простіше за все через переказ Гесіода (що ми і зробили в статті про міфологію), а не екзотичних фрагментів Орфея. Взагалі, самі античні греки вважали, що звичні всім імена Богів, їхні родоводи та частина їхніх історій були створені Гомером і Гесіодом. До цього, треба думати, ці боги могли носити імена «імпортного» походження. Хтось робив із цього висновок, що ці поети були батьками грецької релігії, і зробили добру справу. Хтось навпаки, вважав це блюзнірством, яке перетворило грецьку релігію на плід фантазії двох поетів. Усім впадало в око, що в їхньому викладі Боги подекуди проявляли зовсім уже ниці якості, та й виглядали вони не краще за будь-кого зі смертних. Чого варте тільки те, що в «Іліаді» Гомера смертна людина зуміла двічі поранити богів у битві. Але для нас головне тут те, що навіть греки могли розуміти, що їхні Боги були частково результатом перейменування божеств із Близького Сходу.
Сьогодні вже вважається доведеним фактом, що на «Теогонію» Гесіода справила прямий вплив шумеро-аккадська «Енума еліш», а ще більше релігія хетів (суч. Туреччина), які самі були під впливом релігії Месопотамії. Оповідання в «Теогонії» ведеться спочатку від імені Гесіода, який формулює найважливіше світоглядне питання про свідомість світу та всіх речей. “Усе розкажіть, – як боги, як наша земля зародилася, Як безмежне море з’явилося галасливе, річки, Зірки, що несуть світло, і широке небо над нами; Хто з безсмертних дарувальників благ від чого зародився, Як поділили багатства й почесті між собою, Як опанували вперше рясноложбинний Олімп. З самого це початку ви все розкажіть мені, Музи». На це запитання відповідає не сам Гесіод, а геліконські музи. Таким чином, «Теогонія» в більшій своїй частині написана від імені Муз. У «Теогонії» Гесіод намагається привести в систему суперечливі епічні оповіді про богів і зв’язати богів у єдине генеалогічне древо, починаючи від споконвічних Хаоса, Геї й Ерота і закінчуючи Зевсом, улаштовувачем нинішнього світоустрою, і його нащадками. Від Хаосу народжується Ніч-Нюкта і Морок-Ереб. Ніч народжує Ефіра і День від Ереба. Гея ж народжує Урана і німф. Від сполучення Геї з Ураном народжуються перші боги – титани. Також від цього союзу Гея народила циклопів і гекатонхейрів. Уран сховав своїх дітей у надрах Землі, Гея ж, страждаючи від цього, просить Крона відсікти статевий член Урана, що він і робить. З крові Урана народилися еринії, гіганти і німфи. Поки член Урана плавав морем, навколо нього утворилася піна (і пристала до берега Кіпру), з якої потім з’явилася Афродіта або Кіприда (дочка Кіпру). Далі народжуються різні боги, з яких варто згадати мойр (богині долі, що народилися до Олімпійців, а отже, останні були їм підвладні), тощо. Також з’являються різні божества-річки. Далі розповідається про народження нових богів Реєю від Крона: Зевса, Гери, Аїда, Посейдона, Деметри, Гестії. Крон, знаючи, що відповідно до пророцтва він буде повалений одним зі своїх дітей, ковтає їх одного за іншим, але наймолодшого – Зевса – Гея ховає на острові Крит, а замість Зевса підкладає Крону камінь. Потім розповідається про народження нових богів (Афіна, Фебос, Арес тощо), про титаномахію і героїв, які повинні будуть врятувати богів від гігантів. Також у «Теогонії» згадується легенда про скриньку Пандори. Усі ці міфи ми загалом викладали вже раніше, тому деталізовано переповідати їх не будемо.
Відповідаючи на запитання Гесіода, геліконські музи стверджують, що першим виник Хаос: «Насамперед у Всесвіті Хаос зародився». Але цей Хаос треба розуміти не як безлад, а як зяяння, розрив. Давньогрецьке слово «хаос» походить від дієслова «хайно» – розкриваюся, розверзаюся. Це первинний безформний стан світу, зяяння між землею і небом. У багатьох міфологіях відлік світобудови починається з поділу неба і землі, з утворення між ними зяяння, вільного простору. У Гесіода ця послідовність перевертається, і саме зяяння між землею і небом виявляється раніше за землю і небо. Хаос Гесіода деантропоморфізований ще більше, ніж «Океан» Гомера, «Абзу» шумерів, «Нун» єгиптян. Після виникнення світобудови хаос у вигляді «великої безодні», «хасми» лежить в основі світобудови. У цій хасмі, каже Гесіод, “і від темної землі, і від Тартару, схованого в темряві, і від безплідної безодні морської, і від зоряного неба все залягають один за одним, і кінці, і початки страшні, похмурі. Навіть і боги перед ними тремтять».
