ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen

Версія російською та англійською мовами

Решту авторських статей можна прочитати тут

Зі збережених трагедій Еврипіда найстарішою за хронологією була поставлена в 438 році до н.е. драма «Алкеста». Її ставили разом із втраченими нині п’єсами «Критянки», «Телеф» і «Алкмеон у Псофіді». Того року на змаганні трагіків ця тетралогія посіла друге місце, при чому перше забрав ніхто інший, як сам Софокл. З п’єс, що не дійшли, потенційно цікавими могли бути «Критянки» – історія критської царівни Аеропи, таємно закоханої в молодого воїна. Дізнавшись про це, розгніваний батько наказав грецькому матросу втопити царівну в морі, однак той, зглянувшись над дівчиною, відвіз її до Греції. Античні автори розповідають, що прекрасні арії з цієї трагедії, в яких Аеропа виливала своє невдале кохання, співали в Афінах ще довго після того, як сам поет уже помер. Тема романтичного кохання, таким чином, уже в самій ранній творчості Еврипіда, дуже потужним струменем пробивається на поверхню, і Еврипіда від самого початку цінували за мелодраматичність. Але краще перейдемо до єдиної збереженої трагедії цього циклу, до міфу про Алкесту. У зовсім стислому вигляді фабула п’єси така: Алекста погодилася пожертвувати життям, щоб врятувати свого чоловіка, ферського царя на ім’я Адмет. Але герой Геракл, який гостював у цей час у Ферах, переміг «демона смерті» в битві і повернув Алкесту у світ живих. Герой Адмет був персонажем, який відзначився також у міфах про Каледонське полювання, і навіть у міфах про Аргонавтів, тобто це дуже велика постать, що дорівнює афінському Тесею. З передісторії, яку нам розповідає Еврипід, стає відомо, що пастухом Адмету служив сам бог Аполлон (цим рабством він був покараний Зевсом за провину), і це він, щоб врятувати царя, домігся від самих Мойр, щоб у разі настання дати його смерті до Аїда відправився хтось інший. Саме Алкеста стає цим «іншим».

Попри те, що жіночі персонажі відіграють головні ролі в більшості п’єс Еврипіда, античні комічні поети (особливо консерватори, на кшталт Арістофана) зазвичай зображували Еврипіда закінченим жінконенависником. Ми ще не раз повертатимемося до цієї тематики, але вже тут варто сказати, що загалом це має сенс. Часто Еврипіда виправдовують тим, що він, мовляв, написав феміністичну п’єсу «Медея», переповнену співчуттям до жінок, і це правда (хоча Медея там не те, щоб хороший персонаж). Сам факт того, що жінки постійно опиняються в головних ролях, має про щось говорити. А любителі стоїчного і героїчного пафосу можуть навіть сказати, що жінки в Еврипіда мужні, тобто «піднесені», тож він не просто не жінконенависник, а оспівувач жінок, як рівних чоловікові. Образ Алкести, що жертвує собою заради чоловіка, перший у низці подібних прикладів. Звідси можна було б зробити висновок, що «жінконенависництво» з погляду критиків полягало тільки в тому, що жіночі персонажі Еврипіда були занадто «чоловічими» за своїм характером, і означало це лише те, що поет не любив зображати «жіночних» жінок (а нелюбов до жіночності те ж саме, що і до жінок як таких). Але в більшості випадків жінка жертвує собою заради мужиків, жінкам пропонується, якщо немає форс-мажорного випадку, сидіти вдома і виконувати всі патріархальні норми. І за деякими п’єсами можна навіть зрозуміти, що показуючи вольових жінок, Еврипід звертається до чоловіків, щоб вони не були гіршими за жінок. Його мотивація найчастіше виглядає сумнівною і далекою від фемінізму та будь-яких прогресивних ідей (найчастіше жінки ставлять велич держави вище за своє життя). І акценти, які він розставляє, теж характерні. Правильних жінок, яких у суспільстві меншість (а то й зовсім тільки в його п’єсах), Еврипід протиставлятиме «типовій жінці» з реального життя, і в цьому плані він висловить цілком презирливе ставлення до протилежної статі. Але навіть якщо й так, ми все одно не можемо сказати, що Еврипід був далекий від сентиментальності; наприклад, він був першим із драматургів, які опрацьовували цей сюжет, хто вивів на сцену дітей Алкести, на прощання з матір’ю. Любов до твердих характерів і стоїчних чеснот не скасовує того, що Еврипід бачить у людині людське і визнає правомірність багатьох душевних слабкостей. Однак не можна й «виправдати» поета, кажучи що він точно не був жінконенависником. В «Алкесті» та «Медеї» нотки анти-фемінізму ще не так помітні, але в наступних п’єсах їх буде все більше і більше.

