Важлива теза, до якої я інколи приходжу знову і знову, і яку вирішив записати в необробленому вигляді вже просто, щоб була, хоча б як теза.
📗 Епікуреїзм – це подоланий розрив між Просвітництвом і Романтизмом, їхній синтез (може бути як із превалюванням першого так і другого). Або навпаки, Просвітництво і Романтизм це лише розкол єдиного епікурейського світогляду, який став панувати у XVIII столітті. Пояснюю: У такому разі, чи варто тим паче розглядати літературу так званого “предромантизму” або “сентименталізму” – як уже готовий романтизм, як початок цього розпаду. Адже література цього етапу романтизму є дзеркалом змін у філософії, результатом перемоги почуттів над розумом, сенсуалістів (вони ж інколи звуться емпіриками) над раціоналістами, Локка над Декартом. Лише в чистій філософії під почуттями малися на увазі відчуття слуху, зору, смаку, запаху й тактильності; а літератори почали працювати з іншими, абстрактнішими й тоншими “почуттями”. Але оскільки навіть чуттєва філософія – залишається філософією, то вона не може абсолютно ні в що ставити розум. Вона лише підпорядковувала його чуттєвому, але рахувалася з ним, як із серйозним інструментом для пізнання (романтики в літературі не мали таких обмежень).
Епоха Просвітництва – це теж епоха перемоги почуттів над розумом, але саме Романтики довели цю перемогу до розриву із самою Просвітництвом, що було зрозуміле ними як особлива цілісність (причому така, що стала нібито гранично “раціональною”, що вельми іронічно). Але чи був цей розрив необхідний? Чи може Просвітництво жити спільно з Романтизмом? Так, і прекрасно жило, в особі епікуреїзму, який романтики перестали розуміти, як свою власну філософію. І навіть більше того, класичний епікуреїзм (не тотожний позиції Echafaud) це і є філософія ідеалізації сільського життя та егалітаризму (див. Діоген з Еноанди), що їх проводили французькі революціонери та батьки засновники США. Якби розрив не стався (а він міг і не статися), якби епікурейці змогли правильно відрефлексувати свою власну традицію, тоді літераторам-романтикам не довелося б іти в досконалий містицизм. Однак на це можна заперечити, що тоді й література романтизму не змогла б стати такою різноманітною, і втратила б у колориті. Звісно, це більш ніж імовірно, але сам факт того, що синтез Просвітництва та Романтизму не є неможливим, і що він уже мав практичне втілення в епікурейській філософії, є вкрай важливим для методологічного переосмислення історії думки, і зокрема літератури.
Ми вже говорили про те, що такий ранній реаліст (скоріше навіть пізній романтик), як Стендаль – був епікурейцем у філософії. Тож у якомусь сенсі подолання названого нами розриву відбувається у форматі появи реалізму в літературі. Здебільшого ж романтики все таки були критичними щодо Епікура, але продовжували деколи звертатися до нього, як до образу. Наприклад, якщо говорити про Англію, то тут завдяки старанням С. Т. Кольріджа, романтизм розвивався під сильним впливом німецької традиції, яка була особливо критична до Епікура (про це нижче).
За словами Джона Стюарта Мілля, неможливо зрозуміти сучасну думку, не помітивши, що вона розділилася на дві школи, що ведуть свій початок від Джеремі Бентама (по суті головний філософ-епікуреєць Англії) і Семюеля Тейлора Кольріджа, “двох великих плідних умів Англії свого часу. Як пояснив Мілль у другому есе в The London and Westminster Review:
Ці двоє чоловіків є “завершеним аналогом” один одного: сильні сторони кожного відповідають слабким сторонам іншого. Той, хто зміг би опанувати передумови й об’єднати методи обох, володів би всією англійською філософією свого часу. Кольридж зазвичай казав, що кожен народжується або платоніком, або аристотелівцем; аналогічним чином можна стверджувати, що кожен сучасний англієць побічно є або бентамістом, або кольриджианцем.
