ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Версія російською та англійською мовами

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Передфілософія»:

• Передфілософія в Індії та Китаї.
• Вплив Сходу (фінікійська, єгипетська та вавилонська філософія).
• Міфологічний етап (стисла міфологія).
• Героїчний етап (стислі історії про героїв).
• Гомерівський період, кіклічні поети та орфізм.
• Контекст, роль тиранів та царів.
• Дев’ять Ліриків.
• Сім Мудреців.
• Формування класичної теології.
• Передфілософія (підсумкова стаття).
• Конфлікт Піндара та Симоніда (вивів із циклу, розміщу в іншому місці).

У попередньому розділі («Теологічна міфологія») ми зробили спробу стислого викладу міфології Греції. Там ми говорили про основних богів, шляхи їхнього воцаріння, створення людства тощо. Після того, як божественна влада міцно встановилася, на сцену вже виходять люди; але не звичайні люди, а значною мірою ще пов’язані з богами, зокрема і кровною спорідненістю. Це епоха героїв, умовним кінцем якої стає відома всім Троянська війна. Саме цей період ми тепер спробуємо викласти у стислому вигляді, але при цьому не пропускаючи значущих деталей. Оскільки більша частина цих міфів за своєю суттю має історичне підґрунтя, то вони належать радше до «земного», ніж до потойбічного, і тому говорити про них для історика значно важливіше. До того ж, для філософів (яких ми і збираємося розглядати) Боги не відіграють такої ролі, як і для простого народу. У культурному контексті, значущому безпосередньо для філософів — важливі саме герої, оспівані в поетичних гімнах, віршах, трагедіях. Ця стаття, як і попередня, не претендує на серйозну працю, а є швидше просто короткою довідкою про найважливіші події та персонажів для заповнення контексту при вивченні історії філософії.

Перші царі Греції, поділ племен

Для початку все ж варто згадати кількох легендарних царів, яких греки використовували згодом для обґрунтування власного розпаду на безліч різних племен. Отже, після всесвітнього потопу і перезапуску світу, з усіх людей в живих залишилися Девкаліон та Пірра. Після потопу вони оселилися на південь від Фессалії, або в Епірі, і за допомогою дуже специфічної магії вони змогли швидко відновити людство. Для цього потрібно було засівати землю камінням, і з цього каміння виростали нові люди. Але від безпосереднього шлюбного зв’язку Девкаліона і Пірри з’явилося кілька дітей, найзначущим з яких може вважатися Еллін. Як не важко зрозуміти з його імені, він вважається прабатьком усіх греків, еллінів. Хоча самі греки розповідали, що він був лише вождем одного з безлічі племен, і лише згодом назва елліни перенеслася на всіх греків. Еллін влаштувався у Фессалії, де став першим царем після Великого Потопу. Після його смерті влада перейшла у спадок до його старшого сина Еола. Двома іншими його синами були Дор і Ксуф. Саме вони пояснюють племінний поділ у давній Греції та відмінність мовних діалектів давньогрецької мови.

Еол воцарився у Фессалії і назвав людей, що жили там, еолійцями, ця назва належить одному з найбільших племен давніх греків. Еол залишишив потомство з 7 синів і 5 дочок, які стали родоначальниками багатьох великих династій міфічних правителів. Найвідоміші з його синів — цар Коринфа на ім’я Сізіф, той самий, що відомий нескінченною працею підйому валуна на гору; і цар Македон, на ім’я якого названа Македонія. Інший син Елліна — Ксуф, був вигнаний своїми братами з Фессалії, звинувачений у розкраданні батьківських багатств, він втік до Афін і одружився там на Креусі, доньці царя Ерехтея. Але взагалі в хронології Афін багато плутанини, і протягом зміни одного покоління в інших місцях, там примудрялося змінитися по 3–4 покоління, бо хронологія міфів дуже слабо узгоджена між собою. Стежте за руками. Так, першим царем Афін виявляється син Девкаліона і брат Елліна — Амфіктіон (його внук Беот стане засновником регіону Беотія). Пізніше він стане царем Фермопіл, бо з Афін його вижене якийсь Еріхтоній, за ідеєю куди давніший за походженням цар, ледь не допотопний (як він вижив, це те ще питання). Дружиною Амфіктіона була донька царя Краяна, який правив Афінами після царя Кекропса. По ідеї логіка наступності виглядає тепер так: Кекропс-Кранай-Амфіктіон-Еріхтоній. До моменту правління Еріхтонія зміниться цілих три царі. Цей же Кекропс вважався засновником Афін, першим царем, народженим ще ледь не в часи Гігантомахії. При цьому (!) також виявляється, що сином Еріхтонія був цар Пандіон, після якого царем став син останнього — Ерехтей (уже шостий цар Афін за рахунком), і тільки коли між безліччю синів цього царя виникли суперечки про спадкування, тоді з’являється Ксуф, який одружився з донькою царя, і допомагає вирішити суперечки про спадкування на користь Кекропса, який у цій версії теж став сином Ерехтея. Створюється враження, що в Афінах уже минуло кілька поколінь до того моменту, коли тут опиниться Ксуф, хоча сам Ксуф ніби перебуває на самому початку людської історії після Потопу.

Загалом, як би там не було, але Ксуф встиг допомогти Афінам у війні з евбейцями, заснував аттичне чотириграддя: Еною, Марафон, Пробалінф і Трикоринф, розв’язав проблему престолонаслідування і вирушив до Егіалу, міста на північному заході Пелопоннесу (провінція Ахея), де став місцевим царем і там же помер. У різних версіях міфу Ксуф міг бути сином Еола, а не Елліна. Він вважається батьком Ахея і Іона. Про це сімейство розповідає трагедія Евріпіда «Іон» (див. наш огляд), де багато подій відрізняються від загальноприйнятої версії міфу. Якщо старший син Елліна став засновником племені еолійців, то Ксуф опосередковано стає засновником племен ахейців та іонійців. Причому спочатку Ахей і Іон разом із батьком влаштувалися в Егіалі, де головним спадкоємцем, очевидно, став Іон, а тому і місцевий народ почав називатися іонійцями. Але пізніше Ахей якимось чином примудрився прогнати Іона з країни, і тому провінція на північному заході Пелопоннесу стала називатися Ахея, і називається так донині. Тоді як Іон, який вирушив до Афін, і в підсумку з часом навіть домігся там царського титулу, власне, перетворив афінян на племя іонійців. Далі саме з Іоном пов’язують іонійську колонізацію, тобто заселення західного узбережжя Малої Азії, південну половину якого греки так і називали — Іонія. Спираючись на цю спорідненість (почасти міфологічну, почасти фактичну, адже на відміну від міфів, територіальне поширення мовних діалектів було цілком реальним), коли Іонія повстане проти Перської імперії, їм на допомогу прийде флот з Афін, і пізніше, після звільнення Іонії, усі її міста потраплять у васальну залежність від Афін і стануть частиною їхньої держави.

Так греки пояснювали виникнення трьох племен, але було ще й четверте — дорійці, названі так за ім’ям Дора, останнього сина Елліна (в деяких версіях сина Ксуфа). Після смерті Елліна він отримав землі на південь від Фессалії, прямо навпроти Пелопоннесу, т.зв. регіон Дорида. Сини Дора — Егімій і Тектам візьмуть участь у т.зв. дорійському завоюванні Пелопоннесу і Криту, і будуть тісно пов’язані з родом Геракла. Щоправда, дорійське завоювання відбудеться набагато пізніше, згідно з сучасними даними археології, але міфологія намагалася поставити всі племена приблизно в рівні умови. Події історичного дорійського завоювання скоріше відображені в іншому циклі міфів, про те як нащадки Геракла завоювали Пелопоннес, ця подія і в міфах відбудеться набагато пізніше. Найзнаменитіший поліс, заснований племенем дорійців — це Спарта. А цар Тектам, який захопив острів Крит, залишить там спадкоємцем Астеріона, який згодом візьме за дружину Європу і усиновить її дітей від Зевса, а саме легендарних Міноса, Радаманта і Сарпедона (детальніше про це, див. «Вплив Сходу»). Так обґрунтовується спорідненість і схожість жителів Спарти і Криту. І приблизно так греки пояснювали виникнення чотирьох основних племен: еолійців, ахейців, іонійців і дорійців. Подібна деталізація і різноманітність імен притаманна практично кожному великому полісу Греції, і якби ми перераховували родоводи ще хоча б таких міст, як Аргос, Коринф, Еліда чи Евбея, то довелося б просто потонути в заплутаних родоводах. Для прикладу, якщо взяти Спарту, то першим її царем вважається Лелег, другим і третім Еврот і Мілет, за ними йде Лакедемон, який і побудував місто Спарта, і майже всі пагорби, гори, річки і затоки в регіоні пов’язані з якимось персонажем, що має ідентичне ім’я. Через найскладніший родовід нащадком Лелега виявиться навіть герой Персей, не кажучи вже про зв’язок спартанських царів із Гераклом. Усе це дуже важко для систематизації та нормального сприйняття, тому ми не будемо далі цим займатися, і зупинимося тільки на створенні основних племен, і ще всього кількох персонажів, нащадки яких пізніше розв’яжуть Троянську війну.

