ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2024 році

Версія російською мовою

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Антична філософія: аристократичний наступ»:

• Вступ (історичний контекст, Аристофан, Критій, Алківіад тощо).
• Перша частина (філософія Сократа).
• Друга частина (елідська і мегарська школи) – ви тут.
• Третя частина (кініки).
  
  • Антисфен.
  • Діоген і школа кініків.
• Четверта частина (контр-наступ, кіренаїки).
• П’ята частина (філософія Ксенофонта).
• Шоста частина (Платон).

Перш ніж перейти до розгляду філософії «сократиків», важливо нагадати про дві події з суспільного життя Греції, які безпосередньо вплинуть на розвиток афінської філософії. По-перше, подорож Парменіда та Зенона (елеати) з Італії до Греції. Близько 450 р. до н.е. вони читали публічні лекції в Афінах, і там їх мав слухати молодий Сократ. Нагадаємо, що особливістю елеатів було знецінення значення чуттєвого (п’яти відчуттів) на користь розуму, вважаючи чуттєве пізнання повністю хибним. Вони стануть першими, хто почне стверджувати, що існує певний вимір реального світу за межами того, що можна сприймати відчуттями; що ця вічна, незмінна і нетлінна дійсність може бути осягнута тільки за допомогою logos (розуму). А Зенон, відомий творець логічних парадоксів («апорій»), якщо вірити Платону, виступав як софіст, з позиціями «за і проти» двох протилежних тез. Тому й Арістотель пізніше назве його першим «діалектиком» і ставитиметься, як до софіста. Усе це вплине на сократиків, і як ми побачимо далі, на деякі з сократичних шкіл.

Друга важлива подія, це розгром піфагорійців в Італії. Після цього частина з них переїхала до материкової Греції, зокрема Філолай перебрався до Фів. Піфагорійці були неймовірно масовою школою в Італії, а з 440-х років вони заполонили саму Грецію, тож їх сприймали однією з основних шкіл у Греції взагалі. Про те, як піфагореїзм, з їхньою філософією чисел і переселенням душ – пов’язаний з ідеалізмом, і про те, чому їхнє вчення було легко синтезувати з філософією елеатів; про це ми вже говорили в розділі про «філософію канону», і це речі багато в чому самоочевидні. Водночас з Італії до Греції переїжджає і «правий» софіст Горгій, а одним із найпопулярніших філософів у принципі вважається Емпедокл (порівняно адекватний, але теж італієць, який, до того ж, вірить у переселення душ). Таким чином, до 440-х років різко наростає вплив італійської філософії на суспільну свідомість жителів материка. Результатом цього впливу стають Сократ і «сократичні школи». Не варто також забувати про те, що в цей час Грецією ходить помітна кількість послідовників Геракліта, тож філософське життя в Афінах уже тоді було дуже строкатим. Тому не можна стверджувати, що в 440-ті роки в Афінах цілком домінував Протагор і його товариші.

Як і в багатьох інших софістів – у Сократа була значна кількість учнів, а рахунок їм йде на десятки, і про багатьох ми не знаємо абсолютно нічого. Але ситуація з учнями Сократа трохи краща, ніж із софістами, тому що історикам було важливо описувати життя Сократа, Платона та інших «зіркових» персонажів, і тому в кадр потрапляли також ті люди, що їх оточували. Учні решти софістів практично не дійшли до нас, а якщо навіть дійшли, то на рівні окремих згадок, порожніх імен, або ж як «чисті» оратори та ритори, мало пов’язані з філософією чи політикою. Багато в чому, саме через це у класичних софістів закріпилася репутація риторів, і ці слова почали використовувати як синоніми, хоча це і не зовсім вірно (далі ми ще побачимо, як багато послідовників Сократа займалися риторикою на професійному рівні). У більш рідкісних випадках, учні софістів залишилися в історії як «сократики», вже після переходу до Сократа. Але як ми вже говорили, і сам Сократ, і всі «сократики», та й софісти разом із ними – частина одного й того ж культурного явища. А саме, тенденції до зростання значення гуманітарних питань, замість старих акцентів на теологію і натурфілософію. Крім того, саме з появою софістів/сократиків починається формування філософії, як спеціалізованої дисципліни. Софісти відкрили новий період в історії людської думки, стали авангардом гуманістичної революції, а Сократ зі своїми учнями спробував на цьому ж полі «приборкати» всі надмірності, надмірні, на його погляд, лібералізм і новаторство софістів.

Але з огляду на те, що й сам Сократ був софістом, нехай і консервативним, анти-ліберальним, або, можна сказати, «правим» – то не дивно, що багато хто з учнів Сократа, відкидаючи найхарактерніші елементи його вчення, і не поділяючи його консерватизм, – стали як дві краплі води схожі на найзвичайнісіньких софістів. Виходить, що всередині самих «сократиків» стався такий самий розкол, який стався всередині «софістів» і який трапився раніше в середовищі «натурфілософів». Частина з учнів Сократа виявилися продовжувачами консервативних тенденцій, а частина – перекинулися на бік ліберального індивідуалізму, і стали слабко відрізнятися від звичайних софістів. Як правило, ми судимо про сократиків, та й про софістів теж, через призму оцінок Платона і, меншою мірою, Ксенофонта, і уявляємо їх, як еталонних виразників вчення Сократа. Але ця картина сильно змінюється, якщо врахувати все різноманіття його послідовників.

