Основна суть нашого пасажу може резюмуватися так:
- Якщо державний діяч (напр., президент або монарх) має нехай навіть найдосконаліший і найпрогресивніший світогляд, то сама суть його діяльності (глави національної держави) змушує його діяти анти-прогресивно.
Яскравий приклад – питання глобалізації (але таких прикладів багато), і тому ми розглянемо проблему на цьому прикладі. Сам характер національної держави вже передбачає націоналізм хоча б якоюсь мірою, хоча б на економічному рівні (тобто навіть якщо ти дозволяєш мігрантам витісняти корінних, ти все одно обстоюєш переваги своєї держави перед іншими). А разом із націоналізмом вона допускає і праву ідеологію, консерватизм, традиційні цінності, захисні мита і, можливо, навіть війну. Благо, навіть самі мігранти поділяють основні з цих цінностей, у міру їх примітивності, тож не важко знайти спільні точки дотику. У нашому грубому уявленні за аналогією, це означає ідеальний ґрунт для стоїцизму; але жахливі умови для прогресивного (тобто епікурейського) світогляду.
Виходячи з точки зору т.зв. “прогресивного світогляду”, ніщо так сильно не підкреслює необхідність “Світової республіки”, як конфлікт цього світогляду і сучасної держави, розглянутий крізь призму посадової особи. Адже якщо наш світогляд істинний, а ми це завжди маємо на увазі, то нелогічно, щоб він був принципово незастосовним до життя. Отже, неістинною є та форма управління суспільством, яка виключає “філософа на троні”. Загалом виходить так, що за нинішніх умов справді прогресивного політика не може бути згідно за самим же визначенням; і якщо він узагалі може існувати, то обов’язково має займатися шкідництвом. Саме тому ті ж ліберали в Росії всі останні десятиліття вважаються внутрішніми ворогами; і така ситуація не тільки в Росії, а й у більшості країн, що “наздоганяють” (у вже розвинених країнах ситуація дещо інша, там можна бути відносно прогресивним і відповідати духу часу). А з погляду чистої ідеології, якщо взяти навіть той самий марксизм – це досі одна з найбільш “прогресивних” систем поглядів, але який сенс від цього? Де тільки вони не взяли владу – так одразу підпорядковували свої інтереси “національним”, і кожен, тією чи іншою мірою, перетворився на кухонного “батю на троні“. А етику патріархального обивателя звели в ранг державного стандарту. Чи не означає це, що й епікуреєць при владі неминуче має перетворитися на стоїка? А отже, чи не означає це актуальність і правоту думки Епікура щодо уникнення політики і відходу в приватне життя? Ми вважаємо, що цим самим відтворили автентичну логіку Епікура. Його внутрішнє обґрунтування принципу “живи непомітно”.
Існує досить таки стара дилема, що прямо повторює наш приклад, але стосується конкретної теми економічного регулювання. Це конфлікт між класичною політичною економією (родом з Англії) та економістами-протекціоністами (“історична школа” Німеччини, та інші країни). З точки зору Англії, як домінуючої промислової країни того часу – вільна торгівля це благо, а протекціонізм лише заважає розвитку, як усередині самої Англії, так і, тим паче, для збуту її товарів в інші країни. Тому в XIX столітті англійці так легко просувають тему вільного ринку, тоді як решта Європи – виступає проти. Навіть у тих випадках, коли в інших європейських країнах “біля керма” перебували ліберали і висловлювалися на користь вільної торгівлі, на практиці їм однаково доводилося вживати захисних заходів і “закривати країну”, на наполегливу вимогу національних промисловців.
Так само, поки марксисти не почали брати на себе державне управління – вони регулярно топлять за вільний ринок, як це робив і сам Маркс. Але чому? Тому що Маркс – це учень “класичної” Англійської економічної школи. Він жив в Англії, що перебуває на вістрі прогресу, висловлював найпередовішу думку всього людства (якщо вважати Англію втіленням “максимуму”, в даний момент можливого для людини). Але тільки-но варто було марксистам узяти управління у відсталих країнах, як вони одразу ж почали виступати на користь втручання держави, за безпрецедентно серйозний рівень контролю, небачений ніде раніше; за націоналізацію великих підприємств тощо.
Звісно, з національного погляду – вони мали рацію, але вони в цьому моменті повністю вписувалися в консервативну систему координат Фрідріха Ліста, противника класичної англійської політекономії = теоретичного противника Маркса. Реальна практика починає суперечити теорії, ламати її через коліно. А реальна практика життя національної держави – це сам націоналізм, іншими словами контр-прогресивний світогляд.
