Прочитав статтю про Єменську економіку до об’єднання в одну країну, і зрозумів, що тема цікава, що це майже класичний зразок а-ля Німеччина або Корея, тільки з більш жахливими наслідками. Дивно, що цю тему ніхто не порушує. Тож вирішив написати замітку з короткою історією Ємену до його об’єднання, і з невеликим резюме щодо економічних відмінностей двох країн. Розділ із цифрами – у самому кінці.
Пролог до поділу
У багатьох це може викликати здивування, але Ємен – стародавня цивілізація, яка ще 3-4 тис. років тому була гідним конкурентом для Єгипту чи Вавилонії. Тут розташовувалося безліч невеликих держав, які володіли технікою складних іригаційних систем, найвідомішим та найсильнішим з яких було Сабейське царство. Наскільки держава була саме арабською на самому початку існування – не зовсім ясно, тому що ми простежуємо дуже активні контакти з Ефіопією. Але слава його була дуже великою, і відсилання на нього ми знаходимо в літературі давнини, найвідоміша з яких – історія про Соломона і царицю Савську (це і є Сабейське царство). У давнину через Ємен йшли торговельні шляхи з прянощами з Африки і, можливо, навіть з Індії, а оскільки прянощі були дорогим імпортним товаром, жителі Середземномор’я вважали Ємен нечувано багатою країною. Римляни називали цей регіон “Щасливою Аравією”, навіть намагалися відправити легіони на її завоювання. Йшли роки, вплив царства знижувався, а саме воно зазнавало метаморфоз, тож напередодні появи ісламу – це вже давно була виражено арабська держава, але з цікавою специфікою. Вона перебувала під політичним протекторатом Персії (читай Іран, але ще не мусульманський), а в релігійному плані тут мав велике розповсюдження юдаїзм. Уся Аравія була у VII ст. ареною геополітичної боротьби Візантії та Персії, що невдовзі закінчилося катастрофою для обох, і тріумфом для арабів з їхньою новою релігією ісламом. Але незважаючи на всі завоювання, Аравія швидко втратила вплив навіть у новому, розширеному арабському світі, а Ємен втрачав вплив навіть у рамках окремо взятої Аравії, поступившись за впливом північним Мецці та Медині. Арабський світ не зміг змінити давно намічену тенденцію Ємену до деградації.
Практично всю історію, від моменту деградації Сабейського царства – суспільний устрій Ємену можна було оцінювати як племінний (зрушення до його ліквідації розпочалися лише в 1960-70х роках), хоча в ранньо-ісламський період його характеризують навіть як вождівство. Іноді племена об’єднувалися під лідерством якогось султана, але їхню владу важко було назвати міцною. До XIII століття країна була роздробленою і постійно переходила з рук у руки між десятком різних династій та одним великим імаматом (до речі, династія імамів перебувала там само, де сучасні Хусити, і вона сповідувала ту саму віру; у цьому плані в Ємені є певна стабільність). Цій анархії прийшов кінець, коли в 1173 році в Ємен вторглися єгиптяни, і встановили свою адміністрацію на наступні 60 років. Практично з самого початку, один з єгипетських (вірніше тюркських) намісників почав стягувати на себе владу в регіоні, що вилилося, за підсумком, у відкритий акт сепаратизму, щойно для опозиції випала зручна можливість. Так з’явилася перша династія централізованої Єменської держави, династія Расулідів. Щоправда, і вона була дуже умовно централізованою. Навіть Єгипет не міг утримувати весь Ємен у підпорядкуванні, тепер це стало ще важче. Тим не менш, Расуліди впоралися з цим завданням, хоча це був тривалий процес, який тривав усе XIII століття. І варто було тільки цьому процесу завершитися, як буквально одразу почався новий розпад держави.
Найзатятішою сепаратистською провінцією була Сана (нинішня столиця Ємену), база імамів-зейдитів (сучасні Хусити). Її найважче було взяти, і вона найперше підривала єдність держави. Тож 1324 року Сана була втрачена, а 1350-го султанська династія потрапила в номінальну залежність від Єгипту, та сильно ослабла. Почали з’являтися великі клани-конкуренти, і Ємен знову повернувся в стан хаосу.
Щоб не затягувати подальшу історію, ми пропустимо багато деталей. Із хаосу країну вивела нова династія, навіть успішніша за попередню (але Сану взяти їм до пуття і не вдалося), зі столицею в Адені, найбільшому торговому центрі країни аж до сьогоднішнього дня. Вони значно розширили торговельний обіг з іншими країнами, займалися активним будівництвом, але встановивши гегемонію близько 1454 року, вони втратили владу вже 1517-го. Тоді країну знов завоював Єгипет, який перетворив Південний Ємен на військову базу, з метою боротьби проти португальців в Індійському океані. Окремі представники династії Тахірідів правили в Адені та в гірських районах Ємену аж до османського завоювання Ємену в 1538 році.