Як твір, «Алкеста» одразу ж вибивається з уже звичної низки п’єс, тому що вона є трагедією з комедійними елементами, хоча й не представлена як «сатирівська драма». Тобто, це перші в історії усвідомлені трагікомічні постановки; а сам Еврипід може вважатися античним аналогом буржуазної «міщанської драми», що нібито виникне тільки в Новий час. Ця трагедія була поставлена в найбільшій хронологічній близькості до «Антигони» Софокла. Схожість у цих письменників, щоправда, виявляється небагато, та й тільки з трійкою перших за хронологією софоклових п’єс. У «Трахінянках», «Аяксі» і «Антігоні» ми бачимо Софокла, який ще перебував у крайній близькості до Перікла та його двору, що жив в атмосфері ідей софістики. У цей період творчості Софокла цікавило жіноче питання, природна рівність людей і умовність рабства, перевага знання над вірою, а також зведення, на цій ідейній основі, майже повноцінної «стоїчної» етики. Він просуває тему гуманізму і співчуття навіть по відношенню до рабів; показує, що жінки теж здатні на стійкість духу і розважливість, а кохання (пристрасть) веде за собою не тільки Деяніру, а й мужнього Геракла! Всі ці теми були ним тільки намічені, але ще не поставлені з усією серйозністю, і не розкриті повністю. Якраз усе це зробить Еврипід.

Як завжди, ми розглядатимемо насамперед світоглядні моменти, місце поезії Еврипіда в історії ідейного розвитку, філософського та політичного порядку денного Греції. У цьому плані відразу впадає в око, що аристократичний бог Аполлон зображений у п’єсі в дещо негативних тонах. Богу мало того, що він врятував друга, віддавши натомість життя його дружини. Тепер він зі зброєю в руках іде забирати Алкесту, чим ризикує порушити божественні закони, і все це лише для того, щоб знову таки порадувати друга:

(Демон смерті) Що забув? Ти навіщо біля чортога
Блукаєш, Феб, і знову
У піддонних [підземне царство] дари
Віднімаєш, кривдник, навіщо?
Чи мало тобі, що Адмету
Померти завадив, що мистецтвом
“Дів долі” подужав підступним?
Що рукою за лук берешся?
Хіба Пелія дочка не сама
Померти бажала за чоловіка?
(Аполлон) Давай: зі мною лише істина і слава.
(Демон) Лише істина? А цей лук навіщо?
(Аполлон) Його носити велить звичка, демоне.
(Демон) Аби домам, як цей, допомагати,
Хоча б проти правди, боже, чи не так?

