Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2019 році
Версія російською мовою
Решту авторських статей можна прочитати тут
Цикл “Антична філософія: Формування канону“:
- Вступ (Фалес, Анаксімандр).
- Перша частина (Піфагор).
- Друга частина (Ксенофан).
- Третя частина (Геракліт).
- Четверта частина (Парменід) – ви тут.
- П’ята частина (Підсумки).
Геракліт, як і Ксенофан, – обидва елітаристи з консервативними цінностями, обидва засуджують Гомера радше за нешляхетну поведінку намальованих ним богів (у такий самий спосіб сварити міфологію буде Платон). Вони обидва над усіма сміються, і обидва виросли з піфагореїзму, позиції якого в різних пропорціях змішували з ідеями Мілетської школи. При цьому обидва критикують одразу всі старі школи і старих авторів. Вони обидва проповідують теологію Єдиного, яке циклічно оновлюється. А це передбачає всередині Єдиного… певного роду процеси, які ґрунтуються на натурфілософських уявленнях минулих поколінь. Вони обидва заперечують необхідність традиційного культу поклоніння богам, вважаючи багатобожжя – помилкою нерозумного натовпу. Необхідно також розуміти, що навіть Ксенофану доведеться погодитися з тезою про плинність матерії і т.п. поняттями для пояснення власної натурфілософської системи. Найімовірніше він це і робить (натяк на це проскакує у фрагменті з хмарами), просто основний його акцент робиться на тому, що в ідеальному сенсі (тобто в розумі) – плинність речей – це щось вторинне, що не має значення для Єдиного, розглянутого в цілому. Він визнає, можливо, наявність плинності всередині Єдиного (також як це робив і Геракліт), але не вважає за потрібне зупинятися на цій другорядній частині картини світобудови. І навпаки, Геракліт ніколи не звеличував плинність до такої міри, щоб зовсім забути про Єдине (Логос). Вони не так радикально протилежні у своїх позиціях, як може здатися на перший погляд.
Єдина суттєва різниця в тому, що Геракліт заявив про перевагу силі, тоді як Ксенофан, порівнюючи силу з розумом, асоціює її з чимось тваринним і негідним для мудреця. Миролюбність Ксенофана призводить його до прагнення нейтралізувати протилежності, які виникли з Мілето-Піфагорійської традиції; тоді як любитель сили Геракліт – розжарює ці протилежності до краю, і намагається зробити їх головною життєвою силою самого Єдиного. Ця відмінність суттєва, але підхід цих філософів вкрай схожий.
При цьому вже в тій давнині виникало питання про те, чи мав на увазі Ксенофан фізику, природу, або ж міркував про чисто-ідеального Бога. А може в нього не було жодного розмежування між цими двома сферами, і він був пантеїстом на кшталт Баруха Спінози? Як співвідносяться у нього Всесвіт і Бог? (до речі, це ж питання цілком може бути поставлено і Геракліту, і Фалесу, і практично всім іншим). Це цікавило вже учнів Аристотеля і навіть його самого; і до нас дійшла назва однієї із загублених книг Аристотеля: «Проти Ксенофана». Але всі ці труднощі набагато раніше, і до того ж відразу на практиці прояснив Парменід.
Радикальний поворот у філософії
Саме Парменід є засновником «Елейської школи» філософії в строгому сенсі слова. Сам він походить зі знатного роду міста Елея (біля Неаполя), і в якийсь момент навіть написав для цього міста закони. Ми вже бачили, що для ранніх філософів участь у політичній діяльності аж ніяк не рідкість: Фалес був придворним радником, Піфагор створив цілу політичну партію, Геракліт походив з роду владик міста Ефес. І ось тепер уже Парменід пише своєму місту звід законів. Надалі ця тенденція ще триватиме; щоправда, зі зростанням кількості філософів – питома вага «політиків» ставатиме меншою. У молодості Парменід навчався у піфагорійця Амінія. Хоча ступінь його учнівства залишається під питанням, але він був добре знайомий із вченням піфагорійців. А якщо участь Ксенофана в заснуванні Елеї – не черговий міф, тоді для Парменіда ця людина, як батько-засновник міста, була поважним старцем, і його не можна не брати до уваги, навіть якщо формально він не був учителем. Тому заведено вважати, що молодий Парменід був піфагорійцем, а пізніше, під непрямим впливом Ксенофана вирішив створити власну школу філософії.
