Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2019 році
Версія російською мовою
Решту авторських статей можна прочитати тут
Цикл “Антична філософія: Формування канону“:
- Вступ (Фалес, Анаксімандр).
- Перша частина (Піфагор).
- Друга частина (Ксенофан).
- Третя частина (Геракліт) – ви тут.
- Четверта частина (Парменід).
- П’ята частина (Підсумки).
До моменту вторгнення персів, як ми бачили вище, залишається лише кілька філософів великого калібру: Піфагор Самоський, який тікає на захід, в Італію, точно так само, як і його ровесник Ксенофан з Колофона, що живе неподалік. Крім цих двох, незважаючи на окупацію, вдома залишається Анаксимен Мілетський. Двоє наших емігрантів створюють в Італії нові філософські школи, Анаксімен же, мабуть, продовжує вчити в Мілеті, і якась спадкоємність, як ми це ще побачимо, тут все-таки продовжиться. Виходячи з усього цього, античні історики навіть малювали виникнення двох глобальних груп спадкоємності, цілий філософський розкол на “Іонічну філософію” та “Італійську філософію”, що справді має сенс, але тільки для ранньої грецької філософії.
Але незважаючи на все сказане вище, в Іонії залишається ще одна велика фігура, мудрець на ім’я Геракліт (544-483 до н.е.). Залишається він не тому, що йому були приємні перси (хоча і це цілком можливо); просто Геракліт народився вже за кілька років після їхнього вторгнення. І тому можна вважати, що він не знав особисто більшість із тих філософів, про яких ми вже говорили. Вони вже встигли мігрувати або померти. Але все ж таки, за роками життя він міг застати ще живого Анаксимена; а пов’язаний він з ним особисто чи ні, про це ми нічого не знаємо. Народився і жив Геракліт, до речі, в місті Ефес, яке також знаходилося недалеко від Мілета. Тому можна вважати, що він усе ж таки підтримував якісь зв’язки з мілетськими філософами, принаймні з учнями вищеназваних знаменитостей. Не можна сказати, що відсутність особистих зв’язків робить його ізольованим від передових знань того часу, або що за часів Геракліта існує всього троє філософів. Подібне можна говорити, тільки якщо розглядати найвідоміші та найвпливовіші постаті; а крім них уже мав бути десяток послідовників, від яких не дійшло жодного рядка (принаймні Піфагору нічого не завадило здобути сотні послідовників), через що й складається хибне враження про нечисленність філософів. Очевидно також і те, що Геракліт міг читати, і читав усіх великих філософів, навіть не знаючи їх особисто.
Щоправда, не тільки зв’язки з місцевими філософами визначили специфіку вчення Геракліта, значною мірою йому послужила і перська релігія – Зороастризм (про вплив вчення Авести на філософію Геракліта буде докладно розказано наприкінці цього розділу, коли вже стане очевидним, який вигляд має філософія Геракліта в цілому). До речі, це примикає до питання про синхронне виникнення філософії в Греції, Індії та Китаї, так званого «Осьового часу»; і тут деякі зачіпки дає наведена нижче карта. Перська імперія зібрала всі досягнення стародавніх цивілізацій воєдино, і зв’язала всі регіони світу між собою (хоча контакти Персії та Китаю документально і матеріально поки що не підтверджені).
У такому світі жили Будда та Геракліт, в епоху панування Імперії Ахеменідів. Це перша в історії держава подібних масштабів. Тому не можна абсолютно заперечувати можливість взаємовпливу мислителів різних регіонів у цей ранній період; було б логічним припустити, що навіть якщо Будда ніяк не пов’язаний з Гераклітом, їхні схожості можуть бути визначені посередництвом якогось “третього” боку з тієї ж Персії.
В часи юності Геракліта, аристократи міста Ефес, до яких належав його рід, уже майже не мали реальної влади, при тому, що раніше вони могли навіть претендувати на царський статус. Їх потіснили могутніші царі зі Сходу (Лідія, Персія), і потіснили правом сильного. Та й узагалі, аристократи як суспільна група, або навіть клас – це насамперед носії військової/патріархальної/сільськогосподарської (все це синоніми) етики. Важливим пунктом тут є саме військова етика, бо аристократія від початку становила головний стрижень, еліту армії. Тож, що найімовірніше, суспільне становище сім’ї Геракліта стало причиною великої ролі боротьби в його роздумах.
“Слід знати, що війна всезагальна, і правда – це боротьба, і все відбувається через боротьбу, та за необхідністю”. “Полеглих на війні шанують боги і люди”. “Війна є батьком всього і матір’ю всього; одним вона визначила бути богами, іншим людьми; одних вона зробила рабами, інших вільними”.
Його особливо зацікавили протилежності, мабуть, тільки з вини цього патріархально-арстократичного виховання (прим.: це лише гіпотеза, тут також можна подумати, наприклад, що він вразився перськими завоюваннями). І навіть у самому питанні протилежностей, хоча це питання вже не було новим, Геракліт примудряється зробити додатковий акцент на їхній боротьбі. Звісно, про самі протилежності й раніше говорили у філософській літературі. Уже Анаксімандр говорить про їхню боротьбу – що одна крайність побиває іншу, чинить з нею несправедливість, на що друга крайність пізніше відповідає так само. І нехай навіть це була детермінована “необхідність”, але тут усе таки очевидно, що несправедливість річ шкідлива, погана. Мабуть, відповідаючи на цю думку, Піфагор спробує показати, яким чином протилежності зрештою встановлюють між собою гармонію. Геракліт же, навпаки, мислить боротьбу як найперше благо; ні про яку гармонію, або навіть про несправедливість тут не може бути й мови.
