ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2021 році

Версія російською мовою

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Історія медицини: Античність»

• Перша частина (Перші школи).
• Друга частина (Догматизм і Скептицизм). 
• Третя частина (Епікуреїзм у медицині) – ви тут
• Четверта частина (Стоїцизм у медицині).
• П’ята частина (Еклектизм і канон Галена).

Цей розділ нашого циклу має особливу важливість, оскільки тут розглядається епікурейський напрям в античній медицині. Щоправда, тут будуть розглянуті не всі «епікурейці». Окремі великі представники цього напряму, які відносяться до пізнього періоду розвитку медицини, будуть розглядатися в останніх частинах, разом з їхнім опонентом Галеном. Тут же ми розглянемо «методичну школу» тільки в загальному сенсі, її витоки в «елліністичний» період історії.

Як основне джерело статті виступає праця “Антична медицина після Герофіла” авторства Д.А. Балаликіна.

Отже, у попередніх статтях ми розглянули розвиток Стародавньої медицини та ранньої лікарської теорії греків; встигли розібрати становлення Александрійської школи та виникнення всередині неї двох основних груп: “догматиків” і “емпіриків”, а також побачили загальну картину розвитку медичної теорії з 250 по 50-ті роки до н.е. Навіть сам факт домінування «емпіричної школи» вже підказує нам, що науковий прорив Герофіла і Ерасистрата було практично зведено нанівець, поступившись місцем традиційній (щоправда, й вельми розвиненій) Східній медицині. Стародавня медицина, освячена «досвідом століть», і справді працювала, і навіть допомагала лікувати людей – а від лікаря більшого не потрібно. Але з таким успіхом можна було і взагалі не робити нових відкриттів. Схожим шляхом, але на інших, «анти-скептичних» філософських засадах, пішла інша медична школа, яка була виведена практично безпосередньо з вчення Ерасистарта, і стала при цьому головним конкурентом для «емпіриків» того часу. Ця школа отримала назву «Методичної».

Методична школа загалом

Теоретичною основою для вчення «методичної» школи була натурфілософія атомізму. Слід одразу звернути увагу, що визначальний вплив на вчення лікарів-методистів справила не класична атомістична філософія її засновників – Левкіппа і Демокріта, а більш пізня, епікурейська версія. Представники цієї медичної школи, як і лікарі-емпірики, категорично заперечували телеологічний принцип устрою людського тіла (тобто, що кожен орган створений з певною метою, і що потрібно шукати приховані причини і сутності речей). Крім того, вони заперечували і можливість екстраполяції на клінічну практику тих даних, які були отримані під час проведення анатомічних розтинів. З погляду представників обох шкіл (методичної та емпіричної) різниця між живим організмом і мертвим тілом була настільки істотною, що дослідження мертвого в інтересах пізнання живого в принципі не становило жодної цінності.

«Грубий» матеріалізм атомістичного вчення приводив лікарів-методистів до ще більш послідовного заперечення гіппократівського принципу етіології (генезію хвороби) і принципово індивідуального характеру протікання кожного із захворювань. Самоназва медичної «школи методистів» була безпосередньо пов’язана з основною ідеєю її засновника Асклепіада, а також його найближчих учнів, згідно з якими завданням лікаря був підбір найуспішнішого і найтиповішого «методу лікування» для кожного конкретного захворювання, і суворе дотримання його в подальшій практиці. Інакше кажучи, це те, що ми б сьогодні цілком назвали «догматизмом» (якщо придивитися, то так само чинили й емпірики, але «методологи», мабуть, зробили більш виражений акцент саме на класифікації та суворій регламентації хвороб у дусі каталогу).

За деяких подібностей з емпіриками, Асклепіад вважав безглуздою їхню переконаність у самоцінності практичного досвіду, що виключає необхідність створювати медичну теорію. Безумовно, методисти ставили «теоретичну медицину» досить високо, адже сама їхня медицина походила з «теоретичної» епікурейської доктрини. Той факт, що як послідовні епікурейці, методисти заперечували «телеологічні» закономірності, зовсім іще не означає заперечення будь-якої доцільності та законів природи. Заперечення телеології говорить, що функція не має мети, що вона складається випадково, просто так, як виходить. Але заперечувати наявність закономірностей як таких, з т. з. методистів було б просто неможливо: очевидно, що організм влаштований певним чином, що це злагоджений механізм (порівн. «людина-машина»). Асклепіад і його послідовники не заперечували адекватність ідеї про те, що можливо скласти враження про «приховані» від лікаря внутрішні процеси організму на основі зовнішніх проявів, тобто симптомів хвороби. У цьому й полягає докорінна відмінність «лікарів-методистів» від «лікарів-емпіриків». Зовнішні прояви хвороби пояснюються через розуміння патогенезу, тож методистів, як і догматиків, можна називати представниками «теоретичної медицини», тоді як емпіриків можна віднести радше до «практичної медицини» (з погляду загального підходу до науки, а не з погляду практичної хірургії). Але визнаючи роль теорії, методисти не визнавали «практику» під виглядом анатомічного вивчення людини, і в цьому полягає їхня корінна відмінність від класичних «догматиків».

