Зі збережених трагедій Евріпіда найстарішою за хронологією була поставлена в 438 році до н.е. драма “Алкеста”. Її ставили разом із втраченими нині п’єсами “Критянки”, “Телеф” і “Алкмеон у Псофіді”. На змаганні того року ця тетралогія посіла друге місце, при чому перше забрав ні хто інший, як сам Софокл. Із п’єс, що не дійшли, найімовірніше, цікавими могли бути “Критянки” – історія критської царівни Аеропи, таємно закоханої в молодого воїна. Дізнавшись про це, розгніваний батько наказав грецькому матросу втопити царівну в морі, однак той, зглянувшись над дівчиною, відвіз її до Греції. Античні автори розповідають, що прекрасні арії з цієї трагедії, в яких Аеропа виливала своє невдале кохання, співали в Афінах ще довго після того, як сам поет уже помер. Тема романтичного кохання, таким чином, уже в самій ранній творчості Евріпіда, дуже потужним струменем пробивається на поверхню.
У центрі єдиної трагедії циклу, що збереглася, – міф про Алкесту, яка погодилася пожертвувати життям, щоб врятувати свого чоловіка, ферського царя на ім’я Адмет. Геракл, який гостював у цей час у Ферах, переміг у сутичці “демона смерті” і повернув Алкесту у світ живих. Така фабула сюжету в найзагальнішому вигляді. Герой Адмет був персонажем, який відзначився також і в міфах про Каледонське полювання, і навіть у міфах про Аргонавтів. З передісторії, яку нам показує Евріпід, стає відомо, що пастухом Адмету служив сам бог Аполлон (цим рабством він був покараний Зевсом за провину), і це він, щоб врятувати царя, домігся від самих Мойр, щоб у разі його смерті до Аїда відправився хтось інший.
Незважаючи на те, що жіночі персонажі відіграють головні ролі в більшості п’єс Евріпіда, античні комічні поети (особливо консерватори на кшталт Арістофана) зазвичай зображували Евріпіда закінченим жінконенависником. Образ Алкести, яка жертвує собою заради чоловіка, частково спростовує такі уявлення. Найімовірніше “жінконенависництво” з погляду критиків полягало в тому, що жіночі персонажі Евріпіда були занадто “чоловічими” за своїм характером, і означало це лише те, що поет не любив зображати “жіночних” жінок (а нелюбов до жіночності те ж саме, що і до жінок як таких). Але навіть якщо й так, ми все одно не можемо сказати, що Евріпід був чужий сентиментальності; наприклад, він був першим із драматургів, які опрацьовували цей сюжет, хто вивів на сцену дітей Алкести. Любов до твердих характерів і стоїчних чеснот не скасовує того, що Евріпід бачить у людині людське і визнає правомірність багатьох душевних слабкостей. Однак не можна й “виправдати” поета, кажучи що він точно не був жінконенависником. Ця тема яскравіше звучатиме в пізніших п’єсах, без яких неможливо зрозуміти, в чому проблема образу Алкести. Але кажучи коротко, правильних жінок, яких у суспільстві меншість, він протиставлятиме “типовій жінці”, і в цьому плані висловить цілком презирливе ставлення до протилежної статі.
Як твір, “Алкеста” одразу ж вибивається з уже звичної низки п’єс, тому що вона є сумішшю трагедії з комедійними елементами, хоча й не представлена як “сатирівська драма”. Тобто, це перші в історії усвідомлені трагікомічні постановки; а сам Евріпід може вважатися античним аналогом буржуазної “міщанської драми”, що виникне як жанр уже в Новий час. Ця трагедія була поставлена в найбільшій хронологічній близькості до “Антигони” Софокла. Схожість у цих письменників, щоправда, виявляється небагато, та й тільки з трійкою перших за хронологією софоклових п’єс. У “Трахінянках“, “Аяксі” та “Антігоні” ми бачимо Софокла, який перебував ще у крайній близькості до Перікла та його двору, який жив в атмосфері ідей софістики – в ранньому періоді творчості Софокла цікавило жіноче питання, природна рівність людей та умовність рабства, перевага знання над вірою і постановка, на всій цій основі, майже повноцінної “стоїчної” етики. Він просуває тему гуманізму і співчуття навіть по відношенню до рабів; показує, що жінки теж здатні на стійкість духу і розважливість, а кохання веде за собою не тільки Деяніру, а й мужнього Геракла! Усі ці теми були тільки намічені, але ще не поставлені з усією серйозністю, і не розкриті повністю. Якраз усе це зробить Евріпід.