У більш ранньому есе Мілля це протиріччя було сформульовано в найяскравіших виразах: “Бентам був прогресивним філософом, Кольрідж – консерватором”. І далі ми побачимо, чому це не випадковість, що Кольрідж був фанатом німецької філософії, а Бентам, епікурейської та французької.
1821 року Джон Гібсон Локхарт (1794-1854) написав роман про стародавній Рим під назвою “Валеріус“, де основний акцент ставиться на філософію епікурейців, а головний герой поступово переходить до християнства, так само, як і в романах Томаса Мура (1779-1852) “Епікуреєць” (1827 року) та Волтера Патера (1839-1894) “Маріус-епікуреєць“, (1885 року). Якщо розставити їх з погляду апологетики християнства, то найсильнішим апологетом і найменшим епікурейцем буде Т. Мур, уже дещо слабкіше, майже із симпатією до філософії писав Локгарт, і зовсім слабкою апологетика була в Патера (герой хоч і помер як християнин, але не знав нічого про християнство й не прийняв віру).
Див. статті:
📖 Эпикуреизм и христианство в исторических романах Дж. Локхарта «Валериус. Римская история» и Т. Мура «Эпикуреец» (Сомова Е. В.)
📖 Роман У. Пейтера «Мариус-эпикуреец» в контексте философских и эстетических исканий (Сомова Е. В.)
📖 Проблематика романа У. Пейтера «Марий Эпикуреец: его чувства и идеи» (Макартецкая Ю. А.)
З іншого боку, в Англії були письменники, не настільки критичні щодо подій Французької Революції, а тому й більш поблажливі до ідеології Просвітництва, яка нібито породила її. Ще до реалістів і до Стендаля такі романтики намагалися здійснити синтез французької традиції та нових віянь у літературі. Чи не найяскравішим прикладом був Персі Шеллі (1792-1822). Ми наведемо кілька фрагментів з його спадщини, щоб проілюструвати це:
У хитросплетіннях схоластичної філософії людство ризикувало втратити останні крихти істинної мудрості, які в нього ще залишалися; єдино цінним у цих диспутах були спроби розвинути погляди філософів-перипатетиків. Платон, наймудріший і найглибший із стародавніх мислителів, і Епікур, найлагідніший і людяніший із них, перебували у ченців у цілковитій зневазі. Платон суперечив їхнім своєрідним поглядам на небесні справи, а Епікур, який захищав право людини на радість і щастя, був би надто спокусливим контрастом їхньому похмурому й убогому моральному кодексу. Запевняють, щоправда, ніби святі отці тішилися на дозвіллі таємним поклонінням Епікуру і профанували філософію, яка обстоювала права всіх, себелюбно користуючись правами для небагатьох. Так і є: закони природи незмінні, і людина відрікається від них для того, щоб мати задоволення крізь лабіринти труднощів іти до них знову.
Відверте і безневинне задоволення за якоюсь дивною логікою іменують пороком; а тим часом людина (так міцно тримає її ланцюг необхідності – так непереборно прагне вона виконати своє земне призначення) – людина шукає його за будь-яку ціну, а тому стає лицеміром і готова на муки пекла.
(с) Персі Шеллі – “Про відродження літератури” (прибл. 1815 рік).