Критон, та головні спонсори Сократа

Отже, переходимо ближче до суті. Це може здивувати, але найвірніші та найближчі учні Сократа – це не Платон, не Ксенофонт і навіть не Антисфен з Аристіппом, а якраз усі ті люди, яких ніхто вже не пам’ятає. Першим кого потрібно розглянути – це людина, без якої ніякої «сократичної» філософії не було б зовсім. Ровесник і друг дитинства Сократа на ім’я Критон (бл. 469-390 рр.), який, на відміну від Сократа, став дуже багатою людиною. Оскільки це ровесник Сократа, то вважається, що він був і найстаршим з усіх його учнів. Це він нібито першим побачив у Сократі мудреця, після чого став допомагати йому матеріально (жодного разу не як плата за навчання, адже це ж, як відомо, доля софістів). До цього моменту Сократ працював скульптором, перейнявши професію свого батька. Щедрість Критона дозволила Сократу присвятити себе філософії, більше не відволікаючись ні на що інше. Як каже Лаертський, Критон «звільнив його з майстерні». Сам же Критон ніколи не вважався якимось значним учнем Сократа, бо в усіх відомих згадках про бесіди Критона і Сократа, вони спілкувалися на прагматичні теми, далекі від абстрактної філософії.

Але було б дуже дивно, якби Критон не був його учнем. Про його учнівство говорить буквально все. У кращому випадку, якщо навіть погоджуватися з Платоном, він був не дуже здібним учнем, але все таки був ним. Цілком можливо, що Платон просто заздрив Критону через його значущу роль у гуртку Сократа і принижував його здібності у своїх діалогах. Ми знаємо, що любов і повага Критона до Сократа були настільки сильні, що навіть усі його діти були слухачами Сократа. Таким чином Сократ відплатив своєму спонсору за підтримку. Він навчав його сина Критобула, а також, якщо вірити Лаертському, Гермогена та Епігена (які за деякими сучасними версіями не були синами Критона). Їхні постаті ми розглянемо трохи далі в окремому порядку. За однією з версій, Критон, на прохання Сократа, викупив із рабства майбутнього засновника елідської філософської школи – Федона. Загалом Критон написав 17 «сократичних діалогів», від яких дійшли тільки назви:

• «Про те, що люди не від навчання доброчесні»; «Про надлишок»; «Що потрібно людині, або Політик»: «Про прекрасне»; «Про погану поведінку»; «Про впорядкування»; «Про закон»; «Про божественне»; «Про мистецтва»; «Про згуртованість»; «Про мудрість»; «Протагор, або Політик»; «Про грамоту»; «Про поезію»; «Про вчення»; «Про знання, або Про науку»; «Про пізнання».

Тематика цілком типова для «сократика», і подекуди збігається з тематикою творів Ксенофонта й Антисфена. Впадає в око, що окрім стандартних моралізаторських тем і питань державного управління, тут є твори на теми мистецтва, поезії, науки. Звісно, не факт, що ці теми розглядалися зі схваленням, він міг і критикувати поетів та вчених. Але сама тематика вже про щось говорить. Щонайменше про те, що Критон мав опікуватися не тільки «прагматичними» питаннями для бізнесмена, а й цілком «піднесеною» проблематикою. Найцікавіша в цьому списку назва – «Про те, що люди не від навчання доброчесні». Виходить, що Критон підтримав одну з головних консервативних відмінностей сократиків від класичних софістів, принаймні він погоджується з тією гілкою учнів Сократа, до якої належав Платон. Якщо софісти вірили, що чеснотам можна навчити, через поширення філософії та своєрідну Просвіту – то тут уже йдеться про вродженість моральності (яку Сократ і виявляє, допомігши «народжувати», наче повивальну бабцю, оцей його славнозвісний метод «мейєвтики»), а це прямо веде до визнання того, що аристократи (чи, як варіант, філософи) шляхетні від природи, а чернь ніколи не зможе стати кращою. Друга за значимістю назва – це діалог «Протагор, або Політик». По-перше, вона показує, що все-таки основним інтересом Протагора була політика, навчання громадян державним справам, а по-друге, що очевидно, це був полемічний твір проти софістів, який висміює їхню бездарність у сфері політики. Усе це виглядає буквально як демо-версія філософії Платона; та чи випадково?

Під час суду над Сократом Критон хотів заплатити штраф за вчителя (30 мін), а після його засудження він був готовий підкупити варту, щоб звільнити його. Далі, Сократа планували перевезти до Фессалії, де в Критона були віддані друзі (одна з головних евакуаційних точок для прихильників аристократії, і там же тривалий час викладав «правий», тобто «італійський» софіст Горгій). За версією Лаертського, ініціатива з порятунку Сократа виходила від іншого учня – Есхіна. Але версія за участю Критона звучить трохи правдоподібніше, враховуючи його зв’язки і багатство. А коли Сократ відмовився тікати з Афін, Критон разом із сином був присутній під час описаної у «Федоні» розмови Сократа перед стратою з учнями. До Критона були звернені останні слова Сократа; а після смерті Сократа це Критон закрив мертвому другові та вчителю очі й рот. Чи можна уявити, що в гуртку Сократа був хоч хтось більш значущий, ніж Критон? Навряд чи, але ні він сам, ні його діти – після смерті Сократа не фігурують, як філософські величини.

