Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія російською та англійською мовами
Решту авторських статей можна прочитати тут
У цій роботі ми об’єднаємо стислі огляди декількох творів Ксенофонта, які пов’язані однією концептуальною темою – виховання правителя. Ця тема подається в трьох варіантах. В історичному романі «Кіропедія» дається найкращий зразок, де показують ідеалізованого перського монарха, його зростання з дитинства до найглибшої старості. У панегірику на смерть друга й покровителя Ксенофонта, царя Спарти на ім’я «Агесілай» – показують уже скоріше сформований ідеал, без його тривалого становлення, але суть приблизно така сама. Дивлячись на Агесілая, ми можемо навчитися чогось корисного. Ну і діалог «Гієрон», про недоліки тиранії, де головний герой – уже сформований тиран, але який все ж страждає від свого становища і бажав б змінитися на краще. Йому дають настанови, якими він так і не скористався. Ми розглядаємо його в тій самій низці творів, бо настанови до монарха задля його покращення, в принципі, теж є частиною загальної тематики «виховання правителя» та «освіченого монарха».
Одразу варто сказати, що за змістом найцікавішим буде «Гієрон», тому рекомендуємо перейти одразу до нього. «Агесілай» фігурує тут скоріше для статистики, бо твір дуже вторинний, а от “Кіропедія”, хоча це й найбільш значущий твір у цьому списку, дуже об’ємний твір, і читати його опис буде не менш нудно, ніж читати оригінал.
Кіропедія – історія успішного успіху
Один із перших творів у світовій літературі, присвячений темі виховання «освіченого монарха» – це «Кіропедія» Ксенофонта. Враховуючи, що автор твору був греком, особливо цікаво, що цей монарх – перський. Тим паче, що, як правило, про-спартанські греки та любителі аристократії (а таким і був Ксенофонт) виступали проти Персії, щоб перенести внутрішні розбірки на зовнішнього ворога, водночас підвищивши значущість сухопутної армії, в той час як демократи проявляли лояльність до Персії, як до вигідного ринку. Але тут усе відбувається навпаки. Звісно, почасти це пов’язано з тим, що вже під кінець «Пелопонеської війни», слідуючи політиці «розділяй і володарюй», Персія непогано так допомогла Спарті перемогти Афіни та стати гегемоном; а частково це пов’язано з тим, що сам Ксенофонт воював у внутрішньоперсидських війнах на боці одного з принців (див. «Анабасис»).
Як би не ставився Ксенофонт до сучасної йому Персії, але принаймні за часів її заснування – це чудова країна, де правлять аристократи, культивується (у правлячих класах) відмова від розкоші, прищеплюються хліборобські традиції, тощо. (про це він говорить у т.ч. у творі «Домострой»). У якомусь сенсі Персія малюється як та сама Спарта, але тільки величезних розмірів. Головне досягнення Персії якраз у тому й полягало, що її монархові підкоряються люди з найрізноманітніших народів і культур, не маючи змоги наживо побачити царя, якому вони служать. Він свідомо підкреслює, що всі країни світу мають національний характер, тоді як Персія – це багатонаціональна імперія. Такий ступінь «добровільного» підпорядкування царям, в очах Ксенофонта, головна причина для захоплення їхнім державним устроєм, на відміну від них, греків насилу можна змусити підкорятися навіть добре знайомій людині. Саме тому «Кіропедія» починається з порівняння роботи пастуха і монарха. Люди, на відміну від тварин, нібито дуже норовливі, і не хочуть підкорятися; вони повстають за першої ж зручної причини.
На підставі всього цього ми вирішили, що людині набагато легше встановити своє панування над усіма іншими живими істотами, ніж над людьми. Але, познайомившись із життям перса Кіра, який став володарем безлічі людей, держав і народів, ми були змушені змінити свою думку і визнати, що встановлення влади над людьми не повинно вважатися важким або неможливим, якщо братися за нього зі знанням справи.
Завдяки Кіру ми дізналися, що відмінності між людиною і твариною не такі великі, як здається. Керувати народами все одно, що керувати худобою. Зрозуміло, що основний фокус цього роману («Кіропедія» вважається радше літературним твором, ніж науково-історичним) – на вихованні Кіра, який створить цю чудову імперію. Ксенофонт хоче показати нам шлях для створення ідеального правителя, а не просто констатувати факт переваги Персії над іншими державами. Але, звісно ж, річ не тільки у вихованні, а й у напів-божественному походженні Кіра (по лінії споріднення від самого героя Персея! Звідти ж і назва держави «Персія»). Шляхетна кров теж робить свою справу.
Як говориться в переказах і співається в піснях варварів, Кір був юнаком рідкісної краси; вирізнявся він і незвичайним честолюбством і допитливістю, міг на будь-який подвиг наважитися і будь-якій небезпеці піддатися заради слави.
Виховання дітей, принаймні в середовищі еліти, дуже близьке до спартанського (ще раз: це роман, і тут Ксенофонт намагається проштовхувати свої ідеали, а вони багато в чому спартанські). Урядовий квартал персів навмисно очищений від купців, щоб не чути “їхні грубі голоси” і щоб “збіговисько” цих людей “не змішувалося з шляхетними й вихованими”. Це прекрасне місце, в якому живуть одні тільки «шляхетні», поділене на 4 секції, за віковими групами; і як у Спарті, вихованням молоді займаються саме люди похилого віку, бо тільки вони здатні виховувати дітей найкращим чином. Само собою, виховання це має воєнізований характер. І так само, як і в «Лакедемонській політії» Ксенофонта, в Персії цінується здатність максимально швидко виконувати будь-які накази можновладців.
Перські закони містять попереджувальні заходи і від самого початку виховують громадян так, що вони ніколи не дозволять собі поганого чи ганебного вчинку.
