Раніше я вже писав про те, що відмінності між т. зв. “епохою Просвітництва” і “романтизмом” були радше внутрішнім розколом у нео-епікурейському дискурсі XVIII століття. Також ми говорили про те, що романтизм мало відрізняється від ідеології епохи бароко (див. нотатку про “метаромантизм”), і навіть зробили побіжну чорнову замальовку глобальних естетичних напрямів. Тепер прочитав французького економіста Фредеріка Бастіа, про якого ще належить незабаром написати окрему нотатку, і вже хочеться виокремити наступне: як і “німецька класична філософія” (НКФ), що є буквально романтизмом у філософії, так і сам літературний романтизм, однаково ґрунтувалися на розвитку принципу свободи. Вони виступили проти детермінізму Просвітителів. А революція у Франції спонукала романтиків і філософів до осмислення свободи творчості.
Читаючи Бастіа, який був економічним лібералом, практично попередником лібертаріанства, я раптом дійшов до думки, що економічна система фритрейдерства, і їхня боротьба з економікою протекціонізму – це буквально вираження духу романтизму в економіці. Таким чином вимальовується вже якийсь ідейний трикутник: Лібералізм-НКФ-романтизм. Це основна думка, яку хотілося зафіксувати у форматі замітки. Решту деталей сподіваюся розкрити на прикладі Бастіа в розгорнутій статті.
Звідси може логічно випливати такий висновок. Що цій тріаді протистоїть інша тріада: протекціонізм-просвітництво-класицизм. До якої міри ці ідеї дійсно поєднуються, сказати складно, але в очах середнього романтика такий “сукупний ворог” цілком міг існувати. Частково саме поєднанням цих речей був т.зв. “утопічний соціалізм“. Звісно, соціалістів можна розглядати в ряду романтиків, як одне з відгалужень, як реакцію на одну й ту саму проблему (провал ідеалів СФР і негативні сторони індустріалізації). Для “утопістів” це навіть більш актуально, ніж для чистих романтиків. З іншого боку можна навіть додати згори, що такий типовий романтик, яким був Байрон, цілком поєднував літературний романтизм із філософією Просвітництва, і навіть із деяким співчуттям до соціалізму. Подібних прикладів можна знайти більше, взяти хоча б Стендаля. Але в тому й річ, що ідеальних, чистих типажів завжди мало, рідко зустрінеш ідеального м’язистого пролетаря або жирного буржуа в костюмі з циліндром. Але узагальнення створюються, і робляться вони не безпідставно.
Тож певна тенденція, яку виражають дві вищеназвані тріади, дійсно існує. На мій погляд тріада “лібералізм-НКФ-романтизм” чудово виражає настрої революційної буржуазії, зарядженої духом свободи. Тріада “протекціонізм-Просвітництво-класицизм” більше підходить як для аристократії (хоча вони можуть висувати ідеалістичні ідеї замість просвіти), так і для великої буржуазії, що має намір захищати свої підприємства, і при цьому орієнтується на “високий” стиль у мистецтві. Соціалісти ж, як представники “низів”, хоча в реальності вони представляють самих себе (тобто інтелігенцію) – намагаються висунути щось третє.
Замість конфлікту фритрейдерів і протекціоністів вони висувають соціалізм, і мають намір “зняти” цю нібито уявну проблему. Замість НКФ і Просвітництва вони також намагаються конструювати якийсь синтез (чим у підсумку стане марксизм). Замість класицизму і романтизму вони намагаються розвивати жанр, який ми назвемо реалізмом. На ділі всі ці “треті” позиції – були синтезом двох попередніх. Соціалісти брали романтизм за основу, але застосовуючи “класицистичні” принципи, і звертаючи увагу на глобальні питання – створювали новий жанр, який формально виглядає простим розвитком романтизму. Соціалісти брали фритрейдерські позиції за основу, але критикуючи їх, фактично ставали апологетами державного контролю, і майже зливалися з протекціоністами свого часу, створюючи по суті лише “лівий фланг” протекціонізму. Так само у філософії, поділяючи критичний настрій сучасників щодо Просвітництва, вони намагалися зробити його кращим, жвавішим, привнести туди творчу волю індивіда, свободу діяти і змінювати світ. Фактично вони просто “покращували” просвітницький матеріалізм, або “приземлювали” романтизм НКФ, що надмірно витає в хмарах. У всіх цих випадках ми маємо справу скоріше із синтезом старих позицій, із класичним гегелівським “запереченням заперечення”, аніж із воістину новою “третьою” позицією. Але саме тому, що соціалісти заперечували вже романтиків (та їхню тріаду), вони так чи інакше, будучи, звісно, плодом “романтичної” епохи, але все ж поверталися до старої тріади Просвітництва. Звідти й узагальнена схожість, яка на практиці, звісно, має масу винятків.
