Письменником Епікур був дуже багатим і безліччю книг своїх перевершив усіх: вони становлять близько 300 сувоїв. У них немає жодної виписки зі сторони, а всюди голос самого Епікура. Змагався з ним за кількістю написаного Хрисіпп, але недарма Карнеад називає його нахлібником Епікурових писань: на все, що не написано Епікуром, Хрисіпп через суперництво писав рівно стільки ж, а тому і повторювався часто, і писав, що попало, і не перевіряв написаного, а виписок збоку в нього стільки, що ними самими одними можна заповнити цілі книжки, як це буває і в Зенона, і в Аристотеля. Ось скільки і ось які твори Епікура, а найкращі з них – такі:
“Про природу” 37 книжок, “Про атоми і порожнечу”, “Про любов”, “Короткі заперечення проти фізиків”, “Проти мегариків”, “Сумніви”, “Головні думки”, “Про вибір й уникнення”, “Про кінцеву мету”, “Про критерії, або Канон”, “Хередем”, “Про богів”, “Про доброту”, “Гегесіанакт”, “Про спосіб життя” 4 книжки, “Про правочинність”, “Неокл”, до Фемісти, “Бенкет”, “Еврілох” до Метродора, “Про зір”, “Про кути в атомах”, “Про дотик”, “Про долю”, “Думки про претерпіння” до Тимократа, “Передбачення”, “Заохочення”, “Про видності”, “Про уявлення”, “Арістобул”, “Про музику”, “Про справедливість та інші чесноти”, “Про дари і подяки людям”, “Полімед”, “Тимократ” – 3 книжки, “Метродор” – 5 книжок, “Антідор” – 2 книжки, “Думки про хвороби”, до Мітри, “Каллістол”, “Про царську владу”, “Анаксімен”, “Листи”.
Думки його, викладені в цих книжках, я спробую представити, навівши три його послання, у яких коротко оглядається вся його філософія; додам також його “Головні думки”, і що ще здасться таким, що заслуговує на добір, щоб можна було всебічно пізнати й належно оцінити цього чоловіка. Перше послання написано до Геродота [і говорить про фізику; друге – до Піфокла], про небесні явища; третє – до Менекея, про спосіб життя. Почнемо ми з першого, але спершу скажемо коротко про поділ його філософії.
Поділяється його філософія на три частини: каноніку, фізику та етику. Каноніка являє собою підступ до предмета і міститься в книзі під заголовком “Канон”. Фізика являє собою всі міркування про природу і міститься в 37 книгах “Про природу”, а в основних своїх рисах – у листах. Етика говорить про вибір та уникнення; вона міститься в книгах “Про спосіб життя”, у листах і у творі “Про кінцеву мету”. Зазвичай, утім, каноніку розглядають разом із фізикою: каноніку – як науку про критерії та початки в найрізноманітніших їхніх засадах, а фізику – як науку про виникнення й руйнування та про природу; етику ж – як науку про перевагу й уникнення, про спосіб життя і граничну мету.
Діалектику вони відкидають як науку зайву – у фізиці, кажуть вони, достатньо користуватися словами, що відповідають предметам. Так, у “Каноні” Епікур каже, що критерії істини – це відчуття (aistheseis), передбачення (prolepseis) і претерпіння (pathe), а епікурейці додають ще й образний стрибок думки (phantasticai epibolai tes dianoias). Tе ж саме говорить він і в посланні до Геродота, і в “Головних думках”. Усяке відчуття, каже він, нерозумне і не залежить від пам’яті: ні саме по собі, ні від стороннього поштовху воно не може собі нічого ні додати, ні відняти. Спростувати його теж не можна: споріднене відчуття не можна спростувати спорідненим, бо вони рівнозначні, а неспоріднене – неспорідненим, бо судять вони не про одне й те саме; розум не може спростувати відчуттів, бо він сам цілком спирається на відчуття; і одне відчуття не може спростувати інше, тому що довіряємо ми кожному з них. Саме існування сприйняття слугує підтвердженням істинності почуттів. Адже ми насправді бачимо, чуємо, відчуваємо біль; звідси ж, відштовхуючись від явного, треба робити висновок і про значення того, що не так ясно. Бо всі наші роздуми виникають із відчуттів унаслідок їхнього збігу, співмірності, подібності або зіставлення, а розум лише сприяє цьому. Видіння божевільних і сплячих теж істинні, тому що вони приводять у рух [почуття], а неіснуюче до цього нездатне.
Передчуттям вони називають щось на кшталт осягнення, або вірної думки, або поняття, або загальної думки, закладеної в нас, тобто пам’ятання того, що часто з’являлося нам ззовні, наприклад: “Ось це – людина”. Справді, одразу, як ми говоримо “людина”, передчуття викликає в нашій думці її відбиток, передуванням якого були відчуття. Точно так само і для всякого слова стає наочною первинна його підоснова; і ми не могли б навіть починати розшукування, якби не знали заздалегідь, що ми розшукуємо. Так, щоб запитати: “Хто там стоїть віддалік, кінь чи корова?” – потрібно знати заздалегідь, завдяки передчуттю, вигляд і тієї, і іншої. Адже ми не могли б навіть назвати предмет, якби в силу передбачення не пізнали заздалегідь його відбиток. Отже, передчуття мають силу очевидності.
Предмет думки також виходить із чогось первинно-наочного, і ми у своїх реченнях сходимо саме до цієї його основи, наприклад: “Звідки ми знаємо, що це людина?”. Сама ж думка, за їхніми словами, є також і домислом, і вона може бути як істинною, так і хибною: якщо вона підтверджується і не спростовується свідченнями відчуттів, то вона істинна, якщо не підтверджується і спростовується, то хибна. Тому і вводиться поняття “вичікування” (prosmenon); наприклад, почекати, щоб підійти до вежі ближче і дізнатися, яка вона зблизька.
Перетерпінь, за їхніми словами, існує два – насолода і біль; виникають вони у всякій живій істоті, і перше з них близьке нам, а друге – чуже; цим і визначається, якому ми віддаємо перевагу і якого уникаємо.
Розшуки можуть вестися або про предмети, або про чисті слова.
Таке, у вигляді переліку, вчення його про розподіл і про критерії. А тепер перейдемо до письма.
Наступний розділ: Лист до Геродота.
Десята книга Діогена Лаертського – всі розділи.
