ECHAFAUD

Попередня частина статті (а також посилання на PDF-документ, де зібрані всі частини) – знаходиться тут.

Якщо Епікур, як і взагалі ранні епікурейці, питаннями поетики безпосередньо не опікувався, то пізніше, вже в I ст. до н.е., з’являються два твори, в яких трактуються питання поетичної теорії. Це твір Філодема “Про вірші” і поема Лукреція “Про природу речей”, де порушено багато питань, що стосуються поетичного мистецтва. І в цьому не було нічого, що суперечило б вченню Епікура, оскільки його теорія пізнання об’єктивно цілком допускала естетичне сприйняття світу. Філодем і Лукрецій, будучи не тільки філософами, а й поетами, реалізували у своїх поглядах на поезію ті засади, які в потенції були закладені у філософії їхнього метра.

Філодем народився в Гадарі (Палестина) між 110 і 100 р. до н.е., а помер біля Неаполя після 40-го, але не пізніше за 35 р. до н.е. Про його батьків і сім’ю нічого невідомо. Він був учнем, а пізніше став наступником Зенона Сидонського, глави епікурейської школи в Афінах. У 70-х роках Філодем приїхав до Італії й оселився в Кампанії, недалеко від Неаполя, який стає в цей час центром італійського епікуреїзму. Філодем разом із Сіроном і Парфенієм керував гуртком друзів на кшталт епікурівського “Саду”, куди входили Вергілій, Варій, Плотій, Квінтілій Вар, а пізніше до них долучається і Горацій, що потрапив до будинку майбутнього адресата своєї “Науки поезії”, Луція Цезонія Пізона, друга і патрона Філодема. Імовірно, римські епікурейці зустрічалися не тільки в Байях, а й у Геркуланумі, де під час розкопок виявлено будинок, у якому знайдено погруддя Епікура, Гермарха і Зенона, а також сувої папірусів із творами епікурейців, головним чином Філодема.

Ми не маємо у своєму розпорядженні прямих даних про стосунки Лукреція з неаполітанськими епікурейцями, але побічно про його популярність серед них свідчать настінні написи в Помпеях, що відтворюють рядки поеми Лукреція “Про природу речей”. Про те саме свідчить його наростаючий вплив на молоде покоління блискучих поетів серпневого століття.

Заслуговує на більш пильну увагу гіпотеза італійського вченого Гвідо Делла Валле про приналежність Лукреція до однієї з гілок Кампанського роду Лукреціїв, етруського за походженням. Навіть якщо це визнати лише заманливою гіпотезою, все ж необхідно констатувати, що поява Філодема в Італії збігається з розквітом епікуреїзму в Римі, свідченням чого є поема Лукреція “Про природу речей”. Діяльність філодемівського гуртка, цієї “неофіційної Академії літератури”, за визначенням Аткінса, пробудила посилений інтерес до теорії поезії, що мав місце вже в поемі Лукреція, а також виражений пізніше в “Науці поезії” Горація, який познайомився у школі Філодема з елліністичними теоріями поетики, особливо з вченням Неоптолема, звідки він, за повідомленням його пізнього коментатора Порфіріона, запозичив найважливіші положення.

Інтерес до поетики, пробуджений Філодемом, позначився і у Варрона, який написав між 47 і 42 рр. до н.е. твір у трьох книгах, сам заголовок якого “De poematis” повторив назву філодемівського “Про вірші”. Ця робота, від якої збереглося всього п’ять невеликих цитат, згадується самим Варроном у творі “Про латинську мову” (VII, 35) і в каталозі його творів у Ієроніма. Крім того, сліди впливу Філодема можна зустріти навіть у Цицерона, про що пише Ростаньї.

Філодем писав твори не тільки з різних питань епікурейської філософії, а й з теорії музики, з риторики та поетики. Однак усі вони дійшли до нас в уривках, а частина з них являє собою ще не оброблені геркуланські папіруси. Водночас Філодем – єдиний грецький епікуреєць, який був одночасно філософом і поетом, автором епіграм, що дістали гарний відгук Цицерона (“Проти Пізона”, 9, 70).

Постать Філодема відобразила дух свого часу, адже відомо, що після завоювання Греції (а пізніше і Єгипту) римська культура ще більше еллінізується, а антична література вступає в нову фазу. Філодем виявився одним із тих, хто конкретно втілив у собі думку Горація: “Греція, взята в полон, переможців диких полонила” (“Послання”, II, 1, ст. 156).

