В “Новелліно” розповідається: “Імператор Фрідріх був найблагороднішим государем, і люди обдаровані стікалися до нього звідусіль, бо він щедро нагороджував і надавав усі знаки уваги тому, хто був майстерним у будь-якій справі. До нього приходили музиканти, трубадури, оповідачі, фокусники, фехтувальники, учасники турнірів, люди всякого роду”. В “Новелліно” Фрідріх II чи не головний герой.
Автор книжки, який писав літературною мовою, що сформувалася при дворі Фрідріха II, імператорові співчував, але мислив він традиційно і тому наділяв Фрідріха куртуазними чеснотами. Тим часом Фрідріх II був для свого часу монархом винятковим. Неординарність Фрідріха II змушений був визнавати навіть флорентійський літописець і мораліст Джованні Віллані, який недоброзичливо ставився до нього. “Фрідріх, – писав він у “Новій хроніці”, – був імператором тридцять років, він славився доблестю і пишністю, був навчений у Писанні, вирізнявся природним розумом і різнобічною обдарованістю. Він володів латинською і нашою народною мовою, німецькою, французькою, грецькою, був прикрашений усіма талантами, щедрістю і ввічливістю, відвагою і військовою наукою. Навколишні тремтіли перед Фрідріхом. І був він схильний до всіх видів розпусти, на сарацинський марен утримував багатьох наложниць і мамелюків і був відданий тілесним насолодам. Він жив як епікуреєць і зовсім не думав про загробне життя; це одна з головних причин його ворожості до духівництва і Святої Церкви”.
Про близьких до епохи Фрідріха епікурейців Італії ми говорили раніше. Це Гвідо Кавальканті, і, почасти, Дж. Боккаччо, а дещо згодом це Козімо Раймонді та Лоренцо Валла. Варто також зауважити, що в “Божественній Комедії” Данте, який також був близьким товаришем Кавальканті, присутній Епікур і всі його послідовники, та й сам імператор Фрідріх Гогенштауфен перебуває на тому самому колі пекла.
