Оскільки вже така справа, що ми розглядаємо нетипові моменти в епікуреїзмі, зокрема епіграми Філодема, не зайвим буде опублікувати розбір 5-ї книжки “Про поезію” того самого Філодема, тобто статтю зі збірки “Давньогрецька літературна критика”, в якій окремо фігурують підрозділи про поетичні погляди Філодема і Лукреція. Як завжди, завантажити статтю Покровської З. А. – “Епікурейці та літературна критика” (на рос. мові) у зручному форматі PDF можна як через Телеграм, так і за прямим посиланням. А ми опублікуємо її ще й у веб-форматі (але вже без приміток, в очищеному вигляді). У трьох різних частинах, плюс додаткова частина про Лукіана:
- Епікур та його естетика.
- Філодем та його погляди на поетику.
- Лукрецій про поетичне мистецтво (буде трохи пізніше).
- Літературна критика у творах Лукіана (буде трохи пізніше).
Епікур та його естетика
Епікур (341-271 рр. до н.е.), засновник знаменитого “Саду” (так називалася його філософська школа в Афінах), в оцінках класичної літератури Греції належав до напряму “засуджувачів Гомера”. Він критикував міфологічну основу гомерівської поезії і заперечував її пізнавальне і виховне значення. хоча в збережених його творах прямої згадки про Гомера немає.
Одним з основних положень епікурейської етики була боротьба проти традиційних богів грецького Олімпу, “богів натовпу”. “Нечестивий не той, хто усуває богів натовпу, – писав він у листі до Менекея, – але той, хто застосовує до богів уявлення натовпу, бо висловлювання натовпу про богів є не “природними поняттями”, а уявними домислами”. Думка натовпу про богів закарбована в міфах, що викликають у людських душах найбільше сум’яття. Принципом Епікура при викладенні власних думок стає “неміфічний спосіб [написання]” (див. “До Піфокла”), за допомогою якого можна з граничною ясністю пояснити явища природи і в такий спосіб вказується спосіб допомогти людям досягти безтурботності – атараксії.
“Неміфічний” спосіб пояснення природи призводить Епікура до неприйняття заснованої на міфології епічної поезії, оскільки він критикує її тільки з пізнавального боку, опускаючи художню цінність, вбачаючи в поетичному викладі міфів лише “нерозумні уявлення” (див. “До Геродота”).
Але Епікур іде далі простого заперечення міфу – до того, що можна назвати антиалегоризмом. Відкидаючи традиційних богів і саму можливість алегоричного тлумачення їхніх образів, він докорінно змінює звичне уявлення про місце бога на міфічному Олімпі і про людину на землі. Адже пізнавши закони природи, доводить Епікур, людина ніколи не прийде в сум’яття і буде жити, “як бог серед людей”, так як зовсім не схожа на смертну істоту людина, що живе серед неминущих благ (див. “До Менекея”). В іншому місці Епікур каже: “Голос плоті – не голодувати, не жадати, не мерзнути. У кого є це і хто сподівається мати це в майбутньому, той може посперечатися у випадку навіть із Зевсом” (Ватиканське зібрання висловів, XXXIII). Оскільки сам Епікур є взірцем людини, яка осягнула всі таємниці світобудови через вивчення природних законів і досягла вищого блаженства, то “життя його, порівняно з життям інших, стосовно лагідності та вдоволення своїм можна вважати казкою” (Ватиканське зібрання висловів, XXXIV). Таким чином, розвінчуючи традиційні уявлення про богів, Епікур приходить до утвердження можливості для людини життя-казки на землі. “Неміфічний” метод привів його до утвердження міфу-казки в абсолютно новому, незвичайному значенні, до утвердження антиалегоричного методу, заснованого на послідовно науковому світогляді.
Не маючи, вочевидь, поетичної схильності і будучи справжнім філософом-науковцем, Епікур відчував насолоду від самого процесу пізнання: “У всіх заняттях плід насилу приходить по закінченні їх, а у філософії пізнання і задоволення біжать наввипередки. Насолода не слідує за пізнанням, але пізнання і насолода існують одночасно” (Ватиканське зібрання висловів, XXXVII). Заперечуючи Гомера за міфологічні казки, Епікур вважав, що істинному мудрецю не личить займатися поезією (Діоген Лаертський, X). Іноді ж – викладає Епікура Лукрецій – розум виходить зі свідомо неправдивих чуттєвих свідчень (див. Лукрецій, IV, 521), і тоді обмани почуттів за допомогою своєї аналітичної здатності повинен розпізнати розум. У цій сенсуалістичній основі каноніки Епікура відкривається можливість пізнання дійсності за допомогою чуттєво-подібної системи. На цьому ж ґрунтуються і принципи його етики, що пов’язує такі поняття, як задоволення – благо – краса.
Будучи сенсуалістом, Епікур критерієм моралі робить почуття; адже всяке благо і зло полягають у відчутті, а задоволення є початком і кінцем щасливого життя, “воно є перше і природжене благо” (див. “До Менекея”). “Початок і корінь усякого задоволення – задоволення утроби, навіть мудрість та інше мають до нього відношення” (Узенер, 409). Однак тут “задоволення утроби” не означає “обжерливості”, а лише той мінімум (“голос плоті – не голодувати”), що забезпечує тілесне здоров’я і спокій, а відтак створює передумови для занять духовним удосконаленням, тобто філософією. Задоволення епікурейців особливого роду: “не всяке задоволення слід вибирати” (див. “До Менекея”).
