ECHAFAUD

Формування класичної теології

,

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Версія російською

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Предфілософія»:

Як ми вже бачили, автор «Телегонії» Евгаммон із Кірени, був сучасником Фалеса, а отже, і сучасником повноцінної філософії, так званого «Канону». Деякі з кіклічних поетів розвивалися водночас із ранніми «Дев’ятьма ліриками» або «Сімома мудрецями». Усі вони, починаючи від Гомера і закінчуючи Евгаммоном, систематизували грецьку міфологію та релігію. Однак їхні роботи були розрізненими, вони писалися різними людьми та в різний час. Щонабільше, якщо визнати, що Гомер не існував як реальна особистість, то творчість багатьох мандрівних поетів мав хтось зібрати, записати та систематизувати в єдине ціле. Давні греки навіть назвали імена цих систематизаторів. Результат їхньої роботи ми називаємо «класичною теологією». У наступних розділах ми будемо розглядати переважно метафізичну, тобто філософську теологію, але «класична» завжди буде матися на увазі десь на фоні, як найбільш традиційна форма світогляду в Греції.

Теологія чудотворців

Філософію на Криті, де взагалі-то і стартувала вся грецька цивілізація, представляв Епіменід (бл. 640–570), якого також іноді зараховували до списку «Семи мудреців». Він народився в місті Фест, а пізніше жив у Кноссі; у давніх сказаннях він зображується улюбленцем богів і успішним віщуном. За вже раціоналізованим тлумаченням Аристотеля вважається, що Епіменід не передбачав майбутнього, а лише роз’яснював темне минуле (тобто був істориком). Він вважався автором книг «Родовід куретів і корибантів», великої книги «Теогонія» (5 тисяч віршів), «Будівництво Арго» та «Плавання Ясона до колхів» (разом 6,5 тисяч віршів). Крім того, написав книгу в прозі «Про жертвопринесення», історико-політичний твір «Про критський державний устрій» та «Про Міноса і Радаманта». Коли афіняни після повстання Кілона хотіли очиститися від «Кілонового прокляття», вони запросили Епіменіда для принесення очисних жертв (596 р. до н. е.); тоді Епіменід здійснив жертвопринесення, а як винагороду взяв лише гілку з оливи, присвяченої Афіні, після чого уклав договір про дружбу між кносцями та афінянами. Тобто виступав і як критський дипломат і політик. Вважалося, що він заприятелював із мудрецем Солоном і вплинув на реформи державного устрою Афін, а також навчив жителів цього міста бути більш богобоязливими та поміркованими у своєму житті, за що його вельми поважали пересічні афіняни.

Коротше кажучи, Епіменід чудово вписується в контекст творчості киклічних поетів та орфічної теології. З ним також пов’язують історії з чудесами. За переказами, Епіменід ще юнаком заснув у зачарованій печері Зевса на горі Іда і прокинувся лише через 57 років (і десь у цей час його в печері відвідав філософ Піфагор під час свого переїзду до Італії). Цей міф ліг в основу «Пробудження Епіменіда» Гете. За іншою версією, перебуваючи в печері, він постився і перебував у тривалих екстатичних станах, дотримуючись особливої дієти, яка була настільки простою, що від такої їжі у нього навіть не було випорожнень. Тому Епіменіда часто згадували як зразкового аскета. У будь-якому разі, печеру він покинув володарем «великих мудростей». Серед таких мудростей Епіменіду приписують вірш про брехливість критян (цитований у Новому Заповіті в апостола Павла в Тит. 1:12), що здавна наводиться в логіці як приклад порочного кола; він звучить: «Усі критяни — брехуни». Оскільки Епіменід сам був уродженцем Криту, то цей вислів набуває проблематичного характеру. Якщо ми припустимо, що твердження істинне, то виходить, що критянин Епіменід, будучи брехуном, сказав істину, що є суперечністю. Тим самим ми можемо бачити зачатки діалектики та софістики ще в «дофалесівській» літературі.