Новий етап вимагав перегляду і широкого узагальнення конкретного досвіду поезії, що нагромадився, і теоретичних досліджень філологів минулих років. Таку спробу і робить Філодем у своєму творі “Про вірші”. Цей твір, який сам автор називає “Записки” або “Нотатки”, виправдовує таке визначення, тому що робота являє собою не систематичний виклад поетики, а критику поглядів різних філологів.

Зусиллями Крістіана Йенсена 1918 року було прочитано значну частину п’ятої книги “Про вірші”, результатом чого стала стаття “Неоптолем і Горацій”. А дещо пізніше, у 1923 р., Єнсен видає відтворену ним п’яту книжку Філодема, судячи із зауважень її автора, останню. Філодем піддає критиці після-аристотелівські вчення елліністичної поетики, проливаючи світло на погляди перипатетиків і стоїків, майже незнайомі нам за іншими джерелами. У п’ятій книзі він здебільшого критикує положення ранніх граматиків про природу досконалого поета, прекрасної поеми і призначення поезії.

У перших розділах цієї книги він розбирає, ймовірно, погляди Геракліда Понтійського, який написав кілька праць з літературознавства, від яких дійшли лише уривки.

Потім Філодем переходить до вчення Неоптолема, який жив у III ст. до н. е., поета і граматика, близького до вчених кіл острова Коса й Александрії, який писав твори з етики, збирав фригійські глоси і пояснював рідкісні слова в Гомера. Але від творів Неоптолема також нічого не залишилося.

Серед старших перипатетиків Філодем згадує ще друга й учня Феофраста (327-287 рр. до н.е.), Праксіфана Родоського, який з’явився сполучною ланкою між перипатетиками Александрійської та Пергамської шкіл, адже він навчав в Афінах перших александрійців, Арата (нар. 315 р. до н.е.) і Каллімаха (310-240 рр. до н.е.). Разом із Праксифаном Філодемом був згаданий Деметрій Візантійський (перша половина I ст. до н.е.).

Філодем полемізує зі стоїками, називаючи серед них насамперед Арістона Хіоського, який жив у III ст. до н. е. Він був пов’язаний із вченням Давньої Стої і навчав в Афінах Ератосфена. Філодем критикує і вчення стоїка Кратета Малльського, засновника Паргамської школи аномалістів. У своєму вченні про поетику Кратет запозичив у Андроменіда тричленний поділ на роiёtes, роiёsis, poiёma, що виникло в школі стоїків, зустрічався і у Неоптолема. Постать Кратета символізує вплив Пергамської школи на римлян: його посольську місію (198 р. до н.е.), коли він, затримавшись у Римі через зламану ногу, став читати лекції з граматики, можна вважати початком римської філології. Стоїки, до яких належав і Зенон, згадуваний у Філодема, в основних положеннях поетики залежали від школи перипатетиків. Серед своїх наукових опонентів Філодем називає ще Філомела, Андроменіда і Гераклеодора, не відомих нам за іншими джерелами.

У збереженій частині свого твору Філодем згадує багатьох грецьких поетів, як-от Архілох, Феогнід і Сапфо, Софокл та Евріпід, але найчастіше він з різних приводів як приклад наводить Гомера, називає його творчість “прекрасною”. Його разом з Евріпідом він вважає “чудовими” поетами, а його ж разом із Софоклом він вважає майстрами розташування матеріалу. Тільки одного Антімаха, поета і вченого V-IV ст. до н. е., який долучився до міфологічного методу тлумачення Гомера і заснував новий жанр міфологічної елегії (див. словник Суди “Антімах”), він згадує з великим несхваленням. Поеми Антимаха страждали багатослів’ям і ваговитістю, про що пишуть, наприклад, Каллімах (Schneider, фрагм. 44), Плутарх (“Про балакучість”, 21), Цицерон (“Брут”, 191), Горацій (“Наука поезії”, 146) і Квінтіліан (Quint., Inst. or., X, 1, 55). Із прозаїків Філодем згадує тільки одного Тімея (нар. у 350-340 рр. до н.е., прожив близько 100 років), сицилійського історика, натякаючи на його пристрасть до небилиць, про що яскраво пише Полібій: “Його виклад сповнений сновидінь, див, неправдоподібних байок, узагалі грубого забобонів та баб’ячої пристрасті до чудесного”.