З великих народів, яких багато хто знає навіть зараз, можна згадати народ пеласгів, догрецьке населення цих територій, засновником якого був цар Пеласг, його нащадки правили Аркадією (самий центр Пелопоннесу, нібито найменше зачеплений грецькими мігрантами). І ще один цар, що вартий короткої згадки, — це Дардан, який невдовзі після потопу заснував царство поруч із протокою Дарданелли, його країна називалася Дарданією, народ — дарданами, а столиця країни — Дардан. Дуже винахідливо. Загалом, це син Зевса, який породичався з Тевкром, першим царем Трої, і після смерті якого їхні царства об’єдналися в одне. Відтепер у Трої було дві династії і два народи, власне троянці та дардани. Нащадком Дардана був Еріхтоній — цар-пастух, власник табунів коней. У Еріхтонія народився Трос, у якого було три сини: Іл, Ассарак і Ганімед. Від Іла народився Лаомедонт, а від того народився троянський цар Пріам, сином якого був Гектор. Виходить, що троянський цар Пріам з «Іліади» — це тільки 6-й за рахунком цар з часів Дардана. Взагалі царство назвали троянським лише після воцаріння Троса, а місто Ілліон (Троя) було побудоване лише під час правління царя Іла, тобто ще ближче до подій Троянської війни, ніж це може здатися на перший погляд. Ще один значущий персонаж — Пелоп, цар, який уперше об’єднав півострів Пелопоннес під єдиною владою. Особливо шанувався в Еліді (захід Пелопоннесу). Він відомий тим, що його батько Тантал колись запропонував його м’ясо як частування для богів, через що Тантал був приречений на вічні муки в Аїді, одні з найстрашніших, що взагалі були комусь призначені. Син Пелопа — Атрей, став засновником роду атрідів (Менелай, Агамемнон і т.д.), також Пелоп був далеким предком для Ореста, Пилада, Фієста та Єлени Прекрасної.

Беллерофонт і Персей

Поки Дардан закладає основи Трої, відбуваються події фінікійського циклу міфів з появою героя Кадма, засновника міста Фіви. Це один із перших героїв у Греції воістину великої величини, який мав колосальне значення, а за ступенем популярності міг затьмарювати деяких богів. Про його міфологічну лінію ми вже в загальних рисах говорили в розділі «Вплив Сходу», куди також увійшли історії про Європу, Міноса і т.д., і повторюватися тут вже немає сенсу. Але Кадм — це великий герой для греків. Із ранніх міфологічних персонажів фігурами такої ж величини можуть вважатися хіба що Персей і Беллерофонт. Приблизно в той же час, поки Кадм засновує Фіви, а Мінос підростає для того, щоб вибудувати імперію на Криті, за логікою міфу бог Діоніс завершує своє завоювання Індії та Близького Сходу, і скоро буде повертатися назад до Греції, про що ми коротко згадували в попередньому розділі. Сам Кадм виявляється нащадком не просто фінікійських царів, а й царя Єгипту, нащадка самої Іо, так що окрім Індії греки пояснювали через свою міфологію і виникнення цивілізації в Єгипті, і як ми далі побачимо, перський народ також нібито походить від греків.

Ще одним вкрай відомим героєм був Персей, син Зевса і земної жінки Данаї (пов’язана з міфами про Аргос, які ми пропустили для економії місця, дальній нащадок Іо, яка заснувала династію царів у далекому Єгипті). Ці події відбуваються раніше, ніж пригоди Кадма, і взагалі є одними з найбільш ранніх у героїчному циклі. Персей народився в мідному теремі, куди його дід Акрісій, цар Аргоса, заточив Данаю через пророцтво про смерть від руки майбутнього онука. Зевс просочився в темницю у вигляді золотого дощу, після чого царівна народила сина. Дитину та її матір кинули в море в ящику, який прибило до берега острова Серіф. На цьому острові Персей і виріс. Пізніше герой отримав від місцевого правителя Полідекта доручення принести голову Медузи Горгони — чудовиська, від погляду на яке люди перетворювалися на камінь. Знову метою царя було чужими руками позбутися героя, який заважав йому спокусити Данаю. І все ж Персей здійснив далеку подорож і завдяки допомозі Афіни, Гермеса і Гефеста переміг Медузу. Гермес дав Персею свою власну пару крилатих сандалій, щоб літати, і позичив йому свій меч-арфу, щоб убити Медузу, і шолом темряви Аїда, щоб стати невидимим (популярна в багатьох казках шапка-невидимка). Афіна позичила Персею свій відполірований щит, щоб він міг дивитися на відображення Медузи, не закам’янівши, і дала йому кібісіс, рюкзак, щоб надійно зберігати голову Горгони, яка, як попередила богиня, могла перетворювати людей на камінь навіть після смерті. Нарешті, Афіна звеліла Персею розшукати сестер Горгон, щоб дізнатися місцезнаходження жінок зі змієволосим волоссям. Дотримуючись настанов Афіни, Персей знайшов трьох старих відьм, що мали одне око й один зуб на двох. Коли відьми передавали одна одній своє око, Персей вирвав його, вимагаючи викуп в обмін на повідомлення про місцезнаходження Горгон. Після вбивства Медузи, з її шиї виникли крилатий кінь Пегас і велетень Хрісаор. Щоб помститися за смерть своєї сестри, Сфено та Евріала кинулися вслід за Персеєм, але він втік від них, одягнувши шолом — невидимку Аїда. Звідси він вирушив до царя Мавританії Атласа, який відмовив йому в гостинності; на помсту Персей перетворив його на камінь з головою Медузи, а цар Атлас став горами Атласа (альтернативна версія міфу про Атланта, який тримає небо).

Також на зворотному шляху Персей зупинився в царстві Ефіопії. Цією міфічною Ефіопією правили цар Цефей і цариця Кассіопея, яка хвалилася тим, що її дочка Андромеда красивіша за нереїд. Цим вона накликала на себе помсту Посейдона, який наслав на сушу потоп і морського змія Кита, що знищував людей і тварин. Оракул Амона оголосив, що полегшення не буде, поки цар не принесе в жертву чудовиську свою дочку Андромеду, і тому її прикріпили до скелі на березі. Одягнувши крилаті сандалії, подаровані йому Гермесом, Персей дістався до Андромеди і переміг чудовисько (або закам’янінням, або відрубавши голову). Рятуючи Андромеду, Персей зажадав її за дружину. Персей одружився з Андромедою, незважаючи на Фінея (брат царя Єгипту), з яким вона раніше була заручена. На весіллі між суперниками сталася сварка, і Фіней закам’янів при вигляді голови Медузи.

Повернувшись на острів Серіф і виявивши, що його мати змушена була шукати притулку від жорстоких зазіхань царя Полідекта, Персей убив його головою Медузи і зробив Диктіса новим царем Серіфа. Голову Медузи герой віддав Афіні, відплачуючи за надану богами допомогу, і з тих пір на зображеннях Афіни ця голова знаходиться на щиті богині. Андромеда пішла за своїм новим чоловіком у Тиринф в Аргосі. Там він, за чистою випадковістю, убив того самого царя Акрісія, з якого почалася історія, влучивши в нього метальним диском під час змагань, і тим самим Персей виконав початкове пророцтво, що рідний онук Аркісія стане причиною його смерті. Андромеда стала родоначальницею сім’ї Персеїдів, які правили в Тиринфі через династичну лінію її сина Персея. Після її смерті Афіна помістила її серед сузір’їв на північному небі, поруч із Персеєм і Кассіопеєю. Але сам Персей відмовився від правління в Аргосі і вирушив у якісь інші землі. У різних версіях міфів наводяться найрізноманітніші варіанти. Вважається, що Персей заснував або укріпив місто Мікени. У Персея було численне потомство, до якого належали найвидатніший герой грецької міфології Геракл, а також Амфітріон, Тиндарей, Афаретиди, Пенелопа та інші герої; і саме Персея вважали прабатьком перського народу. Міфи про Персея стали одним із найпопулярніших джерел сюжетного матеріалу для античного образотворчого мистецтва.

Вище ми згадували, що знаменитий Сізіф (той, що вічно котить камінь на гірку), син Еола, був царем Коринфа. Так ось, онуком Сізіфа став коринфський цар Беллерофонт, що став одним із найпопулярніших героїв всієї Греції. У молодості він ненавмисно вбив брата і був змушений тікати в Тиринф до царя Прета. Там його обклеветали, прямо в дусі історії про Гіпполіта (закохана жінка не стерпіла відмови, і збрехала, що її намагалися зґвалтувати), так що тепер Беллерофонта мали вбити. Тільки на пряме вбивство цар Прет не наважується, і відправляє гостя до свого тестя, царя Лікії на ім’я Йобат, якого і просить позбутися героя. Тут Беллерофонт, так само як пізніше Геракл, отримує надскладні завдання, у ході виконання яких він і мав, за задумом царя, померти. Одним із найскладніших завдань, які дають — вбивство Химери (вогнедишне чудовисько з головами лева, кози та змії). Перед тим як вирушити на виконання завдання, Беллерофонт зумів приборкати крилатого коня Пегаса (того самого, що виник у ході пригод Персея), не без допомоги своєї покровительки, богині Афіни. Злетівши на Пегасі над Химерою, Беллерофонт вразив її стрілою з лука. Слідом за виконанням першого завдання Іобат доручив йому перемогти войовничих солимів, потім відправив битися з амазонками. Коли ж він і їх переміг, то Іобат зібрав найсміливіших жителів свого царства і доручив їм убити Беллерофонта на шляху назад. Вони сховалися в засідці, але були виявлені і перебиті. Тоді Іобат віддав герою свою доньку і заповів йому своє царство. Окрилений успіхами герой вирішив піднятися на Пегасі до богів на Олімп. Зевс, щоб не допустити такого святотатства — самовільного проникнення смертного в чертоги богів, — наслав на крилатого коня ґедзя. Від укусів Пегас сказився і скинув Беллерофонта на землю. В одній із версій герой помер від падіння з висоти, а в іншій він, ставши кульгавим, сліпим і всіма покинутим, так і поневірявся до самої смерті по Алейській долині. Будучи сліпим старим, він примирився з богами й усвідомив свою гординю. Деякі з нащадків Беллерофонта брали участь у Троянській війні на боці Трої, а деякі (наприклад його онук Главк) на боці ахейців.

