Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2019 році
Версія англійською та російською мовами
Решту авторських статей можна прочитати тут
Після перерахованих раніше п’ятьох напівміфічних персонажів і поетів «кікла» – настає епоха вже безпосередньо «мудреців» (що, до речі, дуже кумедно, бо слово «філософ» означає любитель мудрості, і «мудрець» тому стоїть вище за «філософа»). Але в тих самих «кіклічних» поетів були й інші сучасники-лірики, тож, перш ніж перейти до «мудреців», я не омину увагою і цих мужів. Деякі з ранніх поетів були прямими сучасниками для вже пізніших Дев’яти ліриків і Семи мудреців, але ці дві групи все ж таки будуть виділені нами в окремі розділи, а почнемо ми саме з ліриків, сучасників кікла.
Лірична поезія
З відомих нам елегійних поетів Каллін з Ефеса (прим. 685-630), вважається одним із найдавніших. Від його творчості зберігся тільки заклик до захисту батьківщини, а конкретно захисту «землі, дітей і дружини», до того ж ще один доволі архаїчний за змістом вірш, переказаний нами в прозі ось таким чином:
«Від долі не втечеш, і часто смертна доля наздоганяє у хаті ту людину, яка втекла з поля бою. Боягуза ніхто не шкодує, ніхто не шанує; а от героя, навпаки, оплакує весь народ, та за життя вшановують його, як божество».
Не менш яскраво така ж тематика звучить в елегіях спартанського поета Тіртея (прим. 665-610), що надихав спартанських воїнів на війну з Месенією. Тіртей так само висміює боягузів і втікачів; але цікаво, що під час переліку героїчних якостей, на прикладі найкращих героїв з епосу, він знаходить їх недостатніми.
Гордістю служитиме і для міста, і для народу
Той, хто широким кроком, у перший просунеться ряд
І, сповнений завзятості, забуде про втечу ганебну,
Життя свого не шкодуючи і вельмипотужної душі.
Померти в перших рядах за рідне місто – ось вищий подвиг і головна якість героя. Елегії Тіртея також містили в собі виклад основ спартанського державного устрою, вони містять хвалу спартанським установам, міфи, що освячують устрій спартанської громади, заклики до збереження «доброго порядку». Тож не дивно, що ці елегії розспівувалися спартанцями навіть через сотні років після смерті автора. Тіртей – це Лікург у віршах. Але при цьому сам Тіртей не писав доричною мовою спартанців, він писав іонійським діалектом, який був єдино прийнятним для поезії всіх греків того часу.
Особистішою і суб’єктивнішою на їхньому тлі виглядає поезія Архілоха (прим. 680-630), хоча й вона подається з позиції все такого ж консервативного примітивізму; він оспівує своє особисте життя, бойові пригоди, ставлення до друзів і ворогів. Архілох жив війною, бо жив за часів постійної війни свого рідного острова проти фракійських племен, і найімовірніше, тому своїм богом він шанував Ареса. Однак, попри все це, він ставиться до традиції дещо іронічно. Так, наприклад, Архілох пише про свої подвиги у пишномовному гомерівському стилі, але в такому самому стилі він раптом розповідає про те, як під час втечі йому довелося кинути свій щит (непростима зухвалість у рамках аристократичної етики).
Крім цього, його вважають засновником літературного ямба, який бере свій початок із народних «викривальних пісень», і в межах якого можна було виливати лайку та знущатися зі своїх опонентів (порівн. з баттл-репом). Архілох навіть пишався своїм умінням відплачувати злом за завдані йому образи. Його сміливо можна назвати першим «баттловиком» у поезії; так, наприклад, дівчину, яка відмовилася вийти за нього заміж, він спокійно викривав епітетами повії. Але що набагато цікавіше з погляду ідеології – в Архілоха вже поставлено проблему мінливості існування, в якому все залежить від «долі та випадку» (а де ж Боги?), водночас він визнає і значення людських зусиль. Це вже значний світоглядний зсув; і окремо варто відзначити, як сильно Архілох буває співзвучний філософу Геракліту, ще задовго до його народження.