Як завжди, ми розглядатимемо насамперед світоглядні моменти, пов’язані з філософським і політичним порядком денним Греції. І в цьому плані одразу впадає в око те, що аристократичний бог Аполлон зображений у п’єсі в дещо негативних тонах. Богу мало того, що він урятував друга. Тепер же, коли його жінка пожертвувала собою заради цього порятунку (у чому винен, по суті, сам Аполлон), бог зі зброєю в руках іде забирати ще й Алкесту, і все це лише для того, щоб знову ж таки порадувати свого друга:
(Демон смерті) Що забув? Ти навіщо біля чортога
Блукаєш, Феб, і знову
У піддонних [підземне царство] дари
Віднімаєш, кривдник, навіщо?
Чи мало тобі, що Адмету
Померти завадив, що мистецтвом
Дів долі подужав підступним?
Що рукою за лук берешся?
Хіба Пелія дочка не сама
Померти бажала за чоловіка?
(Аполлон) Давай: зі мною лише істина і слава.
(Демон) Лише істина? А цей лук навіщо?
(Аполлон) Його носити велить звичка, демоне.
(Демон) Щоб будинкам, як цей, допомагати,
Хоча б проти правди, боже, чи не так?
Нам показують тут вельми сумнівного бога, який аргументує силою і вдається до хитрощів, щоб порушувати закони і справедливість; хоча і до його честі, на тлі того ж Геракла, силу він все ж таки не використовує. У цьому ж діалозі Евріпід заходить ще далі, згадуючи про політичну ангажованість цього божества:
(Демон) Чи твій закон розрахований на багатих?
(Аполлон іронічно) Ось тонкий розум… Хто міг би очікувати?
(Демон продовжуючи) До старості від Смерті відкуповуватися…
(Аполлон помовчавши) Отже, Алкести мені ти не віддаси?
(Демон) Так, не віддам. Ти мій характер знаєш…
Про те, що головна героїня п’єси, Алкеста, є чудовою людиною, нам кажуть практично в лоб; при чому однією з головних причин такої оцінки вимальовується те, що вона жертвує собою заради порятунку чоловіка. Уже сам факт самопожертви робить її “найкращою з жінок”, зокрема тому, що цим вона демонструє найвищий ступінь любові та відданості. Тож коли такий важливий персонаж помирає, Евріпід показує нам цілий океан емоцій; страждання чоловіка і дружини через вимушене розставання, горе їхніх дітей, і навіть жах від передчуття смерті у самої Алкести. На відміну від інших драматургів, які намагалися підкреслити пафос жертовних сцен, демонструючи стоїчну волю персонажів, Алкеста (все ще не змінюючи своєї думки) проявляє слабкість і страх перед загробним світом. Технічно, з погляду класичного підходу, це повинно було б принизити цінність її жертви; тільки насправді Евріпід цим тільки підвищує співчуття глядача і загальну емоційну динаміку сцени. Алкеста дає останні настанови дітям і чоловікові (у т.ч. не забуваючи ревниво заборонити йому знаходити нову дружину, щоб та не плела підступів проти їхніх дітей) і вирушає в Аїд.
Але варто сказати, що вся ця сцена вкрай перевантажена емоціями, і подекуди це має навіть кращий вигляд, ніж у Софокла, а подекуди цього навпаки, надто багато, через що вистава починає виглядати нереалістичною (порівнюймо сценічну поведінку світських панянок XVIII-XIX ст. з популярною культурою непритомності). Насправді, класики часто кажуть, що Евріпід був реалістом, тоді як Софокл ідеалізував людей, бажаючи виховувати в них нові “високі” якості. Лише на прикладі “Алкести” ми бачимо точно таку саму ідеалізацію високих і благородних якостей.