Суто номінально в 1517-1918 роках Ємен був провінцією Османської імперії. Але фактично вони повністю втратили владу вже до 1636 року, завдяки наполегливому опору Сани і зейдитів. Збройна боротьба з турками почалася з перших же років османської адміністрації. Понад 100 років османи безуспішно в цілому ряді спроб намагалися підпорядкувати Ємен, але на час свого відходу з країни вони контролювали лише вузьку прибережну смугу уздовж Червоного моря. На той час також зникла стратегічна важливість від володіння Єменом через припинення суперництва з португальцями в Індійському океані (вірніше через визнання поразки). Тож до 1720 року в Ємені все ще не було центральної влади; Сану контролював старий добрий імамат, а в решті Ємену була повна децентралізація, десятки дрібних племінних об’єднань.
Так було доти, доки 1728 року ватажок аравійського племені Абдалі, що займав територію оазису Лахдж, шейх Фадл I аль-Абдалі, не оголосив про свою незалежність від імамів Сани. У 1735 році до нового султанату було приєднано Аден. До кінця XVIII століття, після розколу зейдитської держави в Північному Ємені, Лахедж встановив свою гегемонію над територією всього Південного Ємену, що привернуло насторожену увагу Великої Британії (оскільки Аден був важливим пунктом для контролю всього Червоного моря, і майже південною аналогією майбутнього Суецького каналу, це важливий логістичний пункт). Уже 1802 року султан Ахмед Абд-аль-Карім підписав із британцями договір, за яким Аден став “відкритим портом для всіх товарів, що надходять на англійських кораблях“. У місті було засновано факторію Ост-Індської компанії. З 1809 року британські судна стали заходити в порт Адена регулярно. По суті, з моменту появи султанату Лахджа вимальовуються контури сучасного становища Ємену, з чіткими межами північної та південної частин.
Отже, вже 1839 року англійці захопили Аден, чому формально надали вигляду договору купівлі-продажу, за яким султан за скромну винагороду передав Великій Британії аденську гавань і прилегле селище. Незабаром єменці спробували відбити порт силою, але програли; а трохи згодом, 1869 року султанат Лахедж змушений був увійти до складу британського Протекторату Аден. Приблизно в ці ж десятиліття османи повернули собі Сану і весь північний Ємен, але були змушені покинути його, не зумівши впоратися з масовими повстаннями. Водночас відкриття Суецького каналу 1869 року дозволило Османській імперії встановити пряме морське сполучення з Аравією. До початку 1870-х років турки знову почали завоювання Північного Ємену, врешті-решт захопивши Сану і зробивши її столицею вілайєту Ємен 1872 року. Але навіть тоді османське управління значною мірою було обмежене містами, а зейдитські імами офіційно панували над Верхнім Єменом.
Наприкінці XIX століття зейдити повстали проти турків, імам Мухаммад ібн Яхья Хамід-ад-Дін очолив його. Але бунт був придушений під час каральних операцій 1892-1897 років. Після смерті Мухаммада 1904 року його син і наступник імам Яхья бен Мухаммед Хамід-ад-Дін підняв нове повстання проти турків у 1904-1905 роках і змусив їх піти на важливі поступки зейдитам. Османи погодилися припинити дію цивільного кодексу та відновити шаріат у Ємені.
Два Ємени і перша незалежна держава
Контури, які вимальовувалися вже у XVII-XVIII століттях (а то й раніше), набули майже остаточного вигляду в другій половині XIX століття. З’явилися чіткі кордони між Північним і Південним Єменом. Північний намагалася повернути під контроль Туреччина, а південний уже щільно контролювала Англія. Навіть у разі успішних дій Туреччини, очевидно, що її адміністрація не могла принести великого прогресу на ці землі, хоча на тлі племінного імамату, навіть турецьке правління було значним прогресом. На жаль, слабкість самої Туреччини не дозволила їй закріпитися, і тому Північний Ємен як був, так і залишився примітивним регіоном, що живе за шаріатом. Тут усе ще зберігався племінний устрій суспільства, і складно сказати, чи був Ємен часів Французької революції більш розвиненим, ніж за часів хрестоносців.
З іншого боку Південний Ємен опинився під впливом сильнішого і прогресивнішого сюзерена. Уже сам факт того, що Англія використовувала його територію для своїх торговельних операцій – давав жителям півдня значно більше переваг, ніж жителям півночі. Обслуговування англійської морської торгівлі перетворювало Аден на цілком сучасне місто, з відповідними європейськими інституціями, включно з профспілками, класичним класовим поділом тощо. Щоправда, більша частина цих переваг почала з’являтися вже скоріше після Першої світової війни, і навіть на піку свого колоніального розвитку економічні показники Ємену були дуже скромними, а за межами Адена країна представляла страшне видовище. Тим не менш, утворилося два різних Ємени, де південний очевидно мав низку переваг.