Таким чином, Філодем говорить тільки про добре відомих грецьких письменників, виходячи у своїх оцінках поезії з естетичних принципів, а не з науково-дидактичних, як це робив Епікур, який вбачав у поезії лише виклад безглуздих міфів. Але ніде він не згадує римських поетів, тож марно ставлять собі питання Єнсен і Грубе, чи читав Філодем Лукреція, коли писав “Про вірші”. Він міг знати чи не знати поему Лукреція, але у творах із грецької поетики згадувати римського поета не вважав за потрібне, подібно до того, як Діонісій Галікарнаський, який прожив 22 роки в Римі (з 30 до 8 р. до н. е.), не називає у своїх римських віршах Лукреція.), не називає у своїх риторичних творах Цицерона, у філологічних працях “Поетику” Горація, а в історичних працях – “Історію” Тита Лівія та “Енеїду” Вергілія, хоча сам він займався питаннями історії заснування Риму.

Тон, яким Філодем веде свою критику, далекий від спокійного і байдужого. Раз у раз у мовленні лунають живі, емоційні слівця: “Клянуся Зевсом!”, “безглуздо”, “дивно”, “смішно”. Часом вони здаються надмірно різкими: “нерозумно”, “ще нерозумніше”, “марна балаканина”, “абсолютно божевільно”. У деяких місцях його висловлювання нагадують навіть стиль інвективи. “Непослідовний, вульгарний, ненадійний і говорить неправду”, – пише він про Арістона. Або в іншому місці про Кратета: “Це вчення тупе, дріб’язкове і помилкове”. Подібні оцінки можуть створити враження упередженості автора, проте Філодем відзначає у своїх опонентів не тільки погане з його точки зору, а й хороше, як у частковостях, так і в цілому. Так, про своїх опонентів Філодем каже: “Деякі речі вони розуміли правильно, деякі помилково, а деякі залишають без уваги”. Про одне з висловлювань Кратета Філодем каже: “Все ж таки це, я думаю, прийнятно”. Протягом усього ходу міркування Філодем дотримується цього принципу критики. Звертає на себе увагу той факт, що звичні категорії поетики, як-от “безглузде”, “дивовижне”, “неправдиве”, “смішне” та ін., Філодем переносить із царини естетики до царини оцінювання поглядів своїх учених опонентів, кожне зі слів означає різний ступінь, а всі разом вони становлять певну градацію “неправоти” науковця-супротивника з погляду Філодема. Що ж стосується самої манери, тону інвективи, то це, мабуть, походить від діатриби, якій Філодем також віддав данину, але від його діатриб майже нічого не збереглося.

До посібників з поетики Філодем висуває дві основні методологічні вимоги. Перша: не потрібно перераховувати частковості, а слід говорити про ціле. “Навіть якщо ми вважаємо, що лише частковостями можна висловити загальні поняття, усе-таки ці частковості потрібно зводити до загального роду, а не до окремих пунктів”. Друга вимога ніде спеціально у Філодема не зазначена, проте вона чітко випливає з усього перебігу полеміки: загальні категорії і поняття слід не просто називати, а точно визначати і пояснювати, в чому їхня сутність. Ці вимоги ґрунтуються на положеннях Епікура, які він висловлює, пояснюючи причини написання конспекту своєї системи: “Загального огляду системи ми часто потребуємо, а викладу подробиць – рідко” (див. “До Геродота”). І ще: “Необхідно, щоб при кожному слові було видно його основне значення і щоб воно не потребувало пояснення” (там само).

Філодем використовує ці висловлювання Епікура так, що в його постулатах чіткості й узагальнення відчувається думка філософа, який бажає бачити в поетиці не схоластичний посібник на кшталт численних “техне” елліністичної доби, а трактат нового типу, що дорівнює, наприклад, трактату Арістотеля “Про мистецтво поезії”, де на новому рівні було б висловлено всі тонкощі поезії у філософських категоріях естетики. Тому, ведучи свою полеміку, Філодем ніде не виступає проти Аристотеля, хоча критикує перипатетиків, найближчих до нього за часом, але далеких від нього, вочевидь, за загальним принципом подачі матеріалу.

Наскільки ми можемо судити зі збереженого тексту “Про вірші”, Філодема охоплює широке коло питань, пов’язаних з елліністичною поетикою. Простий перелік основних проблем, порушених у книзі, показує, якою цікавою і глибокою була ця робота, майже не відома нашому літературознавству.

Філодема цікавить, як і його попередників, питання про досконалого поета і про прекрасний вірш, а також про характер поетичної насолоди і користі та про її відмінність від користі етичної і наукової. Він намагається з’ясувати, що може слугувати предметом поезії, у чому відмінність поезії від художньої прози, у чому схожість і відмінність поезії та інших видів мистецтва. Він вимагає чітких критеріїв, що визначають гідність твору, і велике місце відводить надважкому питанню співвідношення форми і змісту.