З усього цього видно, що Гесіод у своєму трактуванні першооснови впритул підходить до ідеї субстанціонального першооснови, тобто до початку філософії. У принципі, багато сучасних дослідників вважають, і ми вважаємо цілком обґрунтовано, що або Хаос, або Тартар у філософії Гесіода можна вважати прямим попередником «апейрону» філософа Анаксімандра (тоді як океанічний початок Гомера ми бачимо як провісник філософії Фалеса, а деякі його фрагменти віддалено нагадують філософію Геракліта). Космологія Гесіода загалом подібна до гомерівської. І в Гесіода «вельмипохмурий Тартар» так само далекий від поверхні землі, як ця поверхня від небосхилу – це та відстань, яку пролітає скинуте з неба мідне ковадло за дев’ять діб.
Для Гомера і Гесіода основне питання світогляду – питання про ставлення всесвіту як такого до людей і богів, і людей з богами у ставленні один до одного і до самої всесвіту. Для Гесіода людина очевидно принижена. Люди – випадкові й побічні продукти в процесі теогонії. Про їхнє походження сказано дуже глухо. Боги, і особливо Зевс, відкрито ворожі до людей. Лише один Прометей, двоюрідний брат Зевса, любить людей і допомагає їм. Пізніше в афінській трагедії Прометей скаже, що він навчив людей усьому: він наділив їх думкою і мовленням, він навчив їх астрономії та математики, житлобудування і землеробства тощо. Але у Гесіода Прометей зображений майже без симпатії. Він хитрун, який обдурив Зевса, вкрав у нього вогонь, щоб подарувати його людям. Гесіода не показує того іронічного ставлення до богів, яке ми знаходимо іноді у Гомера.
Решта творів, які в давнину приписували Гесіоду, вважаються в сучасній науці написаними пізніше, в VII-VI століттях до н.е. Продовженням «Теогонії» була поема «Каталог жінок» або «Еойя», що збереглася лише в небагатьох уривках, – список красунь, від шлюбу яких із богами походили герої, родоначальники шляхетних родів; тут у генеалогічній формі пояснювалося походження грецьких племен. «Щит Геракла» – поема в 480 віршах. У ній не розповідається про всі подвиги Геракла, а зображується його поєдинок із чудовиськом Кікном, сином Ареса. Дійшла до нас і низка назв інших творів Гесіода («Меламподія», «Весілля Фетіди і Пелея» та ін.).
Кіклічна поезія
Грандіозна концентрація героїчних оповідей в «Іліаді» та «Одіссеї», а також ранні спроби зібрання всіх міфів у зв’язні оповідання (у Мусея, Орфея, Гесіода) стали основою для подальшого розвитку епічної творчості. Створювалася маса наслідувань Гомеру і Гесіоду, які в різний час навіть вважалися справжніми працями стародавніх авторів. Виник окремий жанр поезії – «гомерові гімни» (VII-V ст. до н. е.), присвячені більшості богів грецького пантеону. Їх поширював окремий різновид рапсодів, які тепер називалися «гомеріди» (деякі претендували на родинні зв’язки із самим Гомером). Але такий суто технічний вид релігійної літератури нас слабко цікавить, тому гімни ми розглядати не будемо. Приблизно в той самий час, тобто протягом VII ст. і першої половини VI ст., виникла низка поем, складених у стилі гомерівського епосу, і розрахованих на те, щоб зімкнутись з «Іліадою» й «Одіссеєю» і разом з ними утворити єдиний зв’язний літопис міфологічного переказу, так званий епічний «кікл» (цикл, коло, завершення історії). Але якщо Гомер використовував сюжети, як частину якогось цілого, яке лише зачіпалося в контексті, і цим він створював враження невимушеності та природності того, що відбувається, – то зовсім інакше справа йшла в «кіклі». Так, наприклад, у поемі «Кіпрії», автором якої вважався Стасін з Кіпру (прим. 700-640 до н.е.), викладається весь перебіг Троянської війни до початку дії «Іліади» (деталі зради Єлени, висадка ахейців на берег Трої і перші роки війни). І це при тому, що розмір цієї поеми вдвічі менший, ніж розмір «Іліади». Цікаво, що в «Кіпріях», написаних під час активної грецької колонізації, основна причина для початку Троянської війни – перенаселення Греції. У цій поемі Зевс, немов Танос із фільму «Месники: Завершення», розмірковує про те, як же «полегшити» перенаселену землю, і вирішує згубити ціле покоління «надлишкових» греків на наймасштабнішій війні.