Усі ці міркування про справедливість боротьби краще буде розглянути в контексті решти філософії Геракліта, і тому почнемо з самих основ. А поки що достатньо запам’ятати, що Геракліт – філософ війни та боротьби. А закриваючи біографічні факти, найважливіше, що ми знаємо про нього, це те, що він був храмовим жерцем, буквально священиком грецької релігії.
Війна, вогонь і темрява
На відміну від архаїчних письменників, Анаксімандр, цей найвидатніший із ранніх філософів, писав не просто прозою, а вичурною прозою, або як ще можна сказати – літературною мовою. Цей образ доповнюють повідомлення про те, що і в повсякденному житті Анаксімандр був багатий і дуже любив розкіш, і не тільки в словесності, а й у всьому іншому. Тому й розповідали, що Анаксімандр писав алегоріями, а вчені коментатори пізньої античності намагалися його “приземляти”. Не випадково тому, що Анаксімен знову починає писати дуже сухо, надягаючи театральну маску “вченого”. Так, не зробивши нічого особливо видатного – Анаксімен сподобався все тим же пізнім античним коментаторам, на відміну від Анаксімандра.
Приблизно з такою ж долею зіткнувся Геракліт, який теж писав “розмашисто”, широко використовував алегорії та гру слів, і тому був погано зрозумілим для сучасників (та що навіть гірше для пересічного читача того часу, він писав у віршованих розмірах). Через це збереглося декілька байок, які зводяться до того, що Геракліт за подібний стиль письма отримав прізвисько “Темний“.
Дрібні подробиці космогонії Геракліта ми опустимо, оскільки вони ще примітивніші, ніж у будь-кого з мілетців, і подальшого розвитку в історії не набули (навіть стоїцизм не додав нічого суттєвого). Розглянемо тому тільки найголовніше. Стихійне начало у Геракліта – вогонь, і цей вибір теж не випадковий; адже вогонь знищує все інше, серед усіх стихій саме він уособлює боротьбу і нестабільність. Саме стикаючись із вогнем, усе інше видозмінюється. Саме вогонь – та стихія, яку не можна контролювати, він виразніше за всі інші постійно перебуває в мінливості (як язики полум’я).
“Все тече, все змінюється”; “не можна двічі увійти в одну й ту саму річку”. “Сонце не тільки нове щодня, але вічно і безперервно нове” тощо.
Отже, завдяки вогню все постійно зазнає змін, у кожну конкретну секунду. В найглобальнішому сенсі, з Вселенського Вогню походить повітря, з повітря – вода, а з води – земля, і частково знову таки небо (мабуть, за аналогією з випаровуваннями Анаксімандра). Ці чотири отримані стихії складають усі речі; однак і самі речі мінливі.
“Цей космос, один і той самий для всього [сущого], не створив ніхто з богів і ніхто з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який мірами спалахує і мірами згасає”.
Чи відрізняється це все від попередніх філософських концепцій? Навряд. У наведеній вище цитаті ми бачимо, на прикладі Вогню, вже знайому нам ідею циклічності (яка майже в дослівному вигляді зустрічалася раніше у Ксенофана, але зі стихією Землі в основі). Геракліт практично слово в слово вторить Піфагору, коли говорить, що все, що відбувається зараз, протягом вічності повторюється знову і знову; що у світі немає нічого зовсім нового, і що за цілу вічність сталося все, що тільки могло статися. Тут ми можемо впізнати й Анаксімандра; адже Світ (у їхньому розумінні планета чи галактика) знищується й створюється, але Всесвіт в цілому – існує вічно (щоправда, і він, раз на десять тисяч років згорає у вогні, щоб відродитися з попелу). І хіба не на цьому ґрунтуючись, не на логіці “частини і цілого”, той самий Ксенофан побудував свою філософію? Хіба у філософії Ксенофана не постулюється вічність Бога, якого не можна було створити? Чи не нагадує це наш старий добрий “апейрон”, вічно існуючий і ніколи не знищуваний? (як і Геракліт, дуже схожим чином ідеї Анаксімандра застосував Анаксімен до свого “повітря”). Навіть стихія вогню вже закладалася в основу філософії піфагорійців Гіппаса та Гіппона.
Усе це ми наводимо тут для того, щоб ще яснішим став той тісний зв’язок, який зберігався між усіма ранніми філософами, щоб ще виразніше виступила їхня спільна логіка, у контексті будь-якої зі “стихій”; що специфічні особливості кожного з ранніх філософів варто шукати якраз-таки за межами цих питань. А поки що ми бачимо звичайну “стихійну філософію” з акцентуванням на війні і темнотою викладу.
Божественний Логос
“Темність”, яку приписують Геракліту, також багато в чому пов’язана з теорією про плинність речей. Завдяки їй не можна було говорити про якусь річ занадто однозначно; і гірше за те, що не тільки речі, а й усілякі “справедливості” і “блага” виявлялися тепер поняттями відносними. Можна було, озброївшись його філософією, доводити положення, що звучать як абсурд. Наприклад, що ліки – це отрута, а отрута навпаки – ліки. Усе це, як і боротьба протилежностей, перетворює світ Геракліта, на перший погляд, на світ суцільного хаосу.
