Ця стаття – спроба структурувати нещодавній діалог із групового чату, і написана як продовження таких самих гучно звучних статей, якими були “Проти логіки” і “Щодо прогресу“. І почнемо ми з найголовнішого і прямо в лоб, з прямих відповідей на ключові запитання, після чого і продовжимо міркувати далі. Отже:
- Істина існує? Так.
- Істина досяжна? Ні.
Тут одразу напрошується запитання, а що ж таке істина? І є кілька варіантів розуміння цього питання, які, всупереч очікуванням, цілком співвідносяться один з одним без особливих протиріч. З одного боку, істина – це повнота знань про світ; і в такому сенсі вона виступає як різновид знання. Однак, оскільки такого знання все ще немає, та й ніколи не було, адже не народилася ще людина, яка знала б абсолютно все про кожний куточок Всесвіту, – то виходить, що істина не існує. У сенсі “повноти” нею ніхто не володіє, ніколи не володів, і ніколи не буде володіти (про що ми ще поговоримо).
Але чому ж ми тоді сказали, що істина існує?
І ось тут важливо розуміти, що “знання про світ” не тотожне самому світу як такому. Під “світом”, природно, тут розуміють об’єктивно наявну реальність. “Об’єктивно” в тому сенсі, що вона існує незалежно від суб’єкта, який сприймає. Тому друге визначення істини звучить так – це сам пізнаваний нами об’єкт, сам світ навколо нас, та й ми самі, як його частина. Істина в такому разі досяжна і доступна для нас у кожну секунду часу, ось уже прямо зараз. Вона існує, як існують і всі об’єкти навколо, хоча й не може бути доступна відразу вся цілком. Інакше кажучи – істинне взагалі все, що існує (а існує як мінімум усе, що сприймається, як говорив навіть Джордж Берклі). Але це якщо ми будемо говорити про істину, як про реальність. І тут уже зачіпається одне з питань, на які ми відразу хотіли б дати свої догматичні відповіді.
- Чи існує світ? Так.
- Чи можна його вивчати? Так.
- Чи можна перебувати ближче/далі стосовно статусу “повнота знання”? Так, можна.
Останнє викликає здивування. Як нам зрозуміти, на якій ми перебуваємо стадії, якщо не знаємо, де знаходиться фінальна точка пізнання, і не маємо “об’єктивної” лінійки? Загалом ніяк. Але цілком можна будувати відносні наближення з того, що ми вже знаємо (почасти про це і був нарис “Щодо прогресу“, і навіть “Проти логіки“). Тому й можна говорити, що той самий стоїцизм є менш істинною філософською системою, ніж творіння рук Епікура, оскільки ми вже маємо відносні міри прогресу, перевірені часом. Взагалі, саме т.зв. “прагнення до істини“, за всю історію існування філософії та науки, як правило, те й означає, що ми прагнемо “пізнати світ” усе ретельніше. І тут уже відразу мається на увазі, що істина перебуває в самому “світі як такому”, який нам, поки що, не цілком зрозумілий. Якби не існувало “істина-світу” – нам не було б навіть до чого прагнути у своєму пізнанні.
Без істини в природі немає сенсу сподіватися і на істину у формі знання.
І навіть якщо раптом коли-небудь і буде досягнуто абсолютної “повноти знання”, що, звісно, абсолютно неможливо, то все ж таки, сам світ і знання про світ – речі різного порядку (так само, як живе мислення не зводиться до опису мислення, а 3D модель статуї не є самою статуєю). Цей момент необхідно чітко усвідомити кожному. Навіть досягнення абсолютної повноти знання в кращому разі створить міні-копію світу всередині світу, але ця копія сама буде лише складовою частиною оригінального світу (і загалом створить рекурсію, регрес у безмежність, що також має бодай дещицю натякати, що подібне неможливе).
І ось, оскільки “істина-знання” ще нами не встановлена, до неї ось уже далеко не перше століття тільки “прагнуть”, і це за того, що вона і так уже дана нам у всій своїй повноті. Так виходить, що хоча як знання вона актуально не існує, але потенційно вважається цілком можливою. Адже колись актуально не існували і дизельні автомобілі, і літаки. І водночас істина цілком існує актуально, оскільки світ якось працює і без нашого знання про нього. Іншими словами, яблука падали і до народження Ісаака Ньютона. Тому, по суті, ми досі не вводили навіть ніякого “особливого” визначення істини. Усе це було лише розгортанням того, як цим поняттям користувалися на практиці всю історію людського пізнання.