Тут варто згадати про те, як адміністративний вплив минулих часів може століттями позначатися навіть на сучасні держави, такі як Польща, Румунія, Німеччина. Цілком можливо, що щось подібне задало вектор розвитку і Ємену. Південний Ємен звикав до буржуазної цивілізації, тоді як Північний свідомо продовжував перебувати в стані найпримітивнішої форми феодалізму, якийсь вплив це необхідно повинно було чинити.
Після розгрому Османської імперії під час Першої світової війни (1918) зейдитський імам проголосив незалежність країни, а через три дні оголосив себе королем. У 1919 році вже король Ях’я бен Мухаммед Хамід-ад-Дін остаточно розірвав васальні відносини з Туреччиною. Його держава стала центром об’єднавчого руху єменських племен. Зусиллями Ях’ї була створена армія королівства. Єменське королівство отримало назву “Єменське Мутаваккілійське королівство“. Ще в роки війни англійські війська окупували єменський острів Камаран (1915) і прибережну пустелю Тіхаму (західне узбережжя Ємену); виник англо-єменський конфлікт 1918-1928 років. Гірський Ємен був відрізаний від моря і опинився в блокаді, його зовнішньоторговельні зв’язки перервані. Південні райони стали театром постійних зіткнень англійських військ і племен Ємену.
Але імам Ях’я розгорнув активну кампанію зі зміцнення єменської державності, об’єднавши племена Північного Ємену і придушуючи повстання сепаратистів у 1922-1923 роках, він проводив курс на міжнародне визнання Ємену. Уже 1926 року було підписано перший міжнародний договір Ємену з королівством Італія, і приблизно тоді ж почалися перші контакти офіційних представників Ємену з дипломатами СРСР, а 1928 року між СРСР і Єменським Мутаваккілійським Королівством укладено договір про дружбу і торгівлю. У 1932 році уряди Ємену та Королівства Ірак підписали договір, який призвів до навчання офіцерів єменської армії в Іраку (що вплине на майбутні події і стане непрямою причиною того, що офіцерство стане головною революційною силою в Ємені).
Отже, завдяки слабкій владі турків на Півночі, саме тут виникла незалежна єменська держава, в той час як Південь продовжував перебувати під британським протекторатом. Але не лише Ємен отримав незалежність від Османської імперії після її розпаду. З’явилися й інші держави з претензією на об’єднання всіх арабів під єдиним управлінням. На початку 30-х років обстановка на півдні Аравійського півострова склалася не на користь імама Ях’я. Неврегульованість його відносин з англійською колоніальною владою в Адені створювала вигідне для англійців становище “ні війни, ні миру”, що зберігало напруженість у прикордонних з Єменом районах. До того ж англійські колонізатори почали розпалювати ворожнечу між імамом Ях’єю та Ібн Саудом, що ускладнило обстановку і на північних кордонах Ємену. Назрівав конфлікт між Саудівською Аравією та Єменом. Глави обох держав боролися проти турків і завоювали незалежність після першої світової війни, обидва очолювали рух за об’єднання своїх країн, обидва відчували на собі тиск британського імперіалізму. Але у них виникла суперечка через прикордонні райони. У 1934 році стався збройний конфлікт між Саудівською Аравією і Єменом через ці територіальні суперечки, в якому Ємен зазнав поразки. Сучасний кордон із Саудівською Аравією було встановлено 20 травня 1934 року Таїфським договором. Тоді ж було укладено англо-єменський договір, за яким Велика Британія зберігає за собою Аденські протекторати. Визвольна революція 1918-34 рр. для північного Ємену була успішно завершена.
У середині 1930-х рр. у королівстві, яке щойно програло війну Саудитам, було засновано Рух вільних єменців. Рух розпочався із загальної опозиції до режиму імама Ях’ї, консервативного правителя, який з великою підозрою ставився до іноземного впливу та тримав країну в ізоляції й позбавленою сучасних технологій. Одного разу він сказав: “Я волів би, щоб я і мій народ залишалися бідними і їли солому, ніж впускали іноземців або поступалися їм, незалежно від того, яку перевагу або багатство могла принести їхня присутність”. У Сані та інших міських центрах покоління молодих інтелектуалів (що складалося з синів єменських чиновників і великих землевласників, деякі з яких були випускниками або вчителями шкіл імама в Сані), відоме як шабаб, почали обговорення актуальних питань. Групи читання перетворилися на кола інакомислячих, а шабаб стали найзатятішими критиками режиму Ях’ї. Але не варто думати, що це цілком прогресивна опозиція – перші лідери організації були прямо пов’язані з “Братами-мусульманами” (радикальний ісламізм), тож вони були прогресивними лише на тлі тотального ізоляціонізму імама Ях’ї. До кінця 30-х лідери опозиції перебували в Єгипті та критикували Ємен за відсутність модернізації, але вже за часів Другої світової війни вони перебралися до Ємену, де впродовж кількох років закономірно накликали на себе гнів правителя та потрапили в опалу. Уся надія реформаторів покладалася на підтримку з боку наслідного принца, але й цей розрахунок не виправдався. Принца не турбували розмови про реформи: його погляди з цього приводу були вкрай нестабільними і мінливими. Під час однієї дискусії 1944 року принц Ахмед вигукнув: “Я молю Бога, щоб я не помер, поки не забарвлю свій меч тут кров’ю цих модерністів“. Зрештою, в очікуванні неминучих репресій Нуман, аль-Зубайрі та інші реформатори залишили його двір і втекли до Адену (тобто до Південного Ємену), де і було сформовано основне ядро руху.
