Цикл «Передфілософія»:
- Зачатки філософії в Індії та Китаї.
- Вплив Сходу (фінікійська, єгипетська та вавілонська філософія).
- Міфологічний етап (стисла міфологія).
- Героїчний етап (стислі історії про героїв).
- Гомерівський період, кіклічні поети та орфізм.
- Контекст, роль тиранів і царів — ви тут.
- Дев’ять Ліриків.
- Сім Мудреців.
- Формування класичної теології.
- Передфілософія (підсумкова стаття).
Ми знаємо, що Гомер, Гесіод, орфічні та кіклічні поети творили в епоху після Троянської війни, у так звані «темні віки» (часто їх називають ще «гомерівською епохою»). Для цих авторів Троянська війна є одним із найважливіших періодів в історії всієї Греції, джерелом, звідки вони черпають натхнення для своєї творчості. Ми вже визначили, що творчість Гомера і Гесіода відноситься приблизно до IX-VIII ст. до н.е., творчість кіклічних поетів до VIII-VI ст., творчість семи мудреців до VII-VI ст., а дев’яти ліриків до VII-V ст. Виходить, що всі вони жили в проміжку часу між 850-500 рр. до н.е. (тоді як Троянська війна відбувалась близко 1180 року). Темні віки, що отримали свою назву саме через те, що грецька цивілізація Мікенської доби була повністю зруйнована, займають період близько 1100–750 рр. до н. е.
На загальну думку істориків, причиною загибелі мікенської цивілізації стали міжусобні війни, розрив економічних зв’язків і переселення народів, що відбувалися в період з 1200 по 1000 р. до н. е. Криза не лише зруйнувала стару мікенську цивілізацію в Греції, а й послабила або навіть повністю знищила міста, царства й цивілізації по всьому Близькому Сходу. Для Греції початок «темних віків» збігається в часі з дорійським вторгненням і закінчується з початком розквіту грецьких полісів, що називається «архаїчним періодом». Саме в цей останній період почалося стрімке культурне та економічне піднесення Греції, і саме до нього відноситься все те, про що ми писали в розділі про Гомера. Саме тут формується класична грецька теологія та зачатки філософії в тому вигляді, в якому ми їх знаємо. У цьому розділі ми розглянемо послідовно (1) темні віки, (2) архаїчний період, а також (3) конфлікт між аристократіями та тираннами, що має надзвичайно важливе значення в контексті подальшого викладу історії думки.
Темні віки в Греції
Як ми вже сказали, для Греції «темні віки» настали одночасно з масовим переселенням племені дорійців. Поряд з ахейцями, іонійцями та еолійцями вони були одним з основних давньогрецьких племен. Але дорійці прийшли в Грецію пізніше за всіх інших, і тому сприймалися рештою племен, принаймні спочатку, як іноземні загарбники. Вони прийшли в Грецію імовірно з території сучасної Болгарії або Сербії, і водночас вирізнялися досить примітивним рівнем соціокультурного та політичного розвитку (буквально «варвари»). Згідно з грецькою міфологією, родоначальником дорійців вважався Дор, син Елліна і німфи Орсеїди (кожне плем’я мало свого предка, що походив від Елліна). За переказами, жили спочатку в європейській Греції, біля гір Олімпу та Осси, у фессалійській місцевості Гестіейї та в Дориді біля гори Ети. Землі в Середній Греції (обл. Дорида) вони отримали від Геракла, оскільки він був предком головного аристократичного роду дорійців. Десь близько 1104 року до н. е. дорійці під проводом Гераклідів (див. п’єсу Евріпіда) вторглися в Пелопоннес, багато областей якого нібито раніше були завойовані Гераклом (у міфології вторгнення дорійців отримало назву «повернення Гераклідів»), а близько 1000 року вони завоювали Спарту, де склали панівний стан спартіатів. Іншими словами, слова дорійці та спартанці можна сприймати як синоніми (і ми бачимо, що їхніми найближчими «родичами» можуть вважатися жителі Фессалії, згодом другого за відсталістю регіону після самої Спарти, та великого союзника в боротьбі проти міської культури Афін). Дорійське плем’я, мабуть, дуже сильно вплинуло на становлення класичної олімпійської релігії.
