І.А. Боричевський (1892–1941) і його докторська дисертація з епікурейської логіки

Стаття (читати у форматі pdf) неодноразово публікованої в нашій спільноті М. М. Шахнович, цього разу присвячена біографії та науковому шляху І. А. Боричевського, радянського дослідника філософії Епікура. Зокрема, вона розглядає невідому працю з теорії пізнання епікуреїзму — дисертацію «Епікурейська логіка. Геркуланські папіруси Епікура та Філодема». У цій праці Боричевський, спираючись на власні переклади текстів давньогрецьких папірусів, викладав не лише вчення епікурейців, а й власні погляди на роль філософії та науки. Також у додатку до статті наведено два розділи з другої частини дисертації.

Стаття знайомить із невідомою працею з теорії пізнання епікуреїзму — дисертацією філософа-позитивіста І. А. Боричевського (1938–1941) «Епікурейська логіка. Геркуланські папіруси Епікура та Філодема». У цій праці Боричевський, спираючись на власні переклади текстів давньогрецьких папірусів, викладав не лише вчення епікурейців, а й власні погляди на роль філософії та науки.

Упродовж останніх десятиліть чимало праць російських філософів, написаних у першій половині минулого століття, повернулося із забуття до російського читача. Багато чого з вітчизняної філософської спадщини досі залишається невідомим, дещо вважається втраченим, тому кожне віднайдення нового-старого філософського тексту — це велика радість. Цього року автор цих рядків виявив розлогий рукопис професора-позитивіста Івана Адамовича Боричевського (1892–1941), присвячений теорії пізнання давнього та пізнього Саду, про існування якого впродовж багатьох років ніхто й гадки не мав. Два роки тому, після публікації архівних документів відділу кадрів Ленінградського університету, стало відомо про те, що І. А. Боричевський, зарахований до штату філософського факультету в липні 1941 р., підготував докторську дисертацію. Але чи була вона захищена і де зберігається, дотепер відомо не було.

У вітчизняній історіографії XIX–ХХ ст. не так багато праць з історії епікуреїзму, тому виявлена дисертація становить значний інтерес, і не лише як документ доби. Дисертація Боричевського «Епікурейська логіка. Геркуланські папіруси Епікура та Філодема» не втратила свого наукового значення. Вона була написана на основі глибокого вивчення філософських папірусів I ст. до н. е., що містять тексти Епікура та Філодема, досі не введені до наукового обігу в нашій історико-філософській науці. Варто зазначити, що й для зарубіжних істориків епікуреїзму рукопис І. А. Боричевського становить безсумнівний інтерес не лише своєрідною інтерпретацією вчення Епікура та його найближчих послідовників, а й оригінальними текстологічними реконструкціями та глибоким аналізом одного з найскладніших філософських творів пізнього епікуреїзму — логічного трактату Філодема.

Епікуреєць Філодем із Гадари (100/110–35/40 рр. до н. е.) — автор численних філософських праць. Вони стали відомі в Новий час лише після того, як під час розкопок у Геркуланумі (1752 р.) було виявлено епікурейську бібліотеку, що містила чимало папірусних сувоїв із невідомими працями філософів-епікурейців. Усі сувої були сильно пошкоджені й потребували ретельної реставрації та розшифрування. Папіруси залишилися на зберіганні в Італії, проте частину скопіювали, а копії відправили до Оксфорда (див.: [Скотт 1885]), що сприяло їхньому вивченню та публікації. У 1793 р. було розпочато публікацію творів із геркуланської бібліотеки в «Herculanensium Voluminum» [Шмід 1955], зокрема й виявлених там трактатів Філодема.