Ще далі шляхом розвитку цих умовно-прогресивних рис пішов сучасник Архілоха (а разом з тим Тіртея і Калліна), поет Семонід з Аморга. У його дидактичних віршах переважають песимістичні роздуми про оманливість людських надій, про загрози, що нависають над людиною: старість, хвороби і смерть. У божественному управлінні світом він не бачить нічого, крім сваволі. Висновок з усього цього – насолоджуватися благами життя, поки можливо. Разом з цим, у нього можна знайти примітивний і патріархальний тролінг жінок, де він класифікує жіночі характери, порівнюючи їх з різними тваринами, і виводячи, таким чином, саме походження жінок, як людського виду, від різних тварин. Тому Семонід «пішов далі» дуже умовно, і причини для цього вельми песимістичні та «негативні». Він прийшов до критики традиції тільки тому, що традиція вже недостатньо хороша для його консервативного духу. Але, з погляду філософії, навіть у цьому цинізмі щодо жінок не можна не помітити, що в його свідомості цілком допускається походження людини від тварин, шляхом, мабуть, якихось еволюційних змін. Не будемо стверджувати цього напевно, але й нічого неможливого в такому еволюціонізмі немає, адже всього за якихось 50-60 років еволюційні ідеї вже буде викладено у філософії Анаксімандра з Мілета.
Мотиви насолоди отримують подальший розвиток уже в наступному поколінні, наприклад в іонійця Мімнерма (прим. 635-570), якого греки вважали першим поетом кохання. Він сучасник Сапфо та ранніх «дев’яти», однак від нього мало що збереглося, і ми лише знаємо, що він проповідував роздуми про швидкоплинність життя та важливість насолоди; а також, що легенда зводить його з одним із «семи мудреців». Історія звучить так, що, мовляв, коли Мімнерм писав, що ідеально прожитим можна вважати життя довжиною в шістдесят років, не затьмарене хворобами й проблемами, то мудрець Солон відповів йому на це, що краще замінити шістдесят на вісімдесят (безумовно, мудро, але ми б сказали, що ще краще на століття). Також ми знаємо, що Мімнерм написав поему про заснування міста Смірна, і про боротьбу цього міста проти Лідійського царства, що зайвий раз доводить, як легко гедонізм може поєднуватися з «високим», у цьому випадку з патріотизмом та історичною, воєнізованою тематикою.
«Дев’ять ліриків»
Як попередників «філософського повороту», ми почнемо, мабуть, з «ліриків». Вищезгаданий кіклічний епос, разом з епосом класичним – були основою не тільки для живопису і театру класичної епохи, а й для ліричного жанру поезії, та й, у принципі, для всього грецького мистецтва, взятого в цілому. Під такою збірною назвою «Дев’ять Ліриків» – до нас дійшов канон, тобто збірка авторів, визнаних кращими серед ліричних поетів Давньої Греції, який був висунутий філологами в елліністичній Александрії як гідний зразок для критичного вивчення. Передфілософської епохи стосуються тільки четверо з них, і конкретно в цій статті ми тільки їх і торкнемося (решта на потім).
До першої «передфілософської» четвірки сучасників Фалеса входять: Алкман, Сапфо, Алкей і Стесіхор.
У п’ятірці решти – Івік, Анакреонт, Симонід, Піндар і Вакхілід.
Досі в наших оглядах було перелічено приблизно 25 імен, кожне з яких для греків перебувало на одному рівні з ім’ям Піфагора, а в деяких випадках могло котируватися навіть більш високо. З усім цим матеріалом були добре знайомі як «Мудреці», так і «Лірики»; це був інтелектуальний фундамент для всіх них. Звісно, значних імен було трохи більше, навіть у цій самій сфері поезії можна було б додати ще десяток імен, що мають значення для греків. Понад це можна було б накласти до двадцяти імен різних великих політиків, яких греки шанували і значно пізніше, навіть за часів Платона; і це навіть не рахуючи відомих за іменами скульпторів, архітекторів і музикантів. Але якщо від усієї цієї маси імен, які мав знати кожен освічений грек (той самий Фалес, наприклад), відсіяти малозначимі – все одно набереться з десяток імен, з яких складався мінімальний фундамент знань для нового покоління мудреців. А для безпосередньо філософського покоління, тобто покоління Піфагора – до цього переконливого списку додаються і самі наші «семеро мудреців», а також принаймні четверо з ліриків.
Усе це я наводжу лише з тією скромною метою, щоб під час вивчення античної філософії та мистецтва – у читача було усвідомлення масштабу. В історії філософії всі звикли «починати з Фалеса», але насправді за його спиною стоїть набагато більше, ніж одна тільки міфологія Гомера.