Своїм вторгненням дорійці стимулювали греків, які жили тут до цього, до активного переселення на схід, до узбережжя Іонії, що стало першою хвилею масової грецької колонізації (щоправда, можливо, вже сама Троянська війна була прикладом такої колонізації, і навіть без тиску північних племен). Археологічним свідченням вторгнення дорійців учені називають деградацію традицій мікенської кераміки та поширення геометричного стилю в мистецтві. Чисельність населення Греції максимально скорочується (приблизно з 1,5 мільйона до 500 тисяч жителів). Разом із так званими дорійцями на Пелопоннесі поширилися також: фібули (застібки на одяг, прабатьки сучасних англійських шпильок); довгі мечі (до цього в ужитку були лише короткі); культура полів поховальних урн: поховання померлих, описане в «Іліаді» та «Одіссеї» — спалення трупа та поховання попелу в урнах. Таким чином, після вторгнення дорійців безліч таких поховань стали перетворюватися на «цвинтарі». Дорійці принесли на територію Еллади і новий суспільний устрій, саме з їхнього вторгнення почалося формування нової грецької цивілізації. Оскільки дорійці не були носіями єдиної культури, то різні їхні племена по-різному адаптувалися до нових умов проживання та взаємодіяли з місцевими. Це зумовило подальші розбіжності й між грецькими полісами (особливо разючим є контраст між Спартою та Родосом). Дорійські племена утворювали міста-поселення, у яких існував патріархальний устрій, і які об’єднували навколо себе кілька племен. Базою для цих нових утворень були поселення ахейців (найближчі родичі «мікенських» греків). Крім того, взаємодіючи з культурою останніх, дорійці поступово стали осілими, а їхнім основним заняттям стало землеробство. Ці міста одночасно ставали і релігійними центрами. Як покровитель обирався головний бог того чи іншого племені, проте інші боги також залишалися шанованими.
Главою такого міста-протополіса був верховний жрець, який мав певні знаки розрізнення, а владу свою передавав у спадок найстаршому представникові свого роду, тобто формою правління стала теократична монархія. Таким чином, найважливішим наслідком дорійського вторгнення для Древньої Греції виявилось саме становлення нової політичної організації: було створено прообраз тієї сукупності міст-держав, полісів, які існували в класичну епоху. Але найважливішим впливом дорійців на культуру Греції стало роспоширення нового метала, заліза. Це допомогло їм перемогли бронзову цивілізації часів Агамемнона, та створило необхідні передумови для відновлення культури, але вже на більш високому рівні продуктивності, для чого, правда, ще знадобиться чимало часу.
Архаїчний період у Греції
Спочатку термін «архаїчний період» стосувався етапу розвитку мистецтва Стародавньої Греції, переважно образотворчого та художніх ремесел, що охоплював 750–480 рр. до н. е., проміжного між періодом геометричного стилю та мистецтвом класичної Греції. Пізніше так почали називати буквально всю історію Греції цього періоду часу, у всіх її проявах. Історики поділяють архаїчну епоху на три окремі періоди:
- Рання архаїка — початок VIII століття до н. е. — 570-ті роки до н. е.
- Зріла архаїка — 570-ті роки до н. е. — 525-ті роки до н. е.
- Пізня архаїка — 525-ті роки до н. е. — 490-ті роки до н. е.
Для нас це більш ніж зручна класифікація, оскільки вона чудово збігається з різними етапами розвитку грецької думки, і в тому числі з політичним розвитком Греції. Все, що ми розглядали досі в нашому циклі статей, стосувалося періоду ранньої архаїки, і ось тільки тепер, наблизившись нарешті до зрілої архаїки, ми виводимо «Дев’ять ліриків» і «Сім мудреців», для чого доводиться вводити і цю главу про історичний контекст. Повноцінне оформлення філософського «Канону» відбудеться, як ми це побачимо далі, саме в період пізньої архаїки.
Мікенська Греція була колись розділена на царства, на території кожного з яких населення жило в містах і великих маєтках, що належали знаті. Царствами правили царі, які претендували на божественне походження і правили зі столиць — «полісів», у яких знаходилися палаци або цитаделі-акрополі («високі міста»), які для цілей ефективної оборони зводилися на найвищих у даній місцевості пагорбах. Протягом темних віків палаци, царі та садиби перестали існувати, населення зменшилося, міста були покинуті або перетворилися на села серед руїн, а на зміну царській бюрократії прийшли більш примітивні форми влади у вигляді племінної структури. Різкий ріст населення (прибл. від 500 тис. до 3 млн) на початку архаїчного періоду став причиною повернення до міського способу життя, заснування нових міст і розширення старих центрів, які завдяки новим, залізним матеріалам змогли обійти той рівень, який був досягнутий на піку розвитку бронзової цивілізації. Загалом управління країнами в Греції продовжувало мати монархічний і аристократичний характер, країнами переважно правили царі (хоча вже з сильно обмеженими правами), бувало й так, що вони оформлювалися в аристократичні республіки. Але вже ближче до кінця архаїчного періоду майже всі царі були зміщені тираннами, і поступово сформувався, з’явився новий вид урядування: місто-держава, також звана полісом (особливість «поліса» в тому, що велике місто розширювало свій адміністративний вплив на велику сільську округу, це мінідержава). Царства остаточно зникли, навіть попри те, що продовжували існувати царські династії, пам’ять про які ще довго зберігалася суспільством. Старі царські династії часто виступали лідерами земельної аристократії як суспільного класу.