Якщо в Греції діти ходять до школи, щоб засвоїти грамоту, то в Персії вони ходять до школи, щоб навчитися справедливості. Чому ці дві речі (грамотність і справедливість) протиставляються – не зрозуміло. Але що зрозуміло, так це те, що більша частина часу в перській школі відбувається в показових судах. Дітей постійно судять, за аналогією з офіційними судами, за всі їхні проступки. Їх навчають аскетизму, терпінню голоду і спраги, і базовим навичкам стрільби з лука і метання списа. Велику роль відіграє принцип «поважай старших». І оскільки всі старші як один – зразки для наслідування, то й діти виростають ідеальними.
У підлітковому віці діти починають нести більш офіційну службу, що нагадує поліцію, а також періодично беруть участь в організованих для царів і аристократів мисливських розвагах. Заняття полюванням тільки закріплює всі раніше отримані навички воїна-аскета. У принципі, тут ми бачимо все те ж саме, що і в «Лакедемонській політії», але трохи в згладженому вигляді. Згодом підліток переходить у категорію «зрілого чоловіка», який, у принципі, продовжує робити все те ж саме, що й підліток, але тільки ще професійніше, до того ж навчається бою в ближньому бою. Але навіть «зрілий чоловік» відрізаний від управління державою. Усі адміністративні справи випадають на долю старійшин, які вже не воюють, а займаються виключно управлінням. Це своєрідні кар’єрні сходи з 4-х етапів, які треба пройти крок за кроком (як «магістратури» в Римі, тільки дуже убогі й майже без змін в обов’язках). Але участь у цих кар’єрних сходах стосується тільки аристократії. Хто не зможе віддати своїх дітей у державну школу, у тих людей діти залишаються вдома, і найімовірніше вони просто успадкують громадянську професію батьків.
І понині існують звичаї, які свідчать про поміркованість їхнього харчування та клопоти, які витрачаються на перетравлення та засвоєння його. Так, у персів вважається непристойним плювати й сякатися, ходити зі спученим від газів животом. Ганебним вважається на очах у всіх відійти з метою помочитися або для іншої природної потреби. Перси можуть чинити так тому, що ведуть помірний спосіб життя і витрачають вологу, що міститься в тілі, в напружених фізичних зусиллях, так що вона знаходить собі вихід іншим шляхом.
Це просто кумедний фрагмент, і про ці ж речі пише Геродот. Виходить, що в Греції було прийнято мочитися і харкати на вулиці, якщо це наводять як приклад для грецького читача. Але те, що перси не сцять, а пітніють, схоже вже на якийсь «мем» про принцес. Далі ця тема, тобто постійного заняття фізкультурою, щоб менше ходити в туалет, звучатиме ще неодноразово.
Загалом, після такого опису системи перського виховання, Ксенофонт переходить до царевича Кіра. До 12-ти років Кір навчався, як і всі інші діти (тільки краще в рази), поки не потрапив на аудієнцію до царя Мідії, свого дідуся, якого дуже зацікавили успіхи онука. Після їхньої зустрічі Кір продовжував своє навчання вже при дворі, тому воно трохи відрізнялося від типового. Головна особливість ситуації була в тому, що його дід за своєю національністю мідієць, тоді як сам Кір – перс. На той час Персія була ще тільки маленькою провінцією Мідії, і на цій темі Ксенофонт малює контрасти. Звичаї царя Астіага набагато розбещеніші, ніж у персів, тому цар зустрічає Кіра в розкішному пурпуровому одязі із золотими прикрасами. І тому, коли він дасть розкішний обід, маленький Кір «мимоволі» почне навчати діда звичаїв:
– Хіба цей обід не здається тобі набагато розкішнішим, ніж той, який буває в персів? – заперечив Астіаг.
– Ні, дідусю, не здається. Ми досягаємо насичення набагато простішим і коротшим шляхом, ніж ви. У нас заведено вгамовувати голод хлібом і м’ясом, ви ж прагнете тієї самої мети, що й ми, але робите багато відхилень у дорозі і, блукаючи в різних напрямках, насилу приходите туди, куди ми вже давно прийшли.
І тут же Кір дає дідові урок практичного стоїцизму, роздавши слугам все своє м’ясо, за хорошу службу, і не залишивши собі взагалі нічого. У таких моралях і складено все «виховання Кіра». Нам демонстративно показують відмінність влади, що ґрунтується на законі (перси), і влади, що ґрунтується на волі тирана (мідяни), і т.д. і т.п. Перси – це завжди аналог греків спартанського зразка. І тільки за рахунок перських звичаїв Кір зміг домогтися величезної популярності при мідійському дворі. Бідні мідяни ніколи не бачили людини, яка не була худобою, що заіржала, і шикуються в черги за порадою ідеальної людини. Єдиним його мінусом, на тлі спартанців, було тільки те, що він любив багато говорити (але й це тут названо пробачним). А головною причиною його успіху було прагнення домагатися перемог у тому, де ти слабкий, шляхом стоїчного здолання (чим не черговий посібник із бізнес-стоїцизму?).
Свій іспит на мужність Кір склав на практиці, під час атаки Ассирії на їхню країну. Зробивши нерозважливу атаку, що межує із самогубством, він зміг зломити переважаючого супротивника. І хоча зазвичай таке засуджується, але тут Ксенофонт вважає вчинок Кіра скоріше хорошим. Ризик винагородився (ще один успіх бізнес-стоїцизму) і Кір став найпопулярнішою людиною країни.
Кір повернувся додому, у свою перську провінцію, вже зіркою державних масштабів. Місцеві перси прискіпливо намагалися викрити його в моральному розкладі, але він зміг швидко довести, що його спартанська перська вдача майже не зіпсувалася після життя в розкішному палаці. І поки він був у Персії, зі столиці прийшла звістка про смерть його дідуся, а царем став його дядько – Кіаксар. Скориставшись зручним моментом, цар Ассирії створив коаліцію для знищення мідян і персів (до коаліції увійшов і легендарний цар Крез). Так почалася велика війна, яка визначила б, на основі якої нації буде створена Близькосхідна Імперія. У цій війні Кір став ватажком армії персів, як васалів на боці Мідії.