Античні письменники намагалися знайти історичне підґрунтя для історій про Беллерофонта. Плутарх і Палефат припускають, що Химера була не чудовиськом про три голови, а піратом Хімаром, який на своєму кораблі із зображеннями на носі та кормі лева і дракона наводив жах на лікійців. Його і переміг Беллерофонт на судні «Пегас». Ватиканський анонім стверджує, що крилатий кінь Пегас був вимислом, а Беллерофонт — ученим, який вивчав астрономію і піднявся на небо завдяки роздумам. У проміжок між 432 і 431 роками до н. е. Евріпід поставив трагедію «Беллерофонт». Твір до наших днів не дійшов. У ньому згідно з переказами інших античних письменників герой заперечує саме існування богів і нарікає на те, що малі міста з благочестивим населенням часто потрапляють під владу сильних, але нечестивих народів. Тож похід Беллерофонта на Олімп уже в давнину трактувався в бунтівному дусі як атеїстичний акт, і за своїм пафосом він стоїть поряд з історією про Прометея. Залишається тільки дивуватися, що цей атеїстичний образ мав у Греції величезну популярність.

Лапіти та кентаври

Напівміфічне-напівісторичне плем’я лапітів, численні представники якого зустрічаються в різних міфах, а також в «Іліаді», має значущі зв’язки з географічними назвами. Крім того, широке поширення цих топонімів указує на те, що лапіти були не просто велетнями, створеними народною фантазією, але почасти історичним племенем, що відігравало значну роль у зростанні ранньої еллінської культури. Згідно з міфологією, можна припустити, що лапіти мали своє царство зі столицею в Ларисі (Фессалія), там само, де колись правили Еллін та Еол, де базувалися Боги й Титани і де відбувалися найбільші війни богів, тобто в самому центрі грецького культурного життя того часу. Першим більш-менш історичним персонажем вважається власне Лапіт, проте про нього ми нічого не знаємо. Йому успадкували сини Форбант і Перифант; перший виявився найманцем далеко від батьківщини у війнах із царем Пелопом і отримав у результаті владу над островом Егіна. Сином цього Форбанта був знаменитий афінський цар Егей (звідти й Егейське море), який, таким чином, має пряму спорідненість із лапітами. Але й другий із братів, Перифант, теж нібито був царем Аттики (але, мабуть, не самих Афін) ще до Кекропа. Син Перифанта на ім’я Антіон, своєю чергою, став батьком більш відомого персонажа на ім’я Іксіон. Таким чином, лапіти стоять біля витоків аттичних родоводів, а Іксіон та Егей — двоюрідні брати, дідом яких був сам Лапіт. Про Іксіона слід сказати окремо. У міфології згадується, що Зевс наділив його безсмертям і удостоїв Іксіона запрошення до трапези богів на Олімп, де Іксіон наважився домагатися його дружини Гери. Зевс замість Гери надав йому її образ із хмари, у них народилося дике покоління кентаврів або сам герой Кентавр. Коли ж Іксіон почав вихвалятися своєю перемогою над Герою, за велінням Зевса він був прикутий до палаючого колеса, і вітри понесли його вздовж піднебесся (алюзія на поверхню Сонця). В античності про це складали й історіозовані версії, очищені від міфічного змісту. Так, згідно з Дромокрітом, Іксіон першим прагнув досягти слави від царювання, у нього було сто вершників, яких прозвали «кентаврами» (див. твори епохи еллінізму про чудеса). Його діти — Абант, Піріфой та Еврітіон. Тому виходить, що цар і герой Піріфой — брат Еврітіона, який вважався «кентавром».

Згідно з Діодором, між «лапітами» та «кентаврами» була спровокована війна після того, як Піріфой відмовився ділитися владою з кентаврами. Цей конфлікт, здавалося б, навіть вдалося владнати, проте поведінка п’яних кентаврів на весіллі Піріфоя та Гіпподамії призвела до відновлення війни (вважається, що Еврітіон, брат Піріфоя, домагався його дружини). Лапіти, а також присутній на весіллі Тесей (син Егея і родич лапітів) — убили більшу частину кентаврів «а всіх інших вигнали з міста». Однак незабаром кентаври зібралися з силами і напали на лапітів, розгромивши їх і змусивши тікати до Фолої (гора в Аркадії), а потім, коли кентаври захопили і її (влаштувавшись там і здійснюючи грабежі в околицях), лапіти були змушені тікати на півострів Малею і влаштуватися там. Кентаври відтоді вважаються міфологічними істотами напівтваринами не лише на вигляд, а й за вдачею, тому стали супутниками бога нестриманості Діоніса.

Лапіти виявляються сучасниками як ранніх міфологічних персонажів (Кекроп, Пелоп і т. д.), так і зовсім пізніх (Тесей, Геракл). Влада лапітів поширювалася практично на весь величезний простір Фессалії. Навіть засновниця Киренаїки (грецька колонія в Африці) на ім’я Кирена була донькою одного з перших царів лапітів, а Форбант мав володіння на Пелопоннесі і був батьком Авгія (чиї стайні потім буде чистити Геракл). У ході битв із кентаврами вони навіть змушені були відступати до Аркадії (що теж на Пелопоннесі), і це означає, що їхня присутність виходила далеко за межі Фессалії і наближалася до загальногрецького значення.

Двенадцять подвигів Геракла

Син Персея та Андромеди та один із царів Мікен, Електріон був батьком Алкмени і родоначальником роду Алкідів. Найзнаменитішим представником цього роду був, звісно ж, герой Геракл, який виявляється, таким чином, правнуком Персея (за жіночою лінією предком Алкмени був не менш величний герой Пелоп, звідки у Геракла з’явилися права на весь Пелопоннес). Електріон був випадково вбитий своїм зятем (і племінником) Амфітріоном. Амфітріон повернув йому викрадене стадо, але одна з корів почала тікати. Амфітріон метнув у неї ломаку, та від рогів корови рикошетом влучила в голову Електріону і вбила його наповал. За деякими даними, він був убитий Амфітріоном під час весільного бенкету з нагоди одруження з Алкменою. Загалом, діда Геракла вбив його прийомний батько. Після цих подій Алкмена була змушена перебратися на постійне проживання до Фів, де від шлюбу Алкмени та Амфітріона з’явився також сильний і знаменитий герой Іфікл, близнюк Геракла та учасник багатьох епічних подій. Але нехай вони й близнюки, справжнім батьком Геракла був при цьому все ж таки сам Зевс. Тож Іфікл був смертним, а Геракл від самого початку — напівбогом. У грецькій міфології схожий сюжет присутній у міфі про Діоскурів (див. далі). У цих міфах знайшло своє відображення вірування, що при народженні близнюків лише один із них зачинається його смертним батьком, другий же — зачатий кимось із надприродних істот.

Кажуть, що метою Зевса було зачати найвеличнішого героя, який став би для людей «відвертачем лих». До цього зачаття він ішов довго, через кілька послідовних шлюбів: спочатку з Іо, яка народила Епафа, потім з нащадком Іо Данаєм, який народив Персея, і, нарешті, з нащадком Даная Алкменою. Після народження Геракла він більше не робив земних жінок своїми коханками. Алкмена не могла народити Геракла 7 діб, оскільки ще до народження він був неймовірно масивним, або тому, що за допомогою магії цьому народженню заважала богиня Гера, яка зненавиділа згодом Геракла, бо він був народжений від Зевса завдяки подружній зраді. За однією з версій, народивши Геракла, вона віднесла його на Гераклове поле, там Гера дала йому груди, але той її укусив, і вона відкинула немовля; або ж Гера, ошукана Зевсом, годувала дитину, або Гермес відніс його на небо і приклав до соска Гери, але Гера струсила його, і молоко утворило Чумацький Шлях. Як би там не було, але саме ім’я Геракл означає «слава Гері», що символізує їхній міцний зв’язок, нехай навіть і антагоністичний. Хоча звучить це так, ніби хтось хотів додатково познущатися над Герою.

Амфітріон встиг дати Алкіду (так його звали в юності, ім’я Геракл він отримає пізніше) та Іфіклу базове виховання: він навчив хлопчиків керувати колісницею, запрошений ним Кастор (один із братів Діоскурів зі Спарти) — битися у повному озброєнні, Автолік — боротися, Евріт — стріляти з лука, легендарний музикант Лін — грати на лірі. Лін одного разу побив Алкіда, і той у відповідь ударом ліри вбив його на місці. Суд виправдав хлопчика, оскільки він «відповів ударом на несправедливий удар», але Амфітріон, наляканий силою та запальністю Алкіда, відіслав його на лісисту гору Кіферон. Там, у компанії пастухів, герой провів свою ранню юність. Після смерті Амфітріона близнюків виховував другий чоловік їхньої матері Радамант (брат Міноса). Також указують, що Алкід жив на горі Пеліон під наглядом мудрого кентавра Хірона. До цього періоду в житті героя відноситься епізод, відомий як «Вибір Геракла». Перед юнаком постали порок і чеснота, що прийняли вигляд двох молодих і красивих жінок, і запропонували йому вибрати своє майбутнє — або легку дорогу насолод, або тернистий шлях праці та подвигів. Він вибрав друге.