Я не думаю, щоб Лукрецій, коли виношував поему, що становить і донині основу наших філософських знань і здивувала своїм красномовством людство, тремтів перед критикою, яку його творіння могло зустріти в софістів, які перебували на платній службі в розпусній і неосвіченій римській знаті. Коли Греція стала полонянкою, а Азія – данником Римської республіки, що швидко хилилася до рабства і занепаду, безліч сирійських рабів, фанатиків непристойного культу Аштарот, і безліч негідних спадкоємців Сократа і Зенона, ставши вільновідпущеними, з гріхом навпіл годувалися тим, що догоджали вадам і марнославству сильних світу. Ці жалюгідні люди вміли за допомогою легковажних, але переконливих, на перший погляд, софізмів навчати тієї зневаги до чеснот, що є долею рабів, і тієї забобони – сумної заміни добрих почуттів, котра, поширюючись із поневолених країн Сходу, заполонила Захід. Чи не цих людей, чи не їхнього осуду мав побоюватися мудрий і високий духом Лукрецій? Останній і, можливо, найнедостойніший з його послідовників і той не погодився б прийняти схвалення з їхніх рук.
(с) Персі Шеллі – Передмова до поеми “Повстання ісламу” (1818)
Утім, ми судимо про це за неповними даними, а тому, можливо, з недостатньою повнотою. Енній, Варрон, Пакувій і Акцій – усі четверо великі поети – до нас не дійшли. Лукрецій володів творчим даром найвищою мірою, Вергілій – дуже високою. У цього останнього вишуканість виразів подібна до світлого серпанку, що прикриває від читача сліпучу правдивість його зображень світу. Лівій весь сповнений поезії. Однак Горацій, Катулл, Овідій і всі інші великі поети, сучасники Вергілія, бачили людину і природу в дзеркалі грецького мистецтва. Державний устрій і релігія також були в Римі менш поетичні, ніж у Греції, як тінь завжди блідіша за живу плоть.
(с) Персі Шеллі – “Захист поезії” (1821)
З листів Персі Шеллі до Вільяма Годвіна 1812 року:
Фр. 1: Підростаючи, я охолов до натуральної магії і до привидів; я прочитав Локка, Юма, Ріда і всіх філософів, які мені трапилися, не відмовляючись, водночас, від поезії, якій я залишався вірним попри всі мої блукання і зміни смаків. Однак по-справжньому думати і відчувати я почав лише після прочитання “Політичної справедливості”, хоча відтоді мої думки і почуття стали тривожнішими, боліснішими і жвавішими, і я став більш схильний до дії, ніж до умоглядів. Раніше я був республіканцем – зразком держави були для мене Афіни, але тепер я вважаю Афіни настільки ж далекими від досконалості, як Велику Британію від Афін.
Фр. 2: Я визнаю, що мої плани об’єднання неосвічених людей несвоєчасні; небезпечними я їх не вважаю, бо водночас я вимагав повної гласності; до того ж я не думаю, щоб селянин став уважно читати моє звернення, а прочитавши його, перейнявся кровожерливими почуттями. Нестерпно боляче бачити людські істоти, здатні піднятися до вершин науки, подібно до Ньютона і Локка, і не намагатися пробудити їх від сплячки, настільки далекої від цих вершин. Частина міста, яка називається Ліберті, являє собою видовище таких злиднів і лих, що його не витримала б і більш холоднокровна людина, ніж я. Але я підкоряюся [Годвін попросив стримати запал пропаганди й активності Шеллі в Ірландії, на що той відповів згодою]. Я не стану більше звертатися до неписьменних.
Отже, якщо резюмувати, ми бачимо похвалу Епікуру за його гуманістичну лінію, компліментарне ставлення до етики гедонізму, хоча і з одночасною похвалою Платону. Цікаве зізнання Шеллі в тому, що філософія епікуреїзму в його час була основою філософських пізнань. Про подібне, нехай і критично, говорив і німецький романтик Фрідріх Шлегель (про що нижче). Ранні листи Шеллі, де він спілкується з великим навколо-комуністичним мислителем (і своїм тестем). Тут цікаво, що Шеллі виявляється радикальнішим за Годвіна, хоча все ж таки поступається поміркованим вимогам тестя. Але ми виділили ці фрагменти тому, що тут він зізнається у важливості філософії Локка для свого світогляду. І підносить Локка і Ньютона – епікурейський фундамент усього XVIII століття. І раптово Лукреція визнають більш творчим, ніж Вергілій, і по суті будь-кого з римлян. Цілком імовірно, що ця думка має філософський та ідеологічний характер. А можливо й естетичний, у плані самого концепту – доносити філософію через поезію.
