Під час нашої постійної полеміки з групою “Стоїцизм і стоїки” було порушено дуже важливе питання про відмінності філософських систем у самій їхній суті. Адже з боку може здатися, що йдеться практично про одне й те саме, але описується різними словами. До цього були схильні і російські вчені-філологи XIX століття, яких ми вже наводили як приклад у публікаціях нашого співтовариства, і особливо це відчутно у статті В.І. Модестова. Чому так відбувається, і люди намагаються не помічати відмінностей? Та й у чому ці відмінності полягають – про це ми і поговоримо в статті, прикріпленій нижче.
P.S. – Швидше за все, далеко не остаточний її варіант, але треба ж із чогось починати.
I. Що таке етична філософія.
Почнемо з найголовнішого – за допомогою якого з трюків фокусників-софістів, стоїцизм зумів заробити більшу частину своєї популярності та привабливості? Цим трюком є своєрідна підміна понять. Найбільш ходовою “фішкою” стоїцизму стала система поглядів щодо аскетичних “практик” самоконтролю. У стоїцизмі нашу увагу привертають, власне, сам показовий аскетизм, виховання якостей поміркованості, стриманості, спокою, незворушності, і скажімо так, духовної сили. Основний “фокус” тут у тому, що всі ці якості, ще задовго до стоїцизму, були притаманні кожній (!) філософській системі взагалі; і навіть нефілософським поглядам різних традиційних суспільств. Образ мужньої людини, яка долає труднощі і досягає мети, намагаючись бути в усьому “найкращим”, і особливо виконувати свою роль зразкового батька сімейства – він давніший за саму філософію і поширений абсолютно на всіх континентах планети. Навіть центральний термін у цій системі поглядів, а саме “арете” (або як найчастіше це перекладають – чеснота, доблесть), яким регулярно користуються стоїки – приблизно в таких самих конотаціях використовувався ще до битви при Фермопілах. Візьмемо хоча б стародавнього поета Гесіода, коли він говорить:
“Порок досягається легко, а опанувати арете важко”.
Це ні для кого не секрет, що проти вад і за чесноту виступали як Платон і Арістотель, так і практично всі філософи до них, включно з, “навіть”, більшістю із софістів. Тож ґрунтовно доводити ці майже самоочевидні речі, так само як і те, що кожна людина прагне “до всього доброго і проти всього поганого” – ми тут не будемо. Той, хто зацікавлений, може самостійно пошукати інформацію на тему етичних поглядів Платона, вона загальнодоступна.
Краще сказати про те, що “практики із самовиховання” – це центральна частина будь-якої філософської системи, саме тому, що філософія завжди виходила за рамки якоїсь “буденності”. Самі філософи займалися питаннями, які рідко цікавлять простих хліборобів; а для того, щоб займатися цими питаннями (часто без практично-матеріальної користі), потрібно щонайменше переконати себе у важливості цих абстрактних питань. І щоб зробити це, завжди необхідно провести переоцінку цінностей, відокремити все другорядне від самоочевидно-важливих чеснот; і що найскладніше, співвіднести свої погляди на “важливе і неважливе” з поглядами власної громади. Філософу потрібно долати опір “натовпу”, який раз у раз нагадуватиме, що ти займаєшся речами не настільки важливими, та й погляди в тебе дивакуваті та шкідливі, що розкладають суспільство (згадаймо, хоча б, страту Сократа). Ба більше, якщо вже філософ пішов шляхом вивчення мудростей різних народів світу, то це вже саме по собі передбачає вивчення якихось матеріалів, і навіть великої кількості матеріалів. І це зі свого боку передбачає посидючість, терпіння, тренування пам’яті і, найімовірніше, навіть систематизацію цих знань у голові. Щоб не бути “як люди з натовпу” і відстояти своє право на унікальну систему цінностей, потрібно на ділі показати ще й свою перевагу, заслужити у “натовпу” відому частку поваги, заслужити право на своє “дивацтво”.
Наприклад, можна і навіть потрібно епатувати публіку. Філософи для цього те й роблять, що готують себе до поневірянь; до того, що рано чи пізно доля забере в тебе родичів, позбавить рідної домівки після війни і т.д. і т.п. І ось тут, коли всі співгромадяни за рівних умов виявляють слабохарактерність – сам “мудрець” показово зберігає самовладання. Або ж, як і Демокріт свого часу, можна довести громаді, що ти реально знаєш вкрай багато, і що ти навіть здатний застосовувати ерудицію на практиці; як, наприклад, мудреці найрізноманітніших регіонів могли бути корисними у справі землеробства, складаючи календарі на основі астрономічних спостережень, і спрощуючи цим вибір відповідного часу сівозміни.
Епатувати публіку можна по-різному, навіть дуже зухвало, як це робили злиденні кініки або християнські мученики. Головне відстояти своє право на позицію. Але тут виникає питання, а навіщо, власне, це робити, що за дитячість? Зокрема це потрібно і для того, щоб краще передавати саму суть власної позиції! Без філософської “практики” важче засвоїти й саму “теорію”. Якщо хочеш стати мудрецем, то будь добрий, і застосовуй (хоча б спочатку) на собі цю “дивакувату” поведінку і ставлення до навколишнього світу. Вона має допомогти, і справді допомагає, більш ефективно осягати мудрість уже згодом. Практики в різних філософів різні, так само як різняться в них і самі теорії. Але в основі своїй вони завжди єдині, їхня головна суть звучить так – потрібно навчитися себе контролювати, щоб тебе не віднесло “потоком” суспільної моралі. Якщо не буде контролю, і якщо система поглядів не відрізнятиметься від поглядів “натовпу”, тоді чим взагалі “мудрець” відрізняється від “обивателя”? У такому разі ти просто живеш собі як живеться, пливеш за течією, і не являєш із себе нічого особливого.
