ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2024 році

Версія російською мовою

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл статей «Становлення класичної філософії»:

• Академія Платона (Спевсіпп, Ксенократ).
• Школа Демокріта (Анаксарх, Навсіфан тощо).
• Розвиток Мегарської та Елідської шкіл (Стільпон, Менедем) – ви тут.
• Кінічна школа (Діоген, Кратет тощо).
• Кіренаїки (Феодор, Гегесій тощо).
• Арістотель

Це приблизний план майбутнього циклу статей, під час роботи може значно змінюватися.

Школа професійних «сперечальників»: антична еристика

Те, що Мегарська школа настільки близька до Платона за ідеями, та в античності вважалася розсадником софістів і «діалектиків», це зовсім не випадковість. Після смерті Евкліда з Мегари, наступником в управлінні школою став його учень – Евбулід з Мілета (бл. 390-330 рр.). Вважається, що Евбулід прагнув обґрунтувати хибність чуттєвого сприйняття явищ і неможливість пізнання як такого, тобто він йшов шляхом філософії Горгія та елейської школи, що, загалом, цілком логічно й послідовно розвиває позиції Евкліда з Мегари, і робить його цілком «правовірним» учнем і спадкоємцем традицій Сократа. Евбулід був сучасником Арістотеля, проти якого навіть написав якісь праці, і «багато наговорив на нього поганого». Був він сучасником і для Діогена Синопського, якого не оминув своєю увагою (твір «Про Діогена»). Крім цього, йому належав якийсь твір про смерть Сократа, і приписується авторство купи театральних комедій. Говорили, що він викладав логіку для оратора Демосфена, навчав історика Евфанта і філософа Аполлонія Крона, майбутнього вчителя Діодора Крона (про яких нижче). Але найголовніше, що він запозичив від елейської школи, то це основний метод аргументації; тобто він прославився як автор софістичних парадоксів, або скоріше «апорій», які не поступалися знаменитим апоріям Зенона Елейського. Найбільше враження на сучасників Евбулід справив своїм «парадоксом брехуна»:

«Чи говорить правду або неправду людина, яка заявляє “Я брешу”?».

Якщо припустити, що це твердження істинне, то, оскільки воно говорить про свою хибність, воно хибне, що є протиріччям. Навпаки, якщо припустити його хибність, то воно відповідає тому, що саме й говорить, а тому вого істинне, що також є суперечністю. Подібний парадокс приписується стародавньому мудрецю з о-ва. Крит – Епіменіду («всі критяни брехуни»). Існує навіть легенда, що граматик «александрійської школи» Філіт Косський (бл. 340-285), зневірившись розв’язати цей парадокс, наклав на себе руки; і що давньогрецький логік Діодор Крон (який також належав до «Мегарської школи») дав обітницю не вживати їжу доти, доки не знайде розв’язку «Брехуна», але так і помер, не розв’язавши цієї проблеми. В іншому, не менш відомому «парадоксі купи» Евбулід ставить запитання: «якщо до зерна додавати по зернятку, з якого моменту з’явиться купка?». Інший варіант цього ж парадокса, приписуваний тому ж Евбуліду, відомий як «парадокс лисого»: «втративши одну волосину, ще не стаєш лисим; втративши другу волосину – також; коли ж починається лисина?». Але якщо «Брехун», «Купа» і «Лисий» були принаймні справжніми парадоксами, то вже «парадокс рогатого» був чистим софізмом:

“Що ти не втратив, ти маєш. Рогів ти не втрачав. Отже, ти рогатий”.

Таким самим софізмом була й апорія «Електра»: “перед Електрою стоїть її брат Орест під покривалом; вона не знає, що під покривалом саме він. Оскільки вона знає свого брата, то виходить, що вона, таким чином, і знає і не знає того, хто під покривалом”. Є варіанти сюжету з незначними варіаціями – «Захований» і «Накритий покривалом». Не можна сказати точно, чи це були нововведення Евбуліда, чи він просто послідовно розвивав позиції та методи свого вчителя Евкліда. Цілком можна припустити, що якщо не в такій формі, то чимось схожим займався сам Евклід. В такому разі, хіба не дивно, що черговий близький учень Сократа, здавалося б, навіть цілком «правовірний», і навіть споріднений по духу з Платоном, – почав гастролювати з примітивними софізмами та нацьковувати проти себе публіку. Хіба це не демонструє, вкотре, глибоку спорідненість вчень Сократа і його сучасників із табору софістів? Але якщо ви думаєте, що це єдиний виняток у списку спадкоємців Сократа, то це навіть близько не так.

Коли в розділі про Мегарську та Елідську школи ми говорили, що ці школи між собою дуже близькі, то не помилилися, бо одним із найяскравіших учнів Евбуліда став Алексін з Еліди (бл. 340-265 рр.). Як і його вчитель, Алексін вважався «еристиком», тобто сперечальником. Через величезну любов до словесних баталій він навіть отримав прізвисько «Спростовувач», або «Вкусин». А улюбленою мішенню Алексіна був стоїк Зенон з Кітія, чиї докази розумності й одухотвореності космосу він пародіював так:

“Здатний до поетичної творчості кращий за нездатного, а грамотний – за неписьменного, і так само у випадку з усіма іншими мистецтвами: той, хто на них розуміється, кращий за того, хто не розуміється; але немає нічого кращого за космос. Отже, космос здатний до поетичної творчості і грамотний”.

Секст Емпірик називає цей силогізм Алексіна «пересмикуванням», але самі стоїки уважно поставилися до такої критики. Так, наприклад, стоїк Арістон Хіоський написав спеціальний твір «Проти заперечень Алексіна», а стоїк Хрисіпп написав кілька творів, присвячених міркуванням Евбуліда «Купа» і «Брехун». Цьому не варто дивуватися, бо ранні стоїки були відомі для своїх сучасників насамперед як ритори, любителі «діалектики» і таких низькопробних софізмів, як от «рогатий» (що може натякати на певний зв’язок між Мегарською школою і стоїцизмом). І Алексін сперечався не тільки зі стоїками (які любили мегарську школу, і були з нею пов’язані), а й зі своїми ворогами – епікурейцями. Так, нам відомо, що 267 року Алексин дискутував з епікурейцем Гермархом. З того, що ми бачимо, він критикує риторичних софістів за те, що вони витрачають час на дослідження непотрібних предметів, таких як дикція, пам’ять і тлумачення неясних місць у поетів. Чи не іронічно це, що типовий софіст критикує софістів за софістику? Одразу відчувається, що це представник «сократичної» школи, що йде стопами Сократа.

Писав він і проти інших знаменитостей. З його жертв точно відомий ще історик Ефор (автор першої спроби написання «Загальної історії», який багато писав про Спарту, і критикував спартанські порядки). Ближче до кінця життя, Алескін переїхав з Еліди до Олімпії (вона знаходиться неподалік від Еліди, поруч із маєтком покійного Ксенофонта) з метою створити філософську школу, яка називалася б Олімпійською, тобто просто заради пафосної назви. Однак місце виявилося нездоровим, припаси закінчилися, і учні розійшлися; а сам Алексін невдовзі помер, потонувши в річці під час купання. Якщо він узяв із собою якихось учнів з Еліди, то цілком можна припустити, що він переманив багатьох з «Елідської школи», і що він сам може вважатися її завершальником (якраз за часів його життя оригінальна школа переїхала до іншого міста, але, напевно, не вся). Більше великих «еристиків» у межах мегарської школи ми не знаємо, всі вони справно перетекли в таку ж умовну групу «діалектиків».