Романтики не розуміють власних ідей
Головна проблема цього схематизму в тому, що він спирався на хибні меми свого власного часу. Суто хронологічно, наприклад, і навіть почасти ідейно, класицизм набагато краще лягав на філософію картезіанського раціоналізму (інша назва для НКФ), і водночас ще панували ідеї меркантилізму (інша назва для старого протекціонізму).
Цьому всьому якраз і протистояли так звані “Просвітителі”, які попри те, що стали мемом “епохи Розуму”, висували сенсуалістичну філософію, з опорою на чуттєве пізнання. На базі нової, анти-раціоналістичної філософії Просвітителів виросли й нові жанри мистецтва, так званий “перед-романтизм” (сентименталізм, цвинтарна поезія, “Буря і Натиск”). Саме в їхніх колах виникла економічна школа фізіократії (інша назва для старого фрітрейдерства). І, таким чином, ідеї вільної торгівлі та романтичної свободи особистості з її творчістю, чудово поєднувалися з просвітницьким вільнодумством. Тож, за ідеєю, анти-просвітительський пафос мав повернутися до класицизму і раціоналізму, чого на ділі не сталося.
Завдяки певному збігу обставин, події Французької Революції напряму пов’язали з Просвітницькою ідеологією. Місцями це справді виправдано, але ті, хто здійснювали таке з’єднання, часто робили це невірно (наприклад, брали анти-просвітителя Руссо і видавали за ідеолога Просвітництва, або посилалися на “Культ Розуму” Робесп’єра, щоб показати його залежність від філософії просвітителів). Філософію просвітителів буквально сплавили з раціоналізмом в один напрямок, і виступили з критикою цього неіснуючого насправді сплаву, який майже нічим не відрізнявся від звичайного раціоналізму. Увірувавши в те, що XVIII століття було століттям розуму, всі романтичні починання цього століття були третировані через уявлення про раціоналізм епохи. Створювалася ілюзія, що до Французької революції панував класицизм (за який видавали і рококо, і короткочасний сплеск класицизму за часів самої Революції). Тож XVIII століття, час тотального анти-раціоналізму, у сприйнятті романтиків перетворилося буквального на брата-близнюка раціоналістичного століття. Єдине що ще зберігалося, то це ідеологія вільної торгівлі (та й то, фізіократів швидко забули, роблячи акцент на Адама Сміта).
Але навіть у випадку з економічною думкою, фрітрейдери забули про те, що ВФР намагалася реалізувати їхні ідеї. Ці спроби затьмарив терор Робесп’єра і прихід Наполеона (яскравого протекціоніста). А також той факт, що найяскравіші фанати ВФР (тобто соціалісти) виявилися радикальними державниками і прихильниками контролю. Звідси можна було зробити висновок, що до падіння Наполеона ідеї вільної торгівлі не користувалися популярністю, окрім як у групах кабінетних фанатів Адама Сміта.
Тому романтики, прихильники свободи, виступили проти дітища “епохи Просвітництва” – проти терору якобінців і Наполеона, протиставивши їм принципи свободи в політиці та економіці (що насправді є просвітницькими ідеями). Тому романтики, виступаючи проти раціоналізму, почали напирати на чуттєвість (що насправді просвітницькі ідеї). Тому романтики, виступаючи проти цього фейкового зла, виступили і проти самого Просвітництва (підтримавши німецьку філософію, яка насправді відроджувала якраз раціоналізм, але в дуже несхематичній, революційній формі, і тому вона здавалася більш вільною від обмежень духу). Але за своєю сутністю, це була боротьба з вітряком, створеним від суцільного непорозуміння.
Навіть єдиний робочий аргумент, про те, що філософія сенсуалізму була бездіяльною, і робила людину лише “автоматом сприйняття”, насправді не в’язався з усіма цими уявленнями, адже саме цю пасивну філософію вони самі ж пов’язали з Революцією, тобто якраз з активною дією.
