Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано у 2024 році
Решту авторських статей можна прочитати тут
Цикл «Антична філософія: аристократичний наступ»:
- Вступ (історичний контекст, Аристофан, Критій, Алківіад і т. ін.).
- Перша частина (філософія Сократа).
- Друга частина (філософія Ксенофонта).
- Третя частина (елідська та мегарська школи).
- Менедем і Стільпон (технічно, не в цьому циклі, але прямо примикає до мегарської та елідської шкіл).
- Четверта частина (школа Антисфена).
- Діоген із Синопа (технічно, не в цьому циклі, але прямо примикає до Антисфена) — ви тут.
- Школа кініків після Діогена (технічно, не в цьому циклі, але прямо примикає до Антисфена).
- П’ята частина (контрнаступ, школа Аристиппа).
- Кіренаїки (технічно, не в цьому циклі, але прямо примикає до Аристиппа).
- Шоста частина (Ісократ).
- Сьома частина (Платон).
- Перша академія (технічно, не в цьому циклі, але прямо примикає до Платона).
Філософ, який жив у бочці (насправді у велетенському глекові, т. зв. піфосі), — це легенда, яку знає практично кожен. Діоген із Синопа (бл. 410–323 рр.) став якщо не найпершим, то принаймні єдиним скрупульозно-послідовним учнем кініка Антисфена. Він виріс у місті Синоп, на півночі сучасної Туреччини, а його батько Гікесій працював державним міняйлом (або на монетному дворі, що карбував валюту). Найімовірніше, Діоген перейняв це ремесло від батька, проте невдовзі поплатився за це. За переказами, він хибно витлумачив пророцтво оракула про необхідність узятися за «переоцінку цінностей» і почав буквально підробляти монети. Цілком можливо, що цим займався вже його батько. У будь-якому разі по місту вдарила інфляція, і викритий Діоген ризикував постати перед судом, через що вирішив урятуватися втечею. Судячи з дат його життя, до Афін він потрапляє не раніше 390 р. до н. е. Практично все майно Діогена так і залишилося в Синопі, і до Афін він прибув вже з обмеженими коштами, проте разом із рабом на ім’я Манес. Але й цей раб невдовзі втік, а на вмовляння розпочати розшуки втікача Діоген нібито відповів: «Ганьба, якщо Манес без Діогена може жити, а Діоген без Манеса не може». Тобто вже в перші роки після прибуття до Афін Діогена змальовують певною мірою мудрецем.
У піфосі/бочці він почав жити не одразу; малоймовірно, щоб бомж міг утримати раба бодай скільки-небудь тривалий час. Можна припустити, що невдовзі після переїзду він просто вичерпав залишки своїх коштів, не маючи громадянських прав і заробітку в Афінах. Лаертський навіть повідомляє, що Діоген сподівався розжитися житлом. Одного разу в листі він попросив когось подбати про його оселю, але той знехтував проханням Діогена, і тому йому довелося вчитися виживати на вулиці. Так він знайшов і свій піфос, і тому почав гартувати себе до злигоднів вуличного життя. Бажаючи всіляко загартувати організм, улітку він качався по гарячому піску, а взимку обіймав статуї, припорошені снігом. За деякими свідченнями, він перший став згортати вдвоє свій плащ (а не Антисфен), бо йому доводилося не лише носити його, а й спати на ньому; він носив торбу, щоб тримати в ній їжу, і будь-яке місце було для нього однаково зручним і для їжі, і для сну, і для бесіди. Тобто не Антисфен, а саме Діоген уперше поєднав теорію та практику й почав буквально жити як бомж. Зокрема й за таке життя він отримав прізвисько «собака» (пор. «істинний пес» Антисфена).
Коли він снідав на площі, роззяви стовпилися навколо нього, вигукуючи: «Собака!».
«Це ви собаки, — сказав Діоген, — бо стовпилися навколо мого сніданку».
Теофраст у своєму «Мегарику» (відсилання до зв’язків із мегарською школою?) розповідає, що Діоген зрозумів, як слід жити в його становищі, коли поглянув на мишу, яка пробігала повз: вона не потребувала підстилки, не лякалася темряви й не шукала жодних удаваних насолод. Найімовірніше, аж до цього моменту Діоген веде таке життя зовсім не з філософських міркувань. Але опинившись на самому дні соціальної драбини, Діоген зацікавився філософією і твердо вирішив навчатися в кініка Антисфена. За своєю звичкою нікого не приймати й жити на самоті, Антисфен прогнав його, проте Діоген упертістю домігся свого. Одного разу, коли той замахнувся на нього палицею, Діоген, підставивши голову, мовив: «Бий, але ти не знайдеш настільки міцної палиці, щоб прогнати мене, доки ти щось не скажеш». Тепер Діоген інакше ставиться до того оракула, якого отримав у Синопі, і вирішив, що «переоцінка цінностей» стосується духовної сфери, а не матеріальної. Він швидко переймає основні положення радикального сократизму в етиці (тобто кінізму) і стає аскетом, рівних якому не знала Стародавня Греція ні до, ні після нього.
Він був особисто знайомий із Платоном, Арістіппом і практично всіма учнями Сократа, наприклад, підтримував активні контакти з представниками Мегарської школи. Оскільки ця школа має особливе значення для відтворення «сократичної» думки, то тут варто сказати, що Евбулід із Мілета (бл. 390–330 рр.) навіть написав якийсь твір під назвою «Про Діогена», а сам Діоген один зі своїх творів назвав на честь «мегарика» Іхтія. Ба більше, Діоген навіть вважався одним із учителів «мегарика» Стільпона, який цілком підтримував логіку радикального номіналізму (фішку кініків Антисфена й Діогена) та епатажну поведінку Діогена. Різні учні Діогена, особливо Кратет, продовжували активно співпрацювати з мегарцями. Тому Діогена слід розглядати виключно в тісному зв’язку з цією школою. Проте водночас не можна сказати, що ці взаємини були добрими. Так, Діоген був учителем Стільпона, але узагальнюючи всіх учнів Евкліда, засновника Мегарської школи, Діоген казав, що це «не учні, а жовчники» (вочевидь натякаючи на їхню любов до суперечок). А про близького до мегарців Платона він говорив, що той «вирізняється не красномовством, а марнослів’ям», та й узагалі перебував із Платоном в особливо ворожих стосунках (про це нижче). Усе це тому, що Діоген висміював головну царину діяльності мегарців і вважав марними всі вигадані ними парадокси. Тож, найімовірніше, Стільпон був рідкісним винятком, а здебільшого ці школи конфліктували між собою. Цілком свідомо Діоген сприймає розкол серед «сократиків» на практиків і теоретиків та цілковито стає на бік практиків.
Окрім послідовників Сократа, Діоген був знайомий із багатьма іншими знаменитостями, зокрема з оратором Демосфеном і царем Александром Македонським. Так чи інакше, він вплинув на всіх мислителів зі свого оточення (бодай як предмет критики та переосмислення самої етики аскетизму). Але, на відміну від Антисфена, він не перебував в Афінах постійно, і вже в 370-ті роки ми бачимо, що його ім’я фігурує в історіях про конфлікти з Арістіппом, а це означає, що він мав перебувати в Сиракузах. Утім, це може бути й вигадкою, аби просто створити сцени, де Діоген міг би публічно конфліктувати зі своїми ворогами — Платоном та Арістіппом. Але навіть якщо він і не жив у Сиракузах, то дещо пізніше, ймовірно вже після смерті Антисфена (бл. 365 р. до н. е.), Діоген продовжив мандрувати Грецією. Наприклад, ми достеменно знаємо, що він відвідував місто Мінд (неподалік від Родоса), Мегари і навіть Спарту. А коли він плив на кораблі до Егіни, його захопили в полон пірати, вивезли на Крит і продали в рабство. До слова, на Егіну постійно плавав філософ Арістіпп і проводив там багато часу зі своєю коханою гетерою Лаїдою (з якою спав і сам Діоген), і звідси походив родом один з учнів Діогена. Що саме він збирався робити на Егіні — питання відкрите. На цьому закінчується історія Діогена в ролі афінського бомжа. Наступні 25 років він проведе вже в хороших умовах.
У зв’язку з потраплянням Діогена в рабство існує ціла низка легенд. Наприклад, коли йому не дозволили присісти, він сказав: «Байдуже: адже як би риба не лежала, вона знайде покупця». І справді, зрештою покупець знайшовся. Так, одного разу, коли продавець запитав, що Діоген уміє робити, той відповів: «Панувати над людьми», — і додав, указавши на багато вдягненого коринфянина — це був такий собі Ксеніад із Коринфа (навряд чи це той самий софіст): «Продай мене цій людині: їй потрібен господар». Важко збагнути чому, але Ксеніад купив Діогена, відвіз до Коринфа, приставив його вихователем до своїх синів і довірив йому все своє господарство. Своєму новому господарю Діоген прямо заявив, що той повинен слухатися його так само, як і лікаря чи стерничого, навіть якби ті були рабами.