Алкман і Стесіхор – фундамент майбутніх трагіків
Першим серед «дев’яти» за хронологією йде Алкман (2-а пол. VII ст. до н. е.), який майже напевно походив від батьків-рабів; найімовірніше, він походив родом із Сард, столиці Лідії. Алкман перший відомий за збереженими фрагментами поет, який писав пісні для хору. Але, як не дивно, він жив і працював у Спарті в період після 2-ї Мессенської війни. У Спарті, де особливо шанували Аполлона і богиню-незайманку Артеміду, дівочі хори були особливо поширені. Для них, крім текстів, Алкман створював мелодії і розробляв танцювальні рухи. Він писав переважно пеани (гімни богам), проомії (вступу до епічних декламацій) і парфенії (пісні для жіночого хору). Саме в Спарті, де впродовж кількох століть Алкмана глибоко шанували, йому було встановлено пам’ятник. До нас дійшов текст однієї з його пісень; він складений з окремих частин, пов’язаних між собою формулами, що визначають кінець одного і початок іншого сюжету:
- Прославляння стародавніх героїв Спарти, братів Діоскурів, потім синів Гіппокоонта, убитих Гераклом;
- Роздуми про могутність богів і тлінність людського життя, моральні приписи, що випливають із цього;
- Прославлення самого хору, який виконував парфеній, його керівниці та окремих учасниць, які виконували танець.
З найбільшого збереженого уривка ми дізнаємося кілька цікавих деталей, що відіграють другорядну роль, але цікавих:
“Всіх їх, хоробрих, не забуде пісня моя. Зламали Доля і Порос (багатство) тих мужів, – найстаріші між богів. Зусилля марні».
Або інший мотив: «Блажен, хто з веселим духом, сліз не знаючи, дні свої проводить».
Звісно, подібні мотиви ми бачили й раніше в Архілоха, Семоніда та Мімнерма (останній, до речі, перетинався з Алкманом на сорок років життя); та все ж, хіба ці слова не мають вигляду чогось із пост-класичної античності? Хіба це не «занепадницький еллінізм»? І тим не менше, на тлі богів, навіть найвеличніші смертні просто «ніщо», і ця архаїчна думка, домінує в різних формах у всіх творах Алкмана. Людина не є центром його сюжетів, і ймовірно, що від волі смертного нічого не залежить. Не оминає Алкман і сюжети Гомера, і звісно, не оминає він «Троянську війну» з її міфологічними персонажами. До того ж у всіх «дев’яти», узятих загалом, ці мотиви трапляються частіше, ніж у ранніх ліриків (які, що важливо, ще наживо застали кіклічських поетів). Найімовірніше, це пояснюється тим, що убога «александрійська критика» обрала в «дев’ятку» саме цих авторів, і головним чином тому, що вони писали за мотивами улюбленого всіма цими критиками Гомера, а не тому що вони писали реально добре.
Але все ж таки варто визнати, що нехай він і живе в Спарті, але його світогляд майже не вирізняється у своїй консервативності з-поміж середньостатистичних уявлень стародавнього грека, з-поміж тих самих Гесіода чи кіклічських поетів. А з явно хороших сторін можна виділити його філософські погляди, сам факт їх наявності. Як ми вже бачили в рядках вище, першими богами у нього вважалися Порос (багатство) і Доля. Чому саме Порос, ніяк не зрозуміло, тому що пояснити з нього формування всіх речей видається скрутним. Щоправда Алкман нібито розділяє цих персоніфікованих богів і Бога як абсолютного творця. Порос і Доля виникли з чогось, і це щось виявляється безладною та необробленою матерією всіх речей (пор. апейрон філософа Анаксімандра), яка має властивості міді. Боги виникають із цієї матерії тому що спершу виникає «хтось, хто майструє» всі речі, деміург на ім’я Фетіда. Цей творець і створює богів нижнього порядку. З Пороса виник бог на ім’я Текмор (і вони використовуються як синоніми в парі протилежностей початок-кінець). Можливо ці два божества також вживалися як синоніми Сонця і Місяця. Але тоді згідно з Алкманом же, їм передував ще бог мороку. Більше ми нічого не знаємо, але й цього достатньо, щоб побачити як мінімум уявлення про матерію, форму та деміурга ще до того, як Фалес Мілетський з’явився на світ.