Одиничні істини не мають сенсу
Незначна відмінність епікурейської позиції з цього питання полягає в тому, що “істина-знання” вважається принципово недосяжною, водночас “істина-світ” доступна нам просто зараз, без жодних додаткових умов. У цьому відмінність від позиції повсякденно-наукової, яку обстоював Демокріт, який говорив, що істина глибоко прихована (не розділяючи два поняття про неї, а вважаючи цілком знанням). Наголошуємо ще раз, епікурейці не заперечують істину, не заперечують об’єктивність світу, але тільки сумніваються в безмежності (!) можливостей індивідуального людського пізнання. При цьому в розумових помилках ми бачимо стільки ж істини, скільки і в несуперечливих логічних умовиводах. Обидва ці умовиводи виявляються істинними, оскільки реальність містить у собі як знання про реальність, так і людську фантазію, віру в теорії змови і все інше. Це цілком реальні хімічні процеси, у яких є цілком реальні причини-збудники. На все це під час обговорення було висловлено приблизно таке заперечення:
Ви виходите з того, що істина (“істина-знання”) – це поняття, що охоплює всі можливі знання про світ. Але ж може бути істинне твердження, наприклад, що A = A, і це буде істина.
Тільки “істинні” твердження (як А = А) – це лише “правильні” твердження, що відповідають якійсь уже визначеній логіці. Але ж і “неправильні” твердження теж частина “істини-світу”, вони нічим не гірші за правильні. І ті й інші – істинні, адже питання істини стосується тільки розділу фізики, все на світі лише різні розділи фізики. Так що все це різноманіття істин, яке явно суперечить самій ідеї істини, як чогось єдиного – насправді уявне різноманіття. Епікуреїзм має на увазі якраз істину в її первісному сенсі, зводячи все до атомів і порожнечі, і вірячи, що світ дано нам у почуттях, і відчуття нас не обманюють. Позиція, з якої нам заперечили, якраз намагається нав’язати різноманіття істин, кажучи, що будь-яке відокремлене і правильне знання – і є істина (а значить їх, істин, дуже багато). Ми навіть не сперечаємося з цим, але всі вони лише частини тієї самої “істини”, тобто частини природи.
Судіть самі, адже люди не припиняють шукати “істину” тільки від того, що знайшли малу її частину. Інакше ми виявилися б задоволені вже тоді, коли вирішили, що 2+2=4. Заперечення, що з цього можна перейти до того, що 4+4=8, і що так ми можемо поступово захоплювати дедалі більше й більше тієї самої “істини”, просто повертає нас до міркувань про те, що “істина-знання” – це прагнення до повноти опису світу, до заповнення шкали вимірювання з невідомим кінцем.
Запобігаючи очевидним доповненням, одразу визначимо, що будь-яка спроба сказати, що раціональне (внутрішнє, апріорне) відрізняється від досвідного (зовнішнього, апостеріорного), – це абсолютно довільний поділ, який нічим не кращий за тезу, що “праве” відрізняється від “лівого”. Та й просто смішно, коли шматок матерії (купка атомів) за допомогою прискореного руху в окремій локалізації (складової мозку) намагається сказати, що він не купка атомів. Адже по суті, всі можливі логічні умовиводи й абстрактна математика – це цілком матеріальні процеси, і на атомному рівні вони не відрізняються від роботи бактерій у брудній калюжі. Не кажучи про те, що джерелом математики все одно є дослідне пізнання, навіть з огляду на те, що потім ми вже зможемо конструювати речі, яких немає в готовому вигляді в самій природі. Сам процес конструювання цих речей – невід’ємна частина природи. Іншими словами, навіть прогрес у пізнанні логічних істин, в обхід вивчення природи, насправді є вивченням специфічного, приватного прояву можливостей природи. Тобто вивченням роботи мозку, фізичної роботи. А отже, пізнання логічних істин також є прагненням до повноти “знання про світ”, тільки в цьому випадку прагнення обмежене окремими проявами цього світу (як і будь-яка інша спеціалізація). Але ми все одно повернемося до того, що абсолютна повнота неможлива, і по колу.
З наших власних міркувань про два види істини і про те, що знання не може бути повністю тотожним реальності, можна зробити висновок, що ми постулюємо якийсь дуалізм, дві природи. Але це абсолютно неправильне трактування. Знання про світ – складова частина самого світу. Наш мозок – теж з атомів. Але одна справа охопити знанням, як “схемою” весь світ, і зробити в себе в голові його міні-копію (про що я і кажу, що така копія не тотожна реальності). А інша справа бути складовою частиною цієї реальності. Створювати копію буде не зовсім про тотожність у тому ж сенсі, що і бути складовою частиною. Ніякого дуалізму немає.
