Розділ з книжки “Історія філософії, античність та середньовіччя” за редакціі Умберто Еко.
Автор статті: Джеймс Воррен. Оригінал видано в 2014 році.
Версія російською мовою
Придбати книжку можна за посиланням на сайт видавництва Фоліо.
Епікур і витоки епікуреїзму
Епікур, засновник однієї з найважливіших філософських шкіл елліністичної доби, народився на Самосі в 341 році до н.е. в родині, що походила з Афін. Після тривалих подорожей, під час яких навколо нього утворюются групи послідовників у Лампсаку та в Мітілені, він переїздить до Афін у 306 р. до н.е. Там він засновує власну філософську школу і збирає численних учнів у саду придбаного ним для зустрічей епікурейців маєтку наподалік міста. Епікур помирає у 271 р. до н.е., залившивши своє майно двом афінським друзям з умовою, що вони продовжуватимуть піклуватися про школу під керівництвом Гермарха, оскільки той, не будучи громадянином Афін, не мав можливості стати законнім власником. Епікурейські групи продовжували процвітати по всьому Середземномор’ю упродовж століть після смерті засновника школи: епікурейці були помітними постатями в римському суспільстві, як наприклад, Аттік, друг Цицерона, або тирановбивця Кассій.
Багато деталей життя й характеру Епікура відомі нам завдяки листам і філософським творам, збереженим його послідовниками, а також включеним в окремі твори, як-от “Життя філософів” Діогена Лаертського; крім того, численні тексти епікурейців збереглися у багатій бібліотеці на віллі Геркуланума, поховані під попелом від виверження Везувію в 79 р. до н.е. Ще одним джерелом є латинська поема “Про природу речей” (De rerum natura) Лукреція, написана гекзаметром у I ст. до н.е. з наміром представити твори Епікура римській публіці. Вплив Лукреція на латинську літературу (про що свідчить сам Вергілій) є дуже значним, і вона є надто важливою для нашого розуміння натурфілософії Епікура та як свідчення сприйняття її у Римі в елліністичну добу.
Отже, всі ці відомості пройшли через різні руки і мають розглядатись як широка агіографічна традиція, у межах якої в різних епікурейських школах створювався ідеалізований образ засновника. Також збереглися численні античні бюсти і статуї Епікура. Замість звчної філософської пози, яка має виражати глибоку зосередженість, бачимо людину з бородою, яка своєю суворою і спокійною постаттю втілює епікурейський ідеал мирного життя, що не знає ні страждань, ні турбот. Як свідчать усі доступні джерела, епікуреїзм лишається впливовим аж до початку III ст. н.е. Він не переживе утвердження християнства у політичній та інтелектуальній царині, позаяк у майже всіх важливих філософських питаннях епікурейці та християни є практично антиподами.
Метод і погляд на світ
Запропонована Епікуром філософська інтерпретація світу і місця, яке в ньому посідає людина, спрямована на досягнення спокійного та щасливого життя. Його методологічний підхід є принципово емпіричним: Епікур відкидає сумніви скептиків щодо здатності наших чуттів отримувати корисну інформацію стосовно реальності: кожне відчуття є точною репрезентацією того, який вигляд насправді має світ.
Проте, за Епікуром, ми маємо уникати поспішних висновків про матеріальну реальність, які спираються лише на відчуття. Хоча було б, з одного боку, геть помилковим триматися думки, що суперечить чуттєвим враженням, з іншого боку, ми не можемо й цілком покладатися на них. І хоча також правильним є, наприклад, те, що весло, занурене у воду, здається зігнутим, і зір цілком достовірно передає такий образ, але ж із цього ми не можемо вивести, що весло є зігнутим. Отже, надзвичайно важливо перевіряти відчуття, отримані від споглядання весла. З цією метою необхідно розглянути його в інших умовах і звернутися до інших чуттів, як-от дотик, аби сформувати думку, що узгоджувалася б з усіма здобутими враженнями. Так само стоїть справа і з речами, що не дані безпосередньо: і в цьому випадку маємо формувати думку, що не суперечить певним відчуттям. Наприклад, згідно з Епікуром, ми маємо вважати, що всесвіт створений із неділимих і невидимих часток матерії, атомів, що перебуважть у постійному русі в порожнечі та інколи поєднуються, утворюючи видимі й макроскопічні об’єкти.
Атомічна теорія постає як необхідний висновок із нашого сприйняття реальності й різних засадничих передумов, незалежних від чуттів.
Згідно з атомістичною космологією, всесвіт є нескінченним за величиною та тривалістю, і наш світ (або космос) є лише одним із безкінечної кількості можливих світів. Зрештою немає жодної причини, чому всесвіт має бути обмеженим у певному пункті, а не в іншому, а якщо припустити, що він-таки обмежений, то постає проблема щодо того, що залишається за межами всесвіту.