Воно й не дивно, оскільки методичний напрям у медицині існував уже до того, як отримав своє особливе найменування. Раніше вони вже існували під найменуванням «ерасистратори», і практично все своє вчення вони вивели з теорії самого Ерасистрата. Ми вже бачили в минулій статті, що Ерасистрат також був прихильником «атомістики», і що насправді «догматична школа» допускала найрізноманітніші філософські нашарування. Так що «методисти» цілком можуть розглядатися як варіація розвитку «догматичної» системи. У цьому конкретному випадку ми маємо справу з епікуреїзмом, в інших випадках, можливо, створювалися інші, менш вдалі відгалуження догматизму. Не випадково, що в низці своїх творів римський лікар Гален продовжує називати сучасних йому (II ст. н.е.) лікарів-методистів – «ерасистраторами», «послідовниками Ерасистрата» тощо. Він розмірковує про це як про щось само собою зрозуміле. Багато лікувальних прийомів лікарів-методистів Гален трактував як спадщину Ерасистрата. Ось, наприклад, один фрагмент із твору Галена:

“Стратон був переконаний у користі голодування, запропонованого Ерасистратом, під час лікування будь-яких хвороб. Це абсолютно ясно випливає із сучасних промов тих, хто вважає, що розтин вен рівноцінний голодуванню».

Виходить формула: «догматизм» + епікуреїзм = Ерасистрат.
Але вже сам «ерасистратизм» + медичний «емпіризм» = методична школа.

Хоча школа виникла ще в «Александрійський» період, найвідомішим її представником був уже згадуваний вище Асклепіад Віфінський (124-40рр. до н.е.), відомий також під ім’ям Асклепіад Філософ (що вказує на важливу роль філософії в його практиці). Його вважали засновником «наукової медицини» в Стародавньому Римі. До його появи всі спроби прищепити римлянам грецьку медицину закінчувалися провалами, тому що римляни вважали лікарів «шкуродерками», а сам факт їхньої наявності в суспільстві – проявом грецької «жінкоподібної» зніженості. Але до того моменту, як до Риму потрапив Асклепіад, суспільні настрої Риму змінилися, а підхід Асклепіада до лікування хворих сильно змінив ставлення до медицини серед пересічних жителів.

Відповідно до вчення Епікура, він намагався лікувати, приносячи задоволення: практично всі його рекомендації, відповідно до стародавніх практик лікарні-санаторію, були “приємно діючими » засобами, Асклепіад навіть допускав вільне використання вина своїми хворими. Асклепіад ставився до всіх своїх пацієнтів справедливо, не роблячи відмінностей за ознакою статі або психічного захворювання. Він закликав гуманно ставитися до психічних розладів і вважав, що добре і доброзичливе ставлення до пацієнтів є необхідною умовою для того, щоб бути хорошим лікарем.

“Cito tuto jucunde” (“лікувати пацієнтів швидко, безпечно і приємно”).
(с) Девіз Асклепіада

Усе це сильно контрастувало з поведінкою інших лікарів, які намагалися бути показово байдужими і рекомендували не співчувати своїм пацієнтам. Завдяки такому «гуманному» підходу, епікурейська медицина почала користуватися загальною повагою. До слова про це, ми знаємо також, що більша частина рекомендацій Ерасистрата полягала рівно в тому ж самому (приємні природні процедури), і так само він засуджував лікарів, які забороняють вживання вина. Це явно більше, ніж просто випадкові збіги.