Знання має межі можливостей
З усього нашого міркування випливає також і висновок про те, що будь-яке пізнання є вичерпним (тобто “істина-знання” начебто навіть досяжна), адже його “стелею” є сам світ, і принципи його роботи, а його можливості аж ніяк не безмежні, навіть у тому разі, якщо припустити, що Всесвіт нескінченний у просторі. Щойно ми зрозуміємо всі “закони природи” – далі розвиватися стане буквально нікуди. Вірніше, ще можна буде створювати різноманітні нові форми мистецтва, змінювати світ під себе. Але це вже не зможе просувати нас у розумінні природи, а значить і в пізнанні істини. Усі створені нами надалі форми будуть істинними; втім, вони є такими вже зараз. Змінювати світ ми і зараз можемо тільки відповідно до законів природи. Ми нічого нового в них не внесемо. І в той же самий час, пізнання цілком безмежне (тобто в такому разі “істина-знання” недосяжна), якщо під “повнотою” розуміти знання всіх подробиць стану Всесвіту. Тоді цілком можна буде вивчати один млявий камінь у космосі за іншим, записувати їх у лічильну книгу і вважати, що це просуває вперед людське пізнання. Мало того, що це вже звучить нудно! Так ще й у спробі обожествити людину і могутність її розуму, ми створюємо парадокс, згідно з яким вона ніколи не зможе осягнути весь світ.
Тут варто перейти до теми відмінності між “субстанцією” і “акциденцією”, до важливості вміння розрізняти першочергові і другорядні питання. Здається очевидним, що перший розряд пізнання важливіший, хоча б із практичного погляду. Щоправда, практична користь і не повинна співвідноситься з істиною безпосередньо. Не всі істини несуть пряму користь. А те, що ми можемо пізнати загальні принципи роботи світу, навіть не знаючи “карти світу”, – ще не означає, що ми знаємо все (адже тоді не буде впевненості, що принципи роботи в іншому куточку всесвіту не порушуються, а отже, ми не зможемо досягти 100% точності та впевненості у своєму знанні “законів”). Знати цю карту – і є володіти абсолютною повнотою. І жоден мудрець не зможе сказати, що достеменно відбувається в сусідньому будинку, не кажучи вже про інші планети. Але ж якщо керуватися приватними істинами, як нам і спробували запропонувати в прикладі з А = А, то на запитання, за якою траєкторією зараз літає муха в сусідньому будинку, нам не зможе відповісти жоден мудрець, який претендує на істину. Але незнання = неповнота знання = відсутність володіння істиною.
Тож знання “законів природи” – це все ж таки окреме знання, лише більш просунутий рівень все того ж 2+2=4. Можна, звичайно, довільно визначити, що “істина” стосується саме цих законів, і тоді заявити, що вона досягнута. Але що в такому разі заважає оголосити, що істина стосується тільки знання правильної риболовлі, і ставши кращим рибалкою заявити, що вона досягнута? Ми все одно повертаємося до платонічної дилеми, що будь-яке приватне визначення істини поступається “істині як такій”. Але в платонічних прикладах ідеться справді про щось метафізичне, про схоластичний “реалізм”. Натомість у нашому випадку йдеться про цілком конкретну фізику, тож ми повертаємося до “істини-світу”, до тотожності з яким прагне “істина-знання”. Нічого більш всеохопного тут неможливо висунути.
Тут можна додати міркування про те, що це сказане стосується більш великомасштабних явищ, як-от принципи роботи гравітації в різних куточках світу тощо, і заперечити, що міркування в бік дроблення речовини до “атомів та порожнечі” таки виявляють той мінімум, який із максимальною часткою ймовірності ідентичний абсолютно всюди у Всесвіті, а тому ця істина, будучи “істиною-знанням”, усе-таки має найбільший ступінь повноти і т. ін., але це займе надто багато часу, до того ж доведеться вводити відмінності “індукції” та “дедукції” та інші пов’язані з цим питання, які ми ще будемо зачіпати окремо. Я лише хочу зауважити, що два крайніх висловлювання: (1) увесь світ єдине матеріальне ціле і (2) увесь світ з атомів і порожнечі, мало того, що є по суті вираженням одного й того самого, але й обидва малокорисні. Однією фразою і простими уявленнями істинного пізнання світу не досягти. Але все ж, істинне знання має бути як мінімум знанням поточної конфігурації всіх атомів світу.
Отже, знання має межі можливостей, але досягнення цих меж ще не буде рівнозначним володінню істиною.