Тепер треба повернутися на початок і нагадати, що “обивательська” тема вже давним-давно містить у собі умовну “мужність”, усі ці виважені й “мудрі” соломонові рішення, відігравання своєї суспільної ролі й перемагання труднощів. Там навіть є місце і для контролю емоцій, хоча б на рівні “хлопчики не плачуть”. У чому тоді відмінність практик філософів? Їхня головна відмінність у тому, що ці практики більш послідовно пов’язані між собою, і що “мудрець” вимагає від себе більш стабільного виконання прийнятих нормативів. Проста людина нерідко зривається, що для мудреця неприпустимо. Тож ідеться насамперед про ступінь контролю, який у мудреця свідомо доводиться до більшої досконалості. Тобто базово “мудрець” може навіть вважатися “ідеальним обивателем”, у тому плані, що доводить загальноприйняті чесноти до своєї логічної межі. У цьому плані еталоном є якраз філософія стоїків; тому вона ближча до світовідчуття сільського мужика; хоча сам мужик, безумовно, не є стоїком.
Отже, філософ і обиватель, а значить і майже будь-яка людина на світі – воюють за все хороше і проти всього поганого, і мають схожі уявлення про чесноти й вади. Основна різниця тільки в ступені їхньої послідовності, в тому, як ти сам дотримуєшся цих загальновизнаних стандартів якості. А крім того, як уже було сказано вище, філософ відрізняється від обивателя тим, що робить із цього систему, суворо доводячи, чому якась вада є припустимішою за іншу, або чому одна чеснота таки важливіша за іншу, а третя чеснота взагалі не повинна нею більше вважатися. І більше того, філософ може застосовувати чесноти в нетипових ситуаціях, які стосуються, наприклад, написання книг і вивчення матеріалів, для чого чесноти йому потрібні навіть частіше, ніж в інших випадках. Коротше кажучи, якщо вже філософ займається великою кількістю видів діяльності (тією самою інтелектуальною працею), то у нього і більший сам простір для застосування чеснот. А раз так, то він часто буває змушений створювати більшу градацію чеснот, іноді навіть застосовуючи одне слово для різних ситуацій, і з різним змістом (наприклад, можна бути доброчесним поетом, тобто добрим поетом, або ж поетом, який оспівує “хороше”).
Із цим ми розібралися, але в чому ж “трюк” стоїків? Усі філософи, і до стоїків, і після них, включно навіть з епікурейцями – займаються самоконтролем, і використовують для цього певні практики-медитації. За самою своєю природою всі ці практики схожі, і метою мають одні й ті самі стани. Це настільки загальнофілософське підґрунтя, що найчастіше воно зовсім виноситься “за дужки”, не складаючи специфіки філософського вчення, яка зазвичай і є чимось важливішим. Ніхто ж не хвалиться тим, що здобув базову шкільну освіту? Самоконтроль для філософа і є цією базовою освітою. Але стоїки почали постійно акцентувати на цій основі, і зокрема завдяки поганому збереженню елліністичної філософії загалом (яка була більше заточена й акцентована саме на ці практики) – тексти стоїків на тему медитацій збереглися найкраще. Тепер же стоїки, користуючись цим, заявляють, що ці загальні практики і є стоїцизмом як таким. Тому якщо ти ворог стоїків, то ти ворог самоконтролю. І взагалі, якщо прийняти цей наш виклад, і понад те прийняти цей “фокус” стоїків, то виявиться, що за межами стоїцизму взагалі немає філософії; або ж до-стоїчні філософи, що займалися медитаціями, були “стоїками до стоїків”.
Навіть той факт, що Епікур був сам вельми доброчесною людиною, у викладі стоїків малюється як протиріччя! Мовляв, сам Епікур був майже стоїком, але по дурості своїй залишив нам систему, яка веде до зла, а сам цією системою навіть і не користувався, і спростував її не на словах, а на ділі. Хоча якщо взяти до уваги загальнофілософський характер базових практик, то в доброчесності Епікура взагалі немає ніякої особливої загадки, і варто було б подумати (чого стоїки не вміють), як це співвідноситься з системою епікуреїзму, адже це явно невипадкове “протиріччя”.
І ось тут ми доходимо до пояснення феномена, який зближує всі філософські школи між собою у сприйнятті публіки, зокрема зближує стоїків та епікурейців, і змушує задаватися питанням: “А в чому ж різниця?!”. Приймаючи як даність, що “бути стоїком” = зберігати незворушність і самовладання; ми знаходимо цитати Епікура на цю ж тему, і розуміємо, що це дуже схожі речі. Якщо бути стоїком, це користуватися базовими філософськими практиками, то всі філософи за визначенням стоїки, відмінності зникають. Масла у вогонь підливає ще той факт, що Епікур, який погано зберігся, отримав більшу частину своїх “стоїчних” цитат із джерела (“Ватиканські вислови”), що було складено невідомим античним стоїком. Це були цитати, зібрані наприкінці зібрання творів стоїчних авторів, і явно підібрані для зміцнення стоїчної ж філософії. Тож не дивно, що з їх відкриттям, збільшилася і кількість людей, готових поставити знак рівності між двома історично ворогуючими античними системами.
Як ми вже розібрали, загальнофілософські практики справді споріднюють усіх філософів, на те ці практики й спільні. Стоїки узурпували їх, зробивши синонімом власної філософії. Якщо ж винести ці практики назад за дужки, щоб краще побачити саме специфіку кожного з вчень, то тут вочевидь повинні будуть проявлятися відмінності. До цього й слід тепер перейти.