Грецька колонізація та численні війни
Стрімке зростання населення Греції створило серйозний демографічний тиск, що призводило відразу до двох проблем: по-перше, до інтенсифікації воєнних зіткнень між полісами, по-друге, до переселення на нові землі, колонізації (вже циклічні поети розглядали як основну причину Троянської війни — перенаселення Греції, що відображає їхній світогляд саме в цю нову епоху). Цей процес ще називають «Великою грецькою колонізацією». Однак греки не займалися відкриттям нових земель, як це відбувалося за часів Колумба, а йшли вже відомими шляхами фінікійців, витіснюючи їх з деяких вже зайнятих раніше регіонів. Окрім того, греки не досліджували нові землі в глибину, обмежуючи свою присутність поселеннями на узбережжі. Створюючи нові поселення з нуля, цілком могли відбуватись різноманітні соціальні експерименти, наприклад, створення нових законів, які могли бути менш консервативними, ніж на далекій батьківщині. Це створювало додаткові передумови для того, щоб царська влада швидше відмирала, а старі аристократичні роди втрачали свій вплив в очах греків, що залишилися на материку і підтримували зв’язки з колоністами. Водночас зміна напрямку колонізації могла бути пов’язана з ворожнечею між двома коаліціями полісів у ході «Лелантської війни» (прибл. 720–650 рр. до н.е.): Халкіда і Коринф, витіснивши своїх противників з арени колонізації в Сицилії, сприяли формуванню нового напрямку давньогрецької колонізації — на північний схід, у Мармурове та Чорне моря. Відомо, що багато ранніх колоній у цьому напрямку виводилися саме противниками Халкіди та Коринфа (наприклад, Мілетом).
Напрямки колонізації об’єднуються у три групи: західний (найбільш активний за кількістю виведених колоній), північно-східний (другий за активністю), південно-східний та південний. Іноді траплялося, що колоністам не вдавалося заснувати колонію в бажаному місці, і їм доводилося змінювати не лише місце, а й сам регіон виведення колонії (наприклад, колоністи з Еретрії, яким не вдалося заснувати колонію на Керкірі, заснували колонію у Фракії). У разі ворожнечі полісів-метрополій менш сильний поліс міг бути змушений припинити колонізацію навіть за наявності передумов для неї (наприклад, Мегари тривалий час були змушені обмежитися виведенням лише однієї колонії через протидію своїх противників — тих самих Халкіди та Коринфа). У колонізації у VIII–VI століттях брали участь і поліси, які самі не так давно були колоніями, як-от Мілет, що заснував до 90 колоній на берегах Чорного моря. Крім того, брали участь у подальшій колонізації і поліси, виведені безпосередньо в період Великої грецької колонізації (наприклад, Акрагант, заснований Гелою, та колонії Сіракуз).
Створення численних колоній сприяло розвитку торгівлі, аж до того, що деякі колонії спеціально виводилися для забезпечення стратегічного панування метрополії в даному районі. Колонії експортували в континентальні поліси зерно (насамперед із Великої Греції та Причорномор’я) і мідь (Кіпр), меншою мірою вино, тобто переважно це була сировина. У свою чергу, в колонії експортувалися залізо та вироби з нього, а також вовняні тканини, кераміка та інші ремісничі товари. Перший час у торгівлі всередині грецьких колоній лідирувала Егіна, жителі якої були вправними мореплавцями, але невдовзі її потіснили Коринф і Халкіда, що мали, на відміну від Егіни, велику кількість колоній. Лише після них першість у морській торгівлі захопили Мілет і Афіни. Завдяки колоніям грецькі поліси змогли ліквідувати перенаселення в континентальній Греції, значно збільшили обсяг торгівлі та створили передумови для панування грецьких торговців у Середземномор’ї, а також розширили сферу поширення грецької культури. Вважається, що всього за час колонізації було виведено кілька сотень колоній, загальне населення яких становило 1,5–2 мільйони осіб (трохи менше, ніж на материку).
