Трагедія поставлена 415 року до н. е. разом із трагедіями “Александр” і “Паламед” – єдина збережена частина трилогії Евріпіда про Троянську війну. Захоплені в полон Гекуба, її дочка Кассандра і невістка Андромаха дізнаються, що вони розподілені між вождями ахейців – Одіссеєм, Агамемноном і Неоптолемом відповідно. В Андромахи відбирають її сина Астіанакса, якого скидають із міської стіни. Кассандра передрікає нещастя ахейцям на зворотному шляху і після повернення додому. Пізніше з’являється Єлена. Вона намагається виправдатися перед Менелаєм, стверджуючи, що опинилася в Трої, бо місту судилося загинути, і через суперечку богинь. Але Гекуба спростовує всі її доводи, і Менелай вирішує видати невірну дружину жителям Аргоса, щоб ті побили її камінням (цікаво, що кількома роками пізніше, у п’єсі “Єлена”, Евріпід змінить ставлення до цієї героїні). У фіналі п’єси стіни Трої руйнуються через пожежу, і полонянок відводять до кораблів. Трагедія показує безглуздість війни, що приносить одні нещастя – не тільки переможеним, а й переможцям.
Сюжет починається з того, що Гекуба лежить розпростерта на землі десь в ахейському таборі, на цей момент Троя вже знищена. Тим часом над жінкою розташовуються боги Посейдон і Афіна. Морський бог сумує за Троєю, чиїм захисником він вважався. У падінні міста він звинувачує Геру й Афіну, які підкинули ідею з троянським конем. В окресленні долі ключових жінок п’єси (Єлени, Андромахи, Гекуби і Кассандри) цікаво, що Евріпід не співчуває Єлені, через яку почалася війна. Зовсім інше, співчутливе ставлення ми бачимо в бік Андромахи, Кассандри або Гекуби (вже в монолозі Посейдона ми дізнаємося, що до цього моменту її дочка Поліксена принесена в жертву). До засмученого Посейдона приходить Афіна, і раптово пропонує союз. Аякс примудрився образити її, потягнувши за собою Кассандру прямо з вівтаря її храму, вчинив святотатство, але не був засуджений своїми товаришами. Через цю подію Афіна вирішила, що за це мають постраждати всі ахейці, і швидко змінила бік, уклавши союз із Посейдоном, щоб він збурив моря на зворотному шляху греків (початок сюжету “Одіссеї”).
Перший же монолог Гекуби відразу відкривається філософськими рядками про мінливість долі. Якщо викласти в короткому переказі, то це буквально стоїчна сентенція на кшталт “того, хто сам бажає, доля веде, а того, хто не бажає, вона тягне“. При цьому доля є якоюсь вищою силою, але зберігає в собі елемент випадковості. У цьому вже можна помітити цілу діалектику випадковості й необхідності, це в жодному разі не телеологія, а щось ближче до правильно зрозумілої філософії Геракліта.
Троянські жінки разом із Гекубою плачуться і в жаху уявляють собі майбутнє рабство та сексуальне насильство. Єдине, що їх цікавить у зв’язку з цим питанням – куди саме вони потраплять? І що характерно для Евріпіда, троянки перебрали одразу два варіанти: Спарту й Афіни. І очевидно, обрали Афіни, як найкращий варіант. Крім того, з невеликим розчаруванням згадано союзний спартанцям Коринф (ще б пак!), зі схваленням згадують Фессалію, Іонію і Сицилію. Аби тільки не Спарта і Коринф!
За жеребом Андромаха виявляється рабинею Неоптолема і разом із ним потрапляє до Фессалії, а пророчиця Кассандра виявляється наложницею самого Агамемнона (і тут він порушує вкотре божественні норми, бо вона жриця, яка дала обітницю збереження цноти). Гекуба, яка потрапляє за жеребом у полон до Одіссея, вкрай незадоволена одразу двома моментами. По-перше, Кассандра – остання жива її дитина, і вона не просто збезчещена, а потрапляє в полон до спартанців, і це особливо погано. По-друге, ще сильніше вона незадоволена Одіссеєм. Тут Евріпід вкотре змальовує героя в його найбільш стереотипному образі, буквально порівнюючи Одіссея з софістами і різко засуджуючи подібних людей (чого від Евріпіда не дуже очікуєш). У такому світлі Евріпід представляв Одіссея неодноразово, це вже було в п’єсі “Гекуба“, і пізніше повториться в “Іфігенії в Авліді”. У нинішній п’єсі цей момент звучить так:
Лукавцю мерзенному я буду рабою,
Попирателю права, змії беззаконній,
Йому, чий язик двоєдушний
Усе виверне, переверне,
Ворожнечу між близькими сіє...
