Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2023 році
Версія російською мовою
Решту авторських статей можна прочитати тут
Цикл “Антична філософія: Формування канону“:
- Вступ (Фалес, Анаксімандр).
- Перша частина (Піфагор).
- Друга частина (Ксенофан).
- Третя частина (Геракліт).
- Четверта частина (Парменід).
- П’ята частина (Підсумки) – ви тут.
Усе, що ми встигли розглянути від Фалеса до Парменіда, може виглядати занадто різноманітним і складним, хоча ми регулярно наполягали на тому, що подібностей тут можна виявити набагато більше, ніж відмінностей. У цьому підсумковому розділі ми спробуємо представити той самий «Канон», який сформувався в кінцевому підсумку, так, нібито всі ці філософи дійсно були членами єдиної школи. Тому ми постараємося менше говорити про особистості, і більше про основні ідеї періоду. У деталях ознайомитися з кожною системою окремо можна в попередніх статтях циклу. Якщо враховувати приблизні роки життя Фалеса і Парменіда, та припустити, що кожен філософ виступає зі своєю системою тільки у віці близько 30-ти років, то «Канон» охоплює часовий проміжок трохи більше одного століття (прибл. 600-470 рр.).
Більшість філософів «Канону», так чи інакше, але все ж таки визнавали дуалізм тіла і душі. У явній чи неявній формі, але для людей того періоду такий поділ був самоочевидним (багато хто так міркує навіть у XXI столітті), хоча окремі філософи навмисно розпалюють цей дуалізм, а дехто намагається вдавати, що його позбувся. Звідси випливає більш глобальний, і вже суто теоретичний розкол філософії на дві частини: теологію та натурфілософію. Для кожної з цих частин існує власний інструментарій, і не завжди вони послідовно доповнюють одна одну. Одна з головних «пар» протилежностей у всіх філософських системах «Канону» – це протилежність цілого і частин, де очевидно, що за ціле відповідає теологія, а за частини – натурфілософія. У різних варіаціях ці протилежності доповнюються іншими «парами», такими як: розум-почуття, благочестя-гедонізм, раціоналізм-сенсуалізм, математика-фізика, тощо. У більшості випадків побудова системи поглядів філософа починається з натурфілософії (або «фізики») і обрамляється теологією (або «метафізикою»), хоча, як ми бачили у випадку з «Елейською школою», буває і по іншому. Та навіть у випадку з Парменідом, цим найяскравішим винятком, у нього все-таки була окрема система натурфілософії, тому навіть він підпорядковується загальному правилу.
Натурфілософія
Дотримуючись цієї логіки, ми почнемо з натурфілософського «Канону». Так, усі без винятку філософи цього часу шукали в натурфілософії якісь першооснови, що пояснюють різноманітні форми видимого світу. Зазвичай їх знаходили в чотирьох стихіях (вода, вогонь, земля, повітря), і кожен філософ вибирав з їхнього числа «основну», а потім пояснював механізм перетворення цієї стихії на три, що залишилися, і на підставі цього стихійного фундаменту пояснював усі видимі явища природи. Дехто міг іти далі у своєму абстрагуванні, і пробував створити причину всіх стихій у чомусь іншому, до-стихійному (Анаксімандр з апейроном, Парменід з єдиним, або Піфагор із числом), але навіть такі філософи все одно виводили на поле експериментів звичну всім «четвірку», і далі працювали з нею, як і будь-який інший мудрець. Далі їм треба було пояснити, яким чином стихії приводяться до руху і перетворюються одна в одну. І тут виникає кілька варіантів. Можна одразу запровадити елементи теології, наділити матерію душею, завдяки чому одразу ж пояснити і сам рух, слідуючи принципу – «що живе, те одушевлене, а що рухається, те живе». А можна доповнити цю думку, або навіть замінити її, пояснюючи сам механізм рухів і перетворень. Найпопулярнішим поясненням тут стає постулювання фундаментальних протилежностей, боротьба яких, або ж почергове заміщення ними одна одної, створюють нібито «кругообіг», або ж колесо, яке за самим своїм визначенням є символом руху. Різні філософи обирають різний набір