Автор тексту: Дестют де Трасі
Прочитано 27 флореаля VIII-го року (17 травня 1800 року).
Опубліковано в третьому томі «Мемуарів Інституту», у класі моральних і політичних наук.
Зміст усіх томів «Мемуарів» можна знайти тут.
Громадяни,
Хоча доповідь громадянина Дежерандо про пазиграфію видалася мені такою ж вичерпною, як і глибокою, я прошу вашого дозволу додати до неї кілька слів. Річ у тім, що наш колега зосередився переважно на одній конкретній системі пазиграфії, тоді як я хотів би подати вам деякі загальні міркування щодо всіх подібних проєктів у цілому. Я говоритиму стисло, але попрошу вас про певну увагу, оскільки вкрай загальні судження потребують особливої зосередженості, щоб їх сприйняли саме в тому значенні, яке вкладає в них автор. Існує прагнення створити універсальну мову й універсальне письмо, однак мені здається, що ми часто помилково вживаємо самі слова «мова» і «письмо». Спробуймо точно визначити їхнє значення.
Слово «мова» має два значення. У найширшому сенсі мовою називають будь-яку систему знаків, що виражає наші ідеї, незалежно від того, на яке з наших чуттів ці знаки впливають. Такі членоартикульовані мови, що звертаються до слуху, і мови жестів, що звертаються до зору. Я кажу «мови» в множині, бо могли б існувати й справді існують різні системи умовних жестів, так само як існують різні розмовні мови.
До певної міри можна було б створити мови дії для сліпих, звертаючись до дотику. Діти у своїх іграх, масони у своїх таїнствах користуються певними умовностями, завдяки яким розуміють одне одного в темряві без слів, через різні способи того, як вони беруть одне одного за руки або за інші частини тіла. Можна уявити, що якби смакові й нюхові відчуття були різноманітнішими, і якби ми могли передавати їх одне одному за бажанням, зручним і чітким способом, то вони також могли б стати матеріалом для своєрідної мови. Отже, мова в найширшому значенні означає, як я вже сказав, будь-яку систему знаків, що виражає наші ідеї.
У вужчому значенні мова — це система знаків, що походять від голосового апарату й впливають на орган слуху. Це мова у вищому значенні слова, оскільки вона є найвиразнішою, найрізноманітнішою, найшвидшою й найзручнішою; вона найкраще пристосовується до будь-яких обставин, нею можна користуватися і вдень, і вночі, і вона не потребує ні спеціальних пристроїв, ні інструментів, ні простору, щоб справити потрібний ефект. Саме тому, за одностайною згодою, усі люди завжди надавали перевагу саме їй, коли мали таку можливість і вміли це робити. Ця обставина заслуговує на увагу.
Тепер перейдемо до питання: що ж таке письмо? Письмо — це сукупність графічних знаків, а не самостійних символів; воно перетворює вокальні сигнали розмовної мови на візуальні, не змінюючи їхньої суті. Тобто воно лише відтворює й викликає в пам’яті звуки. Як письмо воно не робить нічого більшого і само по собі нічого не означає. Доказом цього є написані слова мови, якої ми не розуміємо. Коли письмо виражає ідеї безпосередньо, воно перестає бути письмом; воно саме стає мовою — візуальною мовою, подібною до мови жестів. Тому називати ієрогліфику «писемністю» некоректно: слід говорити «ієрогліфічна або символічна мова». Не варто було б говорити й «китайське письмо»; правильніше було б сказати «візуальна мова китайців», адже це цілком інша мова, ніж їхнє усне мовлення. Справжнім же китайським письмом є маньчжурський алфавіт, який вони використовують для запису своєї розмовної мови так само, як могли б використовувати наш; адже форма самих знаків не має значення.
