Найбільш рання з комедій Аристофана, які дійшли до наших днів, датується 425 роком. Цього ж року Евріпід публікував свою п’єсу “Андромаха” (за його спиною вже були “Алкеста”, “Медея”, “Геракліди”, “Гіпполіт”, і це тільки з тих, які збереглися). Арістофан був на 35 років молодший за Евріпіда, і свою першу комедію він поставив ще до “Ахарнян”, 427 року, коли йому було лише 18 років (комедія “Бенкетучі”). Рік потому він висміяв у своїх “Вавилонянах” Клеона, одного з лідерів Афін і продовжувача експансіоністської політики Перікла. Клеон звинуватив Арістофана перед радою в тому, що він у присутності уповноважених осіб від союзних держав засуджував і виставив у смішному вигляді політику Афін (що, власне, не просто звинувачення, а правда). Тоді в місто прибули іноземні сановники, а міста Делоського союзу зображувалися в п’єсі як раби, що мелють зерно на млині. Пізніше Клеон висунув проти нього доволі звичне в Афінах звинувачення в незаконному присвоєнні звання афінського громадянина.
Клеона вважають у всій античній історіографії огидним персонажем, лідером “партії війни”. Однак усе не так однозначно; думка про Клеона будується або на свідченнях реакціонерів і прихильників Спарти, або на свідоцтві Фукідіда (якому Клеон перейшов дорогу в політиці та вкоротив усю військову кар’єру, і який також недолюблював демократію). Ми не маємо оцінок з іншого боку барикад, але якимось чином він перебував у верхах влади щонайменше 5 років поспіль, і списувати це цілком на тупість і наївність більшості афінян, яким розвішували локшину на вухах, – буде надто наївною вірою в скиглення Арістофана та консерваторів. За своєю політикою Клеон не надто відрізнявся від Перікла, хіба що був трохи агресивнішим. Але Перікла зазвичай ніхто не вважає огидним персонажем (окрім реакціонерів, таких як Арістофан). Однак, Клеон справді заслужив частину нападок у свій бік, здебільшого через зухвалу поведінку і характер.
Загалом, для Аристофана початок Пелопонеської війни відноситься до зовсім юнацького віку, і ставлення його до війни також зовсім інше, ніж Евріпіда, з цілої низки причин (які ми побачимо надалі). Так що вже перша його комедія пронизана антивоєнним пафосом.
Олігархічний підлабузник Арістофан
П’єса відкривається одразу ж із філософського питання про співвідношення радості й горя у світі. Герой, який живе в міській культурі розвинених і багатих Афін – страждає. Скрізь занепад звичаїв і розпуста; навіть у театрі, який був його головною віддушиною, настав період мороку. Тут Арістофан віддає перевагу Есхіловим (найбільш архаїчним, консервативним за змістом) драмам над усіма іншими; але якраз їх-то і не ставлять тепер. Із цього вже стає видно, що наш головний герой максимально політизований. Природно, він не пропускає жодних народних зборів, приходить туди навіть заздалегідь і безустанно просуває тему миру зі Спартою. Тож персонаж є практично втіленням “стоїчної” доброчесності, він цікавиться лише громадянським обов’язком і бичує всіх порушників закону.
Цікавим видається момент, що герой не просто прихильник миру зі Спартою, а й прихильник спартанського політ-економічного устрою, консервативний любитель старовини. Усе це найкраще підкреслюється порівнянням “міста і села”:
А думками я в полі, світу жадаю я.
Мені місто мерзенне. О село бажане!
Там не кричить ніхто: “Купіть оцту!”,
“Ось вугілля! Масло!”. Це там не водиться:
Там усе своє, і немає там покупців.
У цих аморальних і занепадницьких Афінах, на народних зборах, виявляється, навіть не пахне демократією; а будь-якого оратора, який викликається укласти мир (ну, тобто, військового зрадника), – о диво, проганяють охоронці. Наведений у приклад оратор-віщун Амфітей щоправда, має скоріше комічний вигляд, коли в шаленій самовдоволеності заявляє про себе, як про нащадка богів і безсмертну істоту. Вельми дивний прийом для Арістофана, який просуває тему миру, просувати її вустами клоуна (можливо, це й самоіронія, тільки навіть позитивна критика так не вважає). Але можливо це, навпаки, щира спроба підкреслити, що тільки найкращі з найкращих людей виступають за мир. Якщо це так, то варто здивуватися бездарності п’єси.