Повідомляється також і про особливе космогонічне вчення, яке термінологічно та й за своїм змістом примикає до космогонії фінікійців; так, наприклад, на думку Епіменіда, у світу було два першопочатку — Аер і Ніч (які, якщо вірити свідченням, що дійшли до нас, вважали важливими началами такі фінікійці, як Санхуніатон і Мох). А згідно з однією з версій, Епіменіду також належать слова, процитовані апостолом Павлом у його промові в Афінах (за іншими версіями, Павло цитує філософа Клеанфа або поета Піндара): «бо ми Ним живемо, і рухаємося, і існуємо, як і дехто з ваших поетів казали: «Ми й рід Його»». У принципі, уявлення про «повітря» і «ніч» чудово узгоджуються з орфічною теологією, представленою зокрема у Ферекіда, якого ми розглянемо трохи нижче.

Окрім Епіменіда, з Криту походив ще один поет, який був трохи більше ніж на ціле покоління старший за нього — Фалет із Гортини (бл. 700–640), сучасник таких ліриків, як Тіртей, Семонід та Каллін. Він був запрошений до Спарти як засновник (чи реформатор?) свята Гімнопедії, а також як учитель, що готував спартанські хори до виступу на цьому найважливішому для спартанців святі (традиційне датування: 665 р. до н. е.). Уже наприкінці античності Боецій у своєму творі «Основи музики» повідомляє, що спартанці довгий час зберігали прекрасну музику саме завдяки діяльності Фалета, який навчав у них дітей музичному мистецтву, будучи запрошеним із Криту за велику нагороду. Інакше кажучи, Фалет заклав основи спартанської музичної освіти, сама наявність якої пояснює тривале й стабільне спартанське верховенство в музичній сфері в усьому грецькому світі. Збереглися деякі давні свідчення про те, що Фалет, використовуючи музику, усмирив у Лакедемоні внутрішню смуту. Це, передусім, фр. 85 стоїка Діогена Вавилонського та геркуланумський папірус із текстом трактату «Про музику» епікурейця Філодема з Гадари; також про це зазначено в «Мораліях» Плутарха. Усе це вельми схоже на діяльність Епіменіда, яку той нібито проводив через півстоліття, тож можливо міфи про них просто перемішалися. До слова, у тій же Спарті одночасно з ним мешкав уже згаданий консервативний поет Тіртей, що дуже зближує цих ранніх поетів.

Подібний до Епіменіда та Фалета також і Арістей із Проконнеса (бл. VII ст. до н. е.) — мандрівник і «чудотворець», про якого розповідає Геродот. Він написав «Арісмапічні вірші» — розповідь про гіпербореїв та арімаспів у 3-х книгах (а отже був істориком і географом). Також переписав «Теогонію» Гесіода в прозовій формі. Цей момент є важливим, оскільки показує вільність у поводженні з «великими» авторами, що мали майже релігійну значущість для давніх греків. До того ж, прозові переклади завжди натякають на те, що у тексту з’являється широкий масовий читач; як відомо, аристократія цілком обходиться читанням віршованої форми. Примітивність же світогляду орфіків та піфагорійців певним чином символізує їхня віра в існування Абаріса — ще одного віщуна та жерця Аполлона. Абаріс вважається вихідцем зі Скіфії, або прямо з країни гіпербореїв. Згідно з легендою, він обходився без їжі і літав на чарівній стрілі, подарованій йому самим Аполлоном, тому піфагорійці називали Абаріса «Тим, хто шествує повітрям». Він нібито обійшов усю Грецію, де одним лише словом зцілював хвороби. Він же збудував храм Кори Спасительки (Персефони) і складав усілякі освячувальні та очищувальні замовляння, так що одного разу припинив лютувавшу в Спарті чуму (це знову збігається з тими ж історіями «очищення», пов’язаними з Епіменідом та Фалетом). Така рання віра у бродячих чудотворців-відлюдників на тлі примітивної народної теології орфіків і діонісійців робить появу Ісуса через сімсот років не такою вже й дивною.