Остання третина минулого століття ознаменувала новий етап у вивченні творчості Філодема. У 1969 р. італійський дослідник епікуреїзму М. Джиганте (1923–2002) заснував у Неаполі, де в Національній бібліотеці зберігається більша частина текстів, знайдених під час розкопок на Віллі папірусів, Центр з їх вивчення. У 1971 р. він почав видавати журнал «Cronache Ercolanesi» та книжкову серію «La Scuola di Epicuro» (видавництво «Bibliopolis», Неаполь) для публікації результатів досліджень папірусів. У 1993 р. за підтримки низки зарубіжних фондів було розпочато підготовку до нового повного видання папірусів епікурейської школи з Геркуланума на основі використання високотехнологічних методів мікроспектрофотографії для відновлення втрачених літер та оригінального методу розгортання пошкоджених сувоїв, запропонованого Д. Оббінком. У цьому грандіозному проєкті беруть участь переважно американські дослідники, серед яких Д. Армстронг, Дж. Портер, Р. Янко, Д. Бланк, Дж. Фіш та ін. Після тривалої підготовчої роботи в 1990-х рр. було опубліковано трактати Філодема «Про поезію», «Про прямодушність», «Про риторику», першу частину трактату «Про благочестя», готується до публікації трактат «Про смерть» [Див.: Шахнович 2008, Шахнович 2009].

Логічний трактат Філодема, відомий як твір «Про знаки» (або «Про знаки та логічні висновки»), привернув увагу істориків філософії ще в другій половині XIX ст. Цей знаменитий трактат Філодема, що становить собою визначне свідчення розвитку вчення Епікура в добу пізнього Саду, містить геркуланський папірус 1065. Про нього писали філософи Т. Ґомперц [Ґомперц I 1865, Ґомперц II 1865] і П. Наторп [Наторп 1884], пізніше свою увагу звернув на нього й філолог-класик Р. Філіппсон [Філіппсон 1881]. Саме від праць цих авторів уже в 1930-ті роки й відштовхувався у своєму дослідженні епікурейської логіки І. А. Боричевський. Цікаво, що одночасно з ленінградським професором коментуванням і підготовкою до публікації того самого трактату займався й американський фахівець із пізньої античної філософії Філіп Де Лейсі. Його книжка, над якою він працював разом зі своєю дружиною Естель, — «Філодем. Про методи логічних висновків. Дослідження античного емпіризму» [Де Лейсі 1941] — була опублікована у Філадельфії в 1941 році. За трагічною іронією долі, саме цього — 1941 р. — І. А. Боричевський помер, так і не побачивши завершення своїх праць.

Іван Адамович Боричевський народився 28 грудня (за новим стилем) 1892 р. у містечку Плунгяни Ковенської губернії. Закінчивши 1911 р. Шавельську чоловічу гімназію, він вступив на історико-філологічний факультет Санкт-Петербурзького університету. Боричевський у своїй автобіографії зазначав, що науковою роботою він почав займатися 1913 р., а свою першу статтю — про Г. В. Плеханова — написав 1916 р. Він закінчив університет 1915 р., але відразу не знайшов постійної роботи й певний час перебивався випадковими заробітками, подорожував. У роки навчання Боричевський входив до об’єднаної фракції РСДРП, створеної студентами університету, на початку 1917 р. прилучився до групи т. зв. «інтернаціоналістів». Однак після 1917 р. Боричевський припинив будь-яку партійну діяльність. З 1918 по 1920 р. він перебував за кордоном, а 1921 р. був призначений професором філософського факультету Петроградського університету (аж до закриття факультету 1930 р.), де в 1922–1925 рр. завідував кафедрою історії філософії. У 1926–1928 рр. викладав на Вищих курсах бібліотекознавства при Публічній бібліотеці. З 1930 р. постійної роботи не мав, а читав лекції на засадах погодинної оплати одночасно в різних установах: з 1930 до 1936 р. — історію атеїзму в Ленінградському історико-лінгвістичному інституті та історію філософії в Комуністичній академії ім. Г. Є. Зінов’єва; викладав у Педагогічному інституті ім. О. І. Герцена і паралельно — на вчительських курсах, а також читав лекції по лінії Спілки войовничих безбожників. При цьому за сумісництвом працював науковим співробітником першого розряду в Комісії з історії знань (пізніше ІІПІТ). Боричевський був членом Товариства войовничих матеріалістів і Наукового товариства марксистів. У 1937 р. були заарештовані його брат (1938 р. його розстріляли) і дружина. Боричевський сам виховував маленького сина, постійно перебуваючи в дуже скрутних матеріальних і надзвичайно важких моральних обставинах. Лише навесні 1941 р. партійні органи підтримали клопотання М. В. Серебрякова, декана філософського факультету Ленінградського університету, про зарахування Боричевського до штату університету, аби він міг читати курси з історії філософії на постійній основі в новому 1941–1942 навчальному році. Уже почалася війна, коли 16 липня 1941 р. Іван Адамович нарешті отримав штатну посаду — доцента філософського факультету ЛДУ. Але невдовзі факультет евакуювали, а Боричевський залишився в блокадному місті, де помер від виснаження в грудні 1941 р. Його поховали на Смоленському кладовищі на Василівському острові.