Інший, старіший кіклічний поет (він практично сучасник Гесіода, а може й Гомера), Арктин з Мілета (прим. 780-720 до н.е.) починав свою поему під назвою «Ефіопіда» навпаки, з останнього рядка «Іліади». Вона описувала битви греків проти союзників Трої, що прибули на допомогу, таких як ефіопи й амазонки, і сюжет доводився аж до загибелі Ахілла від стріли Паріса. Іншим продовженням «Іліади», що вводило низку нових епізодів, була поема «Мала Іліада», яка належала Лесху з Лесбоса (прим. 710-640), або Фесториду з Фокеї (прим. 780-710). Вона описувала, крім іншого, сцену конфлікту за право володіння обладунками Ахілла, а також підготовку до операції з троянським конем. Фесторид також вважається можливим автором історії Фокеї, і пізніше йому приписували навіть написання біографії Гомера. Про успішне захоплення Трої, поділ видобутку, і сам розбій, влаштований у захопленому місті, розповідалося в поемі Арктіна під назвою «Руйнування Іліона» (автором мелічної поеми з тією самою назвою був лірик Стесіхор). Цьому ж Арктину, ну або Євмелу з Коринфа (прим. 765-710 до н.е.) приписували поему «Титаномахія» – про битву богів-олімпійців з титанами, яку представлено у вигляді серії боїв, що тривають протягом десяти років. Ці битви відбуваються у Фессалії між двома таборами божеств, і ще задовго до появи людського роду. Титани, база яких розташовувалася на горі Отріс, протистояли Олімпійцям з базою на горі Олімп (детальніше про це в статті про міфи Греції). Євмелу також приписували авторство кількох епосів, написаних у коринфсько-сікіонській культурній сфері, зокрема «Коринфіака», епосу, що оповідає про легенди і ранню історію його рідного міста Коринфа. Таким чином, ми бачимо що вже в ці часи грецькі автори залишають далеко не поодинокі приклади історичних творів про свої рідні поліси.
Долі Агамемнона і Менелая, які повертаються додому одночасно з Одіссеєм, була присвячена поема «Повернення» (поема з такою назвою була також у лірика Стесіхора). Її сюжет закінчувався на моменті початку «Одіссеї» і містив у собі повний сюжет помсти Ореста, описаної пізніше в трагедіях Есхіла. Вважалося, що написав «Повернення» Гагій Трезенський (ще один ровесник Гесіода і, можливо, навіть Гомера), а вже продовженням «Одіссеї» була поема про Телемаха та Телегона, синів Одіссея, автором якої був Евгаммон з Кірени (бл. 567 р., сучасник Фалеса з Мілета). Найцікавіше в цій історії було те, що Телегон (син від шлюбу з чарівницею Цирцеєю), помилково вбив Одіссея і розорив острів Ітаку, і зробив це просто в надії знайти батька. Дізнавшись про свою помилку, він перевозить тіло батька разом із Пенелопою та Телемахом на острів своєї матері, де Цирцея робить їх безсмертними, а Телегон одружується з Пенелопою, тоді як Телемах із Цирцеєю. Цей фінал навіть важко якось коментувати. Філософам-стоїкам, які плакали про падіння моралі, варто було б почитати цей епос. За словами Климента Александрійського, Евгаммон вкрав ці вірші в легендарного Мусея; можливо, це означає, що існувала старіша версія епосу.
Також існувала ще ціла низка поем «Фіванського циклу» (міф про похід Сімох проти Фів), про Похід Аргонавтів, про пригоди Геракла тощо. Наприклад, у близький зв’язок із поемами Гомера ставлять Креофіла Самосського, який був або зятем, або близьким другом Гомера, а потім нібито отримав у спадок від нього багато своїх віршів. Згідно з переказами, спартанський законодавець Лікург отримав гомерівські пісні з рук нащадків Креофіла. Йому приписується епос «Взяття Ехалії», де розроблявся сюжет, використаний згодом Софоклом у трагедії «Трахінянки». За іншими джерелами, цю поему Гомер подарував Креофілу в обмін на гостинність, з дозволом вважати її своєю. Він також був автором поеми «Мініади» і вірша про вбивство дітей Медеї родичем Креонта. Платон висміює Креофіла в десятій книзі своєї Держави.