Ксеніаду, коли той його купив, Діоген сказав: «Дивись, роби тепер те, що я накажу!» – а коли той вигукнув: «Назад потекли джерела річок!» – мовив: «Якби ти був хворий і купив собі лікаря, ти ж слухався б його, а не казав би, що назад потекли джерела річок?».
Подібні порівняння філософа й лікаря, з тонким натяком на роль філософії як лікування душі, ми бачимо і в філософії Арістіппа, а пізніше в школах епікурейців та стоїків. Це прямий розвиток концепцій Сократа про те, що кожною справою має займатися окремий фахівець. Напевне, на цей концепт і орієнтувався Ксеніад, коли купував Діогена. Якимось чином він зрозумів, що купує філософа чеснот, тобто фахівця з виховання добрих громадян. Дітей Ксеніада він навчав літератури, історії, верхової їзди та володіння зброєю. Іншими словами, сам Діоген був добре освічений і цілком читав книги, хоча й казав, що це згубний вплив культури і що написане слово вбиває «дух». Більше того, виховання він давав за стандартною аристократичною моделлю (пор. Ксенофонт). Дітей він навчає аж ніяк не філософських зразків кінізму. Особливо цікаво це виглядає, якщо зважити на те, що до 355 р. в Коринфі жив Ксенофонт. І якщо Діоген потрапив сюди після 365 р., нехай навіть через 5 років, то вони мали б мати можливість перетинатися один з одним.
Один із пізніших кініків на ім’я Клеомен (учень учня Діогена) у творі під назвою «Про виховання» казав, ніби учні хотіли викупити Діогена, але він обізвав їх дурнями, бо «не левам бути рабами тих, хто їх годує», але тим, хто годує, — рабами левів, тому що дикі звірі вселяють у людей страх, а страх — доля рабів. Коли вихованці Діогена виросли, його залишили жити в домі (якщо так поміркувати, то виходить, що більшу частину життя він не жив на вулиці), з почуття поваги, а після смерті філософа вони влаштували йому похорон. Вважається, що він помер в один день з Александром Македонським, 10 червня 323 р., а його смерті приписували найрізноманітніші легенди, зовсім не схожі одна на одну. Ймовірно, навіть дата смерті — вигадка, пов’язана з найвідомішою історією про Діогена. Коли Александр прибув до Коринфа і вирішив із поваги перед славою Діогена зустрітися з ним особисто, то запропонував філософу виконати будь-яке бажання. Але Діоген лише попросив його відійти вбік, оскільки Александр затуляв йому сонце і не давав зігрітися. Хай там як, але Діогена поховали в Коринфі біля Істмійських воріт. На його могилі поставили мармурову колону з постаттю собаки. Згодом співгромадяни Діогена також ушанували його мідними зображеннями. Діоген Лаертський переказує текст епітафії на місці поховання Діогена:
Хай постаріє мідь під владою часу — все ж
Переживе віки слава твоя, Діогене:
Ти нас учив, як жити, вдовольняючись тим, що маєш,
Ти показав нам шлях, легшого за який немає.
Цю могилу описує географ Павсаній, що жив у II столітті н. е., як таку, що досі існує.
Із цілої низки легенд про смерть Діогена найцікавішу з філософського погляду наводить Цицерон. Він каже, що Діоген звелів залишити своє тіло без поховання. І на запитання: «Як, на поїдання звірам і стерв’ятникам?» — філософ відповів: «Анітрохи! Покладіть поруч зі мною палицю, і я їх відганятиму!». «Однак це ж неможливо, ти нічого не відчуєш», — заперечив співрозмовник. «А коли не відчую, то яке мені діло до найлютіших звірів?» — резюмував Діоген. У такому ж дусі про це пише й Лаертський. Тим, хто казав Діогену: «Ти старий, відпочинь від трудів», він відповідав: «Як, якби я біг довгу дистанцію і вже наближався до мети, хіба не належало б мені скоріше напружити всі сили, замість того щоб іти відпочивати?». А на запитання, чи є смерть злом, він відповів: «Як же може вона бути злом, якщо ми не відчуваємо її присутності?». Іншими словами, його аргументація проти страху смерті буквально ідентична філософській позиції Епікура, і принаймні на рівні цього прикладу — він виводить відсутність страху смерті з філософського сенсуалізму як відсутність відчуттів, але про це нижче.
Радикальний аскетизм і асоціальна поведінка
Якщо узагальнити філософію Діогена, то це буквально копія всього того, що ми говорили про Антісфена. Єдина відмінність Діогена в тому, що він послідовно втілював теорію кінізму на практиці, і чимало положень цієї школи він довів майже до максимальної межі, через що його життя стало предметом для загального обговорення. По суті, Діоген вчинив аналогічно до того, що зробив Зенон щодо Парменіда, тобто розкрив закладений потенціал. І тому практично все, що буде сказано в цій статті, просто повторює вже сказане раніше в статті про Антісфена (у форматі книги ці статті будуть об’єднані в одну). Ядро всієї філософської програми Діогена — це пропаганда радикального аскетизму. Будь-яке почуття залежності від зовнішніх обставин розглядалося як доля раба. Він зрікся всіх потреб, задоволення яких вимагало б компромісу, відмови від вільного життя. Навіть у рабстві, на думку Діогена, зберігаючи внутрішню свободу, можна залишатися незалежною людиною. Ця орієнтація на свободу в якомусь сенсі зближує кініків із філософією гедоніста Арістіппа, але тільки на такому загальному рівні. Практична реалізація цієї свободи все ж відрізняється докорінно.
У біографії Діогена ми вже зазначали, що певний час в Афінах він жив буквально як безхатько (з 390 по 365 рр., не враховуючи можливих від’їздів з Афін). Він ходив босоніж, намагався гартуватися, обіймаючи засніжені колони. Він навіть намагався їсти сире м’ясо, але так і не зміг його перетравити. Жив він на вулиці й спав здебільшого де доведеться (а не лише у своєму глечику), просто згортаючи плащ удвоє й лягаючи на нього зверху. Одного разу, помітивши мишей, що підкрадалися до його їжі, він вигукнув: «Дивіться, і при Діогені годуються нахлібники!» (явний натяк на нахлібників-філософів при дворах тиранів). А побачивши, як хлопчик пив воду з пригорщі, він викинув із торби свою чашку, мовивши:
«Хлопчик перевершив мене простотою життя».
Згодом він викине й миску, після того як інший хлопчик на його очах їв сочевичну юшку зі шматка виїденого хліба. Спочатку вимушене життя на вулиці перетворилося для нього на головний спосіб популяризації філософії (можна сказати, чорний піар). І річ не лише в тім, що він демонстративно бідував, а й у тому, які вчинки він робив, аби лише привернути до себе суспільну увагу. Наприклад, рукоблудячи на очах у всіх, він примовляв: «Якби ж то й голод можна було вгамувати, потираючи живіт!». А на одному обіді співтрапезники пожбурили йому кістки, як собаці; він відійшов і помочився на них, як пес. Не те що для стародавньої Греції, а навіть для сучасної Європи це все ще вважатиметься вкрай асоціальною поведінкою. Нерідко витівки Діогена виглядають настільки ризиковано, наскільки це взагалі можливо. Коли хтось привів його в розкішне житло і заборонив плювати, він, відкашлявшись, плюнув в обличчя супутникові, заявивши, що не знайшов гіршого місця (аналогічну історію приписують Арістіппу). Він засуджував тих, хто вихваляє чесних безсрібників, а сам нишком заздрить багатіям. Його сердило, що люди під час жертвопринесення благають богів про здоров’я, а на бенкеті після жертвопринесення об’їдаються на шкоду здоров’ю. І він дивувався, що раби, бачачи ненажерливість господарів, не розтягують їхню їжу. Жадібність Діоген називав матір’ю всіх бід. Чоловікові, який запитав, о якій порі слід снідати, він відповів: «Якщо ти багатий — то коли захочеш, якщо бідний — то коли зможеш». І в такому дусі щодо критики багатства збереглися десятки анекдотів. Наприклад, побачивши марнотратника, який їв у харчівні оливки, він сказав: «Якби ти так снідав, не довелося б тобі так обідати». А іншому марнотратникові, який бенкетував, сказав: «Швидко тобі кінець, сину мій, судячи з того, що ти споживаєш». У якогось відомого марнотратника він просив цілу міну; і той запитав, чому він в інших випрошує обол, а в нього — цілу міну. «Тому, — відповів Діоген, — що в інших я сподіваюся попросити ще раз, а чи доведеться ще попросити в тебе, одним богам відомо». Виходить, що аскетизм цінний не лише сам по собі, а й як інструмент для збереження багатства (тобто Діоген опосередковано підтримує консервативні погляди на економіку, «протестантську етику» в дусі Ксенофонта). І все це було потрібно Діогену просто для того, щоб здобути свободу. Тобто незалежність від зовнішніх умов. Тому на запитання, що дала йому філософія, він відповів:
«Принаймні готовність до будь-якого повороту долі».