Протягом двадцяти п’яти років свого життя, з 1916 по 1941 рік, Іван Адамович вів щоденник. Він писав переважно олівцем, дрібним почерком у маленьких, як дитяча долонька, блокнотах, яких назбиралося шістдесят дев’ять. Боричевський вів щоденник не лише для себе, а й для майбутніх читачів. Він зазначав: «…щоденники “незнаменитостей” часто виявляються цікавими для нащадків. Тут іноді можна знайти дані, які важко чи навіть неможливо — зачерпнути з інших джерел». А сам він як “філософ, що живе думкою”, “уважно спостерігав сучасність і намагався неупереджено врахувати і світло, і тіні навколишнього побуту, який перетворювався великою історичною епохою”.¹ Щоденники Боричевського містять відверті роздуми філософа про час, науку, культуру, дають оцінку науковим і філософським дискусіям, політичним подіям, розповідають про розмови з найрізноманітнішими людьми. На сторінках його блокнотів описано зустрічі з А. М. Деборіним, І. К. Лупполом, М. В. Серебряковим, С. Я. Лур’є, В. В. Кандинським, А. А. Ахматовою, М. М. Пуніним, Ю. М. Тиняновим та ін. Ці щоденники нині готуються до друку.

Опублікована спадщина Боричевського не така велика: близько 30 статей і брошур. Публікації 1920-х рр. свідчать про те, що він заперечував значення філософії для науки, вважаючи, що “наука сама собі філософія” [Боричевський 1922^б, 1]. У так званій суперечці “механістів” і “діалектиків” Боричевський був одним з активних “механістів” [Яхот 1991]. Критикуючи представників російської релігійної філософії, Боричевський писав, що “поруч із цією удаваною наукою” існувала “філософія позитивної науки” — “філософія Сєченових, Мечникових і Тімірязєвих” [Боричевський 1922а, 22]. Сучасний історик науки наводить архівні свідчення, які вказують на те, що в Ленінграді на початку 1920-х рр. губкому РСДРП “особливо докучав філософ І. А. Боричевський, який доводив шкідливість філософії Гегеля для природознавства й закликав марксистів не втручатися в природничо-наукові суперечки” [Колчинський 1997, 7]. Саме Боричевський, натхненний досягненнями природознавства, 1926 р. запропонував новий напрям науки — “наукознавство”, мета якого, на його думку, — дослідження внутрішньої природи наукового знання, створення теорії наукового пізнання, а також вивчення соціальної ролі науки. При цьому він відокремлював наукознавство як точну науку від філософії науки [Боричевський 1926].

У спеціальній праці, присвяченій філософії науки, Боричевський звертався до Епікура як попередника сучасної науки й “позитивної” філософії: «Епікурейці недарма казали, що вони “відкидають будь-яку метафізику: природодослідникам достатньо пристосовуватися до вимог самих речей (ДЛ, 10, 31). І вустами Рамзая, основоположника найреволюційнішої сучасної науки — фізичної хімії, істинна наукова філософія рішуче проголосила своїм духовним батьком найвидатнішого представника своєї стародавньої попередниці. З презирством відкинувши всі заклики назад до Канта, Томи Аквінського, Августина, Платона й Мойсея, вона й надалі залишатиметься вірною своєму переможному поклику: “Уперед — разом з Епікуром!”» [Боричевський 1922^е, 111].