фундаментальних протилежностей (а такі, як Геракліт, роблять їхнє число майже нескінченним), меншість із них узагалі виступають проти правомірності протиріч, забороняючи саме їхнє існування (такі, як Парменід). Але більш-менш загальноприйнята натурфілософія «Канону» все ж таки допускає протилежності, і навіть Парменід навів нам конфлікт розуму і почуттів, істини і думки, а отже, зовсім не всі протилежності він суворо заперечував (скоріше, він заперечував протиріччя, як абстрактний логічний принцип). Ну а класичним способом змусити стихії перетворюватися було допущення протилежностей теплого і холодного, сухого і вологого; або ще сильніша «пара» – згущення і розрідження. Змінюючи агрегатні стани води, повітря, землі та вогню, філософи пояснювали всі базові перетворення стихій, а вже з отриманих результатів (як-от туману, піску, болота, льоду) конструювали ще складніші об’єкти. Окремо варто також додати ідею, яка об’єднує практично всіх; ідею про детермінізм, сувору необхідність розвитку шляхом циклічних повторень. Тут навіть важко сказати, чи є в ті часи якась альтернатива, у вигляді світогляду зі свободою. Можливо ця ідея виникає значно пізніше.
Якщо говорити про прикладний сенс, то більшість ранніх філософів були математиками й астрономами. Вони також займалися питаннями медицини та біології, і дуже часто займалися політичною діяльністю. Поширеним було написання історичних творів, як правило про рідне місто-державу. Іноді філософи могли займатися питаннями мистецтва, теорією музики, та навіть писати вірші. Не виключено, що філософи «Канону» поєднували одразу всі ці заняття. Але найчастіше ми бачимо, як вони суміщають тільки половину з них. У міру простоти теоретичних наук того часу, будь-який філософ легко міг стати «універсальною людиною» (Homo Universalis), поліматом у всіх науках. Навіть починаючи з Фалеса ми вже бачимо, що більша частина філософів «Канону» в різній мірі займалися постановкою емпіричних експериментів. Так, Фалес доводив одухотвореність каменів за допомогою дослідів з магнетизмом і електрикою, Піфагор доводив гармонію природи, проводячи досліди зі звуком різних інструментів, Алкмеон доводив, що вмістилищем душі був мозок, проводячи досліди з нервовими закінченнями, перекриваючи їх на різних ділянках від мозку до кінцівок, ну а Ксенофан доводив, що світ циклічно затоплюється, вказуючи на рештки морських тварин у гірських породах на шахтах. І це далеко не всі приклади з тих, що дійшли до нас. А вже скільки прикладів емпіризму стародавніх філософів не збереглося до наших днів, важко навіть уявити.
Отже, чотири стихії, рух через протилежності та детермінізм. Це натурфілософська основа «Канону». Далі, як правило, із цієї основи виводять якісь конкретніші речі та складніші концепції. Зазвичай філософи намагаються пояснити що таке небесні світила, яка природа планети Земля, і чому вона влаштована саме так, як влаштована. Тут уже допускається більша різноманітність, але є такж і спільні для всіх моменти. Хтось може вірити, що світила – це буквально Боги, і рухаються вони тому, що одухотворені, а траєкторії в них ідеально повторюються, бо самі вони досконалі й вічні істоти (див. Фалес). Хтось може припускати, що це не більше, ніж стихійні явища, які мають такі самі натуралістичні пояснення, як веселка чи дощ (див. Анаксімандр). Але, як правило, всі були згодні з тим, що чотири стихії дуже різні за своїми якостями, і щонайменше мають різну вагу. Земля – найважча стихія, а вогонь найлегша. Об’єкти вочевидь обертаються навколо нашої планети, достатньо подивитись на Місяць і Сонце, або на рух хмар, і тому очевидно, що нас оточує такий собі вихор, який захоплює за собою об’єкти. У цьому вихровому русі, що легшим є об’єкт, то далі він відлітає від важкої землі (спочатку вода на її поверхні, потім повітря, а потім вогонь), а земляна стихія зосереджується в самому центрі. Практично всі філософи «Канону» (крім піфагорійців), вважають, що Земля – центр всесвіту.