Нам показують тут вельми сумнівного бога, який аргументує силою і вдається до хитрощів, щоб порушувати закони і справедливість; хоча до його честі, на тлі того ж Геракла, силу він все ж таки не використовує. Але важко сказати, що поведінка бога тут морально схвалюється. У цьому ж діалозі Еврипід заходить далі, згадуючи про політичну ангажованість цього божества:

(Демон) Чи твій закон розрахований на багатих?
(Аполлон іронічно) Ось тонкий розум… Хто міг би очікувати?
(Демон продовжуючи) До старості від Смерті відкуповуватися…
(Аполлон помовчавши) Отже, Алкести мені ти не віддаси?
(Демон) Так, не віддам. Ти мій характер знаєш…

Про те, що головна героїня п’єси, Алкеста, є чудовою людиною, – нам кажуть практично в лоб у найжирніших мазках; при чому однією з головних причин такої оцінки називається те, що вона жертвує собою заради порятунку чоловіка. Уже сам факт самопожертви робить її «найкращою з жінок», зокрема тому, що цим вона демонструє найвищий ступінь любові та відданості. Тож коли такий важливий персонаж помирає, Еврипід показує нам цілий океан емоцій; страждання чоловіка і дружини через вимушене розставання, горе їхніх дітей, і навіть відчуття жаху від передчуття смерті у самої Алкести. На відміну від інших драматургів, які намагалися підкреслити пафос жертовних сцен, демонструючи стоїчну волю персонажів, Алкеста (все ще не змінюючи своєї думки) проявляє слабкість і страх перед загробним світом. Технічно, з погляду класичного підходу, це мало б зменшити цінність її жертви; але на ділі Еврипід тільки підвищує співчуття глядача, і значно покращує емоційну динаміку сцени. Алкеста дає останні настанови дітям і чоловікові (у т.ч. не забуваючи ревниво заборонити йому знаходити нову дружину, щоб та не плела підступів проти їхніх дітей) та вирушає в Аїд.

Уся ця сцена вкрай перевантажена емоціями. Місцями це має навіть кращий вигляд, ніж у Софокла, а місцями навпаки, цього надто багато, через що вистава починає виглядати нереалістично (пор. сценічну поведінку світських панянок XVIII-XIX ст., з популярною культурою «падати навприсядки»). У всі часи, від античності до нашого часу, теоретики і практики мистецтва кажуть, що Еврипід був реалістом, тоді як Софокл ідеалізував людей, бажаючи виховувати в них нові, більш «високі» якості. Тому Еврипід оцінювався трохи гірше, ніж той же Софокл. Але ось навіть на прикладі «Алкести» ми бачимо точно таку саму ідеалізацію високих і благородних якостей людини. Просто Еврипід бажав виховувати дещо інші якості, менш «піднесено стоїчні» і більш чуттєво-гуманістичні (ми б сказали «епікурейські»). Те, що згодом Еврипіда стали вважати «низинним» поетом, напевно пов’язано зі збоченою асоціацією, з цілою низкою хибних дихотомій (розум/почуття, добро/зло, старший/молодий, чоловік/жінка, біле/чорне, доброчесність/розпуста, римляни/греки, стоїки/епікурейці і т. ін.). Якщо ж дивитися по «Алкесті», то персонажі «піднесених» характерів зустрічаються тут навіть частіше, ніж в ідеалізованих творах Софокла. Питання тільки в конкретних формах цієї «піднесеності», а вона буває різною.

Повертаючись до першої сцени, до розмови Аполлона з демоном смерті, варто нагадати, що Аполлон таки не зміг перемогти демона, але в найкращих традиціях свого образу, цей бог дає пророцтво. Він каже, що в місто з’явиться Геракл, і все одно забере дівчину у світ живих. І ось, після сцени з прощанням Алкести, в наступній же дії в місто прибуває Геракл. Тобто мотив божественної долі та детермінізму все ж проникає у творчість Еврипіда.