Коли Алкіду виповнилося вісімнадцять років, він вирушив у місто Феспії, щоб битися з левом, який нападав на стада. Місцевий цар на ім’я Феспій з великою привітністю приймав героя п’ятдесят днів. Щоночі він посилав до гостя одну з п’ятдесяти своїх дочок, і кожна з них згодом народила по сину. Згідно з альтернативною версією, Алкід розділив ложе з усіма Феспіадами в одну ніч (ось так він вибрав чесноту замість насолод, так). Після цього він убив кіферонського лева, шкура якого стала постійною частиною одягу Алкіда, а лев’яча голова — його шоломом. Повертаючись з полювання, герой зустрів послів Ергіна, царя мініїв, які йшли у Фіви за даниною. Алкід жорстоко з ними розправився: відрубав руки, вуха та носи, повісив усе це послам на шию і оголосив, що це єдина данина, яку отримає Ергін. Останній тут же рушив на Фіви війною. Алкід на чолі війська розбив ворога і убив Ергіна. Ця перемога прославила героя по всій Елладі; цар Фів Креонт, щоб віддячити Алкіду, віддав йому в дружини свою дочку Мегару. Він жив щасливо, але Гера, як і раніше ворожа, наслала на нього одного разу напад божевілля. Не розуміючи, що робить, Алкід кинув у вогонь усіх своїх дітей і двох синів Іфікла. Він хотів убити ще дружину, третього племінника, Іолая, і брата, але присутнім вдалося його утримати. Прийшовши до тями, Алкід вкрай важко переживав те, що сталося: він довго не виходив із дому, а рідні та друзі намагалися його втішити. Нарешті, Алкід вирішив вирушити в Дельфи, щоб попросити поради у Аполлона. Там піфія оголосила йому, що він повинен поїхати в Тиринф і вступити на службу до Еврісфея, причому вперше назвала його Гераклом. На службі у Еврісфея Геракл здійснив Дванадцять подвигів, що стали центральною частиною його міфологічної біографії. Детально описувати кожен було б занадто довго, тому тільки перелічимо їхні назви. Серед подвигів відомі:

1. Убивство Немейського лева;
2. Убивство Лернейської гідри (триголовий нащадок того самого Тифона з Гігантомахії, з неймовірною регенерацією);
3. Спіймання Керінейської лані (надшвидка істота, з золотими рогами та мідними копитами);
4. Спіймання Еріманфського вепра.
5. Очищення Авгієвих стаєнь від гною.
6. Перемога над стимфалійськими птахами (з металевим пір’ям, дзьобами та пазурами).
7. Піймати Критського бика (викрадач Європи та батько Мінотавра).
8. Захоплення коней Діомеда (коні, які харчувалися людським м’ясом).
9. Здобути пояс Іпполіти (артефакт бога Ареса, що перебував у власності цариці амазонок).
10. Пригнати корів Геріона (похід на далекий захід, до Гібралтару, де принагідно були встановлені т. зв. Гераклові стовпи й, можливо, була створена сама протока).
11. Здобути яблука Гесперид (це тут Геракл підміняв титана Атланта, тримаючи на плечах усе небо).
12. Похід у підземне царство для захоплення Цербера.

Подвигів насправді виходить більше ніж 12, бо деякі з цих основних цар Еврисфей просто відмовлявся зараховувати. Майже кожен подвиг позначається надалі на образі героя, забезпечуючи його потужними артефактами (наприклад, стріли з кров’ю гідри вбивають майже будь-кого наповал). Під час цих подвигів Геракл регулярно стикався з кентаврами і вступав з ними в бій, що ніби відсилає до історій про лапітів. У ході цих подвигів він, наприклад, заснував місто Абдери (батьківщина філософів Протагора та Демокріта), змінював ландшафт світу, створюючи озера та протоки. Принагідно з основними подвигами Геракл іноді здійснював інші діяння, наприклад, як це викладено в «Алкесті» Евріпіда — спустився в пекло, щоб дістати звідти померлу дружину свого друга. Він перемагав різних велетнів і чудовиськ, які за рівнем складності навіть перевищували основні подвиги, і це він визволив Прометея з ув’язнення в горах Кавказу.

Уже в поході за поясом Іпполіти Геракла супроводжували Іолай, брати-Еакіди Пелей і Теламон, а за однією з версій ще й Тесей, також Геракл брав участь у поході Аргонавтів, полюванні на Калідонського вепра та інших міфологічних пригодах, які ми пізніше розглянемо окремо. Після звільнення від Еврисфея, Геракл почав шукати собі нову дружину, в процесі вчинивши кілька серйозних злочинів, і ледь не зруйнував вівтар Піфії, через що у нього відбулася сутичка з Аполлоном, яку він примудрився вести на рівних. Щоб очиститися від злочинів, Геракл мусив продати себе в рабство на три роки. Героя купила за три таланти цариця Лідії Омфала. Будучи її власністю, Геракл упокорив лідійських розбійників, спіймав керкопів, убив величезного змія, який спалював своїм диханням людей і врожай на полях. Деякі античні автори пишуть, що в Лідії герою довелося забути про свою мужність: Омфала змушувала його одягатися, як жінка, і прясти. Здобувши свободу, Геракл вирушив у похід на Трою (не плутати з Троянською війною). Цар цього міста Лаомедонт відмовився колись віддати герою двох чудесних коней на знак подяки за порятунок його дочки Гесіони від морського чудовиська; тепер Геракл зібрав армію і вирушив до Трої на шести або вісімнадцяти кораблях. У цьому поході брали участь також Теламон і Пелей. У бою герой убив Лаомедонта і перебив його численних синів за винятком наймолодшого. Останнього він дозволив викупити його сестрі Гесіоні, через що царевич отримав нове ім’я, Пріам («куплений»). Пізніше, дізнавшись, що його дітей від першого шлюбу вбив цар з Еліди, Геракл захопив це царство, і після здійснення помсти там же, в Олімпії, відновив проведення ігор. А після цього вирушив ще в похід на Мессенію і Спарту, де-факто підкоривши майже весь Пелопоннес. Це він зробив царем Спарти Тиндарея, батька братів-Діоскурів, Єлени Троянської та Клітемнестри (дружини Агамемнона). Після цього вирушив у бік Епіру, в країну Етолію, щоб взяти за дружину дочку місцевого царя — Деяніру. І в усіх цих подіях попутно він здійснював подвиги і бився з могутніми чудовиськами.

На шляху з Етолії в Трахін, Геракл і Деяніра опинилися на березі річки Евен, де подорожніх переправляв за плату кентавр Несс. Геракл перейшов річку сам, а перенести свою дружину доручив Нессу. Той раптово запалав пристрастю до Деяніри і нібито спробував зґвалтувати її прямо у воді, коли Геракл був уже на іншому березі, або переправився першим і спробував поскакати з Деянірою. Геракл поранив кентавра своєю стрілою. Помираючи, Несс розповів Деянірі, ніби його кров, змішана зі спермою (або тільки кров), — могутнє приворотне зілля, яке забезпечить любов чоловіка, якщо зберігати його в темряві і в потрібний момент просочити ним гераклову одежу (насправді це виявиться смертельною отрутою). У дорозі Геракл здобув ще низку перемог. Він розбив дріопів, що жили біля гори Парнас, і подарував їхніх вождів дельфійському храму як рабів.

Геракл брав безпосередню участь у знищенні царства Лапітів. Обложений лапітами дорійський цар Егімій закликав на допомогу Геракла, який розбив лапітів і передав їхню країну Егімію. За допомогу він запропонував Гераклу третю частину землі, яку той заповів зберігати для нащадків. Егімій після смерті Геракла усиновив його сина Гілла. Це стане відправною точкою для історії про Гераклідів. Але незважаючи на це, лапіти не зникли зовсім, і той самий Поліпет, син Піріфоя, згадується як полководець, який повів лапітів на Трою під час Троянської війни. У місті Ітона у Фтіотиді Геракл бився на колісницях з візничим Кікном, сином Ареса і убив його, а Ареса, завдяки допомозі Афіни, поранив у стегно, після чого Зевс поклав край бою. У Трахіні Геракл зібрав армію з аркадян, локрів і мелійців і рушив на Ехалію, щоб помститися Евриту за давню образу. Він взяв місто штурмом, убив Еврита і його синів, а Іолу взяв у полон. Деяніра, дізнавшись про молодість і красу полонянки (за однією з версій міфу, наприклад у Софокла в «Трахінянках», Геракл відправив Іолу до дружини), вирішила повернути любов чоловіка за допомогою крові Несса. Вона відправила Гераклу хітон, змочений у цій крові. Коли Геракл у цьому хітоні почав приносити жертви богам на Лікейському мисі, сонячні промені розтопили отруту гідри, і герой відчув печіння і нестерпний біль. Хітон прилип до тіла; Геракл намагався зірвати з себе одяг, але разом з тканиною відривав шматки плоті. Він кинувся в холодну річку, але від цього печіння і біль тільки посилилися. Знесиленого від страждань героя привезли на кораблі в Трахін. Деяніра, дізнавшись, що сталося, наклала на себе руки — закололася або повісилася. Геракла за його наказом підняли в носилках на прилеглу гору Ета, причому з ним був, згідно з деякими джерелами, тільки один син, Гілл; інші перебували разом з Алкменою в Тиринфі або у Фівах. 

