Оскільки в нашому нарисі з історії філософії зустрічатимуться фрази на кшталт “прогресивний” філософ, – потрібно пояснити, що під цим мається на увазі. Це може виглядати вкрай не-філософським підходом, роздавати настільки оціночні категорії. І вже тим паче, що “консервативні” опоненти забарвлюються в негативні тони, і все це має не більший вигляд, ніж роздавання ярликів “хороше-погане” або “свій-чужий”.
Наш погляд на історію філософії враховує також і зовсім не-філософські питання. Ми розглядаємо історію взяту в цілому, наскільки це взагалі можливо. Враховується і політична, і економічна, і культурна історія (включно з історією наук); а всі ці відділення, своєю чергою, також впливають одне на одне. Люди, що живуть у стародавньому світі, мали певні позиції щодо більшості питань навколишньої дійсності; а філософи насамперед люди, не варто про це забувати.
Але позицій з усіх цих питань багато, а істина має бути одна. Звісно, філософія бажає бути об’єктивною (хоча багато хто скаже, що це суперечливе твердження, особливо скептики і суб’єктивісти). Яку епоху не візьми, у повноваження філософа обов’язково входить наголос на власний розум і оцінка світу з позицій чистої “правильності”. Філософія – предмет про мислення і спосіб життя; але також це предмет і про об’єктивність, про істину. Людина, яка прогинається під звичаї сучасності (тобто займає позицію з актуальних питань часу), не може бути філософом, з точки зору самих же філософів. Це обиватель, який йде на поводу у поглядів натовпу. Філософ же розумніший, він дивиться в корінь, і його вердикти мають працювати універсально.
Принаймні так про себе думала більша частина філософів усіх часів.
Але це лише мета, ідеалізована картинка. Насправді ж, конкретні філософи завжди були заангажованими і займали ту чи іншу позицію з суспільних питань. І тут постає лише одне питання, варте уваги, – чи це різниця в мисленні філософів приводить їх до різних виборів у “обивательських” питаннях? Чи, можливо, вони створюють різні філософські концепти тільки на виправдання своїх “обивательських” позицій, які, своєю чергою, не мають нічого спільного з філософією?
Ми віддаємо перевагу другому варіанту відповіді на це запитання. Тим паче, що згідно з першим, ми ніколи не зможемо зрозуміти, чому у сфері “чистого розуму” філософи доходять до настільки різних позицій; і тим паче в нас не буде жодного критерію, щоб визначати ступінь достовірності сказаного (окрім хіба що перевірки часом, вибудовування ланцюжка спадкоємності та перевірка їхньої правоти в різні епохи). Прив’язка ж до питань політики, економіки та культури – може відкрити можливості для більш об’єктивної оцінки людини. І навіть якщо намагатися визначати достовірність сказаного в “чистій” філософії – цю достовірність перевірятимуть лише під час зіставлення з дійсністю, а дійсність матиме в собі все перераховане вище.
Отже, візьмемо історію, і економічну історію зокрема. На щастя для нас, ми живемо в індустріальну епоху, застали технологічну революцію, і можемо сказати, що вимагається від суспільства аграрної епохи, щоб воно здійснило прорив і вийшло на зовсім інший рівень розвитку. Таким чином, уся аграрна епоха має в нас дві крайні точки. Початок її – неолітична революція, а скоріше навіть виникнення перших міських центрів і цивілізацій. Кінець її – промислова революція.
Між точками можна провести пряму лінію (“лінійний прогрес”), яка тягнутиметься знизу вгору під кутом 30 градусів. Звісно, жодного “лінійного прогресу” не існує в його чистому вигляді, і коливання на шляху цими сходами часом бувають дуже сильними, аж до того, що доводиться падати зі сходів донизу і починати шлях з початку. Усі суспільства світу, так чи інакше, йшли цими сходами і повторювали одні й ті самі етапи розвитку. Але за багато тисячоліть, із сотень спроб – досягти кінцевої мети (промислової революції) вдалося тільки Англійському королівству.