Дуже багато місця в книзі посідає тема приготувань до війни, а центральним місцем у якій стало релігійне благочестя і пошуки сприятливих сигналів від богів (якщо брати будь-який твір Ксенофонта, то ця тема завжди посідатиме перше місце за значущістю). Для того часу це були речі доволі буденні, і тому навряд чи виокремлюють Ксенофонта як консерватора, особливо у творі про історію, якщо такої традиції справді дотримувалися. Тому набагато більше привертає увагу той конкретний приклад, який дає Кіру його батько, і який, по-суті, є аргументацією «протестантської етики» (порівн. ще яскравіше ця етика виглядає у творі «Домострой»):
А чи пам’ятаєш, мій хлопчику, як одного разу спала мені на думку така думка. Адже боги дали в долю людям, майстерним у справах, краще життя, ніж невмілим; працьовитим допомагають досягати мети скоріше, ніж бездіяльним, турботливим – бути впевненішими у своїй безпеці, ніж безтурботним. А раз треба стати саме таким, яким потрібно, щоб домогтися успіху, то лише за цієї умови можна звертатися до богів із проханням про якесь благо.
Релігійне благочестя прямо корелює з поведінкою успішної людини, і навпаки (порівн. кальвінізм). Кір до цього додає, що безглуздо просити богів про гарний урожай, якщо не вмієш добре обробляти ґрунт і т. д. і т. п. Тож виходить, що від богів загалом нічого не залежить, вони тільки дають формальне підтвердження того, що ти хороший. А крім цього прикладу батько дає ще одну настанову синові, яка стосується буквально теми «освіченого монарха», і каже, що якщо якийсь правитель:
… вмітиме керувати іншими людьми, та так, щоб вони одержали все необхідне в достатку й водночас самі стали такими, якими вони мають бути, то хіба це не здавалося нам узагалі найбільшим подвигом, що заслуговує на захоплення й здивування?
Тобто, виходить, що добрий правитель повинен проявити свою якість саме в добробуті підлеглих (див. «Гієрон», наступний розділ статті), а головне, у вихованні їхніх звичаїв (порівн. європейський класицизм, ідеали Платона, тощо). Але оскільки Кіру належало, поки що, тільки керувати армією, то це питання перейшло у військову площину. І крім банальностей про те, що потрібно забезпечити все якнайкраще: провіант з логістикою, здоров’я і моральний дух, екіпірування тощо, тут кумедний той момент, де Кір мав намір запросити лікарів до армії, щоб доглядати за хворими. Але це батько відповів, що лікарі для армії… нафіг не потрібні:
Люди, про яких ти щойно говорив, подібні до майстрів, які лагодять рвані гіматії; адже лікарі лікують людей тільки тоді, коли ті захворіють. Мудрий полководець віддасть перевагу постійному загартовуванню своїх воїнів, піклуючись про їхнє здоров’я, ніж запрошувати лікарів. Тобі треба з самого початку вжити заходів до того, щоб у твоєму війську не було хворих.
А головним рецептом для підтримання здоров’я (окрім вибору місця для табору подалі від боліт) є аскетизм у їжі та фізкультура, бо якщо не займатися вправами, то ти станеш ледачим, а ледачі, як відомо, обов’язково більше жеруть. Так і виходить, що без фізкультури в армії почнуться проблеми з провізією. На думку Кіра, надихати інших, і вести за собою на ворога, він уже нібито навчився. І не всупереч, а навіть завдяки тому, що його виховали в тотальній покорі старшим. Нібито це після життя в підпорядкуванні – сам отримуєш знання про те, як підкоряти інших (наука «підкорятися і керувати» вважалася основною наукою в Спарті). Щоправда, батько Кіра пояснює, що цей метод – тільки перший етап, а справжнє підпорядкування буває тільки зовсім вже щирим, заснованим на вірі в перевагу лідера, тобто полководцю треба бути просто кращим з кращих, і люди самі потягнуться.
Після додаткових інструкцій про стратегію і тактику, Кір потрапляє на поле бою. У їхній армії у 2,5 разів менше солдатів, ніж у Ассирійської коаліції, і звісно ж вони переможуть, перемагаючи таку незначну складність. І звісно ж, у їхньому середовищі процвітають чесноти, і вони намагаються дотримуватися рівності, хоча б у розподілі здобичі та пайків на спільних обідах (але бажано і в обов’язках). Але впадає в око також те, що Кір радить створювати армію не тільки зі співгромадян, а взагалі з будь-яких гідних людей. Чергова нотка лівого егалітаризму в традиційному тексті консерваторів. І поки армія Кіра, перемагаючи труднощі, перемагала сильнішого супротивника, сам він займався вихованням своїх солдатів. Окрім виховання духу рівності, він виховує в них також ненависть до гедонізму, пов’язуючи це з дармоїдством та анти-громадською поведінкою:
І дуже часто порочні приваблюють до себе набагато більше людей, ніж чесні. Заманюючи насолодою, що надається негайно, порок таким шляхом вербує собі безліч однодумців, тоді як чеснота, що вказує крутий шлях до вершин, не надто приваблива в сьогоденні, щоб за нею слідували без довгих роздумів, особливо тоді, коли інші ведуть тебе похилим і спокусливим шляхом пороку (порівн. байка про Геракла, нібито авторства софіста Продіка, що відома лише за Ксенофонтом). Між іншим, ті, які погані через свою лінощі й недбалість, завдають шкоди тільки тим, що, подібно до трутнів, живуть за рахунок інших. Ті ж, які і від робіт ухиляються, і виявляють незвичайну енергію, безсоромно прагнучи заволодіти більшою часткою благ, більше за інших захоплюють людей на шлях пороку; адже своїм прикладом вони доводять, що підлість нерідко приносить вигоду. Від таких людей ми рішуче повинні очистити своє військо.
Іншими словами, зовсім не дивно, що комуністи знаходять аристократичну і консервативну літературу давнини – власною ж базою. Це чергова наочна ілюстрація в дусі «знайдіть 10 відмінностей правого і лівого».