Проте, навіть цей хаос має закономірності, які уособлює божественний Логос, що пронизує і керує Всесвітом (ідея теж загалом спільна з класичною “Мілетською школою”). Цей “Логос” дослівно перекладається як “слово”, але має кілька можливих перекладів залежно від контексту; це може бути і думка, і розум, і закон, а за змістовим навантаженням він збігається зі “Вселенським Вогнем“. У Геракліта це слово зустрічається в різних контекстах, тому його важко розуміти однозначно (і все ж не дарма його вважали “темним”). У процесі своєї діяльності, цей Логос все одно повертає світ до якоїсь гармонії (при чому використовується саме цей піфагорійський термін).
“Те, що розходиться, саме із собою узгоджується – гармонія, що повертається до себе. Прихована гармонія краща за явну. Суперечливість зближує, різноманітність породжує найпрекраснішу гармонію, і все через чвари створюється”.
Попри формальну схожість із “гармонією” Піфагора, вона, насправді, виявляється незначною; адже Геракліт дав глибшу розробку питання про протилежності, зв’язавши всі частини старої філософії (Мілет, Елея, Піфагор, Зороастризм) в одну досконалу й концептуально пов’язану систему. По суті, Логос розкривається через теорію протилежностей. Суть його не в тому, щоб ззовні внести “гармонію” і встановити порядок; він не скасовує боротьби, не “рознімає сторін” у бійці протилежностей. Логос – як невидима рука ринку, згідно з якою всі діють у своїх інтересах, але в результаті виходить гармонія інтересів суспільства. Так само й у Геракліта, все встановлюється само собою, єдність анітрохи не скасовується тим, що всередині неї відбувається рух.
“З усього – одне, з одного – все”.
Отже, протилежності переходять із крайності в крайність через боротьбу, вони запускають цим механізм руху всього Всесвіту, і в цьому русі укладена гармонія. А вже логіка частин і цілого дозволяє зрозуміти, як саме гармонія може бути не антиподом, а наслідком хаосу; і робиться все це через концепцію єдиного Бога. Останнє, звісно, може викликати подив, але якщо погодитися з цим, то цілком правомірним буде запідозрити вплив Ксенофана.
Діти, це Геракліт
Усе єдине – ця ідея пронизує філософію Геракліта так само, як і систему філософа Ксенофана, який, між іншим, створив концепцію теології, де Бог це єдина знеособлена сутність. З усього вже сказаного про Геракліта (або відомого читачеві заздалегідь) можна подумати, що конкретно в нього йдеться не про Бога, а про такі собі “закони природи”; на кшталт сили, яка керує світом. Але Геракліт недвозначно говорить про зворотне.
Як цілим, так і частинами – керує розумний вогонь (а.к.а. Логос), він улаштовує все “по необхідності”. Світ циклічний, його періодично знищує вогонь, а потім знову відтворює з попелу (в чому є акт творення і розумний задум, адже вогонь робить все свідомо). Нам також кажуть, що в природі цілого (а.к.а. – для бога-логоса) прекрасним видається будь-яке явище, яке для конкретної людини може бути і відносно поганим. Наприклад, візьмемо загибель коханого; здається, що це велика втрата і трагедія, але з погляду Логоса (а.к.а. Всесвіту) – просто необхідний дріб’язок, невідворотне явище, без якого Ціле не могло б існувати. Наші смерті, як частина механізму, з точки зору всієї природи в цілому – прекрасні. Ця логіка виникла ще в Мілеті, але ніколи раніше їй не надавали такого важливого етичного сенсу, що впливає на сприйняття світу людиною. До речі, на це мало звертають увагу, але для Геракліта все життя було суцільним вмиранням або сном. Він досить яскраво естетизує тему смерті:
(1) “Народившись, вони прагнуть жити і, тим самим, померти, краще ж сказати – заспокоїтися, і залишають дітей, породжених для смерті”. (2) “Смерть – усе, що ми бачимо, коли не спимо, а все, що ми бачимо, коли спимо, то є сон”. (3) “Людей чекає після смерті те, чого вони не очікують і не припускають”. (3,5) “Правда наздожене брехунів і лжесвідків”. (4) “Зі смерті землі народжується вода, зі смерті води народжується повітря, [зі смерті] повітря – вогонь, і навпаки”. (5) “Людина в ночі собі запалює світло. Померши, вона жива. Заснувши, згаснувши очима, вона стикається з мертвим і з тим, хто заснув, стикається, не сплячи”.
За своїми характеристиками та за способом прояву у світі, неможливо не побачити в Логосі божественну сутність. Важливо й те, як Геракліт звертається до свого Логоса. Наприклад тут, він має на увазі, що у цього божества є бажання:
Єдине, єдино мудре, не бажає і бажає називатися ім’ям Зевса.
Для Геракліта головне, щоб Ціле існувало, а все інше тут вторинне. Тому і боротьба протилежностей, яка стосується тільки того, що відбувається всередині, у самих Частинах (протилежності від самого початку мають на увазі щонайменше два явища, а отже, не-Єдине), не може торкнутися Цілого. Постійна мінливість зображується ще й як кровообіг в організмі – тому бажати зупинки хаосу буде рівнозначним бажанню смерті Цілого, загибелі Всесвіту, загибелі Бога. Проте, на щастя для нас, Господь наш Логос цього не допустить; а тому він нас і не питає, створюючи весь цей видимий безлад.