Геракл велів Гіллу одружитися з Іолою, а сам зійшов на складене для нього вогнище і наказав підпалити. Коли вогонь розгорівся, з’явилася грозова хмара, яка понесла героя на Олімп. Там Геракл був прийнятий до сонму безсмертних богів. Гера з ним примирилася і видала за нього свою дочку Гебу, богиню вічної юності. Відтоді, згідно з античними авторами, Геракл щасливо жив на Олімпі, бенкетуючи з богами й виконуючи роль небесного воротаря. Водночас його привид, згідно з Гомером, перебував в Аїді, де блукав із вічно натягнутим луком. Цю неоднозначну ситуацію активно висміювали комедіографи та сатирики, наприклад Лукіан.

Еакіди, Тесей і спартанські Діоскури

Серед помічників Геракла зі схожою історією народження та тісними політичними зв’язками між ними й гераклідами сильно виділяються брати Діоскури, близнюки Кастор і Полідевк (в інших версіях Кастор і Поллукс). Як і у випадку з Гераклом, один брат походив від смертної людини, а інший від бога. Також у них було ще дві сестри з такою самою долею. Кастор і Клітемнестра були дітьми спартанського царя Тіндарея (який отримав владу з рук Геракла), а Полідевк і Елена — дітьми Зевса. У зв’язку з цим Кастор був смертним, а Полідевк — «безсмертним». Протягом свого життя Діоскури здійснили низку подвигів. Вони брали участь у поході аргонавтів, калідонському полюванні, повернули свою викрадену сестру Елену з рук Тесея (її викрадав не тільки Паріс із Трої). Після смерті в бою Кастора, Полідевк благав про те, щоб його возз’єднали з братом. У нагороду за таку щиру братню любов Зевс помістив образ Діоскурів на небо в сузір’я Близнюки. Це суто спартанський культ братів-воїнів, що символізують моральну простоту й традицію «двох царів» у Спарті. Про військові навички Кастора свідчить той факт, що він навчав Геракла битися у повному озброєнні.

З маловідомих, але важливих персонажів варто нагадати про Еака, що був царем острова Егіна. Він був сином Зевса і німфи Егіни, а також батьком героїв Пелея і Теламона. Згідно з легендою, він був відомий своєю справедливістю, і після смерті став одним із трьох суддів у підземному світі разом із Міносом і Радамантом. В іншій історії він допомагав Посейдону й Аполлону в будівництві стін Трої. Після цього Аполлон передбачив, що Троя впаде від рук його нащадків Еакідів (тобто його сини Теламон і Пелей приєдналися до Геракла, коли він тримав місто в облозі під час правління Лаомедонта. Пізніше його правнук Неоптолем був присутній у дерев’яному коні). Це важлива для згадки династія, тому що ці герої часто виступають соратниками Геракла та аргонавтів, а під час Троянської війни центральними героями греків стануть Аякс (син Теламона) та Ахілл (син Пелея).

Центральна постать аттичної міфології, і один із головних персонажів міфології взагалі — Тесей, син афінського царя Егея. У переказі про Тесея слід розрізняти міфологічну частину, що сформувала його образ як героя на кшталт Геракла, і історичну частину, з уявленням про нього як про давнього реформатора Афін, що включає своєю чергою два образи — як афінського царя в XIII ст. до н. е. і як реформатора в Афінах на межі X–IX ст. до н. е. В класичну епоху (V ст. до н. е.) афіняни намагалися створити з Тесея власного національного героя (приблизно яким у спартанців був Геракл). За словами Плутарха, Тесей і сам надавав особливого значення своїй спорідненості з Гераклом (через Пелопа), доблестю якого захоплювався і подвиги якого хотів затьмарити. Серед вихователів Тесея значиться кентавр Хірон, який також був вихователем і для Геракла. Тож не дивно, що Тесей і Геракл часто зображувалися як друзі. Його повернення до Афін до свого батька Егея (який відправив його на Аргос немовлям, і залишив розпізнавальні знаки, які Тесей і розкрив) цілком наслідує подвиги Геракла або Персея. В боротьбі за визнання себе спадкоємцем Афін він боровся з підступами самої чарівниці Медеї, тієї самої, щільно пов’язаної з Ясоном і міфами про Золоте руно. Медея впливала на Егея, переховуючись в Афінах після своєї історії та зради Ясона. У шлюбі з Егеєм у неї народиться син (виходить, зведений брат Тесея) на ім’я Мед, який нібито переможе Перса, сина Персея, і що нібито пояснює домінування царства мідян до нового тріумфу Персії. Медея намагалася не допустити повернення Тесея, але зазнала невдачі. Так що, ставши спадкоємцем престолу, пізніше Тесей захистив Афіни від зазіхань царя Міноса (данина з афінян у вигляді підлітків обох статей), про що оповідає міф про мінотавра й клубок Аріадни, який допоміг герою вибратися з лабіринту. На шляху додому герой покине вагітну Аріадну на острові, тому що так йому накаже божество. 30-весельний корабель Тесея, згідно з легендою, зберігався в Афінах до епохи Деметрія Фалерського (часи Епікура), фактом свого зберігання породивши однойменний парадокс («Якщо всі складові частини початкового об’єкта були замінені, чи залишається об’єкт тим самим об’єктом?»). Серед значущих досягнень цього героя числяться також наступні:

1. Тесей установив державний устрій і демократію в 1259/1258 рр. до н.е.
2. Влаштував Істмійські ігри на честь Мелікерта.
3. Разом із Гераклом брав участь у поході за поясом амазонок.
4. Бився у війні лапітів і кентаврів і був найкращим другом царя лапітів Піріфоя.
5. Тесей також брав участь у Калідонському полюванні.

Тесей відіграв важливу роль у драматичних подіях, що розгорнулися у Фівах. Коли в Аттиці з’явився сліпий Едіп, проклятий богами і вигнаний із Фів власними синами Етеоклом і Полініком, Тесей надав йому притулок у Колоні. Афінський цар був єдиним із людей, хто був присутнім при смерті Едіпа, і він поховав вигнанця в таємному місці. Після смерті своєї дружини Антіопи Тесей взяв у дружини Федру, сестру покинутої ним раніше Аріадни. Окремим сюжетом є історія про те, як Федра, дружина Тесея, закохавшись у свого пасинка Гіпполіта, безуспішно схиляла його до любові. Не зумівши домогтися Гіпполіта, вона обмовила його перед батьком, після чого Тесей прокляв сина і той загинув. Потім Федра повісилася, і лише потім Тесей дізнався всю правду (див. огляд на «Гіпполіта» Евріпіда).

Піріфой — вже відомий нам лапіт і найкращий друг Тесея, один із давніх героїв, яких згадував Нестор як більш значущих, ніж Ахіллес і Агамемнон. Він також був учасником Калідонського полювання, і за деякими свідченнями навіть аргонавтом. Відомий як переможець кентаврів (разом із Тесеєм і Кенеєм), який вигнав їх далеко на північ. Коли він і Тесей овдовіли, вони вирішили одружитися з дочками Зевса, напали на Спарту і викрали Єлену Прекрасну (для Тесея), а для Піріфоя вирішили викрасти саму Персефону з Аїда. Тесею на той момент уже було близько 50-ти років. Покарані Аїдом, вони не змогли вибратися з царства мертвих, і залишалися там доти, доки не прийшов Геракл, який врятував Тесея. Щоправда, Піріфоя він так і не зміг вивести. Тепер в Аїді його тримають 300 ланцюгів, утримуваних драконами, і постійно терзають Еринії. Від першої дружини Піріфой мав сина — Поліпета (учасник облоги Трої, вельми впливовий, але не такий як Ідоменей чи Одіссей), який повів на Трою останніх лапітів. Дріас — ватажок лапітів у боротьбі проти кентаврів, і учасник битви на весіллі Пірифоя. В «Іліаді» Нестор зараховує Дріаса до числа ранніх поколінь героїв своєї юності: «найсильніші люди, яких породила Земля, найсильніші люди проти найсильніших ворогів, дике гірське плем’я (тобто кентаври), яких вони повністю знищили» і називає його «пастирем народу». Жодних слідів такої усної традиції, яку слухачі Гомера визнали б в алюзії Нестора, не збереглося в літературному епосі. Поруч із Дріасом і Пірифоєм згадується Ексадій і некий Кеней, що брав участь у поході аргонавтів, у Калідонському полюванні й особливо в битві лапітів із кентаврами на весіллі Пірифоя. Сцени вбивства Кенея кентаврами зустрічаються постійно серед зображень битв лапітів із кентаврами. Оскільки він був невразливим, то кентаври закидали його соснами, під якими і поховали його живцем. За переказами він народився дівчиною, і попросив Посейдона перетворити його на невразливого героя; а після смерті в потойбічному світі знову став дівчиною (ну просто-таки трансгендер). Ще один аргонавт і лапіт Поліфем став коханим Геракла. Він не дібрався з іншими аргонавтами до Колхіди. Допомагаючи Гераклу розшукувати Гіласа, Поліфем не встиг на корабель, і аргонавти відпливли без них (або Геракл сам відплив, а залишив Поліфема шукати). Не знайшовши Гіласа, Поліфем залишився в Місії, заснував місто Кіос, де став царювати. Як ми пам’ятаємо, зовсім скоро могутнє царство лапітів буде знищене дорійськими племенами за допомогою самого Геракла, який не зробив жодної поблажки на те, що це нащадки найкращого друга Тесея.