У 1922 р. І. А. Боричевський опублікував кілька історико-філософських статей про Епікура в річищі полеміки про епікурейську спадщину, що розгорнулася ще наприкінці XIX ст. [Боричевський 1922^е; Боричевський 1922^в; Боричевський 1922^г; Боричевський 1922^д].² Боричевський писав, що над Епікуром упродовж багатьох століть тяжіли наклепи, буцімто він відкидав науку й створив нову релігію, а філософія його була породжена хворобою. “Сад Епікура не має нічого спільного з релігійною сектою, — стверджував Боричевський. — Це вільний союз вільних дослідників природи, де дружба повсякденна злилася в одне нерозривне ціле з дружбою науковою, де життя в його цілості стає наукою, а чиста наука — самим життям” [Боричевський 1922^в, 132].

У 1925 р. Боричевський видав книжку “Стародавня і сучасна філософія науки в її граничних поняттях”, присвячену перекладам і дослідженню філософських, або “наукових”, листів Епікура.

У рецензії на цю книжку, опублікованій у номері 7 журналу «Під прапором марксизму», московський філософ Г. К. Баммель критикував Боричевського за позитивівізм. Справді, праці Боричевського і 1920-х рр., і початку 1930-х відобразили засвоєння ним поглядів французького позитивіста М. Гюйо, який перебільшував значення епікуреїзму для світової культури та науки [Боричевський 1930; Боричевський 1936]. Проте Боричевський був не лише знавцем епікурейських текстів, що володів методами текстологічної реконструкції та філологічної критики, не лише істориком філософії епікуреїзму, — він сам був епікурейцем, таким, яким, на його думку, мав бути справжній послідовник Епікура.³

Уже в 1925 р. Боричевський звернув увагу на логіку Епікура. У книзі «Давня і сучасна філософія науки в її граничних поняттях» у першому відділі під назвою «Ідеалістична легенда про Епікура і загальнонаукове значення його філософії» він писав: «Що ми знаємо про логіку епікурейців? Досить зазначити, що визнаний історик логіки, Прантль, у своїй об’ємистій „Історії логіки“ відводить філософії Саду менше двох сторінок (Prantl. Gesch. D. Log. 1, 402–403)… Щоправда, відтоді минуло понад пів століття; однак достатньо взяти до рук хоча б останнє видання Целлера, — і ми тієї ж миті переконаємося, що узвичаєна „історія філософії“ ні на йоту не змінила свого ставлення до логіки Епікура. Нас, як і раніше, намагаються запевнити, що питання наукової методології мали для Епікура щонайбільше другорядне значення. Проголосивши „щастя“ зовнішньою метою пізнання й буття, Епікур буцімто заперечував будь-який безкорисливий науковий пошук і перетворив науку на рабиню етики. Щоправда, деякі дослідники визнають, що Епікур та його друзі займалися самостійною розробкою окремих питань логіки. Проте водночас поспіхом робиться застереження, що загалом і в цілому епікурейці не пішли далі однобокого сенсуалізму, ніколи не могли звільнитися від рабства перед „чуттєвістю“ і, зрештою, впали в непримиренні суперечності. Нарешті, якщо ті ж таки філософи Саду намагалися шукати нових шляхів у логіці, вони буцімто робили це лише під посиленим тиском із боку глибокодумних „філософів“ „зі зграї славної“ божественних Сократа й Платона» [Боричевський 1925, 11–12]. Починаючи з 1925 р., Боричевський береться до праці над власною книгою з епікурейської логіки.

У своїй дисертації Боричевський переклав російською мовою та дослідив трактат Філодема «Про знаки». У ньому Філодем, слідом за своїм учителем Зеноном Сидонським, викладав засади індуктивної логіки, аналізував процедури індукції, засновані на аналогії. Епікур вважав індукцію найважливішим науковим методом, але саме Зенон, а слідом за ним і Філодем, почали розглядати наукові умовиводи виключно як індуктивні. Зенон вважав, що епікурейський науковий метод має індуктивний характер і єдино істинним способом умовиводу є індукція. Для того щоб довести, що індукція — не лише істинний метод, а єдино істинний метод, Зенон переформулював усі доведення дедуктивним способом (шляхом протиставлення) у доведення за аналогією. Філодем продовжував розвивати ідеї вчителя. Нам відомо, що в трьох інших геркуланських папірусах містяться уривки під заголовком «З лекцій Зенона» на ту ж тему (PHerc. 1389, 1003), а також деякі зауваги Філодема щодо теорії сприйняття (PHerc. 19).