Такий байдужий підхід до всіх умовностей суспільства міг навіть приваблювати деяких людей, особливо тих, хто від усіляких умовностей дуже залежав. Казали, що навіть цар Александр мовив: «Якби я не був Александром, я хотів би бути Діогеном». Загалом ми знову бачимо, наскільки важливою для Діогена є тема свободи. Саме тому, коли хтось, заздрячи Каллісфену, розповідав
Збереглося кілька фрагментів про те, як Діоген просив милостиню у різних людей. Він просив милостиню навіть у статуї, а на запитання, навіщо він це робить, відповів: «Щоб привчити себе до відмов». Але все ж таки він просив, і деякі з історій свідчать, що йому не так уже й відмовляли, а подекуди навіть приносили набагато більше, ніж він міг очікувати. Якщо в нього й виникали якісь труднощі, то лише тому, що він сам же й відмовлявся від подарунків (утім, далеко не від усіх: один плащ він навіть прийняв із рук царя, прирівнявши це до божественного дару). Щобільше, збереглася значна кількість переказів, які засвідчують: люди в принципі небайдуже ставилися до Діогена, коли він потрапляв у якусь біду, і були ладні прийти йому на допомогу. Навіщо тоді було розігрувати комедію про відмови? Лише задля красивої оповідки, де він поставав би жертвою суспільства. Проблема лиш у тім, що жертвою він не був (радше навпаки: це суспільство було його жертвою). Аби викликати до себе жалість, він часто повторював, що над ним справдилися трагічні прокляття, адже він не хто інший, як:
Позбавлений житла, вітчизни й міста,
Злиденний мандрівник, що животіє з дня на день.
З цієї ж причини, коли цар Пердікка (який правив уже після смерті Діогена, тож тут маємо хронологічну помилку укладача байки) погрожував стратити Діогена, якщо той не з’явиться перед його очі, Діоген відказав: «Невелика річ: те саме могли б зробити жук або фаланга» і додав: «Гірше було б, якби він оголосив, що йому й без мене добре живеться». Саме цю рису вдачі Діогена найбільше шпетив його головний супротивник — Платон. Коли Діоген стояв голяка під дощем, і перехожі жаліли його, Платон, ідучи повз, зауважив їм: «Якщо хочете пошкодувати його, відійдіть убік». Але люди велися на дешеві провокації — як у поганому сенсі (висміяти), так і в доброму (допомогти). Проблема полягала лише в тому, що за будь-якої мотивації, навіть коли людина щиро прагнула вчинити Діогену добро, він використовував це як привід познущатися зі своєї жертви.
Справді, Діоген діє здебільшого заради уваги публіки. І задля досягнення цієї мети він послуговується всіма можливими засобами. Спробуймо згрупувати деякі витівки Діогена, аби проілюструвати модель його поведінки. Ми вже згадували, як він мочився на кинуту кістку на кшталт собаки чи онанував на площі. Далі трапиться ще чимало прикладів подібної асоціальної поведінки, однак зараз наведемо лише деякі з цих історій, без особливого тематичного навантаження. Подеколи зухвала поведінка Діогена скидалася на геть безглузде дикунство. За його словами, більшість людей відділяє від божевілля лише один палець:
«Якщо людина витягне середній палець, її вважатимуть божевільною, а якщо вказівний — то ні».
Як ми побачимо з інших фрагментів, сам Діоген вельми вправно вистромлює середні пальці. Цілком як у XXI столітті, цей жест означає образу гідності; і Діоген ображає людей незалежно від конкретної ситуації, за кожної слушної нагоди, 24 години на добу. Часом він картає оточення навіть за те, що за його ж власною логікою мало б вважатися добрими вчинками. Приміром, побачивши, що в Мегарах вівці ходять у шкіряних попонах, а діти бігають голініч, він зауважив: «Краще бути в мегарця бараном, ніж сином». Але хіба не таке виховання дітей він пропонує сам? Виходить, Діогену геть не важливо, за що саме шпетити інших, — він робить це просто заради самого процесу. Іноді, звісно, критика лунала до ладу (хоча й зрідка), а часом за нею крилися якісь інші, «глобальні» теми, як-от тема зневаги до тиранів. Коли якийсь тиран спитав його, яка мідь найкраще пасує для статуй, Діоген відрізав: «Та, з якої відлито Гармодія та Аристогітона» (тирановбивці). А коли Александр надіслав до Афін Антипатру листа з чоловіком на ім’я Афлій («Жлюгідний»), Діоген на це промовив:
Йшов Жалюгідний із жалюгідним до жалюгідного від жалюгідного…
Але є історії звичайних знущань із людей, без особливих на те причин. Опівдні він підійшов до ритора Анаксімена, який був тим іще гладуном, і сказав: «Уділи нам, жебракам, частку свого черевця, цим ти і себе полегшиш, і нам допоможеш» (ха-ха, жиробас, смішно). Іншого разу посеред його міркувань Діоген почав показувати його слухачам солону рибу і цим відволік їхню увагу; ритор обурився, а Діоген сказав: «Копійчана солона рибка перекинула міркування Анаксімена». Аналогічно, коли якийсь юнак просторікував перед народом, Діоген набив собі пазуху вовчими бобами (корм для коней), сів навпроти нього і заходився їх жерти. Коли всі звернули погляди на нього, він сказав: «Дивовижно, як це ви всі забули про хлопчиська і дивитеся на мене?». Щоправда, це можна списати на стратегічне завдання боротьби проти риторів і софістів; тож припустімо, що тут усе було глибше, ніж здається. Ось тільки є й інші історії. Наприклад, коли він просив милостиню в людини з паскудним характером, той нібито сказав: «Дам, якщо ти мене переконаєш». Але Діоген відповів так, що це перекриває будь-яку паскудність характерів: «Якби я міг тебе переконати, я переконав би тебе вдавитися». І коли один розпусний євнух написав у себе на дверях: «Хай не ввійде сюди ніщо лихе», Діоген запитав: «А як же увійти в дім самому господареві?». А побачивши невмілого лучника, він умостився біля самої мішені й пояснив: «Це щоб у мене не влучило». Дивовижно, але навіть будучи радикальним консерватором (про це далі), Діоген виступав проти надмірно накачаних мужиків, вважаючи їх ідіотами:
На питання, чому атлети такі дурні, він відповів: «Тому що м’ясо в них свиняче і бичаче».
Причому проти «качків» і спортсменів Діоген виступав неодноразово, в їхній силі вбачав небезпеку для людей, які живуть мирним життям. Якось і сам Діоген читав філософську лекцію на міській площі; та коли він зрозумів, що його не слухають, то заверещав по-пташиному, і навколо зібрався натовп роззяв: «Ось, афіняни, ціна вашого розуму», — сказав їм Діоген. — «Коли я говорив вам розумні речі, ніхто не звертав на мене уваги, а коли защебетав, мов нерозумна птаха, ви слухаєте мене роззявивши рота». Тож уже тут ми можемо запідозрити, що в цих прикладах Діоген не лише бореться проти софістів, але також висміює і тупість простолюду (про це далі). І таких прикладів величезна маса; Діоген навмисно ліз до всіх і дошкуляв, наче Сократ, тільки не риторичними питаннями — а ще того гірше, ущипливою критикою. Тому не дивно, що ціла серія історій вказує на те, що Діогена били (аналогічні історії, але в меншій кількості, є й про інших подібних трикстерів — про Сократа і Менедема).
Один чоловік, відомий крайнім забобонством, сказав йому: «Ось я розіб’ю тобі голову з одного удару!» — «А от я чхну ліворуч, і ти в мене затремтиш!» — заперечив Діоген. Коли хтось таки вдарив його кулаком, він вигукнув: «Геракле! як це я не подумав, що не можна ходити вулицею без шолома!». Але коли якийсь лихвар Мідій ударив його кулаком і сказав: «Ось тобі три тисячі на стіл!» (за що і чому, не ясно) — то наступного дня Діоген надягнув ремені для кулачного бою і відлупцював Мідія, приказуючи: «А ось тобі три тисячі на стіл!». А коли хтось зачепив його колодою, а потім гукнув: «Стережись!» — він запитав: «Ти хочеш ще раз мене вдарити?». Історія з тією ж колодою теж переказується у двох версіях, і в одній із них Діоген знову завдає удару у відповідь. Тож після того, як невідомий штовхнув його колодою, а потім гукнув: «Стережись!», він ударив палицею і теж гукнув: «Стережись!». Виходить, що Діоген не лише отримував від співгромадян по обличчю, то ще й сам їх бив. Утім, Лаертський стверджував, що афіняни його любили: так, наприклад, коли якийсь хлопчисько розбив його бочку/піфос, то хлопця висікли, а Діогену дали нову бочку (не кажучи вже про спорудження статуй після його смерті).
