ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2024 році

Версія російською мовою

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Антична філософія: аристократичний наступ»:

• Вступ (історичний контекст, Аристофан, Критій, Алківіад тощо).
• Перша частина (філософія Сократа).
• Друга частина (елідо-еритрейська школа).
• Третя частина (кініки).
  
  • Антисфен – ви тут.
  • Діоген і школа кініків.
• Четверта частина (контр-наступ, кіренаїки).
• П’ята частина (філософія Ксенофонта).
• Шоста частина (Платон).

Правовірний учень Сократа

Серед усіх послідовників Сократа, однією з найзначніших і найдовгоживучіших шкіл стали кініки. Засновником цього напряму вважають філософа Антисфена (бл. 450-366 рр.), який народився в сім’ї небагатого афінського громадянина, що одружився з фракійською рабинею. Таке походження робило Антисфена вільною людиною (по лінії батька), але позбавляло його громадянських прав в Афінах. Через це до нього ставилися, як до напівкровки, і йому довелося зіткнутися з расистськими упередженнями. Тож не дивно, що у відповідь він сам висміював афінян, які пишалися чистотою своєї крові, і заявляв, що вони «анітрохи не родовідніші за равликів або коників», та й узагалі, відтоді він погано ставився до всіх традицій афінян. Утім, навіть сам Сократ виступав на захист Антисфена, засуджуючи тих, хто надто підкреслював важливість «чистоти». На початку, ще до свого знайомства з Сократом, Антисфен навчався в софіста Горгія, і тоді ж він познайомився зі знаменитими софістами Продіком та Гіппієм. У зв’язку з цим, Діоген Лаертський помічає, що в діалогах Антисфена сильно помітний «риторичний склад», особливо у творах «Істина» і «Заохочення» (або «Протрептика»). Він нібито навіть практикував складання промов «за і проти» (що відображено в назвах деяких його творів). Але далі ми ще побачимо, що Горгій залишив сліди набагато глибші, ніж лише у сфері риторики.

Не зрозуміло тільки одне – звідки в бідного й безправного Антисфена знайшлися кошти для оплати дорогих лекцій Горгія? Цілком можливо, що величезні ціни на навчання у софістів були просто перебільшенням з боку їхніх критиків. Або, як варіант, Теодор Гомперц вважав, що від початку Антисфен не був бідняком, але розорився внаслідок якогось потрясіння. У світлі його походження і подальшої біографії таке трактування виглядає дуже малоймовірним. За цілою низкою свідчень ми розуміємо, що ще до появи Сократа в Антисфена вже були якісь учні, а отже, він займався викладанням риторики заради заробітку (як і софісти). Утім, він продовжував викладати за гроші й після смерті Сократа, про що свідчить історія про рибалку, що належить, найімовірніше, вже до «кінічного» періоду його життя:

Юнак, який приїхав із Понту, обіцяв нагородити Антисфена, щойно прибуде його корабель із солоною рибою. Антисфен, взявши його з собою і прихопивши порожній мішок, вирушив до торговки хлібом, набив мішок зерном і пішов геть; а коли та почала вимагати грошей, сказав: «Ось цей юнак заплатить, коли прийде його корабель із солоною рибою!».

Навряд чи заможна людина потребувала таких «хитрощів», і взагалі того, аби викладати мудрість за гроші. Ще в розділі про Сократа ми говорили, що його варто було б віднести до «італійської» гілки софістики, і що його ідеї споріднені з філософією Горгія. Тож не дивно, що Антисфен незабаром перейшов до Сократа, цілком спорідненого для нього за поглядами. Виходячи з приблизного часу життя Антисфена, можна припустити, що навчання у Горгія мало б стосуватися початку Пелопонеської війни (431 р.) або незабаром після цього, а отже, до Сократа він перейшов уже під час активних бойових дій. Їхнє знайомство мало відбутися близько 426 р., коли Антисфен відзначився в бою при Тангарі, а Сократ похвалив його за звитягу (чому негромадянин опинився в армії – те ще питання, але в принципі це реально). Для Антисфена Сократ став практично богом; Ксенофонт у своїх «Вихованнях» називає Антисфена, та такого собі Аполлодора, як двох учнів, що ніколи не відходять від Сократа, а в «Бенкеті» Антисфен навіть зізнається Сократу в коханні, і в цьому не видно жодної іронії чи подвійних смислів. Сам Антисфен вважав, що він настільки виграв від свого долучення до Сократа, що навіть переконував своїх власних учнів ходити разом із ним до Сократа.

Як і багато інших учнів Сократа, Антисфен писав твори у формі діалогів, де Сократ фігурував як дійова особа, т.зв. «сократичні діалоги». Ці твори до нас не дійшли, але конструюючи свого літературного Сократа, Ксенофонт багато в чому спирався на діалоги Антисфена (а також Есхіна і Платона). У деяких моментах Ксенофонт навіть веде розповідь від імені Антисфена, а головне, він наслідує створений Антисфеном образ Сократа, описуючи його як володаря трьох характерних антисфенівських чеснот – «поміркованості», «витривалості» і «самодостатності» (а Лаертський пише, що Антисфен перейняв у Сократа «твердість», «витривалість» і «безпристрасність»). Таким чином, навіть Ксенофонт зближує Сократа з кінічною школою, і показує, що Антисфен дуже трепетно ставився до вчення Сократа, будучи в цьому плані справжнім фанатиком. Окрім ідеалів справжнього спартанця, Антисфен взяв із вчення Сократа переконання в тому, що єдиним благом у житті є чеснота (доброчесність). І вона має проявлятися в справах, але аж ніяк не в словах.

Поєднання в особистості Антисфена елементів від софістики Горгія та етики Сократа стало своєрідним «мемом». Той самий Ксенофонт каже, що Антисфен був «чарівний у бесіді і стриманий у всьому іншому». А ось афінський історик Феопомп (бл. 380-320 рр.), про-аристократичний діяч і ворог демократів совєго часу, серед усіх учнів Сократа похвалив лише одного Антисфена, і якраз за ораторську майстерність та «солодкість промов» (але, може, й за політичну тенденцію?). У своєму «Бенкеті» Ксенофонт доводить фанатизм Антисфена до такої крайності, що робить його навіть більшим аскетом, ніж Сократа. Ця надмірність висміювалася й іншими «сократиками», а якщо вірити Лаертському, то його засуджував навіть сам Сократ:

Коли Антисфен намагався виставляти напоказ дірку у своєму плащі, то Сократ, помітивши це, сказав: «Крізь цей плащ я бачу твоє марнославство!».

До цієї ж теми «крайнощів» долучається Діоген Лаертський, і вказує, що Антисфен довів етичне вчення Сократа до такої межі, що воно вже не було сумісне з життям у суспільстві. Дійсно, як ми це побачимо далі, кініки цілком заслужили на таку репутацію. Але ж Сократ теж погано приймався цим суспільством, і складно сказати, що Антисфен зробив тут щось нове. До того ж, як би не знущався з нього Сократ, але убогість Антисфена не була такою ж показушною, як у самого Сократа. Ми чудово знаємо, що у Сократа були багаті покровителі, і що він мешкав у межах міста Афін, і сам мав далеко не бідне походження. Єдина причина його бідності в тому, що він не збирався нічого робити, щоб виправити становище, це була його «поза». У той час як «напівкровка» Антисфен, не маючи жодного статусу в суспільстві, позбавлений прав громадянина, і будучи майже жебраком, жив у порту Пірея, в такому собі «бідному кварталі» Афін, і щодня ходив у центр міста пішки (близько 8 км), тільки щоб послухати Сократа. У своїй показушній поведінці, уїдливості та надокучливості – вони рівні, і далі ми побачимо це на прикладах, але Антисфен просто наслідує вчителя! А в чому він відрізняється від Сократа скоріше в кращий бік, то це в тому, що його бідність хоча б не була штучною.