Епікурейці розглядали явища як знаки речей, які не можуть бути сприйняті безпосередньо. На їхню думку, існує два види умовиводу: один — протиставлення, або дедуктивний метод (якщо немає порожнечі, немає й руху; є порожнеча — є рух), та інший — умовивід за схожістю чи за аналогією — індуктивний метод (скільки смертних, стільки й безсмертних). Критики епікуреїзму наполягали на істинності тільки дедуктивного методу, вважаючи його справді науковим. Трактат Філодема «Про знаки» побудований за принципом протиставлення двох точок зору. Спочатку Філодем викладає наявні в опонентів заперечення щодо епікурейської індуктивної логіки, потім переказує аргументовані доводи Зенона проти цих заперечень. Відтак знову звертається до заперечень та аргументів Зенона, викладених його другом Бромієм. Наприкінці Філодем наводить висновки про індукцію Деметрія Лаконського, що є дещо іншим варіантом викладу того самого наукового методу.

Дисертація Боричевського, присвячена епікурейській логіці, являє собою рукопис (частково машинопис, переважно рукописний текст дрібним почерком) на 397 сторінках. У передмові Боричевський говорить про складність сприйняття сучасним читачем епікурейської філософії, тому він надає своїй дисертації чіткої структури, прагне виточеного лаконічного стилю й особливим чином виділяє цитати з папірусу в тексті. Дисертація складається з двох частин: перша присвячена Епікуру, друга — Філодему. Кожна частина поділена на розділи з однаковими назвами. Перші розділи кожної частини мають назву «Знахідка». У них узагальнюються всі відомості про геркуланські папіруси, що містять тексти Епікура та Філодема, станом на першу чверть минулого століття, подається стислий огляд дослідницької літератури. Цікаво, що рукопис І. А. Боричевського цілком у дусі праць 1920–1930-х рр. не містить ані виносок, ані приміток. У других розділах обох частин (ці розділи називаються «Друзі») робиться спроба відтворити філософське середовище, в якому постали ці папіруси. У третіх розділах — «Теми» — стисло викладається зміст папірусів. П’яті розділи обох частин дисертації отримують заголовки «Боротьба». Як пише сам Боричевський: «Тут ті самі вчення простежуються — в їхньому бойовому загостренні. Відтворюються складні картини боротьби, яку епікурейська логіка безперервно вела зі своїми спадковими філософськими супротивниками».⁴

Таким чином, на думку Боричевського, читач виявляється цілком підготовленим до сприйняття папірусів: тому наприкінці кожної частини подається повний давньогрецький текст папірусів, що містять трактати Епікура та Філодема з логіки з реконструкціями Боричевського, а також паралельний російський переклад. Наприкінці книги — у додатку — наводяться джерела та переклади текстів перипатетиків, софістів, стоїків і скептиків з логіки (з коментарями).

Наприкінці січня 1940 р., закінчивши чергову переробку своєї дисертації, Боричевський у своєму щоденнику записав: «Скінчив свої “Підсумки”. Дві останні глави “Епікурейської логіки”. І почуття — подвійне. Радий, що повернувся до Епікура. І в чітких поняттях закріпив його велику справу: першу — і поки не перевершену матеріалістичну теорію пізнання. Показав і її досягнення, і межі. Передчуття майбутнього і Прокрустове ложе сьогодення. Велику драму найвитонченішої давньої думки. Й інше почуття. Для кого це? Кому це потрібно?».⁵

Дослідження І. А. Боричевського становить безсумнівний внесок в історико-філософську науку. Його дисертація включає не лише коментований російський переклад геркуланських папірусів Епікура та Філодема, переклад низки логічних уривків з Аристотеля, з «Риторики» Філодема, з папірусу з текстом епікурейця Полістрата, з текстів Протагора, Горгія, зі стоїків і скептиків, але й містить дуже цікаві власні філософські міркування автора в дусі позитивізму й оригінально інтерпретованого марксизму. Переклади супроводжуються історико-філософськими розділами, в яких досліджується логічне вчення раннього, середнього та пізнього Саду, містяться відомості про полеміку епікурейців з іншими філософськими школами.

