ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2024 році

Версія російською мовою

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Антична філософія: аристократичний наступ»:

• Вступ (історичний контекст, Арістофан, Критій, Алківіад тощо).
• Перша частина (філософія Сократа).
• Друга частина (філософія Ксенофонта).
• Третя частина (елідська і мегарська школи).
  
  • Менедем і Стильпон (технічно, не в цьому циклі, але прямо відноситься до мегарської та елідської шкіл).
• Четверта частина (школа Антисфена).
  
  • Діоген і школа кініків (технічно, не в цьому циклі, але прямо відноситься до Антисфена).
• П’ята частина (контр-наступ, школа Аристіппа) – ви тут.
  
  • Кіренаїки (технічно, не в цьому циклі, але прямо відноситься до Аристіппа).
• Шоста частина (Ісократ).
• Сьома частина (Платон).
  
  • Перша академія (технічно, не в цьому циклі, але прямо відноситься до Платона).

Більшість учнів Сократа, так чи інакше, але пішли доріжкою, прямо вимощеною їхнім учителем – вони розвивали концепції елейської школи та аскетичну етику чеснот. Іноді прихильники «чистої теорії» входили в конфлікти з прихильниками «життєвої практики» (найвідоміші з таких конфліктів – між Платоном та кініками). Однак, як ми вже говорили в розділі про найближчих учнів Сократа, у своїй етиці частина з них надавали перевагу гедонізму (щонайменше, Есхін, Гермоген та Критобул). Нотки філософії гедонізму й утилітаризму ми бачили навіть у Ксенофонта, якого можна вважати таким самим поміркованим послідовником Сократа, як Мегарську та Елідську школи. Філософський номіналізм, що заперечує «загальні поняття» – підтримали навіть кініки, найрадикальніші послідовники «способу життя» Сократа. Але ж це теоретичний інструмент класичних софістів, і побивають ним, по суті, одну з головних теоретичних «фішок» Сократа – теорію ідей, абстрактних узагальнень, які стоять над усіма їхніми приватними проявами. Також більша частина (суто кількісно) з його учнів – вважали, що чеснот можна навчати, водночас маючи на увазі, хоча б побічно, що ідеї не вроджені. Та й таких «сократиків», хто викладав би мудрість за гроші – теж повним повно, якщо не більша половина.

Можна навіть сказати, що констатація «зникнення» софістів після 399 р. до н.е. – це дуже груба натяжка. Основні ідеї софістів, як і суспільна роль «вчителів» – розвивалися далі вже учнями Сократа. Їх заборонено називати «софістами», але вони ними були де-факто. Усередині школи Сократа виникає розкол по декільком лініям, і ці внутрішні угруповання відіграють усе ті ж самі ролі, усередині них з’являються вже власні «Сократи» і «софісти». Зрештою, всі «ліберальні» та «софістичні» риси Сократа, так чи інакше проявлені в усіх його учнів, зібрав докупи лише один із них – Аристіпп з Кірени (бл. 435-355 рр.). З таким оточенням не варто дивуватися, що він опинився серед учнів Сократа. Радше варто дивуватися тому, чому тільки він один вважається особливим винятком. Але перш ніж звернутися до його філософії, розповімо трохи про його біографію, і про те місто, звідки він походить, про Кірену.

Розділ про Аристіппа вийшов досить великим, тому за бажання можна пропустити біографічний розділ і перейти відразу до його філософії – за цим посиланням.

Філософська Атлантида

Батьківщина Аристіппа – це центр грецького колоніального регіону в північній Африці (суч. Лівія), під назвою Кіренаїка. До того моменту, як Аристіпп вийшов на сцену, вона вже породила на світ кількох великих інтелектуалів, і породить ще багатьох згодом. З Кірени походив епічний поет Евгаммон (бл. 6 ст. до н.е.) і математик Феодор (бл. 450-370), який вважається одним із вчителів Платона (він навіть приїжджав через це до Кірени) та критиком самого Аристіппа. Згодом із цього міста вийде кілька великих представників «академічної» школи: Птолемаїда (філософиня музики), Лакід (бл. 270-205 рр.), Карнеад (бл. 190-130 рр.), а також багато інших, не кажучи вже про найбільшого поета свого часу Каллімаха (317-240 рр.), його учня Філостефана та знаменитого науковця Ератосфена (276-194 рр.). Але даремно сучасний французький епікуреєць Мішель Онфре назвав це місто «філософською Атлантидою», незаслужено забутим центром грецької освіченості.

Кірена довгий час перебувала в жалюгідному стані, при владі стояла царська династія, ніяких кодифікованих законів не було, і за всіма грецькими нормами вони були схожі на варварів. Але близько 540 р. до н.е. Кірена почала стрімко трансформуватися у дедалі більш демократичний поліс (хоча все ще з царською владою). Звісно ж, це не влаштувало радикальних аристократів, і внаслідок регулярних спроб повернути старі порядки, місто пережило кілька вторгнень ззовні; а в 515 р. над Кіреною встановили протекторат Імперії Ахеменідів, тобто Персії. Тож греко-перські війни Кірена провела вже у складі перської монархії (щоправда, з широкою автономією і збереженням старої царської династії). Найімовірніше, розпочаті раніше реформи так і не були скасовані, і тому в найближчі десятиліття після початку протекторату Кірена активно розвивалася. Наприклад, було побудовано щонайменше три великі храми, налагоджено торгівлю між Фінікією і Карфагеном, а через деякий час, у 450-х роках, монархію було згорнуто, і встановилася демократична республіка. Разом з тим, мабуть, на якийсь час Кірена отримала свободу від персів. У 454 р. до н. е. Кірена дала притулок решткам афінської армії, яка зазнала поразки від персів у Єгипті (тобто це означає, що побічно місто підтримало повстання Єгипту центральній владі в Персії). У такій Кірені – демократичній і економічно процвітаючій – народилися математик Феодор і наш головний герой, Аристіпп.

Але боротьба всередині Кірени явно не вщухала, і ми знаємо, що коли в 414 р. спартанські війська були відкинуті в Кіренаїку несприятливими вітрами, то Кірена надала їм кораблі, щоб вони благополучно дісталися до своєї мети (нейтралітет, або явна підтримка Спарти у війні?). До кінця V століття такий собі Арістон захопив місто і стратив п’ятсот видних кіренейців (тобто аристократів, які, мабуть, таки взяли владу і підтримували Спарту). Можливо, він намагався встановити радикальну демократію за афінським зразком, але сказати щось певне тут неможливо; це цілком могли бути і звичайні внутрішні розбірки. Надалі Кірена так і продовжувала відігравати роль буферного торгового пункту і більш-менш успішно розвивалася в наступні два століття, підтримуючи стосунки з Єгиптом і Карфагеном.

Аристіпп потрапив до Афін багато в чому завдяки випадковості. Плутарх пише, що прибувши на Олімпійські ігри (вважається, що на 91-ші ігри, а отже, 416 року), він познайомився з якимсь Ісхомахом, що своїми розповідями про Сократа так вразив Аристіппа, що в того виникло бажання поїхати до Афін, навчатись у філософа. Як повідомляє найкращий друг Аристіппа – Есхін (один із найближчих учнів Сократа), «до Афін він приїхав, притягнутий славою Сократа». У літературі часто можна знайти твердження, що до того, як перейти до Сократа, Аристіпп проходив навчання у Протагора. Тут виникає проблема, тому що приймаючи поширену дату народження Аристіппа, до Афін він прибув у віці 19-ти років, і вже одразу з метою навчатися у Сократа, тоді як Протагора засудять до вигнання лише за рік після цього (бл. 415 року). Навіть якби за той рік, що залишився, Аристіпп встиг познайомитися з Протагором, то було б дивно, що він відклав навчання в Сократа, заради якого і прибув до Афін. Тут можливі тільки кілька варіантів:

• або Аристіпп старший, ніж ми думаємо, і був знайомий із Протагором раніше (ну, або за книжками);
• або Аристіпп приїхав не заради Сократа, і йому справді вистачило року навчання у Протагора;
• або він познайомився з ученням Протагора вже під час учнівства у Сократа;

У будь-якому разі, подібності з філософією Протагора настільки значні, що заперечувати цей вплив просто неможливо. Перипатетик Феній з Ереса каже, що, займаючись софістикою, він першим з учнів Сократа почав брати плату зі слухачів та відсилати гроші вчителю. «Займатися софістикою», звісно, означає навчання за гроші, але, цілком можливо, що тут малися на увазі і якісь теми, «софістичні» за своїм змістом. Тоді виходить, що Аристіпп був близький до софістів ще за життя Сократа, навіть вважаючись його учнем. У своїй «Метафізиці» Арістотель безпосередньо зарахує Аристіппа до софістів (так само зробить і його сучасник, поет Алексід). Та й всі інші школи «сократиків», намагаючись принципово відмежуватися від «софістів», поставилися до Аристіппа різко негативно. Його критикує Ксенофонт, проти нього пишуть свої твори Феодор (земляк Аристіппа) і Платон. Та навіть сам Сократ, за легендою, відмовився брати гроші від Аристіппа. Це при тому, що ми знаємо про «подарунки» від інших його друзів, якими він не гребував. Справа тут не в самому факті «плати», а скоріше в якомусь моральному принципі. Сократу явно не подобалося те, яким саме чином Аристіпп отримав свої «брудні» гроші. Будь-який закид у відході від Сократа з питання грошей – Аристіпп відводить від себе посиланням на аристократичних спонсорів Сократа.