У своїй медичній теорії Асклепіад засуджував зусилля тих, хто прагнув дослідити структуру тіла (догматики) або спостерігати за явищами хвороб (емпірики), і, як кажуть, він спрямував свої нападки, зокрема, проти творів Гіппократа в усіх місцях, де той викладав «натурфілософські» питання. Тому Асклепіад відмовився від «гуморальної теорії» Гіппократа, і спробував побудувати теорію виникнення хвороб на основі атомістики. Він скористався системою Епікура, що панувала тоді, і застосовував її до медицини, пояснюючи нею всі хвороби. Напівакадемік і напів-стоїк Антіох з Аскалона, незважаючи на ворожнечу між його школою й епікурейцями, якось сказав про Асклепіада, що він «неперевершений у мистецтві медицини та обізнаний із філософією». Стає очевидно, що у сфері чистої теорії Асклепіад цікавився більше тим, щоб довести правоту епікуреїзму і його застосовність у медицині, ніж у тому, щоб розвивати медицину, використовуючи епікуреїзм як інструмент.

Отже, за Асклепіадом, причиною захворювань є нерівномірні та негармонійні рухи атомів тіла. Для лікування він використовував, головним чином, прийоми для відновлення втраченої гармонії (дієта, масаж, водні процедури та фізичні вправи), хоча також застосовував блювоту та кровопускання, щоб «звільнити» пори, забиті надлишком атомів. Як це не буде іронічно з огляду на симпатію Асклепіада до епікурейської філософії, травлення було основним чинником у його лікарській теорії (як, зрештою, і в Ерасистрата). Частинки їжі вважалися основною причиною нетравлення шлунка. Якби частинки їжі були маленькими, то і травлення йшло б нормально; однак, якщо частинки були занадто великими, то міг виникнути розлад шлунка. Асклепіад вважав, що ліки – це не рішення; його прописаним лікуванням була їжа і вино з подальшою клізмою, яка витягала б неправильну їжу, яка заподіювала шкоду. Ця процедура мала усунути основну причину хвороби. Цілком резонно, що за такої постановки питання використання ліків для очищення («звільнення пор») було марним, якщо тільки не вважати ліками саму їжу.

Паралізованих пацієнтів він радив носити на килимах і розгойдувати, щоб привести в рух застояні частинки; хворих на лихоманку піддавати дії світла і не давати їм заснути, оскільки «найкращий засіб від лихоманки є сама лихоманка». Кожен метод застосовувався до хворих суворо індивідуально, ліки, як ми вже знаємо, призначалися рідко. Асклепіад також використовував музичну терапію (див. теорія «ритмів» пульсу в Ерасистрата) для лікування психічно хворих пацієнтів, з метою підтримання їхньої «психогенної рівноваги». Ґрунтуючись на положенні Епікура, що природа може шкодити, а шкідливі бажання слід суворо придушувати, Асклепіад першим із лікарів вказав, що природа не завжди доброзичлива й непогрішна, а, навпаки, нерідко здатна заважати зціленню організму. Письменники-медики Гален і Аретей, обидва з яких жили в II столітті нашої ери, приписують Асклепіаду роль першої людини, яка виконала планову (неекстрену) трахеотомію.

На думку Асклепіада, обізнана в медицині людина, яка веде здоровий і правильний спосіб життя, розуміє значення руху, сама в змозі підтримувати своє здоров’я і не потребує послуг лікаря. Будучи прикладом підтвердження цієї теорії, сам він нібито ніколи не хворів, і помер глибоким старим унаслідок нещасного випадку.

Лаодікейський центр медицини

Гален, у своєму творі з промовистою назвою «Про секти» (пор. скептики і «емпірики»), вибудовує послідовність у розвитку вчення методистів. Засновником школи він називає Темісона Лаодикійського, який «взяв за основу ідеї раціонального Асклепіада»; а завершив формування «секти» (так Гален іменує школу методистів) Фессал із Траллу, за яким ідуть лікарі Мнесій та Діонісій. Але перш ніж перейти до цих, можна сказати «класичних» імен, варто звернути особливу увагу на той факт, що Темісон був родом із Лаодикії. Уперше згадка про це місто, як про центр медичної практики та освіти, зустрічається у зв’язку з відомими лікарями Зевксісом і Александром Філалетом, які працювали в I ст. до н.е., тобто є ровесниками Темісона.