Як уже йшлося про Ксенофана – було важко визначити пантеїст він, чи ні. На це питання, тільки вже щодо Парменіда, спробував дати відповідь Теофраст (учень Аристотеля):
“…Парменід пішов обома дорогами. А саме, він доводить, що всесвіт вічний, і [водночас] намагається пояснити виникнення сущого, до того ж судження його про те й інше двоїсті, бо він вважає, що воістину всесвіт є єдиний, безначальний і кулястий; згідно ж з думкою юрби, для пояснення виникнення він приймає два начала видимого [світу]: вогонь і землю, один як матерію, а інший – як діючу причину”.
Тут впадає в око, що засадами визнають вогонь (піфагорійці, Геракліт) і землю (Ксенофан), і вогонь вважають водночас чинною причиною; у цьому висловлюванні чудово видно як лінію його спадкоємності, так і виражену перевагу на користь піфагорійської позиції. Але обидва ці «матеріальні» начала однаково не-істинні, ілюзорні. Саме це найважливіша частина філософії Парменіда, той самий «радикальний поворот», який він здійснив. Тому що після нього багато філософів почали розділяти явища світу на дві категорії: «за істиною» і «за думкою». Звісно, початок виразів про істину і думку було закладено ще Ксенофаном і Гераклітом (або навіть піфагорійцями Алкмеоном і Гіппасом), але саме у формулюванні Парменіда ця думка впадає в око при кожній конкретній появі (аж до XIX століття). Це такий самий «мем», як і пов’язування Геракліта з динамізмом, а Ксенофана з теологією. Трохи далі ми розглянемо цю особливість Парменіда в деталях.
Але, здавалося б, хіба раніше ми не бачили теж саме? Хіба видимість це не просто спосіб існування істини? Або іншими словами – хіба плинність це не просто спосіб існування Цілого, як про це говорив Геракліт? Так-то воно так, але стародавні автори все одно чомусь приписують Парменіду суворе розмежування цих двох «світів», і тому Теофраст бачить у Парменіді дуаліста:
“Одне з начал у нього спрямовується до діючої і видової причини, яка є бог – розум, інша ж відноситься до причини страждальної і матеріальної, яка є видимий світ”.
Якщо подивитися на Ксенофана і Геракліта, то вони свідомо намагалися цей дуалізм подолати, і вже точно не висвітлювали його як особливість свого вчення. Вони бачили матеріальний світ лише як прояв Єдиного, навіть якщо не могли підібрати для цього доказів. Звісно, їх можна вважати дуалістами, але все таки прихованими дуалістами. Парменід, ніби як, має на увазі рівно те ж саме, але на відміну від названих філософів – він особливо підкреслював відмінність розуму і почуття, думки і матерії. У цьому сенсі Парменід виявляється ближчим до Піфагора (який також суворо розділив тіло і душу), ніж до Ксенофана і Геракліта. Адже це в піфагорійців можна зустріти опис тіла як «клітки для душі», і Парменід з радістю розписався б під цим визначенням. Коротше кажучи, у філософії Парменіда видно потужний струмінь піфагореїзму; що не дивно, оскільки жив він у регіоні, де школа Піфагора мала неймовірний вплив.
У своєму творі («Про природу»), спрямованому насамперед на людей, що мають ще тільки навчитися нової філософії, – Парменід, цілком у дусі Геракліта, радить побороти силу звички, не прив’язуватися до якихось думок оточуючих. Тобто, фактично він вимагає порвати з авторитарним вихованням пращурів; у тому числі з традиційним уявленням про релігію. А оскільки ядро філософії Парменіда, те саме, завдяки чому він увійде в історію – майже ідентичне філософії Ксенофана, то після статті про останнього для нас немає сенсу повторюватися в деталях. Тим, хто не читав її раніше, для розуміння Парменіда варто все таки зробити це. Лише заради розуміння стилістики ранніх творів греків, непогано буде переглянути хоча б кілька уривків з поеми Парменіда, що ми зробимо нижче.