Наш доблесний герой Дікеополь, який оспівує сільську бідність, чомусь раптом дуже обурюється, коли посли, які прибули з Персії (одразу ж висміяні ним за жіночу зніженість: “Ба, що за сукня! Ай да Персія!”) починають скаржитися на свої поневіряння таким чином, що швидше повернулися з відпустки на курорті. Обурюється герой саме тим, що він, мовляв, тим часом страждав в Афінах. Але було б чому заздрити – заздрість розпусті й розкоші! Вельми дивний прийом для Арістофана, який просуває тему сільської поміркованості. Але навряд чи це були моменти самоіронії, скоріше звичайна дурість і подвійні стандарти. Йому хочеться жити так само добре і заможно, але тільки в спартанському і сільському антуражі.
У цьому творі, як і п’єсах Евріпіда, висміюються варвари:
У варварів вважаються чоловіками
Лише ті, що можуть їсти і пити без упину.
Тільки Арістофан при цьому натякає, що звичаї в Афінах настільки низько впали, що і греки стають такими ж, як перси. Загалом, у досить таки смішній манері ми з’ясовуємо, що Персія відмовляється допомагати Афінам у війні. Посли з Фракії повернулися хоч із чимось, але вони отримали допомогу як варварські найманці. Наш сільський консерватор Дікеополь звісно ж незадоволений. По-перше, він не вірить у щирість дружби Фракії (у його викладі нагнітається враження, що весь світ таємно або явно на боці Спарти, ну не можуть же адекватні люди любити Афіни). По-друге, як справжній консерватор він виступає проти мігрантів. Не встигли фракійці вступити на службу афінянам, як одразу пограбували нашого бідного старого.
Та як же ви, притани, допускаєте,
Щоб це вдома я терпів від варварів?
Загалом, герой знаходить того самого “безсмертного” Амфітея, дає йому гроші і просить укласти зі Спартою мир, тільки від його власного імені, сепаратний мир для його рідного села. Він зумів укласти мир, при чому з трьох варіантів вибрав найбільш тривалий. Однак жителі рідного міста нашого героя – не оцінили такої зради.
Критика Евріпіда
Люди похилого віку з дему Ахарни (“Ахарняни”) вриваються в Афіни, щоб помститися Амфітею, який зрадив батьківщину. Вони не можуть примиритися зі Спартою, яка завдала їм під час війни стільки шкоди, і вимагають рівноцінної помсти. Вони швидко розуміють, що мир уклав Дікеополь, і, виявивши його в місті прямо в процесі проведення ритуалу з приводу миру, нападають усім натовпом. Але Дікеополь просить вислухати свої виправдання:
Я впевнений, що спартанці, на яких злимося ми,
Не у всіх винні біди, що мучають нас тепер.
Величезну жагу помсти і кривавої розправи, здавалося б, ніщо не здатне зупинити. Але тут Дікеополь виносить символічного “заручника”, у вигляді кошика вугілля (мабуть, дем Ахарни видобував вугілля), і погрожує цьому вугіллю розправою. Люди похилого віку, побачивши рідне вугілля, з “класової” солідарності пом’якшуються, і вирішують вислухати земляка.
Ми тепер згодні слухати. Якщо хочеш, говори,
Чому ти любиш Спарту, чим гарний Лакедемон.
Від нас навіть не приховують, що його промова буде апологією Спарти. Не очікуваним порівнянням, де виявиться, що обидві сторони “хороші”, і що цикл страждань буде вічним, якщо тільки хтось його не обірве. Ні, це буде саме апологія спартанців. Але перш ніж почати, Арістофан відправляє своїх героїв… до Евріпіда, свого головного літературного конкурента. При чому мотивація до цього походу вже від початку критична. Дікеополь хоче одягнутися обшарпанцем і бідняком, щоб тримати свою промову. Він сподівається видати себе гранично нікчемним, і божиться, що таким себе і відчуває. Загалом, він набиває собі ціну показною чеснотою. На жаль, у нього немає лахміття для переодягання, зате воно є в Евріпіда, “адже недарма жебраки герої драм твоїх“.
Уже з порога дверей, у розмові з воротарем-рабом починаються шпильки в бік творчості Евріпіда. Раб не відповідає, де зараз його господар: “Він вдома і не вдома. Коли розумний – зрозумій”. Це пряме відсилання на фразу Евріпіда з “Алкести“, де героїня була “жива і не жива”. Дуже вже зайнятий справами Евріпід з небажанням викроює кілька хвилин вислухати старого, який починає довго і методично клянчити найрізноманітніший театральний інвентар. З точки зору консервативного любителя гомерівського пафосу і трагедій Есхіла, виводити на сцену “неблагородні” образи – це крайній несмак. Він перераховує, кого Евріпід зробив кульгавими і босими, і ми знаходимо цілий список епічних героїв. Виходить, Евріпід їх “опошлив”, одягнувши не в належні їм царствені вбрання. Загалом, у спробах критики Арістофан демонструє власну відсутність смаку і вульгарність в оцінках трагедій. Доходить до того, що персонаж Евріпіда каже:
Ти всю розтягнеш у мене трагедію.
Візьми і забирайся.