Уже знаючи історію успіху, ми можемо простежити в минулому, хто був ближче або далі до нього, і зрозуміти, що ж пішло не так у кожному конкретному випадку. Але найголовніше для нас, ми можемо оцінити дії людей. Іноді від розв’язання якогось питання залежало все подальше просування нашою “драбиною успіху”. Коли людина ухвалювала рішення, що відкриває можливість іти далі – можна сміливо говорити, що вона чинила “прогресивно” і “правильно”. Теж саме стосується і оцінки думок, не тільки дій. І розумово можна схвалювати або засуджувати цю об’єктивно правильну дію.
Так, наприклад, у конфлікті Спарти й Афін, з погляду звичної нам моралі, можна було б роздавати оцінні категорії та казати, що права Спарта з найрізноманітніших причин. Наприклад, Спарта не нав’язувала всім централізованого управління, сплати податків, вона стверджувала рівність усіх полісів у межах свого союзу; або ж у питанні розв’язання проблем, ховатися за стінами для спартанців – ознака боягузтва, і це може приваблювати з погляду понять про честь. Але такі моральні оцінки вельми суб’єктивна річ, а проти цифр нікуди не дітися. І Афіни, які прагнули до створення загальногрецької держави, до розширення торговельної мережі – йшли історично правильним шляхом. Спарта перемогла, і відкотила розвиток Греції на сотню років, і це призвело до того, що Грецію об’єднає вже не-грек (Македонія), і то лише тимчасово. Філософи, що під час конфлікту, що після нього – аналізували досвід Спарти, і висловлювали своє до нього ставлення. За цим ставленням ми можемо стверджувати правоту чи помилковість мислителя (ще не зовсім однозначно, але це дає вже багато “очок” для оцінки).
Що далі йде історія, то більше в ній накопичується подій, подібних до Пелопоннеської війни (що прискорюють або гальмують технологічний прогрес), і тим простіше нам виставити потрібне для вердикту “бінго”. А крім голих історичних фактів, ми маємо й цілі традиції думки, які також впливають одна на одну з часом. І якщо за якимось набором чинників ми бачимо, що стара традиція була не правильна, а вже якась “нова” філософська школа вирішила ґрунтуватися на висновках цієї старої – ми отримуємо серйозні приводи скинути цій школі “окулярів об’єктивності”. А завдяки тому, що погляди на мораль і оцінка мистецтва дуже сильно залежать від політичної позиції (і навпаки), ми отримуємо можливість комплексної оцінки мислителів навіть поза їхніми “чистими” філософськими поглядами.
Однак, ви здивуєтеся, але все це (місце народження, сім’я, оцінка мистецтва, вибір політичної партії, ступінь скиглення про звичаї предків тощо) впливає також і на філософські погляди. І якщо ти афінянин, який народився в сім’ї великого землевласника, що втрачає владу через зростаючий вплив торгових кланів – ти майже напевно підтримаєш спартанців у боротьбі зі співгромадянами, розбещеними грошима. Підтримаєш не тільки ділом, а й філософським словом. І навпаки; не будучи від народження пов’язаним із впливовим родом – ти найімовірніше будеш захищати концепцію рівності людей від природи тощо, адже з чого це тебе вважають другосортним лише за правом народження? Заперечувати такі “збіги” – дурість.
Звісно, описаний критерій “прогресу” працює тільки для аграрної епохи, і сьогодні він уже (нібито) менш актуальний. Але якщо він існував тоді, то існує й сьогодні, і, найімовірніше, принцип по суті своїй мало змінився. Ми лише не знаємо, що саме є нашою наступною точкою для “калібрування”, адже вона перебуває в майбутньому, нам не доступному. І якщо я припущу, що потрібно підтримувати старі тренди, мені заперечать, що епоха змінилася. Я так не вважаю, але й упиратися теж не стану. Принаймні можна зійтися, що оціночні категорії “прогресивності” для давнини, для аграрної епохи, коли нам уже очевидний підсумок – цілком придатні.