Серед важливих постатей у гуртку Сократа, які також були заможними й могли активно його спонсорувати (не софіст, не за плату), були члени сім’ї Платона, наприклад, два майбутніх лідери «Тиранії тридцяти» – Критій та Харікл (про таких, «поганих» учнів Сократа ми поговоримо окремо). Критій при цьому буде навіть вважатися представником «молодших софістів», при чому чи не найбільшим і хрестоматійним. Чи збіг, що еталонний «молодший софіст» – родич Платона й учень Сократа? Але зараз нас цікавить інший представник цієї радикально-правої сімейки, старший брат Платона – Главкон з Афін (бл. 445-380 рр.). Свою популярність він здобув як співрозмовник Сократа в діалозі Платона «Держава». З цього ж діалогу ми дізнаємося, що Главкон був музикантом і міг правильно відповісти на запитання з музичної теорії або гармонійної пропорції (пор. піфагореїзм). Також у цьому діалозі Сократ стверджує, що у себе вдома Главкон утримував мисливських собак і безліч птахів цінних порід, а також займався їхнім розведенням (див. яку роль полюванню відводить аристократ Ксенофонт). Окрім очевидного аристократичного коріння та інтересів, він був ероменосом поета й державного діяча Критія, його двоюрідного дядька й майбутнього тирана Афін, а тому вважається дуже ймовірним, що він сам долучився до олігархічного угруповання дядька після закінчення Пелопонеської війни (але, на відміну від Критія, пережив її падіння). «Ероменос» – це буквально “коханий”, тобто він був хлопчиком для сексуальних утіх Критія. Як і багато філософів того періоду, вважається, що Главкон воював і навіть відзначився в битві при Мегарі, яка могла бути битвою 424 р. до н. е. (але могла бути й однією з пізніших битв із такою ж назвою). Главкону приписують дев’ять діалогів:

• «Фіділ», «Еврипід», «Амінтіх», «Євфій», «Лісітід», «Аристофан», «Кефал», «Анаксіфем» і «Менексен».

Щонайменше двоє з людей, на честь яких були названі діалоги, – великі драматурги свого часу (Аристофан і Еврипід), а згаданий тут Кефал був батьком оратора Лісія, який втік до Афін від переслідування в Сіракузах, за особистим запрошенням Перікла. Кефал влаштувався в Піреї і влаштував там збройову майстерню. А після початку війни дуже розбагатів на замовленнях. Найімовірніше, в цьому діалозі повинна була міститися якась критика, але нічого точно сказати не можна. Менексен – один з учнів Сократа (діалоги з такою назвою є ще в Платона, Арістотеля, Антисфена і Філона з Мегари), і решта персонажів, напевно, теж якось із ним пов’язані.

Хоча його промови з діалогів можуть бути чистою вигадкою Платона, на них варто зважати, бо Платон міг не випадково підбирати для певних промов ті, а не інші імена. Нехай це й не гарантує нічого, але якась вірогідність схожості між персонажем і реальним прототипом усе таки є. Промова Главкона відкривається класифікацією благ, якою пізніше займуться інші античні філософи, зокрема й Арістотель. Згідно з Главконом, є (1) блага, які ми бажаємо заради них самих, незалежно від їхніх наслідків, бо вони є «нешкідливими задоволеннями, що не спричиняють нічого в майбутньому, окрім радості від їхнього переживання», (2) інші, які ми бажаємо заради них самих і заради їхніх переваг (таких як зір та розум), і (3) ще одні, які самі по собі є менш бажаними або потребують від нас зусиль, але якими ми раді володіти заради тих наслідків, що їх вони мають (наприклад, лікуватися в разі хвороби або займатися гімнастикою). Цю класифікацію Главкон використовує для введення свого аргументу, згідно з яким справедливість для більшості людей належить до останньої категорії благ, оскільки сама по собі вона має бути уникненою, але водночас є необхідною, щоб мати гроші та гарну репутацію. У цей момент, Главкон виявляє бажання підкріпити тезу Фрасімаха (справедливість як вигода найсильнішого), яку Сократ спростував, на думку Главкона, незадовільним чином. Виходить, що Главкон підтримував аргументацію в дусі «молодших софістів» з ніцшеанським презентуванням справделівості та підтримкою права сильного, що загалом збігається зі свідченнями про його стосунки з Критієм.

Отже, зрозуміло, що в оточенні Сократа перебувають багаті аристократи й консерватори, частина з яких, і найімовірніше більша частина – свідомі вороги Афін, лояльні до ворожої для афінян Спарти. Мало того, що з такого контингенту складається коло спілкування Сократа, так Критон і Главкон понад те були його спонсорами. Але все ж таки потрібно враховувати, що далеко не всі «сократики» були такими успішними. Ми пам’ятаємо, що й сам Сократ був ремісником, а тому не можна сказати, що він був зовсім уже ворогом ремісничої праці. Одним із найважливіших учнів Сократа був простий ремісник, який створював шкіряне взуття – Симон з Афін.

Оскільки молодим людям не дозволялося входити на Агору, вони збиралися в майстернях, що оточували її. Такі майстерні часто відвідував Сократ, щоб спілкуватися з молоддю та власниками крамниць, серед яких був і Симон. Коли Сократ приходив у його майстерню і про що-небудь розмовляв, то він робив записи про все, що міг запам’ятати. Саме він, кажуть, перший став складати сократичні діалоги, які за родом його діяльності стали називати «шкіряними». Загалом він написав 33 сократичних діалоги (які всі вмістилися в одну книгу).

• «Про богів», «Про благо», «Про прекрасне», «Що є прекрасне?», «Про справедливе» – два діалоги, «Про те, що чесноти не можна навчити», «Про мужність» – три діалоги, «Про закон», «Про управління народом», «Про честь», «Про поезію», «Про сприйнятливість», «Про любов», «Про філософію», «Про науку», «Про музику», “Про знання”, “Про співбесіду”, “Про судження”, “Про буття”, “Про число”, “Про ревність”, “Про працю”, “Про корисливість”, “Про похвалу”, “Про пораду”, “Про розум, або Про необхідне”, “Про погану поведінку”.