II. Основні відмінності.
Крім самих практик, у стоїків і епікурейців є і певна схожість навіть у термінології, що зумовлено контекстом виникнення цих філософських шкіл. Адже вони виникли в один і той самий час, і користувалися приблизно одним філософським жаргоном, який формувався ще до їхньої власної появи. При цьому від самого початку у них навіть був спільний ворог – школа скептиків, у якої і запозичувалася частина з визначень.
Атараксія та апатія
За цими загальними визначеннями і ховаються основні відмінності; перше, що в них збіжиться, це головна мета – евдемонія, що російською мовою можна перекласти як “добробут”, “процвітання”, “благе життя” або “щастя”. Мета, яка, щоправда, стояла ще щонайменше з часів Демокріта (де цей термін і трапляється); хоча з етимології зрозуміло, що ця мета існує ще з часів палеоліту. Це поняття прямо пов’язане з деяким постійним станом мудреця, який у наших шкіл має дещо інші назви. Для епікурейців це стан “атараксії”, а для стоїків – стан “апатії” (хоча інколи й вони використовують термін “атараксія”, який уперше почали застосовувати взагалі скептики).
Атараксія (ἀταραξία) епікурейців, яка з давньогрецької перекладається як незворушність або безтурботність, – має на увазі відсутність душевного і фізичного болю. Це життя без страхів, і насамперед без страхів перед надприродним. Для цього епікурейцям і була так важлива натуралістична фізика атомізму, що виключає можливість божественного промислу, життя після смерті, привидів і прокльонів, і всіляких видів безконтактної магії та змов. Ніяка знахарка не зможе вас проклясти, ніякий бог не зможе за своєю примхою вирішити вашу долю. Жодна помилка у виборі релігії не призведе до вічних загробних мук тощо. Людина набуває відповідальності за своє життя і спокою від усвідомлення того, що на це життя може вплинути тільки реальна, фізична, або суспільна сила. Немає страхів, є самовладання філософа = немає душевного болю = досягнута атараксія. За наявності страхів, навіть самовладання не розв’язує головної проблеми, адже хоча душевний біль буде пригнічений, але він все одно буде при цьому відчуватися. В іншому ж принцип дійсно простий. Щоразу варто приблизно розраховувати (т. зв. “гедоністичне числення”), чи буде після якогось отриманого задоволення слідувати душевний або фізичний біль? Це вже привід задуматися про відмову від такого задоволення. Але куди важливіше, чи буде цей біль переважувати отримане задоволення? Якщо так, то відмова від такого задоволення не підлягає сумніву. Таким чином підтримується стан атараксії в епікурейців. Уникати всіляких страждань, і за можливості знаходити якісь помірні задоволення, що не загрожують серйозними наслідками.
Апатія стоїків, що протистоїть з протилежного боку, з давньогрецької мови перекладається як “безпристрасність”, “незворушність”, і “байдужість”. Термін прийшов у стоїцизм із філософії кініків і мегариків, де був набагато суворішою вимогою майже що “бути як камінь”. Але якщо мегарики та, ймовірно, скептики трактували апатію як майже повну “нечутливість”, то стоїки – вже як позитивну здатність долати афекти (передусім чотири головні “пристрасті”: смуток, страх, прагнення та насолоду), що виникають унаслідок помилкової оцінки “зовнішніх” речей. Загалом вона схожа на атараксію, але має низку відмінностей. Обидва ці стани досягаються аскезою, заняттями філософією і вправами в чеснотах; обидва стани дають змогу “дивитися збоку” на різноманітні зовнішні явища, і на внутрішні явища душі.
Проте трактування “в дусі мегариків” завжди залишало слід і в стоїцизмі, незважаючи на постійне бажання стоїків підкреслювати свою людяність. Наприклад, Сенека вважав правильним перекладати грецьке слово “апатія” як “душа, недоступна для будь-якого страждання”, і в такому плані це, здавалося б, практично синонім атараксії; і навіть більше за неї, адже епікуреїзм допускає страждання задля отримання задоволень у майбутньому (наприклад, страждання від вивчення наук, щоб потім не працювати вантажником). Різниця в тому, що епікуреєць вважає страждання, якщо воно вже відбувається тут і зараз – об’єктивним і неминучим. З ним можна працювати, його можна придушити, подолати, але воно вже існує як факт, і з цим не можна посперечатися. Саме тому страждань і треба уникати. Стоїки ж доводять свою апатію до того, що гордо заявляють про відсутність страждань у будь-якому разі; тобто немає сенсу уникати роботи вантажником, вивчаючи науки і вступаючи до університету – справжній стоїк не буде страждати ні за кафедрою, ні на будівництві. Відсутність страждань не є мотивацією, стоїк нібито й так нічого подібного ніколи не відчуває. У цьому й виявляється відмінність, “апатія” більш ультимативна, вона доводить ідею самовладання до крайнощів і гротеску. І хоча стоїки наполягають, що це скоріше “рівне емоційне тло”, яке потрібне тільки для того, щоб не доходити до крайнощів в афектах, – саме це рівне тло, якщо придивитися, і є вимогою байдужості, в найгрубішому сенсі слова. Стоїцизм залишає місце для двох трактувань, і постійно змішує їх між собою.
Але в помірному трактуванні, стоїчний мудрець, звісно ж, відчуває емоції, він же людина, зрештою; але він не відчуває занадто сильних емоцій (тобто афектів).