Звичайно, варто було б очікувати, що не всі будуть згодні з подібними рішеннями Логоса, комусь все це здасться несправедливим. Щодо цього Геракліт відповідає дуже просто: “Натовп – дурний і не розуміє логоса”. Прості люди бачать тільки частини, і упускають ціле, з усією його красою (ідея елітарності, пов’язана з аристократизмом, але дуже важлива і для всієї філософії давнини, у Геракліта цю тему висловлено вперше, і вона ж прямо пов’язана з подальшою статтею про Парменіда). Дай нерозумним людям волю, вони б рятували від смерті своїх близьких, і тим самим знищили б плин життя Логоса, прирікаючи його на загибель.
Як прості смертні, ми того “цілого” не бачимо, адже воно надто величезне, тож його можна тільки шляхом уяви та роздумів. Геракліт вважає, що в цьому і полягає мудрість, дійти до такого масштабу абстрагування, коли ти вже розумієш, що все, що відбувається навколо тебе, – це дрібні шестерні величезного механізму, і що якщо нічого вже не змінити, то годі й засмучуватися, коли трапляється щось погане. Адже так було треба, так і повинно було бути. А люди, мовляв, дурні; вони надто абсолютизують частковості, не бачать світового процесу загалом, не дивляться далі свого носа, і тому мучаться сподіваннями, очікуваннями, та дріб’язковими переживаннями найрізноманітнішого роду та виду (від втрати грошей до страху смерті). Мудрість полягає тільки в одному: визнати “розум” як “те, що керує всім за допомогою всього”.
Розуміння – найбільша чеснота, і мудрість полягає в тому, щоб говорити правду і діяти в згоді з природою, їй дослухаючись.
Фактично це означає, що потрібно зрозуміти логіку детермінізму, і якщо ти розумієш, що так уже склалося, і що доля визначила тобі місце раба, то мовчки потрібно “діяти згідно з природою, їй дослухаючись”. І більше того, він вважає все явне менш важливим, ніж приховане. Інакше кажучи, він критикує сенсуальне пізнання, віддаючи перевагу пізнанню раціональному:
“У пізнанні явних речей люди абсолютно обманюються”. “Прихована гармонія краща за явну”.
Тут ми прямо підходимо до теорії пізнання. Саме в ній, а також у послідовності його основних принципів, ми бачимо серйозну відмінність Геракліта від інших “філософів Цілого”. Послідовність призводить до головної відмінності з Ксенофаном. Оскільки боротьба протилежностей – це закон, то раз існує буття, воно ж повинно автоматично породити небуття, що буде конкурувати з ним. Геракліт легко погодиться з Ксенофаном майже в усьому, що стосується Бога з боку його “єдності”, але сам Бог у Геракліта – втілення принципу боротьби, сам Бог породжує небуття всередині себе, і “багато чого” існує всередині “єдиного” вже цілком реально, а не просто як “видимість”. Тому, хоча вже могло здатися, що на основі логіки Геракліта про Ціле вимощується пряма дорога до елейської школи, все ж раптово виявляється, що філософський принцип боротьби протилежностей стоїть вище за все, що це і є Бог для Геракліта. А якщо вже “багато чого” виявляється способом існування “єдиного”, то немає сенсу заперечувати всі висновки про плинність і відносність речей або понять.
Але зазвичай, говорячи про теорію пізнання, “філософи Цілого” захищають роль розуму, наголошуючи на особливому божественному статусі предмета, що вивчається, і специфічних здібностях, необхідних для його вивчення. Ми щойно бачили, що Геракліт у цьому плані нічим не відрізняється від інших. Він принципово наполягає на першорядній важливості розуму для пізнання Логоса. Але при цьому тут же Геракліт раптово віддає перевагу “тому, що можна побачити, почути і вивчити”. Кожна людина володіє двома засобами пізнання істини: чуттєвим сприйняттям і логосом; і тут перше має навіть більше значення, хоча воно марне за відсутності розуму (уперше в історії філософії з’являється тема поділу знань чуттєвого і розумового характеру, що також важливо в контексті Парменіда). Попри те, що в підсумку розум усе одно посідає центральне місце, відчуття мають значний вплив у системі Геракліта. Фактично перед нами тут відкривається перша система сенсуалізму в теорії пізнання.
Саме тому Сонце для Геракліта виявляється розміром з людську ступню; все тому, що він досить сильно вірить своїм відчуттям. Протиріччя? Можливо, але для Геракліта це не настільки важливо. Розум не підноситься над відчуттями надто високо, оскільки і люди, що володіють розумом, можуть не знати Логоса, вони можуть бути розумними дурнями. І якщо вже мова пішла про розумних і тупих, то варто згадати одну з найвідоміших фраз Геракліта. Він застерігає, що “багатознання розуму не навчає”, одразу ж додаючи, що “інакше воно навчило б Гезіода і Піфагора, а також Ксенофана та Гекатея”. Очевидно, тут мається на увазі те, що знання завжди стосуються частковостей, і як глибоко їх не розбирай – розуміння цілого вони тобі не дадуть. Можливо, це він і має на увазі, натякаючи на те, що справжній розум досягається іншим шляхом, якоюсь інтуїцією і містичним досвідом.