Демон Лапласа
Повторимо ще раз, принципова недосяжність істини – це не проблема взагалі, тому що просуватися до неї можна (як кажуть невдахи, головне не перемога, а участь). Істина як світ цілком існує. Знання може вдосконалюватися, і відсоток заповнення “шкали знань” поступово зростає. Проблема тільки в тому, що ми нездатні зрозуміти, наскільки вона заповнена; і в тому, що 100% показника, мабуть, не буде ніколи. Цього не буде вже хоча б тому, що ми не будемо здатні охопити одним поглядом весь Всесвіт разом. Що не скасовує можливості знаходження чергової закономірності, яка буде вже працювати на 100% вірно, за конкретно заданих умов.
Але давайте, врешті-решт, трохи помріємо, і уявімо теоретично можливість такої “досконалості”. Насправді 100% знання про світ – це буквально те саме, що і здатність “моніторингу Всесвіту”, як теоретичний Бог, що пронизує все на світі. Це коли ти щосекунди можеш з точністю сказати, що Вася на Юпітері почухав дупу. Звичайно, смертній істоті така повнота знань і не потрібна. Але це і є володіння істиною. Інакше ми не зможемо зробити правильний прогноз про розвиток Всесвіту (навіть знаючи всі його закони), не знаючи стану і конфігурації матерії в даний момент часу в зоні якогось далекого сузір’я. Цю ж думку висловив і наш підписник:
Але хіба людина не зможе створити комп’ютер, умовно, який матиме всі змінні з рівняння, що дасть нам позитивний істинний результат. Залишиться тільки завантажити дані, створити відправну точку, і він далі сам обчислюватиме хто де і як ріпу почухав?
Подібну конструкцію вже раніше висували, і вона носить ім’я “Демон Лапласа“. Це найідеальніший випадок. Але і тут є проблема, на яку я спробую дати суто-епікурейську відповідь. Говорячи загалом, я вважаю, що “Демон Лапласа” не зможе спрогнозувати майбутнє. А це позбавляє його існування особливого сенсу, та й знову повертає нас до того, що істина полягає всього лише у створенні уявної копії світу. Швидкість обчислень нашого робота не зможе “обігнати” реальний стан справ. Але ми тут впираємося в атомістику (зокрема в теорію “мінімального кроку” руху мінімальної частинки матерії). Щоб зробити повноцінний прогноз і моніторинг усього Всесвіту, потрібно врахувати рух усіх частинок у ньому. У цього руху є якісь мінімальні фіксовані відрізки. Щоб скласти ряди станів для кожної частинки світу в дусі а1 – а2 – а3 – аN. Найімовірніше, процес підрахунку не зможе протікати швидше, ніж ці явища справді проробляють свій хід.
Спробую пояснити зрозуміліше.
Наш робот – частина світу, а значить складається з атомів. Отже, він не може вийти за межі власної атомістичної природи. Загалом, він спробує відстежити один “крок” усіх атомів світу одразу, але те, що він зробить для цього, і буде вчиненням лише одного “кроку” для тих атомів, з яких він сам складається. Зробити 10 “кроків” всупереч тому, що всі атоми світу зробили лише один – вона не зможе. А отже, не зможе дивитися в майбутнє. Загалом, якщо виходити з того, що фундаментальні частинки мають однакові властивості і швидкості, то Демон Лапласа не зможе робити прогнози майбутнього, вже просто виходячи з самого цього факту. Це не кажучи вже про більш відому проблему цього “демона”, згідно з якою, маючи можливість рахувати 2 кроки за 1 крок, він з перших же спроб автоматично повинен отримати знання про всі кроки в майбутньому, отримавши нескінченний масив даних. І не кажучи вже про те, що він буде змушений аналізувати сам себе, як частину світу, що допускає рекурсію.
Однак, якщо відволіктися від усіх проблем, то це цілком “копія світу”, а отже, в принципі, нарешті буде досягнуто шуканої “квазі-тотожності”. Тут проблема тільки в тому, що володіти такою “повнотою знання” буде все одно не одинична людина. Користь від такого робота буде тільки в тому, що через його свідчення ми зможемо швидко подивитися, чи чеше Вася дупу на Юпітері, вже не обмежуючись відстанями і часом передачі даних. Однак, ми самі не зможемо одночасно дивитися на Васю на Юпітері та Вову на Альфа-Центаврі, а зможемо тільки швидко перемикати кадри й отримувати інформацію з нульовим “пінгом”. Що, втім, теж було б не так уже й погано. Але це приводить нас до старих проблем.