Школа діалектиків: атомізм Діодора Крона

Вже в античності Мегарська школа сприймалася в дещо роздробленому вигляді, і, як правило, її розділяли на три групи: власне «мегариків» (Евклід і Стільпон, про якого далі), «еристиків» (Евбулід і Алексін) та «діалектиків», про яких ми нині й поговоримо. Але цей поділ дуже умовний. Відмінностей між тим, що робили Евклід зі Стільпоном, та методами еристиків чи діалектиків – абсолютно нікчемні. Можна сказати, що «діалектикою» (тобто софістикою) займалися майже всі представники Мегарської школи, та й узагалі всі сократики, включно з навіть самим Сократом. Єдине, що їх якось може відрізняти, так це зміщення акцентів на різні сторони вчення Евкліда. В еристиків акцент робили на суперечки з іншими школами, акцент мегариків – на епатажний спосіб життя, ну і акцент діалектиків – на створення апорій, які посилюють позиції елейської школи. Але будь-яка з цих груп вочевидь користувалася напрацюваннями двох інших, як «своїми», і розглядали себе в рамках більш загальної сократичної традиції.

Крім Алексіна-сперечальника, ще одним учнем «еристика» Евбуліда був історик Евфант Олінфський, майбутній наставник царя Македонії Антігона II Гоната. Він написав історію свого часу і кілька трагедій, завдяки яким здобув популярність (див. Евбулід як письменник комедій). Царю Антігону він присвятив твір «Про царювання», який користувався великою популярністю свого часу. А інший учень Евбуліда – Аполлоній Крон, практично нічим невідомий філософ, про якого ми знаємо тільки те, що він походив родом із Кірени (і не був «кіренаїком»). Головна заслуга Аполлонія в тому, що він навчив філософії Діодора Крона (бл. 350-284), і передав йому своє прізвисько. З мегарців іноді ще згадують Діонісія Халкідонського, який власне і дав цій школі назву «діалектиків». Таким плавним переходом еристики трансформувалися в діалектиків, а Діодор Крон став лідером у цій новій «підгрупі», а у справі творення логічних парадоксів він став другою людиною, після самого Евбуліда. У давнину йому навіть приписували винахід задач «Людина під покривалом» і «Рогатий» (тобто найбільш софістичних прийомів у репертуарі Евбуліда).

Як і решта мегарців, Діодор Крон віддавав перевагу софістиці в дусі елеатів і намагався винаходити докази того, що рух та існування неможливі. І треба сказати, у своїй аргументації він дуже досяг успіху, зумівши вивести «апорії» Зенона на абсолютно новий рівень. У чому Діодор різко відрізняється від Платона, так це позицією крайнього конвенціоналізму, тобто, як і афінські софісти, він вважав значення слів умовними, продуктом угоди людей між собою (у цьому плані практично всі школи, крім Платона, дуже схожі між собою, див. ті ж кініки). Одному зі своїх рабів Діодор дав ім’я «Однак», спеціально для ілюстрації цієї концепції.

Найбільшу популярність здобули такі викладення Діодора: 1) про поняття можливого; 2) умови правильної імплікації; 3) вчення про «амерів» (маленькі тіла, що не мають частин, подібні до атомів); 4) аргументи проти руху.

Повелитель, або Головний аргумент

Перше питання у списку, і найпопулярніше в репертуарі Діодора – про поняття можливого (і необхідного). Аргумент під назвою «Повелитель» або «Наказуючий» Діодор сформулював таким чином: «можливе є тим, що є або буде», або «те, що істинне зараз, або буде істинним у майбутньому». Ймовірно, це міркування Діодора бере початок у постановці Арістотелем питання про істинність висловлювань про майбутні події, і між ними могла йти якась полеміка. Щоб довести, що ніякої можливості немає, він пропонував такий софізм:

«Неможливе не може випливати з можливого, подія, що відбулася, не може бути не тією, якою вона є; але якщо в якийсь момент подія могла бути можливою, то з цієї можливості могла випливати і неможливість, отже, вихідна подія була неможливою».

Виходить, що якщо неможливе і можливе – антиподи, то вони не можуть проявлятися одночасно. Будь-яка «можливість» на те й можливість, що в ній є кілька варіантів майбутнього. Якийсь із варіантів обов’язково не збудеться, а значить ми зможемо констатувати, заднім числом, що він був неможливий через низку причин. Але хіба міг «неможливий» варіант, нехай навіть в минулому, але бути частиною «можливості»? Це ж протиріччя. З цього Діодор робив висновок, що можливості немає (= є тільки необхідність). А оскільки це питання безпосередньо стосується теми детермінізму і свободи волі, то цією темою дуже зацікавилися стоїки (так само, як і софізмами Евбуліда та Алексіна). Але парадокс у тому, що намагаючись визначити хибні елементи цього софізму, сам Діодор Крон вважав хибною останню його частину, про «суперпозицію» двох суперечливих речей до того, як одна з них реалізується в сьогоденні. А стоїки, ці фанати детермінізму, вважали хибними передумови, які були до цього. Наприклад, Клеанф вважав хибною тезу «Усе минуле є необхідне», а Хрисіпп – тезу «З можливого не випливає неможливе». Тобто Клеанф заперечував історичний детермінізм, вважаючи можливими припущення «а якби все було інакше», а Хрисіпп вважав, що прогнозувати майбутнє цілком правомірно, і якісь варіанти можуть і не збутися. На цю дивину в міркуваннях стоїків звертає увагу навіть Цицерон:

“Він {Діодор} каже, що тільки те може відбутися, що або істинне, або має стати істинним. І те, що відбудеться в майбутньому, обов’язково має відбутися, а те, що не відбудеться, те, вважає він, і не може відбутися. А ти, Хрисіппе, кажеш, що може відбутися і те, що не відбудеться. […] Ти вважаєш, що не необхідно було, щоб Кіпсел став правити в Коринфі, хоча це за тисячу років було передбачено оракулом Аполлона».

Швидше це робиться для зручності теоретичної роботи з минулим і майбутнім, щоб не відрізати нам можливості до «міркувань на дозвіллі», і, строго кажучи, детермінізм як принцип це не порушує. Але оскільки ми не знаємо, були зроблені потрібні застереження, чи ні, то вони могли допустити (Клеанф через аналіз минулого, Хрисіпп – майбутнього) реальний індетермінізм в історії. Браво, стоїки!

Парадоксальна логіка

Виходить, що дехто з мегарців, принаймні Діодор – суворі детерміністи. Такі висновки щодо «можливості» прямо випливали з його міркувань у сфері логіки висловлювань. Але щоб зрозуміти краще деталі цієї логіки, потрібно ввести в дискурс основного учня Діодора. Звісно, слухачем і учнем Діодора, як відомо, був також і стоїк Зенон Кітійський (який також був слухачем і «мегарця» Стільпона, і з якого жартував «мегарець» Алексін), але його повноцінним учнем став Філон з Мегари (бл. 330-260 рр.), щоправда, ступінь залучення Зенона теж не варто применшувати, за свідченнями істориків, Філон і Зенон – товаришували. Філон був відомий подальшим розробленням, і, мабуть, суворим логічним викладом усіх проблем, порушених його вчителем. У ставленні до можливого Філон був близький до Арістотеля, стверджуючи можливість не тільки того, що є в сьогоденні або може бути в майбутньому (точка зору Діодора), а й усього того, що потенційно притаманне речі, наприклад, можливість «згоріти» для соломинки (ця здатність залишається, навіть якщо фактично цього не станеться). З того, що вище йшлося про стоїків, можна зробити висновок, що логіка висловлювань Філона набула подальшого розвитку у філософа-стоїка Хрисіппа. Тож близькість стоїків і Мегарців ґрунтується не тільки на їхній взаємній критиці та суперечках про парадокси, а й буквально на їхніх тісних взаєминах.