Відомо, що Александр Філалет навчався в Асклепіада з Віфінії, і багато в чому слідував за своїм учителем – наприклад, розглядаючи загальну патологію з позиції уявлення про «пори» (див. філософія Емпедокла), численні незримі канали, які можна збагнути лише міркуванням, і які пронизують все тіло людини. Александр Філалет приділяв особливу увагу теорії пульсу, і бачив у ній велику практичну користь. Він відкидав можливості пояснити процеси травлення за допомогою концепції внутрішнього тепла, вважаючи, що в шлунку їжа просто подрібнюється і перетворюється на сік. Кров він вважав простою і одноманітною речовиною. Ці концепції різко суперечили традиції Аристотеля. Александр також вважав, що сперма – це похідна крові. Усе це, взяте разом (за винятком тези про природу сім’я), дає змогу вважати Александра Філалета представником школи лікарів-методистів. На користь можливості говорити про Александра Філалета як про лікаря-методиста свідчить також його твір «Гінекологія». Александр визнавав, що в лікарській практиці доводиться зустрічатися зі специфічними проблемами в цій царині – неможливо заперечувати проблеми пологів і рододопомоги, необхідність лікування вагінальних виділень тощо. Однак він вважав, що «жіночі хвороби» не є особливим розділом медицини. Подібний підхід також характерний для всіх інших лікарів-методистів.

Цікавою постаттю в історії медицини є учень Александра Філалета – Арістоксен, діяльність якого також пов’язана з містом Лаодікеєю. Подібно до багатьох своїх колег, він написав книжку, що мала назву «Про Герофіла і його школу», радше критичну, ніж доксографічну (історико-філософську). У ній критикуються практично всі герофілейці – Бакхій, Зенон, Хрисерм, Аполлоній Міс і Гераклід. Можливо тому Гален критикуватиме Арістоксена за схильність до надмірних умоглядних міркувань, зазначаючи, що він «хоче сперечатися діалектично, але не дотримується законів діалектики». Цілком у дусі епікурейської «Каноніки», Арістоксен вважав за необхідне розібратися із сутністю визначень, перш ніж перейти до клінічного значення проблеми.

Іншим відомим учнем Александра Філалета був Демосфен Філалет, який працював у середині I ст., що дає всі підстави вважати Лаодікейський центр повноправною медичною школою. Демосфен Філалет зробив основоположний внесок у розвиток офтальмології. Його роботи в цій галузі вплинули на погляди Руфа Ефеського і Галена. Також він відомий тритомним твором «Про пульс». Письмову спадщину Демосфена Філалета супроводжувала рідкісна історична удача: вона добре збереглася і відтворювалася в багатьох пізніших джерелах. Запозичення з праць лаодікейського лікаря трапляється в Аеція Амідського (VI ст.) і Павла Егінського (VII ст.), тобто він «пережив» крах античності.

Тут варто було б також нагадати, що найвидатнішим епікурейцем у період застою школи (250-175рр.) був Філонід із Лаодікеї (бл. 200-130рр.), який жив при дворі Селевкідів за правління Антіоха IV Епіфана та Деметрія I Сотера. Він був відомий здебільшого з книги «Життєпис Філоніда», яку було виявлено серед обвуглених сувоїв на Віллі Папірусів у Геркуланумі. Філонід народився в сім’ї, що мала хороші зв’язки з двором царів Селевкідів і вважається, що його навчали математики Євдем і Діонісодор. Судячи з того, що пізні епікурейці дбайливо зберігали його біографію, це був досить важливий персонаж, і його вплив на греко-сирійську політику приваблював і надихав епікурейців через століття. Філонід навіть спробував навернути Антіоха IV Епіфана в епікуреїзм, а пізніше навчив філософії його племінника Деметрія I Сотера; і вважається, що в обох випадках його спроби увінчалися успіхом. Він користувався великою пошаною при дворі, і також відомий за різними кам’яними написами. Філонід був ревним збирачем творів Епікура і його колег по школі і, як кажуть, опублікував понад 100 трактатів, ймовірно, компіляцій зібраних ним творів. Виходить, що Лаодикея була не тільки центром епікурейської медицини на Сході, а й центром епікурейської філософії.

Між усіма нашими лікарями і Філонідом – не вистачає всього однієї ланки. Однак вона, безсумнівно, повинна була існувати. З відомих філософів-епікурейців, які перебували в цей час у сирійському регіоні, можна згадати Діогена з Селевкії (бл. 190-140 рр.), театрального теоретика Діогена з Тарса (бл. 170-110 рр.), схоларха «Саду» Зенона із Сидона (150-75 рр.) і знаменитого господаря Геркуланумської бібліотки Філодема з Гадари (110-35 рр.). Іншими словами, сирійський регіон II-I ст. до н.е. був значущою «базою» для поширення епікурейської філософії, тож зовсім не дивно, що «методична школа» виникає і розвивається саме тут.