«Лаконофільство» та політичні погляди Діогена
Загалом, із цією темою все зрозуміло, про радикальний аскетизм багато не скажеш, як і про модель епатажної поведінки. Але з цього аскетизму випливає все моралізаторство Діогена. У принципі, будь-який приклад з аскетизмом, навіть у менш радикальних випадках, автоматично означає неприйняття гедонізму. І звичайно, слідом за своїм учителем, Діоген засуджував узагалі будь-які блага цивілізації. Але в більш конкретних прикладах він, звісно, розрізняв багатство й бідність навіть у межах цивілізації, тому, якби Діоген жив сьогодні, він цілком міг би сказати, що відмова від автомобіля (культура) і перехід на велосипед (теж культура, але простіша) — це загалом похвальний крок. За інших рівних умов завжди варто віддавати перевагу тим сторонам цивілізації, які ближчі до природи. Він навіть привселюдно оголошував, що боги дарували людям легке життя, а ті самі затьмарили його, вигадуючи медові солодощі, пахощі тощо. Чому Діоген вважав, що жити з милостині та спати на вулиці взимку — це прямо-таки легко (!), цьому пояснень ніхто не дає. Мабуть, вважається, що навіть без таких крайнощів забезпечити собі мінімальний продуктовий кошик і дах над головою можна без великих зусиль, а люди напружуються понад необхідний мінімум, і все заради своїх неприродних потреб (приблизно такою самою логікою, загалом, керуватиметься той же Епікур). Природа дарувала нам шлях до свободи, а ми заганяємо себе в рабство штучно створених потреб. Близько до цієї тематики стоїть один із фрагментів Діогена, де він каже, що коштовні речі майже нічого не варті, і навпаки: наприклад, за статую платять по три тисячі, а за міру ячменю — два мідні оболи (тобто культура не має жодної цінності, а дешева їжа — безцінна).
Але перш ніж перейти до ідеалів «справжнього мужика», торкнімося важливішого, соціополітичного виміру консерватизму у філософії Діогена. Для початку звернімося до питання про демократію. До однієї з найвідоміших легенд про Діогена належить пошук людини з ліхтарем у руках (майже на всіх картинах, що зображують Діогена, десь поруч буде ліхтар як атрибут №1). Ця історія проста й примітивна. Якось він серед сонячного дня запалив ліхтар і почав ходити вулицями, а на запитання, що він робить, філософ відповідав: «Шукаю людину». Звісно, пошуки людини з ліхтарем у руках — це красива метафора, яка показує, що справжньою людиною потрібно ще стати, і цей титул треба заслужити (щось схоже ми бачимо й в історіях про Арістіппа). Саме тому цю історію так обожнюють у європейській культурі. Як глибоко! Яка іронія! Але з іншого боку — це ж вершина снобізму й елітаризму. Щоправда, для філософів це звична історія, бо суть філософії завжди полягала в тому, щоб виділитися з «натовпу» чимось таким, чого не кожен здатний досягти (якщо не знаннями, то навіть такими речами, як поїдання їжі, що впала на підлогу, або життя без їжі тижнями). Так, розповідали, що одного разу, коли Діоген ішов до театру, а всі виходили звідти йому назустріч, то на запитання, навіщо він це робить, він відповів: «Саме так я й намагаюся чинити все своє життя», тобто він свідомо «йшов проти натовпу». Ми й раніше бачили, що Діоген, як і його вчитель Антісфен, мав погані стосунки з усіма навколо, і ми вже бачили десятки прикладів його поведінки, де знущання з людей відбуваються заради насолоди самим процесом. У такій примітивній зневазі до людей немає нічого глибокого. Але от тільки у зв’язку з іншими елементами радикального консерватизму Діогена цей елітаризм набуває геть негативних відтінків, а з філософського перформансу перетворюється на політичне висловлювання. Лаертський підсумовує все це так:
До всіх він ставився з уїдливою зневагою. Він казав, що в Евкліда не учні, а жовчовики; що Платон вирізняється не красномовством, а пустомовством; що змагання на святі Діонісій — це дива для дурнів, і що демагоги — це прислужники черні.
Тому нам здається просто якоюсь непробивною дурістю спроба зробити з Діогена «народного» персонажа лише через естетику шляхетної бідності (а такі спроби трапляються часто, кініків роблять мало не ідеологами бідних верств населення)
Просто називати всіх без розбору бидлом — це, либонь, дуже мудро й гідно нашого захоплення, мов велика метафора буття. Таку глибину дано осягнути не всім. Свою відкриту зневагу до «черні» та навіть до демократії Діоген висловлює в найрізноманітніших формах, але понад усе його дратує зв’язок демократії та софістики (тобто демагогії). Він нападає на риторів не лише тому, що вони — частина культури, відірваної від практичного життя, а й тому, що ритори керують натовпом. Вони — вожді всього наймерзеннішого в суспільстві (тобто 99% населення). Тому коли приїжджі хотіли подивитися на оратора Демосфена, Діоген вказував на нього середнім пальцем зі словами:
«Ось вам правитель афінського народу».
Щоправда, при цьому Діоген також вважав, що «демагоги — це прислужники натовпу, а вінки — прищі слави». Щоб народ тебе обрав, треба йому подобатися, а отже — загравати з натовпом. У цьому, на думку Діогена (а також Сократа і всіх його учнів), — головна проблема демократії. Наказуючи лайну, ти мусиш цьому ж таки лайну й підкорятися. За особливого бажання тут можна знайти елементи діалектики. Але з Демосфеном він був у поганих стосунках у принципі. Він намагався висміювати Демосфена за сором перед убогим життям. Якось він заскочив Демосфена в харчівні за сніданком; угледівши його, Демосфен перейшов до внутрішньої кімнати. Діогену це видалося проявом сорому, і він заявив: «Від цього ти ще більше перебуваєш у харчівні». Діогену й на гадку не спало, що проблема не в харчівні, а в тому, що комусь неприємно його бачити.
Та годі вже, натовп він не любить, демократію зневажає. Тільки чому нігіліста й трикстера варто називати консерватором? Як? Хіба нормальний консерватор схвалив би такі витівки? Подумаєш, що він підтримує аристократів у їхній боротьбі з демократами! Це може бути виявом «ніцшеанського» елітаризму; він може бути «аристократом духу», як полюбляють говорити сучасні праві. І справді, Діоген паплюжить демократію не просто за принципом, що «кращі» люди повинні правити, а за принципом моральних характеристик правителів. Як ми ще побачимо, він зневажає ідею зверхності на підставі кровної спорідненості з важливими людьми. Але водночас, отакої! Ідеалом стародавнього грека мав би бути не просто аристократ чи будь-яка освічена людина, а саме спартанець. Напевно, там жили самі мудреці-філософи, бо інакше доведеться визнати очевидне — що Діоген був політично заангажованим лаконофілом і фанатом аристократії саме в станово-класовому сенсі цього слова. І звідси випливає не просто елітаризм, а величезний перелік типових патріархальних цінностей. Зіштовхуючи демократію та владу еліти, Діоген має на увазі Афіни та Спарту, і одного разу, коли він повертався з Лакедемона до Афін, на запитання: «Звідки й куди?» — він відповів:
«З чоловічої половини дому в жіночу».
Діоген вважає, що обзивати чоловіків «жінками» — це дуже сильний удар, неймовірно жорстка образа. Неважко помітити, що мислення Діогена побудоване буквально на рівні дворових «пацанських понять». Тож якщо раптом комусь здалося, ніби дискурс тюремних і пацанських понять — це наше перебільшення, ми змушені заперечити. Як бачите, це не вигадка, а буквальне слідування за першоджерелами. Але про його патріархальну мораль ми ще поговоримо окремо, а зараз — про Спарту, похвали на адресу якої неодноразово трапляються серед фрагментів Діогена. Наприклад, на запитання, де він бачив у Греції добрих людей, Діоген відповів: «Добрих людей — ніде, добрих дітей — у Лакедемоні». Тож не дивно, що своїх учнів у Коринфі він виховував у такому ж дусі, як рекомендував Ксенофонт (ще один фанат Спарти). Варто лише поглянути детальніше, як саме виховував Діоген, щоб зрозуміти, що це буквально копірка «Лакедемонської політії»:
Евбул у книзі під назвою «Продаж Діогена» розповідає, що Діоген, виховуючи синів Ксеніада, навчав їх, крім усіх інших наук, їздити верхи, стріляти з лука, володіти пращею, метати дротики; а потім, у палестрі, він велів наставникові гартувати їх не так, як борців, а лише настільки, щоб вони вирізнялися здоров’ям і рум’янцем. Діти запам’ятовували напам’ять багато уривків із творів поетів, істориків і самого Діогена; усі початкові відомості він викладав їм стисло для зручності запам’ятовування. Він учив, щоб удома вони самі про себе дбали, щоб їли просту їжу й пили воду, коротко стриглися, не вдягали прикрас, не носили ні хітонів, ні сандалів, а вулицями ходили мовчки та потупивши погляд. Навчав він їх також і полюванню.