Хоча спочатку Кассандра змальовується збожеволілою від горя, вона насправді зберігає розсудливість. Черговий раз давши своє знамените пророцтво про смерть Агамемнона (воно зустрічалося в п’єсах раніше), вона і сама в разі чого висловлює готовність його вбити. У монолозі Кассандри найяскравіше звучить маніфест Евріпіда з приводу троянської війни – він засуджує її цілком і повністю, вважає, що воювати за жінку (ще й добровільно забрану, що для нього, мабуть, має значення), прирікаючи тисячі родин на горе – просто дурість. Але з іншого боку, воювати в ім’я захисту батьківщини, як це робили троянці, навпаки почесно. Тема патріотизму, нехай і не афінського, але все ж таки лунає в Евріпіда знову і знову. При цьому основний антивоєнний пафос він штовхає виключно через образи нещасних жінок, у яких війна забирає найдорожче.
У прощальній розмові Гекуби й Андромахи цікавий один момент. Зазвичай персонажі міфологічних трагедій багато розмірковують про потойбічний світ, і трагедії Евріпіда тут не виняток. Але чомусь, у даній трагедії, де теж розмірковують про царство Аїда, ми знаходимо філософські рядки про життя і смерть, які зовсім не співвідносяться зі звичним міфологічним образом:
Моя рідна, вислухай мене,
Втішу дух твій скорботний: все одно,
Що померти, що зовсім не народитися, –
І солодша смерть, ніж тяжке життя.
Мук ніяких не відчуває померлий.
Але хто зі щастя був у нещастя кинутий,
Усе мандрує по радощах колишніх.
А Поліксена немов світла дня
Не бачила – не відчуває, не пам’ятає.
При цьому не забуває Евріпід повернутися до своєї улюбленої теми жінконенависництва, висловивши її знову в надзвичайно прямолінійному світлі. Він звісно задається питанням “справедливо чи ні” засуджують жінок, які не сидять удома. Але визнає, що поганий поголос про таких ходить, і загалом повністю схвалює самітниць, які виголошують промову тільки після дозволу чоловіка, які вірні чоловікові навіть після його смерті, і одружуються незайманими. Цей найбільш класичний патріархальний набір повністю підтримується Евріпідом.
Не встигла Андромаха покинути Гекубу, як тепер стара зустрічає царя Менелая та Єлену. Цікаво, що Менелай тут прямо каже, що воював не за жінку, а за пацанські поняття. Його образило, що було порушено дружбу, яку йому дали троянські царевичі. І заради помсти за порушене слово він вирішив почати війну (наче цей привід дуже кращий). Єлену тепер чекає показова страта після прибуття до Греції. Її тепер ненавидять абсолютно всі. І в цьому моменті Евріпід зробив цікавий хід. Єлені дано право виступити із захисною промовою, і ця промова – стисла версія “Похвали Єлені” софіста Горгія. У такому ж стислому вигляді на неї відповідає Гекуба, і закономірно перемагає в суперечці.
Засудження війни, що і без того нагнітається впродовж усієї п’єси без перерв, доповнюється ще й рішенням вбити дитину Андромахи, просто тому, що вона син Гектора, а отже, може стати грізним месником. При чому всіх у цьому переконав “софіст” Одіссей. У цьому питанні Евріпід не скупиться на засуджувальні рядки:
Ахейці, ви сильні, але де ваш розум? –
Страшилися хлопчика, винайшли
Нечувану кару йому, – та чи він
Міг Трою відродити?.. Коли бився
І Гектор сам, і нам загрожувала загибель,
Уже тоді нікчемами ви були.
Упав Іліон, фригійці полягли, –
А ви дитини злякалися! Мерзенний
Мені безрозсудний страх…
Гекуба, яка розмірковує про це вголос, закінчує свої міркування на сумній ноті про те, що всі ми іграшки в руках долі, і доки це так, неможливо бути воістину щасливою людиною. П’єса закінчується сценою похорону сина Андромахи і спаленням Трої. Жінки, що йдуть у похід, здалеку спостерігають за пожежею з рідного дому.
Підсумки
Загалом, набір ідей досить простий. Центральна ідея – пацифізм. Війна засуджується, і якщо в якійсь формі й виправдана, то тільки як війна заради захисту батьківщини від вторгнення. Єлена засуджується, і як розпусна жінка, і як винуватиця війни. Тема жінконенависництва, для Евріпіда вже традиційна, повторюється і тут. Цікавий момент – відсутність страху смерті, що супроводжується філософським обґрунтуванням із міркуваннями про “небуття”. Евріпід як завжди засуджує Спарту і вихваляє Афіни, але тепер уже зовсім без колишнього завзяття до війни (як це було, наприклад, у “Гераклідах“). Або війна виснажила Афіни, або Евріпід став дещо консервативнішим з часом. Близько семи років відокремлюють цю п’єсу від ліберально налаштованих “Благальниць“, а невпевнено датована п’єса “Геракл“, імовірно, близька за часом до “Троянок”, і в ній також спостерігається серйозне зрушення в бік консервативного порядку денного. Загалом, період Нікієвого миру і крах альянсу з Аргосом (у 418 р.) серйозно похитнули позиції демократичної партії. Ми бачили стрімке наростання консерватизму у сфері філософії, бачили зміни у творчості Софокла, і, мабуть, їх не уникнув навіть Евріпід.