Німецький романтизм і презирство до Епікура
Як ми вже говорили, німецький романтизм вирізняється особливою неприязню до Епікура. Це пов’язано багато в чому з націоналістичними непорозуміннями між німцями і французами того часу. Німці намагалися робити все, як не у французів. Звідси таке яскраве неприйняття класицизму (модного у Франції), неприйняття Просвітництва і пов’язаних із ним вчень Локка і Ньютона (в якомусь сенсі це неприйняття науко-центризму). До того ж у німців була власна філософська традиція, центральною фігурою якої був Лейбніц, відкритий противник Локка і раціоналіст. Німці пішли в систематичний наступ на франко-англійську культуру, завдаючи удару за ударом у філософії (спершу Кант, потім Фіхте-Шеллінг-Гегель), у літературі (спершу Буря і Натиск, потім відкритий містичний романтизм), у культурі та історії (тоді як французи орієнтувалися на стародавній Рим, німці почали протиставляти римлянам – греків, а ще краще – німців). Це далеко не все, що можна сказати з цієї теми, але ми хотіли лише зафіксувати загальну логіку. Епікур вважався фундаментальним філософом для Просвітницької ідеології, яка, в очах суспільства, і особливо німців – довела свою неспроможність після кривавих подій революції. Тому перші великі ідеології романтизму, брати Шлегелі, дуже різко висловлювалися про Епікура (так само різко його критикував, до речі, Гегель, але про це коли-небудь наступного разу).
У книжці “Karl Marx: Greatness and Illusion” (2016), де обговорювали дисертацію Маркса про філософію Епікура та книжку його найближчого товариша на той час (Кеппена), Gareth Stedman Jones піднімає цікаву для нього тему, згадуючи при цьому Фрідріха Шлегеля.
Під час свого дослідження Кеппен звернув увагу на те, що улюбленим мислителем Фрідріха Великого був грецький філософ Епікур, і взагалі на те, що “всі освічені the Aufklärer люди минулого (XVIII-го) століття були в багатьох відношеннях споріднені з епікурейцями, як і навпаки, епікурейці зарекомендували себе як видатні просвітителі Aufklärer давнини”. Епікур був найбільш ненависним романтиками філософом як родоначальник французького матеріалізму XVIII століття і механістичного погляду на світ. Його філософія була, за словами Фрідріха Шлегеля, “наймерзеннішою з усіх стародавніх систем… яка розкладає все на первинні тілесні атоми”; Шлегель нарікав на те, що епікуреїзм став домінуючою філософією другої половини XVIII століття.
Тепер, так само як вище на прикладі Персі Шеллі, ми наведемо низку цитат із праць Шлегеля, які охарактеризують сецифічну ненависть німців до епікуреїзму.
Полеміка Руссо з поезією є насправді лише поганим наслідуванням Платона. Платон більше проти поетів, ніж проти поезії; він вважав філософію найсміливішим дифірамбом і найбільш монодичною музикою. Епікур – справжній ворог мистецтва, бо він хоче викорінити уяву і зберегти тільки сенс. Спінозу можна розглядати як ворога поезії зовсім по-іншому: тому що він демонструє, як далеко можна зайти у філософії та моралі без допомоги поезії, і тому що вже дуже в дусі його системи не ізолювати поезію (and because it is very much in the spirit of his system not to isolate poetry).
(с) Ф. Шлегель – з журналу Athenaeum (прибл. 1798-1800 рр.).