Згідно з Платоном, Антисфен був присутній при останніх хвилинах життя свого вчителя (на відміну від самого Платона), як і личить одному з найвірніших послідовників Сократа. Після цього Антисфен розірвав стосунки зі своїми наставниками і товаришами. Він почав критикувати Горгія, Платона, Ісократа. І тільки після цього він відкриває в Афінах власну школу, у гімнасії при храмі Геракла, зокрема й для неповноправних громадян. Це місце називалося Кіносарг, що в дослівному перекладі означає «Білий або Уважний пес». За однією з версій, послідовники Антисфена стали іменувати себе кініками, просто тому, що вчилися на Кіносарзі. За іншою версією, сам Антисфен називав себе Псом, нібито наслідуючи життя собаки. Зовнішні атрибути філософа, як то плащ, який він носив на голе тіло за будь-якої погоди, посох і торбинка, відповідали цьому образу. Простіше кажучи, він жив як бездомний міський божевільний, який докопувався до людей – буквально другий Сократ.

За поширеними легендами, афіняни швидко покаялися в тому, що стратили Сократа, і піддали репресіям його обвинувачів (Мелета й Аніта), і водночас вважається, що якусь важливу роль у цій помсті зіграв Антисфен (тоді як усі інші великі учні Сократа одразу ж роз’їхалися по різних містах світу). Коли саме це сталося, сказати важко, але в легендах вказують, що Мелета стратили вже буквально за кілька днів після страти Сократа, та ще й без суду, що просто неймовірно. Якщо якась помста і переосмислення ситуації могли статися, то мало б відбутися набагато пізніше, і у зв’язку з якимись серйозними політичними зрушеннями. Це могло б трапитися (якщо взагалі трапилося), після «нічиєї» у війні зі Спартою в 387 році, або після союзу зі Спартою проти Фів у 360-ті роки. У будь-якому разі, вважається, що вбивці Сократа були покарані, а сам Антисфен жив в Афінах аж до своєї смерті, практично нікуди не виїжджаючи, і не потрапивши під каток репресій з боку демократів.

За однією з легенд, незадовго до смерті Антисфен вигукнув: «Ах, хто позбавить мене від страждань?» – його учень Діоген простягнув учителю кинджал. На це Антисфен заперечив: «від страждань, а не від життя!». При цьому Лаертський вважає, що це було проявом малодушності та надмірної любові до життя. Можна було б сказати, що це несправедливо по відношенню до кого б то не було. Усі люди хочуть жити. Але сам Антисфен, коли його запитали «що найблаженніше для людини?», відповів: «померти щасливим». Питання про те, щоб жити щасливо, явно хвилювало його менше, ніж про те, щоб, живучи мізерно, померти в гордості за себе і свою чесноту, і, до речі, ця думка мала величезне значення для стоїків. Але все ж з його біографії ясно, що це був філософ-етик, і для нього велике значення мав принцип «евдемонізму».

Помер Антисфен, імовірно, близько 366 року до н. е. (Ксенофонт і Платон у ці роки тільки починають видавати свої твори). За свідченням Діогена Лаертського, причиною смерті філософа стала сухота.

Подібності між Антисфеном і Ксенофонтом («ортодоксальні сократики»)

Якісь загальні риси вчення Антисфена стають зрозумілими вже з його біографії. Складається образ звичайного консерватора, поціновувача аскетизму та етики чеснот. Як послідовний фанат і наслідувач Сократа, місцями він випереджає в цих характеристиках навіть таких визнаних консеравторів, як Ксенофонт і Платон. Антисфен – це буквально другий Сократ. Але вчення Антисфена виявилося набагато цікавішим і специфічнішим, ніж це здається на перший погляд. По суті, Антисфена навіть можна вважати засновником школи стоїцизму, той самий Лаертський буквально говорить про це, при чому з наполегливістю, кілька разів у різних місцях. Ми вже знаходили потужні стоїчні риси у творчості Софокла, у філософії Демокріта і Ксенофонта, але то були просто загально-консервативні збіги, за якими можна було б будь-якого жителя Спарти записати в «стоїки». У випадку з Антисфеном справа ускладнюється не тільки тим, що цей зв’язок було помічено вже в давнину і відзначено Лаертським, але ще й тим, що самі стоїки відкрито проголосили свою спадкоємність від кінізму. Спробуємо ж тепер викласти цю ранню версію стоїцизму в концептуально-зв’язаному вигляді, з’єднавши всі байки про Антисфена і розрізнені фрагменти його висловлювань.

Згідно з Діогеном Лаертським, загалом Антисфен залишив після себе 74 твори, їх можна умовно поділити на: риторичні, натурфілософські, логічні та екзегетичні. Уже в давнину ці книги знищували, як такі, що підривають основи суспільної моралі та вірувань. Діоген Лаертський наводить назви творів Антисфена, згруповані в десять томів:

• I том – «Про склад» (або «Про особливості слова»), «Аянт» (або «Аянтова промова»), «Одісей» (або «Про Одіссея»), «Апологія Ореста» (або «Про судових промовців»), «Слівтотожність» (або «Лисій та Ісократ»), «Заперечення на Ісократову “Промову без свідків”»;
• II том – «Про природу тварин», «Про дітонародження» (або «Про шлюб, промова любовна»), «Про події, промова фізіологічна», «Про справедливість і мужність, промова заохочувальна» у трьох книжках, «Про Феогніда», 2 книжки;
• III том – «Про благо», «Про мужність», «Про закон» (або «Про державу»), «Про закон» (або «Про прекрасне і справедливе»), «Про волю і рабство», «Про віру», «Про охоронця» (або «Про покірність»), «Про перемогу, промова домовласницька»;
• IV том – «Кір», «Геракл більший» (або «Про силу»);
• V том – «Кір» (або «Про царську владу»), «Аспазія»;
• VI том – «Істина», «Про співбесіду, промова, що заперечує», «Сафон» (або «Про суперечність») у трьох книжках, «Про говірку»;
• VII том – «Про виховання» (або «Імена») – 5 книжок, «Про вживання імен, промова, що сперечається», «Про запитання і відповідь», «Про думку і знання» 4 книжки, «Про смерть», «Про життя і смерть», «Про Аїда», «Про природу» 2 книжки, «Запитання про природу» 2 книжки, «Думки» (або «Промова, що сперечається»), «Запитання про науку»;
• VIII том – «Про музику», «Про тлумачення», «Про Гомера», «Про несправедливість і нечестя», «Про Калханта», «Про дозорного», «Про успадкування»;
• IX том – «Про Одіссея», «Про палицю», «Афіна» (або «Про Телемаха»), «Про Олену і Пенелопу», «Про Протея», «Кіклоп» (або «Про Одіссея»), «Про вживання вина» (або «Про пияцтво», або «Про кіклопа»), «Про Цирцею», «Про Амфіарая», «Про Одіссея, Пенелопу і пса»;
• X том – «Геракл» (або «Мідас»), «Геракл» (або «Про розуміння або силу»), «Кір» (або «Коханий»), «Менексен» (або «Про владу»), «Алківіад», «Архелай» (або «Про царську владу»).