Основні конфлікти в Греції архаїчного періоду можна розділити на кілька груп: (1) спартанська експансія, (2) коринфська експансія, (3) мілетська експансія та (4) афінська експансія. В їхньому контексті регіональних успіхів могли досягти також Самос або Родос. Ці війни визначали вигляд Греції на майбутні століття, сформували класичну гоплітську фалангу та типову конструкцію бойових кораблів. А найголовніше, вони вирішували, які з полісів отримають максимальну вигоду від Великої колонізації.
Спарта та Аргос були найсильнішими з громад, створених дорійськими завойовниками на Пелопоннесі, і спочатку вони мали подібний один до одного державний устрій. На початку архаїчного періоду вони вступили в боротьбу за лідерство на півострові. Мікени та Тіринф, первісні столиці Мікенської епохи, розташовувалися на території, підконтрольній Аргосу, що зробило його найсильнішим грецьким полісом взагалі. Спартано-аргоські війни (VIII століття — бл. 495 р. до н.е.) завершилися аж напередодні вторгнення персів і кінця архаїчного періоду, і закінчилися перемогою Спарти, але Аргос зберіг незалежність та вплив і ще довго брав участь у різних антиспартанських коаліціях. Дуже великими війнами спартанців були Перша (бл. 750–730 рр.) та Друга (640–620 рр.) Мессенські війни, під час яких Спарта набула свого класичного вигляду і стала найбільшим за розміром полісом у Греції (маються на увазі квадратні кілометри). Перемігши в цих війнах, вона перетворила всіх жителів Мессенії на своїх рабів (ілотів). Але все ж таки найбільшим конфліктом архаїчного періоду вважається Лелантська війна (прибл. 720–650 рр.), що точилася між евбейськими містами Еретрія та Халкіда за так звану Лелантську рівнину. Саме ця війна та рівнинна місцевість основних полів битв особливо сприяли формуванню гоплітського строю військ, чим змінила всю військову тактику Греції і тим самим, опосередковано, посилила тенденції до демократизації (про що нижче). Це була одна з наймасштабніших воєн в історії архаїчної Греції. Якщо для Греції, історично розділеної на дрібні держави, були більш характерні невеликі сутички між сусідніми полісами, то Лелантська війна розділила практично весь тогочасний грецький світ на два ворожі табори. З розрізнених історичних заміток можна визначити противників у цій війні. Геродот повідомляє, що халкідянам у війні допомагав Самос, а Еретрії — Мілет. Методами інтерполяції непрямих даних щодо взаємовідносин грецьких полісів у ту епоху можна встановити, що на боці Халкіди билися Самос, фессалійці (принаймні фессалійська кіннота з Фарсала) та халкідські колоністи з фракійського узбережжя, а також Еріфри та Коринф, а на боці Еретрії — Мілет, Хіос, Егіна та Мегари. Лелантська війна призвела до чіткішого розмежування напрямів колонізації та морської торгівлі, що активно відбувалися в ті часи. Коринф, союзник Халкіди, здобув панівне становище в Західному Середземномор’ї, а Північна Егеїда та Причорномор’я увійшли до сфери інтересів Еретрії та Мілета. Територіальні зміни полягали в тому, що Лелантська рівнина перейшла під контроль Халкіди, хоча немає жодних свідчень того, що формально програвша Еретрія прийшла до занепаду.
В ході цієї війни поступово навколо Мілета сформувався Іонійський союз, і набираючи впливу та ваги, Мілет було втягнуто в конфлікт із сусіднім містом Мелія. Цей конфлікт відомий, як Мелійська війна (бл. 700 р.). Про перебіг війни відомостей не збереглося, але робляться спроби пов’язати з нею розповідь міфографа Конона, що збереглася у виписках патріарха Фотія, про падіння царської влади в Мілеті. Два претенденти на царство — Леодамант і Фітрет — за жеребом очолили два мілетські військові походи: один проти каристійців, інший — проти мелійців. Перший здобув перемогу і взяв місто, яке ототожнюється з Каристом на Евбеї (і тоді ця кампанія має стосунок до Лелантської війни), другий зазнав поразки під час спроби оволодіти Мелосом. В результаті успішної кампанії греки зруйнували Мелію, частину карійців поневолили, частину вигнали з півострова Мікале. Захоплені землі були поділені між чотирма громадами, володіння яких знаходилися на Мікале, в долині Меандру та на узбережжі Ефеської затоки: Колофоном, Прієною, Самосом і Мілетом, які при цьому здійснили один з одним обмін територіями. Мелійська війна була однією з найважливіших подій ранньої історії Іонії, продемонструвала силу Іонійського союзу і стала етапною віхою в місцевій історичній традиції, на яку пізніше посилалися іонійські громади у своїх територіальних суперечках.