Йому дорікали за те, що він, послідовник Сократа, бере гроші з учнів. «Ще б пак!» – сказав він. – Щоправда, коли Сократу надсилали хліб і вино, він брав лише трохи, а решту повертав; але ж про його прожиток дбали найкращі громадяни Афін, а про мій – лише раб Евтихід».

В історіях Ксенофонта, поведінка Аристіппа теж далека від шанобливої. Це він змушує Сократа вдаватися до відвертої софістики, ставлячи йому запитання в такому ж стилі, в якому Сократ ставив їх своїм «жертвам». Аристіпп намагався вразити Сократа, наочно показати, що його знаменитий метод – не більше, ніж знущання. Тому не дивно, що Аристіппа не було на процесі проти Сократа, і що він не потрапив до числа близьких учнів на смертному одрі вчителя. Але, як ми побачимо далі, він все одно зберігав пам’ять про Сократа, і вважав себе його старанним учнем і послідовником.

Аристіпп при дворі Діонісія

На жаль, біографічні відомості про Аристіппа доводиться збирати по крихтах; справа тут навіть гірша, ніж зі спадщиною кініків або Ксенофонта. Після смерті Сократа ми знаходимо Аристіппа в Сіракузах, при дворі тирана Діонісія. Сюди він прибуває в амплуа професійного платного вчителя філософії, тобто «софіста». Він набуває популярності саме як «учень Сократа», великої афінської знаменитості. За цілою низкою джерел ми можемо зробити припущення, що цей переїзд стався ще до того, як Сократ помер, і, можливо, це звідти Аристіпп «надсилав» (а не приносив особисто) гроші в Афіни. З огляду на дату смерті Сократа, і час приходу Діонісія до влади, Аристіпп повинен був переїхати в Сіракузи в проміжку 405-401 рр., або побоюючись режиму «Тридцяти тиранів», або ж репресій з боку демократів, за зв’язки з Сократом. Щоправда, це не скасовує можливості й надалі переміщатися із Сіракуз в інші місця, наприклад, до себе додому, в Кірену.

Також можливо й те, що Аристіпп потрапив до Сіракуз трохи пізніше (одразу після здобуття влади Діонісій навряд-чи встиг прославитися, як меценат для філософів, для цього треба було небагато часу), а під час страти Сократа він був відсутній в Афінах з інших причин. Платон каже, що в цей момент Аристіпп перебував неподалік від Афін, на острові Егіна, де він полюбляв відпочивати в компанії своєї коханої гетери Лаїди. Після страти Сократа він уже навряд чи повертався до Афін. Римський архітектор Вітрувій у своїх знаменитих «10 книгах…» описав сцену потрапляння Аристіппа на Родос:

Коли послідовник Сократа, філософ Аристіпп, викинутий після корабельної аварії на берег острова Родосу, помітив накреслені там геометричні фігури, він, кажуть, вигукнув, звертаючись до своїх супутників: «Не впадайте у відчай! Я бачу сліди людей». З цими словами він попрямував до міста Родос і увійшов прямо в гімнасій, де за свої філософські міркування був нагороджений такими дарами, що не тільки себе самого забезпечив, а й тим, хто був разом із ним, роздобув і одяг, і все інше, необхідне для задоволення життєвих потреб. Коли ж його супутники захотіли повернутися на батьківщину і запитали його, чи не бажає він що-небудь передати додому, то він доручив їм сказати таке: «Треба забезпечувати дітей таким майном і давати їм на дорогу те, що може виплисти разом із ними навіть після корабельної аварії».

Ця історія примітна не тільки вказівкою на відмінні риси людини, за допомогою контрасту між штучним та природним (що важливо і для софістів, і для кініків), а ще й показує нам, як «байки» про філософів переходять від автора до автора. Про це ми ще говоритимемо неодноразово, але значна частина подібних історій – чиста вигадка. Ми розглядаємо їх лише через брак інших джерел, і з розрахунком на те, що кожна варіація однієї й тієї самої «байки» має свій особливий акцент, і добирається біографом невипадково, а отже може відображати якісь реальні риси філософа. Так і тут, сама історія про Родос – загалом навіть оригінальна, але підсумкове висловлювання з мораліями від Аристіппа, буквально дослівно повторює аналогічне висловлювання кініка Антисфена (ну, або скоріше це Антисфен повторює Аристіппа, бо в спадщині останнього значиться навіть книжка про корабельну аварію). Звісно, вони цілком могли використовувати одну й ту саму фразу з якогось спільного джерела, у цьому немає нічого неможливого. Але такі повтори трапляються настільки часто, що їх неможливо списати на випадкові збіги. Найімовірніше, це просто обмежена фантазія біографів на тему «а що б зробив філософ».

З цієї байки ми можемо зробити висновок, що Аристіпп залишився на Родосі, що збігається з біографічними відомостями про те, як його взяли в полон 396 року, коли перський сатрап вигнав спартанців з острова.

Під час перебування свого в Азії він потрапив у полон до сатрапа Артаферна. Хтось запитав його: «І ти не сумуєш?» – «Дурень!» – відповів Аристіпп, – «Менше, ніж будь-коли, схильний я сумувати тепер, коли мені доведеться розмовляти з Артаферном».

Артаферн це відомий сатрап Азії, який на той момент уже був мертвий. Якби Аристіппа хтось полонив, то це мав би бути інший сатрап. Але ідея байки зрозуміла. Аристіпп задоволений своїм полоном, якщо це відкриває можливість кар’єрного зростання. Усе це, за ідеєю, якраз ті події, в яких брав участь Ксенофонт, і початок яких було описано в «Анабасисі». Щоправда Ксенофонт діяв північніше, і на Родос не потрапляв. Це може означати, що Аристіпп якось пов’язаний зі спартанцями, і, мабуть, саме тому втік з Афін ще до смерті Сократа (у непрямих джерелах є зачіпки, які показують негативне ставлення до демократії, і немає нічого, що говорило б про похвалу демократам). У такому разі, він вирушив у зону впливу Персії в ті ж роки, що й Ксенофонт, що виглядає дуже підозріло. Утім, політичні погляди Аристіппа мають двоїстий характер, і далеко не факт, що «гедоністу» чимось імпонували спартанські порядки. У перський полон він міг потрапити і просто як цивільний, а в Родос приїхати через високий рівень життя в цьому місті. Що він навмисне вирушив разом із Ксенофонтом, при тому, що Ксенофонт відкрито його недолюблював – малоймовірно. Тож у нас є два варіанти подій після відходу з Афін: або Аристіпп потрапив до Сіракуз до того, як опинився на Родосі (а значить до 396 року), або вже після цієї події.

Отже, десь близько 393 року Аристіпп мав повернутися до Сіракуз (або вперше туди потрапив). Родоська історія показує нам людину, цілком близьку до Сократа за загальним вектором своїх ідей – тут і показний аскетизм, і пошана до математики, виокремлення людини з природного світу через апеляцію до розуму, та якісь сумнівні зв’язки зі спартанцями. У цей самий час Есхін, його найкращий друг із гуртка Сократа, після вимушеної втечі з Афін оселився в Мегарах (див. Мегарська школа), і зіткнувся із серйозними фінансовими проблемами. Але Аристіпп, зумівши швидко роздобути заступництво тирана Сіракуз, значно покращив своє положення та запросив Есхіна жити разом із ним при дворі. Можливо, що побічно Есхіна можна зарахувати до «кіренської школи». Якраз у цей час, приблизно до 390 р. до н.е., більшість учнів Сократа оформили власні школи в різних містах Греції, тож цілком можливо, що вже тут, у Сіракузах, свою власну школу почав формувати й Аристіпп.