Щоб не затягувати розповідь, ми пропустимо сцену з підпорядкуванням Вірменії, хоча там теж було чимало консервативних моралей. Показово судивши царя за зраду, Кір зробив його своїм другом. Але не тільки чоловічі чесноти мають бути в постійному фокусі уваги. Не забуває Ксенофонт і про жіноче рабство цнотливість. Так, після довгої сцени з приведенням царя Вірменії до покори, нам показують діалог його сина з дружиною:
Прибувши додому, вони тільки й говорили, що про Кіра: один звеличував його мудрість, інший – силу, третій – лагідність його вдачі. Були й такі, хто прославляв його красу і статність. Тигран запитав свою дружину:
– Вірменська царівно, тобі Кір теж здався таким красивим?
– Клянуся Зевсом, – відповідала вона, – я зовсім не дивилася на нього.
– На кого ж ти тоді дивилася?
– На того, хто сказав, що віддав би своє життя, аби не бачити мене рабинею.
Ідеальний Кір, ідеальний Тигран та ідеальна дружина-вірменка. При чому ідеальний Кір перемагає багато в чому своєю миролюбною політикою, і все це нагадує такий самий солоденький панегірик, який був написаний спартанському царю Агесілаю (див. «Агесілай», розділ нижче). Підпорядкувавши Вірменію, Кір дізнався, що вона дуже страждає від набігів гірських племен халдеїв, і щоб убезпечити тил, він вирішив розібратися з цим. «Вони наймалися на службу до всіх, кому потрібні були наймані солдати, тому що вирізнялися хоробрістю і були бідні, бо земля їхня гориста і малородюча». Кір без особливих проблем переміг халдеїв у битві, і проявив такий самий гуманізм, як ідеалізований Агесілай, з метою заручитися їхньою довірою, тобто звільнив усіх полонених і перевів поранених у госпіталь для лікування. Утім, навіть якщо це чергова ідеальна картинка, яка не пов’язана з реальністю, все одно цікаво, що Ксенофонт вважає своїм ідеалом. А тут ми бачимо принципи створення міцної конфедерації на економічних засадах (такий собі Євросоюз із зачатками миротворців ООН). Це дуже важливий фрагмент, якщо ми хочемо зрозуміти економічну логіку давньогрецьких філософів.
– Чи не тому ви, халдеї, хочете укласти мир, що, опанувавши ці гори і встановивши мир, ми зробили ваше життя, як вам тепер стало зрозуміло, безпечнішим, ніж коли йшла війна?
Халдеї відповіли ствердно, і Кір продовжував:
– А якщо ви отримаєте ще й інші блага завдяки укладенню миру?
– Тоді ми будемо раді ще більше, – відповіли халдеї.
– Ви вважаєтеся бідняками тільки тому, що землі ваші неродючі, чи не так?
На це запитання халдеї також відповіли ствердно.
– То чи не згодні ви, – сказав тоді Кір, – платити такі самі податки, що й вірмени, якщо вам дозволять обробляти стільки землі у Вірменії, скільки ви забажаєте?
Халдеї відповідали на цю пропозицію згодою, але лише за умови, що їм не чинитимуть образ. Тоді Кір звернувся з питанням до вірменського царя:
– А ти, вірменський царе, чи згоден на те, щоб твої землі, які нині пустують, оброблялися ними за умови, що вони платитимуть встановлені тобою податки?
– Я дорого дав би за те, щоб це здійснилося, – відповів цар, – адже доходи держави тоді набагато збільшаться.
– А ви, халдеї, що володіють прекрасними горами, чи дозволите ви вірменам випасати тут свої стада, якщо вони стануть платити вам по справедливості?
Халдеї погодилися, бо, за їхніми словами, вони отримали б від такої угоди велику вигоду, до того ж без жодної додаткової праці.
– А ти, вірменський цар, чи захочеш користуватися пасовищами халдеїв за умови сплати невеликої суми халдеям, але одержуючи при цьому велику вигоду?
– Вельми охоче, бо, як я вважаю, буду пасти свої стада в цілковитій безпеці.
– Ви, зрозуміло, почуватиметеся в безпеці тоді, коли гори стануть вашими союзниками? – запитав Кір.
Вірменський цар погодився з цим.
– Але ми готові заприсягтися Зевсом, – сказали халдеї, – що нам не буде спокою, і не тільки на землі вірмен, а й навіть на нашій, якщо ці гори належатимуть їм.
– А якщо гори будуть вашими?
– Тоді ми будемо впевнені у своїй безпеці.
– Але, клянуся Зевсом, – сказав вірменський цар, – ми не будемо спокійні, якщо халдеї знову займуть ці вершини, та до того ж укріплені.
Тоді Кір сказав:
– Отже, я зроблю так. Нікому з вас я не передам влади над цими гірськими вершинами, і охороняти їх ми будемо самі. А якщо хтось із вас зробить несправедливий вчинок, ми станемо на бік скривдженого.
Вірмени і халдеї, почувши таке рішення, похвалили Кіра і заявили, що тільки за цієї умови мир, укладений між ними, буде міцним. При цьому вони обмінялися заставами вірності й уклали угоду про те, що обидва їхні народи будуть вільні й незалежні. Було узаконено шлюби між чоловіками і жінками з обох народів, встановлено право обопільного обробітку землі і право обопільної пасовиська, а також укладено оборонний союз на випадок, якщо на одну зі сторін буде здійснено напад ззовні.
