Трактат Філодема «Про знаки» та епікурейська логіка І.А. Боричевського

Автор: М.М. Шахнович – доктор філософських наук, професор, зав. кафедри філософії релігії та релігієзнавства СПбДУ.

Цитування: Шахнович М.М. Трактат Філодема «Про знаки» та епікурейська логіка І.А. Боричевського // Вопросы философии. 2016. № 8.

Епікурейці розглядали знак як феномен, даний у відчуттях, на підставі якого можна зробити висновок про інші схожі феномени. Джерелами відчуттів, на думку Епікура, є атомарні витікання, що існують «чи в подобі числа, чи в подобі форми». Епікурейці визнавали кілька видів знаків, два з яких описані в частині трактату Філодема «Про знаки», яка дійшла до нас. У цьому творі Філодем викладав начала індуктивної логіки, аналізував процедури індукції, засновані на аналогії, і заклав підвалини сучасної семіотики. Перша публікація виявлених фрагментів твору Філодема в 1865 р. викликала великий інтерес Чарльза Пірса. У 1920–1930-ті рр. російський позитивіст І.А. Боричевський не лише перекладав твори епікурейців і популяризував учення Епікура, а й намагався жити, наслідуючи свого улюбленого філософа.

Твір римського епікурейця Філодема «Про знаки» (Περὶ σημειώσεων) було виявлено в геркуланському папірусі 1065. У ньому в полеміці з поглядами стоїків викладалися основи епікурейської теорії пізнання, методи індуктивної логіки, процедури побудови умовиводів, заснованих на аналогії. У 1865 р. фрагменти цього трактату вперше опублікував Теодор Гомперц [Gomperz 1865^a, Gomperz 1865^b].

У 1879–1880 рр. учень Чарльза Пірса, майбутній творець проєкту електромеханічної логічної машини, Аллан Маркванд працював над докторською дисертацією «Епікурейська логіка» і навів у ній значну частину фрагментів із трактату Філодема у власному перекладі. Вважається, що завдяки Маркванду Пірс ознайомився з публікацією трактату Філодема [Fisch 1986, 190], саме з нього запозичив поняття «семіозис», що розуміється як процес когнітивного впливу знака на його інтерпретацію, і створив семіотику «як учення про сутність та основні різновиди можливого семіозису» [Peirce 1934, 5, 488].

У 1883 р. під редакцією Пірса вийшов збірник праць професорів Університету Джонса Гопкінса, присвячений проблемам логіки. Пірс написав передмову, в якій заявляв про значення трактату Філодема для розвитку індуктивної логіки [Peirce 1883, VI]. Перша стаття збірника належала перу Маркванда і мала назву «Логіка епікурейців». Маркванд писав, що для епікурейців «функція логіки полягає в умовиводі від спостережуваного до неспостережуваного» [Marquand 1883, 4]. Він зазначав, що «епікурейці дивилися на знак як на явище, за аналогією з яким можна визначити особливості іншого явища в тому разі, якщо умови існування обох феноменів досить схожі; при цьому знак для них був об’єктом відчуття» [Marquand 1883, 6]. Маркванд вважав, що логіка Епікура і Філодема була дуже схожа на логічне вчення Дж.С. Мілля, прагнула на противагу концептуалізму «поставити філософію на емпіричну основу»: в Епікура слова – знаки речей, а не ідеї речей, як у стоїків [Ibid., 2]. На думку сучасного історика прагматизму, логіка Пірса «…ближча до емпіричної логіки епікурейців більше, ніж до будь-якої іншої логіки грецької античності, включно з формальною логікою стоїків, яку він утім прагнув відродити» [Deledalle 2000, 83].

Стоїки, як і послідовники Епікура, в логічних теоріях спиралися на уявлення про знак, але їхнє розуміння виведення умовиводів на основі знаків відрізнялося одне від одного. Хоча і Хрисіпп, і Філодем визначали логіку як «науку про знаки та позначуване ними», проте поняття «позначуване знаком» і «знак» визначалися стоїками та епікурейцями по-різному – виходячи з розуміння пізнавальної діяльності людини та завдань епістемології.