Загалом, усі труднощі походять від того, людина це суб’єкт.
Про всяк випадок уточню, тут використовується ідея суб’єкта/об’єкта не так, як можна подумати. Суб’єкт – це будь-який об’єкт у приватному, одиничному сенсі. Об’єкт (…вивчення нами, тобто сама природа) – це вся сукупність речей. Ми в цьому сенсі суб’єктивні за визначенням, і в нас повно обмежень. Але в нашого робота за ідеєю таких обмежень немає, він став тотожний із природою. Ми створили “міні-природу” всередині природи. І те, що робот теж частина світу – тут не важливо. Він усе таки не дивиться на світ із суб’єктивної позиції. Адже він і є світ, просто маленький, і аналізує він сам себе, для чого йому не потрібно нікуди переміщатися і змінювати кут огляду. У якомусь сенсі вона “зіллється” з об’єктом (тобто Всесвітом), адже вона не залежить від точки звіту (або, правильніше, від кута огляду). Ми ж залежимо. У нього не буде фокусування уваги, а у нас буде. Робот, якого ми допустили, “бачить” усі атоми Всесвіту одночасно. Хоча і там теж можна допустити теоретичну точку відліку, яка стоїть “за межами світу”, але це інший рівень “суб’єктивності” погляду. Ми ж самі там, усередині, і це сильно все спотворює.
До того ж, ми все одно будемо обмежені, навіть володіючи таким роботом. Тому що будемо через нього дивитися тільки в певні точки. Грубо кажучи, ми навчимося переміщатися миттєво в будь-яку точку світу (не фізично, як тіло, а як спостерігач). Але в будь-якій точці світу ми все ще суб’єктивний спостерігач, з усіма наслідками, що з цього випливають.
Загалом, наш вигаданий робот – у найідеальнішому своєму вигляді буде 3D картою Всесвіту. Але в ній занадто багато точок! Так, ми вже зможемо їх перевірити, це круто, але їх занадто багато. І поки ти перевіриш точку #100500, точка #1 вже 100499 разів зміниться. Хоча це можна було б спробувати виправити автоматичним опрацюванням даних самим роботом (яке обмежене у швидкості самої роботи атомів, але забудемо про це). Давайте навіть припустимо, що все це можна виправити, і він може приносити хоча б якусь обмежену користь, хоча б у справі тієї ж “телепортації” в різні куточки світу. І все одно проблема в тому, що навіть створити такого Демона також виявиться неможливо. Тому що ми не зможемо внести дані про кожну частинку у світі, тому що їх занадто багато. Це стосується і процесу будівництва нашого Демона. Нам треба самим знати стан усіх елементів (тобто вже бути самим демоном), щоб правильно (!) його запустити. До того ж, можна нагадати і про такі обмеження пізнання, як передача інформації зі швидкістю світла. Без наявності “демона”, ми не зможемо його створити суто фізично.
Постскриптум
Навіть у найідеальнішому випадку наукове пізнання зведеться лише до констатації фактичного стану Всесвіту в усіх його подробицях, але цей ідеальний випадок принципово недосяжний. Допущення безмежності наших можливостей також припускає, що ми ніколи не зможемо осягнути істину, що обмежує наше пізнання світу і скоріше принижує, ніж підносить. Найбільш несуперечливе поняття про істину – це уявлення про реальність світу, дане у відчутті; а граничне розширення цього пізнання світу виявиться бажанням стати “Демоном Лапласа”. Ми зайвий раз нагадали, що навіть помилкові думки – істинні, з погляду принципів роботи природи.
Усе це прямо примикає до епікурейської теорії пізнання, коли головним джерелом помилок оголошували розум, а всі чуттєві дані виявлялися істинними. Це також розвиває питання про істину, ґрунтуючись на листах Епікура до Геродота і Піфокла, до яких я і відсилаю читачів. Суміжні з цією темою, як уже було сказано на початку статті, зачіпаються в роботах “Проти логіки” і “Щодо прогресу“. Чи віримо ми в можливості людини щодо пізнання світобудови? Звичайно! Чи віримо ми в можливості людини щодо перетворення світу? Ще б пак! Чи віримо ми в існування істини і чи підтримуємо прагнення до неї? Однозначно, так. І тим не менше, не варто через це впадати в очевидні дурниці. Для повнішого завершення циклу, варто було б написати ще окремий нарис про номіналізм та індукцію (і його буде написано), проте поки що відкинуся на роботи, де цієї теми торкнулися частково: “Проблеми марксизму на прикладі К. Каутського” і “Проти пролетарського фашизму“.