Дисертація була підготовлена в середині 1930-х рр., але багаторазово перероблялася, зокрема й у зв’язку з критичними зауваженнями на її адресу. 27 січня 1940 р. Боричевський занотував у своєму щоденнику: «Ось, доводиться відповідати моєму московському рецензентові. Що його обходить? Найголовніше для нього: чи відповідає моя праця думкам класиків. Думкам, висловленим мимохідь, сто років тому, “принагідно”, у памфлеті на іншу тему. Все як колись. Та сама ворожість до нового, самобутнього. Той самий танець від печі».⁶

Спочатку Боричевський вважав, що зможе захистити дисертацію в Ленінграді, згодом її надіслали до Інституту філософії в Москві,⁷ звідки вона потрапила до МДУ, де, зрештою, навесні 1941 р. після схвального відгуку В. Ф. Асмуса була прийнята до захисту.

Збереглося два відгуки на дисертацію. Один належить С. Я. Лур’є, другий — В. Ф. Асмусу. Як писав сам Боричевський, філолог і філософ виявилися одностайними в її оцінці. Відгук Лур’є було написано в березні 1938 р. Зокрема, там є такі слова: «Папірусні документи, покладені в основу праці Боричевського, ніколи в радянській літературі не висвітлювалися і не залучалися, попри те, що мають велике історико-культурне значення. <…> автор наводить нові папірусні тексти в російському перекладі in extenso і детально їх коментує. Попри те, що текст надзвичайно важкий для перекладу й розуміння та фрагментарний, він блискуче впорався зі своїм завданням. У місцях, звірених мною, я помилок не виявив. Переклад виконано ясною і простою мовою».⁸ Відгук В. Ф. Асмуса розлогіший. Московський філософ зазначає, що автор не лише чудово переклав, а й з повним знанням справи прокоментував логічні трактати Епікура та Філодема. Він довів, що проблеми логіки не лише не були забуті в школі Епікура, а й що в розробці низки питань індуктивної логіки епікуреїзм становив важливий етап розвитку логічної теорії. Асмус порівнює текстологічну та перекладацьку роботу, здійснену Боричевським, із працею А. В. Кубицького з перекладу «Метафізики» Аристотеля, і підсумовує: «Труднощі, які довелося подолати проф. Ів. Боричевському, безсумнівно перевершують ті, з якими довелося зіткнутися А. В. Кубицькому… Поганий фізичний стан геркуланських папірусів робить їхню текстологічну та філософську реконструкцію винятково важкою справою. Навіть наявність фундаментальних праць Філіппсона, використаних автором дисертації, не позбавляє працю проф. Ів. Боричевського дослідницького значення та цінності, які їй належать по праву. Автор виконав свою роботу con amore, з якнайбільшою сумлінністю, вдумливо, тонко, з повним знанням особливостей епікурейської філософії».⁹ Утім, Асмус піддав дисертацію критиці за «зневагу» автора до логіки Аристотеля: «Автор протягом усієї своєї праці вперто трактує логіку Аристотеля як логіку формальну, принципи суперечності та виключеного третього, сформульовані Аристотелем, як усього лише формальні закони мислення, силогізми Аристотеля — тільки як формальне вчення про висновок тощо. …Автор начебто не бачить того, що логіка Аристотеля була онтологічною, що форми мислення, встановлені Аристотелем, були в очах самого Аристотеля і за всім контекстом його вчення формами, що відображають форми самого буття… що силогізм Аристотеля був елементом доведення в процесі наукового дослідження реальності, а не схоластичною пустушкою, що вчення про силогізм було розроблене Аристотелем як логічне узагальнення спостережень»¹⁰. Дісталося Боричевському також і за те, що він зазначив, ніби Аристотель виключає чуттєве відчуття з числа достовірних мірил істини. Асмус пише: «Категорично стверджуючи це, автор ігнорує той факт, що Аристотель розрізняв два види невивідних істин: 1) найзагальніші принципи знання і 2) найбільш часткові принципи, що безпосередньо стосуються окремого, одиничного, часткового. Аристотель стоїть на точці зору, близькій до раціоналізму Платона, лише у вченні про найзагальніші принципи знання. Тут дійсно мірилом істини в нього постає інтуїція розуму, а не чуттєве відчуття. Але навіть і тут — у вченні про невивідність загальних принципів — Аристотель вказує, що досвід необхідний як привід, без якого розум не може усвідомити загальні принципи знання».¹¹