Значна частина епатажних історій, пов’язаних з Аристіппом – це історії з життя при дворі. Більшість філософів зі школи Сократа, та й узагалі греків у наступних поколіннях, не любили Аристіппа переважно за безпринципність і конформізм перед обличчям сиракузького тирана (кінік Діоген за це назвав його «царським псом»), а також за любов до розкоші та спілкування з гетерами. Хоча треба визнати, що спілкування з гетерами – це відмітна риса не тільки самого Сократа, а й багатьох інших його учнів і послідовників, хоча б із тієї ж «Мегарської» школи. В окремому порядку Аристіппа засуджували за те, що він нібито «першим» з учнів Сократа почав брати гроші за навчання, ось тільки, насправді, їх брав навіть сам Сократ, і вже тим паче його учні, які буквально викладали філософію, як у школах (тобто як софісти), із партами, лавами тощо. (див. Менедем, або той же Платон, хоча останній і не за плату). Із реально значущих причин для осуду Аристіппа, які не стосувалися б самих же критиків – можна назвати лише любов до розкоші, і той факт, що Аристіпп поставив насолоду вище за чесноти.

Наприклад, скептик Тимон Фліунтський (бл. 320-230) у сатиричній збірці «Сілли» (вірші про найрізноманітніших філософів) приписує Аристіппу сластолюбство як головну рису характеру, а комедіограф Алексід (бл. 375-275) описує філософа як запеклого гульвісу. Афіней пише, що «він жив в епатажній розкоші, оббризкуючи себе дорогими парфумами, одягаючись у багатий одяг і спокушаючи багатьох жінок». Ненависть до Аристіппа була настільки сильною, що навіть кініки та платоніки, які перебували в запеклій ворожнечі один з одним, однаково зневажали його. З напів-міфічних «листів кініків» до нас дійшли вмовляння, які кінік Антисфен надіслав до Сіракуз, сподіваючись повернути Аристіппа на шлях етики чеснот. На це Аристіпп нібито відповів листом, сповненим злісної іронії:

Погано, дуже погано, Антисфене, живеться мені: та як нам не вважати, що ми потрапили в погане становище, живучи при дворі тирана, коли щодня їмо та п’ємо чудово… І ніхто не звільнить від люті Діонісія, який дивиться на мене… як на того, хто глибоко перейняв вчення Сократа… І коли ця людина перестане так чинити, сказати тобі не можу. Ти добре робиш, що турбуєшся про нещастя інших; і я, зі свого боку, радію на твоє благополуччя…

Відклади собі сушених фіг на зиму і критського ячмінного борошна: це здається кращим за золото; мийся в джерелі Еннеакрупоса і звідти ж пий воду, носи влітку і взимку один і той самий брудний плащ, як це і личить вільній людині, яка живе [в Афінах] за демократичного способу правління. … Що ж до мого божевілля, у яке я впав, дійшовши необдумано до такого сумного становища, я сам на себе вимовлю закляття, яке заслужив, щоб мені ніколи не позбутися цих зол, адже, будучи такого похилого віку і, мабуть, маючи розум, не хочу ані голодувати, ані холоднішати, ані бути в презирстві, ані відрощувати довгу бороду…

Таке ставлення до кініків підтверджується в енциклопедії «Суда», де згадувалося, що Аристіпп насміхався з постійної похмурості Антисфена (порівн. історію про радісного Демокріта і плачучого Геракліта, а також варто зазначити, що Аристіпп і Демокріт стануть основою для епікурейців, а Антисфен і Геракліт – для стоїків). Частково їхня взаємна ворожнеча і відмінності філософії зумовлені тим, що Аристіппу, виправдано чи ні, приписують учнівство у Протагора, а Антисфену – у Горгія. Тому, в особі кіренаїків і кініків, у своєрідному вигляді продовжилася боротьба афінської та італійської філософії/софістики. Та й сам Сократ ніколи не відмовлявся від задоволень, гулянок і спілкування з гетерами. Питання тільки в тому, що в «способі життя» Сократа вважати головним. Антисфен спробував розвинути шляхетні риси, його аскетизм та «етику чесноти», Аристіпп же звернув більше уваги на «ліберальні» сторони в житті Сократа (варто зауважити, що кінік Антисфен був ближчим до істини). Але що об’єднувало їх обох – вони орієнтувалися на спосіб життя Сократа, замість його абстрактно-теоретичних міркувань. Тому вони обидва, і Аристіпп, і Антисфен, були однаковими ворогами Платона, разом з його теорією ідей. Ба більше, Аристіпп прямо звинувачував Платона в несумлінному викладі ідей Сократа і навіть приписуванні йому власних винаходів:

«Наш друг не сказав би нічого подібного».

Про це говорять і сторонні джерела. Наприклад, історик Феопомп Хіоський (бл. 380-320 рр.), який застав усіх сократиків ще за життя, заявив про те, що Платон займався плагіатом діатриб Аристіппа: «Легко помітити, що більшість його діалогів не приносять користі та є неправдивими, і дуже багато списано з інших: одні – з діатриб Аристіппа, деякі – з бесід Антисфена, і багато – з Брісона Гераклейського». І це навіть попри те, що сам Феопомп був консерватором і ворогом демократів (тобто політичний союзник Платона). Враховуючи, що навіть Ксенофонт критикував Платона за вигадки, і що Ксенофонтова біографія Сократа робить останнього ближчим до софістики, аніж до версії Платона, то вельми вірогідно, що всі ці свідчення не проста вигадка. Платон далеко не найкращий біограф Сократа, і те, що більшість його учнів займалися чимось схожим на кінізм і «ксенофонтизм», зовсім не проста випадковість.

Ворожнечу між Аристіппом і Платоном підживлювало також те, що вони обидва, і Аристіпп, і Платон – одночасно перебували при дворі Діонісія. Платон сподівався зробити з тирана «освіченого монарха» та реалізувати свою утопію, але Аристіпп користувався великою повагою тирана, тоді як Платона, зрештою, продали в рабство (і викупили, за однією з версій у Лаертського, одним з кіренаїків, що подвійно іронічно).

Отже, основна фабула конфлікту Аристіппа з «сократиками» – це боротьба гедоністичного й аскетичного трактувань філософії Сократа. У випадку з Платоном – сюди додається боротьба між «практикою» і «теорією». Але перед тим, як перейти до деталей філософії Аристіппа, до «придворних історій» про гедонізм, ми спробуємо підбити підсумок щодо його біографії.

Популярною історією з життя Аристіппа було його кохання до гетири Лаїди (Лаїси) з Коринфа. Вона була років на 10 молодша за нього, і познайомилися вони, найімовірніше, ще до того моменту, як помер Сократ. Лаїда вважалася другою за освіченістю, красою і популярністю, після самої Аспасії. Якщо вірити словам Афінея: «Аристіпп щорічно проводив дні святкувань Посейдона з Лаїдою на Егіні», а в іншому місці він говорить навіть, що «більшу частину часу Аристіпп проводив на Егіні, де жив у розкоші». Якщо поїздки на Егіну прямо пов’язані з Лаїдою, то стає зрозумілим, чому під час страти Сократа Аристіпп пропадав саме на Егіні. Але навіть у цій історії не обійшлося без кініків і конфлікту шкіл. Коли слуга засуджував його, кажучи, що «ти даєш їй стільки грошей, а вона задарма спить із Діогеном-кініком», він відповідав: «Я багато дарую Лаїді для того, щоб самому користуватися нею, а не для того, щоб не користувалися інші». Кумедно, як навіть на такому сумнівному прикладі, як стосунки з гетерою, біографи примудряються показати контраст між школами.

Діоген сказав йому: – Ти, Аристіппе, спиш із публічною жінкою. Що ж, або ставай кініком, як я, або кинь її!

Патріархальний кінік ставиться до Лаїди через поняття про статус, він порівнює її із собою: бомж = повія. Не личить людям різного статусу сходитися разом. Для кініків стосунки з гетерами стали просто частиною зухвалого образу. Але Аристіпп ставиться до цього простіше. Далі ми побачимо як позитивні, так і негативні риси такого лібералізму у стосунках.