Теологія в поемах Ферекіда

До орфічної космо-теогонії примикає світогляд Ферекіда із Сіроса (бл. 580-499). Цей сучасник філософа Анаксімандра був автором книги під назвою «Космогонія». Його рідний острів Сірос, що розташований поблизу Делоса (центра загальногрецького культу Аполлона), знаходився у відносній близькості до Афін, і, судячи з років життя, він цілком міг бути особисто знайомий із багатьма діячами цього регіону, наприклад, із такими як Симонід. Такі автори, як Климент Александрійський та Філон Біблський, стверджують, що «Ферекід не отримував настанов у філософії від жодного вчителя, але здобув своє знання з таємних книг фінікійців». Стверджується, що потім він став учнем Піттака і жив на Лесбосі. Також згадується, що він подорожував Елладою та Єгиптом. Це робить його черговим греком, який просто переносив знання зі Сходу на грецький ґрунт.

Ферекід вважається одним із перших гречних прозаїків (із чим могли б посперечатися Арістей, Епіменід та Анаксімандр). Найвизначніша книга Ферекіда під назвою «Космогонія» за своїм змістом примикає до орфізму і нагадує діяльність Епіменіда. У своїй космогонії Ферекід визнавав вічність початкової трійці богів: Заса (варіація Зевса, ефірні висоти неба), Хтонії (дівоче ім’я Геї, підземні глибини) та Хроноса (час). Зас стає Зевсом як наречений Хтонії, яка як наречена Зевса набуває імені Геї (звідси інша назва його праці — «Змішання богів»). А інакше кажучи, можна сказати, що під дією часу в шлюбі землі та неба виник увесь наш видимий світ. Ферекід проголосив вічність першоначал світобудови. Відомо, що твір Ферекіда починавався словами: «Зас і Хронос були завжди, а разом із ними й Хтонія». Тому у своїй «Метафізиці» Аристотель не дарма називає Ферекіда серед тих давніх поетів-теологів, «у кого виклад має змішаний характер, оскільки вони не говорять про все у формі міфу». Також Ферекід розрізняв три базові елементи: вогонь, повітря, воду — які створив зі свого сімені Хронос, і які далі розпадаються на п’ять частин (за Гомперцем: простори зірок, сонця, місяця, повітря та моря), з яких виникають надприродні істоти, нове покоління богів. Це Океаніди, Офіоніди, Кроніди, напівбоги-герої та духи-демони. Офіоніди уособлювали темні хтонічні сили. Їх очолює змій Офіон. Вони виступають проти Зевса, який після жорстокої космічної війни скидає їх у Тартар. У цій боротьбі Зевса підтримували Кроніди, тобто титани на чолі з Кроном. Очевидно, концепція Ферекіда більше нагадує творчість Орфея, ніж «Теогонію» Гесіода. Теогонія Ферекіда також виявляє схожість з орфічними теогоніями, такими як орфічні гімни (створені паралельно гомерівським гімнам, з тією ж метою і схожим змістом, але в особливому, «орфічному» стилі викладу історії богів). І у Ферекіда, і в орфіків були зображені первісні змії та вічний Час як бог, який творить зі свого власного сімені за допомогою мастурбації. Такі орфічні аспекти також з’являються в «Теогонії» Епіменіда. Ферекід, ймовірно, мав вплив на ранніх орфіків, або, можливо, на нього вплинула більш рання секта орфічних практиків; швидше за все Ферекід виступав як один із перших систематизаторів орфізму та класичної олімпійської релігії в єдине ціле.

Як і багато хто інший з поетів та «мудреців» раннього періоду, Ферекід вважається автором «гномів», тобто коротких висловів мудрості, які насправді виявляються сільськими приказками, і найімовірніше приписані всім цим авторам уже набагато пізніше. Серед них у Ферекіда можна виділити кілька найцікавіших:

  • Той, хто хоче бути доброчесним, частково вже доброчесний.
  • Тупість, лінь і марнославство вічно йдуть пліч-о-пліч.
  • Найкраще — це ворог хорошого.
  • Якщо бідність — мати злочинів, то лінь — їхня бабуся.
  • Неробство — мати всіх пороків і хвороб.
  • Терпіння і праця дають більше, ніж сила і гроші.
  • Довіра до своєї інтуїції — перша умова великих починань.
  • Інстинкт і розум розривають душу в різні боки.
  • Знання, не народжені попереднім досвідом, ведуть до помилок і зайвих страждань.
  • Алмаз шліфується алмазом, а розум шліфується розумом.
  • Генії стоять на плечах титанів.
  • Хто не цінує вічного життя, той на нього і не заслуговує.

