ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2020 року

Версія російською та англійською мовами

Решту авторських статей можна прочитати тут

Дослідникам античної культури добре відомо, що в епікурейській школі філософії практично відсутній розділ «логіка». Її замінює деякий «Канон», що представляє собою набір рекомендацій для правильного ведення бесіди, створених аби не виникало зайвих труднощів (строго кажучи, логіка все ж розроблялася епікурейцями, особливо індуктивна логіка в школі Філодема з Гадари, але це не скасовує їх негативного ставлення до логіки як такої). Епікур, озброївшись теорією софіста Продіка, радив чітко визначати зміст усіх слів, щоб при цьому не виникало подвійних трактувань. А якщо говорити ще точніше, слід було визначати різновиди одного і того ж слова залежно від різних контекстів; кожного разу, при зміні сенсу, його слід було озвучувати. Найпростіший приклад – поняття задоволення, яке може бути тілесним, душевним, активним та пасивним; воно може також мати споріднені слова, що відрізняються за змістом (насолода, блаженство, радість тощо). Якщо подібне розмежування буде здійснено, тоді у суперечках не буде місця для зайвих софізмів. І навпаки — якщо цього не зробити, то кожен другий сперечальник намагатиметься використати одне й те ж слово в різних контекстах, навмисно створюючи плутанину та хибні проблеми (як це часто робили Цицерон, Плутарх чи навіть Арістотель). Основні відомості про цей «Канон» можна знайти у Діогена Лаертського і в листі до Геродота:

«Каноніка є підступом до предмета… зазвичай каноніка розглядається разом із фізикою: каноніка – як наука про критерії і начала у самих їх основах… Діалектику (риторику, логіку) епікурейці відкидають як науку зайву – у фізиці, кажуть вони, досить користуватися словами, що відповідають своїм предметам … Всі предмети Епікур називав своїми іменами, що граматик Арістофан вважає ганебною особливістю його мови. Ясність у нього була така, що й у творі своєму «Про риторику» він не вважає за потрібне вимагати нічого, крім ясності. А в листах своїх він звертається не «бажаю радіти», а «бажаю благополуччя» чи «бажаю добра»» (с) Лаертський.

«Отже, передусім… слід зрозуміти те, що стоїть за словами, щоб можна було звести до них, для подальшого обговорення, всі наші опінії, пошуки, здивування, щоб у нескінченних поясненнях вони не залишалися необговореними, а слова не були порожніми. Справді, якщо тільки ми хочемо звести до чогось наші пошуки, здивування, опінії, то нам необхідно при кожному слові бачити його перше значення, яке не потребує доказів. І потім ми повинні у всьому триматися відчуттів, триматися наявних кидків думки (або образних кидків думки – F.H.) або будь-якого іншого критерію, триматися перетерплень, які ми відчуваємо – і це дасть нам засоби для судження про очікуване і неясне. А вже розібравшись із цим, слід переходити до розгляду неясного». (с) лист до Геродота

На перший погляд можна сказати, що тут епікурейці пропонують розробку нової, більш складної, філософської мови, яка б прибрала всі двозначності, створивши нові поняття для кожного окремого предмета. Однак це не так. Йдеться навпаки про спрощення і скоріш навіть про використання звичайної мови. Плутанина повинна зійти нанівець не за допомогою нової, створеної нами термінології (бо це абсурд, ускладнення мови створить тільки більше проблем з розумінням), а через попереднє з’ясування усіх можливих двозначностей, щоб уникнути неправильних силогізмів та софізмів. До речі, з усіх античних шкіл у створенні нової філософської мови («новояз») найбільше відзначилися стоїки. Вже звідси стає майже очевидно, що через принциповий міжшкільний конфлікт епікурейська позиція мала б хоч якось відрізнятися. І побічно про це повідомляють скарги відомих римських риторів на те, що мова Епікура та його послідовників — груба і простакувата, і що в питаннях риторики епікурейці в принципі були зовсім необізнані.