Поема «Едіподія» була написана ще одним сучасником Гомера і Гесіода, поетом Кінефоном зі Спарти. Вона містила виклад частини фіванських міфів: звільнення Фів від Сфінкса, розкриття правди про батьковбивство та одруження Едіпа зі своєю матір’ю, а також її загибель. У цій версії міфу Йокаста не встигає народити дітей від свого сина: Етеокл, Полінік, Антігона та Ісмена народжуються від Евріганеї, доньки Гіперфанта (у такий спосіб уся ця історія ушляхетнюється, а чому пізніше вирішили все ж таки запровадити тему інцесту, теж велике питання щодо вдач пращурів предків). Продовженням «Едіподії» стала поема «Фіваїда», що оповідає про ворожнечу між синами Едіпа і про похід на Фіви семи пелопоннеських вождів. Автором «Фіваїди» вважався сам Гомер, хоча існує версія, що автором міг бути його сучасник, Антімах з Теоса, який, імовірно, був автором поеми «Епігони», що розвиває тематику перших двох поем циклу. Тут нам розповідають про похід на Фіви семи пелопоннеських вождів-епігонів (спадкоємців) на чолі з Алкмеоном, що закінчився взяттям міста. Ну а ймовірним автором поеми «Гераклея» був Пісандр (бл. 680-610), поет із міста Камір на острові Родос, який ввів у міфічні оповіді про Геракла число 12 подвигів і атрибути героя – лев’ячу шкуру і дубину. Поема Пісандра, яка, за словами Климента Олександрійського, була всього лише плагіатом поеми «Гераклея» такого собі Пісіна з Лінда (див. також «Щит Геракла» Гесіода), була дуже популярною в давнину і високо цінувалася. Олександрійські вчені прийняли Пісандра в «канон» епічних поетів і ставили його після Гомера і Гесіода.
Незважаючи на велику кількість епізодів, кіклічні поеми за своєю величиною значно поступалися гомерівським. Це свідчить про стислість викладу, побіжний і сухий переказ фактів. Поеми кікла також позбавлені сюжетної закінченості; вони розробляють у послідовному порядку серію окремих епізодів, пов’язаних між собою тільки хронологічним співвідношенням. За такої побудови можна почати розповідь у будь-якому місці і де завгодно її обірвати. Уже Аристотель у своїй «Поетиці» вказував на ці особливості кікла, як на серйозні недоліки порівняно з Гомером. У цьому відношенні кікл стоїть між генеалогічним епосом школи Гесіода і майбутньою грецькою історіографією. І, тим не менш, хоча кікл і став у пізніший час посміховиськом навіть серед греків, він на довгий час визначив тематику сюжетів для всього подальшого мистецтва. Більшість, якщо не всі сюжети художників і трагіків, згодом черпали саме з кіклічних поем, уже в «гомерівському» стилі розбираючи окремі шматки сюжету, вміщені в нібито самоочевидне «ціле».
Можна помітити, що датування життя більшості кіклічних авторів перебувають у межах 750-650 років до н.е., а це значить, що більшість із них могли навіть застати живого Гесіода, а можливо навіть останні роки життя Гомера. Їх не відділяє від «класики» ціла прірва, і майже всі вони, так само як і Гесіод, застали славнозвісну Лелантську війну та колоніальну експансію греків, починаючи з яких відкривається новий період грецької історії, і вихід із так званих «темних віків». Автори всіх цих творів (а ми нарахували 12 осіб, не рахуючи п’ятьох із розділів вище) розкидані на досить велику відстань, тут фігурують Мілет, Коринф, Спарта, Теос, Лінд, острови Лесбос і Кіпр, а також багато інших міст, тож складно навіть сказати, що якісь із полісів мають культурну перевагу над іншими. Безумовно, існувало ще багато варіантів кіклічних поем, які взагалі не дійшли до нас, не кажучи вже про вищезгадані «гомерівські гімни» та наслідування Гесіода. Тож, навіть для 750 року до н.е. ми можемо говорити про те, що Греція переживала бурхливий розквіт культурної діяльності.