Ще одна характеристика особистості Аристіппа, дуже побічно пов’язана з його філософією, це любов до смачної їжі. Через це вважалося, що і сам Аристіпп був вправний у приготуванні страв. Про те, що Аристіпп був знавцем випічки і взагалі досвідченим кухарем, говорив Лукіан у «Продажі життів», а в «Паразиті» він навіть стверджує, що Діонісій щодня відсилав до Аристіппа своїх кухарів, щоб ті вчилися нормально готувати. Комедіограф Алексід (бл. 375-275) у своїй «Галатеї» саркастично зауважує, що якийсь учень Аристіппа не особливо просунувся в розумінні філософії, зате став майстерним у додаванні спецій. Щоправда, в перекладі це звучить дещо інакше, зате тут звучить чергове звинувачення в софістиці:

«Господар мій одного разу логос полюбив, коли хлопчиськом
був, і пробував філософом він стати. Кіренец якийсь у місті
стирчав, як говорили, Аристіпп, наймайстерніший софіст, або
скоріше чоловік, що перевершував усіх, хто тоді жив мотовством.
Господар сплатив йому талант і став учнем, але хоч науку
до кінця і не осягнув, занапастив собі трахею».

Та й Афіней називає Аристіппа «гурманом», і каже, що Платон засуджував його за обжерливість. Але навіть працюючи «кухарем» у Діонісія, Аристіпп, мабуть, регулярно відвідував Кірену, і не був строго прив’язаний до Сіракуз. Швидше за все, в Кірені він створив школу, тому що його послідовники були прив’язані до цього міста. Там же, у Кірені, у нього мала бути сім’я, і судячи з історії про його смерть – він захворів саме дорогою до Кірени, і помер або на кораблі, або вже діставшись додому. Є ціла низка повідомлень про те, що Аристіпп, як і кініки, нічого не писав, роблячи ставку на виховання за допомогою безпосереднього прикладу. Але це малоймовірно, враховуючи посилання на його твори від сторонніх авторів того ж часу. Існує кілька різних списків його творів. Лаертський вказує, що Аристіппу належало 2 книги, розбиті на 4 томи:

• «Історія Лівії» (у трьох книгах), послана Діонісію,
• Одна збірка, що містить двадцять п’ять діалогів, почасти аттичною, почасти дорійською говіркою, а саме: «Артабаз», «До потерпілих корабельну аварію», «До вигнанців», «До жебрака», «До Лаїди», «До Пора», «До Лаїди про дзеркало», «Гермій», «Сон», «До голови бенкету», «Філомел», «До домочадців», «До кривдників», «До осуджувачів», які засуджували його за любов до старого вина й гетерам, «До осуджувачів», які засуджували його за розкішний стіл, «Послання до дочки Арети», «До того, хто вправляється перед олімпійськими змаганнями», «Запитання», «Інше питання», «Слово до Діонісія», «Слово про зображення», «Слово про доньку Діонісія», «До того, хто вважає себе знечещеним», «До того, хто збирається давати поради».

Згідно з тим же Лаертським, говорили, що він написав також шість діатриб (див. вище на вказівку історика Феопомпа, що Платон списав щось «з діатриб Аристіппа»). На думку ж Сотіона і стоїка Панетія, твори його такі: «Про виховання», «Про чесноти», «Заохочення», «Артабаз», «Ті, що зазнали корабельної аварії», «Вигнанці», шість діатриб, і три (чотири?) «Слова» – «До Лаїди», «До Пора», «До Сократа» і «Про долю». Хай там як, у будь-якому разі, написав він не так уже й багато, а за назвами видно, що здебільшого це або похвали Лаїді та Діонісію, або набір тих самих байок, які ми знаємо. Є парочка творів загальнотеоретичного характеру, в дусі інших сократиків (про виховання і чесноту), але виділяється тільки історичний твір про його рідну Лівію. Де містилася його філософія у власному сенсі слова – не ясно. Можливо, її систематизували і виклали вже учні Аристіппа, а не він сам.

Свобода в філософії Аристіппа

Дуже складно описувати філософію людини, спадщина якої складається переважно з кумедних анекдотів. Тому ми спробуємо згрупувати ці історії за тематикою, і дати кожній такій групі невеликий коментар. Головне, що потрібно утримувати в умі з його біографії, це те, що він був відкритим ворогом усіх сократиків, насамперед Платона і кініків, а потім і всіх інших.

Отже, перша добірка історій про Аристіппа – це виправдання за розкіш і захист принципу товариськості (проти «автаркії» та асоціальності кініка Антисфена), зокрема й спілкування з гетерами. Майже всі наведені нижче цитати взяті з Лаертського, але заради форматування тексту, як буквально «цитати» ми використовуватимемо тільки пряме мовлення героїв, а прозові підводки до них у деяких місцях ми змінимо, а в деяких залишимо як воно було в оригіналі, але вже не зазначаючи, як цитування. Перша історія оповідає про принцип товариськості. Одного разу, коли Аристіпп проходив повз кініка Діогена, який чистив собі овочі, той, насміхаючись, сказав:

– «Якби ти вмів годуватися ось цим, тобі не довелося б прислужувати при дворах тиранів».
– «А якби ти вмів поводитися з людьми, – відповів Аристіпп, – тобі не довелося б чистити собі овочі». 

Саме тому Лаертський і каже, що Аристіпп «умів застосовуватися до всякого місця, часу або людини, граючи свою роль відповідно до всієї обстановки». І коли вже Платон дорікав йому за розкішне життя, Аристіпп запитав: «А Діонісій, по-твоєму, хіба не хороша людина?». І коли Платон погодився, то він додав: «Але ж він живе ще розкішніше, ніж я: значить, ніщо не заважає жити розкішно і водночас добре». В іншій ситуації на аналогічний закид Аристіпп відповів: «Якби розкіш була чимось поганим, її не було б на бенкетах у богів». Тим, хто засуджував його за стосунки з Лаїдою, він відповідав: «Адже це я володію Лаїдою, а не вона мною; а найкраща доля не в тому, щоб утримуватися від насолод, а в тому, щоб панувати над ними, не підкоряючись їм». Керуючись цими міркуваннями, коли він входив із хлопчиками в дім до гетери, і один із хлопчиків почервонів, Аристіпп сказав: «Не ганебно входити, ганебно не знайти сил, щоб вийти».

Про здатність Аристіппа нехтувати насолодами свідчить хоча б історія про те, як Діонісій запропонував йому вибрати одну гетеру з трьох, але Аристіпп повів із собою всіх трьох, сказавши: «Парісу погано довелося за те, що він віддав перевагу одній із трьох». Утім, кажуть, що він довів їх тільки до дверей і відпустив. «Так легко йому було і прийняти, і знехтувати». Звісно, з одного боку, такі вільні звичаї та ставлення до сексу показують його як ліберального мислителя, не в приклад Сократу. Для Аристіппа явно байдуже, незаймана перед ним, чи ні (на відміну від більшості консервативних святош-моралізаторів):

«Хіба не однаково, чи зайняти такий будинок, у якому жили багато людей, чи такий, у якому ніхто не жив? (…) І чи не однаково, чи пливти на кораблі, де вже плавали тисячі людей, чи де ще ніхто не плавав? (…) Ось так само, байдуже, чи жити з жінкою, яку вже знали багато людей, чи з такою, яку ніхто не чіпав».

Але, з іншого боку, його нігілізм набуває і суворо негативних рис. Він може запросто позбутися своїх дітей, як «мокротиння і вошей», і готовий залишити жінку з дитиною без жодних докорів сумління:

• Гетера сказала йому: «У мене від тебе дитина». – «Тобі це так само невідомо, – заперечив Аристіпп, – як якби ти йшла по очерету і сказала: «Ось ця колючка мене вколола»».
• Хтось дорікав йому за те, що він відмовився від свого сина, немов той не ним був породжений. «І харкотиння, і воші теж породжуються нами, – сказав Аристіпп, – але ми, знаючи це, все ж відкидаємо їх якомога далі за непотрібністю».

Щоправда, навіть у такій ситуації можна помітити, що за цим цинізмом схований загалом непоганий принцип – відмова від якихось «зв’язків», що формуються між дитиною та батьками, відмова від посилань на «природний» характер сім’ї. Якщо для тих же кініків дуже важливими є такі зв’язки, то для Аристіппа природа значить набагато менше. Аристіпп орієнтований на суспільний договір, і для нього «кровний» зв’язок із дитиною означає не більше, ніж будь-яке інше «природне» породження організму. Це не означає, що він проти дітей (у нього була щонайменше донька, яку він виховував і дуже любив), це означає тільки те, що не існує жодного обов’язкового автоматичного зв’язку, окрім того, який ми формуємо свідомо. Простіше кажучи, він заперечує «батьківський інстинкт» як концепцію (див. статтю про ставлення стоїків і епікурейців до теми батьківської любові).