Нам прямо заявляють, що все трагічне в Евріпіда – це не сам сюжет п’єс, а перетворення відомих героїв на голодранців. При чому Арістофан рясно знущається над матір’ю Евріпіда, сильно розтягуючи дрібне відсилання на те, що вона була бідною збиральницею і торговкою травами (як це повинно вражати, якщо ти сам проповідуєш благородну бідність і критикуєш розкіш – та ще загадка). Загалом, вбравшись “по-евріпідівськи”, герой сподівається знайти співчуття у громадян навіть із промовою на захист Спарти.
Апологія Спарти
Апологія Арістофана будується досить цікавим чином. Уже й раніше він звертався безпосередньо до публіки, залучаючи глядача до процесу (що є, безсумнівно, технічним нововведенням на тлі трагедій), але перед своєю промовою Дікеополь узагалі напряму звертається до глядачів залу, заздалегідь виправдовуючись. І справді, за пряму співпрацю з ворогом Арістофана цілком могли б повісити, тож певний “дисклеймер” тут був всеж необхідний. Наскільки це щиро – лишається тільки гадати, але Арістофан божиться, що сам ненавидить спартанців і хоче їм поразки у війні.
Навіщо одних спартанців звинувачуємо ми?
Адже серед нас – мова не про ціле місто,
Запам’ятайте, мова не про ціле місто –
Людишки є негідні, безпутні,
Безчесні, фальшиві, донощики.
Уже тут видно, наскільки Арістофан боїться бути погано прийнятим публікою. Але якщо йдеться справді лише про якусь меншість, тоді хіба може це бути аргументом? У якому місті не буває винятків із порочними людьми? Такі скрізь знайдуться, тоді в чому тут аргумент? Але гаразд, від такої заявки очікується якраз це порівняння, доказ, що всі однаково погані, але доброчесним стане той, хто перший наважиться розірвати нескінченний вир насильства. Це було б промовою воістину нейтрального прихильника миру заради миру. Але на жаль, Арістофан не такий, він саме що прихильник ворога.
Причини війни він малює просто, в усьому винні Афіни, коли її громадяни викрали невідому дівчину з міста Мегари. Ображені мегаряни, цілком справедливо, як потерпіла сторона, завдали удару у відповідь і викрали двох дівчат із борделю дружини Перікла (ай-ай, який у афінян аморальний вождь).
І тут війна всегрецька спалахнула,
Три шльондри були їй причиною.
Перікл оголосив економічні санкції проти Мегар, але Арістофан виступає проти санкційної політики. Він заявляє, що через ембарго Мегари страждають від голоду, і просто ну змушені були просити про допомогу. Вони не хочуть спустошливих воєн, ні! Бідні й несправедливо уражені жертви тільки “спартанців просять скасувати рішення“, просто хочуть мирно торгувати. Але тут раптом, як несподівано! “Почалося брязкання зброєю”.
“От не брязкали б”, – скажуть. Але, помилуйте,
Що залишалася їм?
Аристофан переконує, що якби це спартанці почали репресивну політику проти союзника афінян, ті так само зібрали б військовий флот і почали б війну. А значить нічого мовляв скаржитися, що спартанці погані, якщо самі від них не кращі. Але за цим виправданням не стоїть рівності сторін, уся вина цілком лежить на Афінах, і тому вони повинні здаватися у війні.
Це нікчемна промова, яка просто констатувала “Афіни – погано; Спарта – добре”, але за сюжетом Арістофана вона поклала початок суперечок у суспільстві. Люди розділилися на табори, когось це убозтво навіть переконало. Але особливо завзяті не здаються і закликають на допомогу військових. Тепер полководець Ламах вступає в суперечку з Дікеополем, і також не витримує натиску. Наш недо-спартанець докоряє тим, що він взагалі-то служив в армії проти Спарти, а цей ось Ламах отримав командування = великий оклад. По суті промову виставлено так, ніби це звичайний заздрісник; але подається так, наче Ламах підтримує війну тільки заради грошей, і навіть “пороху не нюхав”. А от справжній ветеран і патріот Афін – хоче здатися Спарті; ой, ну тобто, він розуміє цінність миру.
Ба більше, Арістофан малює свідомо неможливу ситуацію. Якщо йому вірити – воюють одні старі діди. А молодь тим часом купається в золоті державної скарбниці, і на ці гроші раз у раз масово катається на відпочинок у Вавилон. Дивно, що 20-річний хлопець ставить основним конфліктом п’єси боротьбу людей похилого віку і молодих, і цілком стає на бік людей похилого віку та каже, що “дідів треба поважати” (як раніше він ставав на бік села і засуджував життя в місті). Основна ж прикрість, на яку скаржиться Арістофан, це засилля софістики. Над героями битв при Марафоні та Саламіні (образи №1 в ужитку реакціонерів, при Марафоні афіняни воювали ще в стилі Спарти), які врятували Афіни від ворога, потішаються молоді хлопчаки-ритори. Молоді люди засипають їх запитаннями і загадками, що призводить до того, що відкладені на труну гроші йдуть на сплату судових штрафів. Можливо це і справедливо, можливо єдиний аргумент діда на свій захист, навіть без софістичних вивертів, це просто “я ж дід, поважай…”, але це не важливо. Арістофан вважає обов’язком для всіх – молитися на дідів. Якими б ці старенькі не були, поважати їх прописано в моральному кодексі людства.