Надалі ми побачимо, що це розрізнення аж ніяк не є другорядним. Саме з цієї причини алгебраїчні, арифметичні та хімічні знаки є не письмом, а повноцінними мовами або елементами візуальних мов; адже вони відображають ідеї безпосередньо, а не звуки. Зауважмо також, що з цього випливає: у строгому значенні слова писати й читати можна лише розмовними мовами. Адже писати — означає зображати звуки, а читати — означає вимовляти звуки, які були зображені. Усі інші мислимі мови цілком можна перекласти на членоартикульоване мовлення або на інші візуальні чи тактильні мови. Я можу висловити словами ідеї, які мені щойно передали жестами; можу повідомити їх за допомогою умовлених дотиків; можу подати ті самі ідеї ієрогліфічними знаками — і навпаки. Але щоразу при цьому відбувається зміна системи знаків; це перенесення з однієї мови в іншу. Одним словом, це повноцінний переклад, а не просте читання чи звичайне письмо.
Такі ось попередні зауваги, без яких мені не обійтися. Прошу не випускати їх із уваги. Маючи в руках ці небагато даних — по суті, лише розгортання ідей, укладених у кількох словах, — ми побачимо, як самі собою розв’яжуться всі питання, що можуть постати у зв’язку з будь-якою пазиграфією. Людина ніколи не опиниться в скруті, якщо чітко розуміє зміст слів, якими користується.
Тепер відповімо: чого ми хочемо, створюючи пазиграфію? Отримати універсальну писемність? Але вона в нас уже є. Наш алфавіт однаково придатний для запису будь-яких європейських мов. І якщо його недостатньо для передавання певних інтонацій у східних мовах або говірках первісних народів, то лише тому, що в ньому бракує кількох знаків — через відсутність у них потреби та через нашу природну байдужість до всього, що диктує лише здоровий глузд. Це привело нас до нехтування ними й відмови від їхнього додавання. Але давайте зробимо його повним; додамо ті небагато літер, яких нам бракує. Щойно алфавіт зможе відображати всі інтонації та артикуляції мовного апарату, він стане придатним для запису будь-яких мов — минулих, теперішніх і майбутніх; словом, усіх можливих розмовних мов.
До цього побажання я охоче додав би й те, що, заповнюючи алфавіт, слід було б і вдосконалити його: не лише додати відсутнє, а й позбутися уявного надміру. Потрібно зробити так, щоб кожній інтонації та кожній артикуляції відповідав свій власний знак, і щоб один і той самий звук ніколи не позначався більш ніж одним символом — адже нині це трапляється надто часто, що сильно й цілком даремно ускладнює мистецтво читання та письма. Однак тут не місце заглиблюватися в подробиці орфографії: вони стосуються вдосконалення універсальної писемності, тоді як моєю метою було лише довести, що така писемність уже існує. Гадаю, це завдання виконано.
Отже, пропонуючи пазиграфію, автори мають на увазі аж ніяк не створення універсальної писемності: вони прагнуть не чого іншого, як створення універсальної мови. Безперечно, це прекрасний і похвальний задум, реалізація якого була б безмірно корисною. Однак, щоб успішно його розглянути, давайте спершу відкинемо всі ідеї, пов’язані з письмом: адже йдеться тут не про те, щоб записувати вже наявну мову, а про те, щоб створити цілком нову, яка, навіть якщо складатиметься із зорових знаків, не є і не може стати письмом у власному значенні слова для жодної іншої мови. Нова мова не зображатиме знаків; адже, повторюю, письмо і мова — це дві речі, принципово різні. Письмо фіксує знаки мови, а інша мова їх перекладає. Отже, нині йдеться саме про нову мову, про нову систему знаків.