Примітна одна особлива риса Алкмана – він хизується тим, що може їсти все що завгодно, особливо «теж що й народ», йому це не соромно. Цікаво, що він узагалі акцентує на їжі, пиятиках, і, найбільше – на дівчатах і любовних насолодах; тож не дивно, що багато місця у віршах Алкмана займає бог Ерос. Але, разом зі сказаним уже раніше, все це виглядає вельми дивно для поета Спарти. Поезія Алкмана нібито проповідує демократичні ідеали. І на цьому дивацтва не закінчуються. Алкману приписують вельми живу і сучасну за своїм духом і стилем епіграму про Кастора і Полідевка. Незважаючи на те, що це спартанські герої, і що сам він спартанський поет, Алкман, мабуть, пишається тим, що він негрецький землепашець, і підкреслює своє міське і столичне походження, в тому з віршів, де він згадує Сарди як свій дім.
Алкман воскрешає сюжети «гедоністичних» співаків з минулого, у нього знову миготить і міркування про стислість життя, про всевладдя долі (ананке), і навіть трохи дивні для грецького чоловіка уривки, в дусі «якщо б жінкою стати мені!». У нього ми знайдемо навіть рядки: «досвід – ось основа пізнання»; хоча, звісно, тут він має на увазі простий життєвий досвід (і подібну цитату ми побачимо в сентенціях Ферекіда). У Алкмана ми знайдемо і мотиви пацифізму («Залізний меч не вищий за прекрасну гру на кіфарі»). Усе це сучасна критика звикла бачити як породження виключно пізнішої елліністичної епохи. Тим цікавіше, і навіть значніше в такому контексті виглядають для нас ці старі лірики і мудреці.
Яким чином такі умовно-прогресивні мотиви поєднуються з про-спартанським спрямуванням, що є яскравим виключенням із багатьох десятків інших випадків, – це питання, яке ще тільки належить вирішити.
Так само, як і в Алкмана, мотиви пацифізму ми можемо виявити й у Стесіхора Сицилійського (630-556рр). І хоча сам він був вельми не проти писати про героїчні війни, особливо з Гомерівських міфів, у своєму консервативному і військовому пафосі він, буває, доходить до вельми стоїчних за характером сентенцій, як, наприклад, «даремно і зовсім не потрібно про тих, хто помер, ридати». І нехай це не виходить за рамки старої моралі предків, або поезії Тіртея, та й вельми логічно для патріархального і воєнізованого світогляду, і нехай сам стоїцизм не претендує на високий ступінь інтелектуальності. Але, все ж таки, якщо стоїцизм це філософія (а він таким і є), то знаходити аналогії в минулому може виявитися недаремною справою, особливо якщо в майбутньому ми знайдемо посилання стоїків на того ж таки Стесіхора.
Отже, візантійська збірка «Суда» приписує Стесіхору 26 книг (більше, ніж всім іншим лірикам разом узятим), в яких головне місці займали ліро-епічні поеми (що за складом йдуть близько до епосу Гомера та кікліків; в них Стесіхор дає обробку старих сюжетів в нових формах та інтерпретаціях). До троянського циклу Стесіхора відносяться: «Елена», «Руйнування Іліона», «Повернення» та «Орестея». До фіванського циклу відносяться «Ерифіла» (назва по імені дружини одного з учасників походу Сімох проти Фів), «Європея». З інших епічних поем відомі «Мисливці на вепря» (про полювання на кледонського вперя), «Геріонеїда» (про похід Геракла на далекий захід, звідки він вивів Геріонові стада биків), «Скілла» (про Скіллу, яку вбив Геракл повертаючись від Геріона), «Цербер» (про подвиг Геракла з Цербером), «Кікн» (про поєдинок Геракла із сином Ареса Кікном, якого перетворили на лебедя).
Під час опрацювання сюжетів, що трапляються в поемах Гомера, Стесіхор іноді дає їм нові версії, запозичуючи матеріал частково з живих народних переказів, частково із втрачених літературних текстів. Так, міф про Ореста розроблений Стесихором відмінно від тієї версії, що представлена в Одіссеї: у Гомера Орест, убивши матір, тільки виконує обов’язок помсти, у Стесихора він мучиться муками совісті як матровбивця. У нього ж зустрічається версія міфу про те, що Олену боги перенесли під час облоги Трої в Єгипет. Обидві ці версії, як і великий ступінь емоційності поезії – лягли в основу трагедій Еврипіда. Також і любовний мотив у Стесихора вельми сильний; досить сказати, що саме від нього походять перші пастушачі ідилії.