В основі епікурейської теорії пізнання лежить теорія атомізму й учення про тонкі атомарні витікання (εἴδωла) з поверхні предметів, що сягає Демокріта. Вони подібні до предметів за формою, збігаються з ними в кількості та завдяки своїй тонкості доступні зоровому сприйняттю. Атомарні витікання існують або «в подобі числа, або в подобі форми» [Діоген Лаерцій 1979, 437] і розподіляються рівномірно згідно з принципом ізономії. Епікур писав про це у книгах «Про образи», «Про зір», «Про уявлення» та в другій книзі трактату «Про природу». Цікаво, що фізик С.І. Вавилов вважав, що в «теорії ейдолів» атомістів лежать підвалини сучасної науки: хвильове поле, яке поширюється від освітленого предмета, приховує в собі потенційне зображення, що може бути виявлене відповідною оптичною системою, яку й мають очі, і в цьому сенсі дійсно від освітлених предметів летять «примари». Вавилов порівнював атомарні витікання Епікура з фотонами, які проєктують в оці образ предмета, а швидкий рух цих тонких атомів у повітрі – з кінокадрами [Вавилов 1948, 38].

Епікур учив, що тонкі атомарні копії, які виходять від предметів, потрапляють в органи чуття, формуючи образи. На основі чуттєвих сприйняттів виникають одиничні уявлення, а на їхній основі – пролепсиси (προλήψεις): «Пролепсис є спогад про те, що часто являлося ззовні» [Діоген Лаерцій 1979, 405]. Крім відчуттів і пролепсисів, згідно з Епікуром, існує ще один критерій істини, який Діоген Лаерцій називає «образний кидок думки» (φανταστικὴ ἐπιβολὴ τῆς διανοίας), тобто інтелектуальна інтуїція.

Епікур визнавав абсолютну істинність чуттєвих сприймань і вважав, що омани виникають унаслідок помилкової інтерпретації чуттєвого сприйняття. У листі до Геродота він писав:

Хибність і помилковість завжди приходять разом із думкою. <…> …Причина цього — рух у нас самих, що супроводжує образний кидок думки, проте відмінний від нього: через цю саму відмінність і виникає хибність. Справді, такі видіння, які ми отримуємо… уві сні чи від інших кидків думки та решти наших знарядь судження, ніколи б не могли мати схожості з предметами сущими або істинними, якби не існувало чогось, що долітає до нас; але в них не могли б мати місця помилки, якби ми не отримували в собі самих ще якогось руху, хоч і пов’язаного з образним кидком думки, проте й відмінного від нього [Діоген Лаертій 1979, 411].

Розуміння епікурейцями відношення знака й речі визначалося лише чуттєвим сприйняттям за методом аналогії: об’єкти, дані у сприйнятті, являють собою знаки, за аналогією з якими визначається природа тих об’єктів, яких ми не можемо сприйняти безпосередньо. Найбільш об’єктивним методом пізнання Епікур вважав індукцію, тому його послідовники — Зенон Сідонський, а за ним і Філодем, — розглядали судження як істинні лише тоді, коли вони є результатом індукції. Секст Емпірик, протиставляючи погляди епікурейців і стоїків на критерії істини, писав:

…за Епікуром, одні з думок істинні, інші — хибні: істинні — ті, які й отримують підтвердження, і не мають спростування з боку очевидності; хибні ж — ті, які мають спростування й не підтверджуються з боку очевидності. <…> Так, наприклад, коли Епікур стверджує, що існує порожнеча, а це неочевидно, то він підтверджує це за допомогою очевидного предмета — руху. …Якщо немає порожнечі, то й рух не повинен існувати, оскільки рухоме тіло не матиме місця, куди йому вступити… <…> Проте спростування є чимось суперечним відсутності спростування. А саме, спростуванням явищ буде припущення неочевидного, коли стоїк каже, що порожнечі не існує, оскільки він стверджує щось неочевидне. Але із цим припущенням має руйнуватися й певне явище, а саме рух, тому що коли немає порожнечі, то через необхідність не виникає й рух, як ми це цілком роз’яснили [Секст Емпірик 1975, 104].

Збережена частина трактату Філодема «Про знаки» починається з викладу Діонісієм стоїчної критики епікурейської індуктивної логіки. Потім Філодем викладає доводи Зенона Сідонського проти стоїків, далі знову йдеться про стоїчну критику, і знову викладаються епікурейські аргументи, запропоновані Бромієм. Завершує текст розмова про індукцію Деметрія Лаконського.