На жаль, погане збереження твору не завжди дає нам повні відповіді на ці питання. Однак багато чого можна витягти навіть із того, що залишив нам час. Це тим більше важливо зробити, що твір Філодема – майже єдиний збережений до нас пам’ятник естетичної думки епікурейців, які взагалі дуже пізно звернулися до розроблення цієї галузі знання.

Форма та зміст

Одним із кардинальних питань, порушених у п’ятій книзі “Про вірші”, є проблема співвідношення форми і змісту художнього твору.

Філодем не згоден із твердженням, імовірно, Геракліда Понтійського, що в поетиці важливіше оздоблення, аніж багатство думок, і з Неоптолемом, коли той відокремлює склад мовлення від думок, а також із Зеноном-стоїком, який твердить лише про слова, опускаючи важливіше значення думок, та вбачає головну чесноту вірша у тому, що є окрім думок у результаті оздоблення.

Але Філодем відзначає водночас і розумні думки у своїх попередників, у Праксіфана і Деметрія Візантійського, які стверджували, що мова і зміст потрібні рівною мірою. Схвалює він і висловлювання Арістона, який називав гарним такий вірш, що має гарний склад і гарну думку. Цілком згоден Філодем із ним і в тому, що поганого складу достатньо для того, щоб вірш був поганим, але одного хорошого складу недостатньо для хорошого вірша. Далі Філодем не може втриматися від єхидного зауваження: “І хоча Арістон насміхався раніше над такими думками, однак саме по собі його твердження цілком прийнятне: “Якщо ми не можемо сказати, чи мистецький це твір””. Це дуже істотне положення поетики є розробкою вказівки Епікура про те, що потрібно зрозуміти поняття, яке лежить в основі слів (див. “До Геродота”).

І хоча думки про важливість і форми художнього твору, і змісту трапляються ще в Гомера, а потім і в ученнях різних шкіл, проте вони не є там головними, а носять часом випадковий характер. У поетиці Філодема ця думка оформляється в основну ідею, що послідовно і наполегливо проводиться в усіх аспектах цього твору. Так, уточнюючи Деметрія Візантійського, Філодем каже: “Вірші мають бути і продумані добре, і слова підібрані відповідні, і мова відпрацьована”. А обурюючись твердженням Неоптолема, буцімто “вірші включають лише форму вираження і не включають ані думки, ані композиції, ані дії, ані характерів”, він патетично підсумовує: “А тим часом, клянуся Зевсом, у словесному оформленні нічого не можна зробити без усього іншого, навпаки, мені здається, особливість у тому, що склад слів залежить від складу дій”. Ось ця основна думка вплинула і на його термінологію.

У своїх визначеннях форми та змісту художнього твору Філодем зазначає кілька аспектів. Зміст – це: 1) ті “події” або “справи”, опис яких закладено в поезії, 2) ті “думки”, що закладено в поезії, 3) і, нарешті, той внутрішній стрижень, та “підоснова”, що становить суть твору. Форма – це, по-перше, “слова”, лексика, в якій виражаються описувані події; це, по-друге, “віршована форма”, в яку вбираються думки поета; по-третє, це “лексичний склад”, “склад” слів, що допомагає виразити зміст.

Оригінальним і дещо несподіваним, на перший погляд, є те, що Філодем вдається до термінів “зміст” і “форма” поетичного твору. Це відображає суть питання: “склад слів залежить від складу подій”. Термін “підоснова” відображає вельми суттєве положення: в основі художнього твору лежить думка, а в основі слів – поняття (див. “До Геродота”). Тому форма художнього твору – слова, пов’язані з поняттями, що лежать в їхній основі, – і позначена терміном σύνθεσις (синтезис). У словосполученні, як відомо, кожен зі складових членів має не тільки своє власне значення, а й впливає на інші. Так от, і поєднання ὑπόθεσις καὶ σύνθεσις означає “підоснову” слова, тобто зміст, і пов’язану з ним словесну оболонку, тобто форму. Своєрідне поєднання цих термінів підкреслює основну ідею про зв’язок, злитість форми зі змістом художнього твору. Ця думка, що звучить так по-сучасному, не отримала в давнину належного визнання і була розвинена лише в новітньому літературознавстві. Зрозуміло, у Філодема терміни “форма” і “зміст” не мають ще того значення, якого вони набули у філософії нового часу.

Теза про синтез форми і змісту поетичного твору втілюється, зокрема, в поезії, що поєднує емоційне та інтелектуальне значення. Тож терміни Філодема “зміст” і “форма” не просто нові для свого часу, а й філософськи інтерпретовані.