Повернувшись із чергової пригоди, Тесей знайшов свій престол уже зайнятим Менесфеєм. Тесей змушений був відправитися у вигнання, не зумівши приборкати своїх ворогів. Коли його прогнали афіняни, він відправився на Крит до Девкаліона (син Міноса, батько Ідоменея), але внаслідок вітрів був занесений на Скирос. Цар Скироса Лікомед, не бажаючи розлучатися зі своєю землею, підступно убив Тесея, штовхнувши його зі скелі. Похований Тесей на тому ж Скиросі. За іншою версією, Тесей був вигнаний з Афін остракізмом, правилом проти тиранії, яке він же першим і ввів як закон. Афінський трон посів Менесфей.

Калідонське полювання та аргонавти

Наступним за хронологією великим міфом був похід Аргонавтів. Цю назву отримала група героїв, які взяли участь у морському поході на кораблі «Арго», заради артефакту, що знаходився в Колхіді (суч. Грузія). Під проводом Ясона (спочатку правда лідером мав бути Геракл, але він відмовився), аргонавти включали до своїх лав таких героїв, як «Діоскури» Кастор і Полідевк, а також не менш знаменитих героїв, таких як Геракл, Орфей, Пелей, Тесей, віщун Мопс, Евріт, Гілас (улюбленець Геракла, наядами, полоненими його красою, захоплений у безодню під час походу) і Теламон. І це далеко не всі герої, які мали повернути до Греції золоте руно чарівного барана. Переживши безліч пригод, аргонавти виконали доручення і повернули руно до Греції з Колхіди. При цьому заволодіти золотим руном Ясону допомогла чарівниця Медея, донька колхідського царя Еета, яку Ясон потім взяв за дружину, а ще пізніше покинув.

В ході цієї пригоди герої стикалися з численними перешкодами, кожна з яких слугує окремим міфологічним сюжетом. Серед таких подій, наприклад, відомий міф про жінок із Лемноса, які вирізали всіх чоловіків на острові. Аргонавти билися з гарпіями, проходили між скель, що зближувалися як лещата, билися з недобитими Гераклом залишками стимфалійських птахів (ті, що із залізним пір’ям і кігтями), відвідали напівутопічне царство феаків, зустріли сирен і мідну людину Талоса. Загалом, за самим задумом, атмосферою і реалізацією цей міфологічний цикл практично копіює подорож Одіссея додому після перемоги в Трої, тільки з більшою концентрацією вже відомих героїв одразу на одному кораблі.

Аналогічну роль зведення різних героїв разом виконував міф про полювання на калідонського вепра, в якому брали участь найхоробріші воїни Греції. Серед них були Кастор і Полідевк зі Спарти, Тесей з Афін, Нестор із Пілоса, Ясон із Іолка, Адмет із Фів та інші. Цей вепр був народжений кромміонською свинею (породження самого Тифона, найжахливішого з титанів, ця свиня була убита Тесеєм), і насланий на калідонські поля Артемідою, якій цар Калідона Ойней забув принести жертву при звершенні щорічних жертв усім богам. Вепр убив кілька людей, але був переможений Мелеагром. Стріла Аталанти влучила вепру в спину. Потім Амфіарай влучив у око, а Мелеагр остаточно добив вепра. Шкуру вепра Мелеагр віддав Аталанті — діві-войовниці, що першою поранила звіра, що викликало образу інших мисливців. Розгорілася сутичка, в якій Мелеагр убив двох своїх дядьків по матері. Це призвело надалі до міжусобної війни, під час якої Мелеагр загинув. Історія була важливою як спосіб звести разом знаменитих міфологічних героїв. Ікла вепра у вигляді священної реліквії проіснували до епохи Августа.

Практично всі учасники калідонського полювання були також і аргонавтами, частина з них була учасниками війни лапітів і кентаврів та билася проти амазонок. Частина цих подій перетинається з фіванським циклом міфів, відомим також як «Семеро проти Фів». Всі вони сучасники Геракла і його подвигів, і є батьками для головних учасників Троянської війни.

Семеро проти Фів і повернення Гераклідів

З погляду хронології важлива рубіжна подія, що відокремлює старих героїв від безпосереднього початку Троянської війни, — це легендарне протистояння фіванських престолонаступників, братів Етеокла і Полініка. Через близько 20 років після цієї події розпочнеться збір земель Агамемноном і Троянська війна. Братовбивчу війну через владу над Фівами накликав на своїх синів Едіп, проклявши їх за непослух і нешанобливість. Брати, згідно з угодою, мали чергуватися в управлінні фіванським царством, але Етеокл порушив угоду, вирішивши залишити владу назавжди за собою, і тому Полінік утік в Аргос, до царя Адраста, який видав за нього свою дочку, пообіцяв передати йому в спадок своє царство і навіть погодився йти разом із ним війною на Фіви. Незважаючи на те, що аргівський віщун Амфіарай передбачав нещасливий результат війни для всіх вождів, крім Адраста, ця війна була розпочата; навіть сам Амфіарай змушений був узяти участь у поході. Пророцтво збулося, і за винятком Адраста всі вони загинули. Усі, включно з самими Етеоклом і Полініком, які символічно вбили один одного на дуелі. У цьому міфологічному циклі теж є багато сцен, кожна з яких тягне на окремий міф. Тут активну участь бере і сам Тесей, і син Геракла. Припутно розкривається відома історія про Едіпів комплекс. Але все це ми не будемо в деталях переказувати тут (див. сюжети на тему у Есхіла і Софокла).

Пізніше за смерть сімох героїв помстилися їхні нащадки — Епігони. Це сини сімох, які через десять років після невдачі своїх батьків здійснили новий похід. Найзначущіші персоналії тут: Діомед, син Тідея, Ферсандр, син Полініка і Евріал, син Мекістея. За вказівкою Дельфійського оракула головне командування дісталося Алкмеону, сину Амфіарая, який підступив до міста з великим військом аргів’ян; фіванцями командував син Етеокла Лаодамант. Коли він поліг у битві, фіванці повернулися в місто, але потім, за порадою віщуна Тіресія, залишили Фіви, пославши до аргів’ян гінця з пропозицією миру, і оселилися в Гестіотіді у Фессалії. Дізнавшись про втечу фіванців, аргів’яни взяли місто і зруйнували його, причому частину здобичі, а також дочку Тіресія, віщунку Манто відправили в Дельфи, самі ж вони повернулися додому, успішно закінчивши справу. Ферсандр залишився правити Фівами, відновивши місто; він загинув на самому початку підготовки походу на Трою. Таким чином, все ж таки, саме Полінік, через свого нащадка, переміг Етеокла і таки захопив Фіви.

Останньою ж великою подією, що відбувалася синхронно з походом Епігонів і початком Троянської війни, а тривала вже задовго після поразки троянців — стало вторгнення нащадків Геракла на Пелопоннес, відоме як Повернення Гераклідів (див. п’єсу Евріпіда «Геракліди»). Після того як Геракл і його дружина Деяніра померли, його сини, рятуючись від Еврісфея, залишили Трахін і знайшли притулок в Афінах. При спробах змусити Афіни видати гераклідів, розв’язалася війна, в ході якої Гілл догнав і убив Еврісфея. Слідом за тим Геракліди прийшли в Пелопоннес і захопили всі міста. Коли минув уже рік після їхнього повернення, чума уразила весь Пелопоннес, і оракул сповістив, що причиною чуми з’явилися Геракліди: вони прийшли раніше покладеного часу. З цієї причини Геракліди залишили Пелопоннес і повернулися в Аттику, оселившись у Марафоні. Якраз у цей час цар дорійців Егімій (той самий, що знищив царство лапітів), відчуваючи наближення смерті, послав за Гіллом і усиновив його. Так він віддячив Гераклу за його послуги, і тепер Гілл та його нащадки стали наступниками влади Егімія. Отримавши передбачення про успіх на Пелопоннесі коли буде зірвано «третій плід», Гілл вирішує вирушити в похід через три роки, і вже з військом дорійців. Назустріч дорійцям виступило об’єднане військо пелопоннесців. Досягнувши перешийка на Істмі, обидва війська стали одне проти одного, і Гілл зробив пропозицію: вирішити результат війни боєм двох найкращих воїнів. Пелопоннесці виставили царя Ехема, який убив Гілла в чесному бою, і Геракліди пішли. Тепер цілих 50 років Геракліди утримувалися від вторгнень на Пелопоннес. Тим часом Троянська війна вже завершилася, і багато її учасників повернулися додому.