І ось, ми знову повторили ту саму дилему, але вже на конкретному прикладі.
Ми ж, сучасні епікурейці, в політичному відношенні все ж соціал-демократи, кейнсіанці, історично підковані хлопці – і вже від самого початку топимо за держ. втручання. Адже все таки, з точки зору більшості населення землі – протекціонізм корисний, приносить вигоду, розвиває твою “малу батьківщину”. Погляд вільного ринку актуальний тільки для країн, які в даний момент часу домінують у світі. Ми ж, до всього іншого, навіть не жителі таких країн (тож тим більше).
Звісно, ми йдемо далі і знаходимо необхідність нехай не такого жорсткого, але втручання також у справи найрозвиненіших і найвпливовіших держав. Але це не суть важливо. Тут питання не стільки стосується принципів політики, скільки реальних наслідків. Чи можна примирити наш ідеологічно-прогресивний космополітизм із нашим політ-економічним порядком денним?
Чи може взагалі існувати держ. регулювання у Світовій республіці, що існує без національних держав, без суверенної влади на окремих територіях?
На наш погляд, звісно може, як і в будь-яких уже розвинених передових державах, воно існує вже просто зараз. Але що тоді робити з фабричними районами? Головна перевага національного протекціонізму в тому, що він відкриває “відсталим націям” шлях до розвитку. Адже окремий регіон, – який досі не має сучасного обладнання та промисловості, – також не має й багатьох інших умов цивілізації, і змушений тому бути колонією. Але вже самі національні кордони і відокремлений характер держав за своєю сутністю дають змогу будь-якому регіону “закритися”, провести модернізацію без страху конкуренції ззовні, після чого сміливо “відкритися” і увійти до клубу розвинених держав на рівних (якщо ти, звісно, не СРСР, ідейно закритий до самого кінця). Але чи здатна окрема область у нашій “Світовій республіці” зробити те саме? Як нам здається, хоча суто теоретично це й можливо, однак на ділі такі винятки робити ніхто не стане, особливо в разі парламентської системи, де кожен регіон матиме свого представника, і окрема область буде апріорі в меншості.
І це навіть в ідеалі! У нинішніх умовах ще немає ніякої “Світової республіки”, але глобалізація створила вже настільки взаємопов’язаний світ і такі суворі загальні правила гри, що націям уже вкрай важко гратися в протекціонізм, не отримуючи водночас дуже серйозних збитків.
Отже – з погляду реального світового прогресу – “прогресивна” ідеологія таки шкідлива, і ми тут праві. А отже, воістину прогресивно захищати саме реакційні за своєю суттю погляди (у цьому конкретному прикладі з промисловістю і протекціонізмом на тлі глобалізації, але, можливо, і ще десь). Звісно, на практиці важко реалізувати “Світову республіку” за нинішнього стану світової економіки. Вона стане актуально можливою тільки коли “естафета” індустріалізації закінчить свою навколосвітню подорож, тобто коли шлях, аналогічний Китаю, пройдуть усі відсталі регіони (це вже тема, що побічно перетікає в необхідність нових світових криз і можливість нових революцій всесвітнього масштабу, як головної причини переходу до Світової республіки – тема окремого нашого нарису).
Тільки ось у такій ситуації вже не буде необхідності в жорстких заходах протекціонізму. У рамках “Світової держави” всі проблеми можна буде розв’язати шляхом простого розподілу ресурсів через ті самі податки. Тут ця дилема цікава саме на “абстрактному” рівні, або у випадку “конкретного” застосування наших ідеалів до ситуації тут і зараз. Іноді очевидно-прогресивні речі можуть виявитися шкідливими, і навпаки. З іншого боку, Китай проходив свій етап “естафети” за допомогою лібералізації та вбудовування у світовий ринок. Протекціонізм там був добре збалансованим, а не абсолютною ідеєю-фікс; і це обов’язково треба розуміти.
Доповнення вже скоріше про “етику”
- Є держава і космополітизм.
- Є “батя” (обиватель, стоїк) і є “філософ” (епікуреєць, само собою).