З цікавих дрібниць: стародавні приносили жертви не тільки своїм богам, а й богам супротивника, щоб переманити їх на свій бік і послабити позиції ворогів. Це і зробив Кір перед ключовою битвою першого етапу війни. Не переказуючи всього перебігу битви, мідяни з персами змогли перемогти коаліцію ассірійців, а Кір вирішив вирушити в переслідування за частинами загальної армії ворога, що відкололися, попутно отримавши підтримку деяких невеликих держав, які були васалами Ассирії. Цар Мідії залишився в таборі, побоюючись, як би переслідування не закінчилося поразкою (і тим самим прирік Кіра на славу, підсумкову перемогу і домінування Персії). А виявивши в боях, що слабкість перської армії в тому, що вона складається переважно з піхоти і не може впоратися без мідійської кінноти, Кір вирішує створити кавалерію в самій Персії (сам Ксенофонт був зі стану вершників і дуже любить кавалерію, про що написав кілька спеціальних творів).
Поки військова кампанія в Ассирії йде успішно, під владою Кіра опиняється вже значна частина імперії, і нам дають архітиповий опис його поведінки, слідуючи якому він знову відпускає полонених і заручається підтримкою місцевого населення, і навіть першому ж перебіжчику-ассирійцю він довіряє, як рідному брату, та вводить його в коло вищого командування. Щоправда тут нам намагаються показати, що діє він з голим розрахунком, і проявляє ставлення до всього підлеглого населення, як до потенційних «неформальних» рабів, але все ж таки, з вельми гуманним загальним дискурсом.
Ми тепер маємо подбати про дві речі, – сказав Кір, – по-перше, про те, щоб стати сильнішими за господарів цієї країни; по-друге, щоб населення країни залишилося на своїх місцях. Земля, населена людьми, є найціннішим надбанням, а ставши безлюдною, вона позбавляється і всіх своїх багатств. Я знаю, – додав Кір, – що ви перебили ворогів, які чинили опір, і вчинили правильно; саме це і робить перемогу міцною. Тих, хто здав зброю, ви привели із собою як полонених. Але якщо ми їх зараз відпустимо, це, як я вважаю, теж буде корисно для нас. По-перше, нам не треба буде їх остерігатися і їх стерегти; по-друге, нам не треба буде їх годувати, бо, в іншому разі, не станемо ж ми морити їх голодом! Потім, якщо ми їх відпустимо, у нас виявиться полонених набагато більше. Адже коли ми оволодіємо цією землею, то всі, хто живе в ній, стануть нашими полоненими. А побачивши своїх одноплемінників неушкодженими і вільними, вони радше захочуть залишитися вдома і проявити покірність, ніж битися з нами.
Не кажучи вже про такі риси, як знання всіх своїх командирів за іменами, нам залишається тільки гадати, чи справді Юлій Цезар був таким самим гуманним і панібратським щодо ворогів і власних воїнів, чи це були такі самі вигадані історії й вихваляння, як щодо Кіра або Агесілая? Чи, можливо, і Кір, і Агесілай, і Цезар – усі вони справді були такими? А може, все ж таки, тільки Цезар, тому що інформація про нього найдостовірніша, що має джерела з обох боків барикад? Не знаю. Але факт у тому, що образ правителя-полководця, який малює Ксенофонт, користується популярністю в різні епохи, і подібні риси приписують навіть Наполеонові Бонапарту.
І ось, поки Кір домагався успіху за успіхом, цар Мідії спав і бухав у таборі. А протверезівши, він раптом дізнався, що значна частина його армії пішла слідом за Кіром, який, нічого не доповідаючи і не питаючи дозволу (ще б пак, якщо цар був поза доступом), заручився підтримкою багатьох народів, які відпали, і т. д. і т. п., через що цар дуже обурився і став підозрювати підготовку перевороту. Але Кір, звісно, нічого поганого не замислював і був втіленням самої святості, і тому навіть армія мідян була серцем на його боці. Та й як їм не бути фанатами персів, якщо вкотре, показуючи картину табірного привалу, нам нагадують про ненависть до гедонізму:
Як досвідчені наїзники не губляться, сидячи на коні, і можуть під час їзди і бачити, і чути, і говорити, що треба, так і перси вважають, що за їжею треба залишатися розумними та знати міру. А насолоджуватися стравами і питтям в їхніх очах – якість тваринна і навіть свинська.
Вкотре, прекрасно знаючи, що ворогів на багато порядків більше, Кір вирішує просто йти напролом, розраховуючи на паніку в стані ворога, тому просто штурмує Вавилон у лоб, покладаючись на поради без п’яти хвилин знайомого вельможі з правлячого класу Ассирії. Але все ж таки, домігшись попутних успіхів, на штурм такого укріпленого міста він не наважується. Замість цього він повертається ближче до табору Мідії, щоб переговорити з царем і знизити градус напруженості. Під час зустрічі з Кіром, цар розплакався, усвідомивши нібито власну нікчемність на його тлі. Цар дуже образився, що всі успіхи робить Кір, але ідеальні дипломатичні здібності ідеального в усьому Кіра дозволили їм, принаймні формально, примиритися. Перед другим раундом походу, знову з ініціативи Кіра, починається велика реформа армії, будівництво нових облогових знарядь і нових серпоносних колісниць. Зі звичайної війни вона перетворюється на відверто завойовницьку.
Реформовану армію Кіра мала зустрічати нова коаліція, тепер уже на чолі з лідійським царем Крезом і малоазійськими греками. Усі описи битв, як зазвичай, довгі й малоцікаві. З погляду тактики тут, як і взагалі майже у всій літературі про війну, приклади просто смішні. З пафосом гросмейстера війни Кір розповідає, що лучників краще ставити позаду піхотинців, а не в першому ряду; або що кіннотою краще бити на фланги і намагатися оточувати супротивника; або, що надто велике число рядів у шикуванні робить непотрібними людей у задніх рядах. Це настільки базові й примітивні речі, що їх опановує навіть дошкільник, який уперше завантажив Total War, але в стародавніх книжках про війну раз по раз це подається як щось дуже мудре. Ніколи цього не розумів… але, напевно, в такій похмурій темі, як битви, нічого цікавішого й не напишеш. Загалом, Кір знову переміг, а з його друзів знову ніхто не помер, тож дитяча прогулянка триває, і тепер на нього чекає облога Сард і захоплення Малої Азії.