Філософська система Епікура аж ніяк не закриває можливості образного освоєння світу, оскільки епікурейська каноніка вбачає в процесі пізнання два етапи: чуттєвий і раціональний. Пізнання починається з відчуттів, що виникають від впливу на наші органи чуття зовнішніх предметів за допомогою зразків-подібностей, але завершується розумом, що осягає приховану сутність речей.
Епікур має на увазі не задоволення розпусників, бражників і гурманів, як думають “дехто, що не знають, не погоджуються або погано розуміють”. Задоволення – це здоров’я тіла і спокій душі (див. “До Менекея”). При цьому епікурівське “благо” містить і задоволення, одержувані за допомогою слухових вражень або приємних емоцій, від споглядання красивої форми (Узенер, 67). Епікур вважає, що красу і чесноту слід цінувати, якщо вони приносять задоволення (Узенер, 70). Ту ж думку він висловлює в грубувато-виразній формі: “Я плюю на красу і на тих, хто даремно нею захоплюється, коли вона не приносить жодного задоволення” (Узенер, 79). У цьому твердженні укладена своєрідна інтерпретація етико-естетичної ідеї (“калокагатії”). Краса викликає почуття задоволення, а воно своєю чергою є благом. Тож “прекрасне” за допомогою “насолоди” виявляється пов’язаним із “добрим”. Таким чином, естетичне поняття “задоволення” – це та точка перетину, в якій сходяться епікурівська етика (приємне відчуття – благо), каноніка (пізнання виходить із відчуттів) і фізика (відчуття виникає від впливу зовнішнього середовища на наші органи чуття).
Отже, суб’єктивно заперечуючи гомерівську поезію як предмет пізнання, Епікур об’єктивно, логікою своїх наукових положень, стверджує можливість чуттєво-естетичного пізнання світу.
Чи був сам Епікур абсолютно чужий питанням якості мови? Якщо судити за відгуками стародавніх, то мова його була ясною, але позбавленою усіляких художніх достоїнств. З того небагато чого, що збереглося від величезної спадщини Епікура, – у нього було близько 300 творів, за що Діоген Лаертський назвав його “найпліднішим” письменником, – можна зробити висновок, що мова його досить різноманітна. Так, три філософські листи до учнів, що являють собою короткий конспект всієї системи, написані неоднорідно. Якщо перші два, “До Геродота” і “До Піфокла”, що викладають в основному епікурівську фізику, написані дуже сухою, прозовою мовою, місцями навіть настільки конспективно, що це ускладнює розуміння тексту, то в третьому листі, “До Менекея”, що трактує питання етики, стислість уже зовсім іншого роду. Тут мовлення, звільнене від довгих міркувань, настільки чітко оголює думку, що часом межує з афоризмом і не позбавлене певного риторичного забарвлення: у цьому листі трапляються антитеза, хіазм і оксиморон. Особливо ретельно опрацьовує Епікур місця, де порушується надскладне питання про життя і смерть (див. “До Менекея”). У такій самій манері викладено багато з його “головних думок”. Про таку виразність і стислість Епікур говорить зі схваленням: “Слід зрозуміти, що як довга промова, так і коротка хиляться до однієї й тієї самої мети” (Ватиканське зібрання висловів, XXVI).
У мові Епікура зустрічаються образи, взяті з навколишнього життя. Наприклад, з військової галузі: “Проти всього можна здобути собі безпеку, а що стосується смерті, ми, всі люди, живемо в місті з неукріпленими стінами” (Ватиканське зібрання висловів, XXXI). Або з медичної практики: “Інші все життя готують собі засоби до життя, не бачачи, що у всіх нас влито при народженні смертне зілля” (Ватиканське зібрання висловів, XXX). Або яскравий образ дружби, яка, як менада, носиться в танці по всьому всесвіту. Епікур прославляє дружбу як одну з умов щасливого життя (Ватиканське зібрання висловів, II). У листі до дружини друга Фемісти Епікур уживає несподіваний і дещо комічний образ: “Якщо ви до мене не прийдете, – то я сам клубком покочуся” (Узенер, 125). І, нарешті, написаний зовсім в іншому стилі лист, адресований подрузі Епікура, сповнений ніжності й ласки, від якого зберігся тільки початок. Він витриманий у дусі любовної епіграми, це немов би вірш у прозі, де є й атрибути жанру: звернення до бога, слова зі зменшувальними суфіксами та складне слово, що виражає сильне почуття: “О, цілитель владика Аполлон! Мила Леонушко, якою галасливою радістю наповнив мене твій листок, коли я читав його!”.
Таким чином, навіть ті крихти, що залишилися від величезної спадщини Епікура, дають нам змогу побачити розмаїття його мови та небайдужість до питань стилю. Згідно з повідомленням Діогена Лаертського, Епікур мав трактат “Про риторику”, одним із положень якого була ясність мови, що відповідало критерію гарного стилю в Арістотеля і Теофраста.