Ферекід прославився передбаченнями падіння міста Мессенія у війні зі Спартою, кораблетрощі й особливо землетрусу. Нібито він міг передбачити землетрус за три дні до початку, за смаком води з глибокого колодязя (нещодавно було відкрито, що перед землетрусом у підземних водах дійсно змінюється концентрація газів та ізотопний склад хімічних елементів). Цікаво, що землетруси також міг передбачати і Анаксімандр Мілетський, та й структура його космогонії, згідно з Дамаскієм, виявляє схожість із космогонією Анаксімандра. Дійсно, у обох небосхил розпадається на ряд автономних сфер. Сонячні годинники (геліотропіон), ймовірно виготовлені Ферекідом, за словами Діогена Лаертського, «збереглися на острові Сірос» навіть у його часи. Нарешті, кажуть, що Геракл відвідав його уві сні і велів сказати спартанцям, щоб вони не цінували срібло і золото, і в ту ж ніч Геракл, як кажуть, велів царю Спарти уві сні послухати Ферекіда. Однак багато з цих чудес приписувалися і іншим легендарним філософам, таким як Піфагор або Епіменід.

Сучасники (особливо спартанці) високо шанували Ферекіда за чистоту життя; а поблизу Магнезії на його честь був зведений «ἥρωον» («героїчне» святилище). Він також відомий тим, що висунув учення про метемпсихоз (перетворення душ). За свідченням Цицерона: «Наскільки відомо з письмового передання, вперше сказав, що душі людей вічні, Ферекід Сироський». У зв’язку з цим ученням він утримувався від м’ясної їжі, що також зближує його з орфічною традицією. Саме тому він вважався вчителем Піфагора, що зазначалося у Діогена Лаертського. Стверджується, що після смерті Піттака дядько Піфагора запросив Ферекіда переїхати на Самос і стати вчителем юнака.

Існує безліч суперечливих легенд, які нібито розповідають про смерть Ферекіда. Згідно з однією з історій, спартанці вбили Ферекіда і здерли з нього шкіру як жертву, а їх цар зберіг шкіру з поваги до мудрості Ферекіда. Втім, та сама історія розповідалася і про Епіменіда. Клавдій Еліан у «Строкатих оповіданнях» писав про кончину Ферекіда наступне:

«Ферекід Сіросський у жахливих муках закінчив свої дні: його заїли воші. Оскільки на нього було страшно дивитися, Ферекіду довелося відмовитися від спілкування з друзями; якщо ж хтось підходив до його будинку і запитував, як справи, Ферекід просовував у дверну щілину до кістки поїдений палець і казав, що все його тіло в такому ж стані. Делосців розповідають, ніби їхній бог у гніві на Ферекіда наслав на нього цю напасть. Адже живучи з учнями на Делосі, він хизувався своєю мудрістю, а особливо тим, що, ніколи не приносячи жертв, живе тим не менш щасливо і безтурботно, не гірше за людей, що жертвують цілі гекатомби. За ці зухвалі промови бог тяжко покарав його».