Незважаючи на те, що Симон не був аристократом, тематика його творів буквально така ж, як у Критона. Він пише діалоги з естетики і науки, про музику (тема №1 для Главкона), про питання поезії, і проблеми математики. А також з питань кохання і, мабуть, абстрактних понять. Такі діалоги, як «Що є прекрасне?», судячи з формулювання питання, стосувалися типових софізмів Сократа, закликаних показати необхідність загальних найменувань, абсолютних «ідей» про прекрасне «як таке». Такі назви, саме на таку тему – зустрічаються серед творів «сократиків» далеко не один раз. Інтерес до математики та музики – ці відмінні риси піфагорійців, які, можливо, вказують нам на те, що філософія Піфагора була центральною темою обговорень на гуртках у Сократа. Крім цього, ми бачимо тут і діалоги під назвами «Про розум» та «Про буття», що відсилає нас до філософії елеатів. В іншому ж тематики звичайні: політика, релігія і моралізаторство. І точно так само, як і в Критона, у нього ми знаходимо діалог під назвою – «Про те, що чесноти не можна навчити»; двоє поспіль, це вже явно не простий збіг. Є навіть згадка, що сам Перікл, лідер афінської демократії, хотів було призначити Симону платню для безбідного життя, але той відмовився, відповівши, що промова його «вільна і непродажна». Судячи із загального контексту, справа полягала не стільки в непродажності як такій (хоча любителі Платона і консервативної філософії наполягатимуть саме на такому, шляхетному трактуванні), скільки в гранично конкретній і політичній ідеї про те, що демократу не підкупити пропагандиста консервативної партії.

Єдине, що сильно виділяється – діалог «Про працю», що споріднює його з аналогічними міркуваннями кініка Антисфена. Найімовірніше, це більше, ніж проста випадковість, бо кініки ідеалізували Симона, вважаючи його своїм раннім попередником і зразком для наслідування. Принаймні такі висновки можна зробити з пізніх «кінічних листів», написаних уже за часів Римської Імперії. Відомо також і те, що серед творів Федона (учня Сократа, якого Критон викупив з рабства), були діалоги «Симон» і «Шкіряницькі промови», тобто цей персонаж далеко не другорядна фігура. Загалом, ми бачимо синтез піфагореїзму, елейської філософії, пошуки «загальних ідей» і питання естетики, укупі з аристократичними висновками про чесноту. І це стосується не тільки Симона, але також Критона і Главкона – все це разом дає нам практично зеракальну копію ідей Платона. І якщо це все достеменно, то Платон справді був звичайнісіньким «сократиком», з тією лише різницею, що він продовжував діяльність філософа і після смерті Сократа.

З молодших, але вірних учнів Сократа значне місце посідає Кебет із Фів (бл. 430-350 рр.). Йому приписують діалог «Πιναξ» (Картина), написаний в античному жанрі екфрасису (опис твору образотворчого мистецтва або архітектури в літературному тексті). Це був діалог повчального змісту та алегоричної форми, і, ймовірно, належить автору пізнішого часу. Видається він зазвичай разом із твором стоїка Епіктета. Сам Кебет був учнем Сократа і піфагорійця Філолая, який якраз влаштувався у Фівах. Разом з ним у обох цих філософів проходив навчання його друг, Симмій з Фів. Кебет був одним з ораторів у діалозі Платона «Федон», де його представлено як щирого шукача чесноти та істини, гострого в суперечці й обережного в рішеннях. Ксенофонт каже, що він був членом найближчого оточення Сократа і частим гостем гетери Феодоти.

Діалог «Картина» претендує на те, щоб бути інтерпретацією алегоричного зображення таблички, на якій символічно відтворено все людське життя з його небезпеками та спокусами. Автор представляє кількох юнаків, які розмірковують над табличкою, а старий дід, який підходить до них, береться пояснити її значення. Він прагне показати, що тільки правильний розвиток нашого розуму і володіння справжніми чеснотами можуть зробити нас по-справжньому щасливими (див. евдемонізм Демокріта, Ксенофонта, Антисфена тощо). Автор розвиває платонівську теорію передіснування і показує, що істинна освіта полягає не в простій ерудиції, а скоріше у формуванні характеру (пор. Антисфен). Знову ми бачимо типову етику в дусі Ксенофонта, зв’язки з піфагореїзмом і сумнівні біографічні історії для доблесного консерватора, як от той самий зв’язок із гетерою.

Найкращий друг Кебета – Симмій з Фів теж входив у близьке коло Сократа, і всюди з’являється поруч із Кебетом. На додачу до свідчень Платона і Ксенофонта, Лаертський згадує Симмія як автора 23-х коротких діалогів, зібраних в одну книгу:

• «Про мудрість», «Про міркування», «Про музику», «Про слова», «Про мужність», «Про філософію», «Про істину», «Про грамоту», «Про вчителювання», «Про мистецтво», «Про начальство», «Про доречність», «Про те, чому надають перевагу і чого уникають», «Про друга», «Про ведення», «Про душу», «Про хороше життя», «Про можливе», «Про гроші», «Про життя», «Що є прекрасне?», “Про старанність”, “Про любов”.

Придивіться до назв. Скільки тут повторів. Усе ті самі діалоги «Що є прекрасне?» – що відсилає до пошуку загальних ідей. «Про істину» – відсилає до елеатів. Все ті ж діалоги про музику і про кохання, що відсилають до піфагорійців. І знову тут важливим є мистецтво, а метою, ймовірно, є все той самий евдемонізм (діалог «Про хороше життя»). Як і багато інших «сократиків», він явно опікується питаннями риторики («Про слова»), але загалом пише про етичні питання чесноти й управління державою. Але так само, як і Главкон до цього, Симмій з’являється в діалогах Платона як персонаж скоріше негативний, який навіщось обстоює явно ворожі для Сократа позиції. Наприклад, у платонівському діалозі «Федон» Симмій пропонує такий ланцюжок аргументів:

• Тіло видиме, складне і звичайно.
• Арфа видима, складна і кінцева.
• Якщо знищити арфу, невловима, невидима і божественна мелодія також буде знищена.
• Душа є налаштуванням (гармонією) частин тіла. Якщо тіло знищено, душа теж загине.