Загалом, уже тут можна помітити, як за «розпусною» тематикою легенд про Аристіппа ховаються цікаві моменти, особливо мотив «свободи», якої досягає мудрець. Навіть вульгарні розповіді про гетерів містять у собі вельми потужні сентенції, як-от: «…найкраща доля не в тому, щоб утримуватися від насолод, а в тому, щоб володарювати над ними, не підкоряючись їм». Сюди ж належить і пафосна легенда про трьох гетер Діонісія, де за одним потужним рішенням, яке ламає задачу (взяти одразу трьох), Аристіпп одразу переходить на другий рівень перформансу (відпускає всіх, щойно епічність його характеру було доведено). Цим другим вчинком він виходить на наступний рівень, розкриваючи філософську сутність свого характеру, важливість свободи від насолод і права ними розпоряджатися. Уже тільки ця добірка історій має виражений філософський характер, що розкриває нам тему цієї самої свободи.

Іноді заведено уявляти, що якщо Аристіпп визнає тільки насолоди, то його визнання того, що потрібно жити відповідно до загальноприйнятої норми – це лише визнання страху перед зовнішнім покаранням. Його звинувачують у тому, що він просто відрізняє звичайні задоволення від задоволень, за якими слідує страждання (як-от в’язниця). Отже, приберіть закони – і тоді всі, хто мислить у дусі Аристіппа, тобто безбожники-атеїсти, одразу ж почнуть грабувати і вбивати (класичний аргумент християн проти атеїстів). З цього приводу збереглася одна з найзнаменитіших сентенцій Аристіппа. На запитання, чим філософи перевершують інших людей, він відповів:

«Якщо всі закони буде знищено, ми одні житимемо, як і раніше».

І не тому, що всередині лишається якесь розуміння «добра взагалі», або «чесноти», чого вчили кініки та інші сократики – а хоча б тому, що шкодити іншим, для людини, яка зреклася повсякденних мирських уявлень про світ, – аж ніяк не цікаво і не приємно. Хоча б тому, що поважаючи свободу своєї особистості, Аристіпп поважав також і інших. Якщо резюмувати, то не обов’язково знати, «що таке благо», щоб не чинити, як тварина; тим паче, що й сам Сократ принаймні формально казав, що «не знає». Та й чого варті тільки одні тільки знущання над Платоном, який виявився настільки обмеженим у своїй «високоморальності», що не наважився сказати про Діонісія, що той погана людина! Але ж не може ж аристократ (найдостойніший за кров’ю) бути поганим. І не можуть же боги бути поганими! Тому навіть вельми слабкі докази Аристіппа на користь насолоди так просто затикають Платону рота. Краса його діалектики не в тому, що самі аргументи сильні (ні, вони слабкі!); краса в тому, що він зумів показати ще більшу слабкість філософа, який моралізує.

Зі слів про «знищення законів» не важко зрозуміти, що філософу не потрібна держава. І не тому, що такі самі репресивні закони й так живуть у його душі (так цю фразу сприймають Демокріт і стоїки), а тому, що філософ живе за своїми власними законами, яких однаково достатньо, щоб не шкодити ближньому, навіть якщо формальної заборони для цього немає.

Щоб зрозуміти ставлення Аристіппа до питання свободи, можна залучити свідчення Ксенофонта про ставлення Аристіппа до держави. Уже з сентенції вище можна було зробити висновок, що держава не потрібна філософу. Але навіть у викладі Ксенофонта, який явно критикує Аристіппа у своєму творі, той вимовляє речі, які цілком вписуються у вищенаведені факти з його життя. У цьому діалозі Сократ ставить низку запитань про те, яким має бути ідеальний правитель, і Аристіпп відповідає йому «по-сократівськи», тобто описує «справжнього мужика» з усіма належними чеснотами. Сократ намагається натякнути, що сам Аристіпп далекий від цього образу, і що йому варто було б замислитися про свою поведінку. Але Аристіпп парирує все це, відмовившись від самої думки про владу, не роблячи різниці в тому, підлеглий ти, чи той, хто наказує. Тут лібералізм Аристіппа починає межувати зі справжнім анархізмом:

Я не ставлю себе в розряд тих, хто хоче панувати. Важка справа – добувати для себе самого, що потрібно; але лише повний безумець, здається мені, може, не задовольняючись цим, накладати на себе ще новий тягар – доставляти всім громадянам, що їм потрібно. Людина відмовляє собі в задоволенні багатьох бажань і водночас, стоячи на чолі держави, піддається покаранню в разі невиконання всіх бажань громадян: та хіба це не цілковите безумство? Держави вважають себе вправі розпоряджатися посадовими особами, як я своїми слугами: як я вважаю своїм правом, щоб слуги мені доставляли продукти удосталь, а самі нічого з них не торкалися, так і громадяни думають, що посадові особи зобов’язані доставляти їм усілякі блага в якомога більшій кількості, а самі повинні від усього цього відмовлятися. Зважаючи на це, тих, хто бажає і сам мати багато клопоту, і іншим доставляти його, я виховав би так [доброчесно, як пропонує Сократ] і поставив би в розряд придатних до влади; а вже себе я ставлю в розряд тих, хто бажає жити якомога більш вільно та приємно.
…
Я і в розряд рабів теж себе не ставлю: мені здається, є якийсь середній шлях між цими крайнощами, яким я і намагаюся йти, – шлях ні через владу, ні через рабство, а через свободу, який найвірніше веде до щастя.

Отже, філософ вільний, він знає, що йому потрібно, він має свій внутрішній стрижень, і навіть його «розпусність» на зовсім іншому рівні, ніж у звичайної людини. Вимога свободи відводить філософа від бажання правити і підкорятися. Аристіпп проти самої логіки «панування», а значить почасти він і проти держави як такої. У тому ж діалозі Ксенофонта він заявить, що через свої ліберальні принципи: «я навіть не включаю себе до числа громадян: я скрізь іноземець» (пор. космополітизм кініка Антисфена). Його «розпусність» – це такий самий суцільний філософський епатаж, як життя кініка Діогена; з тією лише різницею, що Аристіпп може запросто постояти за себе і вийти сухим із більшості ситуацій. Аристіпп – це філософ дотепності, і навіть більше, ніж будь-який інший. І що на його думку дала йому філософія, крім справжньої свободи?

«Дала здатність сміливо говорити з ким завгодно».

Саме тому, коли викладання принесло йому багато грошей, і коли Сократ запитав його: «За що тобі так багато?». Аристіпп нібито відповів: «За те саме, за що тобі так мало». Тобто за філософію, за ту саму філософію, яку Сократ не вміє підносити людям, а Аристіпп може «впарити» кому завгодно, і отримати за це суцільні похвали. Усе це показує, що в Аристіппа простежується суспільний мотив, і навіть сильніший, ніж у всіх філософів раніше, і більшості філософів після нього. Саме тому Діогену-кініку він каже: «Якби ти вмів поводитися з людьми, тобі не довелося б чистити собі овочі». Приблизно в такому самому дусі Аристіпп відповідав і на запитання, яка різниця між людьми освіченими й неосвіченими: «Така сама, як між кіньми об’їждженими й необ’їждженими»; а на запитання, чим відрізняється мудра людина від не мудрої, – відповідь була такою: «Відправ обох голяка до незнайомих людей, і ти дізнаєшся». Очевидно, що мудра людина не схибить у будь-якій, навіть найбільш нестандартній ситуації.

Розумність понад усе

Наступна добірка анекдотів про Аристіппа вже стосується теми філософії та освіти, а почасти й учнівства у Сократа. Ми вже бачили вище, що філософія, на думку Аристіппа, дала йому змогу бути товариським, і здобувати від цього користь для себе. Крім того, ми бачили, що філософія дарує людині свободу. Уже в «Родоській історії» підкреслюється, що Аристіпп визначає сутність людини через її розумну діяльність, через перетворення природи і внесення в неї чогось такого, чого без втручання людини не може бути. Варто було б припустити, що це якось пов’язано з рештою елементів його філософії, і що тільки розумна діяльність може бути воістину вільною і «гнучкою». У принципі, фрагменти з Лаертського підтверджують цю точку зору. Про сутність людини говорить уже наступна сентенція:

Він навіть говорив, що краще бути жебраком, ніж невігласом: «якщо перший позбавлений грошей, то другий позбавлений образу людського».

Вдуматися тільки! Є щось, що для Аристіппа набагато важливіше за розкішне життя! І це щось – сама філософія. Філософія, яка дає можливість вийти з будь-якої ситуації, вчить спілкуватися з різними людьми і дарує свободу, цей єдиний шлях, який веде до щастя. Або як він сам каже у фрагменті Ксенофонта: «Шлях ні через владу, ні через рабство, а через свободу, який найвірніше веде до щастя».