Об’єднання окремих поселень навколо міського центру в Коринфі, як вважають, завершилося бл. 750 р., після чого Коринф зміг розпочати територіальну експансію і взяти участь у Великій колонізації. До середини VIII століття до н. е. в Коринфі правили басилеї, що виводили свій рід від Гераклідів (тих самих спартанських аристократів), але в результаті перевороту в 747 р. до н. е. царська влада була повалена, і правління перейшло до олігархії Бакхіадів, які, як вважають, відіграли вирішальну роль в організації Коринфської експансії (VIII-VI століття до н. е.). Оволодівши вузьким місцем Істмійського перешийка (у тривалих конфліктах із Мегарою), коринфяни отримували дохід від мит і торгівлі, і звичайним епітетом Коринфа у давніх поетів було слово «багатий». Зростання ремісничого виробництва та торгівлі підтверджується знахідками коринфського імпорту майже в усіх регіонах Середземномор’я. Близько 733 р. до н. е. коринфські колоністи заснували Сіракузи, що стали з часом найбільшим грецьким містом на заході. Для забезпечення морського шляху з Коринфа на захід і південь частина колоністів під проводом Бакхіада Херсікрата висадилася на Керкірі, вигнавши звідти еретрійських колоністів. До 700 року до н. е. Коринф став найсильнішою морською державою, що будувала кораблі як для себе, так і для інших, і активно боролася з пиратами. Були створені нові типи військових кораблів — триаконтери (трієри) та пентеконтери, з командами веслярів по 30 і 50 осіб, оснащені мідними таранами. Такі кораблі легко наздоганяли будь-яке торговельне або піратське судно, особливо за спокійної погоди. Надалі колоніальна експансія Коринфа в Італії та сучасній Албанії стрімко зростала, доки близько 583 р. до н. е., після повалення династії Кіпселідів (дякувати Спарті за це), ця морська імперія не почала занепадати. У середині VI століття до н. е. Коринф увійшов до складу організованого Спартою Пелопоннеського союзу, причому посів там привілейоване становище, і з думкою його представників рахувалися так само, як і зі спартанською. Близько 525 р. до н. е. коринфяни разом зі спартанцями здійснили невдалу експедицію на Самос для повалення тиранна Полікрата. Позиції Коринфа в торгівлі із Заходом почали слабшати з другої половини VI століття до н. е. через конкуренцію з афінською економікою, що набирала сили.
Загалом, поки Лелантська війна визначала майбутні напрямки колонізації, на Пелопоннесі тривали війни спартанців та експансія коринфян, які зрештою створять спільний «Пелопоннеський союз» як оплот загальногрецького консерватизму. Мілет успішно сформував власний Іонійський союз і став найбільшим гравцем у колоніальній гонці на північ від Греції, поруч із Мілетом зміцнів острів Самос, який також вів війни в районі острова Саламін (Перінфська війна) і, як ми вже бачили, пережив спартанську атаку на власні володіння. Війни значно інтенсифікуються, і вже в цей час боязкі спроби вийти на «велику арену» роблять Афіни.
Афіни взяли участь у Великій колонізації пізніше за інші держави, і першу колонію вивели наприкінці VII століття до н. е. в Сігей, на узбережжі Троади, вже освоєному вихідцями з Лесбосу (де правив тиранн Піттак). Поява афінських колоністів в Малій Азії призвела до конфлікту, тому ще лесбосці стверджували, що троянська область була залишена їх предкам, союзникам ахейців в Троянській війні, грецькими військами, що вернулись на батьківщину, а афіняни заявляли, що всі, «хто допомагав Менелаю помститись за викрадення Єлени» мають право на землі Іліона. Свої права на Сігей афіняни підкріплювали посиланнями на поему Арктіна «Руйнування Іліона», остаточна редакція якої, як припускається, містить правки, внесені Пісістратидами. Згідно з цим текстом, афінським контингентом під Троєю командував не один Менесфей, як в «Іліаді», а й сини Тесея, і Агамемнон підніс їм багаті дари. Почалися Сігейські війни (бл. 620–530), саме тут поет Алкей кинув свій щит на полі бою. У цій війні безпосередню участь (як дипломат і третейський суддя) брав також знаменитий тиранн і «мудрець» Періандр, тож кількість відомих людей, задіяних у Сігейських війнах, воістину «героїчних» масштабів. Широко відомі Саламінські війни (640–560) між Афінами та Мегарою за володіння островом Саламін (у яких особливо відзначився «мудрець» Солон). Де також використовувалися рядки з Гомера для обґрунтування територіальних претензій. Обидві війни афіняни виграли, хоча й з великими труднощами.