Просто Евріпід бажав виховувати дещо інші якості, менш “піднесено стоїчні” і більш чуттєво-гуманістичні (ми б сказали “епікурейські”). Те, що згодом Евріпіда стали вважати “низинним” поетом, напевно пов’язано зі збоченою асоціацією, з цілою низкою хибних дихотомій (розум/почуття, добро/зло, старший/молодий, чоловік/жінка, біле/чорне, доброчесність/розпуста, римляни/греки, стоїки/епікурейці і т. ін.). Якщо ж дивитися по “Алкесті”, то персонажі “піднесених” характерів зустрічаються тут навіть частіше, ніж в ідеалізованих творах Софокла. Питання лише в конкретних формах цієї “піднесеності”, а вона буває різною.
Повертаючись до першої сцени, до розмови Аполлона з демоном смерті, варто нагадати, що Аполлон таки не зміг перемогти демона, але в найкращих традиціях свого образу, цей бог дає пророцтво. Він каже, що в місто з’явиться Геракл, і все одно забере дівчину у світ живих. І ось, після сцени з прощанням Алкести, в наступній же дії в місто прибуває Геракл. Тобто мотив божественної долі все ж проникає у творчість Евріпіда.
Конфлікт батьків і дітей
У сцені похорону Алкести ми бачимо ще один мотив, що круто відрізняється від усіх попередніх п’єс Есхіла і Софокла. Попрощатися з Алкестою прийшов батько Адмета; але син зневажає свого старого батька, оскільки батько, якому вже лишалося зовсім небагато, не захотів пожертвувати собою, аби врятувати свого сина; або ж якщо вже роль жертви обрала Алкеста, він міг би врятувати дівчину, наполігши на заміні жертви. Оскільки батько не зміг цього зробити навіть заради свого сина, і цим нібито втратив у своїй “доброчесності”, то тепер його присутність на похороні сприймається Адметом як образа пам’яті дружини, а може, й особисто його самого (треба розуміти, що сам Адмет не міг померти, бо Аполлон самовільно вирішив переписати його долю, й хтось обов’язково мав би померти замість нього, але хто саме – не було точно прописано). Не тільки загальна ідея того, що відбувається, а й сам виклад сильно змінюється. Софокл ніколи, навіть у моментах, коли “батьки” були вкрай неправі, не дозволяв “дітям” таких виразів, які ми бачимо далі:
Над юністю, загубленою тобою,
Тепер приходиш плакати? Викритий
Перед людьми досить, навряд чи
Ти навіть був моїм батьком, старий.
[…]
Твій вік такий малий уже був. Який би міг
Ти зробити своєю жертвою подвиг,
Набути якої слави…
Тут
Ти випробував усе щастя людини:
Від молодих нігтів ти був царем,
Спадкоємця мав ти. За тобою
Все не пішло б прахом. Не наважишся
Ти стверджувати, звичайно, щоб старість
Я ображав твою, що не був я
Шанобливий. О, за мої турботи
Ви з матір’ю мені заплатили щедро…
Поквапся, будь ласка, народити
Ще дітей, старий, не те хто буде
Тебе годувати і, якщо нарешті
Помреш, твій труп хто прибере, хто винос
Влаштує твій? Не я ж, не Адмет…
Звісно ж товариство “старців” із хору, та й сам отець різко заперечують на такий зухвалий тон, інакше й не могло бути:
Але що за тон, мій сину! Собі лідійця
Чи ти раба фригійського купив?
Раджу пригадати: фессалієць,
Вільний син вільного батька
Перед тобою. Слова ж твої дитячі
Мене зачепити не можуть. Я народив
І виховав тебе, щоб дім батьківський
Тобі віддати, а зовсім не для того,
Щоб викуповувати тебе у смерті життям.
Аргументація батька проста, син не може дорікати йому в малодушності перед смертю, тому що він сам малодушний і дозволив дружині померти замість себе (аргумент сильний, але не зовсім, якщо в Адмета справді не було вибору, а ніхто, окрім дружини, зокрема й батько, на це не пішли). Подальші міркування в їхньому діалозі стосуються того, чиє життя дорожче, старого чи молодого. Окремо тут поставлено питання про життєлюбство як таке:
Сам любиш життя ти, здається. У батькові
Навіщо визнати любові не хочеш тієї ж?
[…]
І в тебе інших вистачає духу
За те, в чому сам винен, дорікати.