Втім, Сарди він взяв буквально за 5 рядків тексту, і як завжди, нічого не грабував, не взяв рабів, а переможений цар Крез став йому другом і радником у походах. І аж на цьому етапі у свиті Кіра нарешті помер один з його товаришів, нехай і малозначущий для сюжету. Дружина цієї людини, сказавши, що все буде добре, і що вона знайде куди піти далі, збрехала Кіру, і здійснює самогубство над тілом чоловіка. Драма а-ля класичний Еврипід. Нарешті у Кіра трапляється перша неприємність за весь час оповіді! Щоправда, до цього моменту книга вже близька до фіналу. Захопивши ще низку країн і розширивши кількість воїнів, Кір пішов на Вавилон. За ідеєю, тепер у нього не тільки якісна, а й чисельна перевага. Якщо раніше він відбирав у дітей цукерки, то тепер він напевно може побити немовля. Але вавилоняни сховалися за найпотужнішими стінами, і запаслися провіантом на 20 років облоги. Взяти місто можна тільки хитрістю. Тепер Ксенофонт переказує історію про те, як Кір, прокопавши два обхідних канали, змінив русло річки Євфрат, що проходила просто через місто, і зміг пройти старим руслом просто всередину міста.
Себе самого Кір також хотів тепер оточити такою обстановкою, яка, на його думку, личила царю.
Ставши повноцінним царем, по-суті вже імператором, він пояснив друзям, чому тепер майже не матиме часу з ними спілкуватися. Він починає поводитися як типовий цар, побоюючись помсти завойованих народів – створює собі особисту охорону й оточує себе євнухами. Як типовий тиран з діалогу «Гієрон», Кір намагається тримати вавилонян на межі злиднів, щоб вони відчували себе вразливими і більше трималися за його царствену постать (щоправда, у цьому випадку це не вважається чимось поганим). По-суті Кір стає тираном, але Ксенофонт намагається подавати це так, ніби «це інше». Кір робить усе щиро і відкрито, і сам він людина хороша. А оскільки його друзі все схвалюють, то це і зовсім не «тиранія», а нормальна, природно сформована монархія.
Свої аскетичні ідеали спартанця Кір нібито робить державним стандартом. Усі вважають, що монарх = добрий батько, а в доброго батька сім’я живе в достатку, і дім перебуває в порядку. Само собою, Кір робить релігійність – головним стовпом суспільства, вважаючи це чудовою опорою для моральності та масової покори царю. Тут з’являється основна модель функціонування «освіченого монарха»: якщо монарх гарний, то і суспільство буде зразковим. Усе працює через особистий приклад і жагу наслідування еліт, і «погані» народи – це заслуги поганих монархів.
Щоб навернути інших до постійного дотримання стриманості, він вважав особливо важливим показати, що сам він не відволікається від добрих справ доступними завжди насолодами, а навпаки, раніше від веселих утіх прагне попрацювати заради піднесеної мети. Вчиняючи таким чином, Кір домігся при своєму дворі суворого порядку, коли гірші поспішали поступитися кращим, і всі ставилися один до одного з чемністю і повагою. Не можна було зустріти там нікого, хто висловлював би свій гнів криком, а радість – нахабним сміхом; навпаки, спостерігаючи за цими людьми, можна було зробити висновок, що вони справді живуть згідно з високими ідеалами.
Загалом, на престолі Кір просто відтворює старі перські/спартанські порядки в масштабах цілої імперії. Виховує покірність, цнотливість, скромність, релігійність, військовий дух і т.д. і т.п. (у «Домострої» він додасть, що на практиці така надлюдина має ще й сама обробляти землю, теж важливий пункт для доблесного чоловіка).
Думка Кіра, що людині не личить володарювати, якщо вона не перевершує доблестю своїх підвладних, достатньо підтверджується як усіма вищенаведеними прикладами, так і тим, що, вправляючи в такий спосіб своїх людей, він ще ретельніше загартовував самого себе, привчаючись до стриманості та опановуючи військові прийоми й вправи.
…
Він виховав у них також звичку не плювати і не сякатися на людях і не обертатися явно, побачивши кого-небудь, але зберігати незворушність. Він вважав, що все це допомагає виступати перед підлеглими в більш поважному вигляді 🧐.
Далі переказувати в подробицях уже буде нічого. Це буде просто набір повторів уже сказаного. Нам показали, що єдину загрозу для нього становили вельможі (підкорені народи вони ж програли = ги-ги-ги, слабачки = не є небезпечними), але всіх вельмож він зробив своїми друзями, а потім заснував територіальний поділ на сатрапії та підготував передачу влади своєму синові. Той самий цар Мідії, який востаннє показувався нам скривдженим і підозрілим, не зробив нічого проти Кіра, і взагалі зник з розповіді, а з’явився знову тільки наприкінці, щоб видати за Кіра свою дочку. У підсумку виходить, що всі царі, крім убитого ассірійського – просто добровільно схилилися перед Кіром. Ну ось тому, що він свята людина. І на цій святості тримається вся монархія.
А рецепт ідеального правителя простий – будь альфа-мужиком, спартанцем із бойовим досвідом, і загалом усе. Більше нічого не потрібно. Тільки не поводитися при цьому як запекле бидло. Тобто, пригнічувати агресивність. Безумовно, для 99,9% реальних «я мужик» спартанців це дуже складно, тому, напевно, ідеальні правителі така рідкість. Але як би не здавалося, що це якась дурниця, у цьому справді полягає весь рецепт Ксенофонта. Отже, «Кіропедія» – це історія про те, як аристократ, від народження ідеальний, отримав ідеальне спартанське виховання («Лакедемонська політія»), пройшов через воєнні походи, які зробили його «мужиком», і, не зробивши за все життя жодної осічки і навіть жодного разу не зіштовхнувшись із реальними труднощами, щоб їх пересилити, – створив імперію, в якій усіх підкорив своєю ідеальністю і своїм прикладом виховав цілу націю надлюдей. Це схоже на розширену версію панегірика «Агесілай», але я запевняю, Кір більше схожий на живу людину, аніж спартанський цар-Іісус, про якого ми поговоримо далі.