Гоплітська революція
Багато воєн того періоду ми пропустили, щоб не розтягувати цей довгий список до нескінченності, але суть проста: у міру розвитку економіки Греції зростала кількість локальних воєн і розвивалася колонізація. Племінні союзи перетворювалися на маленькі держави (поліси). Найзручніше буде зрозуміти різницю поліса від класичної держави на прикладі із сучасності. Уявіть собі країну, розділену на області, в яких є обласні центри. Тепер уявіть, що держава зникла, а кожна область стає незалежною. Але підемо далі й заберемо автономне самоврядування всіх районів і районних центрів. Тепер жителі села на околиці області вважатимуться жителями міста в центрі, і більшість своїх проблем вирішуватимуть саме там. Суто юридично це те саме, що розширити адміністративні кордони обл. центру на територію всієї області. Приблизно так і виглядає синойкізм, який призвів до створення класичного поліса.
Вище ми вже говорили, що цей бурхливий розвиток призводив до ослаблення царської влади, тому багато полісів перетворилися на аристократичні республіки. Здебільшого, як і за часів європейського середньовіччя, аристократом вважався не просто землевласник, а ще й той, хто може зі своєї ділянки землі забезпечити собі повний важкий обладунок і коня. Тому ж аристократичні класи в Греції і навіть у Римі часто називалися «вершниками». Простолюдинам у ту епоху було просто не по кишені купити коня і важкі обладунки, а тому вони не могли вважатися серйозною силою. Хто має зброю, той і владарює. Постійні війни та колоніальне розширення (роль флоту) робили кінноту все менш ефективною, а створення гоплітського формування (фаланги) зробило кінноту майже непотрібною на полі битви. Ця зміна зумовила майбутнє царської влади та подальшу траєкторію розвитку аристократичних республік.
Допускається, що гопліти вперше з’явилися в ході Лелантської війни, або в рядах аргоської армії. Фаланга являла собою щільне шикування воїнів у лінію і в кілька шеренг углиб, які майже впритул прилягали один до одного. На озброєнні у гоплітів були списи, мечі, шолом, панцир і обов’язково круглий щит. Загальна ідея полягала в тому, що кожен у строю закриває щитом ліву частину свого тіла і праву частину того, хто стоїть ліворуч, завдяки чому стрій ставав практично непроникним. Само собою, це вимагало величезної вправності та злагодженості, адже таким чином доводилося рухатися і швидко перешиковуватися в розпалі бою, орієнтуючись лише на звуки флейти (пізніше труб). Варіативність фаланги за кількістю людей, типами шоломів і довжиною списів змінювалася, але головне залишалося незмінним — це важка піхота, що щільно примикає один до одного і повністю нівелює кінну перевагу аристократії.
До 650 р. до н. е. достатня кількість землеробів виявилася спроможною придбати металеву зброю, необхідну для того, щоб вийти на поле бою як гопліти, що б’ються у фаланзі. Поступово вони склали основу збройних сил міст-держав архаїчної Греції, і це дозволило їм відстоювати свої права в управлінні державою, що поклало край переважанню еліти. Отже, зміни у сфері військової справи спричинили зміни політичного характеру, і завдяки цьому важкоозброєні землероби домоглися більш егалітарної форми правління, де вони відігравали ключову роль. У зв’язку з такими змінами почали погіршуватися відносини між середнім землеробським класом і аристократією (великими землевласниками), яка не бажала ділитися владою. Якщо описи фаланги правдиві з точки зору бойової дисципліни, то можна уявити, як цей бойовий порядок міг вплинути на розвиток більш демократичного світогляду, заснованого на принципах рівності. Кажуть, що якщо якийсь солдат тікав, неважливо, у бойовому пориві на ворога чи тікаючи в жаху від нього, він піддавався вигнанню і суспільному осуду. Кинувши місце в строю, він залишав неприкритим свого товариша. У полісах починає складатися пряма демократія, де важливість окремо взятої людини складно переоцінити. Військовозобов’язаними були всі, а отже, і результат бою залежав від кожного. Фаланга ставала фактично сім’єю, ведучи спільний побут і військові дії. Такий стрій можна вважати воєнною демократією, яку ми зустрічаємо у найрізноманітніших примітивних племінних держав. Але з тією різницею, що тут ця воєнна демократія виникає наново, вже після того, як устигла розвинутися царська влада і зачатки правової держави.