Але чи може філософ керувати державою? Тут і сьогодні, або в будь-яке століття минулих часів. У першій половині нашого посту не прозвучало відповіді на це запитання. Була тільки констатація, що філософ має бути в розладі зі своїми поглядами – за визначенням. Якщо її прийняти, тоді на ділі потрібно чинити не як філософ, а як тверезий політик. Не варто боятися цього, адже ми вважаємо, що людину визначають не всякі вчинки, як і добрі наміри не можуть усе виправдати. Інший раз вчинок буває вимушеним і мимовільним, а інший раз добрий намір “вимощує доріжку в пекло”. Загалом, чинити в ім’я “спільного блага”, порушуючи свій теоретично-правильний підхід до сприйняття світу, перебувати в розладі із самим собою – не є чимось поганим. Гірше увірувати у своє месіанство і відстоювати хибну (з т.з. епікуреїзму) систему цінностей.
Або ж нам залишається уникати влади (привіт Епікур!), принаймні доти, доки політична діяльність не буде прямо пов’язана зі Світовою революцією (привіт Маркс!). В останньому випадку, суто абстрактно-теоретично, можна бути управителем суспільства, і при цьому одночасно гармонізувати свої “слово і діло”. Адже в цьому разі ти на практиці реалізуєш свої прогресивні філософські ідеали. Знаменитий вислів Енгельса про “вождя крайньої партії…” – це ж по суті про те саме, але якось не так чітко теоретизовано. Так, виходить, ми навіть змогли примирити конфлікт епікурейської бездіяльності та революційної дії. Жодної етичної проблеми тут не стоїть, якщо справи повністю співвідносяться зі словами. Але набагато значущішим є те, що в першому з двох варіантів ми примиряємо епікуреїзм із будь-якою діяльністю на благо суспільства, навіть помірною, та якщо вона розходиться з нашими філософськими ідеалами.
Адже згідно з епікурейською максимою утилітаризму, висловленою Гельвецієм-Бентамом-Міллем, найвище благо – у максимальному задоволенні для найбільшої кількості осіб.
Що робити тут і зараз, коли “прекрасне” все ще “далеке”? Нам, філософам-епікурейцям, усе таки діяти чи ні? Зі специфічного погляду революціонерів-комуністів це питання розглядалося нами в “Метафізці революції“; однак ми – реформісти, і тому для нас “діяти” має дещо інше значення; тим не менш, замітка також говорить дещо і про дії в принципі, а також і про політичний вектор групи.
Загалом, у цих складних умовах вибору на допомогу має прийти оновлена етика. Так само, як і в житті, ми часто змушені діяти всупереч своїм принципам саме через те, що потрібно суворо виконувати якийсь інший, так само обов’язковий загальний принцип (наприклад, емпатія, сприйняття реакції “іншої людини” може призводити до “брехні заради блага”, і справді бути нею). Точно так само, в ім’я загального блага, не можна ухилятися від політики, якщо це розходиться з твоїми принципами, хоч би якими справжніми вони були.
Як в етиці ти все одно завжди на ділі залишаєшся нігілістом і чиниш неправильно (бо часто бувають ситуації, коли просто неможливо чинити за шаблоном прийнятої етичної “істини”) – так само справи йдуть і в політиці. Відкинути емпатію заради послідовності поглядів – це ще більше помилитися; це з епікурейця перетворитися на стоїка. Так і в політиці, відкинути “загальне благо” заради послідовності особистих поглядів, це вчинити неправильно. Цим ми віддаємо все на відкуп людям на кшталт тих політиків, що є зараз у пост-радянських державах (до того ж так ми зменшуємо можливості Просвітництва, і збільшуємо негативний вплив на широкі маси, див. “правий поворот Путіна”). Але займатися “загальним благом” на конкретному даному етапі – означає чинити в розріз з істиною, і з самим собою, адже, як ми вже з’ясували, цим ми будемо створювати ґрунт для консерватизму. Ідеального виходу немає. Будь-яка спроба поставити крапку в цьому питанні – означає в етиці припинити бути епікурейцем, у політиці – соціалістом. Бути епікурейцем і соціалістом, а. к. а бути “прогресивним філософом”, дорівнює жити в цих суперечностях. Фактично всі в них живуть, але всі намагаються вирішити їх однозначно, і тому створюють хибні дилеми.