До кінця другої світової війни всі опозиційні рухи та організації на Півночі були розігнані, владою була введена сувора цензура, а також закрита преса і заборонено радіомовлення. Англійська влада в Адені, з одного боку, зберігала “добросусідські” стосунки з імамом Ях’єю, а з іншого – таємно підтримувала будь-яку опозицію проти імама, що могла якоюсь мірою послабити його владу і підірвати режим. Тому влітку 1944 р., коли почалася масова еміграція незадоволених єменців до Адена, англійська влада надала їм притулок, формально заборонивши емігрантам займатися політичною діяльністю.
У 1945 році король Ємену підтримав створення Ліги арабських держав, 1947 року країну прийняли в ООН. Здається королівство має повну легітимність попри свій антигуманний характер. Але раптом, 17 лютого 1948 року, короля застрелив найманий убивця, підісланий внаслідок змови сім’ї аль-Вазірі. Почалася перша Єменська революція. За підсумком змовники були переможені, а місце вбитого короля Ях’ї займає імам Ахмад. Столицю переносять із Сани в місто Таїз, яке також стає резиденцією імама (це місто було його володінням ще коли він був у статусі принца). Ахмед був змушений зважати на напружену політичну ситуацію, що призвела до перевороту 1948 р. Тому він одразу ж здійснив низку заходів, які, не зачіпаючи основ феодально-теократичного правління, ставили собі за мету деяку модернізацію країни й активізацію її політичного, економічного та культурного життя. Так, уперше було сформовано кабінет міністрів, відновлено експлуатацію соляних копалень, припинену в роки другої світової війни, відкрито перші світські школи, збудовано лікарні. У 1950 р. Ахмед розпочав прямі переговори з Англією, у результаті яких було врегульовано спірні прикордонні питання. Відбувся обмін дипломатичними представництвами. У 1951 р. між двома країнами було укладено новий договір, який визначив прикордонну лінію в спірних місцевостях. Англія надала Ємену деяку фінансову та економічну допомогу. На початку 50-х років Ємен розширив контакти з країнами Європи та Америки.
Революційні рухи
Але незважаючи на зрушення до прогресу, до 1955 р. політичне становище в Ємені загострилося. Почалися заворушення в містах. Представники нижчих і середніх верств торговельної буржуазії, дрібні чиновники, офіцери, інтелігенція, міські низи критикували політику імама, що заважала економічному і культурному розвитку країни. Вони вітали єгипетську революцію 1952 р. та її організаторів – “Вільних офіцерів”. Армійські офіцери, які пройшли навчання в Іраку і набралися звідти ідей щодо реформи держави, виношували ідею військового перевороту за прикладом єгипетської революції, а емір Абдалла, встановивши з ними зв’язок і знайшовши підтримку деяких великих феодалів, чиновників і шейхів племен, став готуватися до захоплення влади. Повстання почалося з гарнізону в столичному Таїзі, але це повстання швидко було придушене, а інших паростків підтримати не вдалося. Правильний переворот 1955 р., як і переворот 1948 р., був важливою подією в політичному житті Ємену. Це був перший виступ армії проти режиму, який прагнув зберегти в непорушності середньовічні порядки. Водночас він був останньою спробою змінити внутрішнє становище, шляхом заміни одного правителя іншим при збереженні імамату. Після 1955 р. у середовищі прогресивної опозиції порушили питання про знищення вже самої теократичної форми правління і про пошук такої форми державного устрою, за якої духовний глава секти зейдитів перестав би володіти світською владою.
Розуміючи, що зберегти в недоторканності феодально-теократичний режим неможливо хоча б без часткової його модернізації, король заявив про намір провести в країні реформи. У країні почали створювати акціонерні компанії (будівельна, авіатранспортна, електрична, з торгівлі, перевезень, імпорту та розподілу нафтопродуктів тощо). На кошти національного капіталу було побудовано низку дрібних промислових підприємств, частину кустарних майстерень оснащено сучасним обладнанням. Одночасно уряд прагнув модернізувати з іноземною допомогою підприємства текстильної промисловості, що перебували у власності держави. Відхід від політики самоізоляції, що намітився, сприяв розвитку зовнішньої торгівлі Ємену. Введення в дію навесні 1961 р. порту Ходейда послабило залежність Ємену від Аденського порту, що перебував під контролем англійської колоніальної влади. Зростання товарно-грошових відносин, відносно широке ввезення іноземних товарів сприяли і розширенню внутрішньої торгівлі. Вжиті заходи мали зменшити невдоволення буржуазії. Поряд з економічними перетвореннями було здійснено заходи в соціальній і культурній сферах: було збільшено кількість шкіл і лікарень, почали видаватися газети.