Пояснивши базову структуру світу, філософи «Канону» намагаються пояснити життя на землі, і майже одразу приходять до думок про еволюцію видів. Основних ідей тут дві: або первісні тварини під впливом зміненого середовища набули різноманітних форм і розділилися на безліч видів (див. Анаксімандр), або різні елементи тіл, очі, руки, копита, вуха і т.д. сформувалися у випадковому порядку, а потім випадково комбінувалися між собою, до тих пір, поки не сформувалися більш-менш працездатні організми, «найуспішніші» з яких змогли вижити та стабільно передавати потомство (див. Парменід). Найімовірніше, були й ті, хто вважав, що всі тварини і люди вже від самого початку були створені в досконалому своєму вигляді (див. міфи про Прометея), але серед філософів раннього періоду таких зізнань не виявлено. Щойно було пояснено різноманіття видів, потрібно було пояснити чому люди перевершують тварин, а тварини перевершують рослини. І чим живі організми відрізняються від мертвої матерії? Тут ніхто не міг обійтися без теології, тому що потрібно було одушевити всі ці істоти. Але одна справа душа, як принцип руху, а інша справа розум, який очевидно був не всім живим істотам однаково доступний. Очевидно, що душі повинні були отримати градацію в міру наявності розуму в них. Це вже майже поділ на душу людську, тваринну і рослинну, хоча й не зовсім концептуально оформлений. Таке уявлення також не є чимось особливим для філософів «Канону».
Після цього філософам залишалося пояснити, яким чином душа з’єднана з тілом, і де вона локалізована. Як правило, давали два основних пояснення: у серці або в мозку. У пізнішій філософії допускалося ще, що душа перебуває одразу скрізь по всьому тілу, і повторює його форму, але серед філософів «Канону» таких думок не збереглося (хоча цілком можна припустити, що вона вже існувала, адже так навіть простіше пояснити казки про привидів у формі людини). А далі філософи займалися більш «дрібними» питаннями. Наприклад, чому народжуються хлопчики чи дівчатка (як спрогнозувати стать дитини), чому виникають хвороби та як їх ефективніше лікувати. Або яким саме чином відбувається чуттєве пізнання? Усі погоджувалися, що інформація надходить через п’ять каналів відчуттів, але питання було в тому, з чого складаються ці канали (вочевидь, зі стихій, як і все інше), і яким чином відбувається сам процес сприйняття. Основними версіями були «подібне сприймає подібне» (напр. «вогняний» рецептор відчуває «вогняні» предмети), або «сприймаються відмінності». Теж саме стосується і медицини, загальні міркування про подібності та відмінності, і як це впливає на організм, якщо хвороба «суха» або «волога». Більша частина будь-яких (!) філософських рішень відбувалася через логіку протилежностей, це був перший універсальний інструмент для умовиводів.
Нехай це і не так значуще, але все ж таки багато філософів займалися і питаннями природних явищ. Що таке веселка, блискавка, грім, дощ, град, лава, повінь у річках тощо. Наприклад часто вважалося, що град це наступний рівень розвитку снігу, який своєю чергою був тим самим дощем, тільки за рахунок холоду в хмарах змінював свій агрегатний стан. Гіпотези могли бути цілком розумними, а могли бути й зовсім фантастичними. Але якісь пояснення намагалися давати всі філософи.
Теологія
У деяких випадках натурфілософія вимагала втручання якихось зовнішніх сил, щоб її пояснення набували сенсу. Особливо це стосується того, як змусити матерію рухатися, або як зі стихій, що створюють багато мертвих тіл, виникають живі організми, і чому деякі з цих організмів, такі як люди, мають розум? Без містичних пояснень обійтися було практично неможливо, тому так чи інакше в усіх філософів «Канону» була власна теологія. Відмінності були тільки в тому, яку роль вона відігравала в кожному конкретному вченні. Очевидно, що чим більше ролі відводилося теології, тим менше ролі відігравала натурфілософія, і також навпаки. Це справедливо вже для давнини.