Якщо ж говорити про вже озвучену мету “атараксії”, тобто про відсутність страхів перед надприродним у тому сенсі, що ми взагалі скасовуємо надприродне в принципі; то стоїчна “апатія” зовсім не веде до такої свободи людини. Стоїки цілком визнають Богів/Бога як реальну творчу силу у світі; а всі проблеми і невизначеності, пов’язані з такими поглядами (те, чого боялися епікурейці) – стоїки нейтралізують постулюванням власної нікчемності. Якщо Бог захотів, то хто я такий, щоб іти проти? Якщо генерал наказав, то хто я такий, щоб виникати? Тим паче, що в строго детермінованому світі стоїків сам наказ генерала був зумовлений божественною волею, а отже, будь-яку “земну” проблему Бог послав на випробування, і опиратися долі – значить богохульствувати; особливо багато про це можна почитати у Марка Аврелія. Саме “апатія” в найгіршому сенсі цього слова і повинна була допомогти стоїку ставитися до всього з байдужістю. Цілі народи вмирають? Завжди вмирали. Твоя дитина померла на війні? Усі рано чи пізно помруть, це неминуче, нема чого засмучуватися. Ти став чиїмось рабом? Ну, всі ми раби долі. Що варті всі наші стогони на тлі нескінченного Всесвіту? Ми ніхто, ніщо, і на тлі вічного часу – наше життя навіть коротше за мить. Життя фактично втрачає будь-яку самоцінність. І це все не епікурейські вигадки, а майже буквальний переказ стоїчних максим. Чого варта хоча б відома легенда про стоїка Епіктета, який був рабом:
Одного разу, коли господар у гніві почав бити раба, Епіктет незворушно сказав: “Ти мені ногу зламаєш”, коли ж той і справді зламав йому ногу, холоднокровно додав: “Хіба я не казав, що зламаєш?”. Епафродит здивувався терпінню свого раба і засоромився своєї жорстокості, а Епіктет залишився кульгавим на все життя. (Оrig., Contra Celsum, VII, 53).
Можна довго обговорювати, чи добре бути поміркованим і принижувати себе, будучи на ділі кращим, ніж про себе говориш. Чи є це також чеснотою тощо, але факт у тому, що такий підхід із постійним самоприниженням призводить до переходу “хорошої” версії стоїчної апатії (яка існує за фактом лише заради виправдань), у найгіршу й тотально бездушну з її варіацій. Людина виховується в рамках стоїчної етики як нікчема, і це не може не позначатися на ній самій.
Доброчесність і насолода
Але атараксія й апатія – це лише засіб для досягнення головного ключа до благого життя. Для епікурейців це насолода і розсудливість, а для стоїків це доброчесність (“арете”).
Як каже Епікур у листі до Менекея: “Розсудливість дорожча навіть за філософію. Від розсудливості походять всі інші чесноти”. Фактично це воно ставить насолоду у зв’язок із самою чеснотою, і навпаки. Але краще поговоримо про те, що перебуває більше на слуху, і що за фактом є “кінцевою метою”, тобто про принцип насолоди. Для епікурейців вона має найважливішу системоутворювальну функцію; людські відчуття, як показує практика, за винятком рідкісних патологій, мають об’єктивний характер, принаймні щодо найбільш базових речей. Наприклад, майже будь-яку людину можна вколоти голкою і та відчує біль від уколу. Сама епікурейська теорія пізнання ґрунтується на сенсуалізмі (немає нічого в розумі, чого б не було дано в почуттях); де під почуттями мається на увазі вивчення світу за допомогою зору, слуху, смаку, запаху і тактильності.
Найкумедніше, що сенсуалізм є також і стоїчною теорією пізнання, і сам сенсуалізм стоїків дійшов до нас у набагато систематичнішому викладі. Але якщо для епікуреїзму це фундамент усієї філософії, то для стоїків сенсуалізм відігравав роль суто інструменту для суперечок зі скептиками, коли стоїкам стало важливо довести реальність існуючого світу.
Так от, виходить, що без відчуттів не можна пізнавати світ, без них не може виникнути розум. А значить при народженні людина має справу тільки з відчуттями. Спочатку немовля ще не можна вважати розумним, воно не має осмислених ідей. А що приносять нам, знову ж таки, на найфундаментальнішому рівні, всі “п’ять почуттів”? Вони приносять відчуття задоволення і страждання. Тепло може бути приємним, а може залишити опіки тощо. Тому вже від народження найбільш фундаментальними речами для людини є саме сенсуальні відчуття; зокрема, їхня приємність чи неприємність, які й змушують нас до різних речей ставитися обережно, або ж навпаки, шукати їх для себе. Цим же займаються і чуттєві тварини; але сам факт залишається фактом, принцип насолоди є фундаментальним принципом природи людини. Немає сенсу приходити до немовляти і читати йому “Листи до Луцилія”, щоб зробити його досконалим мудрецем. Вже далі, коли розум уже поступово виникає (як похідне від чуттєвого пізнання), то хіба серед дорослих людей сенсуальний досвід втрачає свою важливість? Хіба серед них принципом для розставлення пріоритетів не є все те ж задоволення і страждання? Припустимо, не для мудреця; але хіба “обиватель” позбавлений розуму, і не є людською істотою? Тому й каже Епікур що: “насолода є і початок, і кінець блаженного життя; її ми пізнали як перше благо, споріднене з нами, з неї починаємо всяку перевагу й уникнення і до неї повертаємося, користуючись терпінням як мірилом всякого блага”.