Дивлячись на цей список книг можна зробити кілька важливих попередніх спостережень. По-перше, що Антисфен, так само як і Ксенофонт, звертає багато уваги на перського царя Кіра, і, найімовірніше, на Кіра-молодшого, героя з «Анабасису». Це вочевидь більше, ніж простий збіг, і до того ж він пише одразу кілька творів про царську владу (з цитатами, які вочевидь не засуджують царів) та окрему роботу про домашнє господарство (див. «Економіка» Ксенофонта). По-друге, він написав цілий твір, присвячений поетові Феогніду, якого також дуже любить і цитує Ксенофонт, і цитування якого послужило одним із звинувачень проти Сократа. Цей прекрасний поет був радикальним фанатиком аристократії, і прямо у своїх віршах закликав до терору проти «черні», до фізчних розправ і залізного диктату. По-третє, він часто звертається до персонажа Геракла, який був богом-засновником царських династій Спарти, улюбленим богом консервативних шанувальників воєністичного світу, зокрема Ксенофонта, та улюбленим богом філософів-стоїків згодом. Не випадково «Кіносарг», де він заснував школу і читав лекції, знаходився при храмі Геракла. Усе це просто додатково підказує консервативність у поглядах Антисфена. І це потрібно тримати в голові, бо до цього ми ще повернемося, але вже з детальними деталями та цитатами.

В іншому, можна помітити, що на тлі всіх наступних кініків, Антисфен дуже багато пише, та й узагалі – він пише! Тобто, він користується такими благами цивілізації, як чорнило і папірус! Його цікавлять не тільки класична міфологія, а й те, що було максимально далеким від Сократа, – натурфілософія, зокрема фізіологія, зоологія і ботаніка. Він пише окрему роботу про науку, і продовжує писати на тему риторики. Та що там! Він пише навіть про такі речі, як музика! У цьому плані Антисфен буквально нічим не відрізняється від філософів «досократиків». Разом з тим, він пише і про такі речі, які цікавили Ксенофонта і Платона, тобто про державні справи, закони, релігію та етику доброчесного чоловіка. Сфера інтересів Антисфена універсальна, він явно прагнув до максимального «багатознання» (як і решта софістів зі школи Горгія). За твердженням Діонісія Галікарнаського, його праці стали зразком класичного аттичного стилю, нарівні з Лісієм, і все тим же Ксенофонтом. У якомусь сенсі ми маємо справу з більш «філософською» версією Ксенофонта, і це характерно, що за всієї критики з боку Ксенофонта, він все ж таки визнав Антисфена як послідовного учня Сократа, в той час, як Платон називав Антисфена – софістом. Зберігся один дуже дивний фрагмент, який додатково споріднює Антисфена та Ксенофонта: «Нічним горщиком хотів бути Ксенофонт, вмістилищем сечі – Антисфен». Яка б метафора тут не ховалася, вони вочевидь користуються одним і тим самим образом, узятим, скоріш за все, з одного й того самого джерела.

Варто ще зазначити, що легенда про кініків цілком могла з’явитися пізніше, вже через епатажне життя учня Антисфена – Діогена Синопського (про нього в окремій статті). Той самий Аристотель, який жив вже явно пізніше, називає його послідовників «антисфеніками». У такому разі ми дійсно маємо справу не з «кініком» у сучасному розумінні цього слова, а з «ортодоксальним сократиком», таким самим, яким був Ксенофонт. З його позицій могли вирости «кініки», так само, як виростуть і «стоїки»; але ще далеко не факт, що сам він був буквально кініком. Головною особливістю вчення кініків стала відмова від загальноприйнятих норм поведінки, наслідування тварин. Але сам Антисфен, судячи з джерел, що дійшли до нас, не доходив до такого радикалізму, а тільки писав про це. Він підготував достатнє підґрунтя для такого кроку, і згідно з легендою все ж таки назвав себе «псом», та й загалом, закликав до життя «згідно з природою». Теоретично це цілком кінік, але практично – не зовсім. Звідси могли виникати різночитання серед істориків. Якщо зовсім спростити, то Антисфен вважав, що метою життя є досягнення доброчесності та самодостатності (автаркії). Лише завдяки самообмеженню та відмові від матеріальних благ, а також благочестивому і справедливому життю – людина стає рівною богам і може претендувати на безсмертя. Але тільки до чого тут, здавалося б, наслідування тварин? На перший погляд, це звичайний консерватизм і моралізаторство. Той самий Ксенофонт, тільки в профіль.

Вчення Антисфена про природне право

Як відомо, навіть більшість софістів надавали перевагу природності, обстоювали пріоритет особистих інтересів перед державними, розділяючи все «те, що за природою» і «те, що за встановленням». Тобто, вони просували теми «суспільного договору» та «природного права». Представники «італійської» гілки софістики, тобто Горгій і більшість його послідовників, особливо Антіфонт – ставили це питання руба, і захищали саме «природу», тобто природне право. Тому не дивно, що й Антисфен перейняв цю стратегію від їхнього спільного вчителя. Різниця тільки в тому, що софіст Антіфонт був відкритим ворогом Сократа, лібералом та гедоністом, і робив із «природного права» відповідні висновки, а Антисфен – консерватором і аскетом, тож його висновки виявилися діаметрально протилежними висновкам софістів.

«У суспільному житті мудрець керується не загальноприйнятими законами, а законами чесноти».

Виходить, що різниця між ними була лише в тому, що софісти все ж визнавали необхідність жити згідно із загальними настановами; законів і звичаїв усе ж варто дотримуватися, навіть попри їхню «умовність». Оскільки закони і моральність у всіх народів різні, то в цьому питанні не може бути істини, але навіть якщо закони не «істинні», то слідувати законам все одно «корисно». Антисфен начебто повністю з цим погоджується, але він набагато суворіший у тому, як поводитися з поняттям істини. Якщо софісти мають рацію, і звичаї афінян не більш істинні, ніж звичаї спартанців або персів, тоді все це не приносить користі. Який сенс жити в брехні? Антисфен шукає щось більш істинне, і знаходить «природу», яка однакова по відношенню до всіх людей на землі, незалежно від їхнього кольору шкіри, статусу, мови і т.д. Він не каже, що софісти не праві, а навіть навпаки, критикує їх за непослідовність! По суті, Антисфен бере на озброєння традицію Горгія, вчення Антіфонта, і робить усі висновки з їхніх передумов. У цитаті, наведеній вище, він буквально розділяє закони, ухвалені людьми (штучні), від «законів чесноти» (природні/божественні), які існують самостійно, незалежно від людей і мінливих думок – тобто за істиною. Антисфен вирішив просто констатувати істину та заявив, що чеснота полягає у слідуванні природі, адже все зло походить від культури, яка зіпсувала природну людину.