Як Філон, так і Діодор шукали критерії істинності для висловлювань («імплікації», тобто висловлювань на кшталт «Якщо А, то В»), відповідно до власного розуміння можливості. Діодор допускав тільки ті висловлювання, в яких умова не призводить до хибного висновку. Таким чином, він розділив висловлювання на (1) «істинні/неправдиві завжди» і (2) «істинні/неправдиві іноді». Деякі висловлювання-імплікації на кшталт «Якщо А, то В» (напр., якщо світить сонце, то людина працює), він визначав суворо як хибні, за самою своєю суттю, бо в деяких випадках людина може і не працювати при світлі сонця, а далі спати, або прогулювати. Багато висловлювань такого типу руйнуються в тих випадках, коли питання стосується плину часу. Наприклад, фраза «боги існують» правильна завжди (вони ж безсмертні й вічні), а висловлювання «зараз день» істинне лише вдень, але не вночі. Якщо в умові висловлювання є якась змінна, на яку можна одномоментно вплинути, то воно перебуває під дуже високим ризиком з вірного перетворитися на повністю помилкове. Діодор, таким чином, намагався застерегтися від висловлювань, які можуть швидко втратити релевантність. Але тут для нього важлива не логіка самих висловлювань, а їхній зв’язок з об’єктивною дійсністю. Звідси і його трактування ймовірного і необхідного. Діодору явно не подобається, що в поняття майбутнього/долі входить щось таке, що пост-фактум буде оголошено не-необхідним; він побоюється давати помилкові прогнози.

Але його учень Філон, який інакше дивився на питання «необхідного», і не боявся висувати можливості, без їхньої обов’язкової реалізації, торкаючись уже окремо питань «висловлювань», розглядав узагалі всі бінарні логічні зв’язки як істинні, крім випадків, коли з істинної посилки (А) випливає хибний наслідок (В). Але цим Філон породив парадокси т.зв. «матеріальної імплікації», як їх називають сьогодні. Для Філона висловлювання хибне тоді і тільки тоді, коли A істинне, а В – хибне. Для визначення істинності висловлювання «якщо А, то В» достатньо істинності В або хибності В. Ба більше, наявність будь-якого смислового зв’язку А і В не передбачається. Пов’язані з таким трактуванням парадокси імплікації наводить Секст Емпірик, який говорить про те, що вони належать самому Діодору (тоді, можливо, варто говорити про парадокси Філона і Діодора). Імплікація може бути істинною, якщо «А» хибне, а «В» істинне. Приклад Діодора:

«Якщо немає неподільних основних частинок буття [атомів], то існують неподільні основні частинки буття [атоми]».

Тож, з погляду Діодора/Філона, весь цей абсурд – загалом істинне висловлювання. Так само, імплікація може бути істинною і в тому разі, якщо і «А», і «В» хибні (адже головне, тільки щоб була формула А – істина, В – брехня, і ніяк інакше). Наприклад: «Якщо існує рух, то існує порожнеча». Воно істинне навіть за того, що починається з хибного «Існує рух» і закінчується хибним «Існує порожнеча».

Атомістичний аргумент на користь Парменіда: теорія амерів

Впадає в око, що обидва приклади, взяті з Секста Емпірика, стосуються теорії атомістики. З цим пов’язане вчення Діодора Крона про «амери», яке пізніше використовуватимуть епікурейці. Діодор Крон і сам Епікур перетнулися у свідомому віці аж на кілька десятиліть, тож таке запозичення є більш ніж припустимим, щоправда, як припустимим є і протилежне, теорію «амерів» Епікура міг запозичити Крон і надати їй інший вектор розвитку. Хай там як, але сам зв’язок Крона з атомістикою очевидний. Із прикладів вище також очевидно і те, що Діордор Крон заперечував рух і порожнечу, буквально дотримуючись теорії Парменіда. Але як він поєднує елейські аргументи з атомістикою, ці два антиподи? Як він залучає традицію, що виникла в надрах елейської школи, назад «додому»?

Отже, амери – це маленькі тіла, що «не мають частин», яких існує нескінченна безліч. На відміну від атомів Демокріта, амери однакові, прості й неподільні на частини навіть у сенсі представлення в будь-якій формі. Концепція амерів поширювалася не тільки на матеріальні тіла, а й на простір і час, тобто будь-який проміжок часу складався з неподільних однакових миттєвостей, а ділянка простору – складається з неподільних маленьких відрізків. Аргументи Діодора проти руху ґрунтуються саме на припущенні існування амерів, бо ми переносимося немовби у світ, що складається з «пікселів».

Амера як тіло, що не має частин, має перебувати в місці, яке також не має частин, повністю його заповнюючи, тому не може рухатися в ньому (амера тіла збігається в розмірах з амерою простору). Переміщення між амерами простору він уявляє собі як миттєву телепортацію. Це як якби в полі з білих пікселів був один чорний, і для ілюстрації руху один з його сусідів зафарбовувався б у чорний, одночасно перефарбовуючи в білий той піксель, який був чорним до цього. Швидкі поперемінні перефарбовування пікселів створюють видимість руху. Приблизно так само це пояснювали елеати, у тому ж прикладі з апорією «Стріла». Прсото їм не спадало на думку зобразити сегментований світ, щоб аргументація стала «піксельною» майже буквально. Другий варіант обґрунтування відсутності руху заснований на аналогічному аналізі «амери» часу. Рух відбувається в сьогоденні, яке неподільне – інакше воно розділиться на минуле і майбутнє, переставши бути сьогоденням. Застосовуючи концепцію амерів, отримуємо, що рух у неподільному часі відбувається неподільними місцями. Однак, перебуваючи в початковому неподільному місці, він ще не рухається, а коли перебуває в другому – то виходить, що він знову не рухається, але при цьому «посунутий». Таким чином, рух мислиться лише як доконаний факт, як процес його уявити неможливо. Пізніше ми побачимо, як цю концепцію використовували епікурейці.

Єдиний мегарець «діалектичної» школи, якого ми ще не згадували, це Панфоід (бл. 320-250), сучасник, і, можливо, один з учнів Діодора. У рамках виниклого поділу філософії на три частини: логіку, фізику та етику, він займався виключно «логічною частиною філософії». Близько 280 р. до н.е. Панфоід навчав перипатетичного філософа Лікона з Троади (четвертий очільник школи, після Арістотеля, Теофраста і Стратона). Він написав книгу під назвою «Про двозначності», проти якої стоїк Хрисіпп написав окремий трактат. Панфоід не погоджувався з Діодором Кроном і приєднувався до стоїка Клеанфа, оскаржуючи тезу про сувору необхідність усього, що вже сталося, і відноситься до минулого. Діодор Крон у якийсь момент опинився в Александрії, при дворі Птолемеїв, і там перетинався зі Стільпоном. А один із найвідоміших риторів Александрії, Каллімах, навіть напише в одній зі своїх епіграм:

…Чи не сам Мом написав на стінах:
«Кронос – великий мудрець»?