Зрештою епікуреїзм заявляє, що чесноти вищого порядку, чи то ризик життям, чи то жертва заради вічної слави, чи то мучеництво заради поширення своєї релігії, чи то подвиги на війні заради захисту своєї батьківщини, – все це робиться теж заради насолоди, просто ці насолоди бувають різними, їх називають різними словами (наприклад, задоволеність собою, щастя і т. ін.), але суть залишається тією самою. Якби людина не вважала свою жертву чудовим вчинком, вона б не зробила цього. Люди намагаються бути аскетичними тільки тому, що їм приносить задоволення той факт, що вони можуть робити недоступні для інших речі. Вони задоволені тим, що відповідають своїм ідеалам; і заради цього задоволення і роблять вчинки. Іншими словами, як і каже Епікур: “Початок же всього цього і найбільше з благ є розуміння; воно дорожче навіть самої філософії, і від нього походять всі інші чесноти. Це воно вчить, що не можна жити солодко, не живучи розумно, добре і праведно, і [не можна жити розумно, добре і праведно], не живучи солодко: адже всі чесноти схожі на солодке життя, і солодке життя невіддільне від них”.
Таким чином, епікуреїзм просто постулює важливість насолод як констатацію факту. Те, що вона є кінцевою метою, означає лише те, що вона є найфундаментальнішим принципом, що пояснює всю етику; в цьому плані доречним є порівняння з атомістикою, де “атоми” є найдрібнішою часткою матерії, до яких в кінцевому підсумку зводиться все різноманіття речей. Це аж ніяк не означає, що всі предмети однаково кращі, що немає різниці між водою з джерела і водою з калюжі, якщо вже вони однаково складаються з атомів. Так само констатація фундаментальності насолоди для живих істот не означає, що метою життя епікурейця є гонитва за насолодами. Уся критика в бік епікуреїзму походить не тільки від нерозуміння, а й від небажання розуміння; від побожного страху, змішаного з огидою перед порочним терміном “насолода”.
Це все, що стосується насолоди. Що ж до іншого ключа до блаженного життя, тобто “чеснот“, або “доброчесності“, то в епікуреїзмі їх вважають другорядним і похідним від насолоди, так само, як і знання є похідними від чуттєвого досвіду. Але стоїки не вважають за потрібне розбиратися в тому, звідки в людини береться поняття “чесноти”; вони до кінця не дають відповіді, чи вроджена вона вже в дітей (хоча намагаються довести саме це), чи набувається в досвіді. Вони просто констатують факт – “у моїй громаді так прийнято, і тому доброчесно”. Частково вони знаходять “доброчесність” в абстрактному аналізі моральності. Уже отримавши розум (невідомо звідки взявся, але скоріше вроджений), стоїк створює суворий поділ усіх явищ на “добре” і “погано”, і вимагає в усьому завжди чинити “добре”. Звідки береться ця моральна оцінка? На думку стоїка – з чистого розуму; але насправді ж, зі звичаїв конкретної громади. Стоїк просто ігнорує аргументи софістів та епікурейців про те, що поняття моральності змінюються від народу до народу; що самі категорії “добра” і “зла” можуть мінятися місцями залежно від конкретної ситуації, і що інколи справді може існувати брехня заради блага. Стоїк не розділяє види “насолод”, для нього всі насолоди є так чи інакше насолодами. А всі погані слова є так чи інакше “поганими”. Отже, підсумовує стоїк, насолода – це погано, а розум – це добре. Більше його нічого не цікавить. Стоїк малює карикатурний чорно-білий світ для простоти сприйняття.
І його навіть не цікавить, що якщо Доля визначила тобі бути аморальною “твариною”, то підкорятися долі і якісно слідувати цій ролі – вже доброчесно за їхнім же власним визначенням! Адже як ще стоїцизм може виправдовувати необхідність зла? Тільки тим, що з погляду Бога-Логоса, зла не існує, і що крайнощі потрібні для руху всередині Цілого-Логоса, а рух потрібен для його життя, так само як кровообіг потрібен для збереження життя людини. Якщо ми порушимо рух усередині Логоса, тобто постараємося виправити Долю і створити утопію без поганих людей і без воєн, то Логос помре, а разом із ним і всі ми, клітинки його організму. Насправді, звісно, можна буде постфактум оголосити, що побудова утопії теж була метою Логоса, інакше вона б і не втілилася в детермінованому світі. Але сама аргументація стоїків для виправдання зла, яке є вже тут і зараз, – звучить саме так. Немає сенсу обурюватися на зло, тому що для Логоса це благо; а обурюючись на благо для нього, ти чиниш недоброчесно. Тож класичний аргумент стоїка складено так, що він має визнати необхідність існування “доброчесного розпусника”, який потрібен для того, щоб на його тлі могли виникати “доброчесні мудреці” (до речі, теж думка з Марка Аврлеія про фундаментальну необхідність зла).
Тут розкривається і ще одна проблема. Стоїк може сказати, що не можна вважати доброчесною “тваринну” людину, бо та мала внутрішню свободу стати кращою. Це важливий момент для стоїцизму, адже якщо все вирішує Доля, тоді в чому крутість від того факту, що ти став мудрецем-стоїком? Почасти через це природне марнославство, а почасти для поширення своєї філософії, стоїки вирішили дарувати свободу волі для свідомості, щоб усі твої здобутки на шляху доброчесності не видалися дурницями. Але таким чином стоїки геть руйнують усю логіку виправдання зла у світі, вони руйнують саму основу для своєї “апатії”, яку підтримує саме ідея про необхідність зла для Логоса, і про відносність цього зла. Навіщо стоїки оскаржують той статус-кво, який дарував їм Логос згори? Навіщо виводити людей з помилок і виводити на шлях мудрості? Чому їм це не байдуже? Хіба розпусники не будуть від віку існувати й далі? Навіщо тоді писати трактати проти насолод? Подібних протиріч у стоїцизмі налічується десятками.