Розвиток школи Темісоном і Фессалом

Отже, згідно з найпоширенішою версією, на підставі епікурейської медичної теорії Асклепіада його учень Темісон Лаодікейський (123-43 рр. до н.е.) створив уже саму «методичну школу» конкретно під такою назвою. За Асклепіада цю назву ще не використовували, а до цього, як уже йшлося, у вжитку було найменування «ерасистратори», хоча скоріше за все різниця між ними була незначною. Закінчивши своє навчання, Темісон багато подорожував Сирією, Грецією, Єгиптом, Критом, і деякий час навіть жив у Римі. Заснована ним школа стала найбільш поширеною серед римських лікарів.

Темісон виходив з того, що успішна робота лікаря полягає в наданні адекватної медичної допомоги. Здорова думка приводила його до заперечення необхідності будувати систематику нозологічних форм, незалежно від того, скільки існує хвороб і як вони називаються, якщо можливості надання належної допомоги пацієнтові залежать від обмежених терапевтичних можливостей лікаря. Уважна оцінка симптомів виниклого страждання необхідна: треба зрозуміти, від чого саме слід лікувати пацієнта. При цьому немає жодного сенсу замислюватися про приховані причини або механізми розвитку хвороби, оскільки ці роздуми не допоможуть краще лікувати (пор. це з листом Епікура до Піфокла). Однак існувала й точка зору лікарів-емпіриків, які відкидали будь-яку теорію і керувалися доктриною «схожих випадків» із попередньої практики. Але й такого, суто рефлексивного спостереження, на думку Темісона, було недостатньо; адже зрозуміло, що одні захворювання мають певні спільні риси, а інші істотно відрізняються. Просто працювати з «новим» за аналогією з найбільш схожим «старим», як це робили емпірики, Темісон явно не хотів (хоча на практиці, дії «методистів» і «емпіриків» дуже схожі).

Виходячи з усього цього, Темісон запропонував індуктивну концепцію «спільнот», відповідно до якої, з величезного масиву окремих клінічних випадків слід було виявити загальні закономірності перебігу хвороби. Таким чином, усі хвороби розподілялися за певними групами, на підставі встановленої спільності їх перебігу. Виникла систематика хвороб на рівні спостереження «спільностей», а не на основі будь-якої патогенетичної логіки. Виходячи з цього, визначалися принципи терапії: певні лікувальні впливи співвідносилися зі спільнотами хвороб. Основою клінічної тактики, як у лікарів-емпіриків, ставало симптоматичне лікування. Якщо емпірики пропонували працювати за аналогією, то методисти запропонували, по суті, те ж саме, але на основі аналогії створити нові класифікації хвороб, це був маленький крок уперед, але в тому ж самому напрямку.

Темісон виокремлював три основні типи хвороб, патогенетично зумовлених «стриктурами» (звуження пор), «рихлістю» (зміна конфігурації пор) або змішаними станами. Йшлося, природно, про різні варіанти порушення у вільному русі атомів по порах, що пронизують людське тіло. Неважко помітити, що патогенетична теорія Темісона мало в чому відрізнялася від поглядів Асклепіада. Інакше й бути не могло: вони обидва були атомістами, а їхні розбіжності в поглядах на практичну діяльність мали другорядний характер. Темісон поділяв хвороби на гострі та хронічні: для перших більше підходило пояснення у вигляді «стриктури», для других – «рихлості». Перебіг захворювань, на думку Темісона, мав певну періодичність:

1. початковий розвиток симптомів за принципом їхнього зростання;
2. середній період, коли вираженість симптомів рівномірна;
3. заключний етап, коли наставала агонія в разі смерті або різке зниження інтенсивності прояву симптоматики в разі одужання пацієнта.

Найважливішим нововведенням Темісона було уявлення про ключове значення diatritos – триденних циклів у загальному перебігу хвороби. Ідея Темісона полягала в тому, що кожні три дні в перебігу хвороби настають якісь зміни. Широке використання голодування (замість кровопускання) під час першого diatritos викликало крайнє роздратування у Галена. Мабуть, цей лікувальний прийом досить часто застосовували сучасні йому лікарі-методисти.