Існує дві версії легенди про те, як помер Діодор. За однією з них, яку ми вже згадували вище, він дав обітницю не вживати їжу доти, доки не знайде розв’язання парадоксу Евбуліда «Брехун», але так і помер, не розв’язавши проблему. За іншою версією, це Стільпон поставив йому кілька діалектичних завдань, і він не зміг одразу на них відповісти; цар за це його всіляко картав і «Кроносом» називав уже з насмішки. Тоді він пішов з бенкету, склав міркування про спірне питання і помер від засмучення. Таким чином, один із двох лідерів мегарської школи (еристик або мегарик) став причиною для смерті третього (діалектика). Якщо ж говорити про сім’ю Діодора, то в одній із праць Філона («Менексен»), згадуються п’ять його дочок, які всі були видатними діалектиками. Але на цьому, мабуть, діалектична школа і закінчилася.

Черговий «сократичний» трікстер: Стільпон

З якоїсь причини, лідером всієї Мегарської школи став саме «еристик» Евбулід, хоча вважається, що безпосереднім продовжувачем основних ідей школи став Стільпон з Мегари (бл. 370-280 рр.). Мало того, що він походив із того ж міста, що й засновник школи, так він ще й був найзнаменитішим її представником. Можливо, справа просто в тому, що Евбулід був старшим, і став лідером школи ще до того, як Стільпона змогли розглядати всерйоз. Лаертський стверджує, що вчителями Стільпона були не лише Евклід з Мегари, а й Фрасімах Коринфський, який і сам навчався в Евкліда (а якщо він жив у Коринфі, то міг особисто знати Ксенофонта, який якраз у цей час у Коринфі писав свої основні твори). Цей Фрасімах був колегою і другом Іхтія, якого іноді називають першим спадкоємцем Евкліда в управлінні школою. Іхтія називали дуже значним теоретиком, але з якоїсь причини він швидко пішов зі сцени, його замінили Евбулідом і він став зовсім забутий. Кінік Діоген назвав один зі своїх діалогів ім’ям Іхтія (див. як Евбулід назвав ім’ям Діогена свій діалог). Можливо, вже тут є якийсь зв’язок із кініками. Але якщо навіть тут стосунки могли бути критичними, то принаймні у випадку зі Стільпоном, Діоген Синопський вважався одним із його вчителів. Маючи такого вчителя, зовсім не дивно, що Стільпон відстоював ідеал «безпристрасності», зблизивши вчення мегарської школи з філософією кініків.

Виходить, що на філософію Стільпона чинився вплив з боку одразу трьох дуже схожих і консервативних традицій сократиків – Евкліда, Ксенофонта (побічно) і кініків. Той самий кінік Антисфен, поєднував суворий аскетизм із поведінкою трікстера та риторичними методами софістів, особливо з логікою номіналізму. Тож не важко припустити, що й любителі логічних парадоксів у побуті могли поводитися зухвало. До того ж, прийняття номіналізму стосується й Стільпона, який, за словами Лаертського: «Великий майстер у балаканинах, він відкидав загальні поняття». Приклади того, як Стільпон розвивав номіналізм, такі:

За його словами, хто говорить «людина» – говорить «ніхто»: адже це ні та людина, ні ця людина – а отже, ніяка людина.
«Овоч» – це не те, що перед нами, тому що «овоч» існував і за тисячу років до нас, – а отже, овоч перед нами не овоч.

Судячи з джерел, більшість представників мегарської школи відійшли від сократівських чеснот і сконцентрували увагу на риторичній проблематиці, але Стільпон, мабуть, спробував утримати рівень етичного консерватизму. Це саме про нього ходила легенда, що під час воєн «діадохів» (тобто спадкоємців Александра), коли Мегари було зруйновано, а сім’ю Стільпона вбито, він постав перед переможцем, одним із найкращих полководців свого часу (Деметрієм Поліоркетом), і той, на знак визнання заслуг філософа, запропонував відшкодувати йому всі понесені збитки. Але Стільпон відмовився і гордо заявив: «все своє ношу з собою», натякаючи на те, що він нічого важливого не втратив, бо мудрість не можна втратити. Цією байкою, виконаною в кінічному дусі, захоплювалися майже всі відомі нам філософи-стоїки.

Зв’язок стоїцизму з кінічною школою був загальновідомим навіть у самій античності. Але прямих зв’язків між стоїками і кініками не так просто знайти. Зате збереглася маса зв’язків між стоїками і Мегарською школою. Вище ми вже бачили, що стоїки активно освоювали риторичні прийоми Евбуліда і Діодора, але також для них важливою фігурою, вже в етичному сенсі, став Стільпон. З огляду на зв’язок Мегарської школи з кініками, можна припустити, що «мегарці» стали посередниками в передачі кінічної мудрості для ранніх стоїків. Майбутній засновник стоїцизму, Зенон Кітійський – крім навчання у Діодора, також навчався й у Стільпона (а хто був важливішим, сказати важко). Взагалі всі «мегарці» були дуже популярні в цей період, і не стикнутися з їхньою школою не міг жоден філософ. Евбулід і Діодор – зірки найвищого калібру, і за життя навряд чи вважалися менш значущими, ніж той самий Арістотель. Але навіть на тлі власної школи Стільпон різко виділявся. Античні автори відзначали його дотепність, уміння вести дискусію, м’який характер і популярність у Стародавній Греції. Як повідомляє Лаертський:

«Він настільки перевершував усіх винахідливістю і софістикою, що ледь не захопив у свою мегарську школу всю Елладу».

Так, до нього переходили вчитися філософи з усіх інших шкіл філософії, і, серед інших, у Стільпона навчався майбутній засновник Еретрійської школи – Менедем (це він перенесе елідську школу в Еретрію, про що далі). Популярність Стільпона була така велика, що при своєму дворі його хотів бачити навіть Птолемей Сотер, цар Єгипту. Перераховуючи учнів Стільпона, крім Менедема (елідська школа) і Зенона (стоїки), Лаертський назвав наступних: Метродор Теоретик і Тімагор з Гели, яких Стільпон «відбив у Теофраста», Клітарх і Сіммій – в Арістотеля Кіренського, Пеоній з Арістідової школи, Діфіл Боспорський, Мірмек, Фрасидем, Алкім, Кратет, Плістен з Еліди.

Мегарська школа була пов’язана з кініками і по інших лініях: Пасікл з Фів рідний брат кініка Кратета з Фів, хоча й відвідував лекції брата, але в іншому він був пов’язаний з мегарською школою, бо Лаертський називає його учнем Евкліда з Мегари, а словник «Суда» називає його учнем невідомого «Діокліда Мегарського». Кажуть, що цей Пасікл і сам був учителем Стільпона. Але, таким чином, ми маємо неправдоподібну (хоча й не неможливу) ситуацію, коли Пасікл навчає Стільпона, Стільпон навчає Кратета, а Кратет навчає Пасікла. У всіх хитросплетіннях цих зв’язків важко розібратися, але очевидно, що в самій серцевині мегарської школи постійно фігурують кініки.