Слабкості та зніженості «культурної» людини Антисфен протиставив відсутність надмірних потреб і витривалість тваринного світу. Незбережений трактат «Про життя тварин» містив приклади поведінки та організації життя для людини. Саму ідею повернення до природного підхопили численні шанувальники філософа. У платонівській філософії утворення міст з їхніми законами розглядали як самоорганізацію людей для захисту від дикого світу та несправедливості. Кініки стверджували протилежне – міське життя поклало початок несправедливості; саме тут обман, брехня і лиходійства досягли свого апогею. Що більше люди знаходять засобів для усунення негараздів, то складнішим і безчеснішим стає саме життя. Людське свавілля суперечить розуму природи, бо вона є джерелом істинного розуму. Коли творіння намагається поліпшити творця, то це призводить до явно протилежного результату.

…У смішному становищі опинився б той, хто став би намагатися складати для них закони: вони сказали б, мабуть, те, що, за словами Антисфена, леви сказали зайцям, коли ті виголошували промови в зборах тварин і вимагали для всіх рівноправності.
(с) Аристотель. «Політика» III. VIII

Тут можна зробити висновок, що Антисфен не просто прихильник природного права і відмови від цивілізації, а ще й пантеїст. Для нього розумний творець, Логос і природа – одне й те саме. Тому ми зустрічаємо такі різні визначення чесноти, що це і практичне життя, згідно з природою, і буквально синонім «розумності». Доброчесність можна набути, бо це синонім «знання», але вона виходить за межі чистого знання. Усе тому, що долучення до природи, це водночас долучення до Логосу, тобто до «розуму» вищого порядку.

Релігійні погляди Антисфена вирізнялися поєднанням двох, на перший погляд протилежних, напрямів – пантеїзму і монізму. З одного боку, філософ благоговіє перед єдиним богом, який створив природу: «згідно з думками людей, існує безліч богів, за природою ж – один». Про цього Бога він говорить, буквально як християни: «його не можна побачити на зображеннях, очима його не можна побачити, він ні на що не схожий». З іншого ж боку, він не тільки не заперечує олімпійський пантеон, а й наводить безліч прикладів з «Іліади» та «Одіссеї» Гомера. Таким чином Антисфен увійшов у внутрішнє протиріччя. Замість того, щоб відкинути міфи, Антисфен, а за ним і кініки, почали їх тлумачити, виявивши у своїх трактуваннях «більше сміливості», ніж якби заявили про повну неспроможність давньогрецької релігії.

Наприклад, на думку кініків, глибинний сенс міфу про Прометея полягав у тому, що Зевс покарав титана не через недоброзичливість до людей, а за те, що той дав їм культуру, тим самим заклавши основи розкоші та зіпсованості (Зевс не хотів, щоб ми стали гедоністами!). Подібним чином Антисфен по-новому описав і страту Паламеда. Цьому міфологічному герою стародавні греки приписували винахід трапез, алфавіту, арифметики, гри в шашки, тощо. На підставі несправедливого і підробленого звинувачення з боку Одіссея – Паламеда стратили. Антисфен іронічно запитує: “Як можливо, щоб освіта і витонченість життя принесли такі плоди. Як можливо, щоб обидва Атріда, які в якості князів і полководців витягли найбільшу з цих винаходів, дозволили звинуватити свого вчителя і допустили його померти ганебною смертю?». Подія, у трактуванні Антисфена, як і міф про Прометея, доводила удаваність благ культури, бо в них немає жодного благородства.

Якщо софісти у своїх теоріях буквально збігалися з французькими просвітителями XVIII століття, то Антисфен практично збігається з Жан-Жаком Руссо, при чому навіть розвивається він у контексті полеміки, аналогічної полеміці Руссо проти Вольтера й енциклопедистів!

Гаразд, ми побачили «руссоїста» і пантеїста свого часу. Але все одно повернулися до стандартних інтересів Сократа і його учнів, до питань про чесноти. Нехай із серйозним додаванням примітивізму, але тут однаково не видно нічого особливого (до того ж сільську простоту і презирство до міст, хоч і не в такій різкій формі, але висловлював усе той самий Ксенофонт). І все таки, що таке ця чеснота? Ну, крім того, що це життя згідно з природою, тобто розумне життя, у згоді з богом. Само собою, учень Сократа скаже, що це також і здатність відрізнити погане від хорошого, загалом це головна здатність розуму. І в цьому плані філософи більшості напрямків одностайні; та у всіх будуть різні критерії того, як визначати хороше і погане.

Як істинний послідовник Сократа – Антисфен уявляв собі світ, зокрема й світ моральних правил, суворо чорно-білим, «за все хороше, проти всього поганого», причому завжди малюючи саме дві крайнощі та обираючи з них виключно «хорошу». Завдання в тому, щоб завжди чітко знати, що таке абсолютне добро й абсолютне зло, і всього лишень не обирати зло. Але навіть це, якби воно було можливим, було б тільки «знанням про чесноту»; сама ж вона, як каже Антисфен, «проявляється у вчинках і не потребує ні великої кількості слів, ні великої кількості знань». Одного разу здобувши чесноту, знання стають навіть шкідливими, і тому «той, хто досяг розсудливості, не повинен вивчати словесність, щоб не збитися зі шляху слідом за іншими». Надмірна кількість непотрібних знань заважає людям бути воістину доблесними. Вражає то, що це говорить ритор, який написав понад 70 творів!

Але чому це знання/доброчесність так міцно пов’язане з природою? Однією з відповідей є власне сам пантеїзм, як принцип. А другою – якраз необхідність знайти критерій для абсолютно чіткого визначення добра і зла, щоб не залишилося місця для софістичних трактувань. Найпростіше, і найближче до істини, буде спроба в усьому чинити «природним» чином. Очевидно, що немає нічого більш «природного», ніж відмова від усього «штучного», тобто практично від усієї культури (те, чого, судячи зі списку своїх творів, Антисфен так і не зробив). Це гарантує мінімізацію всього неприродного, а отже, «нерозумного» і помилкового у своєму житті. Звісно, у такого підходу є й мінуси. Якби сьогодні він пішов закуповуватися продуктами, то, очевидно, він би вважав за краще купувати за «натруальні» гроші – на «натуральному» ринку, у «натуральної» бабусі. Це ж вочевидь краще, ніж у супермаркеті, з безконтактною оплатою на терміналі самообслуговування, після хімічної обробки продуктів і в підозріло «штучних» упаковках (і не важливо, що на ринках усе рівно те саме, важливо наголосити на психології Антисфена, як у нашому повсякденному житті працює логіка «пріоритету на природне»).

На запитання, яка наука найнеобхідніша, він сказав: «Наука забувати непотрібне».

Заперечуючи традиційну релігію і державу, і погоджуючись із не-істинністю всіх наявних державних устроїв, кініки першими назвали себе не громадянами якоїсь певної держави, а громадянами всього світу – космополітами (так само себе називали й деякі кіренаїки). Справді, адже держави і нації це такі ж штучні творіння, як і все інше. Природа не знає таких вигаданих ліній, як кордони держав, і таких формальностей, як інститут «громадянства». Собака не має громадянських прав. Щоправда, можна сказати, що космополітизм був пов’язаний з його походженням від змішаного шлюбу і реакцією на расистські знущання афінян. Швидше за все, справжня причина прийняття космополітизму буде десь посередині.