Багато хто хоче, щоб ця нова мова стала загальною; я й сам цього бажаю, але зізнаюся, що майже на це не сподіваюся. Справді, не можна не визнати, що будь-яка система знаків — чи то звукових, чи то зорових, — призначена для вираження наших ідей, щойно вона трохи розширюється, стає майже цілком умовною. У таких систем, звісно, є певні корені, що сягають самої природи, але все інше в них має майже абсолютно довільний характер. Так, наприклад, первісним прообразом усіх зображальних мов справді слугує реальна форма предметів; однак, безперечно, існує величезна прірва між справжнім зображенням речей і химерними рисами єгипетських ієрогліфів або китайських символів. І лише формальні домовленості дають змогу пов’язувати певні ідеї з подібними фігурами.
Так само і в мові жестів: безперечно, основні знаки в ній — це ті самі рухи, які здійснює людське тіло під впливом тієї чи тієї дії або почуття. Однак, попри свою початкову обмеженість, щойно ця мова стає трохи складнішою й починає глибше заглиблюватися в деталі наших думок, вона вже не виражає абсолютно нічого, крім того, про що заздалегідь домовилися люди. Це ще справедливіше щодо наших розмовних мов, оскільки вони значно багатші. Я поділяю думку деяких учених про те, що їхніми первісними коренями є звуки й артикуляція, продиктовані нам природою за певних обставин; але все інше, безперечно, — результат домовленостей. Доказом цього є те, що в кожної маленької країни ці домовленості свої. Отже, будь-яка мова може стати загальною лише тим самим шляхом, яким вона стає національною: через поступове прийняття добровільних домовленостей. Однак припускати таку добру волю щодо нової мови, створеної одним махом і заздалегідь спланованої, — очевидна нісенітниця, якщо говорити про всіх людей усіх народів, і річ майже неможлива навіть для кількох учених від кожної нації. Вони настільки далекі від такого настрою, що, маючи в особі латини вже готову й майже загальну мову, вони дозволили їй практично зникнути.
Ця гнітюча істина відчувається настільки гостро, що ніхто не наважився б запропонувати людям раптово створити повноцінну усну мову, цілком не схожу на жодну іншу, і закликати їх користуватися нею бодай у наукових працях; тим не менш, їм пропонують мову візуальну. Звідки ця хибна сором’язливість? Чи не тому, що самі автори опинилися в полоні тієї двозначності між термінами «мова» і «писемність», яку я роз’яснив, і туманно гадали, що винайшли лише систему письма, а не мову? Схилятися до цієї підозри мене спонукає той вид задоволення й майже здивування, з яким було оголошено, що пазиграфія має надзвичайну властивість виражати будь-які мови й звучати в кожній із них. Це справді було б украй дивно — точніше сказати, неможливо — для системи письма, яка фіксує знаки лише однієї-єдиної мови. Однак це цілком природно для будь-якої конкретної мови, яка завжди може слугувати інструментом перекладу для всіх інших і сама бути перекладеною на будь-яку з них. До того ж, користуючись пазиграфією, людина насправді не пише й не читає: вона постійно займається перекладом, і це виразно відчувається з тих зусиль, яких доводиться докладати.
Як би там не було, якщо моє припущення обґрунтоване, я вже відповів на це запитання наперед. Адже я вважаю доведеним і те, що в нас уже є універсальна писемність, і те, що будь-яка нова система знаків, яка безпосередньо виражає ідеї, являє собою нову мову. Але хіба хтось гадає, що усна мова менш корисна, ніж візуальна, або що її важче створити й вивчити? Я надзвичайно далекий від таких думок. Проте це питання заслуговує на докладний розгляд. Розпочнімо з корисності.
По-перше, усна мова будь-якої миті може стати візуальною, варто лише цього забажати: її досить просто записати, а ми вже переконалися, що володіємо універсальною писемністю. Отже, нова мова, якби вона була усною, поєднувала б у собі всі переваги візуальної мови. Основні з них полягають у наявності сталих знаків, до яких можна повертатися будь-якої миті, які можна поширювати повсюдно й зберігати впродовж століть. Але ця усна мова мала б, понад те, всі переваги, властиві цьому виду знаків. Ми вже виклали основні з них вище, коли пояснювали, чому люди в усі часи й у всіх країнах незмінно надавали перевагу цьому типові мови перед будь-яким іншим. Тут ми могли б додати, що якби універсальна мова була усною, вона могла б колись стати загальновживаною, а не обмежуватися лише колом учених, і це значно підвищило б її корисність. Навіть якби вона залишалася надбанням лише небагатьох знавців, вона могла б, принаймні, слугувати їм для спілкування між собою, що також було б вельми зручно й дивовижним чином допомогло б у її вивченні та запам’ятовуванні.