Спадкоємний принц Мухаммед аль-Бадр виступив ініціатором зміни зовнішньополітичного курсу, що виразилося у зміцненні та розширенні зв’язків з арабськими та соціалістичними країнами, а це відповідало інтересам зміцнення національної незалежності Ємену. У 1956 р. у Джидді Єгипет, Саудівська Аравія і Ємен підписали потрійну оборонну угоду, що передбачала надання взаємної підтримки в разі агресії проти однієї з них. Того ж року імам Ахмед підтримав Єгипет у питанні про націоналізацію Суецького каналу. У березні 1958 р. Ємен приєднався на федеральних засадах до ОАР; унаслідок цього було утворено союз двох держав під назвою “Об’єднані арабські держави”. Розширилися зв’язки Ємену з соціалістичними країнами. У жовтні 1955 р. було укладено радянсько-єменський договір про дружбу й торгівлю, що став логічним розвитком договору 1928 р. У березні 1956 р. у Каїрі було підписано угоду про торгівлю й платежі, а в липні 1956 р. у Москві – угоду про економічне й технічне співробітництво. У 1956-1957 рр. було укладено торговельні угоди та угоди про технічне співробітництво з НДР, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. У серпні 1956 р. було встановлено дипломатичні відносини з КНР, а пізніше підписано угоду про економічне співробітництво.
Ці союзи значною мірою були викликані бажанням короля Ахмеда вигнати британців з південного Ємену і відновити протекторат Аден як частину “Великого Ємену” (тобто СРСР підтримував, у черговий раз, маленького диктатора з імперіалістичними замашками). 8 березня 1958 року – Єменське Королівство входить до конфедерації з Об’єднаною Арабською Республікою, що складалася з Єгипту і Сирії; однак союз тривав недовго, оскільки єменський король відмовився визнавати верховенство Насера в цьому альянсі. У відповідь на це Насер 23 грудня 1961 року відкрито атакував імама Ахмада як “агента імперіалізму і реакції”, а 25 грудня ОАР розірвала дипломатичні відносини з Єменом. Єгипет почав підтримувати республіканський рух проти імама. На той момент Єгипет уже був головним донором військової та економічної допомоги СРСР, головним символом панарабського руху об’єднання і найбільшою арабо-соціалістичною (гугліть. арабський соціалізм) країною регіону.
У 1959 році знову загострилися відносини всередині країни, наслідний принц вирішив посилити реформи, але ці спроби зустріли опір його батька, який припинив усе на корені. Протягом кількох років ситуація погіршувалася, на короля скоїли кілька замахів, і врешті-решт, після отриманого поранення, той помер у лікарні. Принца Мухаммеда аль-Бадра проголошено королем. 26 вересня 1962 року єменська армія за підтримки танків штурмом узяла королівський палац Дар аль-Башаїр у Сані. Під час перевороту повалено нового імама Мухаммеда аль-Бадра, який прийшов до влади тижнем раніше, після смерті свого батька; проголошено Єменську Арабську Республіку. Сформовано Раду революційного командування на чолі з Абдаллою ас-Саллялем. Того самого дня в Сану і Таїз прибули єгипетські війська. 29 вересня 1962 року СРСР визнав Раду революційного командування. Ще цілих 8 років останній імам буде чинити опір, повноцінну громадянську війну з десятками тисяч убитих, поки останні вогнища роялістів не будуть придушені республікою в 1970 році (до речі, Британія підтримала монархію).
Але ця республіка також була шаріатською, нова влада не була світською в жодному сенсі, адже її формували військові (і до сьогоднішнього дня зберігається спадкоємність влади між військовими діячами північного Ємену). Так, вони встановили республіку, модернізували армію, розширили міжнародні зв’язки і по суті почали впровадження принципів неоліберальної економічної системи. На тлі того, що було до цього, цей переворот можна навіть назвати буржуазною революцією, але її прогресивність, особливо в культурному плані, залишається під величезним питанням. Можна сказати, що диктатура набула більш модернових обрисів. Але факт у тому, що і до революції Північний Ємен більш ніж за сто років розвитку виявився сильно відстаючим від Південного Ємену, який отримував деякі переваги від міжнародних зв’язків і британських інвестицій. Громадянська війна явно не додала нових переваг. І хоча можна сказати, що на півночі відбулася буржуазна революція, а сам він був уже давно самостійною державою – навряд чи хтось із південців захотів би приєднатися до такої держави.