Для Геракліта мудрість була простим усвідомленням того, що світ є Єдиним, заснованим на законах плинності. Зрозумівши це, в принципі, можна більше нічого не вивчати, і бути при цьому мудрою людиною. Хоча, врешті-решт, він все одно вважає, що “дуже багато повинні знати мужі-філософи”, але до цього мінімуму потрібно ще додати справжнє знання, філософію – тобто Логос. Так, розум ще не гарантує Логосу, а загальна логіка Геракліта дуже простенька, і не вимагає глибоких конкретних знань (багатознання). Але все ж таки потрібно підкреслити, що не відчуття, а розум дозволяє нам розкрити Логос. У чуттєвому досвіді “Єдине” не може бути отримано, відчуттями його неможливо охопити. Сенсуалізм Геракліта ще надзвичайно обмежений, він потрібен тільки для легалізації пізнання світу видимих речей.
Що ж, якщо вже йдеться про теорію пізнання, то варто закрити і пов’язану з нею тему, про вмістилище набутих знань. Про це Геракліт каже, що нашій душі притаманний логос, що самозбагачується (не плутати з логосом, що керує Всесвітом), між яким, і тим самим Логосом, існує прямий зв’язок. Так, наприклад, він каже, що всі людські закони (теж, до речі, логоси) живляться єдиним божественним. А самі душі, як джерело життя і вмістилище знань – випаровуються (спасибі Вогню) з вологи, тобто знову ж таки ми бачимо як душа виявляється “повітряною”. Усе це перебуває в повній згоді з космогонією Анаксімандра; Геракліт навіть називає душу “наділеним здатністю відчуття випаровуванням”. Суха душа найкраща і мудра (бо перебуває під впливом вогню); а ось від алкоголю душа стає вологою, і це приносить насолоду або смерть. Звідси можна зробити висновок, що Геракліт пов’язує насолоду з чимось однозначно поганим, це вже серйозна причина для підозри зв’язку філософії Геракліта зі стоїчною етикою доброчесності. Хоча чому тільки звідси?
Якби щастя полягало в тілесних задоволеннях, ми б назвали щасливими биків, коли вони знаходять горох для їжі.
Отже, Геракліт визнав, що “багаточисельне” існує не менш, ніж “єдине”, що “частини” важливі не менше, ніж “ціле”, і тому спосіб пізнання світу “частин”, тобто сенсуальний досвід, також дуже важливий. Але бажаючи пізнати “Єдине”, або ж “Логос”, нам одразу ж пропонують розумне пізнання надчуттєвих речей. Якщо хтось думав, що Геракліт був філософом, який намагався подолати дуалізм, то це зовсім не так. Він лише створив нову спробу синтезу, заснованого на пріоритеті ідей боротьби. Поки що його головне нововведення в цьому і полягає; він зумів визнати правомірність міркувань Ксенофана, але одразу ж спробував у рамках його ідей припустити правомірність усієї попередньої філософії.
Щодо етики та політичного вчення.
В етичному сенсі, насамперед, Геракліт – аристократ; тому він підкреслює неминучість і необхідність нерівності людей. Почасти він, звісно, визнає, що всі люди мають здатність до розмірковування, і тому потенційно можуть навчитись Логосу, але фактично це неможливо. Тільки найкращі (себто аристократи) мають усі можливості для гарної освіти, отже, вони краще пізнають Логос. І оскільки “всі людські закони живляться єдиним божественним”, то й значить, що аристократи мають правити державами. Це, звісно, звучить краще, ніж кровне право на престол, але все ж таки, не набагато краще за ідеї “Держави” Платона або Піфагорійського союзу.
Можливо, Геракліт і каже, що “громадяни повинні битися за закон, як за свої стіни”, але тільки думка мудреця-правителя дорівнює самому закону, і взагалі “покора волі одного – закон”. У своїй етиці Геракліт виявляє крайні риси аристократизму. Він повністю розписується під моральним кредо Гомера і Гесіода (при тому, що прямо зневажає обох). Крім уже описаних вище похвал військовій моралі та подібному стилю життя, сюди додаються ще подібні висловлювання:
“Найкращі люди одному віддають перевагу над усім: вічній славі – минущим речам; натовп же насичується подібно до худоби”. “Один для мене – десять тисяч; якщо він – найкращий”.
І не варто обманюватися, що пропорція 1 до 10000 має на увазі розумову перевагу філософів (хоча і в такому снобізмі не багато честі). У подібному антидемократизмі, до речі, ми знову можемо побачити спорідненість Геракліта, Ксенофана і Піфагора.
Перший нігіліст
Незважаючи на всю цю аристократичність, яка, безумовно, дуже сильна; незважаючи на загальний стиль подачі інформації, начебто Геракліт вважає себе пророком вогняного Бога та віщим оракулом (це важко тут передати, але загалом так і є), – він одразу ж зневажає основи традиційного культу та культури загалом. Даремно люди, заплямовані кров’ю, хочуть очиститися жертвопринесеннями! Вони тільки подвоюють кількість пролитої крові. Хіба не нерозумно, каже Геракліт, намагатися змити бруд купаючись у бруді? “Божевільним вважала б його людина, яка помітила б, що він так чинить”. Але ж це священна традиція! “І цим статуям вони моляться, як якби хто-небудь захотів розмовляти з будинками; вони не знають, якими є боги і герої”.