Вчення про поета і поезію

Серйозні заперечення Філодема викликає неоптолемівський принцип поділу поетики (ποιητικὴ) на три частини: ποίημα (тобто вірш/поема), ποίησις (тобто поезія), ποιητής (тобто поет), де поет виявляється різновидом мистецтва. Він каже: “Виходить безглуздо, коли Неоптолем людину, що володіє знанням мистецтва і поетичним талантом, ставить поруч із самим мистецтвом”. “Досконалий поет повинен мати крім чудової техніки, – погоджується він зі своїм опонентом (Гераклідом? Неоптолемом?), – ще й ще….”. У цьому місці в папірусі пропуск, але в подальшому перебігу викладу Філодем каже, що добрий поет повинен уміти зробити вибір матеріалу з усяких безглуздих міфів і добре його розташувати. За змістом тут найбільше підійшло б слово, що означає “поетичне чуття”, інтуїція як прояв таланту.

Схвалюючи порівняння Геракліда (Неоптолема?) тих, хто грає на флейті, з добрими флейтистами, з одного боку, і тих, хто добре пише, з добрим поетом – з другого, Філодем рішуче заперечує те, що його опонент у такій відмінності (вправного версифікатора та поета) вбачає поділ самого предмета (поезії) на оздоблення-форму та думку-вміст, де сама техніка складає більшу частину, тобто цим він (опонент) повторює, що для поетики важливе оздоблення, аніж багатство думки.тобто цим він (опонент) повторює, що в поетиці важливіше оздоблення, ніж багатство думки. Для Філодема неприйнятний сам поділ форми і змісту взагалі і стосовно поезії зокрема, тим більше що його опонент віддає перевагу мистецтву-техніці.

На визначення Зенона-стоїка, який бачить достоїнства поета в умінні прекрасно скласти будь-який вірш, Філодем заперечує, що це тільки означає, що “добрий поет” є автор “гарних поем”, і анітрохи не визначає сутності доброго поета. Щоб зрозуміти, що таке хороший поет, треба дошукатися до сутності поетичного таланту. Таким чином, з усього перебігу міркувань Філодема випливає, що суперечку між ars і ingenium Філодем вирішує як синтез-поєднання, в якому провідна роль відводиться таланту. Філодем не дарма ставить питання, як розуміти ποίημα і ποίησις. Полісемія слова ποίησις і недостатньо чітке визначення цих слів Неоптолемом вимагало пояснення їхніх значень.

Фрагментарність філодемівського тексту і не дуже ясний виклад породили численну літературу з питання вчення Неоптолема про поета і поезію та про його відображення у Горація. У Філодема в його трактаті слово ποίησις означає тільки “вірш”, “поема”, а слово ποίημα більш багатозначне: 1) вірші; 2) віршована форма; 3) вірш, поема; 4) поезія; 5) художній твір у віршах.

Щоб роз’яснити значення термінів, утворених від дієслова, частково стертих від багатовікового вживання, частково оброслих новими значеннями, Філодем вдається до слів, утворених від синонімічного дієслова ποιέω, не настільки звичного для елліністичної поезії. Так, він пояснює, що поет (ποιητής) – це людина, що володіє талантом, за допомогою якого вона творчо працює. Результатом його творчої роботи є вірші (ποιήματα), з яких складаються цілі побудови, що утворюють вірші-поеми (ποιήσεις), що являють собою немов би тканину з окремих віршів. Називати цю творчу роботу поетикою (ποιητική) – неосвічено. Слово ποιητική, що означає і “творчість”, і “поетичне мистецтво”, не задовольняло Філодема своєю подвійністю, і він шукає шляхи його уточнення, пояснюючи його синонімом ἐργασία (“творча робота”), подібно до того, як ποιητής стає в нього аналогом ό εργαζόμενος (“той, хто творчо працює”), а слово ἐργα (“творіння”), результат творчості роботи, еквівалентне слову ποιήματα (вірші).

Але Філодему доводиться докладніше зупинитися на тлумаченні понять ποίημα і ποίησις. “Дивно, – пише він, – твердження Неоптолема, що до вірша (поеми – ποίησις) належить тільки зміст, тоді як до нього входить і віршована форма (ποίημα). Адже вірш-поема (ποίησις) є водночас і вірші, як, наприклад, “Іліада”, але вперше тридцять віршів “Іліади” є вірші (ποίημα), а не вірш (ποίησις)”.