Тут доречно буде привести кілька фрагментів.
Квінтіліан говорить (II 17, 15), що нітрохи не дивується щодо Епікура, «який уникає всякого вчення, судячи з того, що він написав проти риторики». Вважаючи, що риторика це «софістична наука складати промови та створювати докази» (frg. 49 Us.), Епікур вважав ораторське мистецтво дурним мистецтвом (cacotechnian, frg. 51 Us.), а якщо й допустимі політичні промови, то тут сама «природа є те, що спрямовує промови, а не якесь мистецтво» (frg. 55 Us.). Плутарх із цього приводу говорить (Adv. Col. 33), що: «вони пишуть, щоб ми не ораторствували». Більш того, позиція щодо простоти і ясності промов була настільки суворою, що Епікур, очевидно, заявляв про природнє походження мови. Це була дуже хитка позиція, оскільки мова (як і логіка з математикою) серед емпіриків зазвичай вважається інструментом, штучно створеним людьми заради спрощення комунікації. У питанні походження держави і права Епікур стоїть саме на цьому підґрунті, обстоюючи теорію Суспільного Договору (тобто «штучної» угоди, хоч би вона й «природньо» виникла); однак у питанні мови — він раптом займає позицію, близьку релігійним мислителям (тобто за принципово «природнє» виникнення). Звичайно, він має на увазі «природність» як результат взаємодії людини з навколишнім середовищем, що відбувається як би «само собою», у всіх куточках світу та однаковим чином, і саме через вторинні відмінності кліматичних умов ми маємо і відмінність у мовах народів світу. Але це все одно залишається помітним дисонансом, адже епікурейці визнавали, що мову все ж таки не створюють шляхом укладання договору; і цей дисонанс навряд чи було допущено випадково. На наш погляд, це результат принципової позиції щодо «Канону», що вимусило вдатись до особливих застережень щодо походження мови.

Із «Каноном» начебто все зрозуміло; є «добро», а є «добро» (наприклад, добро як дія і добро як характер, або добро як багатство). Але чому сама логіка вважається зайвою та шкідливою? Спробуємо розібратися.

Почасти про це вже було сказано вище, де Епікур слідуючи за софістами приймає дисонанс «природи» і «мистецтва». Логіка за власним визначенням є опис процесу мислення, тобто штучний конструкт. Сам цей процес мислення виникає ще до того, як з’являється його опис; а це означає, що мислення вже на субстанційному рівні не потребує «логіки». Так само, що навіть більш загальноприйнято, для користування мовою людині не потребні правила синтаксису. Порівнювати мислення (живе, справжнє мислення) з його описом на паперовому схематичному кресленні – це так само безглуздо, як віддавати перевагу намальованому лобстеру перед цілим відром справжніх раків.

Можна заперечити, що без створення науки філології ми не мали б і літературної мови, і тоді всі розмовляли б на вульгарному рівні простолюду. Або що вивчення законів природи (фізики/хімії/біології) зберігає свою колосальну корисність, і хоча природа й без знання цих законів працювала б так само добре, наша ціль у неприродному їх використанні. Ба більше — можна сказати, що ці закони завжди існували, просто не були відкриті й описані (так ми йдемо в платонізм і вже поступаємося релігії). Стосовно логіки це означає, що вона може існувати непомітно для нас, і в нас самих; та ще й зберігає у себе право «штучного» розвитку мислення, можливість виходу за межі його природних рамок.

Теоретично це все звучить непогано. Тільки на практиці, навіть через 2000 років, численні мудреці «логіки» не можуть дійти консенсусу з будь-яких питань, що виходять за межі самих правил логіки (але навіть тут консенсусу також немає). Якби все працювало так, як і має бути, люди швидко здобули б однаково відкалібрований розум, що мислить за суворими й універсальними правилами мислення. І як результат — усі людські уподобання та уникнення стали б приблизно однаковими. На практиці ми цього не бачимо і не бачили ніколи (навіть в окремо взятій касті вчених). Знову ж таки, в теорії все звучить настільки добре, що можна стати розумною людиною, прочитавши лише кілька підручників про те, як «правильно мислити». Але от тільки на практиці такого ніколи не відбувається. Це взагалі оксюморон — стати розумним, міркуючи за схемою з підручника. Як правило, такий схематизм прийнято вважати зразком саме відсутності розуму. Та і якби це було можливо, то найрозумнішими створіннями на землі зараз були б комп’ютери; проте всі ми знаємо, що це не так і що машини позбавлені розуму.

Варіантів тут лише два:

1. Або логіка в принципі не може бути адекватним відображенням суті мислення (як кінематика ніколи не зможе повністю відобразити всі нюанси руху і «злитися» зі справжнім рухом, а малюнок дерева ніколи не зможе стати тривимірним деревом з текстурою кори), і тоді всі спроби перекроїти розум по її стандартам = свідоме отупіння.
2. Або ж логіка все ще не розвинулася достатньою мірою, і коли це нарешті станеться, машини (навіть у нинішньому своєму вигляді) швидко стануть найрозумнішими створіннями у світі.