Хто такі тиранни
У ті часи ще не існувало повноцінних демократичних республік. Тому боротьба проти аристократії ще не була боротьбою за демократію в прямому сенсі слова. Це була скоріше боротьба за лібералізацію, за розширення прав неаристократичних громадян поліса. Це була боротьба за справедливість, оскільки економічне зростання Греції призвело до появи нових, «буржуазних» (міських) класів у суспільстві, достатньо багатих, але абсолютно позбавлених влади. Коли конфлікт «міських» і «сільських» (у тому плані, що основний дохід аристократії добувався із сільського господарства) доходив до відкритих зіткнень, іноді «міські» могли перемогти. Тим паче, що тепер вони могли ставати членами фаланги і у військовому відношенні не поступалися аристократам. Але що їм робити після перемоги? Як облаштувати свій рідний поліс? Першочергово вони були зацікавлені тільки в тому, щоб збільшити роль торговців і ремісників, поліпшити їхнє становище, насамперед економічне. Загалом, вони були зацікавлені в заходах протекціонізму, і прагнули до «буржуазної» модернізації економіки. Так чи інакше, це вело до поступового розвитку демократії, розширення влади пересічних громадян, але на перших порах, з точки зору ефективності, «городяни» віддавали перевагу міцній владі. Так, у ході революцій по всій Греції почали виникати тираннії.
Загалом, тираннія — це щось на кшталт «диктатури економічного розвитку», а її головним ворогом стає стара родова аристократія. Негативний зміст слова тиранія виникне трохи пізніше, і якраз в середовищі прихильників аристократичного устрою. Тоді це слово почне носити виключно негативний характер. З грецькими тиранніями (я спеціально роблю подвоєну “н”, оскільки це передає написання грецького оригіналу, та несе дещо інший зміст) ці тиранії мають мало спільного, їх малювали просто як зло заради зла. Звісно, в якомусь сенсі тиранни повертались до монархії (та створювали цілі династії), і тому можуть вважатись явищем негативним з точки зору політичного розвитку. Але з точки зору економіки це були прихильники прогресу. Багато тираннів уславилися як меценати, справедливі законодавці та мудреці: наприклад тиранн Родосу Клеобул, тиранн Коринфа Періандр, тиранн Мілета Фрасибул, тиранн Самоса Полікрат або афінський тиранн Пісістрат. Цей список можна продовжувати, але всі вони створювали соціальні держави, забезпечували громадян роботою, закликали до своїх дворів усіх передових поетів, художників, скульпторів, філософів. За їхнього правління міста розквітали, зводилися масові забудови, розвивалася інфраструктура та активна морська торгівля. Тираннії поширювалися Грецією, як чума, і старій аристократії потрібно було щось із цим робити. Найбільш сильним і тотально консервативним полісом у Греції була Спарта, і тому вона очолила всю грецьку аристократію, ставши їхньою головною зброєю. Де б не відбувалися перевороти із захопленням влади тираннами, Спарта посилала туди свої війська і повертала старий порядок. За це спартанці протягом багатьох століть славилися як головні «тирановбивці», що іноді змальовують як боротьбу за свободу Греції. Тому не дивно, що більшість найстійкіших тиранній були створені в Італії чи Іонії (тобто далеко від Спарти, куди можна було дістатися лише кораблями). Тираннії невдовзі почали занепадати в материковій Греції, але залишили серйозний слід. Завдяки їм з’явилося більше можливостей для створення демократичних полісів, але й аристократичні поліси багато в чому стали поміркованішими і, побоюючись тиранній та демократій, намагалися не перегинати палицю у відносинах із народом.