Звісно, Сократ заперечує всі ці аргументи за допомогою абсолютно бездарних софізмів; але сам факт того, що ці теми вкладаються в промову Симмія, говорить нам про те, що в близькому оточенні Сократа далеко не всі були його сліпими послідовниками, і вже тоді закладали підґрунтя для майбутнього розколу і ворожнечі між його учнями. Хоча, найімовірніше, до поглядів реального Симмія все це ніяк не відноситься, тому тут говорити про «розкол» ще передчасно.

Есхін та гедоністична гілка “сократиків”

Наступним після Критона (спонсора) і Симона (шкіряника) серед найбільш відданих учнів Сократа завжди значився Есхін (425-355). Можливо, він походив із сім’ї ковбасника, і тому сам був ковбасником за професією, тобто це черговий ремісник у колі учнів Сократа. За версією епікурейця Ідоменея, це він переконував Сократа втекти з в’язниці, але версія з Критоном звучить більш переконливо (за Ідоменом, це Платон переконав усіх у значущій ролі Критона, нібито на образу за те, що Есхін товаришував з Аристіппом). Але навряд чи Есхін міг чимось допомогти Сократу, бо всі джерела вказують на його крайню бідність. Існує навіть розповідь про те, як учні Сократа змагалися, хто з них зробить найкращий подарунок учителю. Тоді Есхін сказав: «Я бідний, нічого іншого в мене немає, тож візьми ж мене самого», на що Сократ вигукнув: «Хіба ти не розумієш, що немає подарунка дорожчого?!». Якщо не це говорить про те, що Сократ дуже любив Есхіна, то про це свідчать хоча б такі його слова:

«Тільки ковбасників син і вміє поважати мене!».

І справді, не тільки Сократ любив Есхіна, а й сам Есхін дуже любив свого вчителя. Він значиться серед учнів, присутніх на суді Сократа, і перебував поруч з учителем під час страти. Після смерті Сократа всі його учні певний час дбали про сім’ю вчителя. Але в джерелах фігурує саме Есхін. В одному із сократичних листів, пізньоантичному джерелі II-III століття, Есхін повідомляє вдову Сократа Ксантиппу, що друзі філософа шлють із Мегар їжу і гроші. Він запрошував і її в Мегару, а також підкреслював, що підтримка сім’ї Сократа – винятковий привілей друзів страченого філософа.

Есхін і раніше не був багатий, але після смерті вчителя він прямо таки бідував. Можливо, це пов’язано з тим, що значна частина учнів Сократа втекли в Мегари від можливих переслідувань в Афінах, а на новому місці знайти заробіток завжди важче. А можливо, це пов’язано з тим, що він намагався заробляти вже не ремеслом, а суто інтелігентською працею – вигадуванням судових промов і платними уроками (жодного разу не софіст, учень великого Сократа). Діоген Лаертський передає анекдот про те, що Сократ, бачачи, як Есхін страждає від бідності, запропонував учневі «брати в борг у самого себе», тобто менше їсти. Це натякає нам на те, що Есхін був ненажерою, гедоністом. Але це стає зрозуміло і без жодних натяків, бо Есхін завжди фігурує поряд з Аристіппом, найбільш «занепалим» гедоністом з усіх учнів Сократа. Згідно з пізньоантичною традицією, Есхін був «вельми досвідченим в ораторському мистецтві», а серед його клієнтів були батько демагога Фаякса Ерасистрат і найбагатша людина свого часу Діон Сіракузький. У професії ритора він наслідував Горгія, і, між іншим, дуже досяг успіху, тож навіть отримав прізвисько «Есхін-переконувач». Чому при такій багатій клієнтурі у нього були проблеми з грошима – не зрозуміло. Але в тих же пізньоантичних джерелах зберігся образ Есхіна, як жебрака-філософа (пор. кініки). Таким його називає і Афіней, який писав, що у «жебрака» Есхіна був всього лише один учень Ксенократ, та й того переманив Платон.

Щоб урятуватися від злиднів, він вирушив у Сицилію до Діонісія, де вже «панував» серед усіх філософів його близький друг Аристіпп. Той влаштував зустріч Есхіна із сиракузьким тираном Діонісієм, і за свої твори він теж отримав від тирана дорогі подарунки. Довгий час Есхін, разом з Аристіппом, перебував при дворі Діонісія; і вже по поверненню до Афін він почав займатися риторикою, пишучи промови для судів, так само, як і решта софістів. Щоправда, згідно з Діогеном Лаертським, Есхін пробув у Сіракузах аж до повалення Діонісія Молодшого 357 року до н. е., а отже, до Афін мав повернутися вже майже 70-річним старим. І навіть повернувшись до Афін, він нібито не наважувався виступати як софіст – бо, за словами Лаертського, вже «надто знаменитими були школи Платона й Аристіппа». Незабаром після повернення Есхін, мабуть, і помер.

Оскільки Есхін був другом Аристіппа, а цей останній ворогував з усіма консервативними філософами, то не дивно, що всі вони нападали і на самого Есхіна; а оскільки всі «прогресивні» письменники, зокрема софісти, дуже погано збереглися, то взяла гору версія їхніх супротивників, згідно з якою, все написане Есхіном – це вторинний плагіат. Особливо охоче на нього нападав Менедем Еретрійський – начебто більша частина його діалогів написана насправді Сократом, а він роздобув їх у Ксантіппи та видав за свої (щоправда, в такому разі, його діалоги мали б більше цінності, ніж усіх інших сократиків разом узятих).