Син Гілла Клеодей і син останнього Арістомах, які намагалися відновити напад, загинули в боротьбі з Тісаменом, сином Ореста. Тоді, нарешті, оракул розтлумачив синам Арістомаха Темену, Кресфонту і Арістодему свій колишній вислів у тому сенсі, що «третій плід» означає третє покоління, а не третій урожай. Коли нова їхня спроба не вдалася і Арістодем за образу ворожбита був убитий блискавкою, оракул порадив їм взяти собі триокого вождя. Вони обрали в проводирі етолійського царя Оксила, який був однооким і зустрівся їм верхи на коні, переправилися при Навпакті через затоку, перемогли Тісамена і розділили між собою його володіння: Темен отримав Аргос, Кресфонт — Мессенію, сини Арістодема, Прокл і Еврісфен — Лаконіку. Оксилу віддали Еліду. Інший нащадок Геракла, Алет, отримав Коринф. Їхнє сходження до панування часто називають «дорійським вторгненням». Цей міф пояснює крах держави, яку вибудував Агамемнон, і остаточне настання темних віків для Греції.

В традиції помітне прагнення представити завоювання Пелопоннесу актом цілком легальним, як повернення Гераклідами законної їхньої власності, але у свідомості давніх греків, наскільки про це можна судити, Геракліди ніколи прямо не асоціювалися з безпосередніми завойовниками — дорійцями. В Лаконії Геракліди царювали до 221 року до н. е.; в інших місцях вони зникають набагато раніше. Македонські царі також виводили свій рід від Темена, бажаючи довести своє еллінське походження на відміну від своїх варварів-підданих. Лідійська династія Гераклідів виводила себе від ассирійського царя Сандона, якого греки називали Гераклом. Деякі римські сімейства, наприклад Фабії та Антонії, теж вважали себе нащадками Геркулеса.

Троянська війна

Загальна канва подій Троянської війни практично всім відома, хоча б завдяки фільму «Троя». Ахейські провінції збирає в єдину державу цар Агамемнон із Мікен, і його держава укладає союз із Троєю, найбагатшим полісом регіону, що володів неприступними стінами, які будувалися ще давніми героями та самими Богами. Але на бенкеті з приводу примирення країн, царевич троянців Паріс викрадає Єлену Спартанську, дружину/наречену Менелая Спартанського, брата Агамемнона. У версії, де вона наречена, вона опиняється в цьому статусі для ще ледь не половини героїв Греції. За цей вчинок Менелай просить допомоги у брата, і той збирає війська з усіх нових підданих, тобто практично з усієї Греції. Протягом 10 років тривали бої навколо Трої і греки не могли взяти місто. Це вдалося зробити лише завдяки хитрості Одіссея з використанням дерев’яного коня. Тут ми тільки перерахуємо всіх більш-менш значущих героїв і основні факти про них.

Агамемнон — цар Мікен, який об’єднав усіх греків у єдину державу й очолив похід на Трою. Його дружиною була Клітемнестра, одна із сестер спартанських братів Діоскурів, а його брат Менелай — зовсім був спартанським царем і взяв за дружину другу сестру Діоскурів — Єлену. Тож Агамемнон і Менелай одружені на сестрах Діоскурів, що дає їм додаткову міфологічну вагу, не рахуючи того, що вони Атріди, нащадки царя Пелопа. Саме з викрадення Єлени й бажання Менелая помститися почалася троянська війна. Після взяття Трої Агамемнону, як головному полководцю, належала більша частина здобичі. Він також був вражений красою дочки троянського царя Пріама Кассандри і взяв її в наложниці. Агамемнон один із небагатьох, хто зміг повернутися з цього походу додому в Мікени. Але за час відсутності царя у Клітемнестри з’явився коханець Егісф. Разом вони влаштували змову, в ході якої Агамемнон і привезена ним із Трої наложниця Кассандра загинули.

Нестор — цар Пілоса, великого торгового центру мікенської культури. Його становлення як царя пов’язане з боротьбою проти Геракла, який помилував Нестора лише на знак поваги. Він також учасник Калідонського полювання, битви з кентаврами (згідно з Овідієм), і навіть аргонавт. Брав участь в іграх у Трої над кенотафом Паріса, у змаганнях із бігу. Він старший за всіх учасників походу, за рахунок послужного списку видається всім живою легендою і шанованим мудрецем. Привів під Трою від 40 до 90 кораблів, що було другим флотом після самого Агамемнона. Благополучно дістався додому і помер від старості.

Ахіллес — головний герой Троянської війни, найсильніший із воїнів. Він був сином героя Пелея, друга Нестора, який також брав участь у битві проти кентаврів і перебував серед аргонавтів. Пелей був царем мірмідонян у Фтії, що у Фессалії (раніше одна з вотчин лапітів). Аякс — найсильніший за мускульною силою герой ахейців, він був сином Теламона (рідний брат Пелея, а отже Аякс був двоюрідним братом Ахілла), міфічного предка Мільтіада і царя острова Саламін. Ми вже згадували, що Пелей і Теламон були аргонавтами, учасниками калідонського полювання і разом із Тесеєм і Гераклом билися проти амазонок. Із «бойових одиниць» Ахіллес і Аякс були головними двигунами війни в Трої. В «Іліаді» головний троянський герой Гектор і Аякс цілих 8 разів протистоять один одному. З усіх боїв двох героїв немає жодного, де б Гектор переміг. У двох випадках він навіть опиняється на межі загибелі, від якої його рятують Аполлон і військо троянців.

В юності Ахілла, як не дивно, відправили на навчання до кентавра Хірона, незважаючи на давні конфлікти Пелея з кентаврами (Хірон також навчав Геракла і Тесея). Разом із вихователем маленький Ахілл був в Іолку і проводжав батька, що відпливав до Колхіди на «Арго». Пізніше він бачив Геракла, який заглянув на Пеліон, щоб провідати старого друга Хірона, і без остраху доторкнувся до левової шкури, що вкривала плечі героя. Під командуванням Ахілла було від 50 до 60 кораблів. Герой узяв із собою вихователя Фенікса, друга дитинства і коханого Патрокла. Переказувати сюжет занадто довго, тому коротко — Ахілл на 10-му році війни посварився з головнокомандувачем Агамемноном через здобич і на знак протесту відмовився брати участь у війні, поки не отримає вибачень від царя. «Гнів Ахілла» — центральна тема «Іліади», і поки Ахілл не бере участі у війні, троянці починають перемагати. Щоб надихнути армію, його друг Патрокл прикинувся Ахіллом і був убитий у бою, після чого сам Ахілл вирішив повернутися до війни, щоб помститися вбивці Патрокла — царевичу Гектору, якого в дуелі він усе-таки вбиває.

Одіссей — герой, що відзначався розумом і хитрістю, прообраз філософів-софістів, який з метою філософської критики часто використовувався противниками софістики. Саме Одіссей, згідно з однією з версій міфу, придумав, як взяти Трою за допомогою дерев’яного коня. Його шлях додому по закінченні війни затягнувся на десять років через гнів Посейдона і різноманітні пригоди (сюжет «Одіссеї»); в ході плавання Одіссей зіткнувся з циклопом-людожером Поліфемом, із чарівницею Кіркою, що перетворювала мандрівників на свиней, пройшов між чудовиськами Сциллою і Харибдою, зміг почути пісні сирен і не загинути при цьому, спуститися в Аїд і повернутися у світ живих. Сім років він провів, сумуючи за домом, на райському острові Каліпсо (чарівниці, подібної до Медеї), поки завдяки втручанню богів не зміг продовжити путь. Зробивши коротку зупинку в країні феаків, Одіссей повернувся на батьківщину, де на нього чекали вірна дружина Пенелопа і син Телемах. Він перебив буйних женихів Пенелопи, а потім вирушив у вигнання в Епір. Усе це — окремий міфологічний цикл, який немає можливості розбирати тут. Пригоди Одіссея загалом і в цілому споріднені за стилістикою з пригодами Аргонавтів.

Під час однієї з битв уже всередині стін Трої був убитий Ахілл. Аякс із ризиком для життя виніс його тіло з поля бою. Після цього мати Ахілла Фетіда вирішила вручити обладунки сина найхоробрішому з воїнів. За цю честь стали сперечатися Аякс з Одіссеєм. Існує кілька версій міфів щодо того, яким чином виграв Одіссей. Само собою, це було не зовсім чесно, тому що Одіссей далеко не найхоробріший і точно не найсильніший із воїнів. Розлючений Аякс захотів убити грецьких вождів, але Афіна позбавила його розуму, тому замість грецького табору він напав на стадо худоби і перебив її. Після того, як до нього повернувся розум, Аякс не витримав ганьби того, що сталося, і наклав на себе руки, заколовшись мечем, який йому подарував Гектор (див. сюжет п’єси Софокла). Сама Троя була спалена і варварськи розграбована, а багатьох троянських жінок греки повезли як трофеї (див. сюжет п’єси Евріпіда).

Другорядні персонажі

Діомед син етолійського героя Тідея і міфічний цар Аргоса. Разом з Евріалом він учасник «походу епігонів». В «Іліаді» він очолював війська Аргоса, Тиринфа, Епідавра та інших міст південно-східної Арголіди; за кількістю наведених до Трої кораблів Діомед третій — після Агамемнона і Нестора. Він привів під Трою 80 кораблів (або 30). Носив обладунки роботи Гефеста, які отримав від Главка. В «Іліаді» він убив 20 троянців. Діяння Діомеда відіграють одну з ключових ролей у сюжеті: він єдиний із греків бореться з олімпійськими богами, ранивши Афродіту та Ареса, опис його подвигів займає майже всю V книгу Іліади. Спільно з Одіссеєм Діомед, проникнувши в обложену Трою, викрав Палладій (статую Афіни), остаточно передвизначивши долю міста. Діомед користується заступництвом Афіни. Триніжник, який він виграв у кінних іграх по Патроклу, показували в Дельфах. На поховальних іграх на честь Ахілла він здобув перемогу в бігу або в боротьбі. В ніч взяття Трої він був поранений Агенором.