Конфлікт батьків і дітей

У сцені похорону Алкести ми бачимо ще один мотив, що круто відрізняє Еврипіда від усіх попередніх п’єс Есхіла і Софокла. Попрощатися з Алкестою прийшов батько Адмета; але син зневажає свого старого батька, оскільки батько, якому вже лишалося зовсім небагато, не захотів пожертвувати собою, аби врятувати свого сина; або якщо вже роль жертви обрала Алкеста, то старий міг би врятувати дівчину, наполігши на заміні жертви. Оскільки батько не зробив цього навіть заради рідного сина, і цим він нібито втратив у своїй «чесноті», то тепер його присутність на похороні сприймається Адметом як образа пам’яті дружини, і особисто його самого (треба розуміти, що сам Адмет не міг померти, бо Аполлон самовільно вирішив переписати його долю, і хтось обов’язково мав би померти замість нього, але хто саме – не було точно визначено, тож простір для варіативності тут усе ж таки був). Не тільки загальна ідея того, що відбувається на сцені, а й сам виклад сильно змінюється. Софокл ніколи, навіть у моментах, коли «батьки» були вкрай неправі, не дозволяв їхнім «дітям» таких різких висловлювань, які ми бачимо далі:

Над юністю, загубленою тобою,
Тепер приходиш плакати? Викритий ти
Перед людьми вже доста, навряд чи
Ти навіть був моїм батьком, старий.
[…]
Твій вік такий малий вже був. Який би міг
Ти зробити своєю жертвою подвиг,
Набути якої слави…
На цій землі
Ти випробував усе щастя людини:
Від молодих нігтів ти був царем,
Спадкоємця мав ти. За тобою
Все не пішло б прахом. Не наважишся
Ти стверджувати, звичайно, щоб старість
Я ображав твою, що не був я
Шанобливий. О, за мої турботи
Ви з матір’ю мені заплатили щедро…
Поквапся, будь ласка, народити
Ще дітей, старий, не те хто буде
Тебе годувати і, якщо нарешті
Помреш, твій труп хто прибере, хто винос
Влаштує твій? Не я ж, не Адмет…

Звісно ж товариство «старців» із хору, та й сам отець, різко заперечують на такий зухвалий тон. Інакше й не могло бути:

Але що за тон, мій сину! Собі лідійця
Чи ти раба фригійського купив?
Раджу пригадати: фессалієць,
Вільний син вільного батька
Перед тобою. Слова ж твої дитячі
Мене зачепити не можуть. Я народив
І виховав тебе, щоб дім батьківський
Тобі віддати, а зовсім не для того,
Щоб викуповувати тебе у смерті життям.

Аргументація батька проста, син не може дорікати йому в легкодухості перед смертю, тому що він сам малодушний і дозволив дружині померти замість себе (аргумент сильний, але не зовсім, якщо в Адмета справді не було вибору через Аполлона, щоправда батько про це не знає). Подальші міркування в діалозі стосуються того, чиє життя дорожче, старого чи молодого. І окремо тут поставлено питання про «життєлюбство» як таке:

Сам любиш життя ти, здається. У батькові
Навіщо визнати любові не хочеш тієї ж?
[…]
І в тебе інших вистачає духу
За те, в чому сам винен, дорікати.
Мовчи, дитя: життєлюбні всі ми…
На лайку твою – ось сувора моя відповідь.

Ідейний мотив цієї суперечки очевидний; він тим цікавіший, що тут «старець», той самий, хто мав би втілювати в собі «стоїчні» ідеали Софокла, – раціонально виправдовує своє життєлюбство, навіть коли син вимагає від нього бути умовно доброчесним. Еврипід загалом згоден зі старцем, тому що його син не зміг заперечити жодного твердження, і почав просто тиснути на стару мораль, на образи доблесної смерті.

(Адмет) Але слави смерть тобі не принесе.
(Ферет) До мертвого безслав’я не доходить.

За задумом, в очах консервативної публіки театру, старець має бути «низинно» неправий, що вже саме по собі є розривом шаблону. І більше того, хор старців підспівує про те, що юнак не повинен сперечатися з батьком (що загалом «правильно» в очах публіки); але ця формальна шанобливість до старших на ділі виправдовує «низькопокровне» ставлення до понять честі. Уже в самій розстановці ролей прослизає чимала іронія над «високою» поезією сучасників Еврипіда. Щодо позиції самого Еврипіда – вона в нього неоднозначна, і з часом схилиться «вправо». Він не може заперечити аргументи старця, але й не хоче повністю під ними розписуватися. Для самого Еврипіда тема «славної смерті» має велике значення, і цю тему він ще намагатиметься обґрунтовувати в наступних своїх творах. Можливо і тут він стоїть на боці Адмета, але з якоїсь причини зробив аргументацію його батька сильнішою. У такому разі, це провал.