У будь-якому випадку, сучасні форми логіки у своєму розгорнутому вигляді надто громіздкі, щоб ними можна було користуватися у повсякденному житті, і тому це питання стосується лише машинної свідомості. Перший варіант не обіцяє людству жодних переваг; а другий навіть принизить нас перед власними творіннями. І навіть за всієї громіздкості сучасного логічного апарату, якщо ми озброїмо цим машину — вона (принаймні сьогодні) все одно залишається дурнішою за будь-яку людину, яка взагалі ніколи не тримала в руках ні Арістотеля, ні Фреге. І тоді ми повинні працювати з цією логікою, що вкрай незручно; або ж працювати з логікою у простіших, античних формах, які ми вже цілком здатні використовувати у своєму житті. Але тільки ось ці «старі логіки» незмінно призводили, призводять і призводитимуть до порожніх словесних баталій, що на практиці відбувається й досі.

Систематичне мислення

Що ж у такому разі пропонується натомість? Проти цього легкого шляху, що дає надії стати генієм вже відразу після засвоєння десятка базових законів та парочки підручників-путівників (що вже мало б виглядати ненадійно), висувається вимога систематичного мислення. Для розуму, як і для дзьоба папуги, не так важливо, об що саме його відточувати. Стати розумним, мислити правильно – можна різними шляхами. Але всі вони, так чи інакше, вимагатимуть широкої ерудиції та подальшої систематизації накопичених фактів. Чим більше інформації з різних сфер життя ми накопичуємо, тим частіше ця інформація входить у протиріччя між собою. Чим більше ми накопичуємо додатково — тим точніше розуміємо, які з протиріч найбільш абсурдні. Цей «інформаційний клубок» певною мірою сам себе «калібрує». Так що Геракліт був не зовсім правий, коли говорив, що багатознання не навчає розуму. Певною мірою воно йому навчає; хоча, звісно, є відмінності залежно від базового вектора, яким заздалегідь озброюється той чи інший філософ, тобто залежно від його «школи», від обраного шляху для подальшого системотворення.

«Розум» завжди в тому і полягав, щоб людина була здатна з «каші» фактів скласти систему поглядів. Як показала практика різних регіонів світу протягом тисячоліть — таких «систем» виявляється менше десятка. Люди винаходять їх повсюдно, так само, як скрізь винаходять зброю що ріже, і дах над головою. Ми не дивуємось універсальному розвитку матеріальної культури, знаючи, що у всіх людей одні потреби та однакова кількість кінцівок. З чого дивуватися, що власники одного й того ж інструменту (мозку) створюють одні й ті самі продукти («системи мислення»)? Людина з підходом Геракліта змогла б назвати «розумним» носія майже будь-якої з цих систем думки (забудемо, що історичний Геракліт вважав тупими майже всіх на світі). А далі постає питання правомірності вибору саме «тієї, а не іншої» системи. І головним критерієм їх придатності є несуперечність під тиском все більшої та більшої кількості нових фактів із все більш різноманітних сфер життя.

До речі, самі любителі логіки також є однією з базових шкіл, і вони також можуть створювати свою систематичну філософію. Але це не означає, що вони обов’язково будуть менш суперечливими; суть систематичного мислення саме в тому і полягає, що в рамках своєї системи — протиріч буде все менше і менше, незалежно від прийнятих базових постулатів. Принаймні так відбувається на простих, початкових етапах історії мислення; наприклад, у тій самій античній Греції. Але згодом, під тиском нових фактів, усі природньо утворені «школи» змушені перебудовуватись, відповідаючи на нові питання. Тут і розкриваються усі слабкі сторони кожного з напрямів мислення.

Про філософію та науку

Із вищевикладеного стає очевидним, що всі ці «зовнішні» факти, які є пробним каменем для філософських систем, самі відокремлені від філософії. І тоді постає питання — що ж таке сама філософія, і що від неї відокремлено? Ми поділяємо практику, що склалася в ході історії, відрізняти природничі науки від філософії (хоча і не повністю). Позитивісти і марксисти з цього зазвичай роблять висновок, що у філософії залишилася лише логіка, або діалектична логіка. Психологія, яка також є породженням “розуму” – теж нібито набула своєї власної “науки” (а наука, як відомо – не філософія, ага). Чому тоді логіка не може стати наукою і тим самим убити саме поняття філософії взагалі — те ще питання. Тільки насправді це хибна дилема, і титул “наука” ще нічого не вирішує. Свого часу науковим називався і комунізм, і цей ярлик можна застосовувати до чого завгодно.