Впадає в око роль числа «три»:
Три типи хвороб, три періоди розвитку хвороб, триденні цикли.

Хоча це очевидним (навіть для Галена) чином послаблювало пацієнта і зменшувало його шанси, виходячи з «методичних» уявлень про патогенез, тактика лікарів-методистів була логічною. Апоплексія, наприклад, могла бути інтерпретована як розвиток рихлості тканини головного мозку внаслідок стриктур. Завданням лікаря в такому разі мала стати “нормалізація руху атомів по порах » ураженої частини тіла. У рамках теорії Темісона цього можна було досягти зменшенням кількості атомів в організмі (тіло людини втрачає атоми під час сечовипускання, випорожнень і через піт). Атоми потрапляють в організм з їжею, тому голодування в перший diatritos було покликане розв’язати це завдання. У всьому цьому методисти просто повторювали стару теорію Ерасистрата. Іншим способом боротьби з рихлістю були тугі пов’язки, які широко застосовували лікарі-методисти. Ідея полягала в тому, щоб за допомогою механічного тиску на частину тіла, в якій скупчилося надто багато атомів, змусити їх переміщатися туди, де їх менше, – у здорову частину. Відомо також, що Темісон став першим лікарем, який для боротьби із захворюваннями застосував п’явок. При цьому обґрунтував і описав їх застосування. Таким чином, до середини I ст. склалося вчення лікарів-методистів, яке передбачало наявність у всіх хвороб універсальних ознак, відповідно до яких, на думку дослідника Д. Тодмана, їх можна ділити на групи:

1. підвищене напруження частин тіла;
2. їх підвищене розслаблення;
3. поєднання того й іншого.

Можна співвіднести ці три групи зовнішніх ознак із трьома універсальними варіантами патогенезу за Темісоном (структура, рихлість, поєднання структури та рихлості), а також із трьома універсальними етіологіями хвороби за Асклепіадом Віфінським. Важливим є те, що, не відкидаючи медичної теорії, вони, тим не менш, доходили висновку про безглуздість вивчення анатомії і фізіології.

Наступним за хронологією лідером школи лікарів-методистів є Фессал, уродженець багатого малоазійського міста Тралли, відомого своєю вовняною промисловістю. Цей факт використовував Гален, який презирливо іменував Фессала «сином шерсточеса». Подібне прізвисько допомагало Галену викрити невігластво Фессала, який запевняв, що медицини можна навчитися за шість місяців, і далі лише вдосконалювати своє мистецтво на практиці. Гален взагалі погано ставився до Фессала і досить часто дозволяв собі саркастичні висловлювання на його адресу. У своєму творі «Про секти» Гален у сатиричному тоні описує жах, якого зазнає Темісон під час уявної зустрічі з Фессалом, побачивши, в який стан останній привів школу лікарів-методистів. У цьому випадку Гален висміював розвиток Фессалом «теорії спільнот» (індукцію) Темісона.

Перша і найважливіша частина вчення Фессала – уточнення в теорії «спільнот», зроблені у формі їхнього дроблення і конкретизації. Принципом цього дроблення було віднесення хвороб, що виліковуються за допомогою методів діететики, до однієї «спільноти», а захворювань, що потребують хірургічного лікування, – до іншої. Це означає, що щонайменше з його появою, методисти почали звертати особливо увагу на питання хірургічного характеру. Далі «спільність» хірургічних хвороб ділилася на зовнішні (наприклад, скалка, яку виліковували шляхом витягування) і внутрішні. Останні, своєю чергою, ділилися на порушення, пов’язані зі зміною місця розташування (розтягнення, перелом тощо), які слід було лікувати за допомогою репозиції (тобто відновити місце розташування частини тіла); на порушення за типом надмірності (пухлини і нарости), які належало видаляти, зменшуючи розмір частини тіла до нормального; на порушення за типом недостатності (нориця або виразка), за яких завдання лікаря полягало в тому, щоб домогтися їхнього загоєння (тобто збільшити частину тіла до нормального розміру). П’ята хірургічна спільність відзначалася до ведення ран, що виникли внаслідок поранення, яке супроводжувалося потраплянням в організм отрути (шип отруйної рослини, укус змії тощо). Цю спільність Фессал називав профілактичною хірургією – вочевидь, він добре розумів, що необхідно не допустити потрапляння отрути в організм і терміново хірургічно очистити рану.