Спираючись на ці міркування, можна також зробити важливі висновки для етики. Наш світ є продуктом випадкового зіткнення різних атомів, а не був створений з певною метою. Хоча здається, що всі речі навколо нас були створені, зважаючи на їхні властивості і потреби, насправді вони є просто результатом різноманітних випадкових спроб і помилок, унаслідок яких вижили тільки найбільш ефективні й успішні зразки. Це, звісно, не означає, що наше життя має бути позбавленим сенсу чи є безцільним. Епікур просто прагне звільнитися від ідеї (гнітучої, на його думку), що людські істоти завдячують своїм життям і світом, у якому живуть, одному або кількому божественним творцям.
Атомістична концепція Епікура багато в чому нагадує концепцію, яку раніше запропонували Левкіпп і Демокріт, але з певними не надто істотними змінами. По-перше, епікурейці уточнюють, що атоми, хоч і фізично неподільні, у свою чергу складаються з найменших (minima, за термінологією Лукреція) частинок, що теоретично є неподільними. Ці minima, парадоксальним чином, є водночас компактними й протяжними, і оскільки комбінації таких minima дають змогу атомам набувати різноманітної форми, епікурейці таким чином пояснюють відмінності в зовнішньому вигляди макроскопічних об’єктів погляду атомів, які їх утворюють. По-друге, крім ваги й імпульсу, епікурейці приписують атомам те, що їхній рух інколи передбачає відхилення від передбаченного шляху. Це відхилення, яке пізніше Лукрецій визначить як клінамен і яке висміюють його критики, навіть якщо воно є мінімальним, є безпричинним, але, ймовірно, епікурейці припустили його з метою пояснити можливість самовизначення для людей: бачення світу, що складається з атомів, які перебувають у випадковому русі (як у Демокріта), створює ризик фізичного детермінізму. Оскільки ж детермінізм несумісний зі свободою і відпоівдальністю людини, що є фактом, із цього випливає, що рух атомів не може бути цілковито випадковим.
Божественне і надземне життя
Епікурейці наполягають на антропоморфному характері богів. У межах їхньої космології немає місця для божественних творців, але, зважаючи на те, що віра в існування божественних істот властива всім людським спільнотам, вони роблять висновок, що така віра повинна мати певні підстави в самій реальності. Проте, на їхню думку, більшість людей помиляються, приписуючи богам властивості й заняття, що не тільки не є необхідними, але й несумісні з божественною природою. Якщо боги існують, вони мають вести ідеальне життя, а тому, за епікурейцями, немає жодного сенсу в тому, аби вірити, що виявлятимуть інтерес до суто людьских звичаїв чи думок. Адже життя бога не могло би бути ідеальним, якби він переймався турботою про смертних, що є його улюбленцями, або покаранням тих, хто неправильно відправляє ритуали.
Так само життя богів було б гіршим, ніж личить їхній божественній природі, якби вони турбувалися про створення світу або мусили втручатися в його функціонування: а тому розумніше думати, що боги живуть життям, позбавленним негод, якого ткож мали б прагнути і люди. Отже, епікуреєць може назвати себе благочестивим, але в тому значенні, що його благочестя полягає в розумінні того, що боги цілком байдужі до людських справ; бог подає зразок життя, якого він прагне, і той епікуреєць, котрий досягає стану відсутності будь-якої тривоги або стану атараксії, може з повним правом вважатися божеством.
Цей ідеал божественного життя спирається також на усвідомлення того, що епікуреєць, як і будь-хто інший, складається з атомів, є смертним і одного дня припинить існувати. Епікурейці відкидають ідею життя після смерті і, хоча вони вважають, що людські істоти є поєднанням тіла й душі, проте стверджують, що душа, як і тіло, складається з певних типів атомів і як така розсіюється та знищується після смерті людини. Страх смерті є однією з головних причин нещастя людини, і щоб позбутися його, епікурейці звертають увагу на те, що смерть означає остаточне знищення людини: з огляду на це, ірраціонально перейматися через кінцеве покарання чи винагороду в уявному позаземному житті та про всі лиха й біди людей, які помилково гадають, що мають працювати для того, аби забезпечити собі якусь винагороду в іншому світі. Оскільки ніхто з нас не переживе смерті, немає чого і боятися.
Природа задоволення
Що ж до етики, то епікурейці вважають, що наш досвід задоволення і болю має бути критерієм істини, коли йдеться про визначення того, що є добрим або поганим. Переживання задоволення є, вочевидь, добрим, тоді як те, що приносить біль, є, вочевидь, поганим. Вони підкреслюють, що маленькі діти і тварини, не наділені розумом, прагнуть задоволення та уникають болю і, оскільки вони так діють, не розмірковуючи про те, що задоволення – це добре, а біль – погано, їхне прагнення одного й уникнення другого, вочевидь, має бути цілком природним. Однак для епікурейців не всіх задоволень слід прагнути, оскільки прагнення певних видів задоволення може стати перешкодою для більшого задоволення у подальшому і, навпаки, спричинити більший біль. Так само, як ми коригуємо наші відчуття, розум і розрахунок відіграють важливу роль, якщо ми хочемо отримати максимально можливе задоволення від нашого життя.