Мовчи, дитя: життєлюбні всі ми…
На лайку твою – ось сувора моя відповідь.
Ідейний мотив цієї суперечки очевидний; але він тим цікавіший, що тут “старець”, той самий, хто мав би втілювати в собі “стоїчні” ідеали Софокла, – раціонально виправдовує своє життєлюбство, навіть коли син вимагає від нього бути умовно доброчесним. Евріпід сам загалом згоден зі старцем, тому що його син не зміг заперечити жодного твердження, і почав просто тиснути на стару мораль, на образи доблесної смерті.
(Адмет) Але слави смерть тобі не принесе.
(Ферет) До мертвого безслав’я не доходить.
Але за задумом, в очах консервативної публіки старець має бути “низинно” неправий, що вже саме по собі є розривом шаблону. І більше того, хор старців підспівує про те, що юнак не повинен сперечатися з батьком (що загалом “правильно” в очах публіки); але ця формальна шанобливість до старших на ділі виправдовує “ницих” стосунків до понять честі. Уже в самій подібній розстановці ролей прослизає чимала іронія над “високою” поезією сучасників Евріпіда. Щодо позиції самого Евріпіда – вона в нього неоднозначна. Він не може заперечити аргументи старця, але й не хоче повністю під ними розписуватися. Усе таки для самого Евріпіда тема “славної смерті” має значну вагу, і цю тему він ще намагатиметься обґрунтовувати в подальших своїх творах.
Маніфест гедонізму
Не встигає глядач оговтатися від побаченого ним порушення “логіки чесноти”, як нам одразу ж показують бенкетуючого Геракла, який заїхав у гості до Адмета. І знову таки, всі навколо знають про жалобу в домі Адмета, всі масово одягнені в чорний одяг, але Гераклу це ніяк не заважає бенкетувати! Хіба мало, чому всі носять траур? Він, звісно, навіть спробував виїхати, і так, це сам Адмет змусив друга залишитися з принципу гостинності, але хіба це виправдовує таку безтурботність? Геракл за сюжетом не знав, що Алкеста саме померла (хоча знав, чи здогадувався, що вона присмерла!), і на цьому будується спроба його виправдання. Але з виправданням чи без нього – подальші події не вписуються в жодну з картин традиційного вигляду героя.
Навіть раб Адмета (!) і той горює, вважаючи поведінку Геракла неналежною. А ми ще раз нагадуємо, що Геракл у п’єсах попередніх авторів, як і загалом у грецькій логіці міфів, – украй “стоїчний” персонаж, уособлення військової чесноти. Тут же він від початку малюється радше в негативних тонах навіть на фоні раба. І ось, коли Геракл знаходить, що раб прислуговує йому з явним невдоволенням; що ж герой вирішує з цього приводу сказати?
Ти! Що дивишся похмуро, що тебе
Турбує, раб? Коли гостям ти служиш,
Сумним їхнім обличчям ти не бентеж,
Привітний будь. Перед тобою товариш
Господаря, а ти надув обличчя,
Насупився – біда чужа мучить…
Іди сюди, вчися, розумнішим будеш:
Чи знаєш ти, у чому наше життя?
Піди,
Не знаєш, раб? Та й ніхто не знає,
Чи живий буде на ранок. Нам доля
Шляхів не відкриває: ні наукою,
Ні хитрістю її не купиш таємниць.
Зорієнтуйся ж і веселися. За кубком
Хоч день, та твій, а завтра, чиєсь завтра?
Ти з богів майже особливо, друже,
Найсолодшу для смертного, Кіпріду.
І – в сторону все інше! Моїм
Словам, якщо правий тобі здаюся я, слідуй.
А, здається, я правий…
Ходімо зі мною,
(плескає його по плечу)
Вінками ми прикрасимося, і жваво
Від похмурих дум веселий плескіт вина
Об кубка борт тебе, повір, відчалить.
Пихатому ж та похмурому, коли суд
Ти приймеш мій, не життя, а тільки мука.
“Втілення чеснот” Геракл викладає рабу невеличкий маніфест гедонізму! Чи це не образа для всієї “доброчесної” публіки? Але щоб якось згладити ситуацію для подальшого сюжету, нам нагадують, що Геракл не знав про загибель Алкести; він сам яскраво обуриться, коли дізнається про це від раба, і навіть усвідомлює, що його поведінка була неналежною. Але хіба його позиція “з богів майже особливо, друже, найсолодшу для смертного, Кіпріду“ – перестала бути його позицією? Звичайно ж ні. Образ Геракла тут сильно змінений.