Серед них особливо заслуговує бути побіжно згаданою філософія чарваки, яка, згідно з Колбруком, містить метафізику секти джайнів або, принаймні, найбільше узгоджується з нею. Це система найрішучішого матеріалізму, що слідує загальновідомому вченню про атоми – тому, що в пізньому греко-римському світі, здобувши собі чималий успіх і безліч послідовників, проповідував Епікур і що в останні століття намагалися відродити численні нові автори; утім, тепер уже, завдяки глибшому духу набагато далі просунутих природничих наук, воно, як видається, навряд чи зможе пустити міцне коріння.
(с) Ф. Шлегель – “Філософія історії”, лекція 6.
Хоч би як багато не було гідного похвали в його етичному вченні, що ґрунтується, звісно, лише на природі й розумі, як вказівка на вищу істину, як основа для пізнання Божественного (не зрозумілого належним чином у стародавній натурфілософії та зовсім не взятого до уваги в його власній, гранично раціоналістичній системі), Арістотель не може бути таким самим надійним керівником, як Платон, а його систему, на противагу платонівській філософії, не можна розглядати як науковий вступ до християнського одкровення й пізнання… Пізніші грецькі філософські секти й системи містять лише повторення або варіації того самого в інших висловах, а часто – просто суміш і компіляцію давнішої філософії або ж виявляють цілковите виродження філософського духу, як атомістична система Епікура, яка так само атомістично впливає на етику й на життя.
(с) Ф. Шлегель – “Філософія історії”, лекція 8.
У ті часи вивчення грецької філософії вважалося у римлян не більше ніж допоміжним засобом для осягнення красномовства, а через загальне падіння моралі та цілковиту байдужість до загальної скрути й повсюдного кровопролиття особливу любов здобула, звісно, філософія Епікура. Лише в пізніший час, коли за правління найкращих імператорів було зроблено спроби до морального відродження римської імперії і характеру, прихильники цих заходів знайшли свою останню опору і порятунок у стоїчній філософії, яка й так вельми відповідала суворості і твердості римського характеру.
(с) Ф. Шлегель – “Філософія історії”, лекція 9.
Під науковими помилками, до яких в основних силах людської свідомості присутня природна схильність і прихильність, і які я тому назвав вродженими, слід розуміти лише такі докорінно хибні світогляди або наукові системи, що походять від одностороннього спрямування і хибного вживання такої основної сили. До того ж тут не може бути жодної мови ні про поетичну фантазію, ні навіть про психологічні хибні уявлення цієї душевної здатності, але про одну лише від початку і до кінця наукову силу уяви, спрямовану винятково в цей бік і на цю царину, якщо питання стоїть про те, яка хибна система і яка хибна думка в науці загалом, а особливо у природознавстві, могла би походити від хибного вживання цієї сили. Мені здається, що не що інше, як саме матеріалізм, що здобув загальну популярність, атомістичний погляд на природу і все, що тісно з ним пов’язано, – атомістичне мислення взагалі, суто мертвотній вплив якого на філософію є набагато більш важливим і набагато небезпечнішим, ніж вплив тієї природної системи, що здобула погану славу і яка нині здебільшого стала вже пережитком і, щонайменше, у своїй колишній формі має вигляд цілком і повністю застарілої. Цей хибний атомістичний природогляд не можна вважати хибною думкою розуму або пояснювати як таку, оскільки розум скрізь і скрізь значно більше прагне безумовної єдності, ніж нескінченної розмаїтості цих вигаданих атомів, із яких, нібито, усе має складатися, причому, отже, не було б жодної можливості єдності, але все розпадалося й розсипалося б на незліченні множини окремих частинок. Це, мабуть, не можна назвати також і помилкою розуму, тому що істинний розум не діє так просто й узагальнено, усюди й насамперед атомістично дроблячи та розчленовуючи, а передусім хоче розуміти, тобто розрізняти внутрішній зміст і вгадувати істинне значення, бачити ціле і пізнавати саму сутність у її істинному дусі, що передбачає щось живе й лише до такого живого може бути застосовано.
