Напевно найбільш популярна постановка Софокла, яку й досі часто ставлять у театрах, це “Антигона”. Сюжетно вона продовжує розповідь з кінця п’єси Есхіла “Семеро проти Фів”, і з огляду на те, що це третя частина трилогії Софокла, яка не дійшла до кінця, найімовірніше, він розробляв рівно той самий сюжет. На прикладі “Антігони” можна, зокрема, провести порівняння поглядів Есхіла і Софокла в рамках однакової проблематики.
Отже, сюжет починається з того, що брати Етеокл і Полінік убили один одного в бою за владу над Фівами. Поки син царя Етеокла був ще занадто малий, регентом, який виконував посаду царя, був Креонт. Саме йому належало організовувати похорон. Уже тут одразу впадає в око різниця з версією Есхіла, згідно з якою розпорядником похорону був сам фіванський народ. Але в обох випадках призначається, що Етеокл, який обороняє місто, гідний похорону, а Полінік, який нападає, – ні, оскільки він ворог фіванців. Як ми бачимо, тема повністю повторює другу частину сюжету трагедії “Аякс“, де йшла суперечка про поховання тіла родича, який при цьому формально став ворогом держави.
Вшановує похованням одного з братів
Креонт, а в іншого відняв честь.
Він Етеокла в землю за обрядом
Сховав, і той Аїда став гідний.
Злощасного ж тіло Полініка
Він усім через глашатая велить
Не ховати і не ридати над ним,
Щоб, не оплаканий і землі не відданий,
Він солодкою став здобиччю хижим птахам.
Головні героїні – Антігона та Ісмена, сестри померлих братів. З погляду родинних уз, як і у випадку трагедії “Аякс“, слід поховати обох братів. Виникає конфлікт, що стоїть вище – закони міста чи родові закони? Оскільки Софокл тут солідарний з Есхілом і вважає що родові закони в таких ситуаціях важливіші, то Креонт сприймається радше негативним персонажем. Але саме тут ми бачимо відмінність у політичних поглядах наших авторів. Відстоювати закон у ситуації, коли йдеться про родинні права – це блюзнірство. У Есхіла акт вчинення блюзнірства перебирає на себе демократія, народ; цим він показує, що демократія нелюдська. Софокл спочатку нібито консервативніший, якщо він поставив царя замість народу для ухвалення остаточного рішення; але він поставив царя, щоб ганебну роль виконувало єдиновладдя. Ба більше, Креонт не просто негативний персонаж, а цар, кровно пов’язаний зі Спартою. Ближче до кінця твору цю лінію буде завершено в суперечці Креонта зі своїм сином (голосом якого говорить сам Софокл), де й буде проголошено, що демократія краща, а Креонт неправий. Але про все по порядку.
Отже, Антігона, всупереч законам, має намір поховати брата з почестями; її сестра Ісмена виступає проти, вона боїться покарання з боку царя:
Загинемо бідно і ми з тобою,
Закон порушивши і царя веління?
Ми жінками народжені, і не нам
З чоловіками сперечатися, – пам’ятай це.
Над нами сильний панує завжди,
У всьому – і в найгіршому – ми йому покірні.
Софокл обставляє питання таким чином, щоб це не виглядало дуже ретроградно. Проти міського закону виступає не сам родовий закон, а закон божественний. У такому ракурсі родове право отримує вже явну перевагу; адже що таке угоди людей на тлі волі самих Богів? Тому Антігона готова ризикнути життям, але виконати свій обов’язок перед Богами.
(Ісмена): Завжди безсмертних шанувала я, але все ж таки
Я проти волі громадян не піду.
Софокл, який за своїм звичаєм стоїть за сильну владу і поміркованість в етиці, – у суперечці двох сестер перебуває скоріше на боці поміркованої Ісмени, і загалом навіть підтримує царя Креонта. Однак, хоча Антігона і впадає в “бойовий раж” і з цим перегинає, вона робить це з доброю метою; а Креонт та Ісмена, хоч і добрі у своїй розсудливості, загалом помиляються, поставивши людський закон вище за “божественний”. Слабкість людських законів малюється знову таки з софістичних позицій:
Ти в цьому вільний, Менекеєвий син,
Хто граду друг, хто недруг – ти вирішуєш.
Закон який завгодно застосовувати
Ти можеш і до померлих, і до живих.
Отже, конфлікт зрозумілий. Він загострюється до межі, коли Антігону все ж таки вдається спіймати і довести її винуватість. Цей конфлікт покликаний вирішити Гемон, син Креонта, який зі свого боку, виявляючи розсудливу пошану до батька, намагається схилити того до думки, що він має рацію в усьому, окрім своєї позиції з приводу Антігони. Навіть “старці” й ті підтакують царю з явним небажанням! Взагалі всі до єдиного розуміють, що моральна перемога на боці дівчини, і що бувають випадки, коли варто посунути цивільні закони заради виконання божественних. Моральне обличчя Креонта, до речі, збігається з обличчям Гекракла з “Трахінянок” або Менелая з Агамемноном з “Аякса“, що доводить їхню загальну негативність. А свою повчальну промову син Креонта починає зі слів, вельми цікавих з точки зору “філософської” позиції поета:
Безсмертні дарують людям розум,
А він на світі – найвище з благ.