Підбиваючи проміжний підсумок, ми бачимо, що головне нововведення Парменіда в історії філософії – це з’єднання всіх суто ідеалістичних тенденцій в одній системі, більш відкрите постулювання дуалізму душі і тіла. Він радикально заявив про недопущення самого поняття протиріч, і тим самим виступив проти всієї філософії своїх попередників, у яких протиріччя завжди мали якесь значення (протиріччя між самими матерією і духом виявляються, очевидно, не важливими). Можна навіть уявити Парменіда як піфагорійця, який прийняв дуалізм матерії і духу, і навіть посилив його за допомогою теологічних міркувань Ксенофана. Таким чином, він здійснив злиття двох переважно-ідеалістичних течій з Італії в одну, вже більш універсальну. Але постулюючи дуалізм, малюючи «два шляхи» пізнання, допускаючи навіть в ілюзорній натурфілософії дві діючі причини – Парменід розчиняє все в Єдиному, і робить це з повним усвідомленням проблематики дуалізму. Тому Парменіда можна вважати не тільки яскраво вираженим дуалістом, а й одразу ж яскраво вираженим моністом.
Із поеми Парменіда “Про Природу”:
“Одне й те саме є думка і те, про що вона мислить.
Без Сущого думку не знайти – вона вимовляється в Сущому”.
“Не виникає воно, буття, і не підпорядковується смерті.
Цілісне все, без кінця, не рухається й однорідне.
І неподільне воно, адже все воно суцільно однорідне”.
“Могутня необхідність.
Тримає в кайданах його, межею навколо обмеживши.
Так буття має бути, необхідно, кінцевим”.
“Є ж остання межа, і все буття звідусіль.
Замкнуте, масою дорівнює цілком досконалій кулі.
З правильним центром усередині”.
“Перший шлях: є буття, а небуття зовсім немає;
Тут достовірності шлях і до істини він наближає,
Шлях же: є небуття і небуття неминуче,
Шлях цей знань не дасть…
Слово і думка буттям мають бути: одне існує
Лише буття, а ніщо не існує. Обміркуй Це –
і ти уникнеш поганого шляху вишукування, –
Також другого шляху, що вигадують невігласи,
Люди про дві голови. Безпорадно розум їхній блукає.
Блукають вони навмання, глухі й разом сліпі.
Безглуздий народ! Буття і небуття тим же самим
І не тим самим кличуть. І шлях у всьому бачать зворотний”.
Як і говорилося нами вище, тут ми бачимо картину, ідентичну тій, яку спостерігаємо у Ксенофана. Відмінність хіба що в тому, що у Парменіда зовсім на другий план відходить чиста теологія. Він говорить теж саме, але вже мовою чистої філософії. Або кажучи іншими словами, він перейшов від міфологічної теології до філософської теології. При цьому його «буття» виявляється цілком фізичним, і навіть думки людей виявляються фізичними. Мислити можна тільки суще, тобто буття, а про не-суще (небуття) не можна ні мислити, ні говорити. Виходить, що коли піфагорійці вважають, що поруч із буттям є порожнеча, якесь «ніщо», то цим вони стверджують логічний абсурд. Сама наявність поняття порожнечі показує, що вона є (як мінімум у вигляді поняття, терміна) і, отже, входить до складу Буття. Створюється враження, що тут не просто йдеться про фізичну Природу, але навіть не має сенсу говорити про Бога, який стоїть поруч із нею. А раз так, то яка це теологія? Це чистої води матеріалізм.