Але виявляється, що щастя зовсім не в грошах, і не грошима воно досягається, а радше це результат вільного життя. І те, й інше – інструменти для досягнення щастя, але інструменти зовсім різного рівня, свобода дає змогу обзавестися як грошима, так і чим завгодно ще, що може виявитися потрібним для щастя. Але ж не завжди це означає багатство, іноді воно може бути і шкідливим, іноді від багатства варто відмовитися, щоб зберегти свободу. Тому й сказав йому Стратон (а на думку інших, Платон): «Тобі одному дано ходити однаково як у мантії, так і в лахмітті». Це просто сократик, який готовий і до життя кініка, якщо потрібно, і до життя багатія, якщо є така можливість. І таку саму позицію обстоював його друг Есхін, якого вважають значно ближчим учнем Сократа.

Але найголовніший спосіб для того, щоб роздобути свободу, це, з точки зору Аристіппа, – здобуття освіти. Він безпосередньо, буквальним чином пов’язує поняття свободи й освіти. Коли хтось привів до нього в навчання сина; Аристіпп запросив за це цілих п’ятсот драхм. Батько дитини заперечив:

– «За ці гроші я можу купити раба!».
– «Купи, – сказав Аристіпп, – і в тебе буде цілих два раба».

Очевидно, що без філософії неможливе вільне життя. На запитання, чого треба навчати хороших дітей, Аристіпп відповідав: «Того, що стане в пригоді їм, коли вони виростуть». Тобто він пропонував програму софіста Протагора, навчати тільки того, що корисно (принцип користі, див. утилітаризм), а не всього підряд. Тож тим, хто хвалився великими знаннями, він відповідав: «Тому що людина дуже багато їсть, вона не стає здоровішою, ніж та, що задовольняється тільки необхідним: точно так само і вчений – це не той, хто багато читає, а той, хто читає з користю». І коли хтось запитав його, чим стане кращим його син, здобувши освіту, він сказав: «Принаймні тим, що не сидітиме в театрі, як камінь на камені». У цій історії Аристіпп прямо вказує на небайдужість до питань мистецтва. Він вважає важливою рисою освіченої людини – вміння отримувати насолоду від театральних вистав; а для цього потрібно було щонайменше розбиратися в історії та міфології.

Щоправда, можна припустити, що коло корисних предметів для Аристіппа було далеким від реально прагматичних речей. У цьому плані він має бути ближчим до Сократа, ніж до Протагора. Замість конкретних наук він надавав перевагу одній лише філософії. Тому тих, хто опанував звичайне коло знань, а філософією нехтував, він уподібнював нареченим Пенелопи, що зуміли підпорядкувати собі Меланто, Полідору та решту рабинь, але не могли домогтися шлюбу з їхньою пані. Філософія – цариця всіх наук. В окремих фрагментах ми бачимо навіть те, як Аристіпп відкидає не тільки науки про словоблуддя, а й фізичні науки, через їхню однакову марність для життя (буквально такий самий підхід проповідував Сократ). Тож, приєднуючись до «сократиків» у своїх поглядах на значущість філософії, Аристіпп висловлює безліч сентенцій про перевагу філософа над натовпом. Наприклад, коли Аристіпп плив на кораблі до Коринфа, його заскочила буря і він страшенно перелякався. Хтось із екіпажу сказав: «Нам, простим людям, не страшно, а ви філософи, боїтеся?». Аристіпп на це відповів:

«Ми обидва турбуємося про свої душі, але душі-то у нас не однакової цінності».

Зрозуміло, що людина, яка володіє особливим знанням, філософією, це вже більше, ніж просто людина – вона стає напів-богом. Сьогодні б сказали, що людиною не народжуються, а стають («Людиною» з великої літери), і в такій формі це зазвичай вважається менш образливим для «натовпу» (насправді ні…). Щось у такому дусі має на увазі й Аристіпп, тільки «справжня людина» для нього філософ. Із цих же історій ми бачимо, що він не був проти сократівських концепцій про чесноти. Своїй дочці Ареті (ім’я від слова «арете» – чеснота) він давав аскетичні настанови, привчаючи її зневажати всяку надмірність.

Він засуджував людей за те, що під час купівлі вони перевіряють, чи добре дзвенить посуд, і не дбають перевірити, чи добре живе людина.

Не забував Аристіпп і про самого Сократа, чиїм учнем завжди продовжував себе вважати. Про це говорить історія про суд над Аристіппом. Оратор, який захищав Аристіппа на суді й виграв процес, запитував його: «Що хорошого зробив тобі Сократ?» – «Завдяки йому, відповідав Аристіпп, – усе, що ти говорив на мою користь, було правдою». А на запитання, як помер Сократ, він сказав: «Так, як і я бажав би померти». Як ми вже говорили, цілком у дусі Сократа і кініків, Аристіпп не любив надмірно мудровані науки, і тому від будь-яких інтелектуальних ігор відмовлявся з порога. Так, коли хтось запропонував йому завдання і сказав: «Розплутай!» – він вигукнув: «Навіщо, дурню, хочеш ти розплутати вузол, який, навіть заплутаний, завдає нам стільки клопоту?» (пор. Менедем).

Отже, давайте підведемо якийсь проміжний підсумок. Вище ми бачили, що Аристіпп розвивав тему «свободи» (володарювання над насолодами, а не підпорядкування їм), етичної сталості мудреця за умов відсутності «чорно-білої» чесноти та важливість товариськості для життя. Тепер же ми бачимо, що Аристіпп також вважав найважливішою метою філософії – розумність. Що саме за допомогою розумності філософія робить людину по-справжньому вільною. Він намагається доводити, що філософія стоїть вище за всі приватні науки. Аристіпп знову повторює класичну думку, що багатознання не навчає розуму; однак ми побачимо, що сам був вельми освічений. Саме філософія робить душу філософа ціннішою, ніж душу обивателя; менш «дріб’язковою» і більш «піднесеною». Уже Аристіпп, як ми бачимо, піддав сумніву користь занять логічними та діалектичними вправами, і вважає, що головним критерієм оцінки людини є її «етика», стиль життя. Ми також бачимо, що він цілком міг (незважаючи на показну розпусту) привчати своїх дітей до поміркованості, очевидно, якраз для виховання тієї самої «свободи»; а також і те, що він міг викладати не тільки вчення своєї школи, а й корисні предмети для тих, кому потрібні конкретні знання. Завдяки цьому він, як і софісти, непогано заробляв. Але навіть незважаючи на цю «софістичність», Аристіпп був вірний ідеям Сократа і шанував свого вчителя.

Особливо гарно виглядає той момент, коли хтось запитав у Аристіппа, чим стане кращим його син, здобувши освіту, він сказав: «Принаймні тим, що не сидітиме в театрі, як камінь на камені». Ось для чого щонайменше потрібна освіченість – для глибокого розуміння речей і отримання насолоди (!) цим розумінням. Почасти це перегукується з темою нашої роботи «Про гнів». Іншими словами, Аристіпп не відкидає «розум» на догоду «насолодам». Він отримує задоволення від застосування власної розумності, з неї ж він черпає і свою свободу, і своє багатство.

Гедонізм в філософії Аристіппа

Тепер ми бачимо, що Аристіпп вважав головними цінностями – розумне життя і свободу. І те, й інше, досягається через філософські вправи, через аскетичний спосіб життя, піднесення над потребами звичайних людей. Аристіпп ставиться до філософії Сократа, як до інструменту, важливого інструменту, який приводить людину до щастя. Але саме щастя він відокремлює від способу його досягнення. Мета всього – насолоди, а не самі страждання, як такі. Саме за це Аристіпп і висміює кініків, що вони страждають без жодних плюсів після пережитих мук. Дискомфорт перетворюється для них на самоціль, тоді як для Аристіппа, готовність зазнавати проблем – це лише умова для справжньої свободи. Але однією із вторинних умов досягнення хорошого життя, все таки, є гроші. Тому в анекдотах про Аристіппа грошам присвячено чимало місця. У цих історіях ми бачимо вже більш класичний гедонізм. Але навіть тут ми побачимо радше філософа, ніж жадібного до грошей гульвісу. Сам Аристіпп до свого становища ставився з дивовижною легкістю. Тим, хто звинувачував його за те, що він від Сократа пішов до Діонісія, він заперечив: «Але до Сократа я приходив для вчення, до Діонісія – для розваг». Тобто не йдеться про якусь зраду філософії, він навіть пишається тим, що саме завдяки знанню філософії отримує своє місце біля тирана. Якби не було цього знання – не було б і грошей. Ця байка звучить ще у двох версіях:

На запитання Діонісія, навіщо він завітав, він відповів: «Щоб поділитися тим, що в мене є, і поживитися тим, чого в мене немає». Інші передають його відповідь так: «Коли я потребував мудрості, я прийшов до Сократа; зараз я потребую грошей і ось прийшов до тебе».