Тим часом на Півдні
Південний Ємен майже нічим не відзначився з моменту появи незалежної держави на півночі. Він просто існував під протекторатом Британії і повільно розвивався. Так, тут базувалися “Вільні єменці”, і через Аден проходила більша частина міжнародної торгівлі Півночі, що робило сіверян певною мірою залежними. Були й невеликі конфлікти між цими регіонами. Були й великі реакції на події в арабському світі. Наприклад, після початку війни Ізраїлю за незалежність, 1947 року стався масштабний Аденський погром, після якого практично вся єврейська громада протекторату Аден покинула країну, переїхавши до Ізраїлю.
Але вже повоєнний період став епохою великих суспільних змін у Південному Ємені, насамперед в Аденській колонії, формування і розвитку нових класів, яким надалі належало зіграти вирішальну роль у революційному оновленні суспільства. Ще на початку XX століття Аден був відомим центром виробництва кави. Жінки обробляли кавові зерна, вирощені у високогірних районах Ємену. Ладан, пшениця, ячмінь, люцерна і просо також вироблялися й експортувалися з Адена. Листя і стебла люцерни, проса і кукурудзи, вирощуваних в Адені, зазвичай використовували як корм. Історично склалося так, що Аден імпортував товари з африканського узбережжя, а також з Європи, США та Індії.
Станом на 1920 рік британці описували його як “головний торговий центр арабської торгівлі, що отримує невелику кількість місцевої продукції і задовольняє скромні потреби внутрішніх районів і більшості дрібних арабських портів”. У доках місто постачало вугілля суднам, що проходили повз. Майже єдиним продуктом, який виробляли в місті станом на 1920 рік, була сіль. Італійська компанія Agostino Burgarella Ajola and Company збирала і переробляла сіль під назвою Aden Salt Works. Існувала також невелика компанія з Індії під назвою Abdullabhoy and Joomabhoy Lalji & Company, яка володіла фірмою з виробництва солі в Адені. Обидві компанії експортували сіль. З 1916 по 1917 рік в Адені було видобуто понад 120 000 тонн солі. Аден також виробляв калій, який зазвичай експортували в Мумбаї. Крім того, порт був зупинкою кораблів при вході в Баб-ель-Мандеб; саме так такі міста, як Мекка, отримували товари на кораблях. Yemen Airlines, національна авіакомпанія Південного Ємену, мала головний офіс в Адені.
До 1950 року Аден став одним з основних світових бункерувальних портів зі щорічним оборотом близько 6300 суден. Крім того, порт щорічно обслуговував до півтори тисячі однощоглових каботажних кораблів, що забезпечували торгівлю між країнами Перської затоки. Червоного моря і Східної Африки. Зі зростанням кризи англійського імперіалізму та його колоніальної системи і підвищенням значення Адена в забезпеченні стратегічних інтересів Великої Британії господарство колонії на початку 50-х років стало розвиватися. Це збільшило і без того чималу різницю в економічному рівні між Аденом і протекторатами за межами міста.
Для соціально-економічного розвитку колонії вирішальне значення мали такі обставини. По-перше, будівництво в 1952-1954 рр. у передмісті Адена – Бурейці – великого нафтопереробного заводу, що належав компанії “British Petroleum”, потужністю 8,3 млн тонн сирої нафти на рік. Нафтопереробний завод у Бурейці (передмістя Адена) виробляв в основному бункерувальне паливо для суден і був єдиним великим промисловим підприємством країни. По-друге, розширення Аденського порту і будівництво нових портових споруд. Аденський порт посів одне з провідних місць у світі з бункерування суден. По-третє, активне будівництво англійських військових і цивільних об’єктів, будинків для офіцерів, адміністративних будівель тощо. Крім того, різко зросло значення Адена як центру реекспортної та транзитної торгівлі. Швидко розвивалася безмитна роздрібна торгівля в Аденському порту. Економіка Адена була орієнтована на обслуговування англійської військової бази, порту, англійських військовослужбовців, іноземних моряків і туристів. Частка сфери послуг у структурі ВНП становила 79,2. Велика кількість дешевих імпортних товарів перешкоджала розвитку місцевої промисловості, що була представлена переважно ремісничо-кустарними підприємствами, більшість яких знаходилася в Адені.
Активна політика СРСР у регіоні, прагнення Єгипту створити величезну арабську національну республіку, що вже дійшло до Ємену, призвело до того, що в Адені почав зароджуватися антибританський рух, який поки що не проявляв себе явно. У 1956 р. президент Єгипту Гамаль Абдель Насер націоналізував Суецький канал, в Адені піднялася нова хвиля страйків, було створено Конгрес профспілок Адена. Страйки 1956 року були відзначені великою кількістю нападів на неарабські групи населення. У 1958 р. вийшла друком патріотична газета “Аль-Айам” (“Дні”). У 1958 р. страйки і демонстрації робітників і торговців підтримали набіги кочових племен, унаслідок чого 2 травня 1958 р. у колонії ввели надзвичайний стан.