Поезію Стесихора в давнину цінували дуже високо. Так, Діонісій Галікарнаський повідомляє, що значущістю своїх сюжетів Стесіхор перевершував Піндара та Симоніда, а в інших відношеннях поєднував достоїнства обох. Та й такий трагік, як Есхіл – створював свою «Орестею» під впливом «Орестеї» Стесихора. Стверджувалося навіть, що «в Стесіхорі живе душа Гомера». А відомий пізньо-античний літературний критик Псевдо-Лонгін називав Стесіхора «найгомеричнішим» з поетів, а Квінтіліан говорив, що Стесіхор «підняв на свою ліру тягар епічного вірша», і додав, що «якби Стесіхор під надлишком таланту не переступав міри, його можна було б вважати гідним суперником Гомера». Але у всіх цих характеристиках він примикає радше до «кікліків», і виглядає як останній їхній представник, нехай за манерою виконання це все ж таки нова лірика.
Алкей та Сапфо – роман у віршах
Дві центральні фігури ліричної поезії передфілософського періоду, це безумовно Алкей і Сапфо. Вони жили в одному місці, належали до одного умовного політичного угруповання і були прямими сучасниками, з незначною різницею у віці, і почну я, все ж таки, з більш відомої Сапфо (бл. 630 р. – 570 до н.е.). Вона різко відрізняється від усіх своїх попередників і сучасників, і навіть надалі мало кому вдавалося досягти її рівня ліричності. На тлі решти поетів свого часу вона сильно вирізняється своїм більш відпрацьованим стилем; краще передає пристрасті та емоції, більше і глибше розкриває саме почуття кохання. Також у неї починають зустрічатися і навколо-філософські сентенції, що нагадують знаменитих «мудреців»:
«Багатство одне – товариш поганий без чесноти поряд. Якщо ж вони разом зійшлись – вищого блаженства нема».
«Я розкіш люблю; блиск, краса, ніби сяйво сонця, Чарують мене…».
На відміну від більшості поетів (які були чоловіками) Сапфо пише про «типову жіночність» та переживання дівчини; так, наприклад, вона гнівається на те, що добрий хлопець повівся на «селючку», яка навіть «плаття носити не вміє». Є в неї також і «філософські» роздуми на тему того, які хлопці можуть подобатись більше:
«Хто гарний – один лише зір радує наш,
Кто ж добрий – сам собою і гарним видається».
В основі лірики Сапфо лежать традиційні фольклорні елементи; тут переважають мотиви кохання і розлуки, дія відбувається на тлі світлої і радісної природи, дзюрчання струмків, куріння пахощів у священному гаю богині. Усі її вірші пройняті добротою, вони стосуються весіль, танців та інших легких радощів. Традиційні форми культового фольклору наповнюються в Сапфо особистими переживаннями; головною перевагою її віршів вважається напружена пристрасність, оголене почуття, виражені з надзвичайною простотою і яскравістю. Любов у сприйнятті Сапфо – страшна стихійна сила, «солодко-гірке чудовисько, від якого немає захисту». Сапфо прагне передати своє розуміння синтезом внутрішнього відчуття і конкретно-чуттєвого сприйняття (вогонь під шкірою, дзвін у вухах тощо).
В одному з її віршів розкривається суть провінційності греків, їхнього відчуття своєї окраїнності, вторинності після Стародавнього Сходу, що чудово розкриє пізніше Геродот. Так, Сапфо перехвалює ті самі лідійські Сарди (які відіграють велику роль для Алкмана), у які поїхала жити одна з її подруг. Її батько Скамандронім був «новим» аристократом; будучи представником знатного роду, він не займався землеробством, а скоріше був торговцем. У середині VII ст. до н.е. в Мітилені відбулося скасування царської влади, місце якої зайняла олігархія з царського роду Пенфілідів. Незабаром влада Пенфелідів також впала внаслідок змови, і між провідними аристократичними родинами розгорілася боротьба за першість. У 618 р. до н.е. владу в місті захопив такий собі Меланхр, якого стародавні автори називають першим тираном Мітилени. Незабаром Меланхр, об’єднаними зусиллями поета Алкея, його братів і майбутнього тирана Мітилени Піттака (до речі, входить до списку «мудреців»), був повалений і вбитий. Тираном Мітилени став їхній союзник Мірсіл, політика якого була спрямована проти певних представників старої мітиленської знаті, і багато аристократів (зокрема, сім’ї Сапфо та Алкея), були змушені втекти з міста десь між 604 та 594 рр. до н.е. До самої смерті Мірсіла Сапфо перебувала у вигнанні та жила в Сіракузах (між 594 та 579 рр. до н.е.), після чого змогла повернутися на батьківщину. За легендою, саме в цей час нею захопився Алкей.