Епікурейці специфічно розуміють природу самого задоволення. На відміну від інших філософів античності, вони заперечують існування проміжної стадії між задоволенням і болем: максимальне задоволення досягається, як тільки усувається будь-який біль. Також вони вважають, що якщо одного разу досягти стану повної відсутності болю як щодо тіла (“апонія” за їх визначенням), так і щодо душі (“атараксія”), задоволення може тільки змінюватися, а не збільшуватися.
Приємне життя епікурейців не передбачає ні розкоші, ні надмірності. Мета життя полягає в усуненні будь-якого болю, і найкращий спосіб забезпечити життя, наскільки можливо, вільне від болю полягає у звільненні від усіх бажань, що не є цілком природними й необхідними. Наприклад, оскільки бажання політичної влади пов’язане зі складнощами, а натомість може бути джерелом багатьох страждань, епікурейці розглядають його як геть неприродне. Політична влада не задовольняє жодної людської потреби, тому справжній епікуреєць просто її не бажає; так само він не бажатиме нічого надто специфічного або складного в досягненні. Наприклад, оскільки не існує природної потреби в певній їжі, а потомість просто є потреба в задоволенні свого апетиту й фізіологічної нужди, справжній епікуреєць бажатиме лише того, аби не відчувати голоду і спраги: а яким саме чином будуть задоволені ці потреби, йому байдуже. Сам Епікур хвалиться, що може добре пообідати хлібом і водою.
Загальна стратегія епікурейского вчення ґрунтується на неприйнятті ризику: оскільки усунення болю означає шлях до задоволення, той, кому вдається усунути причини незадоволення й дискомфорту, відповідно насолоджуватиметься приємним, наскільки це можливо, життям. Більшість критиків цієї доктрини в античності (а також багато сучасних) вважають надто складним примирити цю позірну суворість із обіцяним гарним життям у гедоністичному сенсі, але епікурейці наполягають на тому, що така концепція природи задоволення, позбавлена будь-яких зайвих елементів, дає змогу кожній людині досягти найкращого можливого життя. Просто вони стверджують, що не завжди те, чого ми бажаємо, є необхідним для щасливого життя, ба більше, надмірне бажання певних речей робить неможливим існування, вільне від турбот.
Значення дружби і суспільства
Епікурейці вважають, що дружба і суспільство мають фундаментальне значення для щасливого життя. Насправді людям властива природна товариськість, і друзі можуть позитивно впливати на якість життя, оскільки друзі надають допомогу, втіху, безпеку. Отже, епікурейці, схоже, гадають, що дружба є різновидом взаємного обміну допомогою та задоволеннями. Справді, групи епікурейців характеризуються довольно тісними соціальними зв’язками: послідовники Епікура регулярно збираються для спільних трапез і турбуються про добробут один одного. Почасти це також уважається неодмінною умовою ефективного навчання: в учня може виникнути потреба звернутися за порадою або поясненням до вчителя. У свою чергу, вчитель має навчитися давати поради в найдоречніший спосіб, з урахуванням особистих потреб та схильностей учня.
Щодо політичної теорії, то епікурейці вважають, що справедливість зароджується з потреби убезпечити себе від агресії і болю з боку інших, а тому добрий закон має дозволити кожному громадянину вести життя, вільне від тривог. Справедливість не має цінності сама по собі поза цією загальною метою, і хоча всі чинні юридичні системи ставлять одну й ту саму мету, прийняті закони можуть відрізнятися залежно від контексту й умов різних суспільств. Критики епікуреїзму заперечують це положення за допомогою такого аргументу: якщо закон не має самостійної цінності, то його порушення не є злом, і якщо епікуреєць може порушити закон, будучи впевненим у своїй безкарності, то немає причини не порушувати його, ба більше, коли порушення закону сприяє загальному добробуту, то з цього випливає, що порушення навіть рекомендовано. У відповідь на це заперечення Епікур стверджує, що було б, певна річ, краще не порушувати закон, оскільки сама можливість бути заарештованим унаслідок злочину викликає страх (а отже, біль).
Поза межами тісного кола друзів стосунки епікурейців із рештою суспільства інколи бувають натягнутими. Ті, хто мають статус громадян, зазвичай беруть активну участь у суспільному житті: тому брак у епікурейців інтересу до політики викликав підозру, і дехто навіть робив висновки, що їхній криптотеїзм несе в собі загрозу для структури суспільства.