Те саме стосується і твердження Неоптолема (?), що поняття “вірші” (ποίημα) містить лише склад мови – форму і не включає ні думки, ні композиції, ні дії, ні характерів”. З усього цього випливає, що Неоптолем розумів термін ποίημα як форму (у віршах), а ποίησις як зміст віршів. Але такий розрив між формою і змістом суперечить основному його положенню, тому він пропонує інше тлумачення: ποίημα – частина твору у віршах, а ποίησις – ціла поема. За такого розуміння розрив усувається, оскільки і в цілому вірші, і в окремому вірші форма і зміст тісно пов’язані.

Приємне і корисне в поезії

Намагаючись розкрити справжню сутність поезії, Філодем неминуче мав торкнутися питання про її подвійне призначення (тішити і приносити користь), яке так старанно розробляла елліністична поетика.

Опоненти Філодема хоча й говорять про це, але сутності корисного і приємного в поезії не уточнюють. Так один із них (можливо, Гераклід Понтійський) не визначив, якого роду користі з її багатьох видів треба вимагати від поета, і не показав, чим досягається і в чому полягає насолода. Розвиваючи цю думку, Філодем констатує: якщо його опонент під користю розуміє те, що стосується чесноти, то чеснотою насолоджуватися не можна. Неоптолем, який писав, що великий поет повинен не тільки хвилювати, а й приносити користь, говорити цінні речі і тішити, не пояснив їхньої сутності. Не зробив цього і Зенон-стоїк. Тож під “користю” в їхній інтерпретації можна розуміти ту користь, яку приносять філософія та інші науки.

На тезу свого опонента, що “найдосконалішим буде той твір, який приносить найбільшу користь”, Філодем відповідає: “Ні за допомогою медицини, ні філософії, жодної іншої науки не можна принести жодної користі нікому, навіть якщо поет досяг вершини в їхньому поетичному опрацюванні”. Філодем рішуче заперечує пряму утилітарну мету поезії. Якщо прекрасні поеми і повчають, то повчання не становить специфіки поезії, хоча й може входити до неї як другорядний елемент. “Адже вірші, якщо вони і приносять користь, то не через те, що це вірші”. У цьому разі користь може бути науковою, але не естетичною. І хоча в такому значенні термін цей став вживатися тільки в новий час, сенс його випливає з усього ходу міркування. Адже відомо, що слово “естетика”, яке походить від грецького дієслова αισθάνομαι (сприймаю, відчуваю), розуміли як вчення “про здатність до сприйняття”, і тільки вперше А. Баумгартен (XVIII ст.) уживши його в значенні “вчення про прекрасне”.

Філодем говорить про поезію як про самостійну категорію, про автономію її та мистецтва загалом, про її специфіку порівняно з наукою, бо поезію не визначає ні логіка, ні етика, ні дидактика, а естетика. І має рацію, мабуть, Ростаньї, коли він каже з цього приводу, що Філодем не розуміє важливості свого відкриття, хоча Філодем і вважає, що віршована форма навіть поганим віршам може надати, порівняно з прозовою, більшої повчальності, і тому поетичний склад справді заслуговує на похвалу. Однак він не погоджується зі своїм опонентом (Гераклідом? Неоптолемом?), що насолоду від вірша приносить прекрасно злагоджена обробка, бо насолода, яка походить тільки від форми, відкидається Філодемом, оскільки форма утворює нерозривну єдність зі змістом. Тому й судити про поезію треба за особливими, їй тільки властивими канонами, враховуючи тезу про синтез форми і змісту.

Критерій поезії

Філодем вважає хибними погляди стоїків, які все зводять до передумов судження, вважаючи, що немає загального критерію для поганих і хороших промов. Так і судження про “гарний вірш” у стоїка Кратета всюди ґрунтується на умовних передумовах і точно не визначається.

Усі ці висловлювання суб’єктивні, бо ґрунтуються на емпіричних поглядах, отриманих за допомогою почуття слуху. А слух, каже Філодем, не здатний до жодного судження і насолоджується тільки віршованим ритмом. Свої заперечення Філодем спрямовує евфоністам, які основною перевагою вірша вважали звучання. Однак він далі не розвиває своїх поглядів, посилаючись на те, що свої погляди на вчення про букви – звуки, в яких Кратет вбачає критерій чесноти віршів, він виклав у другій книжці, де йшлося про вірші загалом і де він показав, яку насолоду вони приносять.