У ще одній версії цієї історії, яка, щоправда, може стосуватися вже якихось інших прохань, а далеко не першої їхньої зустрічі, Аристіпп знову попросив у Діонісія грошей, а той зауважив: «Ти ж кажеш, що мудрець не відає потреби». – «Дай мені грошей, – перебив Аристіпп, – а потім ми розберемо це питання », – і, отримавши гроші, – «Ось бачиш, я й справді не відаю потреби». Загалом, ці байки малюють Аристіппа дотепним пройдисвітом, але при цьому не можна сказати, що ядро його філософії сильно відрізняється від Сократа. Коли Діонісій таки дав йому грошей, а Платону натомість – книжку; у відповідь на закиди у своїй Аристіпп сказав:

«Значить, мені потрібніші гроші, а Платону – книга».

Цей момент можна зрозуміти неправильно, вважаючи, що Аристіпп знехтував вченням заради задоволень. Але насправді він не означає нічого, окрім жарту в бік Платона; що той, мовляв, тупуватий, і що йому ще потрібні для навчання книжки. Тоді як Аристіпп і без цих книжок – мудрець (а можливо, й читав їх), тож може спокійно насолоджуватися насолодами, доки Платон штудіюватиме речі, яких уже соромно не знати. Це трактування розумніше хоча б тому, що в іншому випадку коментар не мав би сенсу, і просто означав би тавтологію, повторення того, що і так фактично сталося. І знову, Аристіпп наголошує, що він користується грошима розумно, що він «вищий» за просту жадібність, і що гра в доброчесність – уже пройдений етап.

Також чимало моментів говорять про те, що Аристіпп тиснув на опонентів тим, що їм не подобається суспільна оцінка розкоші, а не сама розкіш. Якби «лобстер» коштував стільки ж, скільки і хліб – у його поїданні ніхто б не побачив нічого поганого. Тобто проста їжа та інший показний аскетизм кращі тільки для підігрівання особистого его, і потрібні тільки для підкреслення контрасту з тим, що «прийнято вважати» розкішним. Ну або це працює на контрасті з «обивателями», які заздрять. Таких прикладів досить багато:

• Людину, яка засуджувала розкіш його столу, він запитав: «А хіба ти відмовився б купити все це за три обола?». «Звичайно, ні», – відповів той. «Значить, просто тобі дорожчі гроші, ніж мені насолода».
• Кажуть, що одного разу він велів купити куріпку за п’ятдесят драхм. Коли хтось став засуджувати його за це, він запитав: «А якби вона коштувала обол, ти купив би її?». Співрозмовник не заперечував. «А для мене, – сказав Аристіпп, – п’ятдесят драхм не дорожче обола».
• Одного разу до нього зайшов софіст Поліксен і, побачивши в нього жінок і розкішний стіл, почав усіляко лаяти його. Аристіпп, почекавши трохи, запитав: «А чи не можеш нині і ти побути з нами?» – і коли той погодився, то сказав: «Що ж ти лаєшся? Як видно, не розкіш тобі не до вподоби, а витрати!».

Про його ставлення до грошей найкраще говорить історія, яку варто знову повторити тут повністю:

• Одного разу в дорозі в Аристіппа втомився раб, який ніс його гроші. «Викинь зайве, – сказав йому Аристіпп, – і неси скільки можеш».
• Іншим разом, коли він плив на кораблі й побачив, що корабель цей розбійницький, він узяв свої гроші, почав їх перераховувати і потім, немов ненароком, впустив у море, а сам розсипався в голосіннях. Дехто додає, ніби він при цьому сказав, що краще золоту загинути через Аристіппа, ніж Аристіппу – через золото.

Іншими словами, для Аристіппа гроші не мають цінності самі по собі, це лише інструмент. Радше ті, хто його засуджують – рахують кожну копійку, і проявляють у цьому більше меркантильності. Практично кожна притча про гедонізм має подвійний бік, і показує нам якусь цілком філософську ідею. Наприклад, навіть коли нам показують, що Аристіпп бере в борг (наче натякаючи нам, що він не віддає борги), то він нібито додавав, що «бере гроші в друзів не для своєї користі, а для того, щоб навчити їх самих, як треба користуватися грошима». Начебто дурниця, але й тут є другий сенс. Гроші потрібні не для того, щоб тримати їх у засіках і суто особисто насолоджуватися. Якщо є щось «зайве» – то їх варто витратити на друзів, або на суспільне благо. Вони не мають накопичуватися (див. аргументацію софістів, а потім як Ксенофонт рекомендує зворотне, тобто накопичення). Точно також і в наступній сентенції:

• Хтось сказав, що завжди бачить філософів перед дверима багатіїв. «Але ж і лікарі, – сказав Аристіпп, ходять до дверей хворих, і все одно всякий волів би бути не хворим, а лікарем».
• А коли вже сам Діонісій запитав, чому філософи ходять до дверей багатіїв, а не багатії – до дверей філософів, він відповів: «Тому що одні знають, що їм потрібно, а інші не знають».

Начебто це проста відмазка, щоб виправдати свої прохання милостині. Але з іншого боку – це ранній приклад того, як філософію порівнюють із лікарською справою, що філософ це лікар душевних хвороб. Тобто це ранній приклад терапевтичної властивості філософії, чим згодом користуватимуться як епікурейці, так і стоїки.

Принцип гедоністичного обчислення

Останнє, що виокремлює Аристіппа як гедоніста – це його ставлення, як не дивно, до питання запаху справжнього чоловіка. Як відомо зі «Спогадів…» Ксенофонта, Сократ вважав, що чоловік повинен пахнути потом, як свідчення його працьовитості. А будь-яка не-природна річ, як-от запах парфумів, приправа для їжі, прикраси для тіла чи косметика для жінок, усе це засуджується. Але коли один з учнів Сократа, Федон з Еліди, закинув Аристіппу за те, що він пахне парфумами (яка нахабство, яка жінкоподібність!), він відповів:

«Це я, нещасний, а ще нещасніший за мене перський цар. Але подумай, адже якщо всі інші живі істоти не стають гіршими від пахощів, то й людина теж. А розпусники, через яких добрі наші притирання користуються поганою славою, нехай загинуть злою загибеллю!».

Цей анекдот вочевидь має на меті приниження Аристіппа, але в цьому може побачити приниження тільки такий оскаженілий консерватор, як Платон. Наприклад, одного разу Діонісій наказав усім вдягнути червоне вбрання і почати танець. Платон відмовився, заявивши: «Ні, я не в силах жінкою одягнутися!». Але Аристіпп прийняв сукню і, пускаючись у танок, влучно заперечив:

«…Чиста душею
І у Вакховому танці не розбеститься».

У ще одній історії Діонісій зажадав, щоб Аристіпп сказав що-небудь філософське. «Смішно, – сказав Аристіпп, – що ти в мене вчишся, як треба говорити, і сам мене повчаєш, коли треба говорити». На це Діонісій розсердився і велів Аристіппу зайняти найдальше місце за столом. «Що за пошану хочеш ти надати цьому місцю!» – сказав Аристіпп. Цей анекдот із Лаертського в іншому вигляді передає Афіней:

Гегесандр каже, що одного разу йому відвели ложе в темному кутку, але він стерпів це, і коли Діонісій запитав у нього, що він думає про місце, яке дали йому сьогодні, порівняно з тим, яким його вшанували днем раніше, Аристіпп відповів, що вони однакові. «Бо вчорашнє, – сказав він, – нині не в пошані, оскільки воно далеко від мене, хоча вчора воно було найпочеснішим з усіх через моє перебування на ньому, а сьогоднішнє стало найславетнішим через мене, хоча вчора воно було не в пошані, бо мене не було там».

У цьому випадку, Аристіпп намагається показати, що його не можна принизити таким символічним вчинком, оскільки не місце прикрашає людину, а людина – місце. І знову за анекдотами ховається етична позиція, яка тепер вказує на деяку подобу кінічної «автаркії».