Бюст Ферекіда на його рідному острові Сірос

Акусілай і Теаген

Одним із ранніх систематизаторів теології Гесіода був історик і укладач промов Акусілай Аргоський (бл. 590-525). Хоча він і був дорійцем за походженням, проте писав іонійським діалектом. Іноді його зараховували до списку «семи мудреців». Він написав книгу «Генеалогії» — прозовий історичний твір, який, однак, уже в античності багатьма вважався несправжнім; до наших днів він не зберігся. Як автор генеалогій, Акусілай згадується у візантійському словнику «Суда». Джерелом його генеалогій послужили, згідно з «Судою», певні бронзові таблиці, які його батько знайшов у землі. Згідно з Климентом Олександрійським, історична праця Акусілая була перекладенням у прозі віршів Гесіода (пор. чудотворець Арістей із Проконнеса), проте Йосип Флавій зазначає, що Акусілай робив численні поправки до родоводу Гесіода. Псевдо-Аполлодор 9 разів посилається на версії Акусілая, відзначаючи як схожість із Гесіодом, так і розбіжності з ним. Від теогонії Акусілая, за Дільсом-Кранцом, збереглося лише 5 свідчень і три фрагменти, які до того ж містять суперечності. Таким чином, про вчення мудреця відомо дуже мало. Згідно з Евдемом Родоським у викладі Дамаскія, першопочатком Акусілай вважав непізнаваний Хаос, з якого вийшли Ереб (чоловіче начало) і Ніч (жіноче начало). Від з’єднання Ереба і Ночі народилися Ефір, Ерот і Метіда, а від них — безліч інших богів. Згідно ж із Платоном, Акусілай наслідував Гесіода в тому, що Гея та Ерот народжувалися після Хаосу. Ще одне джерело стверджує, що Акусілай називав Ерота сином Ночі та Ефіру. Хоч би як там було, очевидно, що Акусілай був черговим систематизатором теології Гесіода та орфіків.

Набагато пізніше жив ще один письменник і філософ Теаген із Регія (бл. 550-490), відомий як перший дослідник і тлумач поезії Гомера, і перший, хто почав займатися еллінською словесністю. Теаген застосував алегоричний спосіб при поясненні поем і міфів Гомера, захищаючи його міфологію від більш раціоналістичних нападів, можливо, у відповідь на критику ранніх грецьких філософів, таких як Ксенофан. Також іноді стверджувалося, що Ферекід Сіроський випередив Теагена. А ось що про це розповідає пізньоантичний неопіфагорієць Порфирій:

Розповідь про богів зовсім незручна і непристойна: міфи, які він [Гомер] розповідає про богів, непристойні. Дехто знаходить виправдання проти цього звинувачення в манері вираження, вважаючи, що все це сказано алегорично про природу елементів. Наприклад, протиборствами богів [алегорично виражено протиборство елементів]. Так, сухе, за їхніми словами, бореться з вологим, гаряче — з холодним, легке — з важким. Крім того, вода гасить вогонь, а вогонь висушує воду. Точнісінько так само і між усіма елементами, з яких складається Всесвіт, існує протилежність [~ ворожість], і частково вони піддаються знищенню в якийсь момент, а все в цілому перебуває вічно. Їх [елементів] «битви» він [Гомер] і викладає, називаючи вогонь Аполлоном, Геліосом і Гефестом, воду Посейдоном і Скамандром, місяць Артемідою, повітря Герою і т. д. Подібним чином він дає іноді імена богів і станам [духу]: розуму (φρόνησις) — ім’я Афіни, безсудності — Ареса, жаданню — Афродіти, мові — Гермеса і присвоює їх їм. Такий цей спосіб виправдання [Гомера] з боку Стиля; він дуже давній і бере початок від Теагена з Регія, який першим написав про Гомера.

Якщо дійсно Теаген міркував про Гомера в такому ключі, то цей алегоризм уже має цілком філософський характер. А коли з ним порівнюють Ферекіда, то мають на увазі саме це, що й у Ферекіда за образами богів приховувалися прості філософські елементи та сили. І тут справді важко сказати, чи займався Теаген систематизацією теології Гомера, чи ж перетворював поезію Гомера на чисту філософію природи. Але ми явно бачимо, що зробити крок від Гомера до філософії було зовсім не важко навіть для давніх греків архаїчної епохи.