В тій же Мітілені народився й сам Алкей (бл. 625-560рр.), поет, що був сучасником і співвітчизником Сапфо та тирана Піттака. Коли в Мітіленах було повалено царську владу, а керівником міста став перший «тиран» Меланхр, самому Алкею було приблизно 7-13 років; Сапфо була старшою від нього приблизно років на п’ять. Незабаром після цих подій Алкей, якраз досягнувши повноліття, потрапив на військову службу; а в цей час тривала війна проти Афін, у якій Мітілени зазнають поразки.
У одному з боїв сильно відзначився Піттак, товариш Алкея, а в ключовій битві всієї війни Алкей втік, кинувши свого щита (якщо цей вірш не був простим наслідуванням віршів Архілоха). А коли після прийняття участі Алкея і Піттака в державному перевороті, новим тираном Мітілени став Мірсіл, позиції самого Піттака (колишнього союзника Алкея і одного з «семи мудреців») через деякий час змінилися; він виступив на боці нового тирана, та деякий час навіть був його співправителем. Коли ж це сталося, Алкей тут же напав на Піттака у своїх віршах, які у поета можна вважати найбільш образливими. Відповідь не змушувала себе довго чекати, і була вона вже зовсім не поетичною, тому Алкею довелося тікати з міста. У вигнанні він (як і Сапфо) перебував щонайменше до смерті Мірсіла (між 594 і 579 до н.е.).
В Алкея також знаходиться місце для гомерівських міфів та божественної могутності, але вони не йдуть в жодне порівняння зі Стесіхором. І що відрізняє Алкея від його сучасників – він відкрито виступає проти тиранії Піттака (яка за своїм характером є анти-аристократичною), і тому конкретно-політичний в своїй поезії.
«Наша доля – на вагах: все догори дриґом перекинеться, якщо в місті владу забере він, збожеволівший…».
або
«Мітить хижак панувати,
на самоуправство зазіхає,
Усе догори дном поверне –
накренилися терези. Що спимо?».
Він також складає гімни, один з яких «До Аполлона», присвячений богу-покровителю аристократів. Хоча, заради справедливості, у рядках про пияцтво він не проти і «присягнути Діонісу». Коли ж його змова проти Піттака провалилася і його вигнали, то тут же почалася суцільна смуга «ниття».
До цього періоду вигнання слід віднести більшість віршів його т.зв. «Стасіотики» (бунтарських пісень), зокрема найвідомішу оду-алегорію про «корабель-державу» і не менш відому «збройну оду». Перебуваючи у вигнанні, аристократи не забували про намір відновити в Мітілені старий порядок і продовжували інтригувати проти міського правління. Зрештою, партія аристократів набула такої сили, що загроза їхнього повернення на Лесбос у форматі військового вторгнення стала реальною. Мітілени піддалися страху; в 589 році в місті було обрано есімнета, яким став Піттак; він отримав термін повноважень на 10 років, мав зміцнити місто та очолити демократів у ймовірному конфлікті з аристократами, лідером яких став Алкей. Близько 585 р. до н. е. (коли Фалес передбачив знамените затемнення) Алкей, який став на чолі своєї партії та був підтриманий золотом лідійців – повернувся на острів, але внаслідок нових зіткнень був знову переможений. Піттак не став карати старого товариша і звільнив Алкея (зазначивши, за словами Геракліта, що «краще пробачити, ніж мститися»), і той зійшов з історичної сцени, доживаючи своє життя в тиші, за переказами вирушивши до Єгипту.