Нарешті, навіть якби все обмежилося лише перевагою можливості вимовляти слова вголос або навіть пошепки в хвилини найсамітніших роздумів, не зазнаючи при цьому потреби болісно перекладати їх на рідну мову, — кожному відомо, наскільки це сприяло б пам’яті та розмислу. Адже будь-яка людина на власному досвіді помічала: коли ми глибоко замислюємося, нашій увазі й здатності судження дуже ефективно допомагає те, що слух сприймає звуки, які виражають ідеї, що ними ми поглинуті. Отже, доведено, що мова, створена спеціально для того, щоб бути універсальною, була б набагато кориснішою, якби вона була усною.
Тепер — чи було б її легше вивчити? Ми щойно бачили, що так, і тут досвід підтверджує теорію: адже всі китайці володіють своєю розмовною мовою. Багато іноземців, навіть ті, чиї рідні мови найбільше від неї відрізняються, успішно її опановують, тоді як лише дуже небагато місцевих жителів, яких аж ніяк не можна звинуватити у браку терпіння, ледве справляються з тим, щоб посередньо оволодіти візуальною мовою. Зверніть увагу, однак, що розмовна мова майже неминуче багатша за писемну, оскільки кожному накресленому знакові відповідає слово — і доказом цьому є той факт, що всі вони вимовляються. І навпаки, цілком імовірно, що існує безліч слів, їхніх варіацій або тропів, для яких немає окремого й чіткого графічного символу. Проте, попри відносну бідність цієї візуальної мови, ті, хто описував її найрозсудливіше, — наприклад, сер Стонтон у своєму звіті про подорож лорда Макартні, — повідомляють нам, що вона вже настільки складна й заплутана, що при перекладі на усне мовлення навіть у доволі простих питаннях часто доводиться задовольнятися лише приблизним тлумаченням. Саме в цьому криється одна з причин сваволі в наказах і відсутності чіткості в угодах. Уявіть же, на що це перетворилося б у філософських дискусіях, подібних до тієї, що ми ведемо нині.
Мене не дивує, що в ті часи, коли людські знання виражалися виключно ієрогліфами, ними володіла лише мізерно мала кількість людей. Не потрібно було особливої таємничості, щоб ці знання залишалися оповитими таємницею; і я так само не вражений тим, що впродовж століть вони майже не розвиваються в Китаї й украй слабко там поширені. Дивним було б якраз протилежне. Отже, усна мова не лише корисніша, а й безмірно легша для вивчення та запам’ятовування, ніж мова візуальна.
Але хіба її було б важче створити? І знову — звісно, ні. Адже поєднувати інтонації та артикуляцію анітрохи не важче, ніж комбінувати фігури й росчерки пера. Увесь історичний досвід і найменший розмисел доводять навіть, що цей перший вид знаків зручніший у вжитку й дає значно численніші та чіткіші варіації й модифікації. За допомогою нашого алфавіту ми з граничною легкістю переводимо її у візуальну форму. З огляду на невелику кількість наших знаків, її навіть легше записувати, ніж суто візуальну мову — зображати. Із цього випливає доволі дивний, але все ж таки слушний висновок: візуальна мова поступається усній навіть для глухонімих. Адже їхнім учителям усе одно знадобилося б те саме мистецтво, щоб навчити їх співвідносити ідею зі знаком — чи то намальованим, чи то написаним, — а потім їм було б значно важче навчити їх накреслення цього величезного множинства фігур, ніж наших двадцяти чотирьох літер.