Передвісник філософії стоїцизму

Діоген Лаертський вважав, що Антисфен довів до крайності вчення Сократа, а саме показушний аскетизм, чим перетворив кінізм на анти-суспільну доктрину. Але ми бачили, що це тільки наполовину правда. Радше вже він довів до крайності вчення Горгія/Антіфонта, і вдалим чином воно добре синхронізувалося з крайнім аскетизмом. Ідеал для Антисфена – Сократ, але шлях для досягнення цього ідеалу для нього відкрив Горгій. І все це було розвитком філософії в рамках однієї й тієї самої традиції – «італійської гілки софістики». Але все, що ми говорили про природне право, це було в основному проблемою пошуку суворого критерію. Сама чеснота в Антисфена мислиться по різному. Коли справа стосується не тільки критеріїв добра і зла, то в поняття чесноти потрапляє все, чим хваляться «справжні чоловіки», солдати. Це вся моральність «пацана» і класичні заповіді будь-якого священика. Якимось чином Антисфен синхронізує цей набір примітивної моралі з життям за природою. Виходить, що якщо ми ставимо за мету «досягнення щастя» (а він справді погоджується з цією етичною метою, як і Демокріт із Ксенофонтом), то для Антисфена щастя в тому, щоб бути абстрактно-добрим у будь-якій ситуації, щоб ніколи не допускати «вад».

«Досить бути доброчесним, щоб бути щасливим: для цього нічого не потрібно, крім Сократової сили».
Добро прекрасне, зло потворне. Усе погане вважай собі чужим.
Шляхетність і чеснота – одне й те саме.

Абстрактно-добрим потрібно бути одразу у двох іпостасях: і як «справжній мужик», і як природна тварина. Доброчесне і щасливе життя – це життя, подібне до тварини, собаки, кініка, але водночас із моральним компасом консервативного аристократа (про це трішки далі, там буде найжирніший жир). І попри те, що це може звучати навіть неприємно для самого кініка, для них було важливіше те, що це життя вільне. Тобто, в основу етики все таки закладається ідеал свободи, такий собі лібералізм. Чи не правда, це звучить дуже в дусі «гедоніста» Аристіппа? Але тільки для того, щоб бути вільним, недостатньо було бути тільки «не-рабом». Юридичне визначення вільного і раба – це умовність культури. Більшість юридично вільних людей – раби своїх потреб, своїх пожадливостей, своїх нездійснених і нездійсненних бажань, своїх претензій на матеріальне та інше благополуччя. Тому єдиний спосіб стати щасливим і вільним – відмова від більшої частини своїх потреб, зведення їх до наймізернішого рівня, що ставить життя людини в один ряд із життям тварини. Свій принцип аскетизму Антисфен послідовно застосовував до різних розділів філософії, але головна ідея в тому, що більше аскетизму = більше свободи. А немає нікого настільки вільного від умовностей, ніж людина, що живе повністю згідно з природою (пор. як ця думка звучить в Епікура).

Зрозуміло, що принципове життя бомжа не сприяло популярності кініків у пересічних громадян грецьких полісів. Закликати жити в дусі тварин, відмовившись від благ цивілізації – справді незвична позиція. До того ж відомо, що крім цього Антисфен висміював служителів релігійного культу, які обіцяють людям блага на тому світі. Закликаючи їх до самогубства, Антисфен ставив запитання: чому ж самі вони не вирушили на той світ, якщо там настільки добре? З огляду на його пантеїстичні фрази про природу Єдиного Бога, можна навіть запідозрити, що він не вірив у життя після смерті, і взагалі користувався офіційною релігією лише як літературними формами та алегоріями.

Само собою, що така поведінка відчужувала кініків від офіційного суспільства, а з боку самих кініків це закономірно вилилося в презирство до натовпу. Виступати проти загальноприйнятої релігії та цивільних правил – та того ж Сократа страчували і за менше. Через це можна навіть вирішити, що кініки це трікстери, маргінали і нігілісти. І хоча за формальним проявом так воно і є (як і у випадку з Сократом), але якщо оцінювати їхню філософію за внутрішнім змістом – важко було б знайти більш крайнього моралізатора, ніж Антисфен (Сократа він точно перевершив). Він носиться зі своєю чеснотою, гірше за будь-якого нудьгуючого старого. Візитною карткою Антисфена в суспільстві афінян стала його злість і усамітнення, що межують із мізантропією. Так, наприклад, на запитання, чому в нього так мало учнів, Антисфен відповів: «Тому що я жену їх срібною палицею». А на запитання, чому ж він такий суворий зі своїми учнями, відповів: «Лікарі теж суворі з хворими». З його точки зору, патріархальна суворість виховає учнів стійкими духом, «справжніми мужиками». Відлякавши від себе всіх, кого він тільки міг, Антисфен сформулював для себе завдання філософії:

На запитання, що дала йому філософія, Антисфен відповів: «Уміння розмовляти із самим собою».

Саме це вміння життя «наодинці з собою», як і загальний вектор на етичне ретроградство, обожнювання «доброчесності», та багато інших елементів філософії кінізму – сприймуть згодом філософи стоїки. Тож вони усвідомлено звертатимуться до кініків, як до своїх вчителів, попередників, і досконаліших стоїків, ніж вони самі. Але при цьому стоїки, всупереч самим же собі, закликали до максимально про-активної суспільної позиції, тоді як Антисфен каже речі в дусі Демокріта та Епікура: «Невідомість є благом, так само як і праця». Якоюсь мірою це пов’язано з позицією самостійності мудреця; він був би недосконалим, якби його благо залежало від чогось, окрім нього самого, або, буквально: «Мудрець ні в чому й ні в кому не має потреби, бо все, що належить іншим, належить йому». Але тут цікаво, що на таке саме запитання («Що дала філософія?») гедоніст Аристіпп з Кірени відповів категорично інакше, що це – «уміння поводитися з людьми». Таким чином, уже на самому початку кіренаїки дотримувалися настанови на інших людей, і були приречені на визнання необхідності спілкування і дружби, як складових частин своєї філософії. З цієї філософії киренаїків, більшу частину своєї етики запозичать епікурейці. Такі різні відповіді на одне й те саме питання з’явилися не просто так. Як і всі інші консерватори того часу, Антисфен відкрито ворогував з Аристіппом. Так, уже в конфлікті Аристіппа й Антисфена – було покладено початок конфлікту епікурейців і стоїків. Сам же Антисфен каже, що: «я віддав би перевагу безумству над насолодою». Ніхто не пов’язує класичну примітивну чесноту (добро проти зла, «мужик кращий за бабцю» тощо) з насолодами, хіба що чесноту можна було б оголосити єдиною достойною насолодою (але таких висновків, як правило, намагалися уникати, щоб ненароком не легалізувати гріх).

Якщо ж ставити питання про те, ким був Антисфен з погляду суперечки раціоналістів і сенсуалістів, то фрагментів про це збереглося небагато, але в контексті решти його поглядів, варто припустити, що він був радше раціоналістом. Хоча б тому, що для очорнення насолод він ставить на кін свій розум («я б віддав перевагу божевіллю»), намагаючись підкреслити його особливу значущість. В іншому місці, коли учень хотів слухати його лекцію і запитав, що йому потрібно приготувати, Антисфен відповів: «Книжку, та з розумом, і перо, та з розумом, і дощечки, та з розумом». Натякаючи на важливість розуму, він говорив, що в дорогу треба запасатися тим, чого не загубиш навіть під час корабельної аварії (порівн. Стільпон із фразою «все своє ношу з собою»). У такому ж дусі й інша байка: «Одного разу учень поскаржився йому, що загубив свої записи: “Треба було зберігати їх у душі”, – сказав Антисфен». Але найважча цитата про важливість розуму переказується Плутархом:

Потрібно або набути розуму, або вдягнути зашморг на шию.