Ми вже бачили, що говорячи про “свята святих” грецького виховання, той же Гесіод ні в що не ставився. Але оцінка Гомера затьмарює навіть презирство до Гесіода, адже він “заслуговує на те, щоб бути вигнаним із громадських місць і висіченим різками, так само як і Архілох“. На думку Геракліта, це вони винуватці того, що натовп не бачить Логос, лише додатково наголошуючи цим, що для нього пізнання Логоса означає пізнання Єдиного Бога, як і у випадку з Ксенофаном. Саме тому вони обидва виступають проти міфологічних уявлень народу про релігію. Тепер висловлювання Геракліта про те, що Гомер був “найрозумнішим з усіх еллінів” не може не виглядати іронічним знущанням над еллінами. Так уже сталося, що під вплив міфологічної традиції потрапили майже всі люди; зважаючи на таку сувору реальність, Геракліт тому і радить юнакам “не діяти, як діти батьків, тобто – як ми перейняли”. Це напевно найгірша і найнебезпечніша з можливих заяв для давнини. Залишається дивуватися, чому його не стратили подібно до Сократа.
І ось дивлячись на такі поради, на критику традиційного культу, можна подумати, що Геракліт відносно “прогресивний” мислитель; борець з усім відсталим і убогим. Виступає за нововведення і проти традицій; нехай за Бога, але за більш просунуту версію його шанування. Можливо це й так, але в такому разі він мало чим відрізняється від Ксенофана (крім діалектики єдності та боротьби). Бентежити прогресивного, або надихати консервативного читача має те, що за всім цим стоїть банальний аристократизм і політична позиція борця проти демократії:
“Який же в них розум? Вони вірять народним співцям і учитель їх – натовп. Не знають вони, що багато дурних, мало хороших”.
Уся критика батьків полягала в тому, що старше покоління зіпсувалося, але проблема не тільки в тому, що вони підтримують віру в забобони; найгірше те, що народ став вже занадто демократичним. Що пропонує Геракліт? Окрім нехтування всіма демократичними правами, він пропонує звичайну монотеїстичну релігію, щоб критикувати Богів було не так просто, і щоб уже справжні нігілісти не мали на руках очевидних козирів. Сам Геракліт аж ніяк не може вважатися нігілістом свого часу. Мета його міркувань у зміцненні консервативних цінностей, а не в їх розхитуванні.
Про те, що вся справа в демократії, ми можемо дізнатися як із попередніх цитат, так і з наступної:
“Правильно вчинили б ефесці, якби всі вони, скільки б не було змужнілих, повісили один одного і залишили місто для неповнолітніх, – вони, що вигнали Гермодора, мужа найкращого серед них, зі словами: нехай не буде серед нас ніхто найкращим, навіть якщо такий виявиться, то нехай він живе в іншому місці і серед інших”.
Очевидно, що жителі Ефеса впровадили в себе якусь подобу майбутнього афінського остракізму, а з викладеного вище матеріалу зрозуміло, що саме Геракліт має на увазі під “найкращим мужем”, – це вже точно не мудрець, подібний до Сократа. Так що нігілізм у цьому всьому є, але його “прогресивність” дуже сумнівна. Усі навколо Геракліта нібито дурні, але лише тому, що були не згодні з ним, а сам він – той ще консервативний реакціонер.
Сліди зороастризму
Для початку пошлюся на дві статті Марини Миколаївни Вольф на цю тему: «Учение Гераклита о противоположностях и иранская традиция» и «To Sophon Гераклита и Mazda Заратуштры».
Вважають, що Зороастр, засновник перської релігії (зороастризму), був реальною історичною особою, що жила не пізніше VII ст. до н. е., тобто лише трохи старшим за Фалеса. За датуванням його цілком можна відносити до східної передфілософії. В основі віровчення Зороастра лежить уявлення про “Мудрого господа” – Бога-творця Ахура-Мазду, який створив усе благе і корисне: світло, тепло, землю, тварин, людей і рослини. Мета життя для благочестивого зороастрійця – допомагати “Мудрому господу”, захищати і примножувати його творіння: підтримувати вогонь, розводити худобу, обробляти землю, займатися будівництвом, ремеслом і торгівлею, врешті-решт ростити дітей (інакше кажучи, слідувати громадським нормам; порівн. з Гераклітом і його тотожністю божественних і людських правил, що ще сильніше руйнує уявлення про його можливий нігілізм). Суперником Ахура-Мазди виступає дух зла Анхра-Майнью (інакше: Ахріман), який створив холод, смерть, ворожнечу, шкідливих тварин, комах тощо. Зороастрійці вважають себе зобов’язаними боротися з ними, щоб удостоїтися посмертної нагороди. Тут ми бачимо дуалізм доброго і злого, як центральне поняття релігії.
Обидва основні начала – добре і зле – існували від віку. Ахурамазда, тобто добре начало, як стверджують зороастрійці, був могутнішим, і безперешкодно створив священним творчим словом світ – царство світла, яке укладало в собі лише добре і чисте; але коли він віддалився у своє небесне помешкання, Ахріман в зміїному образі пройшов створений світ і наповнив його ворожими духами, нечистими та шкідливими тваринами, пороками і гріхами. Таким чином, згідно з вченням зороастрійців, відбувається вічна боротьба між двома силами за володіння землею і людством.