Систематизація теології Ономакріта

Ймовірно, незадовго до смерті Феокріта, укладач збірок пророцтв оракулів на ім’я Ономакріт (бл. 530–480), який жив при дворі афінського тирана Пісістрата, підготував видання поем Гомера, де вони були вперше систематизовані та розбиті на «книги» за тим принципом, яким ми користуємося досі (тому Теаген із Регія, швидше за все, займався своїми дослідженнями вже після цього). Історик Геродот розповідає, що Ономакріт був найнятий Пісістратом для того, щоб зібрати разом пророцтва Мусея, проте Ономакріт нібито вставив у текст фальшиві передбачення власного творення. Цю підробку викрив Лас Герміонський (вчитель Піндара і противник Симоніда), після чого Ономакріт був вигнаний з Афін сином Пісістрата, тираном Гіппархом, але згодом він помирився з Пісістратом. Згідно з повідомленням Павсанія, Ономакріт був першим орфічним теологом і поетом. Його попередниками можна вважати Епіменіда, Абаріса та інших містиків, а також творчість Ферекіда. Поруч з Ономакрітом згадуються у подібній же ролі ще Зопір із Гераклеї, Нікій з Елеї та піфагорійці Бронтін і Керкопс. Усіх їх вважали укладачами таких містичних поем.

Ономакріт в Орфічних віршах [вважав початком усіх речей] вогонь, воду і землю.

Щоправда, той факт, що він займався виданням корпусу творів Гомера, робить його чимось більшим, ніж черговим систематизатором орфічної теології. Він може вважатися систематизатором усієї грецької теології взагалі.

У пізніші часи елліністичної Греції та Риму твори Орфея, Мусея та Ліна вважалися створеними рукою Ономакріта (ну й плідний же в такому разі Ономакріт, твори якого налічують десятки, причому за джерелами видно, що ці три автори ще й посилаються один на одного, що вимагало ще й продуманої містифікації). Тому існує висока ймовірність того, що Орфей і Лін — це суцільна модернізація. Принаймні, заради порятунку честі Парменіда, будь-який дослідник буде до останнього відстоювати саме таку точку зору, а інакше більшість великих філософів-досократиків виявляться банальними ретрансляторами ідей орфізму, і це знецінить увесь «прорив» майбутніх філософів. Так, звісно, історії про «сьомий день» занадто вже схожі на християнство, а все вищевикладене про Ліна виглядає так, ніби це переказ Парменіда або Емпедокла — і можна вирішити, що автор підробки знав християнство і ранню філософію Греції.

Тож офіційно вважається, що доступний нам «Орфей», так само як і звичний нам «Гомер» — це породження епохи Пісістратидів, тобто сучасників Геракліта і Парменіда. Звідти й така величезна кількість подібностей. До нас дійшло також цікаве свідчення, що «Геракліт і Лін визначали великий рік у 10 800 років». Довести, що Ономакріт, Зопір, Геракліт і Парменід не користувалися одним і тим самим джерелом — неможливо. Рівно так само неможливо довести й те, що філософи списували у придворних теологів, або навпаки, що придворні теологи списували у філософів. Тому ми припускаємо, що спільне джерело часів Гомера — цілком могло існувати. Ми будемо виходити з презумпції довіри до джерел і помірно допускати існування філософії Ліна та Орфея, так само як у випадку Моха Сидонського. Якщо ж говорити про те, яким міг бути цей спільний першоджерело, то ми припускаємо, що це узагальнені філософські погляди фінікійців, вавилонян і єгиптян.

Хоч би як там було, але твори Ономакріта стали рубежем, «зрізом» у розвитку давньогрецької релігії. Цілком можливо, що до цього «зрізу» нашарувалися вже відомі на той момент філософські концепції, посиливши деякі сторони первісної релігії. Але дуже малоймовірно, що буквально всі архаїчні джерела були написані одним обманщиком. Таким чином, мудреці на ім’я Епіменід, Арістей, Ферекід, Акусілай, Теаген та Ономакріт (а також, можливо, Зопір, Нікій, Бронтін і Керкопс) стали систематизаторами теології Гомера, Гесіода та орфіків. Цілком очевидно, що більшість із «Девяти ліриків», «Семи мудреців» і філософів «Канону» — поділяли їхні погляди, хоча чим далі ми йдемо в майбутнє, тим менше впливу теології і тим частіше зустрічаються секуляризовані думки, особливо в середовищі філософів.

Tags:

, , , , ,
Главная » Історія філософії » Формування класичної теології