А крім усього цього, він говорив, що “Розум – непорушна твердиня: її не розтрощити силою і не здолати зрадою. Стіни її мають бути складені з незаперечних суджень”. Звісно, самі по собі посилання на важливість розуму й розумності нічого не значать, і такі фрази можуть говорити й говорять найзакореніліші сенсуалісти, але просто зрештою в нас більше зачіпок на користь раціоналізму, ніж на користь сенсуалізму Антисфена. Підбиваючи попередній підсумок, варто також нагадати, що такі ідеї про відмову від насолоди висловлювали не тільки Сократ і його учні, а й софіст Горгій, тоді як вважається, що софіст Протагор був учителем Аристіппа. Навіть на такому рівні їхній конфлікт уже начебто підготовлений заздалегідь, постійна боротьба італійців та іонійців, Горгія та Протагора, італійської та афінської софістики, консерватизму та лібералізму, раціоналізму та сенсуалізму – дістала своє продовження спершу у боротьбі Антисфена та Аристіппа, кініків та киренаїків, а згодом у боротьбі стоїків та епікурейців.

Обивательський консерватизм кініків

Збереглося дуже багато уривків, що свідчать про консерватизм Антисфена. Вище ми показали тільки аскетичне засудження задоволень (аж до закликів до життя бомжа і собаки), презирство до міського життя, суворість до учнів і пристрасть до усамітнення від суспільства. На тлі порівняно непоганих позицій, загальна картина все ще має непоганий вигляд, і не надто відрізняється від розхожих уявлень про кінізм. Тож час переходити до більш специфічних і конкретних речей, наприклад – до «жіночого питання»:

Якщо він зустрічав жінку в пишному вбранні, то вирушав до неї додому і вимагав, щоб її чоловік показав йому свої обладунки та коня: якщо вони в нього є, він може дозволити їй вбиратися, завжди маючи проти неї зброю, якщо ні – має зняти з неї дороге вбрання.

Чого б іще вимагав Антисфен від гідного, на його думку, чоловіка? Звісно ж регалій, які цінуються лише в системі поглядів патріархального хлібороба і солдата. А на запитання про те, яку жінку краще брати в дружини, він відповідав: «Вродлива буде спільним надбанням, некрасива – твоєю карою». Звісно, в цьому можна побачити «тонкий» натяк на те, що краще взагалі не одружуватися, бо в обох випадках буде поганий підсумок. Але які приклади! Повії та потвори! Рівень дискурсу тримається на рівні. При цьому від нього ж збереглася фраза, прямо протилежна першій: «Він [мудрець] одружується, щоб мати дітей, до того ж від найкрасивіших жінок; він не буде уникати і любовних зв’язків – бо тільки мудрець знає, кого варто любити». Мало того, що мудрецю подавай тільки найкрасивіших, так ще й любовні зв’язки поза шлюбом не заборонені. Який аскетизм! З одного боку, він вкрай патріархальний і проповідує стриманість, а з іншого – не проти інституту гетер. Наприклад, побачивши перелюбника, який рятувався від погоні, він сказав йому: “Нещасний! Якої небезпеки міг би ти позбутися за який-небудь обол!” (тобто, міг би зняти повію, а не шукати небезпечних пригод). І при цьому він же говорив, що: «сходитися потрібно з тими жінками, які самі будуть за це вдячні». Це можна зрозуміти і як те, що чоловік не повинен бути вдячний за стосунки, адже самому Антисфену очевидно, що «хороша людина гідна любові». А можна трактувати це й так, що від жінки вимагається якась особлива подяка, або навіть як чергову пораду, що сходитися треба з гетерами, вдячними за плату. Але в принципі, це можна трактувати і як фразу про «кохання по взаємності». У списку творів Антисфена щонайменше дві книжки присвячені питанням кохання і стосунків. І навіть якщо це натяжка, то принаймні він каже, що:

Доброчесність і для чоловіка, і для жінки одна.

Хоча б одне висловлювання з цього питання можна назвати не консервативним, уже непогано. Але якщо оцінювати в середньому, то загальна лінія на патріархальність абсолютно домінує в поглядах Антисфена. Як вишенька на цьому жирному торті з презирства до жінок, можна навести цитату з твору Климента Александрійського:

Я згоден з Антисфеном, який каже, що, якби йому трапилася сама Афродіта, він простромив би її стрілою, бо вона занапастила багато наших найпрекрасніших і найдостойніших жінок, а також називає кохання пороком природи. Нещасні, потрапивши під її владу, називають хворобу божеством. У такий спосіб доводиться, що неосвічені люди через незнання підкоряються насолоді, яку не слід допускати, хоча вона зветься божеством і дана богами для потреб продовження роду.

Звісно, тут можна заперечити, що це було «нормою» для того часу, і тому не виокремлює Антисфена в консервативний бік. Припустимо це (хоча все одно симптоматично, вкупі з усім іншим консерватизмом), тільки він наговорив багато чого ще, з розряду повчальних прислів’їв. Наприклад, «як іржа з’їдає залізо, так заздрісників пожирає їхня власна вдача». Не заздри! Або «краще попастися стерв’ятникам, ніж підлесникам: ті пожирають мертвих, ці – живих». Не бреши! А якийсь історик Феній у книжці «Про сократиків» повідомляв, що на чиєсь запитання, як стати прекрасним і добрим, Антисфен відповів: «Дізнатись від досвідчених людей, що треба позбуватись тих вад, що в тобі є». Не гріши! Є навіть цитати, які буквально «брат за брата, за основу взято», і я не вигадаю!

Братська близькість однодумців, заявляв він, міцніша за всякі стіни.

Звісно ж є й класична «гра в мужика». Наприклад, коли на гулянці хтось сказав йому: «Заспівай!», він відповів «А ти підіграй мені на флейті». Це буквально означає «на прохання поводитися як баба, я відповідаю йому, що він сам баба». Є у фрагментах Антисфена і класичне моралізаторство про те, що людина – це щось «високе», і треба завжди підтримувати свій статус, підносячись над усім, що менш натхненне, ніж ти сам. Або як він ще каже: «душі схожі з тілами, в які вони укладені». Звісно, це відомий принцип калокагатії, але хіба це не означає, що жінкоподібний чоловік – нікчемний і своєю душею? Вкрай сумнівно, щоб цим принципом користувався хтось, крім аристократів і фанатів консерватизму. Частково з цим принципом пов’язана ще одна байка. Колись якийсь юнак позував для скульптора, то Антисфен у дусі Сократа вліз зі своїми непрошеними запитаннями: «Скажи, якби бронза вміла говорити, чим би, як гадаєш, почала вона хвалитися?» – «Красою», сказав той. «І тобі не соромно пишатися тим самим, що й бездушний бовдур?». Плотськівтіхи, жага слави тощо, всі ті речі, якими загалом грішив сам Антисфен, він засуджує в інших. Взагалі, з таким підходом до «особливого» і «духовного» стану людини, думається, що якби він прочитав твір Ламетрі «Людина-машина» (1747), то був би шокований до запаморочення. Утім, це нормально для «руссоїста» давнини, адже Руссо і сам був шокований творами Ламетрі.