Природно, теорія diatritos Фессала здавалася Галену безглуздою. Ідея про те, що перебіг кожної хвороби можна розбити на триденні цикли, а завершення кожного з них достовірно свідчитиме про правильність лікування або необхідність його корекції, суперечила самій суті галенівського розуміння природи здоров’я і хвороби. А якщо криза трапиться в ніч із четвертого дня на п’ятий? За логікою Фессала, ці події не є показовими, і треба дочекатися кінця другого триденного циклу, щоб отримати достовірний результат. А якщо після кризи на початку п’ятого дня на шостий настане агонія? Усвідомлення, що приписи Фессала означають втрачені можливості, приводить Галена в лють: саме такими емоціями сповнені його описи консиліумів, на яких він сперечається з методистами.

Тому в традиції, що склалася пізніше, не тільки Гален, а й пізній «методист» Соран критикували Темісона і Фессала за жорстоке поводження з душевнохворими. Навіть сатирик Ювенал висміяв Темісона і припустив, що він убив більше пацієнтів, ніж вилікував (що характерно, Ювенал був консерватором, близьким до стоїчної філософії, що також може позначатися на його ставленні).

Подальший розвиток методичної школи

Безпосереднім учнем Темісона (крім Фессала) був також Антоній Муса (63 до н.е. – 14 н.е.), який вів практичну медичну діяльність серед багатих аристократів стародавнього Риму. Особливу популярність Муса здобув, коли 23 року до н. е. за допомогою холодного компресу (нововведення Темісона) йому вдалося вилікувати самого імператора Октавіана Августа. Після цього Муса став надзвичайно популярним лікарем. Іншим сучасником Темісона був знаменитий епікуреєць Філодем з Гадари, а також не менш знаменитий Тит Лукрецій Кар (99-55 до н.е.). Можливо це не випадково, що з поеми Лукреція до нас дійшов цікавий фрагмент, пов’язаний з медициною:

Ну, і, нарешті, – про те, що веде до хвороб усіляких
І звідкіля, непомітно зродившись, повіяти може
Дух моровиці, страшний як отарам, так роду людському,
Я поясню тобі. Передусім – про це мова йшла вище – 
Сила-силенна літає довкіл і такого насіння,
Що для життя необхідне нам, як і такого, що служить
Різним недугам і смерті самій. От воно, зароївшись,
Небо не раз замутить, тоді й повниться мором повітря.
Вся ця навала хвороб, ця зараза двома йде шляхами:
Іноді – ззвоні, мов тучі й тумани, які напливають
З обширів неба; часами, в самій же землі закишівши, 
Линуть угору, як тільки, розмокла, почне вона гнити…
Отже, ця свіжа біда – несподівана пошесть раптово
Впасти готова на води питні, на посівах осісти
Й інших плодах, які ми споживаємо, й на пасовищах.
Може й повиснути, наче та мряка, в самому повітрі,
Й поки вдихаєм його,  неминуче з ним разом у тіло
Ми й моровиці, що сіється з неба, приймаємо частку.

Говорячи про «згубно змішане повітря», яке під час вдихання заносить в організм людини насіння «хвороби і смерті», Лукрецій дав уявлення про міазматичну концепцію виникнення хвороб. Водночас, звертаючи увагу на можливість поширення зарази через воду, їжу та інші предмети, він намітив перші контури контагіозної концепції передачі заразного начала видатного італійського вченого Джироламо Фракасторо (1478-1553). Також у своїй поемі Лукрецій говорить про будову живих організмів і передачу ознак із покоління в покоління, про вимирання непристосованих і виживання пристосованих організмів (у чому можна помітити ще більш схожі на сучасний дарвінізм погляди, ніж були в еволюційних концепціях Анаксімандра й Емпедокла). Лукрецій дає характеристику деяких захворювань і досить точно описує окремі симптоми.