У зв’язку з цим у щоденнику Боричевського з’являються такі рядки: «Отримав із Москви другий відгук про свою дисертацію. У попередньому стилі: великі похвали моїй вченості — і теоретичні шпильки. Але справа зрушила з мертвої точки. Пропонують надіслати документи».¹² За два тижні новий запис: «Відправив до Москви всі документи. І відповідь рецензентові. Відповідь — у найпоміркованіших тонах. Дякував за визнання моєї тривалої праці над воскресінням епікурейської логіки. Що ж до Аристотеля, то підкреслив: докорінних, принципових розбіжностей немає, але є розбіжності в оцінці одного з класиків філософії».¹³

Через чотири місяці, у серпні 1941 р., Боричевський відніс свою дисертацію до рукописного відділу Публічної бібліотеки, де вона пролежала в забутті сімдесят років. Проте ми маємо нагоду познайомитися з нею сьогодні

Література

• Боричевський 1922^а — Боричевський І. Кілька слів про так звану «російську філософію» (До вигнання метафізики з радянської школи) // Книга і революція. 1922. № 3. С. 31–32.
• Боричевський 1922^б — Боричевський І. А. Російська метафізика в поході проти науки // Книга і революція. 1922. № 6. С. 1–9.
• Боричевський 1922^в — Боричевський І. А. Справжнє обличчя давнього Саду Епікура // Записки Наукового товариства марксистів. 1922. № 4. С. 125–133.
• Боричевський 1922^г – Боричевський І.А. Біля найдавніших витоків ідеалістичної легенди про Епікура // Пролетарська книга і російська революція. 1922. № 7. С. 8–12.
• Боричевський 1922^д – Боричевський І.А. Біля найдавніших витоків ідеалістичної легенди про Платона // Книга і революція. 1922. № 9–10. С. 8–12.
• Боричевський 1922^е – Боричевський І.А. Вступ до філософії науки. Пг., 1922.
• Боричевський 1925 – Боричевський І.А. Стародавня та сучасна філософія науки в її граничних поняттях. Ч. 1. Першоджерела стародавньої філософії науки (Наукові листи Епікура). М.; Л., 1925.
• Боричевський 1926 – Боричевський І.А. Наукознавство як точна наука // Вісник знання. 1926. № 12. С. 777–786.
• Боричевський 1930 – Боричевський І.А. Короткий нарис історії стародавнього матеріалізму. Л., 1930.
• Боричевський 1936 – Боричевський І.А. Демокрит та Епікур у боротьбі за основи атомізму // Архів історії науки й техніки. Сер. I. 1936. Вип. 8. С. 113–135.
• Гомперц I 1865 – Gоmpеrz T. Die herculanischen Rollen // Zeitschrift für die österreichischen Gymnasien, 16. Hefte, 1865. S. 717–726, S. 815–828.
• Гомперц II 1865 – Gоmpеrz T. Philodem über Induktionsschlüsse, Leipzig, 1865 (Herkulanische Studien).
• Де Лейсі 1941 – Philodemus. On the Methods of Inference. A Study of Ancient Empirism. Ed. with transl. аnd comm. by P.H. De Lacy and E.A. De Lacy. Philadelfia, 1941.
• Кірсанов 1994 – Кірсанов В.С. Повернутися до витоків? (Нотатки про Інститут історії науки й техніки АН СРСР, 1932–1938 рр.) // Питання історії природознавства і техніки. 1994. № 1. С. 3–19.
• Колчинський 1997 – Колчинський Е.І. Діалектизація біології (дискусії та репресії у 20-ті – на початку 30-х рр.) // Питання історії природознавства і техніки. 1997. № 1. С. 39–64.
• Наторп 1884 – Natorp P. Forschungen zur Geschichte des Erkenntnisproblems im Altertum: Protagoras, Demokrit, Epikur und die Skepsis. Berlin, 1884.
• Скотт 1885 – Scott W. Fragmenta herculanensia: A Descriptive Catalogue of the Oxford Copies of the Herculanean Rolls Together with the Texts of Several Papyri Accompanied by Facsimiles. Oxford, 1885.
• Філіппсон 1881 – Philippson R. De Philodemi libro qui est Περὶ σηмеὶων καὶ σεων et Epicureorum doctrina logica. Diss. Berolini, 1881.
• Філіппсон 1909 – Philippson R. Zur Wiederherstellung von Philodems sog. Schrift Περὶ σηмеὶων καὶ σημειώσεων // Reinisches Museum, 1909, (64). S. 1–38.
• Шахнович 2002 – Шахнович М.М. Сад Епікура. Філософія релігії Епікура та епікурейська традиція в історії європейської культури. СПб., 2002.
• Шахнович 2008 – Шахнович М.М. Філодем із Гадари // Антична філософія. Енциклопедичний словник. М., 2008. С. 761–768.
• Шахнович 2009 – Шахнович М.М. Етика та філософія релігії у творах Філодема із Гадари // Вісник Санкт-Петербурзького університету. Серія 6. Вип. 1, 2009. С. 90–99.
• Шмід 1955 – Schmid W. Zur Geschichte der herculanishen Studien // La Parola del Passato, 1955, № 10. Р. 478–500.
• Яхот 1991 – Яхот І. Придушення філософії в СРСР. 20–30-ті роки // Питання філософії. 1991. № 9. С. 44–68; № 10. С. 72–138; № 11. С. 72–115.