Радикальний аристократизм і ненависть до демократії

Нарешті, ми побачили більшу частину консервативних позицій Антисфена, але це далеко не найголовніше! Так, є речі набагато жорсткіші. Так, наприклад, він критикував демократію, на підставі того, що натовп дуже неосвічений, тупий. Критикував він, звісно ж, і тиранію – за насильство і відсутність свобод; тож що тоді залишається? Природно, що це мила душі ретроградів влада аристократії. Навіть розхожі думки пересічних аристократів знайшли своє місце серед висловлювань Антисфена. Наприклад, коли хтось вихваляв розкішне життя, він відповідав «Таке б життя дітям ворогів наших!». Іншими словами, багатство розніжує громадян і призводить до ослаблення війська (пор. Ксенофонт). І навпаки, злидні загартовують дух, прямо як під час виховання спартанців. Ну а тепер пройдемося конкретними цитатами, що говорять про Антисфена, як про радикального ворога демократії. Напевно навіть радикальнішого, ніж були Сократ із Ксенофонтом. Отже, ми бачимо буквально ту саму форму знущання, якою активно користувався Сократ, таку саму вимогу «меритократії», влади навчених фахівців, той самий принциповий елітаризм:

Він радив афінянам ухвалити постанову: «Вважати віслюків кіньми»; коли це визнали безглуздістю, він зауважив: «Але ж ви простим голосуванням робите з неосвічених людей – полководців».
(…)
Краще битися серед небагатьох хороших людей проти безлічі поганих, ніж серед безлічі поганих проти небагатьох хороших.
(…)
За його словами, держави гинуть тоді, коли не можуть більше відрізняти хороших людей від поганих.
(…)
Безглуздо, казав він, відвойовуючи половину від хліба і виключаючи слабких воїнів з війська, не звільняти державу від поганих громадян.

І це не кажучи про те, що ми вже процитували раніше, кажучи про «природне право», де Антисфен пропонував притчу про те, як у природі леви і зайці зібралися, щоб встановити рівноправність. Мораль цієї примітивної байки дуже проста – лев за природою їсть зайця, рівноправність там неможлива. Чи варто дивуватися, що йому приписують ще й цитату: «вирушаючи з Афін до Лакедемону, ти переходиш ніби з жіночої половини дому в чоловічу». Це повністю відповідає поглядам Сократа, Ксенофонта, Платона та, звичайно ж, Антисфен не виняток. Але автор, який наводив цю цитату (Феон, «Прогімнасми») вважає її підробленою, тільки через те, що сам Антисфен був родом з Афін.

Звісно, можна спробувати все це згладити, звісно, це раніше всі говорили про «хороших громадян», маючи на увазі аристократію, а під «поганими громадянами» мали на увазі неосвічений натовп. Але це раніше, а ось Антисфен особливий, і він уперше має на увазі саме внутрішні духовні якості людини, не маючи на увазі нічого поганого, ніякого політичного підтексту тощо. І що Феогніда він виділяє як хорошого поета теж абсолютно випадково, звісно, можна і в таке вірити. Але ми не віримо, і не збираємося вдавати, що Антисфен – це якийсь особливий виняток і справжнє благородство. Звісно, він був проти «блакитної крові», ми з цього й почали його біографію, але це не означає, що він не підтримував поділ на еліту та чернь за іншими критеріями розподілу, що зрештою повністю збігалося з картиною світу Феогіда та інших радикальних аристократів. Є, звісно, трохи цитат, які можна трактувати легше, саме як абстрактну «поганість» і «доброту» людини:

Хтось сказав йому: «Тебе багато хто хвалить». – «Що ж, – запитав він, – я зробив поганого?». 
Коли його одного разу хвалили погані люди, він сказав: «Боюся, чи не зробив я чогось поганого?». 
Йому дорікали, що він водиться з поганими людьми; він сказав: «І лікарі водяться з хворими, але самі не хворіють».

І в такому ж дусі він говорить і про вибір друзів: “Справедливу людину цінуй більше, ніж рідну. (…) Усі, хто прагне доброчесності, друзі між собою. (…) Своїми соратниками треба робити людей мужніх і справедливих. (…) Не нехтуй ворогами: вони першими помічають твої похибки”. Але навіть якщо оцінювати це, як звичайні розсудливі поради на всі часи, все одно вони чітко встановлюють орієнтацію на елітаризм у дусі Ксенофонта і Платона. А вкупі з усім вищесказаним, це сильно відрізняється від класичних уявлень про кініків, як про трикстерів і нігілістів.

Розуміючи його ставлення до демократії та етики чеснот, не важко зрозуміти і всі сентенції Антисфена про користь праці. З цієї теми багато дослідників роблять висновок, що Антисфен був людиною від народу, користувався популярністю у бідняків (адже і сам був бідним), любив трудящих і т.д. і т.п. А якщо поверх цього додати ще критику релігії та космополітизм, то виходить прямо таїк вилитий соціаліст свого часу. Дехто з радянських критиків справді намагався зробити з Антисфена – ідеолога трудящих мас. Однак, як не важко здогадатися, Антисфен має на увазі тільки працю землероба, і все, що з нею безпосередньо пов’язано – очевидно ж, що інші види праці призводять до небажаної розкоші. Це очевидно вже хоча б тому, що ми говорили вище про ненависть Антисфена до «міського» устрою як такого. Але Лаертський дає нам ще одну пряму наводку, коли говорить:

Він стверджував, що праця є благо, і наводив як приклад з еллінів великого Геракла, а з варварів – Кіра.

За любов до праці царевича Кіра хвалить і Ксенофонт, але як він ставився при цьому до праці за межами землеробства, ми теж чудово бачили; і це був далеко не соціаліст (хоча ми не даремно назвали одну зі своїх статей – «Марксизм-ксенофонтизм»). Імовірність того, що за всіх подібностей із Ксенофонтом та іншими аристократами, саме тут Антисфен раптом має на увазі будь-яку працю в принципі, – вкрай мала. Разом із суворою етикою боротьби добра і зла – образ кініка мало в чому відрізняється від середньостатистичного сільського обивателя допромислової епохи, просто з деякими нігілістичними рисами. Утім, це знову можна було б повною мірою віднести до Сократа, який «кініком» не вважається, і в сучасному суспільстві дуже шанований автор. Про те, що Антисфен не виходить за коло уявлень сільського обивателя, досить багато говориться в Аристотеля. Але Аристотель був його критиком, тому можна сказати, що це наклеп. Але ми й через першоджерела бачимо, що Антисфен, як і всі кініки, – критикували Платона за надто «незрозумілі промови» та гордість від свого розуму. Гасло кнізіма, яке пізніше сформулює Ленін: «Інтелігенція не мозок нації – а гівно!». При цьому природа чесноти полягає в розумі, і осягати природу потрібно, проблема тільки в тому, щоб не робити з розуму самоціль і не пишатися надмірно своїми знаннями. Розум – інструмент для досягнення чесноти, а не мета (це повертає нас до проблеми раціоналізму і сенсуалізму, але цю тему ми закриємо в наступному, останньому розділі статті).