А побачивши хлопчика, який червонів, Діоген вигукнув: «Сміливіше! Це барва чесноти» (скромність і потуплений погляд — головні риси, які Ксенофонт вимагає виховувати в дітях). Або коли Діоген казав, що коли він бачить правителів, лікарів чи філософів, то йому здається, ніби людина — найрозумніша з живих істот. Тут знову філософія та мистецтво медицини стоять в одному ряду (метафора лікування душі), але головне те, що в цьому списку стоять, раптом, правителі. Здавалося б, чому для Діогена це такі шановані люди, якщо він нібито анархіст? У тім-то й річ, що, бувши консерватором, Діоген не може прийняти анархічні погляди повноцінно. Тому, попри всю критику на адресу «тиранів», він цілком хвалить значущих, на його думку, правителів. І вирізняє він зазвичай відомих воїнів, яких не помічали за розкішним життям. Наприклад, коли афіняни просили його прийняти посвячення в містерії, запевняючи, що втаємничені ведуть в Аїді краще життя, він відповів:
«Смішно, якщо Агесілай та Епамінонд скнітимуть у багнюці, а всілякі нікчемні люди з тих, хто посвячений, — мешкатимуть на островах блаженних!».
Як мінімум один із двох полководців і царів був спартанцем, ба більше, про цього царя Спарти написав окремий похвальний твір Ксенофонт (див. «Агесілай»). Черговий збіг чи вже виразна тенденція? І чи випадково Діоген на запитання, що він уміє робити, відповів саме: «Володарювати над людьми»? Адже це й було одне з двох головних мистецтв, якого спартанці обіцяли навчити у своєму вихованні (володарювати й коритися). То, може, тоді життя у злагоді з природою та радикальний аскетизм кініків були просто доведенням ідеалів Спарти до ще вищого рівня досконалості? Принаймні це звучить аргументованіше, ніж віра в якусь «народність» Діогена. Ще в розділі про Антісфена ми говорили, що кількість подібностей у філософії Антісфена та Ксенофонта настільки велика, що можна вважати їхні вчення спорідненими. Тепер же ми бачимо схожість між Діогеном і Ксенофонтом, а самого Діогена — у місті, де Ксенофонт безпосередньо проживає. То, може, варто розглядати Ксенофонта, Антісфена й Діогена як представників одного табору (консервативних сократиків-практиків)?
Патріархальний консерватизм і ненависть до жінок
Зважаючи на той факт, що Діоген був фанатом Спарти, увесь решта консерватизм у його поглядах стає цілком очікуваним. Для початку можна навести фрагменти про його морально-етичні стандарти. Філософські дискусії Діоген, як і будь-який елітарист, ділить суворо на важливі та вторинні, на високі та низькі (можна додати — лаконофільські й демократичні, епічні й ліричні, чоловічі й жіночі тощо). Вище ми вже бачили: коли він сам розмірковував про «важливі» речі, ніхто його не слухав; тоді він заходився верещати по-пташиному; збіглися люди, і він засоромив їх за те, що заради дрібниць вони збігаються, а заради важливих або розумних речей і пальцем не поворухнуть. Що це за «важливі» теми, ми зараз і побачимо. Зазвичай це найзвичайнісінька мораль обивателя (який нігіліст!) та міркування про те, як бути доблесною людиною й добрим господарем. Чоловіка, який привів до нього свого сина й вихваляв його великі обдарування та бездоганну поведінку, він запитав: «Навіщо ж тоді я йому потрібен?». Діоген не претендує на виховання в дітях будь-чого, крім обивательської моралі. І про це він говорить чимало. Наприклад, він казав, що люди змагаються, хто кого зіштовхне стусаном у канаву, але ніхто не змагається в мистецтві бути прекрасним і добрим. Хтось приносив жертви, благаючи в богів сина, а Діоген на це запитав:
«А щоб син був хорошою людиною, заради цього ви жертв не приносите?».
Одного разу, побачивши хлопчика, який ішов на бенкет до сатрапів, Діоген відтягнув його вбік і віддав родичам під нагляд: стежте, мовляв, за малим, бо ще бабою виросте. Побачивши невігласа, який натягував струни на ліру, він сказав: «І не соромно тобі, що дереву ти даєш говорити, а душі не даєш жити?». А людину, яка говорила розумно, а чинила нерозумно, він порівнював із кіфарою, яка не чує й не відчуває власних звуків (порівняння душі з музикою, аналогія, яку обговорювали софісти та Сократ). Тим, хто казав: «Мені байдуже до філософії!», він заперечував: «Навіщо ж ти живеш, якщо не дбаєш про те, щоб добре жити?». Дивно, казав він, що, купуючи горщик чи полумисок, ми випробовуємо, як вони дзвенять, а купуючи людину, задовольняємося побіжним поглядом (пор. схожа притча про Арістіппа, де також звучала тема перевірки людей на «добре» життя). Тому, хто стверджував, що життя — зло, він заперечив: «Не всяке життя, а лише погане життя». Одне слово, нам пропонують найзвичайнісіньку етику чесноти на рівні випадкового діда з села або того ж таки Сократа. При цьому сам Діоген узагалі не дотримується власних ідеалів, судячи з його поведінки та жартів. Фанат Спарти, радикальний аскет і консерватор з обивательською патріархальною мораллю, ясна річ, мусив наговорити щось про сім’ю та жінок. І справді, ми вже бачили, що він поділяє Афіни та Спарту як низьке й високе, порочне й шляхетне, як «жіночу» та «чоловічу» сторони спільного грецького дому. Насправді одного цього прикладу достатньо, щоб усе зрозуміти. Але ми додамо ще.
Згідно з однією з історій, Діоген побачив десь жінок, які повісилися на оливі, і після цього радісно вигукнув: «О, якби всі дерева приносили такі плоди!» (зрештою, за бажання це можна видати за любов до жінок, щоправда, таку собі любов, з нотками власництва та некрофілії). Та й узагалі любов він уважав почуттям скоріше ганебним. Про закоханих він казав, що вони микають горе собі на втіху. Доброчесних людей він називав подобами богів, а любов — справою нероб. Окрім цього, збереглася ціла низка історій про типово патріархальне ставлення до жінок і зневагу до жінкоподібних чоловіків. Побачивши якось жіночного юнака, Діоген запитав:
«І тобі не соромно поводитися гірше, ніж це задумано природою? Адже вона створила тебе чоловіком, а ти примушуєш себе бути жінкою».
А коли хлопчик у пишному вбранні звернувся до нього із запитанням, він сказав, що не відповість, доки той не скине вбрання і не покаже, чоловік він чи жінка. Іншому хлопчику, який чепурився для зустрічі з кимось, він сказав: «Якщо це для чоловіків — то гірше для тебе; якщо для жінок — то гірше для них». Жіночну поведінку він засуджував і на прикладі використання парфумів: якомусь юнакові, напахченому пахощами, він сказав: «Голова в тебе запашна, тільки як би через це твоє життя не стало смердючим». До речі, Аристипп захищав право використовувати парфуми, а Сократ і Ксенофонт — ні. На додачу до цього Діоген регулярно жартує про зґвалтування (пор. Менедем і Стільпон) і, зокрема, дуже любить критикувати гомосексуальні стосунки та проституцію («гомік» і «шлюха» — улюблені лайки Діогена після «шо ти не як мужик»). Побачивши гарненького хлопчика, який беззахисно розлігся, він штовхнув його і сказав: «Прокинься — списа тобі, стережися, встромлять лежачому ззаду!». Хлопчикові, який бідкався, що всі до нього чіпляються, він сказав: «А ти не виставляй напоказ усі ознаки своєї хтивості» (жертва насильства винна у зґвалтуванні, класика жанру). Коли якийсь хлопчик показав йому собаку, подарованого йому коханцем: «Собака-то гарний, — сказав Діоген, — та повід негарний». А одному гарненькому хлопчикові, який вирушав на гулянку, він сказав: «Зараз ти гарний, а повернешся гіршим». Повернувшись, хлопчик сказав йому наступного дня: «Ось я і повернувся, і не став гіршим». – «Не став Хіроном (ім’я кентавра співзвучне зі словом «гірший»), зате став Еврітіоном (розсунутим)», – відповів йому Діоген.