Знаменитий афінський оратор Лісій написав промову «Проти сократика Есхіна з приводу боргу». Промова погано збереглася, і до наших днів з неї дійшов лише фрагмент, що представляє Есхіна у вкрай негативному світлі. Спочатку Лісій каже: «Немає нікого настільки чужого філософії, як філософи», а потім розвиває цю тезу. Він дивується, як учень Сократа, який постійно промовляє «багато пишних промов про справедливість і чесноту», чинить у такий неналежний спосіб. Серед іншого Лісій ставить у провину Есхіну: “бере вино в борг без віддачі […] позичені гроші він вважає набагато більш своїми, ніж залишені йому батьком. А хіба він не заволодів майном парфумерного торговця Гермея, спокусивши його дружину, сімдесятирічну стару? Прикинувшись закоханим у неї, він так її налаштував, що чоловіка її і синів зробив жебраками, а себе – з шинкаря парфумерним торговцем”. Не ясно, знову ж таки, як такий умілий махінатор став жебраком, якщо він успішно заволодівав чужим бізнесом.

Діоген Лаертський перераховує сім творів, які, вочевидь, належать самому Есхіну: «Мільтіад», “Каллій”, “Аксіох”, “Аспазія”, “Алківіад”, “Телавг”, “Рінон”. Про їхній вміст антизнавці судять за небагатьма збереженими фрагментами, зокрема цитатами з інших античних джерел. У діалозі «Каллій», названому за ім’ям найбагатшого громадянина Афін, Есхін описує небезпеку володіння великими статками людиною без високих моральних якостей. Тобто, багатство в принципі не засуджується, як таке. Тема найбільш раннього діалогу «Мільтіад» – пайдейя (всебічне виховання). Освіта є основою ще двох діалогів – «Алківіад» і «Аспазія». Звідси можна побічно зробити висновок, що Есхін, на відміну від Критона (спонсора) і Симона (шкіряника), вірив у можливість навчання чеснот. Про це буквально йдеться в діалозі «Алківіад», де Сократ змушує Алківіада визнати, що екстраординарні розум і кмітливість Фемістокла були не вродженими, а набутими якостями.

Композиція діалогу «Аспазія» досить складна. Аспазія – гетера і кохана Перікла, що вирізнялася не тільки красою, а й розумом. До її найближчого кола входили найзнаменитіші вчені, філософи, архітектори та інші видатні особистості Стародавніх Афін. Сократ переказує Калію розмову Аспазії з Ксенофонтом і його дружиною. Сократ спочатку слухає розмову гетери з Ксенофонтом, а потім з його дружиною. Аспазія ні в чому не переконує своїх співрозмовників, вона лише ставить запитання, відповіді на які очевидні («мейевтика» Сократа). Тим самим вона підводить їх до правильних відповідей. Дружину Ксенофонта вона запитує, чи не віддала б перевагу одягу і прикрасам сусідки, якби ті були кращими. Подібне запитання вона ставить і Ксенофонту, тільки наводить як приклад обладунки і коня. Останнє запитання стосується чоловіка/дружини, чи не віддав би кожен перевагу іншому/іншій, коли той/та кращий. Замість відповіді дружина Сократа червоніє, а Ксенофонт замовкає.

Із запитань Аспазії напрошується висновок про те, що необхідно прагнути до самовдосконалення. Аспазія підштовхує співрозмовників до цієї думки, звернення до себе. Виховною силою в даному випадку слугує Ерос, тому що кохання і боязнь втратити свого чоловіка/дружину, бажання відповідати мають спонукати людину ставати кращою. Есхін першим з учнів Сократа виявив риторико-еротичну природу пайдейї. Взаємна любов Ксенофонта і дружини спонукає їх до взаємного самовдосконалення. Сократ прагне зробити кращим Алківіада, бо відчуває до нього ніжні почуття. Те, що тема кохання фігурує практично у всіх розглянутих нами «сократиків», пояснить, чому про кохання так багато говориться у творах Ксенофонта.

Із вторинних філософів, які пішли зі сцени, серед учнів Сократа згадувався Геромген, який запам’ятався тільки вставкою в одному з діалогів Платона, де він обстоював теорію про те, що всі слова в мові були утворені за згодою людей між собою (за встановленням, шляхом мистецтва, а не природи, тобто шляхом громадського договору – тема суто софістична). Платон заперечував це, доводячи, що мова дана людям від богів, а кожне слово збігається з предметом не випадково. У деяких джерелах його вважають учнем Парменіда і вчителем Платона (тобто сполучною ланкою). Книга Ксенофонта зі спогадами про Сократа була написана за свідченнями Гермогена. Сам він вважається зведеним братом Каллія, найбагатшої людини Афін (і демократа), але за версією Лаертського був сином Критона (спонсора Сократа). За цією ж версією його братом був Епіген, про життя якого, щоправда, майже нічого невідомо. У всій античній літературі Епігена згадують лише Платон в «Апології Сократа» і «Федоні», а також Ксенофонт у «Спогадах про Сократа». Щоправда з них відомо, що він був сином Антіфонта з дема Кефісія. З ім’ям Епігена пов’язані міркування Сократа про необхідність дбати про власне тіло, після того як філософ звернув увагу на слабку статуру Епігена, «молодої ще людини». Хай там як, але навіть якщо вони не були синами Критона, все одно обидва вони – Епіген та Гермоген, були присутніми на суді Сократа, і при розмові з учнями перед стратою, і це робить їх членами «близького кола» Сократа. Там же був присутній і Критобул, справжній син Критона, а за версією Лаертського – брат Гермогена і Епігена. У всіх діалогах він малюється людиною дуже вродливою, такою, що пишається своєю красою, і дуже схильною до гедонізму. За свідченнями інших учнів Сократа, вів поганий спосіб життя і нічому в Сократа не навчився. Він же – головна дійова особа в книзі Ксенофонта про економіку.