Діомед один із небагатьох героїв, які благополучно повернулися додому з-під Трої. В Аргосі Діомед присвятив храм Афіні «Гострозорій», а також заснував Піфійські ігри. Він із тих, хто захищав Ореста від смертного вироку. В результаті змов і т.п., Діомед вимушено переселився до Італії і заснував там цілу низку міст. Від Афіни він отримав безсмертя і був поселений на острові блаженних (о. Зміїний, Україна). Нащадком Діомеда був Дасій з Аргіріппи, який переконав своїх співгромадян перейти на бік Ганнібала під час війни Карфагена і Рима.

Евріал — син Мекістея, ще один вождь аргосців, «аргонавт» і учасник «походу епігонів». Згідно з Павсанієм, він був опікуном царя Аргоса Кіаніппа поряд із Діомедом. Незважаючи на участь у таких «давніх» подіях і навіть у поході аргонавтів, також вважається безпосереднім учасником Троянської війни. Він привів під Трою 15 кораблів і убив 4 троянців. Також брав участь в іграх на честь Ахілла і брав участь у штурмі Трої, сидячи всередині коня. Зображений пораненим на картині Полігнота в Дельфах серед учасників взяття Трої. Ідоменей — онук Міноса, син Девкаліона (учасник Калідонського полювання), цар Криту, який брав участь у Троянській війні як один із найсильніших у грецькій армії; був вище за всіх шанований Агамемноном і дружньо приймований Менелаєм. Вважалося, що він навіть вимагав головного командування порівну з Агамемноном. Разом зі своїм братом Меріоном він відігравав важливу роль у Троянській війні, після повернення додому і смерті Меріон замінив Ідоменея. Меріон похований разом з Ідоменеєм (звідси посилання на гомосексуалізм, як Ахілл-Патрокл), вважається, що він заснував пару міст на Сицилії (легенда про подорож Міноса перед смертю).

Герої троянці

Пріам — останній троянський цар, син Лаомедонта і Стрімо, приблизно шостий за рахунком цар Трої; загалом він правив 40 років. Під час Троянської війни Пріам був уже настільки старий, що не брав участі в битвах. На полі битви він з’являється лише один раз, щоб домовитися з греками щодо поєдинку Паріса з Менелаєм. Після смерті Гектора Пріам таємно, за допомогою Гермеса, пробирається в намет Ахілла і вимолює у героя знівечене тіло свого сина. Про смерть Пріама у Гомера нічого не сказано. При взятті Трої ахейцями він вдався до захисту вівтаря Зевса Отрадного (Геркея), був убитий Агамемноном. Як уже зазначалося вище, він єдиний із царської династії, хто пережив перше захоплення Трої, коли місто облягав сам Геракл.

Гектор — троянський престолонаслідувач, виступав ватажком троянців та їхніх союзників у битвах, убивши «31 тисячу грецьких воїнів». Троянський народ називав його щитом свого міста і шанував як бога. Гектор був не лише наймогутнішим і найвідважнішим троянським воїном, він вирізнявся також красою і благородством духу. Якщо Агамемнон привів під стіни Трої сто тисяч греків, то в розпорядженні Гектора було п’ятдесят тисяч, причому більшість становили союзники троянців, які билися лише заради здобичі чи грошей. Військо самих троянців, які захищали рідне місто, налічувало всього десять тисяч. Тим не менш, під проводом Гектора вони дев’ять років успішно чинили опір ахейцям. Зрештою був убитий Ахіллом, а його тіло, знівечене і прив’язане до колісниці, Ахілл кілька разів тягав навколо стін Трої.

Паріс — рідний брат Гектора. Особливо відомий сюжет «суд Паріса» — в якому йому належить бути суддею у суперечці богинь Гери, Афродіти та Афіни за звання найвродливішої. Наділений богинею Афродітою всіма чарами краси та принади, він сподобався гостинним господарям і особливо звабив Єлену. Тим часом Менелай вирушив на Крит, а Діоскури були зайняті суперечкою з афаретидами (намагалися викрасти їхніх дочок); тож, скориставшись відсутністю захисників Єлени, Паріс переконав її покинути дім чоловіка і відплив з нею вночі до Азії, взявши багато скарбів із палацу Менелая. Цей вчинок Паріса став приводом до Троянської війни. У подальших битвах Паріс брав мало участі, і лише після наполегливих і образливих напучувань брата Гектора вступив у двобій з Менелаєм, що закінчився тим, що Афродіта врятувала свого улюбленця від неминучої смерті. В «Іліаді» він убив 3 греків-воїнів. Згідно з епосами, саме Паріс (або сам Аполлон з його лука) вразив стрілою невразливого і непереможного Ахілла. Невдовзі Паріса смертельно поранив Філоктет отруйною стрілою, і він звернувся до своєї першої дружини за зціленням, але вона відмовила йому в допомозі, тому він помер від рани. Правда, і сама Енона не пережила смерті свого все ще коханого чоловіка: вона розкаялася і принесла ліки, але застала Паріса вже мертвим і повісилася, або кинулася у поховальне багаття Паріса. 

Еней — герой Троянської війни з царського роду дарданів, у давньоримській — легендарний предок засновників Риму Ромула і Рема, який привів троянців, що врятувалися зі зруйнованої Трої, до Італії. Культ Енея належить до одного з найдавніших на території сучасної Італії. У Давньому Римі він був особливо популярним серед патриціїв, які вважали себе нащадками енеадів — супутників Енея, що прибули з Трої. Тому не дивно, що серед римлян користувався успіхом також і образ Гектора, і взагалі більша частина народів Італії знаходила своїх предків у різних тубільних народах Греції, що мігрували після вторгнення власне «греків».

Підсумки героїчного періоду

Покоління після Троянської війни теж ще належить до героїчного і міфологічного, про них теж пишуться п’єси, з їхніми пригодами пов’язані боги. Чого варта тільки історія про Ореста, сина Агамемнона, який убив свою матір і отримав прощення від богів, а також історії про Телемаха, Філоктета, Неоптолема та ін. Але все ж таки, після Троянської війни вік героїв стрімко завершився, і перейшов у класичний історичний вік, де вже немає чарівних сандалій, немає Пегаса і неможливо знайти живого кентавра. Ми не будемо переказувати ці десятки післятроянських міфів, щоб не затягувати і без того затягнутий переказ. Адже це ми пропустили цілу масу міфів, наприклад про колісницю Фаетона, про Арахну, Гіацинта, Адоніса, Ганімеда, Нарциса, Каллісто, Сціллу і Харібду, Пірама і Фісбу (аналог Ромео і Джульєтти), Пігмаліона, про Фієста або політ Ікара, і багато-багато чого ще. Очевидно, що якби всі міфи дійшли до нашого часу у своєму повному вигляді, вони зайняли б більше місця, ніж текст Біблії, а генеалогічні древа кожного грецького міста могли б легко суперничати з генеалогією середньовічних аристократичних сімейств. І більшість греків мали в загальних рисах орієнтуватися у всьому цьому різноманітті сюжетів.

Основними джерелами для міфології героїчного періоду були «Іліада» та «Одіссея», а також теологічні твори Гесіода (хоча вони більше служать для розкриття догероїчної, божественної міфології), та інші розхожі легенди. Навколо цього матеріалу в наступних кількох поколіннях після Гомера будувалися нові епічні оповіді «поетів кіклу»; таку назву вони отримали від слова круг/цикл (κύκλος) з огляду на те, що ними охоплювалося все коло грецьких міфологічних сказань. Саме на основі міфології «кіклічних поетів» будували свої трагедії пізніші драматурги (Есхіл, Софокл, Еврипід та ін.), вони доповнювали передісторію до Троянської війни (Аргонавти, лапіти та ін.), розповідали про війни Богів і Титанів, деталізували події самої Троянської війни та розробляли події після цієї війни. Окремим джерелом є також «Енеїда» Вергілія, пряме продовження подій після Троянської війни. Пару слів про «кіклічних поетів» ми скажемо в наступних статтях.

А тут, як резюме, можна додати, що якщо всі ці міфи дійсно мають під собою історичне підґрунтя, то давні греки: 1) не поступалися середньовічним людям у плані вибудовування династій; 2) уже в міфах проявляли достатньо багато атеїстичних мотивів; 3) міфи за типом повернення Гераклідів явно відсилають до дорійського вторгнення, тому і міфи за типом царювання Лапітів можуть указувати на спроби об’єднання Греції ще до того, як це зробить Агамемнон; 4) явно не випадково концентрували значущі події раннього періоду своєї історії на Криті та у Фессалії. Мабуть, ці два регіони на початку були основними центрами цивілізації. Про Крит ми знаємо добре, з Фессалією дещо складніше, але, мабуть, усе пояснюється досить просто: це перший на черзі регіон під час вторгнення нових грецьких племен. Очевидно, що саме там мали встановити перше царство і розподільний, перевалочний пункт для наступних хвиль міграції.