Слідом за створенням Об’єднаної Арабської Республіки (лютий 1958 р.), Насер запропонував Ємену примкнути до неї, що ставило під загрозу існування Аденського протекторату. Побоюючись втратити колонію, британська влада ухвалила рішення про об’єднання окремих південноєменських князівств під англійською короною (вже не тільки номінально). Великобританія, намагаючись зберегти на півдні Аравійського півострова свої позиції, шукала нові форми організації південноєменських протекторатів: 11 лютого 1959 р. було утворено Федерацію Арабських Еміратів Півдня (ФАЕП), що включала в себе 16 південноєменських князівств. Поблизу Адена, на західному березі гавані, було збудовано містечко Аль-Іттіхад (“Федерація”) як адміністративний центр нового політичного утворення.
На 1959-1960 рр. припадає пік страйкового руху, спричиненого протестами проти входження Адена до ФАЕЮ. Заборона 1960 р. страйків лише загострила ситуацію: народні маси почали активно організовуватися в політичні рухи та партії, внаслідок чого 1961 р. було створено “Народний демократичний союз”, а 1962 р. – “Народну соціалістичну партію”. Але все ж таки 18 січня 1963 року Колонія Аден увійшла до складу Федерації Південної Аравії як Штат Аден (взагалі Південний Ємен був і сам, зі свого боку, поділений на дві великі адміністративні одиниці: емірати навколо Адена – західна частина країни, і великі пустельні території з номінальною владою Британії – східна частина країни. Навіть сьогодні цей адміністративний поділ має сенс і позначається на тому ж перебігу громадянської війни 2014 року). 14 жовтня 1963 року почалося повстання народно-визвольних сил, що перетворилося на війну, що спричинило збройні зіткнення і заворушення в Штаті Адені, зокрема й у місті, і восени 1967 року війська Великої Британії були змушені покинути Ємен через аеропорт і морський порт Адена до 30 листопада 1967 року. У підсумку було проголошено Народну Демократичну Республіку Ємен і перестали існувати Федерація Південної Аравії та Протекторат Південної Аравії. Звісно, це супроводжувалося довгою збройною боротьбою, хоча й не такою жорсткою, як на Півночі. Якщо на півночі буржуазна революція відбувалася в 1962-70 рр., то на півдні антиколоніальна революція відбувалася в 1963-67 рр., тут має місце деяка синхронність. Але якщо на Півночі встановився мілітаристичний режим із курсом на вільний ринок західної моделі, то на Півдні встановився більш секуляризований режим із курсом на радянську модель планової економіки. Такими двома різними підсумками завершилися революції в обох країнах.
Економіка Півночі та Півдня перед їхнім об’єднанням.
Наступні два десятиліття між НДРЄ і ЄАР мали місце численні прикордонні зіткнення, що переходили у війни (наприклад, у 1972, 1978, 1979, 1980, 1985 і 1987 роках). Але тут усе не так просто, як здається. Як ми пам’ятаємо, Північний Ємен, попри всю реакційність його монархічного режиму, мав підтримку з боку радянського блоку. Після революції і встановлення Республіки – ця підтримка тільки посилилася на перших порах. Здавалося б, це вотчина радянського впливу, а Південний Ємен – британського впливу. Але після відходу Британії з Півдня і встановлення там буквально радянської моделі управління, пріоритети фінансування змінилися. Тож у рамках геополітичної боротьби Південь став дотаційним регіоном СРСР, а сіверяни, за ідеєю, мали сподіватися на підтримку західних країн (чого не сталося, або сталося в дуже обмеженому масштабі).
Але не варто обманюватися. Економіка обох Єменів була настільки слабка і схожа між собою, що вони змушені були імпровізувати подібним чином, і в обох державах у різні роки могла бути як величезна частка впливу держави, так і широка свобода приватного бізнесу. Прийняття офіційних курсів на якісь ідеальні моделі зарубіжних країн не означали, що самі ці держави зможуть реалізувати такі моделі. У північному Ємені раз у раз вбивали президентів під час боротьби за владу, і так само в південному були спроби узурпації влади і перестрілки прямо в парламенті. Обидві країни виявилися однаковою мірою залежними від міжнародної фінансової допомоги, і з часом списки донорів у обох країн почали вирівнюватися. Так СРСР поступово залучався до допомоги Півночі, а різні прозахідні держави могли підкидати гуманітарку Півдню. Якщо спочатку холодна війна ще відігравала якусь роль, то у 80-ті роки відмінності між Північчю і Півднем почали стиратися. Зрештою, коли СРСР почав хилиться до занепаду, то Південний Ємен припинив сенс існування, а міжнародні донори, що сприяли спільним Північно-Південним проєктам, призвели до появи думок про об’єднання двох країн.