У більшості своїх віршів Алкей зливається з духом Алкмана, при чому подекуди навіть радикальніше ратує на користь розваг і пиятик. У нього можна знайти дивний панчлайн про романтику морських подорожей та іронічну нападку проти тих, хто боїться моря (до речі, Піттак море недолюблював). І що найцікавіше, цей ідейний захисник аристократичної доблесті мало того, що прославляє вино, так ще й у віршах розписує, як він у бою рятувався втечею і втратив обладунки та щит. Що може бути більш ганебним для прихильника аристократії? І хіба його тимчасова перемога за допомогою хабара Лідійського царя – гідна річ, щоб у кількох різних віршах це згадувати? Разом із цим цікавий інший момент; виявляється брат Алкея служив в армії вавилонського царя Навуходоносора, про що Алкей згадує в одному з віршів; аристократ, служить найманцем!
Вражає також і інше, посилаючись на легендарного царя Спарти (до речі Алкей теж віддав данину Кастору і Полідевку), ми знову отримуємо несподіваний для образу шанувальників Спарти підсумок:
Так мовив Арістодам
Розумне в Спарті слово:
«У багатстві – вся людина;
Хто добрий, але убогий, – нікчемний».
Щоправда, незважаючи на нетипове для Спарти заперечення аскетизму, мотив цього вислову скоріше в тому, що багатство є ознакою аристократизму, а це вже цілком співзвучно про-спартанській підтримці «високошляхетних». Що ж до славнозвісного роману між Алкеєм і Сапфо, то про це немає майже жодної інформації, а його власні вірші геть нікчемні, і кажуть лише про те, що йому дуже перед нею ніяково і що він сором’язливий «хікка». Тож пізніше Сапфо цілком належно відповість на його вірші:
«Будь мета твоя прекрасна і висока,
Не будь ганебним те, що ти сказати хотів,-
Соромлячись, ти очей не опустив би,
Прямо сказав би ти все, що хочеш».
Початок відкритого ідейного конфлікту
У 580-х роках і далі, найбільший інтерес для нас представляє молодший сучасник Епіменіда та Мімнерма; Фалеса та Сапфо – поет-аристократ Феогнід з Мегари, що був вигнаний радикальною демократичною «революцією» із свого рідного міста Мегари. Серед численних повчань Феогніда, поряд із традиційними афоризмами про благочестя, пошану до батьків тощо, ми бачимо велику кількість віршів на актуальні політичні теми; вони являють собою один із найяскравіших зразків ненависті аристократа до демократії. Це поєднання всього найконсервативнішого з поезії Тіртея, Калліна та Алкея, та вихід аристократичної ідеології в поезії на зовсім новий рівень.
Для Феогніда рабство існує від природи, люди від народження діляться на «добрих», тобто аристократів, і «підлих». «Добрим» автоматично притаманні всі можливі чесноти: вони сміливі, прямодушні, шляхетні; “підлим” притаманні всі вади: ницість, грубість, невдячність. Однак «підлі» багатіють і стають при владі, тим часом як «добрі» розоряються і тому «шляхетний» поступово перетворюється на «низького». Стосовно «підлого» для «добрих» дозволені всі засоби. Феогнід – проповідник насильства і жорстокості, навіть відвертої ненависті до всіх цих «вантажників» і «корабельної черні». Він хоче «міцною п’ятою придавити нерозумну чернь, пригнути її під ярмо». Але й до «шляхетних» він ставиться не краще, адже «шляхетні» самі ж загрузли в жадібності та грошовому фетишизмі. Феогнід різко засуджує шлюби аристократів з «нижчими» людьми заради їхніх грошей. Він також цілком засуджував конфлікти різних родів аристократії між собою, вбачаючи в цьому ослаблення своєї умовної «партії».
Феогнід зі своїм переконанням у природженості моральних якостей «доброї» людини, очікувано став одним з улюблених співаків грецької аристократії; вона зберегла його вірші, доповнивши цю збірку тематичними віршами невідомих консервативних авторів. Феогнід відмінно лягав у контекст воєнізованої лірики Тіртея та Калліна, яка мала переважати і в інших авторів цієї нової збірки.
Дуже помітним сучасником Феогніда був поет-сатирик Гіппонакт з Ефеса (прим. 580-520). Узяті разом, вони ніби завершують ранню поетичну історію античності і перегукуються вже з новим, філософським поколінням. До моменту смерті Гіппонакта, наприклад, уже жив Геракліт, нехай і був тільки 20-річним юнаком.