І справді, Парменід напевно хотів уславитися саме матеріалістом, але за іронією долі вийшло рівно навпаки. Тепер, коли Парменід задумався про «філософію Цілого» трохи серйозніше – виникли істотні труднощі. Адже не може бути так, щоб ідеальне і розумне обґрунтування того, що порожнечі не існує, працювало в одному випадку (для Бога-Єдиного-Розуму), і не працювало в іншому (для Всесвіту-частинок-Матерії). А якщо перенести його «наукові» докази на саму природу, то натурфілософія стає дещо парадоксальною. Але ж не можна, ґрунтуючись на видимості руху, заперечувати висновки ідеального, «божественного» за своєю природою розуму! Звідси і виникає необхідність того, щоб оголосити натурфілософію Ксенофана ілюзорною (та й узагалі будь-яку натурфілософію, від Фалеса до Геракліта). Звідси ж випливає і наступний висновок: якщо між речами немає порожніх проміжків, які відокремлювали б одну річ від іншої, то немає і руху! При чому його не повинно бути насправді, в нашій фізичній реальності. Ідеальні висновки розуму виявилися важливішими за реальні емпіричні спостереження.
Геракліт стверджував, що все змінюється. Парменід заперечив на це, що нічого не змінюється.
Якщо Геракліт критикував Ксенофана і Піфагора, запозичуючи їхні ідеї, але водночас “оживляючи” те Ціле, що висунув Ксенофан, то тепер Парменід критикував цих самих двох (Ксенофана і Піфагора), навпаки “зміцнюючи” статичність Цілого. Якщо Геракліт модернізував піфагореїзм, користуючись міркуваннями про Ціле, то Парменід радше модернізував вчення про Ціле, виступивши як проти піфагорійців, так і проти Геракліта. Якщо у Ксенофана ще були проблеми з його натурфілософією, то Парменід позбувається і цього останнього баласту та створює систему чистого ідеалізму, при чому робить це одразу у формі т.зв. “філософії Цілого”.
Два шляхи
Спробуємо підбити підсумки з приводу концепції двох шляхів пізнання. Відкидаючи традиції і сліпу віру предків, на противагу цьому Парменід висуває розум, як головного суддю у всіх речах. Здається, що це цілком прогресивно, але рівно тому ж він критикує показання почуттів у питаннях пізнання істини. Звісно, в таку давню епоху буде важко знайти людину, яка вирішила б поставити розум у підлегле становище; але все ж таки рідко коли розум вихвалявся більше, ніж у філософії «елейців». На підставі недовіри до чуттєвого пізнання, він розділив філософію Ксенофана на дві частини (якщо вона сама не була розділена раніше), оголосивши це двома шляхами осягнення. І робилося це майже в дусі секто-будівництва піфагорійців із двома рівнями посвяти неофітів. Як ми вже говорили вище, це:
- “Шлях думки” – чуттєва видимість, тобто спосіб пояснення світу, виходячи лише зі свідчень органів чуття, які сприймають мінливість речей, їхнє виникнення і знищення. Або іншими словами натурфілософія і фізика.
- “Шлях істини” – який за допомогою розуму веде нас до світу суто умоосяжного, де немає ніякої мінливості. Або іншими словами теологія і метафізика.
Оскільки свідчення відчуттів часто обманюють нас (наприклад, опустивши холодну руку в холодну воду здасться, що вода тепла), то, отже, відчуття дають недостовірні знання. Вони нестійкі й непевні, текучі й мінливі, і відрізняються від мислимого сущого, протистоячи йому. Звідси можна зробити висновок, що якщо фізичний світ, сприйманий відчуттями, суперечливий, то він не може бути істинним.
Істинним може бути тільки надчуттєве умоосяжне несуперечливе несуперечливе буття, завжди собі рівне, нерухоме і досконале; на відміну від буття як процесу, як постійного становлення, виникнення і знищення у Геракліта.