Є жарти і про мінети. Хлопчакам, які обступили його й гукали: «Стережись, він кусається!», Діоген сказав: «Не бійтеся, хлопці: такого білого буряка жоден собака до рота не візьме». Саме тому Лаертський каже, що коли «двоє м’якозадих» ховалися від нього, він їх теж заспокоював: «Не бійтеся, собака буряків не їсть». Зрештою, термін «буряк» тлумачать і як прізвисько для малих розпусників, і тоді жодних додаткових сенсів тут немає. Головне, що ми бачимо тут: Діоген вельми в дусі нігіліста (ні) засуджує проституцію. Вродливих гетер він порівнював із медовим узливанням підземним богам і називав царицями царів, бо ті роблять усе, чого заманеться їхнім коханкам (ги-ги, баба помикає мужиком, смішно, ганчірок треба принижувати. М — мудрість). А побачивши олімпійського переможця, який пожадливо позирав на гетеру, він мовив: «Погляньте на цього Аресового барана: перша-ліпша дівка веде його на мотузці». Зустрівши чоловіка, який надокучав своїми проханнями гетері, Діоген запитав:
«Навіщо ти так прагнеш, нещасний, домогтися того, чого краще зовсім не домагатися?».
Ну гидко, гидко ж! Не можна спілкуватися з повіями! Тому й кажуть, що коли гетера Фріна присвятила в Дельфи золоту статую Афродіти, він написав на ній: «Від нестриманості еллінів». А коли йому зустрівся син гетери, який жбурляв каміння в натовп, він сказав: «Стережися поцілити в батька!». І що парадоксально, сам же Діоген виступав проти офіційного шлюбу, пропонував спільність жінок (пор. Платон) і сам був відомим коханцем гетери Лаїди (тієї самої, яка була коханою Аристиппа). Або, як іще говорить Лаертський: «Він хвалив тих, хто хотів одружитися і не одружився, хто хотів подорожувати і не поїхав, хто збирався зайнятися політикою і не зробив цього, хто брався за виховання дітей і відмовлявся від цього, хто лаштувався жити при дворі й не зважувався». Тобто він хвалив усіх, хто порушував норми патріархального обивателя, але при цьому сам же просуває й популяризує ці норми. Зрештою, спільність дружин Діоген хотів доповнити також спільністю синів. Приблизно такі самі ідеали, просто в трохи менш радикальній формі, обстоювали все ті ж спартанці, вважаючи, що все суспільство має брати участь у вихованні дітей, і всі старші мають бути для дитини немов батьки. Навіть тут Діоген не дуже далеко відійшов від ідеалів Сократа, Платона та Ксенофонта, це всього-на-всього послідовний розвиток ідеалів Спарти.
Звісно, Діоген засуджує не лише розпусту, гомосексуалізм, жінок і багатство (годі й казати про демократію). Дістається також й іншим вадам суспільства, наприклад, під ніж потрапляють: алкоголізм, забобони (про це далі), злодійство та багато інших речей. Наприклад, є чимало фрагментів із засудженням злодійства. Це дещо дивно, зважаючи на те, що він пропагує життя трикстера-безпритульного, а в його улюбленій Спарті злодійство заохочувалося. Виходить, що для Діогена важливий принцип власності, заснованої на трудових заслугах. Але водночас він сам неодноразово стверджує, що начхати він хотів на власність! Міркував він приблизно так: «Усе перебуває у владі богів; мудреці — друзі богів; але в друзів усе спільне; отже, усе на світі належить мудрецям» (дешевий силогізм на рівні парадоксів Мегарської школи). І тому, потребуючи грошей, він просив друзів не «дати йому гроші», а «віддати його гроші». Та й із друзями він ніколи ні на що не скидався. А на запитання, яке вино йому найсмачніше пити, він відповів: «Чуже». У тих випадках, коли Діоген бачив крадіжку в тих людей, які йому самому не до вподоби, то таке злодійство він теж схвалював. І водночас крадіжка — це погано, а тих злодіїв, яких він викривав на гарячому, чомусь висміює і засуджує. Чергова суцільна суперечність. Утім, слід визнати, що іноді (!) Діоген міг поглянути на себе в минулому й висловитися критично. Коли йому дорікали псуванням монети, він відповідав: «То був час, коли я був таким, яким ти є зараз; натомість таким, яким я є зараз, тобі ніколи не стати». Хтось інший дорікав йому тим самим. Діоген відповів: «Колись я і в ліжко мочився, а тепер от не мочуся».
Діоген як філософ
Усе, що ми розглянули вище, — у більш розгорнутому вигляді повторює набір ідей Антісфена, Сократа та Ксенофонта. Нічого принципово нового він не каже. Втім, і всі вони разом нічого особливого не сказали, окрім того, що висловили думки пересічного обивателя із села. Але досі ми говорили переважно про політичні погляди цієї групи мислителів (їхню любов до Спарти) та морально-етичні наслідки, що з цього випливають. Тепер настав час завершити наш огляд кініка Діогена вже більш філософськими темами. І почнемо ми з виховання учнів. Вище вже йшлося про те, що він просто повторював аристократичну модель виховання Ксенофонта, описану ним у «Лакедемонській політії» та «Кіропедії», але ми додамо ще кілька свідчень про виховні тактики Діогена. На загальному рівні все дуже просто. Він казав, що освіта стримує юнаків, розраджує старих, бідних збагачує, багатих прикрашає. Освіта — дуже важливий елемент філософії. І само собою, ідеалом виховання були не лише спартанські порядки, а й найбільш звичайний консерватизм, властивий усім культурам на планеті. Синові, який зневажав батька, він сказав: «І тобі не соромно дивитися звисока на того, хто дав тобі стати так високо?» (поважай батьків, адже якби не вони!). Але все-таки Діоген закладав у тему освіти і певні більш теоретичні міркування. Наприклад, він активно підтримував ідею калокагатії («у здоровому тілі — здоровий дух»), і тому, побачивши хлопчика, який займався філософією, вигукнув:
«Чудово, філософіє! Любителів тіла ти зводиш до краси душі».
А побачивши прекрасного хлопчика, який верзе нісенітниці, він запитав: «І тобі не соромно витягати з дорогоцінних піхов свинцевий кинджал?». Він казав, що є два роди вправ (ascesis): одні — для душі, інші — для тіла; завдяки цим останнім звичка, здобута частими вправами, полегшує нам доброчесну поведінку. Одне без іншого недосконале: ті, хто прагне чесноти, мають бути здоровими й сильними як душею, так і тілом (та сама калокагатія). Він наводив приклади того, що вправи полегшують досягнення доброчесності: так, ми бачимо, що в ремеслах та інших заняттях майстри не випадково домагаються вправності рук тривалим досвідом; серед співців і борців один перевершує іншого саме завдяки своїй невпинній праці; а якби вони перенесли свою турботу також і на власну душу, така праця була б і корисною, і цінною.
Навіть сам Діоген казав, що його ідеал виховання куди поміркованіший за той спосіб життя, який він веде. Кінізм не пропонується як суспільний стандарт. Тому він казав, що бере приклад з учителів співу, які навмисно співають тоном вище, щоб учні зрозуміли, в якому тоні слід співати їм самим. Увесь цей епатаж приховує за собою мудрість чіткого пацана (або, як називалася книга одного з учнів Діогена: «Дрібнички, з якими непомітно змішано важливі речі»). Але це ми вже й так розібрали. Краще тепер поглянути не на теорію, яку треба засвоїти учням, а на методи безпосереднього навчання. Наприклад, бажаючи покарати людину, яка, впустивши хліб, посоромилася його підняти, він прив’язав їй горщик на шию і поволік через Керамік (бідний квартал Афін). Очевидно, що це не поведінка щодо пересічного громадянина, а радше метод виховання учня. Коли хтось інший захотів займатися в нього філософією, Діоген дав йому рибу й звелів у такому вигляді ходити за ним; але той засоромився, кинув рибу й пішов геть. Через деякий час Діоген знову зустрів його і зі сміхом сказав: «Нашу з тобою дружбу зруйнувала риба!». Загалом, філософське виховання Діогена побудоване на приниженнях учнів. Таким чином він намагається вбити в них почуття гордості. Проти цього почуття боровся також і опонент кініків — Арістіпп. Але Арістіпп намагався донести це на прикладі того, як він сам зносить приниження, і більше на теоретичному рівні, тоді як Діоген, як ми бачимо, «навчав» цього на практиці. Але відкиньмо те, що Діоген виховує як клінічний ідіот чернець у фільмах про тибетських мудреців. Головне ж дивитися на суть, а вона полягає в тому, що навчання відбувається на практиці, шляхом реальних вправ.
