Енциклопедичні зведення з теми гедонізму. Зокрема, розглядається різниця між “етичним” і “психологічним” гедонізмом.
Отже, слово гедонізм походить від давьогрецького слова ἡδονή (“насолода, задоволення”). Гедонізм означає тип етичних вчень, а також систему моральних поглядів, згідно з якими всі моральні визначення (зміст понять добра і зла, тощо) виводяться із задоволення (позитивні) та страждання (негативні). Також гедонізм – це аксіологічне вчення, згідно з яким задоволення є вищим благом і сенсом життя, єдиною термінальною цінністю (тоді як усі інші цінності є інструментальними, тобто засобами досягнення задоволення). Гедонізм часто ототожнюють з утилітаризмом, але між цими доктринами є відмінність. Гедонізм є вченням суто аксіологічним: воно стверджує, що є цінним, але не робить приписів, як саме мають поводитися люди. Гедонізм сам по собі не є закінченою моральною системою, він лише може слугувати ціннісною основою для побудови такої. А от вже утилітаризм є консеквенціалістським етичним вченням, яке дає конкретні приписи для поведінки людей. Утилітаризм стверджує, що правильне суспільство має бути організоване так, щоб дії людей максимально приносили одне одному задоволення і мінімізували страждання. Гедонізм, на відміну від утилітаризму, допускає і суто особисте, егоїстичне прагнення. Саме тому розрізняють “егоїстичний гедонізм” (теорії, згідно з якими суто особисте задоволення є кінцевою метою дій) та “універсалістський гедонізм” (коли задоволення як загальне щастя є кінцевою метою дій).
Хто був прихильником гедонізму?
У вченнях представників кіренської школи гедонізм складається в повноцінний різновид світогляду, що обстоює пріоритет потреб індивіда перед соціальними установленнями. Останні разглядються кіренаїками як умовності, які обмежують нашу свободу, пригнічують самобутність індивіда (див. відмінність між природою та мистецтвом, тема, порушена софістами, також розвинута кініками, і далі стоїками). Саме в кіренаїків виявляється двозначність гедонізму як практичного вчення:
- з одного боку, тією мірою, якою гедонізм стверджував самоцінність особистості, у ньому очевидні гуманістичні риси;
- з іншого – тією мірою, якою передбачалося, що задоволення є абсолютною цінністю, гедонізм ставав можливим підґрунтям для апології зла й аморалізму.
Арістіпп, слідуючи за софістами, не робив відмінностей між насолодами (за їхнім джерелом), проте брав до уваги насолоду, яку можна досягти в даний момент, та ігнорував можливі, але недосяжні в сьогоденні насолоди. Гедонізм дещо пом’якшується у вченнях, які типологічно характеризуються як евдемонізм, хоча по суті це дуже близькі вчення. Класичним представником античного гедонізму та евдемонізму вважається Епікур, який вважав дійсним благом не чуттєві задоволення тіла, а справжні й піднесені насолоди душі. Метою для Епікура було не саме задоволення, а позбавлення від страждання і нещастя. Вищим задоволенням і його мірою, згідно з Епікуром, є відсутність болю і страждання. Тому щастя досягається за допомогою атараксії – звільнення від болю і занепокоєння, помірним споживанням земних благ, а також завдяки загостреній увазі до істинно необхідних потреб, до числа яких Епікур зараховує дружбу. Тож двома класичними представниками гедонізму вважаються Арістіпп та Епікур, перший як чистий гедоніст, а другий как евдемоніст. І хоча частіше в цьому питанні згадують Епікура, все ж Арістіппу належить авторство гедоністичної позиції щодо сенсу життя.
Але строго кажучи, відмінності між гедонізмом і евдемонізмом не суттєві: обидва вчення орієнтують людину не на добро, а на насолоду, а якщо і на добро, то хоча б заради насолоди. У християнській традиції Середніх віків ідеям гедонізму не було місця; лише в епоху Відродження вони знаходять нових прихильників (Дж. Боккаччо, Л. Бруні, Л. Валла, Ф. Петрарка, К. Раймонді), та й то здебільшого тільки в його м’якій епікурейській версії.
Генрі Сіджвік (Henry Sidgwick) у своєму описі гедоністичних учень увів відмінність між етичним і психологічним гедонізмом. Психологічний гедонізм є антропологічною гіпотезою про прагнення будь-якої людини (незалежно від того, чи є вона сама ідейним гедоністом) збільшити власні радощі. Суто фізіологічно єдиними мотивами вчинків є перспектива задоволення та уникнення страждань. Своєю чергою, етичний гедонізм є нормативною теорією або групою теорій про те, що людина має прагнути задоволення – або власного (гедонічний егоїзм), або загального (універсальний гедонізм або утилітаризм). Бентам поділяв обидві форми гедонізму. Зокрема, як психологічний гедоніст він писав:
“Природа поставила людину під управління двох верховних володарів, страждання і задоволення. Їм одним надано визначати, що ми можемо робити, і вказувати, що ми повинні робити. До їхнього престолу прив’язані, з одного боку, взірець доброго і поганого і, з іншого, мета причин і дій”.