Апофеоз зради
Після укладення сепаратного миру (який Дікеополю, звісно ж, не завадили укласти), до героя приїжджають купці з сусідніх країн. Складається враження, що весь світ хоче лише мирної торгівлі, а злі афіняни заважають цьому і наполягають на війні. Тож варто афінянам лише запропонувати мир, то одразу всі погодяться і Афіни будуть тільки в плюсі.
Обидві сцени з прибулими купцями по суті своїй огидні, і, ймовірно, планувалися саме такими. Мегарці, які знемагають від голоду, сумували за афінським ринком “немов за рідною матір’ю“. Але через свої злидні вони не можуть запропонувати рівноцінного обміну. Заради порятунку сім’ї від голоду, чоловік видає своїх маленьких доньок за жертовних свинок, і здійснює їх обмін на їжу. Він вважає, що в умовах війни не зможе їх прогодувати, а в мирному домі вони знайдуть їжу. Дікеополь, хоч і бачить обман, купує дітей за зв’язку часнику і мірку солі. Інша делегація привозить товари за якими нудьгували афіняни, наприклад вугрів:
Дивіться, діти, вугор найчудовіший
З’явився до нас. Шість років про нього мріяли ми,
Вітайте ж його, діти.
Виявляється, за якісь маленькі споживчі радощі “шляхетний афінян” готовий душу продати, не гірше за те, що проклята молодь продає цінності предків за перські сукні. Яким чином Арістофан намагається використати споживацтво як аргумент проти ненависної міської культури – справжня загадка. Але й тут усе доволі сумнівно, бо купці в обмін на рідкісні товари захотіли чогось рідкісного з Афін, а нічого особливого Дікеополь не має. Тоді він пропонує їм… наглядача в рабство. Річ у тім, що Аттикою ходять державні чиновники й донощики, які повідомляють про порушення санкційного режиму. Дікеополя вони за законом не можуть чіпати (він же уклав сепаратний мир!), але це не заважає герою схопити наглядача і продати його. Ну погана ж людина, явно, за війну виступає, торгувати заважає, не шкода.
У всьому цьому цирку потвор, який нібито демонструє плюси від зняття санкцій (!), з’являється і посол від воєначальника Ламаха, який теж дуже вже захотів вугрів. Але ай-ай-ай, каже Дікеополь, чи не ти хотів продовжувати війну, Ламах? Не буде йому вугрів, щоб знав! Підсумкові сцени дуже розлого розписують принади багатого життя Дікеополя, який те й робить, що лише влаштовує бенкети. В одній з барвистих сцен Афіни оголошують новий військовий похід, і Ламах збирається, наказуючи рабам виносити по черзі всі елементи зброї та броні, а Дікеополь одразу ж наказує рівно те ж саме, замінюючи назви інвентарю найменуваннями їжі. Цей контраст має забити останній цвях у темі переваги миру над війною. Зрештою Ламах повертається з бою сильно пораненим, ось і все, що він отримав від війни.
Підсумки
На захист п’єси можна сказати тільки дві речі: 1) вона написана дуже добре з погляду форми, читати це набагато приємніше, ніж будь-кого з трагіків; 2) якщо припустити, що ти підтримуєш позиції реакціонерів, то гумор і підколи Арістофана справді звучать дотепно, це хороша комедія в дуже бадьорому дусі.
Але з погляду змісту – немає нічого гіршого за Арістофана, навіть його улюблений Есхіл далеко не настільки відвертий спартанофіл і консерватор. Випущена того ж 425 року п’єса Евріпіда – пряма протилежність Арістофану в змістовному плані. Евріпід виступає із засудженням Спарти, і малює її насильником і порушником усіх божественних законів. При цьому Арістофан настільки “послідовний” консерватор, що всі переваги, які отримує його позитивний герой, – це суцільна похіть, ненажерливість і п’яні гуляння. Не маємо нічого проти, але за що ж тоді він хулить молоде покоління?
Окремо варто підкреслити, що в 427-24 рр. хід війни переломився на бік Афін, і в рік публікації п’єси – успіхи Афін були на самому піку. Саме в такий сприятливий момент (а не в момент важких поразок або безрезультатності війни) – Арістофан виступає з подібним політичним маніфестом.