У 1990 році дві держави об’єдналися в Єменську Республіку, що виявилося згубним для Півдня, через що в 1994 році сталася громадянська війна. Колишні лідери НДРЄ знову проголосили на Півдні незалежну державу – Демократичну Республіку Ємен, проте до липня того самого року збройний виступ південців було придушено єменською армією. У 2004 року на північному заході Ємену спалахнув Шиїтський заколот. За час конфлікту ворогуючі сторони неодноразово оголошували про перемир’я, але щоразу конфлікт спалахував знову. 19 березня 2010 року президент Алі Абдулла Салех оголосив про “остаточне припинення конфлікту”, але пізніше Революція 2011 року і Повстання 2014 року призвели до остаточного розпаду єдності країни, яку ми можемо спостерігати й сьогодні, у 2023 році.
Тепер щодо економіки. Ми говорили раніше, що за рахунок впливу Британії порт Аден був неймовірно розвинений за масштабами Аравії, що Південь перевершував Північ за всіма параметрами, зокрема інституційно. Але як так вийшло, що в 70-80-ті роки обидві країни стали майже рівною мірою зруйнованими? Не в останню чергу, звичайно, вплинуло те, що обидві країни пройшли багаторічні громадянські війни, а після цього регулярно воювали між собою. Для Півдня велику роль відігравав відхід Британії, яка більше не була зацікавлена у вливанні ресурсів. Але також чимало вплинула спроба встановлення радянської моделі на Півдні.
Одразу після революції Південний Ємен оголосив про масштабну націоналізацію, що призвело до втечі безлічі бізнесменів на Північ, це була перша значна втрата Півдня і придбання Півночі – людський капітал. Південь, з його колоніальною спадщиною, вступив у 1960-ті роки зі значно більшою кількістю капіталістичних підприємств, ніж Північний Ємен. Націоналізація та земельні реформи в Південному Ємені створили сучасний державний сектор і різко зрівняли володіння землею, але економіка зберегла багато рис традиційної аграрної економіки, яку можна було б порівняти з економікою Північного Ємену, що тільки починав реалізацію своїх перших комерційних і промислових проєктів.
Після націоналізації державні підприємства контролювали 60-70 відсотків вартості промисловості Півдня, включно з електроенергетикою і водопостачанням, а також нафтопереробним заводом (єдиний великий роботодавець). Змішані компанії виробляли цигарки, батарейки та алюмінієвий посуд; повністю приватні фірми були або дрібними виробниками пластмас, одягу, скла, харчових продуктів і паперу, або традиційними столярними, металевими, гончарними чи ткацькими підприємствами. У той час як Південь успадкував сучасні заводи й офіси, Північ почала створювати свої перші сучасні підприємства тільки в 1970 році. Незважаючи на ліберальні інвестиційні стимули, приватне виробництво зростало повільно.
Але навіть повільний розвиток Півночі за умов вільного ринку був розвитком. Це було катастрофічно бідне суспільство, але хоча б із позитивною динамікою. Про Південь цього було сказати не можна. Звернемося до таблиці, прикріпленої вище. Багато в чому через географічний фактор на Півночі проживало в 4 рази більше жителів (10,4 млн), ніж на Півдні (2,4 млн). Але ми спробуємо перерахувати основні економічні показники в подушний рівень (роки показників різні, а населення фіксоване на 1990 рік, це треба мати на увазі). Є 4 часові проміжки: 1970-75, 1976-80, 1981-85, 1986-90, майже п’ятирічки, дані за якими виражені в мільярдах доларів США. Пройдемося по сферах.
У такому подушному розрізі дані вельми цікаві. Ми бачимо, що приріст ВВП в обох країнах був приблизно порівнянний, і навіть в абсолютних виразах вони близькі. Щодо сфер, то Південь втратив домінування у всіх галузях, крім будівництва, навіть 4 кратну перевагу в промисловості Південь втратив і вийшов на паритет із Північчю до моменту їхнього об’єднання. Тут, звісно, не враховується зростання населення, і, найімовірніше, сіверяни зростали швидше за південців, а отже, на стартовій позиції подушних показників сіверян мало бути трохи більше. Плюс, найімовірніше, в таблиці завищено населення Півночі від самого початку. Але ми не будемо всього цього перевіряти. Якщо це так, то різниця між північчю і півднем була і зовсім незначна в кількісних показниках, і стосувалася скоріше соціо-культурних моментів.
Суть історії в тому, що Ємен вкотре продемонстрував імперіалістичну сутність Радянського Союзу і абсолютну відсутність різниці між режимами. Обидва Ємени опинилися біля одного розбитого корита, байдуже до того, на яку модель суспільства орієнтуватися. Багатство полягає в матеріально-технічній базі, якої в обох країн однаково не було. А без такої бази – не важливо, які декорації на себе чіпляти, буржуазні чи комуністичні. Але все ж таки смію припустити, що якби Південь пішов буржуазним шляхом модернізації, завдяки британським контактам у них могло б вийти щось краще.