Відоме також ім’я послідовника Темісона трохи більш пізнього періоду – римського лікаря Евдема. Щоправда, він прославився не зовсім як лікар, а скоріше як коханець Лівілли (14 до н. е. – 31 н. е.), дружини Друза Юлія Цезаря (13 до н. е. – 23 н. е.), сина й імовірного спадкоємця імператора Тиберія. Разом із Лівіллою, Евдем приєднався до Сеяна в його змові з метою отруїти Друза (23 р. н.е.). Згодом його було піддано тортурам і вбито. Припускають, що це та сама людина, яка, за словами Целія Авреліана, проводила спостереження з приводу гідрофобії. Продовжувачами справи Темісона стали також Прокул із Регія, Авл Корнелій Цельс (25 до н.е. – 50 н.е.), Туллій Басс і Скрібоній Ларг (1-50 н.е.). В історіографії заведено відносити до числа лікарів-методистів ще й таких відомих фахівців, як Леконій Арій з Тарса, Юлій Бас, Ніцерат, Петроній Муса, Діодит, Секстій Нігер, і Діоскорид (40-90 н.е.). Останній у цьому списку – автор найбільшої праці з фармакології, що зберегла свою актуальність аж до епохи Відродження. Про всіх цих особистостей нам ще доведеться говорити в окремій статті, оскільки їхня збереженість уже набагато вища, ніж у всіх, кого ми досі розглядали.

Висновки: ще раз про школу загалом

Згідно з методистами, медицина – це не більше ніж «знання явних узагальнень» (gnōsis phainomenōn koinotēnōn). Іншими словами, медицина була не більше ніж усвідомленням загальних повторюваних рис, які проявляються відчутним чином. Вони стверджували, що знання причини хвороби не має відношення до методу лікування, і що достатньо спостерігати деякі загальні симптоми хвороби. Усе, що лікарю справді потрібно знати, – це сама хвороба, і тільки на основі цих знань він зможе дізнатися її лікування. Щоб заявити, що знання хвороби саме по собі може дати знання про лікування, методисти спочатку стверджують як аксіоматичне правило, що хвороби вказують на їхнє власне лікування. Подібно до того, як голод природним чином приводить людину до споживання їжі і як спрага природним чином приводить нас до води, так і хвороба вказує на своє лікування. Спостереження за хворобою і становить мистецтво медицини, зване методом. Оскільки пошук причин хвороб здавався Темісону таким, що спирається на надто ненадійну основу, він, таким чином, хотів заснувати свою систему на аналогіях і показаннях, загальних для багатьох хвороб, навіть незважаючи на те, що ці аналогії були настільки ж неясними, як і «причини» догматичної школи. Це прагнення стало однією з підстав для розробки епікурейської теорії індукції.

Методична школа вважає, що після того, як лікар розпізнав хворобу пацієнта, якою вона є, – лікування, якого слід дотримуватися, за своєю суттю вже очевидне. Це не питання висновку чи спостереження, а безпосереднє знання. Для лікаря-догматика симптоми, які проявляє хвороба, вказують на «прихований стан», що й спричиняє хворобу. Тільки знаючи прихований стан, лікар може зрозуміти, як лікувати пацієнта. Але методисти, подібно до емпіриків, відкидають поняття прихованих станів, стверджуючи, що немає потреби робити зайві кроки у своїх висновках про приховані стани. За виявленими симптомами одразу стає зрозуміло, що потрібно робити.

З іншого боку, методисти відкидають і уявлення емпіриків про те, що зв’язок між хворобою та її лікуванням – це питання досвіду. Методисти стверджують, що досвід не є необхідним для розуміння того, що стан виснаження має на увазі необхідність «поповнення», і що тоді стриманість має бути ослаблена. Для методиста методи лікування хвороб очевидні відразу; це питання здорового глузду. Немає необхідності виправдовуватися досвідом; для методистів немає жодної мислимої альтернативи їхньому апріорному знанню правильного лікування. Оскільки методисти не сприймають свої знання про правильне поводження як питання спостереження або досвіду, вони готові визнати, що їхні знання є питанням розуму. У цьому відношенні методисти схожі на догматиків, приймаючи «раціоналізм» як конструктивний підхід до правильного лікування недуги. І при цьому, як ми вже бачили, методисти не підтримують догматичну концепцію використання розуму для пошуку прихованих причин, що спростовують прояв хвороби. Головне, на чому наполягають методисти, так це на тому, що причини хвороб не можуть бути “фантастичними і незрозумілими силами” (відчувається вплив Епікура). Ключова відмінність між «лікарями-методистами» і «лікарями-емпіриками», або навіть догматиками, полягає в тому, що знання методистів «тверді й достовірні», і не залишають місця для подальшого перегляду. І це, безумовно, спадщина епікурейського, воістину догматичного підходу до будь-якого знання. На прикладі методизму ми бачимо як деякі позитивні, так і негативні сторони епікурейської філософії, і тільки через розгляд цих лікарів можна зрозуміти деякі сторони вчення Епікура, які не були б зрозумілі самі по собі.