Але з усього побаченого нами дотепер, складається враження, що Стільпон – це просто звичайнісінький кінік, який був трохи веселішим і товариськішим, ніж Антисфен і Діоген. Звісно ж, це не так. У філософській спадщині Стільпона ми побачимо набагато більше анти-консервативних випадів у бік обивательського світогляду. Так, він не пропонував жити, як собака, але натомість набагато жорсткіше нападав на традиційні підвалини суспільства, перебуваючи в «гендері» людини. Ще кініки вважалися пантеїстами, які практично заперечували традиційне грецьке багатобожжя. Напевно, десь у такому дусі міркує і Стільпон. За однією з легенд, він був засуджений в Афінах судом Ареопага за евристичну вправу з релігійною складовою. Так, він запитав чи є статуя Афіни богом. Отримавши позитивну відповідь, Стільпон зауважив, що ця статуя створена Фідієм, а не Зевсом, і, відповідно, вона не може бути богом. На суді він не відмовився від своїх слів і заявив додатково, що Афіна не може бути богом, оскільки вона жіночого роду і відповідно є богинею (!). Судді ухвалили рішення про вигнання Стільпона з міста (а Сократа стратили і за менше).

Античні джерела наводять ще кілька прикладів, які дають підставу запідозрити Стільпона в атеїзмі. Так, на запитання Кратера (можливо, кініка Кратета?): «Чи відчувають боги радість від наших поклонінь і молитов?», Стільпон відповів, що такі речі запитують віч-на-віч, а не за свідків (звісно, маючи на увазі, що богам начхати). Афіней передає анекдот про те, як Стільпон наївся часнику і заснув у храмі Матері богів, хоча після такої їжі було заборонено навіть заходити на його територію. Сама богиня з’явилася йому уві сні і запитала про те, як він сміє порушувати закон, на що отримала відповідь: «Дай мені чогось іншого, і я не буду їсти часник». Феодора з Кірени, прозваного Безбожником, він запитав: «що є в твоєму імені, те є і в тобі?». Коли Феодор погодився, Стільпон зауважив, що раз у його імені міститься Θεό («Бог»), то і він сам є Богом. Це, звісно, жарт, і жарт над безбожником, але, з іншого боку, назвати атеїста – Богом, це не зовсім логічний хід, якби мета була в захисті релігії. Тож, за непрямими свідченнями можна зробити висновок, що Стільпон не тільки був майстерним софістом, але він цілком міг бути атеїстом. Звичайно, минуло вже два покоління від часу Сократа, але все одно це дуже симптоматично, що його послідовники прийшли до софістики, а Стільпон пішов навіть далі, і вторгся в найсвятішу святая святих філософії Сократа – заперечував загальні поняття і традиційну релігійність. Куди вже ближче до софістики?

Античні автори стверджували, що Стільпона критикували Епікур і його учень Колот із Лампсака за твердження, що «мудрецю ніхто, крім нього самого, не потрібен і тому нічиєї дружби не потрібно». Ця теза буквально повторює аналогічні висловлювання кініка Антисфена, пізніше дуже популярні серед стоїків. А відповідна критика епікурейців – повторює позицію гедоніста Аристіппа. Але Колот сперечається проти Стільпона ще й з інших приводів. Так, Колот вважав, що саме життя стає неможливим, якщо ми не зможемо оперувати такими поняттями, як «десять тисяч вершників» або «сильне місто» (за Антисфеном та Стільпоном, «сильний» це сильний, а «місто» це місто, і поєднувати їх не можна, не допускаючи при цьому логічного протиріччя). З цією частиною вчення Стільпона був пов’язаний античний анекдот:

“Стільпон комусь доводив, що ось ця риба в торговця не є їжею, бо “їжа” – поняття загальне, а “риба” – окреме, і посеред цієї розмови відійшов і став купувати цю рибу. Співрозмовник схопив його за плащ: „Ти підриваєш свої ж доводи, Стільпон!“ – „Анітрохи, – відгукнувся Стільпон, – доводи мої при мені, а ось рибку того й гляди розпродадуть“».

Критика на адресу Стільпона лунала не тільки від філософів, а й з боку звичайних громадян, у контексті розбещувальної дії філософів на суспільство. Його буквально засуджують за те, за що раніше був засуджений Сократ. Коли Стільпон на гулянці став дорікати гетеру Глікеру в тому, що вона розбещує молодь. Глікера відповіла:

«Нам із тобою, Стільпоне, обом закидають одне й те саме: ти, кажуть, розбещуєш молодь, навчаючи її непотрібних ерістіческім хитрощам, а я – еротіческім хитрощам; чи не однаково, з ким розбещуватися й розорятися – з філософом або з гетерою?»«».

Але Стільпон не просто любив знущатися з людей на вулицях, відвідувати алко-паті та спілкуватися з гетерами. Він навіть одружився з гетером на ім’я Нікарета з Мегари. Це була гетера зі знатного роду, і дуже освічена сама по собі; вона ж стала його ученицею з філософії. Щоправда, не ясно, одружився він до початку учнівства, чи після. Діоген Лаертський називав філософа Брісона з Ахайї (ще одного «мегарця») сином Стільпона, можливо, що і від Нікерати. Але дивно тільки, чому вказувалося, що він походить з Ахайї, а не з Мегар (утім, вони могли й переїхати, адже Ахайя розташована не так далеко). Брісон проходив навчання не лише у власного батька, а й в іншого учня Евкліда Мегарського – Кліномаха з Фурій, який «першим став писати про аксіоми, категорії тощо». А ще Брісон став черговою сполучною ланкою між мегарцями та кініками, беручи участь у навчанні кініка Кратета та атеїста-кіренаїка Феодора. І сам Кліномах, і, пізніше, його учень Брісон займалися також навчанням скептика Піррона з Еліди. Цікаво, що Піррон походив з Еліди, тієї самої, де знаходилася елідська школа філософії. Чи вплинула на нього ця школа? Напевно, так, якщо ми вже бачимо, що споріднена їй школа з Мегари вплинула і дуже сильно. У такому разі, і стоїки, і скептики, і, меншою мірою, епікурейці – всі три елліністичні школи філософії були пов’язані або прямо, або побічно, через критику, з Мегарською сократичною школою (а значить, побічно, і зі спадщиною кінізму).

Тож останніми представниками Мегарської школи можна вважати діалектиків Філона і Панфоіда, еристика Алексіна з Еліди, і мегарика Брісона, які мали померти в проміжок 260-240 рр. до н.е. Якихось значущих послідовників у них не було, або вони нам уже не відомі. І тому, якщо вважати, що школа була створена близько 395 р., після страти Сократа, то загалом вона проіснувала близько 150 років, змінивши 4 покоління учнів. Будучи від самого початку двоїстим проявом сократичної етики та софістичних парадоксів, та зблизившись із кінізмом, Мегарська школа подекуди межувала з нігілізмом та атеїзмом, а її проблематику надалі продовжили розвивати стоїки, повернувши її на шлях обивательського консерватизму, що й був основною метою Сократа.

Еретрійська школа: сортирний гумор Менедема

У минулій статті про Елідську школу, засновану Федоном з Еліди, ми говорили, що вона має бути дуже близька за ідейним змістом з Мегарською школою. Тоді ж ми побіжно згадали, що наступником Федона був Плістен з Еліди, такий самий невідомий для нас філософ, як і його напарники Анхіпіл і Мосх. І змогли тільки довідатися, що сам Федон вважав за можливе викладання чеснот, а отже, був близький до «ліберальних» тенденцій у школі Сократа (Есхін, Аристіпп), та поєднував їх із класичними, консервативними (Ксенофонт, кініки, мегарики). Хоч би які думки обстоював сам Федон, але шлях, яким пішли його учні та послідовники, – уже більш-менш відомий. Але навіть із найближчою спадкоємністю в школі виникають дуже серйозні проблеми. Якщо діяти за відомими схемами, то Плістен мав би бути ровесником Евбуліда і, може, трохи старшим за Стільпона, а вже його власні учні мали б бути ровесниками Діодора Крона і т.д. і т.п. У тексті Лаертського, щоправда, ім’я Плістена звучить у списку учнів Стільпона. Виходить, що вже перший учень і спадкоємець Елідської школи – не самостійний. Навіть якщо це не так, то вже в пізній античності його ідеї, мабуть, якось пов’язувалися зі Стільпоном (а отже, і з кініками). Спорідненість шкіл, таким чином, тільки додатково підтверджується. До того ж, серед учнів Євбуліда фігурував «сперечальник» Алексін з Еліди (бл. 340-265 рр.), який до кінця життя продовжував діяти в себе на батьківщині, та, в будь-якому разі, мав би перетинатись із «елідською школою», а може навіть став однією з причин її завершення (та міграції до Еретрії).