Але ми надто відійшли від теми. Як же самі стоїки бачать ситуацію, і чому саме “чеснота” є кінцевою метою життя, і тим самим, що треба переслідувати? Найочевидніше – тому що, роблячи добрі вчинки, ми щасливі (адже мета в нас “евдемонія”, як ми пам’ятаємо із самого початку). Таким чином, стоїцизм просто приймає позицію Епікура, і зливається з ним у цьому питанні, сам того не помічаючи. Звідки взялася чеснота? Вона взялася з розуміння того, що треба бути “за все хороше, проти всього поганого”. А що таке добре і погане, звідки взялося їхнє розуміння? Як ми бачили, там усе складно. Але якщо простіше, стоїки просто підтакують доблесним образам із власної культури, де б вони не народилися. Найсмішніше, що навіть універсальну етику “добра взагалі” можна будувати тільки на епікурейській основі, припустивши принцип емпатії і уявляючи біль інших людей. Виходить, що вбивати – це в принципі погано і є “злом”, тому що всі живі істоти бояться болю і не хочуть бути вбитими. Золоте правило етики: “Не роби іншим того, чого не хотів би, щоб робили з тобою” – фактично базується на епікурейській етиці, і побудоване на основі індивідуалізму. У стоїків навіть тут виникають проблеми. Для Логоса все благо, окремі вбивства хороші; ціле (суспільство, держава) важливіше за частини (індивіди), тому не можна повставати проти державної тиранії, але раптово можна (!), якщо влада аморальна, а тиранія такою і є за визначенням типів влади, а, як правило, історичні тиранії були анти-аристократичними режимами.
Детермінізм та свобода
Уже частково озвучена нами раніше проблема і конфлікт двох шкіл полягає у ставленні до свободи і детермінізму. Стоїцизм специфічним чином намагається відстояти свободу волі (стати стоїком), при цьому загалом визнаючи світ строго детермінованим. Це почасти випливає з цілком теологічного поділу сутності людини, та й усього світу, на душевне і тілесне. Хоча в суворо-канонічній стоїчній догматиці, як і в епікурейській, – все у світі тілесне, включно з душами і Богами, проте стоїки регулярно вкраплювали сюди типові уявлення про безтілесну душу. При чому з часом, особливо в епоху т. зв. “Середньої Стої” і серед римських стоїків, матеріалістична версія стоїцизму слабшала й слабшала з кожним поколінням, поки стоїцизм остаточно не з’єднався з неоплатоніками. Іншого виходу із ситуації не було, бо довелося б в ім’я класичного “матеріалізму” в розумінні Нового Часу – пожертвувати свободою волі. А це привело б, але зовсім з іншого входу, у все ту ж будівлю індивідуалістичного нігілізму. Бо одразу довелося б заявити, що оскільки рішуче все детерміновано, то й злочинців не варто вважати злочинцями, і взагалі варто дати людині свободу її “природних” поривів, її “природних” якостей. А там уже дуже близько і до гедоністичних мотивів, які апріорі не можна засуджувати, якщо вони не приносять шкоди суспільству загалом. Цей варіант у жодному разі не допускався стоїками, тож суперечність могло бути знято лише визнанням класичного “дуалізму” і ліквідацією стоїчної версії матеріалізму. Потрібно було протягнути в теорію особливу, вільну від тлінної тілесної оболонки душу.
Але разом із цим ліквідувався б і сам стоїцизм (що й трапилося на практиці), оскільки саме суворий детермінізм був однією з найбільш “візитних карток” школи. З визнанням дуалізму в ім’я виправдання свободи волі, завдяки містичним уявленням про властивості душі – стоїцизм розчинявся в платоніко-християнських вченнях. Але в самому стоїцизмі послідовність здобуття щастя за допомогою уявлення про детермінізм має приблизно такий вигляд: (1) набуття розуму, (2) усвідомлення закономірностей у світі та детермінізму, (3) знаходження свого місця у світі, чеснота, (4) щастя.
Зовсім інша річ епікуреїзм, де “візитною карткою” стало постулювання свободи волі людини, за одночасного заперечення суворого детермінізму. І що найголовніше, ця свобода волі не спиралася на “дуалізм”, у цій теорії взагалі не були потрібні ніякі метафізичні сутності (якщо не вважати такими самі атоми).
Але краще надати слово Епікуру в цьому моменті, адже він говорить:
“Хто, по-твоєму, вищий за людину, […] яка сміється з долі, яку хтось називає володаркою всього, [і натомість стверджує, що інше відбувається через неминучість,] інше – з нагоди, а інше залежить від нас, – адже зрозуміло, що неминучість безвідповідальна, випадок неправильний, а те, що залежить від нас, нічому іншому не підвладне, і тому підлягає як осуду, так і похвалі. Справді, краще вже вірити байкам про богів, ніж коритися долі, вигаданій фізиками, байки дають надію умилостивити богів шануванням, в долю ж вкладена невблаганна неминучість. Так само і випадок для нього і не бог, як для натовпу, тому що дії бога не бувають безладними; і не безпідставна причина, тому що він не вважає, ніби випадок дає людині добро і зло, які визначають її блаженне життя, а вважає, що випадок виводить за собою лише начала більших благ або зол. Тому й вважає мудрець, що краще з розумом бути нещасним, ніж без розуму бути щасливим: адже завжди краще, щоб добре задумана справа не була зобов’язана успіхом випадку”.