Зняття протиріччя
І ось саме це непорозуміння створило унікальну ситуацію, коли одні романтики, щиро увірувавши у власний “мем”, виступили з критикою одразу XVII і XVIII століть, не помічаючи тут відмінностей (класичні романтики). І вони почали відроджувати позиції, органічно притаманні “епікурейському” вектору розвитку думки, тільки на геть чужому йому, “платонічному” філософському підкладинку (адже всі вони знали, що Просвітники були здебільшого епікурейцями, і тому не можна брати таку філософію за основу). А інші романтики, борючись проти класицизму, перевинаходили заново саме філософські ідеї епохи Просвітництва (соціалісти). Інколи вони прямо запозичували те, що їм здавалося найкращим у просвітителів, а інколи діяли за натхненням (до речі, деякі соціалісти, той самий Фур’є, розділяли “мем” романтиків, і терпіти не могли Просвітителів через їхній дурний “розумізм”, хоч, по суті, були цими карикатурними просвітителями навіть більше, ніж самі мислителі XVIII століття). Але побачивши, що класичні романтики, заперечуючи заслуги Просвітництва, по суті, нападають і на їхні власні ідеї, соціалісти стали піддавати критиці вже самих романтиків, і цим здійснили “заперечення заперечення”. Вони не тільки захистили Просвітителів (іноді навіть несвідомо) від несправедливої критики, але захистили Просвітителів уже під виглядом того самого “раціоналістичного сплаву”, вони захистили солом’яне опудало.
Тому соціалісти, борючись із романтиками, відродили також багато елементів із до-просвітницького періоду (XVII століття). І тому соціалісти активніше напирають на розум (той самий розумний устрій суспільства за планом), і навіть відстоюють естетику класицизму (навіть у XX-XXI століттях багато соціалістів усе ще стоять на цій позиції, чого вартий хоча б сталінський ампір або боротьба проти “буржуазного” модернізму). Тому соціалісти, борючись із романтиками, оскаржують теорії вільної торгівлі (звісно, не тільки тому, а й через боротьбу з капіталізмом), і стають лівими протекціоністами. Тому соціалістам більше до вподоби пафосна “гомерична” героїка, замість літератури, зверненої на поодинокі чуттєві переживання пересічних персонажів.
Виходить романтизм відтворив епікуреїзм без власне філософської основи, він відтворив акциденцію без субстанції. А соціалісти, критикуючи цю чужу для епікуреїзму філософську основу романтиків, почали критикувати і все інше в романтиках, ту саму епікурейську акциденцію. І місцями навіть повернувшись до епікурейської філософської основи, вони відтворювали вже такий собі стоїко-платонічний синтез. Або ще можна сказати, що це був епікуреїзм, відтворений із субстанцією, але без акциденції (див. вікіпедійні визначення субстанції та акциденції, про всяк випадок, якщо терміни надто екзотичні).
Але що об’єднувало вже і тих, і інших, так це однаково хибне сприйняття самого епікуреїзму в його класичному вигляді. Романтики не бачили в ньому своєї основи, вважаючи надто “сухим і науковим”, таким, що вбиває творчість і свободу. Соціалісти ж, уже надто сповнившись стоїчним пафосом, бачили в епікуреїзмі лише філософію буржуазних декадентів.
Повертаючись до того, що поділ на Просвітництво і Романтизм по суті своїй хибний поділ (хоча вже й набув двох самостійних реальностей) – їх цілком можна було, та й сьогодні можна синтезувати на основі епікурейської філософії, з якої цей поділ і походить. Частково цей синтез і здійснив Карл Маркс, але здійснив він його в такий спосіб, що епікуреїзм було остаточно вбито як традицію.
До речі, тут можна ще говорити про варіанти реакції на Просвітництво та події ВФР.
- Ліберально-романтична реакція (перша тріада, класичний романтизм).
- Ліберально-класицистична реакція (спроба розвивати класичні ідеї Просвітництва, не звертаючись ні до соціалістів, ні до романтиків, наприклад утилітаризм Бентама і Мілля).
- Консервативно-романтична реакція (друга тріада/соціалізм).
- Консервативно-класицистична реакція (її ми не розглядали, але за ідеєю це пряме заперечення Просвітництва з повним знанням справи, де заперечують і романтизм, і соціалізм, і звичайних Просвітителів з емпіричною філософією).
Вимальовується ромбик, на вершині якого спроба розвитку ідей Просвітництва. На протилежному кінці внизу в нас послідовна критика цього-самого Просвітництва. А по бічних кутах дві омани, де одні критикують Просвітництво, але за солом’яне опудало, а інші намагаються захистити це опудало.