У зороастризмі збереглося поняття “Вищої правди” (Арти), що має на увазі чистоту людських помислів і шляхетність вчинків, “правильний образ дій”. Правда протиставлялася брехні, збоченості (Друдж), невід’ємній якості Анхра-Майнью. Далекий від ідолопоклонства, зороастризм зберіг у ритуалах культ вогню як втілення доброго начала, символу Арти. Особливим чином запалений вогонь підтримувався в зороастрійських храмах століттями, що породило ще одну назву – “вогнепоклонники“. З подальших подібностей можна зазначити, що за вченням зороастрійців, ті хто не слідують Істині, ті помруть наприкінці часів, коли після фінальної битви добра зі злом землю поглине полум’я. Подивіться тепер, що говорить про філософію Геракліта його пізній коментатор Климент Олександрійський:
“Правда (Діке) спіткає майстрів брехні і лжесвідків”, – каже Ефесець. Він теж знайомий із вченням про очищення грішників у вогні, дізнавшись про нього з негрецької філософії. Це очищення вогнем стоїки згодом назвали випалюванням (екпірозою).
Цікаво, що практично всі цитати Климента та Іполита підтверджують папіруси більш раннього, епікурейського коментатора Філодема з Гадари:
“[Геракліт] вчить і про суд над світом, і про те, що все в ньому буде охоплено вогнем. “Всіх і вся, нагрянувши раптово, буде Вогонь судити і схопить”, – каже він”.
Згідно з Іполитом (та Філодемом) – протилежності Геракліта також вважалися або “богами”, або іпостасями єдиного бога, що повністю збігається за змістом із вченням зороастрійців про дуалізм. І крім того, самих перських “магів” Геракліт викривав у тому, що вони приходили до посвяти “порочним” шляхом, тобто висунув ніби внутрішню формальну критику. Подібно до того, як Ісус, будучи де-факто фарисеєм, засуджував практику своїх колег.
Для вчення Заратустри був важливий вільний моральний вибір людиною благих думок, благих слів і благих діянь (це ми пізніше побачимо в стоїцизмі, заснованому на вченні Геракліта, випадково чи ні?). Варто відзначити й те, що в Геракліта, як і в іранській традиції, “мудрість божественна” і “мудрість людини” принципово розмежовуються, і остання наслідує першу і є її складовою частиною.
“Своєрідність стилю Заратустри полягає в поєднанні народної поезії та наслідування їй зі зворотами придворної поезії, з ученістю та філософствуванням; у поєднанні наочно конкретного з персоніфікованими абстракціями. Це поєднання створює ту темряву мови Заратустри, яка нагадує мову Геракліта”.
(с) А.О. Маковельський – “Авеста”
І навіть легенди про обставини смерті Геракліта (“велів обмазати себе лайном і, лежачи так, помер”, “став здобиччю собак”) деякі дослідники інтерпретують як свідоцтва про те, що філософа було поховано за зороастрійськими звичаями. Можливо, це все лише набір випадкових збігів, але вони навіть більш явні, ніж вплив Сходу на філософів минулих поколінь. У тому випадку ми (вірніше літературна критика) все одно переконані, що цей вплив був, але у випадку Геракліта – нехай кожен самостійно.
Піфагорійський слід
У розділі, де ми розглядали філософію піфагорійців, було згадано один дуже важливий факт, який варто повторити знову. Усередині піфагорійської секти в якийсь момент з’явилася демократична опозиція. Якийсь хлопець на ім’я Гіппас порушив заборону на нерозголошення таємниці, за що був вигнаний з елітного клубу. Гіппас акцентує на вогняній стихії, і як Ксенофан, вчить про те, що Всесвіт один і просторово скінченний (щоправда, це не скасовує ні порожнечі, ні її вічного руху). Геракліт, який дещо молодший за Гіппаса, теж застав Піфагора живим, і так само кепкує в його бік.
Питання в тому, чи міг Геракліт бути піфагорійцем, безпосередньо пов’язаним із Гіппасом?
Однозначної відповіді дати не вийде (в академічній історії вважається, що зв’язку не було, просто тому що немає прямих доказів, але це слабкий аргумент), нам же клубок зв’язків між ранніми філософами видається тепер набагато щільнішим зв’язком, і така можливість видається тому більш ніж припустимою. До того ж, Гіппас не єдиний піфагореєць, який нагадує нам Геракліта. Ще одним мислителем, який обрав стихію вогню для основи світобудови був Гіппон. Вони обидва розглядали Бога як єдиного творця світу, міркували про циклічність, розширили кількість можливих протилежностей аж до нескінченності, виводили земні закони із законів божественних тощо. Алкмеон, наприклад, додавав ідеї про те, що мудрість Бога відрізняється від мудрості людей, і що земні справи двоякі, і осягаються шляхом сенсуального досвіду (а божественні справи – розумом). Усе це ми бачимо у Геракліта, але названі вище піфагорійці – його ровесники і сучасники. Можна пригадати і пізнішого піфагорійця Філолая:
“На його думку, все відбувається за необхідністю і згідно із законом гармонії”. Природа ж при улаштуванні світу утворилася з безмежного і межі. Філолай поміщає вогонь посередині навколо центру, який він називає Гестією (вогнищем) Всесвіту, будинком Зевса, матір’ю і вівтарем богів, зв’язком і мірою природи. І ще інший вогонь приймає він – вогонь, що лежить вище за все і охоплює Всесвіт.