Але повернімося до суті: складність створення нової мови «одним махом» і, так би мовити, виключно силою розуму полягає зовсім не у винайденні комбінацій складів чи росчерків пера. Вона цілком і повністю полягає в тому, щоб розробити методичну й повну класифікацію всього масиву незліченних ідей, що становлять людський розум, і розташувати — згідно з правилами природної та незмінної аналогії — колосальну безліч похідних понять, утворених із модифікацій і поєднань усіх цих ідей. Якби цю трудність вдалося подолати, знаки невдовзі самі собою розподілилися б відповідно до ідей. Причому це завдання не стає складнішим незалежно від того, чи хочемо ми створити усну мову, чи візуальну. Однак зізнаюся, що в обох випадках воно видається мені цілковито непосильним для будь-якого людського розуму; і я переконаний, що якби ця проблема постала в усій своїй ясності та повноті перед очима тих, хто намагався б узятися за таку справу, ніхто з них не став би вперто наполягати. Принаймні я цілком певен, що вони не виснажували б себе марними зусиллями, намагаючись поєднувати між собою якісь росчерки пера, бо ясно побачили б, що суть питання полягає зовсім не в цьому. Але поки що я обмежуся лише висновком, що винайти усну мову анітрохи не важче й не легше, ніж візуальну. Це було останнє запитання, яке мені належало розглянути, і ось моє резюме.
Будь-яка система знаків, що безпосередньо виражають наші ідеї, є справжньою мовою, незалежно від того, чи звернені ці знаки до слуху, зору або дотику. Писемність — це аж ніяк не система знаків, що репрезентують наші ідеї, а сукупність символів, за допомогою яких знаки мови, призначені для слуху, робляться видимими. Звідси випливає, що писати й читати можна лише розмовними мовами. Ті з візуальних мов, що наносяться на якусь поверхню, є намальованими, а не написаними. Їх можна перекладати, але неможливо прочитати. Саме в цьому криється причина тих труднощів, які виникають під час подібних операцій. Отже, єдиним справжнім письмом є складове або алфавітне.
Наш алфавіт — це справді універсальна писемність, оскільки він здатен передати будь-які звуки будь-яких мов. Потрібно лише доповнити його і, передусім, спростити та уніфікувати його використання, реформувавши правила орфографії. Отже, універсальну писемність не потрібно винаходити. Те, що насправді прагнуть створити, — це універсальна мова. Тому будь-яка пазиграфія є новою мовою. Відтак щоразу, коли нею користуються, виникають труднощі й процеси, характерні для перекладу, а не зручність і ефективність, властиві читанню чи письму. Бажаючи створити нову мову, призначену стати загальною, помилково робити її візуальною. Слід було б створити мову усну.
- По-перше, усна мова була б значно кориснішою; адже за допомогою писемності вона набуває всіх властивостей візуальної мови. Її навіть значно легше відтворювати. Крім того, вона має безліч власних переваг для вичерпного й чіткого вираження думок, для їх передавання і навіть для самого процесу мислення; адже, як показує досвід, орган слуху набагато краще пристосований до мови, ніж орган зору.
- По-друге, і з тих самих причин, усну мову було б значно легше вивчити й запам’ятати, ніж візуальну: це знову підтверджується досвідом.
- По-третє, її було б не складніше створити, оскільки звукові знаки допускають зручніші й чіткіші комбінації, ніж знаки візуальні. Втім, труднощі укладання мови полягають аж ніяк не у доборі та розташуванні знаків.
Складність створення нової мови — одразу й цілком — полягає в тому, щоб ясно й повно подати методичну та філософську класифікацію всієї сукупності незліченних ідей, що становлять наш інтелект, і виразно простежити всі ряди їхніх похідних, модифікацій і поєднань. Я вважаю цю трудність абсолютно нездоланною. І навіть якби її було подолано, нова мова лише збільшила б мовну плутанину, а не зменшила її, оскільки вона ніколи не стала б загальною. Тисячі причин і сама практика доводять, що люди не здатні на подібні домовленості. Їм не вдається нав’язати навіть просту зміну орфографії.