Де немає духу і життя, там нема чого й розуміти, і ці прості найдрібніші природні тільця, або світові частки, що не піддаються подальшому розподілу, утворювали б собою якраз такий уже більше не зрозумілий і недоступний розумінню агрегат, як основу сукупного чуттєвого світу і природи. Оскільки ж, тепер, і матеріальне розчленовування, і анатомія видимих предметів і матеріалів ніколи не зможе зайти так далеко, щоб досягти цих нескінченно малих початкових частинок буття, а хімічний розклад тіл веде нас, навпаки, до суцільно летучих і таких, що повністю вислизають від усякого грубого схоплювання, живих елементів природи, – то всю цю гіпотезу слід вважати чистою, абсолютно довільною і настільки ж абсолютно безпідставною вигадкою, – хоча і повністю непоетичною і не тільки повністю позбавленою фантазії, а й такою, що вбиває будь-яку фантазію і саме життя, однак при тому все-таки вигадкою; і саме тому її і доводиться приписувати силі уяви, і саме в цьому сенсі й у цьому відношенні я раніше сказав, що якщо сила уяви, а точніше, сила наукової уяви, одного разу перекинеться на цей бік очевидного й тілесного явища, то хибність, яка виникає звідси, буде більшою за будь-яку іншу, – геть позбавленою життєдайного начала та неживою породиною мозку найгрубіше-матеріальнішого ґатунку. Я б назвав це уявою смерті, бо все ціле ґрунтується саме на тій ілюзії і на тому припущенні, що все мертве, – на повну протилежність стародавній, вельми широко розповсюдженій природній вірі, що все, навіть і в зримому явищі, і у видимо мертвому тілесному світі, внутрішньо наділене життям, жваве й натхненне життям, про що раніше вже йшлося. Виступати тут проти самого атомістичного погляду на природу як такого або намагатися дати його докладне спростування було б абсолютно поза моїм завданням, оскільки це вже відноситься цілком і повністю до власне натурфілософії; і, мабуть, це було б навіть зайве, оскільки жива натурфілософія із зовсім іншою, набагато вищою точкою зору вже давно й майже повсюдно прийшла на зміну цьому духовбивчому природозапереченню.
У всякому разі один момент усе ще являє собою історичну пам’ятку, а саме: коли Лейбніц протиставляє атомам Епікура свої монади – внутрішньо живі й живі одиниці, з яких складається все, причому, однак, тут по суті так само незмінно зберігається колишнє поняття загального дроблення і розчленування; слід сказати, що в цьому, як і багато в чому іншому, знаходить своє вираження та найхарактерніша риса великого мислителя, через яку він дивиться на оману крізь пальці, з поблажливою добродушністю, більше прагнучи з дипломатичним тактом обходити її, ніж намагатися усунути її в корені.
Набагато більш укоріненим у всіх науках і набагато згубнішим і небезпечнішим для істинної та живої філософії, ніж усі ці стародавні атоми й усі неправдиві природні системи матеріалістичного ґатунку, що несуть своє спростування в собі самих, є атомістичне мислення, природну схильність і хибну схильність до якого закладено в людській здатності до пізнання, і, якщо брати до уваги її нинішній стан, то таку схильність і схильність можна вважати цілком обґрунтованою. Реальна анатомія є вельми поважною і найвищою мірою корисною і плідною наукою, оскільки вона не вдається до мрій за допомогою секційного ножа наздогнати і знову впіймати життя, яке давно вислизнуло, а прагне лише того, щоб виявити й розшифрувати письмена, залишені в мертвій оболонці здоровими й хворобливими станами життя, яке в ній мешкало. Мертва анатомія думки, однак, не призводить до таких щасливих результатів, саме тому, що життя, яке все ще присутнє в думці, одразу згасає під рукою прозектора; і з усіх наук можна навести безліч прикладів того, як від духу цього мертвотнійного аналізу тікає всяка вища істина.