Гіппонакт походив з аристократичної сім’ї; але його вигнали з міста за нападки на місцевих правителів; тож він переїхав до Клазомен (місто неподалік), де вів злиденне життя «блазня та збитошника». Дати його життя припускають, що Гіппонакт застав захоплення Клазомен царем Крезом, а також падіння самого Креза та прихід перської монархії. Від творчості Гіппонакта збереглися близько 170 уривків, у яких він змальовує життя та побут міських низів, не зупиняючись і перед відвертим натуралізмом. В інших уривках зображувались дрібні ремісники та представники суспільного дна, які проводять час у міських закутках, підозрілих шинках; невдачливого селянина або хитрого художника, які належать до тієї самої верстви «покидьків міського суспільства»; всі вони займаються темними справами, часто розв’язуючи суперечки за допомогою лайки і побоїв. Себе Гіппонакт зображує напівголодним голодранцем, висловлюючи вже самим своїм виглядом ворожість аристократичному світогляду. У цьому плані він уже вкрай нагадує нам обриси філософів кініків, що з’являться значно пізніше.
З такою суспільною позицією узгоджуються кілька його віршів, що пародіюють Гомера і гомерівський епос. Особливе місце посідає тут один гекзаметричний фрагмент у 4 віршах, можливо, з героїко-комічної поеми, що оспівує в гомерівських епітетах жахливий апетит якогось Евримедонтіада. Ці два уривки доводять, що Гіппонакту не була чужою літературна традиція (на додачу до того, що фрагменти віршів, які дійшли до нас, самі по собі свідчать про високий рівень його поетичної підготовки). Створений ним образ бідного жебрака є, швидше за все, маскою, покликаною «епатувати» слухачів.
У зв’язку з Гіппонактом (можливо хтось із його напряму, але трохи згодом) виникає пародія на героїчний епос під назвою «Війна мишей і жаб» («Батрахоміомахія»), який рекомендуємо прочитати повністю. Предметом цієї пародії є і аристократична героїка епосу, і його олімпійські боги, і традиційні прийоми епічного стилю, починаючи з обов’язкового звернення до Муз у вступі. Жаб’ячий цар Вздуломорда, перевозячи на спині мишеня Крохобора мишеня через болото, злякався водяної змії, пірнув на дно і потопив мишеня. Крохобор належить до іменитого роду, має цілий родовід. Між мишами та жабами розгорається тому війна. Обидва ополчення озброюються за епічним зразком; а саме нам малюють поступову появу на сцені озброєння обох сторін у всіляких деталях (природно, що рівня «шолом – шкаралупа горіха»). Вводиться й олімпійський план, тобто рада богів. Пародія на богів надзвичайно різка і, ймовірно, вже ідейно пов’язана з філософською критикою міфології. Афіна відмовляється допомагати мишам з причин вкрай нікчемної образи:
Пеплос погризли потім, над яким я довго працювала,
М’яку тканину створюючи, на тонкій я ткала основі.
Весь на решето перетворили! Полагоджувальник, на гріх, тут з’явився,
Просить відсотки з мене, що безсмертних завжди пригнічує.
І взагалі богам краще не втручатися, а то мало-що стане:
Боги! Не будемо втручатися в їхню січу! Нехай самі б’ються,
Щоб жоден не був поранений з нас стрілою витонченою.
Зухвала сила їхня, навіть із безсмертними може посперечатися.
Якщо автор не сам Гіппонакт, то безумовно він був одним із головних натхненників цієї чудової поеми.
Таким чином Гіппонакт становить разом із Феогнідом втілений в житті контраст протилежних крайнощів. Звісно, і раніше аристократи мали свою ідеологічну поезію, і яскравим вираженням цього політичного конфлікту була боротьба Алкея та Піттака, проте досі анти-аристократична (тобто по суті вже демократична) сторона не мала послідовних прихильників в літературі, тому це протиставлення мало лише випадковий характер, пов’язаний з особистістю конкретного поета.
Гіппонакт – свідомий противник аристократії.
В образах Феогніда і Гіппонакта конфлікт аристократії і народу знаходить своє крайнє вираження, проте ще в найпростішій формі. «Філософський поворот», який додасть цьому конфлікту більшої ваговитості – тільки почав назрівати. Самі греки вважали початком цього повороту – вислови «Семи мудреців», одним із яких і вважався знаменитий Фалес Мілетський.