До достовірної і незаперечної істини веде тільки розум, “умогляд”. Але і сам розум, на думку Парменіда, теж не застрахований від помилок. І він ризикує, пішовши невірним шляхом, не досягти істини. Як вважає Парменід, одна з перших помилок розуму – це допущення слідом за Піфагором і Гераклітом наявності протилежностей у самих речах і в логіці понять, і тим самим допущення реальності небуття (через протилежність буття-небуття). Ні, каже Парменід, протилежності неприпустимі, і тому правильніше казати, чим щось не є; наприклад, що холодний предмет просто “не-теплий” (тобто в теплоти немає протилежності в холоді, а є тільки два стани самої теплоти); або правильніше казати, що холодний і теплий – не протилежні, а принципово різні якості, що вони зовсім не перебувають на одній осі.
Фактично, що Парменід, що Геракліт, розмірковуючи про питання теорії пізнання – однаково визнають, що чуттєве сприйняття слабке, і що воно потребує коригування розумом. Але Парменід із двох варіантів обирає розум (раціоналізм), тоді як Геракліт, усе ж таки, акцентує на відчутті (сенсуалізм). Так, Геракліт теж вважає, що розум необхідний для контролю над отриманою інформацією, але сама інформація приходить через відчуття, і розум прямо залежить від них. Парменід подібних застережень не робить, з чого можна зробити висновок, що чуттєве пізнання в його системі не відіграє зовсім ніякої ролі.
За підсумком, звісно, навіть для Геракліта істина – це Логос, який відіграє таку саму функцію, як і Єдине в елейців. Але суть Логоса в тому, що він і є причиною “убогості” видимого світу (від якого намагається втекти Парменід); і водночас сам Логос не зводиться до цієї видимості, він стоїть вище за неї і пізнається розумом, так само як і Єдине. Геракліт знімає протиріччя Парменіда ще до того, як той встиг поставити завдання; він не боїться зробити “бога” причетним до творіння “зла”. Варто визнати, що тяга до філософії Цілого робить сенсуалізм Геракліта непослідовним, половинчастим. Але яким би він не був, це все ж таки була перша спроба концептуального осмислення сенсуалізму, і їй була протиставлена перша спроба концептуального осмислення раціоналізму. У цьому й полягає один із найбільших внесків, зроблених Гераклітом і Парменідом в історію грецької філософії, вони намітили великий принциповий конфлікт у теорії пізнання. Вони створили два завершених варіанти того, як можна мислити філософію Цілого (по різному наблизившись до пантеїзму).
Що ж стосується космології та інших натурфілософських поглядів і вторинних думок, то Парменід (у своєму описі “шляху Думки”, що має спірне відношення до його реальних поглядів) синтезує елементи філософії Анаксімандра (всесвіт у вигляді сферичних “шкаралуп” з математичними обґрунтуваннями астрономічних повторень) з піфагорійським центральним вогнем. У цьому плані він ще менш оригінальний, ніж у питаннях про Ціле. Разом із піфагорійцями він розмірковує про те, як відбувається зачаття дитини і від чого залежить її біологічна стать. Разом із мілетцями він визнає, що розум = душа, і що все у світі одушевлене. І слідом за Анаксімандром він уявляє зірки – згустками вогню, а походження тварин малює еволюційним процесом (щоправда, вже зовсім інакше, шляхом збирання гармонійного цілого з довільно створених частин, докладніше про це писатимемо в статті про Емпедокла). З особливостей можна виокремити те, що він намагається пояснити механізм людського відчуття за допомогою логіки “подібне пізнається подібним”, тобто предмет, складений зі стихії вогню, ми сприймаємо органом відчуттів, у якому переважає вогонь тощо. Зі свого боку Геракліт наполягає на тому, що пізнання відбувається навпаки, “вогненний” предмет сприймається “водним” органом чуття тощо. Ніякого особливого значення ці погляди не мають, хіба що окрім застосування в примітивній медицині того часу. Головна функція цих міркувань у тому, щоб зміцнити одну з двох систем – або систему, спрямовану на єдність, або систему, спрямовану на децентралізацію. Але найспецифічнішою особливістю було те, що Парменід любив використовувати узагальнені поняття, як-от Ворожнеча, Любов, Розбрат, Жадання, Правда тощо. Вони в нього відіграють роль, як якісь зовнішні сили, що керують процесами у світі. Найімовірніше, це використовувалося як алегорії для прикраси свого тексту, але факт такого використання слів важливий для історії думки.