Маніфест гедонізму

Не встигає глядач оговтатися від побаченого ним порушення «логіки чесноти», як одразу ж нам показують бенкетуючого Геракла, який заїхав у гості до Адмета. І знову дивні речі: всі навколо знають про жалобу в домі Адмета, масово одягнені в чорний одяг, але Гераклу це аж ніяк не заважає бенкетувати! Хіба мало, чому всі носять траур? Він, звісно, навіть спробував виїхати, і так, сам Адмет змусив друга залишитися, з принципу гостинності, але хіба це виправдовує таку безтурботність? Геракл за сюжетом не знав, що Алкеста саме померла (хоча знав, чи здогадувався, що вона присмерти!), і на цьому будується спроба його виправдання. Але з виправданням, чи без нього – подальші події не вписуються в жодну з картин традиційного вигляду героя.

Навіть раб Адмета (!) і той горює, вважаючи поведінку Геракла неналежною. А ми ще раз нагадуємо, що Геракл у п’єсах попередніх авторів, як і взагалі в грецькій логіці міфів, – вкрай «стоїчний» персонаж, уособлення військової чесноти. Тут же він від початку малюється радше в негативних тонах, навіть на тлі раба. І ось, коли Геракл знаходить, що раб прислуговує йому з явним невдоволенням; що ж герой вирішує з цього приводу сказати? Спробує дізнатися в чому причина? Ні! «Втілення чеснот» Геракл викладає рабу невеликий маніфест гедонізму!

Ти! Що дивишся похмуро, що тебе
Турбує, раб? Коли гостям ти служиш,
Сумним їх обличчям ти не бентеж,
Привітний будь. Перед тобою товариш
Господаря, а ти надув обличчя,
Насупився – біда чужа мучить…
Іди сюди, вчися, розумнішим будеш:
Чи знаєш ти, у чому наше життя?
Піди,
Не знаєш, раб? Та й ніхто не знає,
Чи живий буде на ранок. Нам доля
Шляхів не відкриває: ні наукою,
Ні хитрістю її не купиш таємниць.
Зорієнтуйся ж і веселися. За кубком
Хоч день, та твій, а завтра, чиєсь завтра?
Ти з богів шануй особливо, друже,
Найсолодшу для смертного, Кіпріду.
І – в сторону все інше! Моїм
Словам, якщо правий тобі здаюся я, слідуй.
А, здається, я правий…
Ходімо зі мною,
(плескає його по плечу)
Вінками ми прикрасимося, і жваво
Від похмурих дум веселий плескіт вина
Об кубка борт тебе, повір, відчалить.
Пихатому ж та похмурому, коли суд
Ти приймеш мій, не життя, а тільки мука.

Чи це не чергова образа для всієї «доброчесної» публіки? Але щоб якось згладити ситуацію для подальшого сюжету, нам нагадують, що Геракл не знав про загибель Алкести; він сам яскраво обуриться, коли дізнається про це від раба, і навіть усвідомлює, що його поведінка була неналежною. Але хіба його позиція “з богів шануй особливо, друже, найсолодшу для смертного, Кіпріду» – перестала бути його позицією? Звичайно ж ні. Образ Геракла тут сильно змінений.

Історія кохання

Незважаючи на те, що «обман це погано», Геракл не гнівається на друга, і вирішує допомогти. Багато в чому він робить це рівно через той самий принцип гостинності. Адмет навіть у жалобі не захотів відкидати друга й обтяжувати його своїми бідами, і можливо, він був тут не правий; але гостя прийняли добре, і тому він мусить наче… віддати борг за добрий прийом. Тож Геракл вирушає до Аїда, де перемагає в битві демона смерті (чим виконує пророцтво Аполлона з початку п’єси), забирає Алкесту і віддає її в руки свого друга.