У його викладі допускається “неминучість”, так само як і причинно-наслідкові зв’язки (стоїки часто заявляють, що це не так), але вони не є фундаментальними. На самому ж базовому рівні Епікур наділив свої атоми властивістю відхилення від прямої лінії, що зовсім не скасовує причинно-наслідкових зв’язків, хоча б на рівні макрооб’єктів. Але не все у світі суворо неминуче, і не можна цю причинність довести до най-найперших першооснов, тому що на цьому рівні ми знаходимо якраз-таки випадковість. Але далі ми бачимо, що мудрець Епікура не повинен покладатися на випадок, який не влаштовує його так само, як і детермінізм. Усе має покладатися на розум, який і дає людям справжню свободу вибору. І навіть “краще з розумом бути нещасним, ніж без розуму бути щасливим”, – каже він. Тож свободу волі Епікур співвідносить із причинно-наслідковими зв’язками, відстоюючи її без допущення надприродних сутностей. Чим і відрізняється від християн, і від стоїків. Схема виходить такою: (1) набуття розуму, (2) свобода (і від страхів, і свобода вибору), (3) правильний вибір, чеснота, (4) насолода.
Виглядає вкрай схоже, все починається з розуму і закінчується щастям. Різниця тільки у ставленні до свободи, але і тут можна сказати, що філософія стоїцизму стверджує “свободу, як усвідомлену необхідність” (як і марксисти; вони взагалі до остраху схожі в усьому). Епікурейці ж постулюють просто “усвідомлену свободу”. Обидві школи вважають, що розум їх звільняє, але тільки одна з них не обмежує дії надуманою схемою. Той, хто вірить, що наперед знає свою Долю – апріорі обмежує себе слідуванням “правильній ролі”, і говорити про свободу в цьому разі майже не доводиться.
Відмінність у підході
Уся ця каша у філософії стоїків створюється тільки тому, що в основу фундаменту свого вчення стоїки взяли складносурядне поняття (“доброчесність“); вони взяли продукт тривалого розвитку людської культури, який і сам часто змінюється під час розвитку суспільств. У їхній системі поглядів “чеснота” і “розум” – це чарівні слова і палички-виручалочки. Але конкретне застосування чесноти залежить від маси факторів. Що ж до епікурейців, то їхня етика побудована на фундаментальнішій основі, що дана нам від природи, і за своєю суттю дуже проста і самоочевидна (“насолода“); яку навіть не потрібно осмислювати, і яку безпосередньо відчуває практично кожна людина. Чи є місце в епікурейській системі для всіх стоїчних чеснот? Так, є, але епікуреєць просто не обманює себе щодо природи цих чеснот. Ось ключова різниця! Так, “цинічне” ставлення до того, що суспільство вважає добрими справами, – справді знижує ймовірність реального діяння цих справ, знижує ймовірність бажання робити всі ці речі безоплатно тощо. Але для епікуреїзму завжди найважливішою річчю була та сама “розсудливість“, або ж, інакше кажучи, “розсудливість”, яка, за словами Епікура, “дорожча за навіть філософію”. Це також можна називати і “вільнодумством”, як це робили епікурейці Нового Часу, маючи на увазі ту саму боротьбу з різними “химерами” на кшталт потойбічного життя і божественного провидіння, укупі з вірою в передбачення ворожок, які так сильно любили стоїки всіх поколінь. Епікурейці завжди віддавали перевагу свободі у всіх її проявах, і завжди ставили її в прямому зв’язку з набуттям розуму. Тому навіть улюблений стоками “розум”, також знаходить місце в епікуреїзмі, та ще й яке місце! “Краще з розумом бути нещасним, ніж без розуму бути щасливим” – ось яка думка Епікура.
Хтось обманює себе (стоїк) і створює “химери” з тих слів, які вважаються “хорошими”, він у побожному страху намагається вигнати з пристойного суспільства всі “погані” слова. І складаючи систему поглядів з “всього хорошого” і проти “всього поганого”, на ділі ж він створює не шукану ідеальну систему, а погано працюючу еклектику, уся суть якої полягає в словах: “старайся, пересилюй і досягай кращого, на що здатний”. Не випадково стоїцизм у XXI столітті увійшов у міцний союз із літературою для мотивації та досягнення успіхів у бізнесі. У наше століття, і в нашому суспільстві, образ заможної людини в костюмі з “принципами і сильним характером” – вважається найкращим. Тому в наше століття, і в нашому суспільстві – стоїцизм створює літературу для обожнювання цього образу. Ну а хтось (епікуреєць) не будує свої погляди на основі химер, не ставиться до слів з такою суворою серйозністю, не боїться “поганих” слів, і не падає на коліна перед словами “хорошими”, але ставиться до цього зі справжньою піднесеністю, наче збоку. І аналізуючи різні суспільства в різні епохи, така людина не зможе нахвалювати ідеали свого суспільства як найкращі на всі часи.
Буття епікурейцем має на увазі відому міру розуму; тоді як буття стоїком має на увазі тільки нахвалювання хорошого слова “розум” (яким сам стоїк ледь володіє), раз у раз малюючи чорно-білий світ. На думку такої людини, якщо епікуреєць не нахвалює розум, а звеличує сенсуалізм як основний принцип, то в епікурейця розуму немає. Адже важливо постійно говорити чарівне заклинання, щоб воно почало на тебе діяти. Іншими словами, стоїцизм, як і всі інші види філософії святенників, що моралізують, – це специфічний “карго-культ”.