Так ось, філософія працює з усім, що не має чіткого фактологічного пояснення, а також з інтерпретацією отриманих фактів. Те, що ми називаємо наукою, працює із самими фактами, з їхнім видобутком за допомогою експериментального методу. Чисті «теоретики» у межах окремих наук, у принципі, самі є філософами, але вкрай обмеженого типу (зануреними виключно у наукову сферу). Вони не усвідомлюють своєї спорідненісті з архетиповими традиціями мислення, і тому не повністю вклинюються в цех професійних «філософів». Вони не шукають виходу з глухого кута для мислення взагалі (а цей глухий кут полягає вже в самому факті плюралізму систем, у той час як істина має бути єдина), а шукають тільки виходів із глухих кутів своєї окремої науки.

Щоб вийти з кризи історії мислення, потрібно подолати плюралізм, а для цього потрібно усвідомити його, побачити всі школи, зрозуміти їх сильні та слабкі сторони, зайняти чітку позицію та випробувати її критикою. Сучасні філософські традиції або приймають як даність сам плюралізм і не шукають ніякого виходу; або взагалі не визнають його, і називають філософією – логіку та філологію (такі ж конкретні науки, як і фізика). На сучасному етапі можна навіть сказати, що філософія перебуває в такій глибокій кризі, що й зовсім майже не існує.

Про те, що філософія стосується не тільки розсудку, і що вона впливає на спосіб життя, а отже, і сам спосіб життя впливає на розсудок і стиль мислення – тут не місце говорити. Але якщо коротко, то основою філософії є етика, критерії оцінки уподобань і уникнень, способи існування у суспільстві. Характер людини є комплексним поняттям і характер можна змінювати. Визначення щодо більш правильного способу розмірковувань, таким чином, збігається з визначенням щодо більш правильної оцінки свого місця у суспільстві та обранням правильної стратегії повсякденної поведінки. Але тут мова про мислення, а не про етику загалом, тож ідемо далі.

Отже, найбільш «погані» з базових постулатів створюють системи (і розсудку, і етики) такої низької якості, що ті просто вмирають під вагою штучних милиць, які рятували мертву систему від нерозв’язних протиріч. І та система вважається кращою, яка за всіх часів, у всі епохи, показує найкращу узгодженість із «зовнішніми» явищами. Завдання правильного мислення полягає в тому, щоб обрати «першу серед рівних» систему мислення, і працюючи з нею далі — прагнути в міру своїх сил статусу Універсальної Людини.

Homo Universalis

Тут закономірно постає питання. Яка ще «Універсальна Людина» в епоху надлишку інформації та вузької спеціалізації в науковій сфері? А разом із цим і інше питання — навіщо все це епікурейцю, який має скромну мету у щасливому житті?

Відповідь на це в принципі одна – відчуження (марксистський концепт). У разі, коли від людини відчужується все нею створене, включаючи як окремі предмети, так і розумові концепти; в умовах, коли окрема людина не розуміє майже нічого з того, що створюється «людиною взагалі», і коли це незнання ставить справжню одиничну людину в підлегле становище щодо власних же витворів — ні про яку свободу, і ні про який спокій та позбавлення від страхів не може йти мови. А головним способом подолання відчуження є пізнання всього досвіду людства, та ліквідація суворого поділу праці. Завдання частково утопічні, але далі побачимо, чому лише частково.

Немає потреби знати, в якому саме «культурному шарі» землі була знайдена Троя саме мікенської епохи, а в якому шарі перебувала Троя римського часу. Достатньо знати, що Троя існувала, була описана Гомером, і після цього відбудовувалась і продовжувала існування. Немає жодної потреби знати всі гаплогрупи, аби усвідомлювати, як працює палеогенетика та навіщо вона потрібна. Простіше кажучи, достатньо мати широку ерудицію, навіть без детального знання всіх дрібниць, щоб звільнитися від усіх невпевненостей і заслужити статус Homo Universalis. Від поверхового знання всіх наук (це цілком досяжно, звести кожну науку до 2000 сторінкових фоліантів, а пізніше вже новим поколінням здолати це за якісь 10 років) — виграють усі. Це врятує кожного з нас від професійного кретинізму. Адже ніхто не вимагає, щоб сучасний да Вінчі був обов’язково найкращим фахівцем абсолютно у кожній сфері та її спеціалізаціях. Але знати про все в загальному плані цілком можливо. Знати основні принципи влаштування маршрутки, в якій ти їдеш, може кожна людина на землі (за винятком інвалідів), не особливо обтяжуючи себе. І вже точно на це мають бути здатні люди науки.