Але найжорсткіша версія принижень Аристіппа, і напевно найвідоміша, це історія про плювок в обличчя. Коли Діонісій плюнув у нього, то Аристіпп це стерпів, і коли когось за це засуджували, він сказав: «Рибалки підставляють себе бризкам моря, щоб зловити дрібну рибку; чи я не винесу бризок слини, бажаючи спіймати велику рибу?». Загалом, сам по собі цей епізод непоганий, бо показує, що такі речі, як гордість, – нічого не варті. Якщо, наприклад, для порятунку життя друга треба всього лише впасти на коліна і поцілувати чийсь чобіт, то хіба це велика ціна? І подібна історія теж присутня серед історій про Аристіппа:

Одного разу Аристіпп заступався перед Діонісієм за свого друга і, не добившись успіху, кинувся до його ніг. Коли хтось став над ним сміятися, він сказав: «Не я винен, а Діонісій, у якого вуха на ногах ростуть».

Начебто контраст створюється такий, що той самий Платон, який вдає з себе маскулінного «мачо», має виглядати виграшніше. Але Платон, як ми пам’ятаємо, закінчив потраплянням у рабство, і, найімовірніше, якби його друг опинився в біді, він би кинув його, аби самому не «принижуватися». Такі витрати гри в «справжнього мужика». Взагалі ідея Аристіппа проста, і вона вже в різній формі зустрічалася в інших тематичних добірках – якщо можна перетерпіти зараз небагато, щоб потім отримати набагато більше, то це варте того. Виходить, що він запроваджує гедоністичне числення, яке пізніше активно використовуватимуть епікурейці. Невеликі страждання зараз можуть послужити джерелом великих задоволень у майбутньому. Але критиці саме концепції гордості, Аристіпп, мабуть, відводив особливе місце, бо буквально про це ж історія сварки і примирення з Есхіном-сократиком. Посварившись з Есхіном, трохи згодом він запропонував:

– «Чи не помиритися нам, і чи не припинити суперечки, або ти чекаєш, поки хто-небудь не помирить нас за чашею вина?».
– «Я готовий», – сказав Есхін.
– «Так пам’ятай же, що це я перший пішов тобі назустріч, хоч я і старший за тебе».
– «Клянуся Герой, – вигукнув Есхін, – ти говориш розумно і поводишся набагато краще, ніж я: бо я поклав початок ворожнечі, а ти – дружбі».

Хоча, незважаючи на все це, в кількох анекдотах ми знаходимо, що і сам Аристіпп мав певну гордість і міг поводитися анітрохи не краще за того ж Діонісія. Саме тому на запитання, чому Діонісій незадоволений ним, він відповів: «Тому ж, чому всі інші незадоволені Діонісієм». Серед історій, де Аристіпп копіює поведінку тирана, можна згадати чергову історію з плювком (яку, щоправда, також приписують кініку Діогену):

Сім, скарбник Діонісія, – був він фригієць і людина огидна – показував Аристіппу пишні кімнати з мозаїчними підлогами; Аристіпп кашлянув і сплюнув йому в обличчя, а у відповідь на його лють сказав: «Ніде не було більш відповідного місця».

Підведення підсумків

А про гордість Аристіппа найкраще говорить історія, що стосується головної теми всієї його філософії – свободи. Коли Діонісій прочитав йому вірш: «Адже хто під царську вступає покров, Той раб царю, хоч він прийшов вільним». Аристіпп перебив його, і сказав:

«Не раб царю, якщо він прийшов вільним».

Спробуймо підбити певний підсумок усієї філософії Аристіппа. Центральна тема його філософії полягає в тому, що мета життя людини і вище благо полягає в насолоді та задоволенні; саме щастя досягається шляхом розумної свідомої поведінки, спрямованої до цієї мети. Філософія є практична наука щастя, мистецтво правильно насолоджуватися. Як про це говорить Афіней у «Бенкеті софістів»: «Аристіпп учив, що задоволення – мета, і в цьому щастя, і що воно триває мить; як марнотрат, він не згадував про минулі насолоди, не очікував і майбутніх, але єдиним благом судив теперішнє, вважаючи і минуле, і майбутнє задоволення недоречним, бо першого більше нема, а другого ще нема, і невідомо коли буде; звідси любителі розкоші мусять цінувати тільки те, що їм перепадає зараз». Вражає те, що Аристіпп уже тоді відстоював єдину адекватну концепцію часу, як простої міри руху, як чогось, що не існує ніде, крім нашого розуму. Цей підхід до часу пізніше підхопить Епікур, тоді як більшість їхніх опонентів усерйоз віритимуть у час як в існуючу об’єктивно сутність, що має в собі актуально як майбутнє, так і минуле (з найменших дурниць, що це означає, можна згадати бодай потенційну можливість мандрівок у часі).

Кінцевим благом він оголошував плавний рух, що сприймається відчуттям.

На відміну від атомістів, Демокріта й Епікура, які навчали, що насолода має негативний характер (відсутність страждання); що щастя полягає в спокої духу, за Аристіппом, такий байдужий і нечуттєвий стан був би подібний до сну або навіть смерті. Насолода є позитивним задоволенням. Пізнання в системі Аристіппа ґрунтується на самих лише сприйняттях (сенсуалізм, який уперше в чистому вигляді зустрічається у Протагора); і хоча причини сприйняття (а це, вочевидь, матерія) непізнавані, не виключено, що це відбувається через їхню невидимість, а відтак – атомізм (стосовно пізніх киренаїків ми знаємо, що вони також розділяли атомістичну теорію, про це говорить Плутарх, тож чому б це не належало й до Аристіппа?). Саме з сенсуалізму і походить та логіка, згідно з якою, значення мають тільки задоволення і страждання (чуттєві сприйняття); тому, майже всі історично існуючі сенсуалісти, закінчують етичними поглядами, схожими на етику кіренаїків. Фактично, система Аристіппа є першим завершеним архетипом сенсуалізму, бо в системах Геракліта і Протагора – сенсуалізм не впливав на решту системи поглядів настільки глибоко.

Саме сенсуалізм міг стати однією з причин того, чому Аристіпп міг скептично ставитися до дослідження природи. Те, що він заперечував разом із фізикою ще й математику, начебто показує, що засуджуючи невігластво – Аристіпп сам був невігласом. Але все не так просто. Як прихильність, так і відраза до математики, мають суто філософські підстави і майже ніяк не відображають розум або дурість, як це заведено уявляти сьогодні. Для філософії, математика – це лише один із способів доказу філософських ідей раціоналізму, виразником яких був на той час Платон, супротивник Аристіппа. Заперечуючи математику, Аристіпп навіював своїм слухачам заперечення платонізму; таким був позитивний бік цього заперечення, а негативний полягав лише в можливому незнанні математики (що не так уже й смертельно, тим паче для стародавнього грека).

Щодо звинувачень у гедонізмі, ми вже бачили, що нещастя полягає не в насолодах як таких, а в поневоленні ними людини. Тому «найкраща доля не в тому, щоб утримуватися від насолод, а в тому, щоб володарювати над ними, не підкоряючись їм». Навіть відомий римський поет Квінт Горацій Флакк (I ст. до н. е.), на відміну від більшості тих, хто писав про Аристіппа, вихваляв філософа і писав про себе:

«Непомітно знову до повчань скачуся Аристіппа – Речі собі підпорядкувати, а не їм підкорятися намагаюся».

Це не просто висловлювання про свободу, у ньому прихований набагато більший потенціал, бо почасти він відповідає на проблему «відчуження», поставлену Карлом Марксом і Еріхом Фроммом у філософії Нового часу.

Виходить, якщо зробити коротке резюме всіх поглядів Аристіппа, то:

1. Це філософ-гедоніст, метою якого є щастя.
2. Щастя полягає в насолоді. І ця насолода активна, тілесна і плавна.
3. Шлях до насолоди відкривається за допомогою вільного життя, в т.ч. можливості знехтувати будь-якою потребою.
4. Щоб здобути свободу, потрібен розум, одержуваний філософією.

Сама ця філософія по суті матеріалістична, в її теорію пізнання закладений сенсуалізм, а в теорію вибору – утилітаризм. У політиці він сповідує щось, що нагадує лібералізм і анархізм, хоча загалом компліментарно ставиться до монархії та засуджує демократію через те, що за демократії рішення приймають не філософи, а «натовп». Це останнє – напевно єдина значуща відмінність між Аристіппом і Протагором. У більш деталізованому вигляді вся ця філософія постає вже в роботах учнів Аристіппа, у власне «школі кіренаїків», яку ми розглянемо вже окремо, в її розвитку і поступовій асиміляції школою Епікура.