Ці два головні джерела філософської помилки: ілюзія безумовного буття і тотожного мислення, з усім тим, що з цього випливає в найрізноманітніших формах наукового фаталізму або поетичного пантеїзму і вельми мінливого й хибного трагічного світогляду, з одного боку; з іншого, атомістичний природогляд, поряд з усіма іншими матеріалістичними поглядами, які також сюди відносяться; потім саме атомістичне мислення та мертве розчленовування понять і подрібнення думки, поряд з настільки глибоко вкоріненим у людській душі уявленням про смерть, на якому вони ґрунтуються; усе це разом утворює тепер щось на кшталт прокляття сліпоти, що від початку тяжіє над таким узурпованим самовладдям і абсолютним пануванням розуму, який прагне бути суверенним, – або ж, в іншому разі, – хворобливий симптом хворобливої симптоматики, яка стала спадковою, – духовної безплідності, яка перетворилася на другу природу духовної безплідності та внутрішнього омертвіння, що цілком лежить у матеріальних кайданах розумової здібності, що перетворилася на другу природу.
(с) Ф. Шлегель – “Філософські читання” (1828)
Але також і на стороні духовній, у царині науки, можна було спостерігати подібний рух прискореного розвитку. Хіба що цей рух або напрямок був тут іншим порівняно з освіченими епохами давнини, і ми пройшли його радше зворотним ходом, або від низу до верху, з тією ж самою швидкістю. Я хочу цим сказати, що спершу і в останні десятиліття минулих століть образ думки епікурейців, або ж якийсь вельми близький до нього, був у нашу епоху переважно панівним. Потім разом із ним і поряд із ним з’явилися схоластична витонченість і різнотолковості, а також, мабуть, старанність у вченому колекціонуванні, властива пізнішим грецьким школам, приблизно аж до епохи блискучих софістів та їхнього загального згубного впливу на народ. Усі системи й омани, які тільки можуть лежати у сфері людського духу та мають свою підставу в його істотних властивостях, або ж знаходять свій природний привід у тому чи іншому немов би вродженому людині непорозумінні, в тому вигляді, як вони впродовж багатьох століть розвинулися в греків, наша епоха пройшла приблизно за ту саму кількість десятиліть; причому, однак, я сподіваюся, що аж ніяк не помилюся, якщо припущу, що в проробленому зворотному русі послідовного повернення до істини, у цій висхідній лінії ми незабаром уже знову наблизимося до кращої епохи перших великих філософів Греції – Платона, Сократа або Піфагора.
(с) Ф. Шлегель – “Філософія життя”, лекція 8. Мабуть, це і є той фрагмент із визнанням панування епікуреїзму в XVIII столітті.
У залишку ми маємо таке резюме: Шлегель вважає, що Епікур – ворог мистецтва (почасти це навіть правильно, див. статтю про естетику Епікура). Шлегель скаржиться, що його сучасники хочуть відродити епікуреїзм і дуже сподівається, що це вже неможливо. Він вважає, що антична філософія з часом деградувала, а Епікур – вершина цієї деградації, чергова варіація теми “занепад еллінізму”. Він доходить до того, що епікуреїзм, на його думку, розцвів в умовах тотальної катастрофи в Римі, з річками крові тощо. (можливо прив’язка до подій французької революції). Ми маємо величезний, по суті програмний фрагмент Шлегеля з критикою атомістики, який частково доповнює всі вищеназвані фрагменти. Шлегель зізнається, що до самого останнього часу епікуреїзм домінував у Європі, але, на його думку, розвиток духу тут іде за аналогією з античністю, тільки задом-наперед. Тому від Епікура він сподівається дійти до швидкого торжества Платона.
Ось такий він. німецький романтизм. Але якщо ви думали, що епікурейська філософія зовсім зникла в цей час, то як бачите, це хибна точка зору. До речі, у нас є непогана стаття ще й про російський епікуреїзм у цей час.