Однак батько неприступний, і врешті-решт син не витримує, починаючи переходити межу дозволеного. Діалог перетворюється на справжні дебати, де син надзвичайно потужно тисне на батька:
(Гемон) Хоч молодий я, уваги вартий,
Скажу: всього цінніше, коли з народження
Розумний чоловік, а якщо ні – що часто
Трапляється, – нехай слухає розумних.
(батя ти тупий від народження)
(Хор) Ти мусиш, царе, – коли мені сказати доречно, –
Прислухатися і до нього: обох мова прекрасна.
(Креонт) Так невже ж до лиця мені, старому,
У молодого розуму вчитися?
(Гемон) Лише справедливості. Нехай молодий я, –
Дивитися на справу треба, не на вік.
(Креонт) А чи справа безчинних шанувати?
(Гемон) Я шанувати поганих не пропоную.
(Креонт) Але в ній якраз не цей чи порок?
(Гемон) Того не підтвердить народ фіванський.
(Креонт) Чи місто мені наказувати почне?
(Гемон) Чи не бачиш сам, що говориш як отрок?
(Креонт) Чи правити в граді мені чужим розумом?
(Гемон) Не держава – де панує один.
(Креонт) Але держава – власність царів!
(Гемон) Прекрасно б ти один пустелею правив!
(Креонт) Він, здається, стоїть за цю діву?
(Гемон) Коль діва – ти: я про тебе дбаю.
(Креонт) О негідник! Ти на батька йдеш?
(Гемон) Ти, бачу, порушуєш справедливість.
Батька оголошено тупим, таким, що міркує як дитина, надмірно владолюбним. Йому чітко протиставлено демократію, на тлі якої Креонт виглядає максимально негативним персонажем. Загалом, у цей момент Софокл замикає лінію полеміки з Есхілом з приводу демократії. Але сюжетно суть розмови з Креонтом полягала в тому, що батько хотів переконатися у вірності свого сина, побачити, що син шанує логіку “дитина повинна слухатися батьків”. Софокл же показав, що якщо батьки кардинально неправі, то це правило вже не є обов’язковим. Крім того, схвалення сина було необхідне, бо Гемон мав одружитися з Антігоною. Це династичний шлюб, покликаний зміцнити владу родини Креонта. Але як виявилося, Гемон по-справжньому закоханий в Антігону і хотів цього шлюбу поза політичною мотивацією:
(Креонт) Ти все ж у шлюб не одружишся з нею живою.
(Гемон) Коли помре, за нею помре інший.
(Креонт) З погрозами ти виступаєш, зухвалий?
(Гемон) Чи погроза – з порожнім рішенням сперечатися?
(Креонт) Розкаєшся в божевільних повчаннях!
(Гемон) Сказав би: дурний! – але ж ти батько.
А далі починається типова ретроградна тема Софокла.
З’являється старець-пророк, який здійснює ворожіння, згідно з яким дівчину потрібно пощадити. Цар робить на пророка грубий наїзд, вважаючи, що того підкупили (а це = смертний вирок для богохульника), але незабаром вирішує, що погрози пророка не можна ігнорувати, і вирішує все-таки не вбивати дівчину, відпустити її з ув’язнення.
І ось, начебто він зробив усе як треба (!), але тільки виявилося, що Антігона в тюремному ув’язненні вже встигла повіситися. Дізнавшись про це, Гемон у горі також здійснює самогубство; а пізніше, дізнавшись про смерть Гемона, самогубство здійснює і його мати. Тож Креонт наче в покарання за те, що послав у дупу ворожбителя – втратив двох рідних. Мораль байки – найбільше шануй Богів і родове право, хоча закони міста теж дуже потрібно поважати. Благочестиві люди кращі за всіх, а богохульники будуть покарані.
Начебто консервативну мораль виставлено в безглуздому світлі (Креонт), нову філософію софістів використовують на повну (наприклад, аргументи “мистецтво vs природа” в питанні про закони), демократію захищено, а спартанці знову (як і в “Аяксі”) протиставлено Афінам як поганий приклад… але зрештою нам штовхають історії про Богів, і про те, що ворожбики – це святі люди, а родинні зв’язки важливіші за закони міста. Та й аргументи проти батька працюють вкрай помірковано, і якби батько не був настільки (!) мудаком, то його синок став би вже різко неправий.
Усе це чудово ілюструє місце Софокла в історії розвитку ідей. Ми добре бачимо вплив нової епохи, але також добре бачимо і спроби примирити крайнощі нових ідей зі старою мораллю предків.
У двох словах, центральні ідеї твору, та й більшості творів Софокла – богошанування (1), розсудливість і поміркованість (2), сильна влада (3), родинні узи (4), старших треба поважати (5). Останній пункт вбирає в себе всі попередні чотири, тому є найважливішим. Усе це перемішано з елементами філософії софістів і фразами на кшталт: “розум – найвище з благ”. А закінчується п’єса куплетом хору, який резюмує всі події:
Мудрість – найвище благо для нас,
І гнівити божество не дозволено.
Гордеців гордовиті промови
Помстяться їм грізним ударом,
Їх самих уразивши,
Та під старість їх мудрості вчить.