Я доходжу висновку, що проєкт пазиграфії — це концепція, хибна у самому своєму принципі. Вона ніколи не дасть корисного результату, і за неї не стали б триматися, якби мали про неї цілком ясне уявлення. Якби й існував спосіб створити якусь мову — я не кажу універсальну й філософську, а лише більш поширену й менш абсурдну, ніж наші повсякденні мови, — то, на мою думку, він полягав би в тому, щоб узяти мову вже відому, широко визнану й докладно опрацьовану, якою багато говорили й багато писали, але в збереженні чиїх недосконалостей і теперішнього стану водночас уже ніхто не був би зацікавлений. Отже, це мала б бути мертва мова — наприклад, латина або грецька. Потрібно було б почати активно нею користуватися і в процесі цього використання без найменших вагань уносити до неї виправлення. Невдовзі вона перетворилася б на цілком нову мову — можливо, навіть надто стрімко. Проте на старті вона мала б величезну перевагу: адже коли хочеш звести будівлю, помітну здалеку, краще закладати фундамент на вершині гори, а не в низині. Втім, ця мова стала б кращою за наші нинішні, але не стала б бездоганно філософською. Для цього потрібно було б, щоб такими стали наші ідеї, щоб усі наші науки і передусім ідеологія стали досконалими. Адже знаки часто можуть не встигати за поступом ідей, але вони ніколи не можуть його випередити. Це міркування підводить до останнього зауваження проти ідеї створення універсальної мови: її довелося б постійно змінювати, і що тоді сталося б із її універсальністю?
Тож обмежмося вдосконаленням наших власних мов, відкинувши при цьому будь-яку полохливість. Та мова, під час користування якою люди найохочіше дослухатимуться до доводів розуму і де найрішучіше скинуть диктат традиції, невдовзі стане найдосконалішою з усіх. Те, що вона буде найкраще влаштована, дасть їй величезну перевагу: вона швидко перетвориться на мову, якою найкраще говорять і пишуть, на мову, якою наука й мистецтво досягнуть найбільшого поступу. І саме та мова, яка здобуде такі успіхи, завжди буде найближчою до статусу загальної. Я розумію, що тут було б доречно докладно розібрати способи, труднощі, переваги й недоліки вдосконалення мов, а також пояснити, чому це поліпшення має бути поступовим і потребувати часу. Однак це стало б темою для цілого монументального твору, а я й так надто довго зловживав вашою увагою. Я обіцяв бути стислим, але сама тема захопила мене.
Дозвольте мені насамкінець зауважити, що я розглядав питання пазиграфії в найзагальнішому вигляді й аж ніяк не ставив собі за мету довести, що та чи інша конкретна система є поганою. Ба більше, я маю піти далі: саме той проєкт пазиграфії, який було представлено вам на розгляд, і став приводом для цієї записки. Без нього вона просто не з’явилася б. Якщо ця праця виявиться достатньо змістовною, щоб пролити нове світло на саму будову мови, то цією новою ясністю ми будемо завдячувати саме згаданому проєкту — хай навіть я й зараховую його до тих починань, які вважаю безплідними. Будь-яка спроба, навіть невдала, сама по собі є благом і має викликати вдячність до її автора. Зрештою, застерегти людину від того, що вона присвячує себе трудам, які не можуть увінчатися успіхом, — означає не зашкодити їй, а зробити послугу.
Я вважаю, що питання створення універсальної мови перебуває в тому самому становищі, що й питання про вічний двигун. Див. на сторінці 414 першого тому праць нашого відділення те, що я говорив про ідеальну мову та про вдосконалення наших власних мов.