Філіп Де Лейсі, перекладач трактату Філодема англійською мовою, вважав, що слова Діонісія схожі на аргументи, які використовував у творі «Про загальні поняття: проти стоїків» Плутарх [De Lacy 1978, 214]. Узагальнення, що спирається на досвід, з погляду стоїків, не дає підґрунтя для обґрунтованих висновків. Лише ті знаки, на їхню думку, дають підстави для істинних умовиводів, які проходять перевірку спростуванням. Стоїки намагаються спростувати саму основу епікурейської онтології, демонструючи умовивід, побудований на основі схожості: «Якщо всі тіла, згідно з нашим досвідом, мають колір, а атоми — тіла, то атоми теж мають колір; якщо всі тіла, згідно з нашим досвідом, можуть бути знищені, а атоми — тіла, то й вони можуть бути знищені» [Ibid., 28]. Чи все можна порівнювати, яким є ступінь схожості, важлива лише зовнішня схожість чи речі, подібні в багатьох відношеннях, є непорівнянними, випадковою є схожість чи ні, — це ті питання, які ставлять стоїки, критикуючи метод аналогії.

У трактаті «Про знаки» вказується, що епікурейці визнають існування двох видів знаків. По-перше, це загальні знаки, які існують незалежно від того, є позначуване чи ні, при цьому між позначуваною річчю та знаком існує схожість. По-друге, це особливі знаки, які існують лише тоді, коли позначувана річ існує. У цьому разі відношення між позначуваною річчю та знаком складаються на підставі послідовності чи причинності. Стоїки, за словами Філодема, поділяли знаки на загальні та часткові. Загальний знак не може слугувати підставою для умовиводу, оскільки позначає предмети різних класів. Істинний знак — це частковий знак, який стосується лише одного класу предметів або одного предмета. Опоненти епікурейців визнавали дедуктивний метод пізнання єдино правильним. Зенон Сідонський, щоб довести, що індукція є єдиним істинним методом пізнання, переформулював доведення шляхом протиставлення в доведення за аналогією. Епікурейці вважали, що існують два види умовиводів: перший — умовиводи на основі протиставлення, з опорою на дедуктивний метод (наприклад: «немає порожнечі — немає й руху, є порожнеча — є й рух»); і другий — умовиводи за схожістю або за аналогією на основі індуктивного методу (наприклад, принцип ізономії: «скільки смертних, стільки безсмертних»).

Цікаво, що наприкінці 1920-х і в 1930-ті рр. російський позитивіст І.О. Боричевський звернувся до нової інтерпретації епікурейської логіки. Використовуючи епікурейський метод аналогії та принцип наслідування, Боричевський спробував перенести букву й дух епікурейського вчення в сучасне йому життя.

Епікур жив у період панування жорстоких тиранів, яким віддавали божественні почесті. На противагу культу правителя Епікур запропонував теорію контролю й наслідування поведінки людини, чесноти якої зумовлені не страхом перед покаранням богів, а мудрістю. Сенека наводив слова Епікура, що замість бога, який бачить наші діяння, слід обрати шановану людину й жити так, ніби вона нас постійно бачить. Учні Епікура казали: дій так, як якби це бачив Епікур. Чимало мислителів Нового часу вважали себе послідовниками Епікура, але дуже небагато з них спиралися на його вчення у своєму приватному житті. Іван Боричевський був одним із таких людей.

Його праці 1920-х рр. дивували поєднанням консервативної академічної вченості філолога-класика та наївної віри в прийдешню епоху тріумфу людського розуму. Починаючи з 1925 р. він працює над книжкою про Епікура та дисертацією з епікурейської логіки [Шахнович 2013; Боричевський 2013]. Він веде щоденник, у якому прагне з-поміж іншого відобразити «відгуки на світоглядні настанови епохи, що різко змінилися; нове висвітлення віковічних тем історії філософії; нові зв’язки філософії з наукою та життям» [ОР РНБ 93, 13, 1].

У щоденнику Боричевський пише про те, як він «живе в Епікурі», як він мріє «…представити Епікура як утілений підсумок еллінського знання. Щоб потім… показати, той самий Епікур – утілене передбачення пізнішого елліністично-римського знання. Так уперше буде по-справжньому досліджено – генія. І – першу справжню людину на землі. Цікаво: ще чіткіше вирізняється лінія живого життя, поруч із лінією пізнавальної думки. Це цілком відповідає і моїй новій оцінці власного життя. Коли-небудь напишу про це окремо» [ОР РНБ 93, 9, 45, 1]. Боричевський пише, що «стародавні думки виявилися потрібними живій сучасності. Сам побут – новий побут – висуває ці теми. І старе, і нове висвітлює одне одного» [ОР РНБ 93, 12, 61, 15].