Агесілай – син божий, який помер за наші гріхи
У творі «Агесілай» Ксенофонт пише дифірамб своєму другові, а за сумісництвом ще й патрону та царю Спарти. Зрозуміло, що тут спартанський спосіб життя отримує не менше похвал, ніж у «Лакедемонській політії». Агесілай – нащадок Геракла, а його батько був царем, сином царя, онуком царя тощо, тобто походження максимально аристократичне! Навіть краще, ніж походження царя Кіра.
Тією ж мірою, якою мірою рід їхній є в державі найславнішим, настільки ж славною є і сама їхня держава в Елладі.
Крім того, що цар Спарти – найкраща людина у всесвіті та втілення всіх чеснот, Ксенофонт вирішує описати його великі діяння як полководця у війнах з Персією та іншими греками. Тут ми бачимо постать доброго і релігійного полководця, якому навіть вороги хочуть служити, буквально як у «Кіропедії».
Виступаючи перед своїми воїнами, він часто рекомендував їм не поводитися з полоненими [персами, варварами, по суті рабами] як зі злочинцями, але стерегти їх, пам’ятаючи, що вони теж люди.
Ставлення до рабів, як до людей, ми бачили і в творі «Домострой». Але ми, звісно, будемо і далі, для зручності, цитувати тільки слова Аристотеля про «знаряддя, що говорять». Так, це зла іронія і нагадування про те, як працює вибірковість цитування, для обслуговування власних ідей історика. Але не суть. Важливіше те, що у викладі Ксенофонта, Агесілай навіть міста в рабство не перетворював, через що ті простіше здавалися йому без бою. Щоправда, він тут же наводить приклад зі знущальним ставленням до куплених на ринку перських рабів, які нібито були такими слабкими і в’ялими, що демонстрація їх у голому вигляді перед натовпом солдатів мала переконати армію в тому, що всі перси – слабаки, і перемогти їх буде дуже просто. Ці речі в голові Ксенофонта не суперечать одна одній, і в його іншій книжці, в «Грецькій історії», реальний образ Агесілія ще частіше впадає в таку суперечність з ідеалізованою картинкою, що Ксенофонт, за всіх старань, не впорався і ненароком викриває цинічну поведінку свого покровителя.
І ось, коли Агесілай уже нібито почав перемагати Персію, як це пізніше зробить Олександр, так раптом біда приходить із самого серця Греції! Проти Спарти виступили майже всі великі міста (Афіни, Фіви, Коринф тощо), і царю терміново довелося повертатися додому. На святу людину пішли… У всіх своїх діях цар нібито жодного разу за все життя не припустився жодної помилки… він буквально святіший і безгрішніший за Ісуса. І це не перебільшення. У цьому плані він схожий на Кіра, але той хоча б у побутовому житті поводився як людина, а Агесілай – втілення стоїцизму.
Коли Агесілаю доставили звістку, що в битві біля Коринфа загинули вісім спартанців і майже десять тисяч ворогів, він анітрохи не зрадів і, зітхнувши, сказав: “На жаль, яке горе спіткало Елладу! Адже якби нині загиблі залишилися живі, їх було б цілком достатньо, щоб здобути перемогу над усіма варварами!».
Але взагалі битвам і біографії царя в цій книзі відведено багато місця, і це не особливо цікаво (історію Спарти можна і на Вікіпедії прочитати). Спочатку ідея була в тому, щоб просто перерахувати те, що здасться тут цікавим з ідейної точки зору. Але на жаль, тут немає нічого цікавого взагалі. Ця книга – просто перерахування всіх сфер життя людини, щоб показати, як у кожній з них Агесілай був найкращим на всій планеті Земля. При чому в нього може бути і найдорожчий одяг, і найкращий будинок, але водночас і найаскетичніша аскетична скромність і т. д., а тому в такому будинку він принципово не житиме і піде в табірний намет (це перебільшення, і такого прикладу буквально не було, але суть приблизно така сама, у царя просто не було нічого поганого не тільки в духовному, а й у матеріальному плані). Загалом, «Агесілай» – один з еталонів лизоблюдства. Вона не додає нічого такого, чого не було б уже сказано в «Кіропедії», але просто додає ще один приклад для наслідування.
Гієрон – найбільш нещасний тиран
Діалог Ксенофонта «Гієрон» – це розмова тирана з поетом Симонідом (такий собі «софіст» серед поетів), де в процесі виявляється, що тиран нічим не відрізняється від інших смертних, і що він навіть більше страждає та менше насолоджується життям, аніж будь-хто інший. Перераховується все, що тільки можна: від споживання їжі, до загальнонаціональної популярності. І скрізь тиран опиняється в програші. Загалом діалог дуже простий, і в якомусь сенсі ще маніфестує тему шляхетної бідності, що піднімається в т.ч. і в діалозі «Бенкет», і навіть у «Домострої».
Як і в «Домострої» тут на перший план виходить класичний сенсуалізм, компас із задоволень і страждань, і тематика 5-ти органів відчуттів. Саме в сенсуалістичному ключі оцінюються блага для тирана, і Ксенофонт ніде не каже, що це щось погане, подібна методологія задовольняла його в «Домострої», задовольняє і тепер. Навіть незважаючи на те, що це підхід софістів і гедоніста Арістіппа. У підсумку Симонід (що дивно, з огляду на його біографію «софіста»), прихилившись співчуттям до бідного тирана, дає йому рекомендації, як стати доброчесним і освіченим монархом, і заслужити повагу громадян Греції. Але якщо в «Кіропедії» ідеалізувався перський монарх, а в «Агесилаї» – цар Спарти, то тут ідеться про людину від початку порочну. Очевидно, що Гієрон не проходив усіх кіл спартанського виховання.