Як ми вже писали на початку, теологія і натурфілософія перебували в ієрархічному відношенні, а головною парою протилежностей, що пояснювала це відношення, були «ціле і частини». Теологія пояснювала, яким чином видимий світ, що складається з численних елементів, насправді перебував у єдності. Практично всі без винятку філософи «Канону» мислили світ, як складний організм, пронизаний загальними законами і взаємозв’язками. Хоча самі філософи «Канону» такого не писали (або це не дійшло до нас), але пізніше греки навіть користувалися аналогіями, де Всесвіт (макрокосмос) повторював логіку людського організму (мікрокосмос). Оскільки Всесвіт це організм, і він одушевлений, і це він своєю душею та своїм розумом робить наш світ таким впорядкованим, то він є такою собі надсутністю, монотеїстичним Богом. І тут виникає інша проблема – яким чином досконала істота створює недосконалі творіння? Або ще гірше – складається з недосконалих творінь (якщо вже ми є внутрішніми органами, частинами цього цілого). Розвиваючи логіку того, як може існувати ця надістота, філософи приходять до того, що наш видимий світ, себто світ натурфілософії, має працювати інакше, ніж він працює насправді. Тому в переважній більшості випадків філософи шукали способи розумно об’єднати теологію та натурфілософію таким чином, щоб природа була способом існування для Бога. Але найпослідовніші філософи єдності (філософи Цілого) неминуче доходили до того, що весь видимий світ природи має бути якоюсь помилкою, ілюзією, яка не повинна існувати. При цьому послідовних натурфілософів, які б спробували навпаки заперечувати Бога, за часів «Канону» ми не бачимо.
Головні питання теології того часу можна розділити на дві групи. Перше питання – що з себе представляє Бог, або Єдине? За якими правилами він має функціонувати, щоб зберігати свою досконалість, тощо. Друге питання – до якої міри він втручається в наш видимий світ, та яким чином він приводить його в рух і «творить» нові форми? (якщо він узагалі робить усе це). Піфагорійці, наприклад, припускали, що математика – це і була божественна мова, якою він запрограмував усі пропорції Всесвіту. Але навіть якщо не слідувати за ними, то майже всі були згодні, що здатність впорядковувати інформацію і творити нові речі, яких немає в “чистій” природі – це здатність божественна, і оскільки нею володіють смертні люди, то цієї здатності ми набуваємо через причетність до Бога. І якщо навіть ми можемо творити, то вже тим більше це може робити і сам Бог. Тож «очевидно», що інструментом божественного творіння є розум, а мовою творіння може виступати математика. Фізика і світ натурфілософії виявляється пасивним світом, якоюсь глиною, з якої розумний творець ліпить гармонійне ціле.
Той факт, що математика не доступна безпосередньо через п’ять органів відчуттів, і що її не видно в чистому вигляді, створює додаткове відчуття, що натурфілософія пізнається банальним тілесним сприйняттям, тоді як “глибші” принципи, що лежать в основі всього, пізнаються розумом. Розум перевершує відчуття, він перебуває на щабель вище, як і теологія перебуває на щабель вище за натурфілософію, як Ціле стоїть вище за свої частини (класичний аргумент, що смерть цілого означає смерть одразу всіх частин, тоді як смерть частини не дорівнює смерті всього цілого). Цю логіку приймали як мілетці (починаючи з Фалеса), так і піфагорійці, і вже тим паче Геракліт та Парменід. Але тепер, закінчуючи із загальними принципами теології «Канону», настав час перейти до наслідків із цієї теології, тобто до етики і політики. А звідси і до тих відмінностей, які призвели до поділу «Канону» на різні внутрішні школи. Справді, все, про що ми говорили вище, приймалося як основа практично без винятків, але відмінності все ж були.