Тут уже видно, що традиція філософії “вогню” має щільний зв’язок із піфагорейством. Це додає ще один бал у скарбничку про зв’язок Геракліта з піфагорійцями. Хоча, звісно, тут можна сказати, що Філолай сам уже перебуває під прямим впливом Геракліта, бо саме поділ двох різних видів “вогню”, наскільки це наразі відомо, – специфічно геркалітова ідея. Академічні історики, які вважають апріорно неможливим зв’язок піфагорійців і Геракліта навіть у зворотному порядку, виводять вогняну філософію Філолая безпосередньо з філософії Гіппаса. Але також цілком може бути, що все набагато простіше, а Філолай і Гіппас – самі перебували під впливом перської релігії (у пізній античності, до речі, іноді розповідали про особисте спілкування Піфагора і Зороастра). Тоді, може, всі троє обійшлися без впливу один на одного, і просто черпали зі спільного джерела? А може й навпаки, Геракліт був піфагорійським розкольником разом із Гіппасом, а всі збіги із зороастризмом випадкові? Існують різні варіанти для трактувань, але заперечувати саму щільність зв’язків ранніх філософів ми просто не можемо.
Переймаючись питанням, хто мав більший вплив на його філософію, Мілет чи піфагорійці, ми не зможемо дати однозначну відповідь; з нас досить і того, що ці зв’язки не залишаються непоміченими. Головне те, що всі ранні філософи, аж до Геракліта і навіть німого далі, являють собою один напрямок думки; вони формують якесь ядро (Канон), разом беручи участь у розробці одних і тих самих принципів.
Підсумки, і трохи про “Логос”
Як уже було показано, Логос можна розуміти як божественне начало; і в інших, вже пізніших філософів, буде схожий за функціональністю термін, який уже очевидніше позначатиме саме божество. У Геракліта цей момент не зовсім однозначно зрозумілий, тому заведено вважати, що Логос – все-таки просто закономірності в природі (щоправда, такі, що мають при цьому начебто повноцінне існування, як окрема сутність). Робиться це здебільшого “матеріалістами”, щоб завербувати “першого діалектика” у свій табір. Мені ж здається, що за інших рівних Геракліт скоріше теїст, ніж пантеїст; хоча б тому, що згідно з його біографією – він був жерцем, а у творах користувався містичною риторикою а-ля “вслухайтесь, я пророк Логоса”, та в добрих 15% його фрагментів ми бачимо розмірковування, які показують, наскільки важливою була для нього особлива природа сновидінь. Хоча одне з його міркувань у контексті снів цікаве як приклад захисту об’єктивності світу.
Для тих, хто не спить, існує єдиний і загальний космос, зі сплячих же кожен відвертається у свій власний.
І хто б не говорив про ранніх філософів від Фалеса до Геракліта, що вони матеріалісти – це очевидно не так. Ми бачимо всюди божественне провидіння, і ми бачимо всюди духовність світу. А те, що вони засновують світ на стихіях, це просто спосіб передачі загальної думки. Це не означає визнання ними більшої ролі матерії; навпаки, ми бачимо як вона підпорядковується найрізноманітнішим “Розумам” вищого порядку. У зв’язку з цим хотілося б позначити ще одне, дуже цікаве трактування гераклітового Логоса. Виходить, що гармонії не може бути без хаосу, і одне не протистоїть іншому, вони не можуть одне без одного існувати, і хаос – умова існування гармонії. Сюди ж можна застосувати класичний приклад солдата і генерала армії, що стоїть на височині; з погляду солдата, битва – це справжнє пекло, але з погляду генерала, у битві є своя стратегічна логіка, а тому емоції генерала щодо того, що відбувається, мають зовсім інший характер.
Тут можна було б ще багато міркувати про те, як він уперше для алегорій застосовує відсилання на монетну справу, і побачити в цьому зачатки інтересів до економічної теорії. Можна наводити фразочки на кшталт “пізнай самого себе” (і справді, він першоджерело, а не Сократ), і розбирати чергові цитати вовка, як наприклад “собаки гавкають на тих, кого вони не знають”. Але це все буде надмірністю. Звісно, там є й суто етичні міркування про користь аскетизму, що має певне значення. Були й алегорії з математичним сенсом. Але ці речі не дивні з огляду на озвучені вище зв’язки з піфагореїзмом. Повторюватися в таких питаннях немає сенсу, стаття і без того вийшла величезною. Ми спробували охопити Геракліта в цілісному вигляді, не упускаючи нічого значного, з’єднавши всі фрагменти його вчення в логічну розповідь. Сподіваємося, це вийшло. Але в історію філософії він увійде не за все те, про що ми говорили, а просто як мем про плинність речей і загальну нестабільність.
У найузагальненішому сенсі, Геракліт створює чергову варіацію “Філософії Цілого”, альтернативну версію вчення Ксенофана, намагаючись ліквідувати той дуалізм, який створили піфагорійці. Геракліт не тільки зайнятий тією ж тематикою, але намагається водночас піддати критиці спробу Ксенофана (аж надто вже однозначну і статичну). Це призводить до простого повернення на позиції піфагорійців, усередині яких Геракліт лише змінив кілька акцентів. Він зробив “гармонію” не чимось привнесеним “ззовні”, а внутрішньою характеристикою Цілого. Так Геракліт зумів зберегти піфагорійську спадщину, і значно наблизився до ліквідації дуалізму. Але насправді дуалізм ще нікуди не зник, і у відомому сенсі він стає центральною ідеєю Геракліта, адже без дуалізму неможлива суперечність.
І все таки, Геракліт справді робить крок уперед після Піфагора й Анаксімандра. Він відкриває можливість для широти мислення, знімає суворі рамки для категорій і понять (що призведе до руху софістів) і намічає контури майбутньої філософії (задає дискурс своїм критикам).