Історія кохання
Незважаючи на те, що “обман це погано”, Геракл не гнівається на друга і вирішує допомогти. Багато в чому він робить це рівно через той самий принцип гостинності. Адмет навіть у жалобі не захотів відкидати друга й обтяжувати його своїми бідами, і, можливо, він був тут не правий, але гостя прийняли добре, і тому він мусить наче… віддати борг за добрий прийом. Тож Геракл вирушає до Аїда, там перемагає в битві демона смерті (чим виконує пророцтво Аполлона з початку п’єси), забирає Алкесту і віддає її в руки свого друга.
Важкою правицею вражений
Долі, мене він бенкету не позбавив,
Він шанував у мені так благородно гостя.
У Фессалії, у всій Елладі хто
У привітності зрівняється з ним?
Евріпід у цих останніх сценах багато говорить про долю, ніби намагаючись додатково виправдати вчинок Адмета (що він віддав дружину замість себе, не завадив їй), і дає нам кумедну сцену того, як саме Геракл передає Алкесту назад. Він не розкриває спочатку її імені (!), ніби граючи з Адметом у гру, для того, щоб на очах у своєї дружини він ще раз підтвердив їй свою вірність, а вже після цього вона б відкрила йому свою особистість. Все йде за планом, і ми отримуємо щасливий кінець. Боги не покарали Адмета за його зухвалі слова в бік батька; а Геракл не втратив звитяги попри яскраво виражені нігілістичні риси. Загалом усі мають залишитися задоволеними (Happy End), але Евріпід все ж залишив доволі багато ідеологічних шпильок у бік “мейнстриму” свого часу.
Що окремо впадає в око, так це те, що ми отримуємо дуже нетипових героїв і нетиповий сюжет. Головні герої – ідеалізовані закохані. Їхня трагедія будується на особистих, внутрішніх почуттях, на їхньому коханні. Робити такий сюжет центральною темою, та ще й щоб ніхто не загинув, це вже вкрай незвично для театру того часу, так тут ще й нетипові образи батька, нетиповий образ Геракла і нетиповий образ Аполлона! Якщо ж спробувати описати головні нововведення цієї п’єси, то вони такі:
- більше експресії та почуттів, ніж будь-коли;
- нововведення з подачею матеріалу (мовчазні сльозливі сцени і музичні антракти між діями, флешбеки і образи галюцинацій);
- звернення уваги на почуття персонажів і менше “високого” пафосу;
- деконструкція старих персонажів і тролінг аристократичних уявлень, за які трималися Софокл і Есхіл.
- вимальовується образ “благородного раба”, людини з високими душевними поривами, яка вкрай співчуває своїм господарям.
Ще однією важливою відмінністю Евріпіда і Софокла (навіть раннього) була розробка внутрішньої мотивації до самогубства їхніх персонажів. У Софокла суїцид вчиняють найчастіше через сором за проступок, або страх перед покаранням; це підкреслює, наскільки проступок був поганий, що з ним навіть нестерпно жити. У Евріпіда мотивація відбувається навпаки з власного бажання і благих спонукань, з прагнення когось врятувати своєю жертвою, і цим показати наскільки велика любов.
Але центральна тема п’єси, якої я майже не торкнувся – це, звісно, важливість гостинності. Навіть на прощання Геракл ще раз нагадує Адмету: “А сам завжди будь справедливий і гостя шануй“. Але якби ми розкрили сам сюжет п’єси через тему гостинності, то всі інші моменти довелося б відсунути на другий план. Важливо відзначити тільки те, що поведінка героїв, вибудувана навколо понять про етикет, є цілком традиційною і патріархальною, і роблячи цю тему центральною, Евріпід висуває на перший план поняття морального обов’язку Геракла. Без цього моменту може здатися, що Евріпід зовсім уже “софіст” і далеко пішов від моралі своїх сучасників. Звісно, це дещо не так, хоча безумовно, у театральному середовищі Евріпід заслужено посів місце “драматичного філософа”.