Важкою правицею вражений
Долі, мене він бенкету не позбавив,
Він шанував у мені так благородно гостя.
У Фессалії, у всій Елладі хто
У привітності зрівняється з ним?

Еврипід у цих останніх сценах багато говорить про долю, ніби намагаючись додатково виправдати вчинок Адмета (що він віддав дружину замість себе, не завадив їй), і показує нам кумедну сцену того, як саме Геракл передає Алкесту назад. Він не розкриває спочатку її імені (!), ніби граючи з Адметом у гру. Він робить це для того, щоб на очах у своєї дружини той ще раз підтвердив їй свою вірність, а вже після цього вона б відкрила йому свою особистість. Усе йде за планом, і ми отримуємо щасливий кінець. Боги не покарали Адмета за його зухвалі слова в бік батька; а Геракл не втратив доблесті, навіть попри яскраво виражені нігілістичні риси. Загалом усі мають залишитися задоволеними (Happy End), але Еврипід все ж таки залишив доволі багато ідеологічних шпильок у бік «мейнстриму» свого часу.

Що окремо впадає в око, так це те, що ми отримуємо дуже нетипових героїв і нетиповий сюжет. Головні герої – ідеалізовані закохані. Їхня трагедія будується на особистих, внутрішніх почуттях, на їхньому коханні. Робити такий сюжет центральною темою, та ще щоб ніхто не загинув, це вже вкрай незвично для театру того часу. Так тут ще й нетиповий образ для батька, нетиповий образ Геракла і нетиповий образ Аполлона! Якщо ж спробувати описати головні нововведення цієї п’єси, то вони такі:

• більше експресії та почуттів, ніж будь-коли;
• нововведення з подачею матеріалу (мовчазні сльозливі сцени і музичні антракти між діями, флешбеки і образи галюцинацій);
• звернення уваги на почуття персонажів і менше “високого” пафосу;
• деконструкція старих персонажів і тролінг аристократичних уявлень, за які трималися Софокл і Есхіл.
• вимальовується образ “благородного раба”, людини з високими душевними поривами, яка вкрай співчуває своїм господарям.

Ще однією важливою відмінністю Еврипіда і Софокла (навіть раннього) була розробка внутрішньої мотивації до самогубства для їхніх персонажів. У Софокла суїцид вчиняють найчастіше через сором за якийсь проступок, або зі страху перед покаранням; це підкреслює, наскільки проступок був страшний, що після цього навіть нестерпно жити. У Еврипіда все навпаки, мотивація пояснюється власним бажанням і благими спонуканнями, прагненням зробити жертву, щоб когось врятувати, і цим показати наскільки великою була любов.

Але все ж таки центральна тема п’єси, якщо не по суті, то за формою – це, звісно, важливість гостинності. Навіть на прощання Геракл ще раз нагадує Адмету: «А сам завжди будь справедливий і гостя шануй». Це, буквально, «мораль байки». Але якби ми розкрили сам сюжет п’єси через тему гостинності, то всі інші моменти довелося б відсунути на другий план. А по суті справи ця тема не має значення. Можна відзначити тільки те, що поведінка героїв, вибудувана навколо понять про етикет, є цілком традиційною і патріархальною, і роблячи цю тему основною, Еврипід висуває на перший план поняття морального обов’язку Геракла. Без цього моменту може здатися, що Еврипід зовсім уже «софіст» і далеко пішов від моралі своїх сучасників. Звісно, це трохи не так, але й місце «драматичного філософа» він усе-таки посів теж не просто так, тож «софістичні» елементи в його творчості значні, і більш значні, ніж у будь-якого іншого відомого трагіка.