Отже, рецепт успіху не складний. Симонід радить покарання передоручати іншим особам, а всі нагороди робити самостійно, щоб завоювати любов громадян. Насамперед він робить великий акцент на конкуренції, яку потрібно підтримувати в усіх справах: як побутових, так і державних. Цю ідею Ксенофонт уже озвучував у «Кіропедії», спонукаючи до конкуренції солдатів, вона ж лунає в його економічних працях, і не тільки в них.
І землеробство, найкорисніше з усіх справ, але й найнезвичніше для застосування в ньому змагання, стане швидко приростати, якщо по селах і полях оголосити нагороди для тих, хто краще за всіх обробляє землю, до того ж громадяни, які з особливими ревнощами до цього спрямують свої сили, зроблять безліч і інших корисних речей. Збільшаться доходи, і здорова поміркованість за відсутності дозвілля поквапиться з поверненням. Так само і погані нахили значно менше виростають у людях, зайнятих справою.
Щоправда, він припускає, що і торгівля може бути корисною для міста торгашів, а конкуреція дасть свою користь і тут. Усе таки краще займатися справою торгівлі, ніж не займатися нічим. Загалом, порада №1 – добрий правитель повинен мотивувати людей працювати краще. Порада №2 – зробити особистих охоронців-найманців слугами всієї держави і охоронцями порядку і законності. Порада №3 – витрачати особисті кошти на суспільне благо; і це, по суті, основна порада взагалі:
На суспільне благо, Гієроне, слід без вагань витрачати кошти і з особистих твоїх статків. Насправді, вважаю я, все, що чоловік на тиранічному престолі витрачає на потреби міста, радше слід зарахувати до необхідних витрат, ніж його витрати на свої особисті володіння. … По-перше, що, думаєш ти, зробить тобі більше честі – будинок, оздоблений за непомірну ціну, чи все місто, оснащене мурами, храмами, колонадами, площами і портами? А зброя – що більше страху вселить твоїм ворогам: ти сам, вбраний у найблискучіші обладунки, чи все місто в гідному озброєнні? Візьмемо доходи – будуть вони ряснішими, якщо тільки твої статки стануть давати оборот, чи якщо примудришся ти змусити обертатися статки всіх громадян? … Змагання твоє – з іншими вождями міст, і якщо з-поміж усіх ти один доб’єшся найвищого добробуту для міста, яким ти правиш, будь упевнений: ти вийдеш переможцем із найблагороднішого й найвеличнішого змагання, яке можливе для смертних.
І нагородою за це буде загальне обожнювання не тільки своїх громадян, а й усіх людей Греції, як тих, що нині живуть, так і нащадків. Такого тирана ніхто не буде зневажати або вважати поганою людиною. Але якщо він заслужить перебувати на такій високій посаді, то виходить, що в очах громадян він уже й не тиран зовсім, і його статус зміниться докорінно. Бути тираном – це правити погано, і утримувати владу силою. А якщо все на добровільних підставах, то це і не тиранія. Ксенофонт навіть не зовсім зрозумів, що зробив. Він розмив межі між тиранією та аристократичною монархією, зробивши критерієм оцінки виключно партійність лідера.
Вважай вітчизну своїм володінням, громадян – товаришами, друзів – своїми дітьми, а синів своїх не відрізняти від власної душі, і всіх їх ти намагайся перевершити власними благодіяннями. Бо якщо ти здолаєш своїх друзів у здійсненні добрих справ, вороги вже не зможуть чинити опір тобі. І якщо ти все сказане виконаєш, будь упевнений, ти станеш володарем найблагороднішого і блаженного придбання, яке можливе для смертних: ти будеш щасливий, не викликаючи своїм щастям заздрості.
Але мене найбільше привернули фрагменти діалогу, які говорять про кохання і дружбу. У «Бенкеті» Ксенофонта компанія Сократа дуже багато розмірковує про свої внутрішньо-групові стосунки, зокрема й із сексуальними підтекстами, тож тема кохання тут забарвлюється в суто розважальні тони. Це може послужити для читачів-марксистів доказом того, що в античності не було розуміння про романтичне кохання (думка, що ґрунтується лише на ідеалізації хибного «мему» про те, що греки, всі як один, розчиняли свою особистість у громадянському колективі, що спростовується десятками прикладів, навіть старших за Ксенофонта). Але в діалозі «Гієрон» Ксенофонт залишив досить багато фрагментів про цілком традиційне, «гетеросексуальне» кохання з романтичним підтекстом. Це, та багато інших фрагментів з інших джерел, зокрема зі стародавньої лірики, засвідчує, що в античності були уявлення не лише про особистість та індивідуальність, а й про те саме романтичне кохання, яке, за версією Енгельса, нібито виникло лише в Середньовіччі, разом із лицарськими романами. Утім, тема романтичного кохання в різних ракурсах лунає майже в усіх творах Ксенофонта, включно з історичними книжками. Наведемо приклади з «Гієрона» на тему кохання:
Усі ми, звісно, знаємо, що задоволення приносить із собою значно більше радості, якщо воно супроводжується коханням. Але ось любов-то найменше бажає оселитися саме в тирані, бо радість любові полягає в прагненні не до доступного, а до того, що становить предмет надії. І подібно до того, як людина, яка не пізнала спраги, не насолодиться питвом, так і той, хто не зазнав любові, не зазнав і найсолодшого зі статевих задоволень. … Взяти, приміром, відповідні погляди охопленого відповідним коханням – вони приємні; приємні його запитання, приємні й відповіді; але найбільше приємніша і збудливіша до любові боротьба і суперечки. Але отримувати насолоду проти волі отрока, це, з моєї точки зору, більше схоже на пограбування, ніж на любовний зв’язок. … Коли людину люблять інші, то ті, хто люблять її, відчувають задоволення, бачачи її поруч із собою; вони із задоволенням роблять їй добро; сумують за нею за її відсутності та з найбільшою охотою зустрічають її повернення; розділяють із нею радість її успіхів і поспішають їй на допомогу, щойно помітять, що вона в чомусь зазнала невдачі.