Цар Крез
Тиранни місцями справді схожі на царів, але ми знаємо дуже мало грецьких царів, які займалися б тим самим, чим займалися тиранни. Старі царі здебільшого були виразниками суто аристократичних ідей. Однак були царі поза межами Греції, які також володіли багатствами, намагалися розвивати міські центри та залучати до себе передових діячів культури. Як правило, їхня влада поширювалася на більші держави, ніж маленькі поліси Греції. І на тлі все ще численних і переважно «сільських» греків вони були справжніми центрами цивілізації. Тут можна назвати і Єгипет (куди багато греків їздили заради здобуття освіти), і Вавилонію. Але з точки зору того, що ми збираємося розглядати «Дев’ять ліриків» та «Сім мудреців», найбільшу роль відіграє Лідійське царство. Для початку, мабуть, варто почати з імені царя, яке постійно фігурує як певна хронологічна точка відліку для життя більшості з «мудреців». Цим царем був правитель Лідії — Аліатт II (640–560 рр. до н. е.), батько легендарного Креза, який значно розширив межі своєї держави. Перші п’ять років свого правління Аліатт воював із мілетськими греками. Потім на п’ять років він звернув свою увагу на схід і вступив у війну з мідійцями та вавилонянами на чолі з Кіаксаром, що наступали на нього. Знамените сонячне затемнення 585 року, передбачене Фалесом Мілетським — поклало край бойовим діям, і річка Галіс віднині була прийнята за новий кордон держав.
Сином Аліатта був другий за значимістю для епохи «мудреців» цар — Крез (595–546 рр. до н. е.), який правив напередодні перського вторгнення. Вважається, що Крез одним із перших почав карбувати монету, встановивши стандарт чистоти металу та гербову царську печатку на лицьовій стороні (голова лева та бика). З цієї причини він мав репутацію в античному світі як неймовірно багата людина. Згідно з однією з таких легенд, Крез запитав грецького мудреця Солона, коли той якось відвідав Сарди (столиця Лідії): чи можна вважати власника таких великих багатств воістину найщасливішим серед смертних? На що Солон відповів: «Нікого не можна називати щасливим до його смерті». Саме при ньому остаточно були підкорені Ефес і Мілет. Майже всі грецькі мудреці, згідно з легендами, зустрічалися з Крезом.
Чому це взагалі важливо? І чому Лідія відіграє таку роль для грецьких мудреців? Та просто тому, що більшість ранньої грецької інтелектуальної еліти походила родом з Іонійського узбережжя, найбільш розвиненого та багатого регіону Греції. Однією з причин багатства Креза якраз і було підкорення грецьких торгових центрів задля стягнення з них великих податків. Він був найсильнішим зі східних царів, які перебували поблизу греків, і, до того ж, зовсім не був для них ворогом (бо легально інтегрував їх у свою державу і дарував торгово-морську автономію, від чого греки тільки вигравали). Лідія для греків — це приклад для захоплення; та сама централізована держава, яку так і не зміг побудувати легендарний Агамемнон; її пишна й багата столиця в Сардах затьмарювала будь-яке грецьке місто, і цар цієї зразкової держави цілком симпатизував грекам, навіть вважався «філелліном». Саме в цій частині Греції народився і творив Гомер, у цій частині Греції зародилася також розвинена форма ліричного віршування, і саме іонійський діалект став літературною мовою всіх греків та основою для подальших літературних загальногрецьких мов (аттичної та койне). Саме тут виникла грецька філософія у власному розумінні слова («Мілетська школа»). Тому неможливо переоцінити значення Іонійського узбережжя для грецької культури, а Лідія мала велике значення для греків цього регіону, а отже, і для греків загалом.
У результаті ми бачимо, що близько 650 р. до н. е. в Греції розгоряється внутрішня класова боротьба між аристократією та народом. Внаслідок революцій у містах захоплюють владу «тиранни», радикальні реформатори, які створюють певну «диктатуру народу» над аристократією. При їхніх дворах розквітає грецька наука і мистецтво. Майже всі, про кого ми будемо говорити в межах історії грецької думки, так чи інакше пов’язані з тираннами. Звісно, Спарта теж намагалася спершу складати певну конкуренцію в культурному плані, але досить скоро припинила це робити і перетворилася на зразок вульгарності. А на тлі цього створюються також союзи та блоки, що конкурують за право володіння далекими колоніями, джерелами сировини та продовольства, імпорт яких міг додатково стимулювати розвиток міських центрів (а отже, тиранній і демократій). Чи варто дивуватися тому, що Спарта обрала шлях відмови від колоніальної експансії, відмови від морської торгівлі, від грошей і всіх інших явищ, які могли б похитнути владу великої земельної аристократії? Майбутня «Пелопоннеська війна» між Афінами та Спартою була закладена ще тут, у поширенні тиранній.