Загалом, якщо вірити Лаертському, то серед учнів «мегарика» Стільпона перебував також Менедем з Еретрії (бл. 350-270 рр.), який згодом перейшов в учні до Плістена, а після смерті останнього – очолив елідську школу. Принаймні, так це виглядає від початку, а от у деталях логіка спадкоємності вже сильно кульгає, не кажучи навіть про те, що сам Плістен виходить спів-учнем Менедема. У себе на батьківщині Менедем працював ремісником у сфері мистецтва, або займався архітектурою, або театральним живописом. Тому місцеві аристократи в Еретрії ставилися до нього зі зневагою; особливо з огляду на той факт, що в нього було аристократичне походження, але з якоїсь причини він збіднів. Призначений еретрійцями в охоронний загін до Мегар, дорогою він відвідав Афіни і платонівську Академію (байки малюють сцену, де він особисто застав Платона, але це нереально за датами його життя) і був так полонений їхньою філософією, що відстав від війська. Мабуть, Менедем думав залишитися в Афінах і стати платоніком. У цій подорожі його супроводжував старший товариш і найкращий друг, Асклепіад із Фліунта (бл. 365-385 рр.). На відміну від самого Менедема, Асклепіад походив з містечка на заході Пелопоннесу, дуже пов’язаного з Елідою, і можливо, що цей його вплив пов’яже їх обох з Елідською школою. Їхня дружба, як казали, не поступалася дружбі Пілада й Ореста. У зв’язку з цим є навіть одна цікава історія. Будучи збіднілими молодими людьми, що живуть в Афінах, їх одного дня викликали до Ареопагу, щоб пояснити, як вони можуть проводити весь день із філософами, якщо не мають видимих засобів для існування (перевірка на нетрудові доходи чи питання податків? В будь-якому разі, гарний взірець бюрократії в давнину). Вони викликали до суду мірошника, щоб пояснити, що вони молотили зерно вночі за 2 драхми, і їх не тільки виправдали, а й нагородили згори. З якоїсь причини, Асклепіад переконав Менедема кинути платоніків і відправиться в Мегари, де вони потрапили в школу Стільпона. І тільки після курсу «кінічної» чесноти від Стільпона вони відпливли в Еліду, вже з величезним філософським бекграундом від інших шкіл. Швидше за все, їх туди покликав ще один учень Стільпона – Плістен. І все ж, він навряд чи був на той момент лідером Елідської школи, бо в цьому моменті оповіді Лаертський говорить так, мовляв, у самій Еліді на той час викладали тільки Анхіпіл і Мосх. Ну, або Плістен помер раніше, і в Еліду вже не повернувся.

Як би там не було, але очевидно тільки те, що Елідська школа не мала всередині себе сильних представників, якщо вже Менедем, без п’яти хвилин платонік і мегарик, зумів перехопити в ній управління (не раніше 320-х років). Те, що школа зникла і була перейменована, підлаштувавшись під місце проживання Менедема, – тільки доводить це. Загалом, як ми щойно сказали, очоливши школу, Менедем повернувся додому, і відтоді школу почали називати Еретрійською, або, щоб підкреслити спадкоємність, – Елідо-еретрійською.

Що ж ми знаємо про Менедема і вчення цієї школи? Можна припустити, що Федон з Еліди, так само, як і Евклід з Мегари (та й у принципі як Платон), прагнув поєднати ідеї Парменіда з етичними поглядами Сократа. Як видно навіть із біографії, вплив мегарської школи на Менедема був величезним, і не менш сильним впливом користувався платонізм. Цитуючи поета Епікрата, Афіней узагалі вважав, що Менедем був платоніком, а Цицерон з упевненістю повідомляє, що Менедем був послідовником Мегарської школи. Тобто, як представника якогось «особливого» напряму, його навіть не розглядали. Найімовірніше, від «еретрійського» в його школі було тільки місцезнаходження для пропагування мегарського стилю філософствування.

Якщо говорити про суто філософські погляди Менедема, то у своїй етиці, за свідченнями Плутарха і Цицерона, він високо цінував чесноту, вважав її Єдиною (як загальне поняття «чесноти як такої») і стверджував, що вона інтелектуальна. Тобто на відміну від кініків і Стільпона, він не був номіналістом, а скоріше вже був реалістом. Людину, яка стверджувала, що благо не єдине, він запитав: «скільки ж точним рахунком є благ, сто чи більше?». Він заперечував цінність негативних/негативних суджень, оскільки тільки позитивне твердження може виражати істину (тобто в якомусь сенсі, він був позитивістом). Будь-яке негативне твердження він просто перефразував у позитивне. Опосередковано це може свідчити про підтримку ідей елеатів про реальність буття і неможливість небуття (судячи з апорій Діодора Крона, мегарці теж заперечували небуття, навіть якщо могли допустити неподільні «амери»). Також Менедем дуже критично ставився до софістичної ідеї утилітаризму, тож одним із його улюблених софізмів вважалося заперечення зв’язку між Благом і корисністю:

«Те-то і те-то – речі різні?» – «Так». – «Користь і благо – речі різні?» «Так». – «Отже, користь не є благом».

Складається враження, що це послідовний сократик і платонік, без усяких епатажних софізмів; історик Гераклід пише, що хоча за вченням Менедем і був платоніком, проте діалектику він лише висміював. Так, Алексін-сперечальник одного разу поставив йому запитання: «Ти перестав бити свого батька?» (очевидно, що якщо так, то значить бив, а якщо ні, то б’є і зараз, однаково погані відповіді) – але Менедем на це відповів: «І не бив, і не переставав». Алексін наполягав, щоб було сказано просте «так» або «ні», щоб уникнути двозначності; а він на це: «Смішно, якщо я буду слідувати твоїм правилам, коли можна взяти й зупинити тебе ще на порозі!». Відомо, що він узагалі активно висміював Алексіна, а така спроба зупинити діалектика споріднює Менедема з «аргументами справою», від кініків Антисфена та Діогена (див. заперечування елеатів за допомогою демонстративної ходи взад-вперед, тощо). Але якщо здається, що Менедем – це дуже солідний і послідовний античний ідеаліст, то це зовсім не так. Тому тепер саме час перейти до байок про його анти-громадську поведінку, і на цьому закрити тему Елідо-еретрійської школи.