Примітки

1. ВР РНБ, фонд 93, № 13. Про щоденник І.А. Боричевського. Нотатка автора. Опис блокнотів щоденника. 21 серпня 1941 р. Арк. 1. ↩︎
2. Див. про полеміку в російській філософській думці кінця XIX століття щодо значення епікуреїзму та про його вплив на європейську філософську традицію [Шахнович 2002, 224–231]. ↩︎
3. Про це є цікаві свідчення в щоденниках самого І.А. Боричевського. Крім того, існують свідчення людей, які його знали. Хочу подякувати Л.Я. Жмудю, який указав мені на статтю В.С. Кірсанова, де наведено свідчення колеги Боричевського по ІІПТ Л.С. Полака про це [Кірсанов 1994, 1]. ↩︎
4. ВР РНБ. Фонд 93, № 14. І. Боричевський. Епікурейська логіка. Геркуланські папіруси Епікура та Філодема. Передмова. Арк. 4зв. ↩︎
5. ВР РНБ, фонд 93, № 12. І.А. Боричевський. Щоденник з 18 грудня 1938 – 15 червня 1941 р. Блокнот № 64. 22 листопада 1939 – 3 квітня 1940. Арк. 27–27зв. ↩︎
6. Там само. Арк. 28–28зв. ↩︎
7. У щоденнику 4 серпня 1937 року Боричевський записав: «Зайшов до Інституту філософії. <…> Мою “Епікурейську логіку” вони переслали в інше місце. Жодної уваги до неї не виявили. Та я й не розраховував. Було б наївно». (ВР РНБ, фонд 93, № 11. І.А. Боричевський. Блокнот № 56. Щоденник від 25 червня – 18 серпня 1937 р. Арк. 16–16 зв.). ↩︎
8. ВР РНБ, фонд 93, № 15. Відгук професора С.Я. Лур’є про дисертацію І.А. Боричевського. 25 березня 1938 року. Арк. 1 ↩︎
9. ВР РНБ, фонд 93, № 15. Відгук професора В.Ф. Асмуса про дисертацію І.А. Боричевського. 18 березня 1941 року. Арк. 3 зв. ↩︎
10. Там само. Арк. 4. ↩︎
11. Там само. ↩︎
12. Фонд 93. № 12. І.А. Боричевський. Щоденник від 2 лютого – 27 квітня 1941 р. Блокнот № 68. Арк. 28. ↩︎
13. Там само. Арк. 33–33 зв. ↩︎