У зв’язку з останніми актуальними подіями у світовій політиці, часто в обговореннях виринає питання провалу ООН, як другої “Ліги націй”, і на різний лад лунають пропозиції про реформу організації. Але які б реформи, навіть найпродуманіші та найблагородніші, не наводили як приклад – реформа ООН, на жаль, ніяк неможлива.
Головна причина цієї неможливості в тому, що космополітичний характер організації прямо суперечить національному характеру кожного її учасника. Щойно вимоги ООН почнуть заважати національній політиці окремого учасника – той наплює на формальні домовленості. І це стосується як країн на кшталт КНДР, так і країн на кшталт Франції. Особливо якщо рішення ООН стосуватиметься питань війни (коли голоси умовних Конго визначатимуть те, де мають помирати жителі умовної Швеції). Конфлікт космополітичного і національного – головна тема твору Фрідріха Ліста про економіку, і головна тема конфлікту лібералів і протекціоністів. Ця тема давно вже стала рубіконом політичних поглядів. Ми навіть писали про це одного разу, але з точки зору окремої людини. А тепер це питання стає одним із ключових в актуальній парламентській боротьбі всіх країн світу.
Позиція Трампа, правих євроскептиків, путінської Росії та Китаю – це класичний протекціонізм. Те, з чим вони борються (т. зв. естеблішмент) представляють класичний космополітизм. Наступ партії протекціоністів відчувається всюди, книжки Ха Джуна, Стедвелла, Райнерта тощо, цей економічний научпоп на полицях книжкових магазинів усіх країн – це масований теоретичний наступ школи Ліста проти принципів лібералізму. Якщо навіть з погляду відсталих країн це корисні рекомендації, то загалом вони обслуговують інтереси консервативних сил усього світу, зокрема й усередині розвинених країн. Адже США – це держава “центру”, аж ніяк не колонія. Але й тут зростають позиції партії протекціонізму.
Протекціонізм це не тільки про мита. Це і про питання контролю в ширшому сенсі. Це питання про важливість держави загалом. Про можливість впливати на етичну, моральну сферу життя. Про можливість контролювати міграційні потоки. Про саму можливість контролювати. Це питання про межі свободи.
Не важливо, яка це країна, але в кожній країні політикум розділений зараз на два табори, консервативний і ліберальний. Національний і космополітичний. Традиційний і прогресистський. Закрите суспільство і відкрите суспільство. Називати це можна по різному. Усі актуальні політичні питання йдуть по цій лінії. Ці питання витіснили питання про соціалізм, призвели до відомої маргіналізації лівих (які змушені йти разом із лібералами, або, що набагато частіше, виступаючи проти лібералів – приєднуються до табору традиціоналістів). Навіть у найпрогресивніших країнах Заходу тепер є сильні партії прихильників традиції, борців проти гомосексуалізму та расового розмаїття. І ці борці збирають сотні тисяч людей на відкриті протести, щоб захистити свою економіку від впливу вільного ринку (див. сільгосп протести проти зерна з України). Будучи правими за своїм духом, такі люди вбачають у діях Росії та Китаю – позитивний приклад держав, які успішно відстоюють свої національні інтереси, проти інтернаціональних вимог якоїсь “світової еліти”.
Але в розвинених країнах такі любителі диктатур поки що в опозиції. Тоді як прихильники абстрактної відкритості та лібералізму – головна форма опозиції в країнах, що розвиваються. Світ розділений на два великі табори. І всередині кожного табору є два основні напрямки політики. Іншими словами, якщо розглядати світ як щось ціле, то в ньому йде громадянська війна. Усе суспільство розколоте на дві сторони, і це позначається як на національному рівні, так і на міжнародному. Умовні республіканці – це партія традиційного табору, обличчям якого є Росія і Китай, умовні демократи – це партія прогресистського табору, обличчям якого є західна Європа.
Саме тому неможливо реформувати ООН. Навіть найкраща з реформ призведе тільки до того, що консервативний табір країн, які ненавидять “Захід” і його космополітичну культуру, маючи більшість, проводитиме через ООН резолюції, що шкодять Заходу. І навпаки, відстоюючи космополітичні принципи, західні країни руками ООН шкодитимуть іншим. Але оскільки без права Вето західні країни опиняться в меншості, то їм самим не потрібно буде ООН.
Щоб організація працювала, потрібно, щоб усі учасники поділяли основні принципи організації, тому табір західних демократій і табір їхніх супротивників – можуть нормально функціонувати тільки у двох окремих організаціях. А це тільки узаконить уже доконаний розкол. Але ООН і не потрібно реформувати. Захід любить ООН, тому що він втілює ілюзію існування об’єднаного світу, і ліквідувати цю ілюзію західний космололіт боїться. А решта країн користуються цим і намагаються використовувати ліберальні принципи для своїх інтересів (наприклад, та ж вільна торгівля зараз дуже вигідна Китаю). Розкол світу на два табори не вигідний країнам, що наздоганяють, оскільки вони ще не набули вирішальної переваги сил, щоб розчавити “захід”. Якщо розкол оформиться остаточно просто зараз, є ризик, що захід переможе. Але благо сам захід створює умови, щоб їхні противники стали сильнішими. Як на міжнародному рівні, так і всередині власних держав.
Моя улюблена аналогія для багатьох випадків життя працює і тут. Погляньте на історію Пелопоннеської війни, щоб зрозуміти, що відбувається.
- Наш світ – грекомовний простір.
- Окремі поліси – національні держави.
- “Захід” – Афіни і демократії в усіх полісах.
- Традиціоналісти – Спарта та олігархії в усіх полісах.
Залежно від перемоги демократів або олігархів кожен із полісів примикає то до першого, то до другого союзу. І між ними йде війна. Ми буквально перебуваємо в такому ж становищі, і тільки дурень цього не побачить. У зв’язку з цим особливо цікаво те, як ліві регулярно займають позицію з міжнародних питань. Практично завжди це позиція анти-західна, і як результат про-традиціоналістська. Це не звичайна випадковість, а результат активної позиції в цій громадянській війні.