Про це і пише Епікур у своєму листі до Геродота:

Хто не може, Геродоте, ретельно вивчати все, що ми написали про природу, і заглиблюватись в більш широкі наші твори, для тих я вже склав огляд усього предмету, достатній, щоб утримати в пам’яті хоча б найголовніше. Я хотів, щоб це допомагало тобі у важливих випадках щоразу, як доведеться взятися за вивчення природи. Та й ті, хто вже досяг успіху у розгляді цілого, повинні пам’ятати основні риси вигляду всього предмету: загальний рух думки часто буває нам потрібний, а подробиці – не так часто. До цих загальних рис і доводиться нам звертатися, постійно пам’ятаючи стільки, скільки потрібно буває і для загального руху думки про предмет, і для всілякої точності подробиць, тобто добре засвоївши і запам’ятавши основні риси. Насправді, головною ознакою досконалого і повного знання є вміння швидко користуватися кидками думки, а це буває, коли все зводиться до простих основ і слів. Бо хто не може в коротких словах охопити все, що вивчається окремими частинами, той не може пізнати і товщу всього охоплюваного. І ось, оскільки такий шлях корисний для всіх, хто освоївся з дослідженням природи, то я, той хто віддав дослідженню природи постійні свої зусилля і досяг життєвого спокою насамперед завдяки йому, склав для тебе і нижченаведений загальний огляд, що містить у собі основи всього вчення.

Отже претензії епікурейців прості.

Знання, розумність, необхідні для «атараксії» (спокою душі), або що теж саме, для подолання відчуження. Істинне знання досягається за допомогою прагнення до універсальності, а в процесі накопичення знань, помилкові концепти самі собою виключатимуться з «системи». В основу системи закладається та теорія, яка за інших рівних умов завжди дає найменші збої; а початковий набір цих теорій дає нам сама історія розвитку людської думки. Всі ці теорії виникають «природньо», але найближче до істини буде лише одна з них. Для виявлення помилкових концептів «логіка» не є обов’язковою (і цього вже достатньо для відмови від неї). Насправді вона або безплідна для нас, або шкідлива і носить отуплюючий ефект. Але тут важливо зауважити, що говорячи про безплідність логіки, ми маємо на увазі, що вона малокорисна виключно для користування своїм конкретним розумом. Логіка більш ніж корисна у програмуванні та машинобудуванні, вона є інструментом, таким самим, як і будь-яка інша описова система знаків (математика, мова). Користь від цього є, але вона не має абсолютного і комплексного характеру. Відповідно до самого принципу універсальності — все це необхідно вивчати (хоча б загалом), але не варто чекати тут якоїсь панацеї від усіх проблем та найлегшого шляху. Дорога до правильного мислення не може бути надто простою, і якщо навіть логіка зможе набути своєї завершеної форми, якщо її зможуть звести до підручника на 200 сторінок, то навіть таке диво нікого не зробить розумним, поки цей «хтось» не опрацює все той же величезний пласт інформації, про який ми говоримо.

Приватна розмова віч-на-віч із середньостатистичним логіком — це завжди розмова про слова. Це розмова з людиною, яка не розуміє аналогій, не розуміє речення, якщо десь допущена помилка або переплутане слово. Будучи педантом, він не може вловити логіку (ось вона, очевидна (!) двозначність слова «логіка», про яку вже спіткнулися) викладання думки свого опонента. Жодна розсудлива людина не назве таку біологічну машину розумною істотою. Набагато розумніший той, хто зможе зрозуміти, що «снігова холодна коробка» найімовірніше ховає за собою морозильник або холодильник, і зможе швидко досягти необхідних уточнень за допомогою навідних питань. Але інтелектуали від світу логіки не такі, що будуть спілкуватись із людьми як із людьми, ні — вони просто заявлять, що не розуміють сказаного, і навіть не намагатимуться зрозуміти. Їм недостатньо цього «найімовірніше». Їм потрібна абсолютна точність. Тому таким людям залишається тільки прочитати Девіда Юма і відмовитися від пізнання взагалі, граючись із цифрами заради самої цієї гри, адже хоч там вони отримають свою заповітну точність.