Деякі прогресивні риси в філософії кініків: номіналізм і критика Платона

Протягом усієї цієї статті ми вже кілька разів говорили про те, що Антисфен пересварився з усіма учнями Сократа й активно критикував Платона. Але про яку критику Платона йдеться? Хіба Платон не такий самий консерватор, і не вчився в того самого вчителя? Частково, як уже говорилося нами раніше, проблема була у відірваності Платона від реалій життя, у надмірній його «інтелігентності». Антисфен був проти того, щоб ми отримували багато нереалізованих у житті знань. Жага до знань не повинна змінити жагу «бути святенником». Але річ не тільки в цьому, а ще й у тому, що Антисфен – номіналіст, який відкидає існування загальних понять і стверджує, що ідеї існують тільки у свідомості людини, але аж ніяк не в реальності. Якщо він був номіналістом, то це означає, що для нього було важливо довести відсутність особливої реальності, схованої за загальними поняттями, тобто довести, що це не більше, ніж зручні для нас інструменти, слова-позначення, без особливих властивостей. І справді, ми бачимо такі характеристики:

Антисфен каже, що початок освіти полягає в дослідженні слів.

Переходячи до питань риторики, він перший дав визначення поняттю: «Поняття (або Логос) є те, що розкриває, що є або чим буває той чи інший предмет». Але він посилює свою позицію, і, згідно з його вченням, «про одне може бути висловлено тільки одне, а саме єдино лише його власне найменування». Буквально – людина це людина, розумність це розумність. Але «розумна людина» – це вже не визначення, а складний конструкт. Ось як про це ще говорить Аристотель:

Антисфен простодушно вважав, що ніщо не може позначатися нічим іншим, крім властивого йому слова (logos), але тільки одним про одне. Звідси випливало, що протиріччя неможливе, а також, мабуть, неможливе і помилкове висловлювання.
(Аристотель, Метафізика, V, 29).

За словами Платона, софіст Протагор першим став уживати в дискусіях положення Антисфена, яким намагався довести неможливість протиріч. Платон заявив, що Антисфен не може читати курс з такого предмета, коли в самого в книжках повно протиріч. Саме з цієї причини між Антисфеном і Платоном розгорілася війна. Дізнавшись одного разу, що Платон погано відгукується про нього, Антисфен сказав: «Це доля царів: робити хороше і чути погане». Та й узагалі, сам він часто знущався над Платоном нібито за його гордість і норовитий характер. Зі своєю критикою платонівських ідей Антисфен виступив у творі «Сафон», назва якого, співзвучна з «Платон», позначала чоловічий статевий орган (рівень гумору, треба визнати, непоганий). Але повернемося до описів Аристотеля:

Небезпідставно виникало утруднення, що бентежило антисфенівців та інших таких самих неосвічених людей: не можна, мовляв, дати визначення того, чим є річ (адже таке визначення – тільки її довгий опис), але можна навчити, яка вона якісна в якісному відношенні. Не можна, наприклад, сказати, у чому сутність срібла, але можна сказати, що воно схоже на олово.
(Аристотель, Метафізика, VIII, 3).

Простіше кажучи, визначення має бути винятково простим; щойно ми вимовляємо більш ніж одне слово, то відходимо від «сутності» і займаємося складним описом речі. Це цілком можливо, не заважає нам жити, і ми цим дійсно постійно займаємося. Але, в такому разі, говорити про «визначення» (як ємні поняття) взагалі не має сенсу. Вони майже неможливі. Не можна описати коня, просто сказавши слово «кінь», і приписавши йому абстрактну якість «конячості». Доведеться вводити параметри: вік, зріст, колір, вагу, швидкість, хвороби і т.д. і т.п. І тоді щоразу доведеться описувати різних коней різними словами. Не кажучи вже про те, що абстрактного «коня як такого» навіть не можна собі уявити.

Отже, предмети окремо-одиничні, непричетні до будь-якої узагальненості. Полемізуючи з Платоном, Антисфен заперечував його теорію ідей: «Коня я бачу, кінськості ж не бачу». Таким же чином він ставив під сумнів і наявність у людини «людяності». У цьому плані позиції Антисфена буквально повторюють позиції ліберального крила софістики, а також Аристіппа, Епікура і всіх їхніх послідовників, включно з нами, сучасними епікурейцями. Заперечення змістовності родових і видових понять призводить до неможливості приписати суб’єкту предикат, визначити один суб’єкт через інший без порушення закону тотожності, оскільки сприйняття доступне лише одиничному примірнику виду, але не самому «виду» або «ідеї».

Але в такому разі, Антисфен мав піти далі, і так чи інакше схилитися до пріоритету сенсуалізму над раціоналізмом. У якомусь сенсі він так і робить. Згідно з популярним античним анекдотом, у відповідь на доводи представника елейської школи про неможливість руху, Антисфен встав і мовчки взявся ходити. Цим він продемонстрував свою переконаність у перевазі чуттєвих свідчень над витонченими, заснованими на зовні вірних логічних твердженнях, аргументами. Антисфен виступав проти традиційного з часів елейської школи поділу світу на умоосяжне («за істиною») і чуттєве («за думкою») буття, і цим він завдавав величезного удару по ядру філософії Сократа та вступав в яскраві суперечності з Платоном, почасти передбачивши критичні поправки Аристотеля. Таким чином, приймаючи номіналізм, Антисфен неминуче прийняв і сенсуалізм у теорії пізнання. Як же так виходить? Ми ж говорили, що він радше раціоналіст. Але тут потрібно розуміти, що сенсуалізм у такому сенсі приймали і стоїки, і Демокріт, і Аристотель, але це не робить їх послідовними анти-раціоналістами. Якщо ставити питання руба – почуття чи розум, усі вони обирають розум, і найімовірніше, Антисфен тут не виняток (але суворо вирішити це неможливо, за браком фрагментів). Скоріше варто було б назвати такі позиції – номіналістичним раціоналізмом, або якимось «раціональним» сенсуалізмом, але це не той сенсуалізм, що його відстоювали Протагор чи Епікур.

І останнє, що варто розглянути, так це індивідуалізм кініків. Виходячи з того, що Антисфен закликав до непомітного життя, відлякував від себе людей і надавав перевагу усамітненню, а також з усіх фраз про можливість вижити на самоті і з повною самодостатністю – робиться висновок, що він був індивідуалістом. Справді, у цьому є якась нотка ліберальності, хоча йому ж приписують фразу про те, що з державними справами треба бути «не надто далеко, і не надто близько», а в розділі про аристократизм ми бачимо позиції, які загалом добре пасують до мислення державника, готового жертвувати людьми заради спільного блага. Але суто анти-індивідуалістичних моментів (які можна знайти, наприклад, у Демокріта) – тут справді мало, або навіть зовсім немає. Можливо, варто було б уважніше придивитися до можливої спорідненості Антисфена з молодшими софістами, наприклад, із тим самим Критієм. Але ми ще будемо переписувати цей цикл статей, у міру наповнення матеріалами, тож, можливо, це ще буде зроблено незабаром.

Навіть якщо все це – не зовсім те саме, що зраджували афінські софісти та їхні спадкоємці, однаково треба зазначити, що ці ідеї (номіналізм із нотками сенсуалізму, індивідуалізму та космополітизму) є дуже гарною рисою в кінізмі. Критика Платона проводилася ними по суті, і дуже іронічно. І навіть незважаючи на весь свій консерватизм, Антисфен вважав, що будь-яку людину можна навчити чесноти. Само собою, Антисфен, не будучи від народження чистокровним греком, мав заперечувати передачу шляхетності виключно по крові. У такому разі зрозуміло, чому Платон називав Антисфена софістом. Окрім особистої ворожнечі, для цього були всі підстави, спираючись на такі «нетипові» для консерваторів філософські позиції.