Парменід цілком міг зійтися з Ксенофаном навіть не бажаючи цього, в результаті “заперечення заперечення”; просто критикуючи тих, хто критикував Ксенофана (тобто виходячи з полеміки з Гераклітом, якщо така велася відкрито). Але навіть будучи вторинним критиком, так уже вийшло, що своїм критично-негативним радикалізмом Парменід прийшов до абсолютно нової постановки питання; він вивів на перший план у філософії логіку понять. Опинившись у хиткому становищі після появи філософії Геракліта, він спробував схопити хоч щось об’єктивне і незмінне. В ім’я істини, Deus Vult!
Тільки “поняття” (або ж краще “слова”) могли мати всі необхідні властивості “буття по істині”. Тільки так можна було пояснити, чому Парменід до втрати ноги і після втрати ноги, фактично будучи різними за своїм змістом (не кажучи вже про молекулярний і клітинний рівень, процеси старіння тощо), – але при цьому залишаються одним і тим самим Парменідом. Слабкою стороною його підходу було те, що для функціонування такої концепції – слова мали б мати універсальний сенс на всі часи, не залежати від суспільного договору, мати субстанціональну цінність. Оскільки це об’єктивно не так, то і його позиція легко піддавалася критиці, що призвело до швидкого повернення до відносності та плинності речей. Але головне було зроблено – Парменід озвучив те, що стане загальним вектором для всіх філософів, які прагнуть об’єктивної істини. Він заявив, що продукти розуму мають іншу природу, ніж продукти матерії, і що вони пізнаються різними шляхами, і створив новий вектор розгляду проблем філософії.
Тож підбивши підсумки, можна виокремити такі основні теми, породжені філософією Парменіда:
- Він створив мем про “істину” і “видимість”, і вперше зробив важливим питанням конфлікт розуму та відчуттів.
- Звернув додаткову увагу на те, що теологія і натурфілософія не сходяться одна з одною. І це відкрило вікно в новий світ теоретизування.
- Виступив принциповим антиподом Геракліту, і створив собі репутацію другого за значимістю філософа серед сучасників.
- У пошуку прикладів “незмінного” виявив особливу властивість слів і понять, що змінює сам предмет вивчення, переносить нас із тематики природи на позаприродні сутності. Як тіло, Геракліт змінюється щомиті, але ми однаково впізнаємо його і за рік, і в ньому є щось, що створює спадкоємність між Гераклітом сьогодні, вчора і рік тому. Це щось не може бути тілом (інакше як усі інші тіла воно б змінювалося). Ідеалізм стає у філософії Парменіда концептуально усвідомленою темою, а не самоочевидною побутовою банальністю.
І наостанок повторимо ще раз, що надалі, розбираючи пізніх філософів, може здатися, що Парменід був уже надмірно «теїстом», і взагалі копією Платона. Тільки сам він при цьому навряд чи вважав себе «ідеалістом», навіть коли заперечував чуттєве пізнання світу і виступав на користь раціоналізму. Парменід, навпаки, констатує реалізм (як один із видів матеріалізму); для нього існує лише буття в матеріальному сенсі слова. Звісно, детальний опис «шляху думки» робить усю систему Парменіда трохи сумнівною. Він нібито впадає в протиріччя із самим собою, все ще свідомо намагаючись залишитися в рамках «натурфілософії», і тим самим повторюючи долю Ксенофана, якого збирався виправити. Але якщо Ксенофан очевидним чином підкреслює «теологічність» своєї системи, то Парменід ці моменти затушовує, наскільки це можливо. І така затушована теологія Парменіда схиляє нас до того, що сам він зовсім не хотів, щоб його запам’ятали як апологета Єдиного божества. Тут ми бачимо те, що історики іноді називають рухом «від міфу до логосу». І нехай Парменід не виглядає унікальним, усе значення цього складного й суперечливого філософа стане зрозумілішим, коли ми побачимо теоретичні баталії, створені в наступних поколіннях грецьких філософів.