Таким чином, Сократ виховав сумнівних особистостей не тільки в особі Критія і Алківіада, але ще як мінімум Есхіна, Критобула, Аристіппа, Гермогена, Епігена, і Антисфена. Він дійсно вишукує молодих людей у ремісничих крамницях, а судячи зі списків їхніх творів, навчає їх далеко не одних тільки питань доброчесного життя. А це означає, що весь його захист в «Апології» – повна лажа. І знову ми бачимо старий добрий розкол:

• Критон і Симон підтримують платонічну версію трактування Сократа;
• Есхін і Гермоген – софістичну версію;

Як може уживатися такий дуалізм усередині однієї школи, серед послідовників одного вчителя? Чи так однозначна фігура самого Сократа? Незважаючи на те, що ці імена в наш час уже практично зникли з усіх радарів, судячи з контексту античних джерел, деякі з них були ближчими друзями Сократа, ніж його імениті учні.

Елідська та Мегарська школи

Тепер ми переходимо до сократиків «середньої значущості», тому що після них залишилися принаймні нові філософські школи. У цій статті ми розглянемо тільки дві найменш відомі школи: елідську та мегарську. Найбільш вірною вченню Сократа вважається Елідська школа, заснована Федоном з Еліди (бл. 425-360), тим самим учнем Сократа, якого викупили з рабства на гроші Критона. У рабство він потрапив через війну його рідного міста проти Афін, тому що Еліда перебувала вглибині Пелопонесса, і, само собою, підкорилася Спарті. На момент потрапляння в рабство Федону було вже 17 років, і найімовірніше, він потрапив у рабство в якомусь бою, далеко від дому, а не внаслідок облоги міста, бо афіняни, начебто, на Еліду не нападали. Найпопулярніша версія свідчить, що його взяли в полон спартанці, які захопили Еліду. Але як він потрапив зі спартанського полону в афінський бордель – зовсім не зрозуміла історія.

Сам Федон походив зі знатної родини. Після викупу з полону, він перебував поруч із Сократом до самої його смерті. Очевидно, що Федон мав зблизитися з консервативною частиною учнів Сократа, щонайменше тому, що був завдячував Критону своєю свободою. Стверджується, що Кебет (напів-піфагореєць) потоваришував із Федоном і теж навчав його філософії.

Платон озаглавив ім’ям Федона діалог з описом останніх годин життя Сократа; і це один з найважливіших діалогів. Незабаром після смерті Сократа, Федон повернувся додому в Еліду (на самий захід Пелопонеського півострова), де заснував т.зв. Елідську школу філософії. Тобто, в Афінах він більше не викладав, і найімовірніше продовжував залишатися лояльним до Спарти. Діалог Платона «Федон» являє собою розмову Федона з піфагорійцем Ехекратом про подробиці останніх хвилин життя Сократа, тож, зважаючи також на учнівство в Кебета, цілком можливо, що і Федону не були чужі ідеї піфагореїзму. Місце дії діалогу – Фліунт, поліс на півночі Пелопоннесу, неподалік від Еліди. Цікаво, що з Фліунта походив один з відомих учнів елідської школи (Асклепіад, і, найімовірніше, той, що вже не застав Федона в живих), але ще цікавіше те, що і селище Скіллунт, у якому спартанці подарували маєток Ксенофонту, теж було розташовано неподалік Еліди, і, можливо, навіть підпорядковувалося цьому полісу юридично. Тож можна припустити, що Федон був у цьому регіоні далеко не самотній, і що зовсім очевидно – філософія далеко не монополізована Афінами.

Згідно з Лаертським, Федон був автором кількох діалогів: «Зопір», «Симон» (справжні), «Некій» (спірний), «Медій» (який дехто приписує Есхіну, а дехто – Полієну), «Антімах, або Старці» (теж спірний), «Шкіряницькі промови» (їх також дехто приписує Есхіну). З діалогом «Зопір» пов’язана одна з популярних історій про життя Сократа. Східний маг (так називали філософів-священиків із Персії) на ім’я Зопір, який приїхав до Афін, стверджував, що зможе розповісти про людину за її зовнішністю. Коли він зустрів Сократа, то вирішив, що перед ним розумово відсталий і хтивий чоловік. Учні філософа почали висміювати заморського гостя, настільки невідповідними дійсності їм здалися висновки мага. Сократ, на відміну від учнів, визнав усе сказане, оскільки ці вади були притаманні йому в молодості. Однак за допомогою філософії йому вдалося їх подолати. Діалог демонструє одну зі сократівських максим – людина стає тією, хто вона є, завдяки духовному вихованню пайдейе, а вроджені якості можна змінити. Виходить, що в цьому питанні Федон слідує радше за Есхіном, ніж за консервативними сократиками, і що не випадково частину його діалогів приписують Есхіну. Один з афоризмів Федона дійшов до наших днів у «Моральних листах до Луцилія» Сенеки:

Як каже Федон, «укус дрібних тварюк нечутливий, до того тонка й оманлива їхня шкодочинна сила; місце укусу спухає, але і в пухлині не видно ранки. Те ж саме – і спілкування з людьми мудрими: ти й не помітиш, як і коли воно принесло тобі користь, але користь від нього помітиш».

Твори Федона були відомі римському імператорові Юліану Відступнику (332-363), який в одному з листів із відсиланням на думку філософа стверджував: «для філософії немає безнадійно хворих, немає невиліковних, нею все очищається, і спосіб життя, і заняття, і бажання». Усе це знову і знову вказує на важливість теми виховання і зближує Федона з Есхіном. Наступником Федона був Плістен з Еліди, такий самий невідомий для нас філософ, як і його напарники Анхіпіл і Мосх. Незважаючи на значущість постаті Федона, про його школу ми знаємо зовсім мало, якщо не сказати, що практично нічого, і її розглядають зазвичай під назвою «Елідо-Еретрійської». Усе тому, що ми знаємо краще про її позиції після переїзду в місто Еретрія. Але це станеться тільки через одне покоління, і про це ми поговоримо далі вже в окремій статті. Очевидним є тільки те, що у філософії Федона поєднуються позиції консервативних і ліберальних послідовників Сократа. Це говорить про те, що самі вони спочатку не бачили в цьому серйозного протиріччя. Сам Есхін писав діалоги про представників більш консервативної групи сократиків. Якщо детально розглянути філософію Ксенофонта, то й там ми побачимо разюче поєднання радикально аристократичних тез із безліччю ліберальних і навіть майже гедоністичних. У світлі всього сказаного тут – це не повинно нас дивувати.