Відмінності між філософами «Канону»
Ранні філософи на те й “ранні”, що в етичному сенсі вони були досить примітивними консерваторами, особливо за сучасними мірками. Але будучи патріархальними традиціоналістами, вони були зовсім не однаковою мірою консервативними. Наприклад, той самий Ксенофан надавав перевагу замість військової сили – миру та дипломатії. Дехто з них закликав критично ставиться до міфів і до традиційного виховання своїх батьків. Уже був поширений методологічний скептицизм (див. Гекатей, Ксенофан), а деякі філософи навіть займалися просвітництвом (див. Гіппас). Як і багато пересічних громадян Греції, перші філософи активно цікавилися політичними питаннями і займали різні партійні позиції:
- Мілетська школа – прихильники освіченої тиранії на користь ремісників.
- Піфагорійці-натурфілософи – прихильники демократизації.
- Піфагор, Ксенофан, Геракліт, Парменід – прихильники аристократії.
Але й окрім цього серед ранніх філософів знаходилося чимало серйозних розбіжностей, які вони робили власними «фішками», і завдяки яким могли відокремлюватися в окремі «школи». Мілетська школа та піфагорійці, в принципі, являють собою одну школу, щоправда піфагорійці посилили аргументи мілетців за допомогою математичної мови та спробували з’єднати фізику і математику (хоча перші знання про математику Піфагор черпав від Фалеса, тому не сказати, що мілетці не знали математики), але це лише доповнення до того, що вже й так було напрацьовано раніше. Та все ж «фішкою» мілетців стала абстрактна натурфілософія, а «фішкою» піфагорійців – особлива любов до математики та музики.
Усі інші великі постаті виросли під прямим впливом мілето-піфагорійського дискурсу, але жоден з них не вважав особливості цих шкіл своїми власними. «Елейці» (Ксенофан, Парменід) своєю фішкою зробили посилений акцент на теології, зневагу до натурфілософії та заперечення її самостійної значущості, аж до того, що вони заперечували саму можливість суперечностей, руху, наявності в “цілого” якихось частин тощо. Така абсолютизація статики, абсолютизація Бога, пізнання шляхом використання чистого розуму і т.п. речі. – стали коронною «фішкою» елейців, і нічого подібного ми не бачили в їхніх попередників. Тоді як Геракліт, навпаки, загострює суперечності до крайньої межі, намагається відстояти право використання відчуттів для пізнання істини й абсолютизує динаміку світу/Бога. І Геракліт, і «елейці» – більш теологічні, ніж їхні попередники, але вони теологічні по різному. Вони створюють нові «меми» і нові акценти всередині «Канону».
Та важливо розуміти, що за бажання всі ці філософи можуть розглядатися в одному контексті, як майже одна школа. Більше того, їхні системи все ще важко назвати повноцінною філософією, оскільки наше знання про «до-філософські» думки більш стародавнього Сходу (Єгипет, Фінікія, Вавилонія, Китай і т. ін.) демонструє приблизно такий самий дискурс, такі самі інтуїтивні здогадки щодо устрою світу, медицини та природних явищ. Ми бачимо там такі самі міркування про ціле і частини. Грецький матеріал зберігся краще за решту, і тому ми можемо побачити цю логіку на більш витончених прикладах, але загалом ніхто з мешканців інших регіонів світу не був би сильно здивований, зустрівши Піфагора чи Фалеса. Тому можна цілком вважати «Каноном» і регіональні варіації навколо-філософських поглядів, а те, що ми розглядали, лише специфічним «грецьким Каноном». Реальний прорив у філософії Греції станеться вже після цього, у наступних поколіннях. І вже такі філософи, як Анаксагор – цілком змогли б здивувати жителів інших країн, а їхні нові концепції значно ускладнювали стару проблематику.
Єдиний, хто більш-менш серйозно виділявся всередині «Канону» – це був Парменід, тільки тому, що він спробував абсолютно відмовитися від очевидності, даної в чуттєвому світі, і хотів уникнути самої необхідності з’єднувати теологію і натурфілософію. Звичайно, у нього це не зовсім вийшло, але спроба ця явно виділяє його на тлі всіх сучасників. Сама по собі ідея домінування «Цілого» над частинами тощо питання не були чимось дивовижним навіть для шумерів бронзового століття, у цьому плані Парменід навіть цілком традиціоналіст, але в рамках «Канону» цей традиціоналізм виявився справжнім проривом у концептуально інші розділи філософії.