Уточнюючи твердження Кратета, Філодем каже, що від природи вірш не приносить ніякої користі ні словами, ні думками. Тому й існують чіткі рамки, що визначають його достоїнства; слова повинні наслідувати мовлення, що навчає корисного, а думка повинна являти собою щось середнє між думкою мудреців і простих людей. І тому будь-яке наслідування (μίμησιςτις) викликає у всіх загальне судження, а не роздільне, залежно від передумов, прийнятих кожним. У цих критичних міркуваннях, як і скрізь, Філодем вимагає суворих і чітких узагальнень. Продовжуючи критикувати Кратета, він робить висновок: “Або розумно те, що слова сприймаються думкою за допомогою слуху, або правильно те, що в поетиці слід оцінювати думки, і навіть схвалюючи склад – форму, не відривати його від підоснови – змісту”. Ця теза ґрунтується на одному з основних положень епікурейської каноніки, яка в процесі пізнання вбачає два етапи: пізнання починається з відчуття, але завершується розумом.

Крім того, у цьому висловлюванні проходить ґрунтовна думка філодемівської поетики про нерозривність форми і змісту, що знаходить собі підтримку в Епікура в його пораді утямити поняття (підоснову), що лежать в основі слова (Узенер, 37).

Матеріал поезії

Що ж розуміти під матеріалом поезії? Опонент (Гераклід?) Філодема стверджує, що поет має багатий матеріал предметів і характерів та власний погляд на своєрідні міфи й сюжети-оповідання з їхньою істинністю й особливостями. На що Філодем заперечує, що й у балаканині п’яного повідомляються і своєрідні “міфи”, і істина, – отже, не характер матеріалу становить особливість поезії, тим паче що сюжети-оповідання черпають із життя. Але це не означає, що все одно, про що писати. “Інший може взяти який-небудь безглуздий “міф” і сюжет-оповідання і обробити його поетично. Важливо в цій справі вміти зробити вибір і розташувати вміло матеріал”.

Відкидаючи логічну або естетичну користь як самоціль поезії, Філодем пише: “Якщо якийсь поет не приносить користі, то цим не виключено, що він знає предмети і поетично їх зображує, не приносячи ніякої користі”. При цьому Філодем встановлює найважливіший принцип поезії, та й мистецтва взагалі: поетично (художньо) піддається зображенню кожен предмет. І підкріплює цю думку наприкінці свого твору: “У віршах цілком можливо належним чином наслідувати будь-що завгодно”.

Отже, у питанні вибору матеріалу Філодем виявляє оригінальність: матеріал поет може взяти будь-який, але зобразити його має зовсім не за законами, притаманними логіці чи етиці, а за специфічними канонами естетики. І перетворений талантом поета об’єкт починає жити особливим життям поезії та мистецтва взагалі. Ростаньї вбачає в цьому повалення Філодемом основної домінанти класичної естетики Арістотеля, за вченням якого основний принцип мистецтва полягає у “правильному наслідуванні природі”, “у правдоподібному або в можливому її відтворенні”. Однак нам видається, що Філодем тут не заперечує Арістотелю, а йде далі, пояснюючи, що і своєрідні “міфи”, і розповідь (сюжет), і істину поет черпає в живих людей, бо все це має місце в їхньому духовному житті. Отже, поет показує всі аспекти життя, але питання полягає в тому, як їх відобразити в поезії, а відобразити їх слід за естетичними канонами.

Сутність поезії

Гідність поета проявляється в гідності вірша. Тому, пише Філодем, “спочатку треба дізнатися, у чому полягає гідність віршованого твору, і лише після розгляду цього стане зрозуміло, що той, хто досяг її, – хороший поет”.

Що ж таке “прекрасний вірш”? Філодем поставив Зенону запитання, на яке антична естетика відповісти не змогла. Лише в новітній час учені підійшли до відповіді на нього. Ось як визначається ця проблема в нашому літературознавстві: “Віршоване мовлення являє собою дуже складне мовне явище, яке дотепер не вивчене скільки-небудь повно ні літературознавством, ні мовознавством. Вірш є особливим типом мови, своєрідною виразною системою, що істотно відрізняється і від повсякденного мовлення, і від художньої прози”.