Як можна оцінити за суто-зовнішньою поведінкою Менедема, він відкрито наслідував кініків, і, почасти, кіренаїків, бо крім голого етапажу з консервативною мораллю, і крім мізантропічної поведінки, він полюбляв розваги «найнижчого» характеру. Утім, у цьому плані він максимально схожий на свого вчителя Стільпона, який теж поєднував кінізм із явними нотками гедонізму. Лаертський говорить про це прямо: «До вчителів із Платонової та Ксенократової школи, так само як і до Паребата Кіренського, він ставився з презирством, зате захоплювався Стільпоном; коли в нього запитали думку про Стільпона, він тільки й відповів, що це – істинно вільна людина». І навіть співгромадяни Менедема «дивилися на нього з презирством і обзивали марнотратом і псом». Справді, поведінка Менедема така ж груба, як і поведінка кініка Антисфена. Його вважали дуже пихатим півнем, і важливості в ньому було стільки, що, коли цар Антігон покликав до себе Еврилоха Кассандрійського з його «хлопчиком», той відмовився від запрошення, зі страху, що про це дізнається Менедем, «бо Менедем був різкий і гострий на язик». Від Менедема зберігся цілий ряд грубих жартів про зґвалтування:

Один молодик став говорити з ним в дусі панібратства; Менедем нічого не сказав, але взяв палицю і у всіх на очах накреслив на піску зображення хлопчика під чоловіком; молодик зрозумів цей урок і сховався. Гієрокл, начальник Пірея, прогулюючись із ним у храмі Амфіарая, довго говорив йому про взяття Еретрії; Менедем нічого не відповів, а тільки запитав його: навіщо було Антігону з ним спати? Одному занадто нахабному розпуснику він сказав: «Ти забув, що не тільки капуста смачна, а й редька?». А якомусь крикливому юнакові зауважив: «Помічай-но краще, що в тебе ззаду?».

За брутальною формою, в якій можна побачити нотки нігілізму, як і у випадку з кініками, ховається не більше, ніж примітивна патріархальна етика. Язвив він і в бік людей, які слшиком розкішно живуть. Наприклад, коли хтось казав, що найвище благо мати все, чого бажаєш, він заперечив: “Ні, набагато вище – бажати того, що тобі й справді потрібно » (порівн. як ті самі епікурейці поділяють блага за ступенем необхідності, вплив Стільпона і Менедема не обмежується лише кнініками і стоїками). Одного разу всі ці спроби пародіювати кініків ледь не привели Менедема й Асклепіада до могили. У якомусь полісі на Кіпрі влаштовувалося щомісячне свято, на яке вони були запрошені, разом з іншими філософами; але побачивши царя цієї держави особисто, Менедем сказав: «Якщо такі збіговиська – благо, то святкувати треба щодня; якщо ні, то не треба й сьогодні». Цар відповів, що тільки цей день у нього й вільний, щоб слухати філософів; на це Менедем ще суворіше заперечив, що філософів треба слухати кожного дня. Вони загинули б, якби якийсь флейтист не дав їм змоги втекти; і потім, на кораблі серед бурі, Асклепіад сказав, що мистецтво флейтиста їх урятувало, а мистецтво Менедема згубило.

Як і кініки (див. Антисфен) Менедем не дотримувався громадських звичаїв свого міста, та й про школу свою дбав мало: «ні порядку при ньому не було помітно, ні сидіння не розташовувалися в коло, але кожен під час занять сидів або походжав абиде». А філософу Біону, який старався, спростовуючи ворожбителів, він сказав: «Ти б’єш лежачих!» (тобто Менедем хоче сказати, що ворожки – шарлатани; але де ж повага до релігії?). Антігон Карістський стверджує, що він нічого не писав (як і кініки, збіг?), і тому не дотримувався нічиїх доводів. У розглядах був він, подейкують, таким войовничим, що часом йшов із підбитим оком (див. згадки Лаертського про те, як били Сократа). Але при цьому, незважаючи на таку зухвалу поведінку, Менедем був замкнутий та лячний. Одного разу він через недогляд скуштував у харчевні від кинутого м’яса; дізнавшись про це, він зблід і занедужав, поки Асклепіад не напоумив його, що страждає він не від м’яса, а від власної недовірливості. А коли в ранні роки він з Асклепіадом допомагали будівельникові зводити будинок, то Асклепіад, тягаючи вапно, з’являвся на даху голий (бо реально начхати), а Менедем ховався щоразу, коли бачив когось поблизу. У такому разі, Асклепіад був більше схожий на кініків, а Менедем уже схилявся до стоїцизму.

Патріархальні погляди Менедема позначаються і на його ставленні до жінок. Але, як і у всіх інших прикладах, його поведінка тут вимальовується дуже двоїстою. З одного боку, є байка про те, що на запитання, чи повинна мисляча людина одружуватися, він відповідав: «Як по-твоєму, мисляча я людина чи ні?». І почувши, що мисляча, додавав: «Ну, то я одружений» (начебто після такого посилання на особистий досвід тепер кожен має одружуватися; логіка, звісно, на рівні). І здавалося б, це дуже патріархальна поведінка та рекомендації, однак, до нас дійшла історія про те, з ким саме Менедем був одружений, і виглядає вона, м’яко кажучи, дивно. Асклепіад і Менедем знайшли жінку з донькою, які залишилися без батька, і одружилися – Асклепіад на самотній матері, а Менедем на її доньці. Але коли дружина Асклепіада померла, то він просто… взяв за дружину її доньку, колишню дружину Менедема, а сам Менедем знайшов собі якусь багату жінку. Усі вони жили в одному будинку, яким керувала колишня дружина Менедема. Якщо додати історії про те, як до них заходили «хлопчики», то це зовсім перетворюється на якийсь любовний п’ятикутник. Наскільки цю поведінку можна назвати патріархальною – відкрите питання.

З якоїсь причини, з плином часу Менедем набув нормальної репутації серед співгромадян в Еретрії. Знайшлися багаті меценати Гіппонік Македонський і Агетор Ламійський, які виплачували їм такі суми, на які можна було б жити до самої смерті (за помірного споживання звичайного пересічного жителя). Поступово його припинили називати псом, і навіть стали ним захоплюватися. І ось, в якийсь момент йому довірили місто. Так, Менедем перетворився на політика. Любив його і цар Антігон, та навіть оголошував себе його учнем (див. вище, як при його дворі перебували «мегарики», а вчителем вважався історик Евфант). Із владних персон, окрім Антігона, серед учнів Менедема фігурує ще тиран Діонісій з Гераклеї. З цього моменту можна сказати, що Менедем став справді багатою людиною, та зміг дозволити собі проводити регулярні гулянки. Але як і всі свідчення про нього, є різні варіанти ілюстрації цих бенкетів. Основна версія – що вони були дуже скромними й аскетичними, просто як подія, щоб зібрати коло друзів (пор. епікурейці).

З двома або трьома друзями він “снідав не поспішаючи, поки день не починав хилитися до заходу сонця” (нормальний такий сніданок, не поспішаючи), а потім хто-небудь брався скликати знайомих, які приходили до нього, коли він вже пообідав. Хто з’являвся занадто рано, походжав біля його будинку, розпитував тих, хто входив, котра година і що на столі; якщо на столі були овочі та солона риба, вони розходилися, якщо м’ясо – йшли в гості. У літню пору на ложе стелили рогожі, у зимову – овчини; подушки потрібно було приносити із собою. Кругова чаша була не більшою за кухоль; на закуску були стручки або боби, іноді груша або гранат, зі свіжих плодів, а іноді горох або навіть сухі смокви. Про все це повідомляє Лікофрон у сатиричній драмі під заголовком «Менедем», складеній на похвалу філософу. Ось кілька рядків із неї:

За скромним бенкетом чаша невелика
Ходила по колу без надмірностей,
І була розумна розмова закускою.