Він казав, що жоден успіх у житті неможливий без вправи; вона ж бо все перемагає. Якщо замість марних трудів ми віддамося тим, які поклала на нас природа, то ми маємо досягти блаженного життя; і лише нерозумність змушує нас страждати. Сама зневага до насолоди завдяки звичці стає найвищою насолодою; і як люди, звиклі до життя, сповненого насолод, страждають в іншій долі, так і люди, які привчили себе до іншої долі, з насолодою зневажають саму насолоду. Немає нічого поганого в тому, щоб украсти що-небудь із храму чи скуштувати м’яса будь-якої тварини: навіть харчуватися людським м’ясом не буде злочином, як випливає зі звичаїв інших народів. Справді, адже все існує в усьому і через усе: у хлібі міститься м’ясо, в овочах хліб, і взагалі всі тіла ніби пароподібно проникають одне в одне найдрібнішими частинками крізь незримі пори (див. Анаксагор). Принаймні, як стверджує Лаертський, такі пояснення Діоген дає у своїй трагедії «Фієст», якщо тільки трагедії написані ним, а не його учнем Філіском з Егіни.
Цього він і навчав, це він і показував власним прикладом; воістину, це було «переоцінкою цінностей», бо природа була для нього ціннішою за звичай. Він казав, що веде таке життя, яке вів Геракл, понад усе ставлячи свободу.
Отже, можна сміливо стверджувати, що Діоген свідомо послуговується аргументацією софістів (порівняльна культурологія), зокрема філософією Антифонта, щоб обґрунтувати пріоритет природного перед штучним, і для нього посилання на культуру різних народів показують, що мораль є відносною. Але тільки людська мораль, а не божественна, дарована природою. Про все це можна прочитати в статті про Антисфена, де описується його концепція пантеїзму. Так само як і Антисфен, його вірний учень продовжив підтримувати релігійність, принагідно критикуючи офіційне багатобожжя. Діоген вірив у бога як у розумну сутність, що пронизує всю природу, але відкидав уявлення «натовпу». Та навіть якщо це так, то подібна віра, яка межує з християнством, у Діогена приводила до цілком здорової критики більш консервативних вірян, і тепер можна побачити один із найпозитивніших боків філософії Діогена — його боротьбу проти забобонів, віщунів і традиційної грецької релігії.
Побачивши якось жінку, яка непристойно розпростерлася перед статуями богів, і бажаючи позбавити її забобону (точніше, замінити один релігійний забобон іншим, ще потужнішим і страшнішим), він підійшов і сказав: «А ти не боїшся, жінко, що, можливо, бог стоїть позаду тебе, бо все сповнене його присутністю, і ти поводишся непристойно щодо нього?». Бачачи, як хтось здійснював обряд очищення, він сказав: «Нещасний! ти не розумієш, що очищення так само не виправляє життєві гріхи, як і граматичні помилки». Він картав людей за їхні молитви, стверджуючи, що вони благають не про істинне благо, а про те, що їм здається благом (див. концепт істини та позірності). І коли він обідав у храмі й тим, хто обідав, подали хліб із домішкою, він узяв його й викинув, кажучи, що до храму не має входити ніщо нечисте. До храму Асклепія він подарував кулачного бійця, щоб той підбігав і лупцював тих, хто падає ниць перед богом. Тим, хто боявся лихих снів, він казав, що вони не дбають про те, що роблять удень, а непокояться про те, що спадає їм на думку вночі. Ще він казав, що коли він бачить тлумачів снів, віщунів або людей, які їм вірять, а також тих, хто чваниться славою чи багатством, то йому здається, ніби нічого не може бути дурнішого за людину (тоді як побачивши філософів, лікарів і політиків — навпаки).
Хтось дивувався приношенням у Самофракійській печері [Печера на острові Самофракія, присвячена Гекаті, куди приносили свої дари люди, які врятувалися від смертельної небезпеки]. «Їх було б значно більше, – сказав Діоген, – якби їх приносили не врятовані, а загиблі». Утім, дехто приписує це зауваження софісту Діагору Мелоському. А побачивши, як храмові охоронці вели до в’язниці людину, яка вкрала з храмової скарбниці якусь чашу, Діоген сказав: «Ось великі злодії ведуть дрібного». Й особливо його смішило творення нових богів, яке можна було спостерігати в реальному часі. Так, за однією з легенд, коли афіняни проголосили Александра Діонісом, він запропонував: «А мене зробіть Сарапісом» (що малоймовірно, оскільки цей бог з’явився після смерті Александра, чергова помилка укладача легенд). Але сам Діоген при цьому не цілком заперечував увесь пантеон старих богів. Радше бачив у них божественні прояви нижчого порядку на тлі Єдиного космічного Бога/Природи. З усіх божественних персонажів офіційного культу Діоген обрав собі за взірець (як і Антисфен) — Геракла, тобто героя, який вирізняється просто своєю фізичною силою, характером «мужика-традиціоналіста», і персонажа, який вважається засновником царської династії Спарти («Геракліди»). Слідом за ними Геракла вважатимуть своїм головним божеством усі кініки аж до кінця античності: що ортодоксальні кініки, що помірковані кініки (тобто стоїки). Тому чоловікові, який вихвалявся лев’ячою шкурою, Діоген сказав: «Перестань ганьбити шати доблесті» (не філософії, не мудрості, а доблесті, яка цікавила консерватора Діогена понад усе).
Продовження боротьби проти Платона
Отже, Діоген — це радикальний аскет, який підтримував принципово антисоціальну поведінку, він бере участь у бійках із громадянами, поводиться зумисне уїдливо й просто знущається з людей з приводу і без (далі ми ще побачимо «соковиті» приклади), тиче всім в обличчя середній палець і при цьому навіть не намагається бути послідовним. Неймовірно вбогий персонаж. Так от, крім асоціального трикстерства (що загалом усе ж таки смішно й непогано) та критики релігії, з «хорошого» варто згадати те, що Діоген відкидав поняття як офіційного шлюбу, так і вітчизни. Він не був прихильником патріотизму й першим увів у вжиток слово «космополіт» (хоча сама ідея, не термін, уже активно просувалася Антисфеном і навіть багатьма із софістів до Сократа). Знатне походження, славу та інше подібне він висміював, обзиваючи все це окрасами пороку. А єдиною істинною державою він вважав увесь світ. Тож на запитання, звідки він, Діоген сказав: «Я — громадянин світу».
Коли хтось картав Діогена за його вигнання: «Нещасний! — відповів він. — Адже завдяки вигнанню я став філософом». Хтось нагадав: «Жителі Синопа засудили тебе до блукань». «А я їх — залишатися вдома», – відповів Діоген.
Але як і з релігією вище, та й узагалі з будь-якою тезою у філософії Діогена, ситуація тут була двоїстою. Начебто як космополіт, який зневажає шляхетне походження, він мав би бути поблажливішим до демократії, але ні, як ми бачимо, він був прихильником Спарти. Начебто як людина, що пережила рабство, він мав би бути ворогом цього інституту, але й тут усе не так однозначно. Наприклад, на запитання, чи є в нього раб або рабиня, він відповів: «Ні». А чоловікові, якого взував його раб, Діоген заявив: «Ти був би цілком щасливий, якби він заразом і носа тобі втирав; відрубай собі руки, тоді так воно й буде». Здавалося б, до рабства він ставиться погано. Але при цьому частина його метафор ґрунтується на прикладах із рабами, де рабство постає в ролі якогось природного стану. А одна з історій взагалі має такий вигляд, ніби Діоген зневажав рабів:
На запитання, чому рабів називають «людиноногими», він відповів: «Тому що ноги в них – як у людини, а душа – як у тебе, коли ти ставиш таке запитання».
Ось і виходить, що з одного боку це космополіт і ворог тиранів, а з іншого — прихильник Спарти та якихось земних «правителів». З одного боку ворог рабства, з іншого — вважає рабський стан ганебним. Критикує кровну спорідненість, водночас полюбляє аристократію. І такі подвійні трактування можна знайти практично щодо всіх його висловлювань. Добре, правителів ми поважаємо нарівні з філософами, але закону протиставляється природа. Він гудить риторів за низькопробні софізми, але сам же до них вдається, коли йому це зручно, наприклад:
- Про закони він казав, що «місто може триматися лише на законі; де немає міста, там непотрібні міські примхи; а місто тримається на міських примхах; але де немає міста, там непотрібні й закони; отже, закон – це міська примха».
- Або приклад, який ми вже наводили: «Усе перебуває у владі богів; мудреці – друзі богів; але в друзів усе спільне; отже, все на світі належить мудрецям».
За винятком поведінки трикстера, космополітизму та релігійної критики, філософія Діогена, бувши одним із найяскравіших утілень правого консерватизму в історії, добре пасувала б більшості раціоналістів усіх часів. Тому Діоген казав, що долі він протиставляє мужність, закону – природу, пристрастям – розум. Що він раціоналіст, можна зрозуміти вже хоча б із того, що однією з улюблених фраз Діогена була така:
«Для того, щоб жити як слід, треба мати або розум, або зашморг».