Реальний сенс істинної філософії якраз у тому, щоб усвідомити нерозв’язність цієї дилеми, але намацавши необхідність дотримання якихось загальних принципів (як-то, наприклад, емпатія або загальне благо), намагатися в кожній конкретній ситуації мінімізувати шкоду, наскільки це можливо у твоєму становищі. Філософія – путівник у світі складних виборів, це її основна функція. Таким чином, у нашому прикладі найголовніше – зберігати розуміння, усвідомлення всієї ситуації. Необхідно постійно пам’ятати заповіт Епікура про політику (в оновленій формі, де дія виправдана, якщо відповідає прогресивному ідеалу), а не просто відкидати його як застарілий принцип, зумовлений страхом. У такому разі, звісно, бажано уникати політики, але не всякої, а лише тієї, де ти змушений чинити всупереч ідеалам. Але навіть якщо ти будеш змушений займатися “всякою” політикою – то, пам’ятаючи про все, слід чинити проти совісті, сприймаючи весь біль, але не змінюючи переконань. Пам’ятати, що ні вчинки, ні переконання – не повністю визначають людину, але тільки в комплексі того й іншого.
Якщо є позначені нами крайнощі:
1) держава – космополітизм;
2) “батя” – філософ;
3) протекціонізм – глобалізм;
… то виходить несуперечливою відповідністю, якщо державою керує обиватель-батя, а космополітичною республікою – філософ. Але поки ми живемо в умовах першої “пари”, просто миритися і віддавати державу на відкуп обивателям = програти чи не найзначнішу з усіх битв із ними. Філософ повинен керувати сучасною і недосконалою державою, щоб наблизити ту саму Республіку! Але й Республіка, що настала, цілком може допускати до управління “батю”, щоб тим самим додатково прискорити його перетворення на філософа. Принципи епікуреїзму із загальним благом – внутрішньо демократичні принципи, і це той мінімум, від якого не можна відрікатися в жодному разі. Можна боротися за вплив, але позбавляти народ влади не варто ні за нинішніх умов, ні за більш ідеальних. Самі умови породжують людину, і що ближче ми будемо до ідеалу, то менше варто боятися влади “натовпу”.
Сучасна Росія – один із прикладів “баті на троні“, і як це впливає на все суспільство, теж цілком собі відчутно і помітно. Тому не можна ухилятися від політики. Проблема тільки в тому, щоб “філософ на троні” не співналаштувався відповідно до навколишніх умов. Щоб він не прогнувся під структуру держави і не увірував, що раз НЕОБХІДНО чинити так, то це ПРАВИЛЬНО.
Не все, що необхідно, – то правильно.
Таким чином, ми ще з одного боку знову повернулися до оригінальної етики Епікура. Так, ми допустили свободу вибору, за яку відповідає філософія; ця свобода потрібна для того, щоб вибір був найбільш правильним (наскільки це взагалі можливо). Допустивши свободу – як і Епікур, тим самим ми виступаємо проти необхідності. Водночас ми виступаємо і проти будь-яких суворих схематизацій майже будь-чого завгодно (окрім, хіба що, позитивних фактичних знань). Тут див. нашу статтю “Проти Логіки“. Тому й допускається можливість участі в політиці, і не тільки допускається, а й прямо пов’язується з етикою. Ми не схильні схематизувати епікуреїзм до рівня набору обов’язкових поведінкових правил. Йдеться в кращому разі про рекомендації. Справді сформованому філософові, який має такий рівень свідомості, що дає йому змогу набути свободу вибору, найбільшу з можливих, – не потрібні рекомендації, йому нема чого побоюватися, і він зможе витримати в найскладніших умовах.
Ми говорили, що істинний філософ не може не перебувати в розладі із собою, діючи в “не-істинній” (недосконалій) дійсності. Тому будь-яка стоїчна і марксистська етика далека від істини, коли навіює собі, що найкраща реалізація необхідного – одночасно й реалізація істинного. Якщо сьогодні необхідно відстоювати національну державу, то це не означає, що слід увірувати в принципи націоналізму, але, на жаль, цієї помилки повсюдно припускаються.
Але проти ми чи ні, сама необхідність існує, і щоб її подолати, – а її можна подолати, – потрібно іноді (!) їй підкорятися і ніби спрямовувати подальшу роботу механізму в інше річище (через “штучні”, “рукотворні” речі, такі як держава, суспільство, – це певною мірою можливо). Філософ не може не чинити в розладі з совістю, доки все суспільство не складається з філософів, а держава, як ціле, – не “Світова республіка” з грамотним і рівномірним розподілом ресурсів. Але це не повинно слугувати виправданням для повної бездіяльності. Дій, але пам’ятай.