Але якщо з Федоном і його «Елідською школою» ще не зовсім зрозуміло, до кого вони схилялися більше, до консерваторів у дусі Критона, чи до лібералів у дусі Есхіна, то у випадку з Мегарською школою все трохи простіше, принаймні в першому поколінні (про наступні покоління ми поговоримо в окремій статті). Як і Федон, засновники цієї школи, а саме Евклід з Мегари та його земляк Терпсіон, були присутні при останніх хвилинах життя Сократа, безпосередньо перед тим, як він випив отруту. Вони теж були вкрай близькими учнями і обидва присутні в діалозі Платона «Таетет», де Терпсіон веде бесіду з Сократом. У трактаті Плутарха «Про демона Сократа» з відсиланням на Терпсіона дано пояснення феномену демона Сократа, як чхання (!). Якщо в момент роздумів Сократ чув чхання праворуч, ззаду або спереду, то це було спонуканням до дії; зліва – необхідністю утриматися від будь-чого; власне – припинення розпочатого.

Але це просто другорядна історія, яка показує Сократа з кумедного боку, і заодно закриває тему про те, хто такий Терпсіон, тому що більше ми про нього нічого не знаємо. Головну роль у створенні Мегарської школи зіграв, звісно ж, Евклід з Мегари. Він намагався поєднати філософію Сократа з філософією Парменіда, і, судячи з усього, належить до консервативного крила сократичних шкіл (Платон, Ксенофонт, Антисфен, Критон та Симон). Грубо кажучи, Евклід спробував розвивати Сократа в тому ж напрямі, в якому пізніше його розвине Платон. Напевно, і він вловив схожість між Сократом і елейською школою філософії; звичайно, якщо тільки сам Сократ не говорив про це прямо. Значить це що-небудь чи ні, але саме в Мегари втік Платон після страти Сократа, і залишався тут ще тривалий час, маючи можливість ґрунтовно обговорити з Евклідом філософію їхнього спільного вчителя. Туди ж, на початку, втік і Есхін, і можливо, взагалі більша частина учнів Сократа. Мегари відігравали велику роль у Пелопонеській війні, і послужили однією з причин до її початку, будучи завжди більш лояльними до Спарти. З великих лаконофільських полісів вони знаходяться найближче до Афін, тому вибір такого місця, як першого перевалочного пункту, цілком логічний.

Він [Евклід] заявляв, що існує одне тільки благо (agaton), лише зване різними іменами: іноді розумінням, іноді богом, а іноді розумом та іншими найменуваннями. А протилежне благу він заперечував, заявляючи, що воно не існує.

Цікаво тут не тільки те, що концепція Евкліда нагадує платонізм у неопрацьованому вигляді, а й те, що заснована ним школа в Мегарах – спеціалізувалася на діалектиці (так називали метод суперечки між двома позиціями, тобто, по суті, це форма все того ж таки «діалогу»), тому самому методу, засновником якого вважали Зенона Елейського. Та й Лаертський каже, що його школу називали не тільки мегариками, а й також еристиками і діалектиками, «за їхній звичай представляти міркування в питаннях і відповідях». І як далі стверджує той самий Лаертський: оскаржуючи докази, він оскаржував у них не вихідні положення, а виведення наслідків. Так, він заперечував умовиводи за аналогією, тому що вони спираються або на схоже, або на не схоже; якщо на схоже, то краще вже звертатися не до схожого, а до самого предмета, а якщо на не схоже, то недоречним є саме їхнє зіставлення. Тому й Тимон пише про нього (зачіпаючи заодно й інших сократиків):

Втім, яке мені діло до цих порожніх празднословів
І до Федона, якщо це Федон, і до спритного в суперечках
Чоловіка Евкліда, який мегарцям вдихнув пристрасть до словосприйняття?

Загалом Евкліду приписують шість діалогів: «Лампрій», «Есхін», «Фенікс», «Критон», «Алківіад», «Про кохання». І хоча їх небагато, але все одно цікаво, що тут ми бачимо діалог на тему кохання (що робить цю тему напевно найповторюванішою серед усіх послідовників Сократа), та імена двох головних представників консервативного й ліберального крила сократиків, як ми їх умовно поділили, що знову говорить нам про те, що цей поділ з самого початку не міг не викликати жодних протиріч.

Чомусь так виходить, що не тільки Сократ, а й практично всі його учні в першому ж поколінні вважалися софістами, любителями марнослів’я і забивання голів молоді всілякою нісенітницею. Чи збіг це? Чи той факт, що Федон і Евклід стоять у вірші Тимона в одному ряду, збіг? Взагалі ми не знаємо, чи був у поділі Мегарської та Елідської шкіл хоч якийсь сенс, крім банальної вказівки на місце викладання. Це цілком могла бути одна «сократична» школа за своїм змістом, яка чимось нагадує Платона і Ксенофонта. Тут важливо тільки звернути увагу на те, що вже тоді в цій школі формувався фундамент для розколу, який найяскравіше буде виражений у школах, створених Аристіппом і Антисфеном. Ну і розбіжність між Мегарською та Елідською школами все таки проявить себе, але вже через кілька поколінь учнів, про що ми ще поговоримо далі.