Важливо відзначити, що, хоча Філодем і не відповів прямо і повністю на поставлене запитання, проте він намітив шляхи до його вирішення. Всі ті окремі, часом істотні ознаки, які його опоненти виставляють як відмінні якості поезії, виявляється, також підходять і для художньої прози. Так, вимоги Геракліда (?) “приємності, доречності, переконливості є спільними для поезії та прози”. “А представляти дійсність – взагалі властивість усіх видів образотворчого мистецтва”. Філодем вважає найкращим поетом того, хто однаково вправний у фабулах, у зображенні характерів і в мові, але ж такими можуть бути чесноти мімографа, ареталога чи іншого письменника. Філодем додає: “Вірш має бути виразним, ясним і стислим, доречно вираженим і витонченим і різноманітно прикрашеним багатьма іншими властивостями”. Але ця вимога є загальною і для поезії, і для прози. Вимога, щоб мовлення відповідало дійовим особам, які виводяться, стосується також і прози, якщо не всієї, то, принаймні, історії або діалогу. Це доволі довге перерахування ознак літературного твору, здається, мало б суперечити методологічній вимозі Філодема: “не перераховувати частковостей”. Однак він не виключає частковостей зовсім, а намагається звести часткове до загального.

У цьому висловлюванні можна побачити, на перший погляд, розбіжність із тим, що говорить Арістотель про відмінність історика і поета (“Про мистецтво поезії”, IX, 1450). Але насправді, протиріччя немає, бо Філодем теж не раз говорить, що викладена віршами наука не стає поезією. Цікавіше інше. Раз Філодем вбачає так багато спільних рис між поезією і прозою, значить за ті три з гаком століття, що відокремлюють Філодема від Арістотеля, ще більше зміцніла художня проза, а теоретична думка настільки розвинулася, що знадобилися інші критерії, що визначають своєрідність поезії. У наполегливій вимозі з’ясувати специфіку поезії порівняно з прозою та чітко відокремити її від науки відчувається віяння часу створити поетику нового типу, що не з’єднувала б поезію та науку, як це мало місце в поетичній теорії александрійців, а розкривала б специфічні риси поезії.

Сучасне літературознавство визначає основу віршованого мовлення як “емоційно підвищений лад переживань, що підкреслює в мовленні всі форми передавання найтонших відтінків думки й почуття”. Критикуючи погляди стоїка Зенона, Філодем зауважує, що Зенон не охарактеризував, що таке “поетичний характер” твору і що таке “прозаїчний характер”, тобто він не визначив різниці між поезією і прозою. Філодем же так пояснює переваги поезії: багато творів, що хвилюють поворотами подій, чудовими розповідями і патетичними промовами, кращі за ті, що чудово оздоблені, але позбавлені названих переваг змісту. І незважаючи на те, що в поетичному творі зовнішня форма слугує основним оцінним критерієм, співчуття і хвилювання у читачів викликають переважно серйозні та вагомі думки. Тобто опоненти Філодема, практично відчуваючи на собі емоційно-естетичну дію всієї будови поезії, теоретично наполягають на тому, що форма тільки становить гідність поетичного твору. Отже, основна мета поезії – емоційно-естетична: викликати хвилювання і співчуття у слухача. Тут Філодем повторює думку Арістотеля, але, не обмежуючись лише констатацією цієї тези, він слідом за Арістотелем розглядає поезію як один із видів наслідування – μίμησις, під яким він розуміє “відтворення дійсності”, про що не раз говорить у своєму трактаті. Але, як зазначено в науковій літературі, у цьому віддзеркаленні дійсності є “різні способи наближення зображення до зображуваного”, і проза, хоч і набула багатьох рис художньої літератури, проте не досягла ще таких самих висот, як поезія, що якнайповніше та якнайблизькіше на рівні своєї доби відтворювала дійсність: “Поема є [щось] відтворене якнайближче [до дійсності]”, або: “Поезія є наслідування, якнайблизькіше можливе”. Це положення Філодема, на якому дослідники його “Поетики” чомусь не зупиняють своєї уваги, видається нам дуже важливим та цікавим, бо в ньому міститься підсумок і ключ до відповіді на основне запитання його трактату, що має назву “Про поезію”, або “Про вірші”.

Отже, долучившись до полеміки з елліністичними вченими про найкращу поему і найкращого поета, Філодем доходить такого висновку:

1. Гідність поета є гідність поеми.
2. Досконалий поет – це людина, що володіє талантом і мистецтвом і створює за їхньою допомогою прекрасну поему.
3. Найкраща поема, і поезія взагалі, та, що найближче відтворює дійсність.
4. Якість відтворення досягається тим, що поет наслідує (відтворює) належним чином.
5. Відтворювати дійсність необхідно поетично, тобто за вимогами естетики.
6. Естетична гідність твору полягає в синтезі форми і змісту художнього твору.
7. Ідеальна поема, творіння досконалого поета, справляє найбільшу емоційно-естетичну дію на слухачів, які відчувають співчуття і хвилювання.