Та хто ще був раціоналістом і прихильником Спарти, не рахуючи його вчителя Антисфена? Звісно ж, Платон. І як Антисфен та Ксенофонт ворогували з Платоном, так і Діоген продовжить цю лінію. Чому ж? Звісно, тому що Платон робив наголос не на практичний, а на теоретичний «сократизм». І не стільки заради самої ідеї, скільки як інструмент для оскарження Платона та решти теоретиків — Діоген підтримав філософський номіналізм і сенсуалізм. Щоправда, аргументація на користь номіналізму не вельми відрізняється від того, що ми бачимо в софіста Лікофрона, кініка Антисфена та мегарика Стільпона (парадокс про те, як можна називати номіналістів і сенсуалістів раціоналістами, ми розглядали у статті про Антисфена). Коли Платон розмірковував про ідеї й винаходив назви для «стольності» та «чашності», Діоген сказав: «А я от, Платоне, стіл і чашу бачу, а стольності та чашності не бачу». Загалом це єдина згадка про прийняття номіналізму, але в контексті зв’язків зі Стільпоном та Антисфеном цього достатньо. Діоген оскаржував не лише концепції Платона щодо «теорії ідей», а й узагалі боровся проти зайвих мудрувань. Музикою, геометрією, астрономією та іншими подібними науками Діоген нехтував, вважаючи їх марними й непотрібними (на відміну від Платона та навіть багатьох інших учнів Сократа, пов’язаних із піфагорійською лінією філософії).
Він дивувався, що граматики вивчають лиха Одіссея і не відають своїх власних; музиканти ладнають струни на лірі й не можуть дати ладу власній вдачі; математики стежать за сонцем і місяцем, а не бачать того, що в них під ногами; ритори вчать правильно говорити і не вчать правильно чинити; зрештою, скнари лають гроші, а самі люблять їх понад усе.
Одне слово, будь-яке теоретичне знання Діоген знецінює, оскільки воно нібито не несе жодної практичної користі. На тлі Антисфена в цьому теж немає нічого нового. Проте у зв’язку з цим є анекдоти, які доповнюють їхню епатажну боротьбу проти Платона. Коли хтось (може, й якийсь академік) читав довгий твір і вже показалося непописане місце наприкінці сувою, Діоген вигукнув: «Мужайтеся, друзі: видно берег!». Софістові, який силогізмом довів йому, що той має роги (Евбулід?), він відповів, помацавши свого лоба: «А я-таки їх не знаходжу». Так само, коли хтось стверджував, що руху не існує, він підвівся й почав ходити. Того, хто розводився про небесні явища, він запитав: «Чи давно ти спустився з неба?». І коли Платон дав визначення, що мало неабиякий успіх: «Людина є тварина на двох ногах, позбавлена пір’я», Діоген обскуб півня та приніс до нього в школу, оголосивши: «Ось платонівська людина!».
Дехто приписує йому і такий випадок: Платон, побачивши, як Діоген миє собі городину, підійшов і сказав: «Якби ти служив Діонісію, не довелося б тобі мити городину»; Діоген відповів: «А якби ти вмів мити собі городину, не довелося б тобі служити Діонісію» (щоправда, такий самий діалог приписують Аристиппу та Діогену). Платон, як і багато інших, називав Діогена собакою, але на такі образи той відповідав: «І правда: адже я прибіг назад до тих, хто мене продав». У цьому криється іронія, бо насправді Діоген цього не робив, а от Платон, якого Діонісій продав у рабство, потім знову повернувся до Сиракуз. Діоген узагалі регулярно висміює саме тему прислужування філософів тиранам. Якось, помітивши, що Платон на розкішному бенкеті їсть оливки, він запитав: «Як же так, мудрецю, заради ось таких бенкетів ти їздив до Сицилії, а тут не береш навіть того, що стоїть перед тобою?» – «Клянуся богами, Діогене, – відповів той, – я і в Сицилії здебільшого їв оливки та інший подібний харч». А Діоген: «Навіщо ж тобі знадобилося їхати до Сиракуз? Чи в Аттиці тоді був неврожай на оливки?» (щоправда, тут уже навпаки, цей діалог приписують Аристиппу та Платону).
З усього цього можна зробити кілька конкретних висновків:
- Діоген не любить насамперед геть марні заняття, граматику й риторику, а також занадто довгі й нудні лекції, йому потрібен лаконізм;
- Він сперечається з мегариками, оскільки парадокс «Рогатий» належить саме їм;
- Йому не до вподоби й оригінальна аргументація елейської школи, яку, втім, поділяли як ті самі мегарики, так і Платон.
Отже, Діоген вважає, що рух існує, а будь-які риторичні прийоми, побудовані на силогізмах, — просто марна маячня. І головною формою аргументації він вважає просто буденний сенсуальний досвід. Але якщо в питанні номіналізму ми можемо запідозрити якусь частку сенсуалізму, то коли ми поглянемо на чесноту кініків, вона оперує загальними поняттями нематеріального характеру, і тут вони чинять достоту так само, як Сократ чи Платон. У цьому можна побачити як суперечливість і незавершеність філософії кінізму, так і неминучість злиття «просвітницької» етики софістів і сенсуалізму (у вченнях Арістіппа й Епікура), і неминучість злиття суворої етики чорно-білої чесноти з раціоналізмом (у вченнях Платона, кініків і, почасти, стоїків). Але через таку, нехай непослідовну, проте орієнтацію на сенсуалізм бодай у ролі теорії сприйняття, Платон особливо недолюблював Діогена і вважав його цілковитим ідіотом. Він буквально відповідав, що для того, аби побачити «стільність» і «чашність», Діогену бракує розуму. І тому на запитання: «Що, по-твоєму, являє собою Діоген?», Платон відповів:
«Це збожеволілий Сократ».
Втім, у такій оцінці є й певна частка визнання: все ж таки Платон бачить у кінізмі потужну частину спадщини Сократа, але вважає її перебільшеною. Він цілком усвідомлює, що їхній розкол стосується лише наголосів на різних аспектах учення Сократа. Діогенові навіть траплялося просити в Платона то вина, то сушених фіґ; і одного разу Платон послав йому ціле барильце, а той на це: «Коли тебе питають, скільки буде два та два, хіба ти відповідаєш: двадцять? Отак ти й даєш не те, про що просять, і відповідаєш не про те, про що запитують». Тож їхні взаємини набагато складніші, ніж здаються на перший погляд, й іронічні кпини тут траплялися не лише у брутальній формі взаємних образ.
Спадщина Діогена
Про те, що легенди про Діогена не сходяться зі свідченнями з його життя, говорять бодай ті фрагменти, де Діоген відмовляється від писемного знання. Наприклад, коли кіренаїк Гегесій просив почитати щось із його творів, той відповів: «Дурний ти, Гегесію, намальованим фіґам ти віддаєш перевагу перед справжніми, а живого уроку не помічаєш і вимагаєш писаних правил». Але після цього виявляється, що Діоген добре знається на літературі (чого навчав дітей у Коринфі), постійно жартував із відсиланнями до найрізноманітнішої літератури й навіть сам написав чимало творів:
Діалоги «Кефаліон», «Іхтій», «Галка», «Леопард», «Афінський народ», «Держава», «Наука моральності», «Про багатство», «Про кохання», «Феодор», «Гіпсій», «Арістарх», «Про смерть»; послання; сім трагедій — «Єлена», «Фієст», «Геракл», «Ахілл», «Медея», «Хрісіпп», «Едіп». Проте історики Сосікрат і Сатір кажуть, що все це Діогену не належить, а трагедійки, за словами Сатіра, написані Філіском з Егіни, учнем Діогена. Сотіон стверджує, що Діоген написав лише такі твори: «Про чесноту», «Про благо», «Про кохання», «Жебрак», «Толмей», «Барс», «Кассандр», «Кефаліон», «Філіск», «Арістарх», «Сісіф», «Ганімед», «Вислови», «Послання».
Щоправда, навряд чи Діоген сам укладав збірку своїх афоризмів чи книжку з посланнями. Але навіть так, бодай щось він усе-таки написав, і про це свідчать численні джерела. І навіть якщо трагедії написав не він, а його учень, це все одно багато говорить про принциповість кініків як школи. Виявляється, блага цивілізації їх усе-таки приваблюють. Тому на запитання, чи можна мудрецям їсти пироги, Діоген відповідав: «Можна все те саме, що й іншим людям». І протиставляти Антісфена та Діогена як непослідовного й послідовного кініків, найімовірніше, не зовсім правильно.
Кажуть, що егінець Онесікріт послав якось до Афін Андросфена, одного з двох своїх синів, і той, послухавши Діогена, там і залишився. Батько послав по нього старшого сина, вищезгаданого Філіска, але Філіск так само не мав сили повернутися. На третій раз приїхав сам батько, але й він залишився разом із синами займатися філософією. Такими, нібито, були чари Діогенової мови. Слухачами Діогена були і Фокіон, прозваний Чесним, і Стільпон Мегарський, і «багато інших політиків». Серед його безпосередніх учнів значаться також кініки Кратет і Монім, яких ми розглянемо вже в окремій статті.