При цьому Менедем часто влаштовував пиятики – часом і для поетів, і для музикантів (і навряд-чи такі ж бідні й розумні). З поетів він любив і Арата, і трагіка Лікофрона, і Антагора Родоського, і деяких навіть запрошував до себе в Еретрію. Але найбільше він цінував Гомера, потім ліриків, потім Софокла і навіть Ахея, який, за його судженням, поступався в сатиричних драмах одному Есхілу (в середньому, дуже консервативний набір), хоча улюбленою його п’єсою була «Медея» Евріпіда. І хоча він багато потішався над Алексіном і жорстоко його висміював – водночас він дав охорону його дружині, коли вона їхала від Дельфів до Халкіди й остерігалася дорогою розбійників і грабіжників.

Тільки злісна натура Менедема нікуди не поділася навіть після приходу до влади в Еретрії: коли він зайнявся державними справами, то хвилювався так, що, воскуряючи ладан, поклав його повз кадильницю; і коли кінік Кратет з натовпу почав знущатися, що він так клопочеться про державу, то Менедем велів кинути Кратета у в’язницю. Згідно з цією байкою, Кратет продовжив знущання і у в’язниці, і, бачачи, як Менедем проходив повз нього, висовувався і обзивав його Агамемнончиком і градоначальничком.

Менедем їздив послом до Птолемея та Лісимаха, усюди зустрічаючи пошану; мало того, він був і в Деметрія і зменшив щорічну подать від свого міста з двохсот талантів до п’ятдесяти. А обмовлений перед Деметрієм, ніби він хотів зрадити місто Птолемею, він виправдовувався в листі, що починається так: “Менедем бажає здрастувати царю Деметрію. Я чув, що тобі донесли на мене…» . Наклепником був один його політичний супротивник, на ім’я Есхіл, але цього разу справа обійшлася. За ці, та за інші прояви дружби з різними царями, Менедем постійно перебував під підозрою, і коли його звинуватили в тому, що він хоче зрадити місто Антігону, то цього разу він був змушений піти у вигнання. З цього моменту він в Оропі (батьківщина його спонсорів) при храмі Амфіарая. Розповідають, що там пропали золоті посудини, і тоді постановою всіх беотійців йому було наказано піти (мабуть, справді поцупив, ох молодець!); глибоко засмучений, він таємно пробрався до рідного міста, захопив дружину з доньками та поїхав до Антігона, де й помер від засмучення.

Швидше за все, у Менедема ще були якісь учні, але збереглося ім’я тільки одного з них. Ктесибій Халкідський (бл. 290-230 рр.), який прославився грою в м’яч, що її часто проводив із людьми зі свити царя Антігона. Говорили, що на запитання, що дала йому філософія, він відповів: «Безплатні складчинні обіди». Тому й сатирик Тимон сказав, звертаючись до нього:

Страво-безумець з очима оленя, душею неповороткою.
Ктесибій був великим дотепником і всіх смішив веселими жартами.

Чи збіг, що він виніс із вчення Менедема саме любов до гулянок і пиятик? Чи збіг, що радикальний консерватор, який продовжував вчення Сократа, поєднував із цим любов до гедонізму (як Ксенофонт, Аристіпп, Есхін і ще низка учнів Сократа). Може бути й так. Але після Ктесибія відомих представників т. зв. «Елідо-еретрійської школи» більше не було, а значить вона проіснувала приблизно стільки ж, скільки і «Мегарська школа», близько 150 років, або навіть менше сотні, якщо рахувати тільки «Елідський» період. У ній набагато менше представників і вона набагато менш значуща в цілому. Найвідоміша фігура цієї школи – Менедем, цілком може вважатися черговим відгалуженням «Мегарської школи».

Але якщо при цьому елідська і мегарська школи від початку відрізнялися, а не були однією і тією самою школою, то для цього мали бути хоч якісь підстави. Тож спробуємо висунути невелику гіпотезу. Зрозуміло, що вони школи були максимально «сократівськими» і тяжіли до традиції Парменіда. Але можна припустити, що спочатку поділ відбувався за принципом «основного пріоритету»: спосіб життя проти теорії. Найімовірніше, Евклід із Мегари (і більшість його учнів і послідовників школи) – вибрали своїм пріоритетом розвиток теорії, і тому вони спочатку зблизилися з Платоном. Федон з Еліди, ймовірно, пішов за лінією способу життя (як і кініки, Ксенофонт тощо), але не зміг запропонувати на цьому полі нічого такого, що змогло б конкурувати з кініками і кіренаїками. Теорію він не розвивав, і вона не була так сильно зачеплена «грою в парадокси», тобто залишилася на примітивному рівні елеатів і Сократа, з констатацією «не зведеності» приватних прикладів до «загальної ідеї». Поступово в обох школах почала відчуватися тяга до кінізму, і в Мегарській школі різко виділився Стільпон (таким чином, він поєднує кінічний спосіб життя і мегарську теорію). Після проходження навчання в його школі, Менедем, який очолив елідську школу, теж спробував поєднати кінічний спосіб життя з мегарською теорією, але, можливо, в дещо іншій пропорції. У ньому ми бачимо більш вираженого консерватора і кініка, ніж у Стільпоні. Якщо припустити, що це було характерною рисою двох шкіл від самого початку, то цілком логічно, що саме Менедем (а не Стільпон, наприклад) зміг відокремитися від мегарської школи й очолити елідську.

Усі інші школи сократиків (платоніки, кініки, кіренатики, Ксенофонт та окремі учні) – загалом, теж можуть легко розділитися на тих, хто віддає перевагу «стилю життя» та практикуванню доброчесності, і на тих, кого більше приваблювала теорія. Усі вони поєднують ці дві сторони в різній мірі пропорцій. І як можна зрозуміти, Платон, з його захопленістю «теорією» – це нібито максимальний ступінь прояву «мегарських» тенденцій. Але Платон не хоче перетворювати все просто на фарс гри слів, він «теоретик», але консервативний, стриманий. І тут виходить певний парадокс. Менедем і Стільпон – сучасники і майже останні представники своїх шкіл, і для них обох парменідова ідеологія почала відходити на другий план (на відміну від Платона, в якого вона на першому), але ступінь відходження в обох був зумовлений ступенем споконвічної «парменідовості» їхніх перших учителів. І виходить, власне, сам парадокс:

• Елідо-еретрійська школа, яка закінчилася на Менедемі, як була консервативною, так і залишилася, і тому в підсумку виглядає ближчою до Платона, ніж будь-яка інша.
• А Мегарська школа, яка закінчилася напів-трикстером Стільпоном, починала з близькості до Платона, але настільки розхитала всі консервативні основи філософії, що легко перетворилася на новий аналог софістики.

Приблизно так можна трактувати їхні відмінності, хоча ці відмінності настільки несуттєві, що ледь вловимі. Набагато ближчим до істини буде розгляд обох шкіл – як широко розгалуженої школи «Ортодоксальних сократиків», що поєднують у собі всі суперечливі тенденції їхнього вчителя. У рідкісних випадках, коли якийсь один бік філософії Сократа починав переважати, вони стають схожі то на дистильованих практиків (кініки), то на дистильованих теоретиків (платоніки), але в середньому вони намагалися витримувати якийсь баланс. А якщо поставити їх у ширший контекст, то це просто новий етап розвитку італійської філософії (елеати, піфагорійці) та італійської софістики (Горгій).