Праця над книжкою про Епікура та перекладами (зокрема й трактату Філодема «Про знаки») приносить йому неймовірну радість, йому здається, що античний філософ «прозрівав майбутнє і бачив крізь віки». Боричевський влаштовує епікурейські дружні зустрічі на кшталт традиційних зібрань учнів та послідовників Епікура в двадцятий день кожного місяця – «двадцятники», де за трапезою обговорювалися філософські проблеми. Він пише: «Сад Епікура і ми! Вкотре важка дійсність нав’язує це зіставлення» [ОР РНБ 93, 15, 69, 20].

20 червня 1940 р. перед портретом Епікура Боричевський присягається, що попри всі життєві негаразди він проживе життя до кінця, адже Епікур не схвалював самогубства. Але жити йому лишається трохи більше року.

Джерела та переклади

• ОР РНБ 93, 13 – Відділ рукописів РНБ, Фонд 93, № 13. Про щоденник І.А. Боричевського. Нотатка автора .
• ОР РНБ 93, 9, 45 – Відділ рукописів РНБ, Фонд 93, № 9, блокнот 45. Щоденник І.А. Боричевського .
• ОР РНБ 93, 12, 61 – Відділ рукописів РНБ, Фонд 93, № 12, блокнот 61. Щоденник І.А. Боричевського .
• ОР РНБ 93, 15, 69 – Відділ рукописів РНБ, Фонд 93, № 15, блокнот 69. Щоденник І.А. Боричевського .
• Діоген Лаерцій 1979 – Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. Пер. М.Л. Гаспарова. М.: Мысль, 1979 .
• Секст Емпірик 1975 – Секст Эмпирик. Соч.: в 2-х т. Т. 1. Вступительная статья и пер. А.Ф. Лосева. М.: Мысль, 1975 .
• De Lacy 1978 – Philodemus. On the Methods of Inference. Ed. with transl. аnd comm. By P.H. De Lacy and E.A. De Lacy. Revised ed. Napoli: Bibliopolis, 1978.
• Gomperz 1865a – Gоmpеrz T. Die herculanischen Rollen. I, II // Zeitschrift für die österreichischen Gymnasien. 16. Hefte. 1865. S. 717–726, S. 815–828.
• Gomperz 1865b – Gоmpеrz T. Philodem über Induktionsschlüsse. Leipzig: Teubner, 1865. (Herkulanische Studien. Bd. I).
• Marquand 1883 – Marquand A. The Logic of the Epicureans // Studies in Logic, by Members of The Johns Hopkins University. Ed. Charles S. Peirce. Boston: Little Brown, 1883. P. 1–11.
• Peirce 1883 – Peirce Ch.S. Preface // Studies in Logic, by Members of The Johns Hopkins University. Ed. Charles S. Peirce. Boston: Little Brown, 1883. P. III–VI.
• Peirce 1934 – Peirce Ch.S. Collected Papers in 6 vols. Vol. 5. Ed. Ch. Hartshorne and Р. Weiss. Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1934.

Посилання

• Радимо також наш матеріал: «Проти Логіки» (2021)
• Боричевський 2013 – Боричевский И.А. Папирус Филодема // Вопросы философии. 2013. № 3. С. 122–132.
• Вавилов 1948 – Вавилов С.И. Физика Лукреция / Лукреций. О природе вещей. Т. II. М.; Л.: АН СССР, 1947. C. 9–39.
• Шахнович 2013 – Шахнович М.М. И.А. Боричевский (1892–1941) и его докторская диссертация по эпикурейской логике // Вопросы философии. 2013. № 3. С. 114–121.
• Deledalle 2000 – Deledalle G. Charles S. Peirce’s Philosophy of Signs. Bloomington and Indianapolis: Indiana University Press, 2000.
• Fisch 1986 – Fisch M.H. Peirce’s Arisbe. The Greek influence on his later philosophy // Transactions of the Charles S. Peirce Society. 1971. Vol. 7 (4). P. 187–210.