III. Другорядні відмінності.
Після того, як ми розібралися з подібностями у всіх філософських шкіл і з базовими відмінностями в їхній етиці, що стосуються здебільшого критичного (епікурейці) та некритичного (стоїки) ставлення до того місця, в якому ти проживаєш; до віри у все надприродне, яка є у стоїків і якої немає в епікурейців, а також критичного (епікурейці) та некритичного (стоїки) ставлення до простих слів (хоча, що навіть смішно, стоїки були відомими філологами, і винайшли з нуля безліч нових філософських термінів) – перейдемо до другорядних, але яскравіших відмінностей в етичних системах.
Оскільки стоїчний світогляд, за самою своєю суттю, гранично консервативний і доволі примітивний, то звідси зрозуміло, що зовнішня поведінкова постать стоїка буде насправді дуже вразливою до “уїдливих” слів; дуже навмисно-шляхетною в поведінці (ну, в уявленнях із приводу “шляхетності” аристократії минулих століть); і підкреслено-стримано-зневажливою до “поганих” співрозмовників, або ж діловито-нейтральною до “хороших”. Принаймні до цього його схилятиме сама філософія, тоді як людська природа (яку жоден стоїк перемогти не в змозі), однаково робитиме стоїків людянішими, ніж ті самі хотіли б. Це перша, ще “інтелігентна” версія стоїка. Друга версія, більш рідкісна, але трохи ближча до оригінального вчення, – це грубий воїн, який готовий громити ворогів держави і відточувати свій характер на полях битв, або як видатний політик. Така людина нахвалюватиме життя своїх пращурів, які жили у важчих умовах, розповідатиме історії про спартанських хлопчиків, вихвалятиме важку працю на землі, яка облагороджує тощо, вчитиме поваги до старших та вимагатиме від молодого покоління гарної фізичної форми й решти зовнішніх ознак “справжнього чоловіка“. Раніше саме ця друга версія була більш характерною для стоїцизму, але завдяки епохальним змінам у ХХ-ХХІ століттях, тепер ми живемо у миролюбний час, за величезної кількості технічних новацій, які докорінно змінюють усі уклади життя, тож можемо бачити лише “інтелігентну” версію стоїків (звичайні мужики, хоч і вилиті стоїки, не усвідомлюють себе такими, а отже, не є систематичними філософами, а отже, й філософами-стоїками).
Навпаки, епікурейський світогляд межує з нігілізмом у своєму запереченні засад суспільства. Хоча це не зовсім так, і навряд чи епікурейця можна вважати бодай трохи небезпечним для держави, але, як і у випадку з софістами чи скептиками, певна кореляція тут усе ж таки є. Люди з такою позицією зазвичай більш протестні, вони не люблять химерну інтелігентність, і тому можуть дозволити собі вульгарну мову (див. скиглення про це від Цицерона, з приводу Тита Альбуція). Їм огидні старі цінності та брутальність “справжнього чоловіка”, тож епікуреїзм можна назвати навіть більш “зніженим” та “кволим”, принаймні такі саме такі люди радше схильні до прийняття епікурейської філософії. Епікуреїзм тому майже за визначенням “інтелігентний“; тільки в цьому середовищі ним можуть всерйоз зацікавитися. “Плебейська версія” епікуреїзму – це гедонізм; можна навіть сказати, що інтелігентні епікурейці завжди “нігілісти в теорії”, а на ділі є звичайними нейтральними філософами; тоді як гедоністичні епікурейці частіше “нігілісти на практиці”, і філософська частина їх цікавить лише як ширма, красиве виправдання для своєї “практики”, а в усьому іншому, що не стосується виправдань свого гедонізму, їхній теоретичний світогляд може бути цілком буденним.
Але зазвичай гедоніст усе ж таки не шукає філософських підстав для своєї поведінки, точно так само, як і “справжній чоловік” із села, який пройшов армію і став главою сімейства, – інтуїтивно буде вкрай нагадувати стоїка, але не буде шукати в стоїцизмі ніяких обґрунтувань, адже для цього ще потрібно зацікавитися читанням античної літератури, що не дуже прийнято в неінтелігентному середовищі. Винятки з цього бувають рідко, наприклад, зовсім інакше справа йшла за часів масової популярності філософії, як-то було в стародавньому Римі. Тоді могли з’являтися і “бидло-стоїки”, і “бидло-епікурейці”, з притаманними радикальній воєнщині та гедонізму. З’являються вони й зараз, але вже у вужчих межах “популярної філософії”. Але якщо обмежитися лише “елітарними версіями” в обох течіях, то епікуреєць і стоїк – обидва будуть філософами з інтелектуального середовища. Тільки епікуреєць – це освічений веселун і трікстер; тоді як стоїк – це освічений сноб-елітарист, який суто заради проформи набиватиме собі ціну за допомогою удаваної відмови від своєї винятковості. Він навіть принижуватиметься перед Справжньою Мудрістю, яка нібито для нього недосяжна, щоб показати свою лагідність, і тим самим спробувати навпаки максимально піднестися.
Крім усього цього, для кращого розуміння відмінностей, можна тримати в голові ще поколінний конфлікт батьків і дітей, де очевидно, що “батьки” – це стоїки, які зрозуміли з віком, що діди робили все правильно, а епікурейці – “діти”, які не згодні з батьками. За всієї невигідності такої аналогії, очевидно, що це лише аналогія, і стоїки, і епікурейці – це люди однієї вікової категорії; але епікуреєць ніколи не буде бубніти на кухні, що “раніше було краще”, і в цьому полягає значна їхня відмінність.
Тоді як стоїки намагатимуться щосили витискати з себе всю маскулінність, на яку вони здатні; водночас епікурейці дають більше волі почуттям і всьому “людському”, приймаючи все це як свою природу. У такому розрізі ми можемо визначити ще одну невигідну, і вже гендерну аналогію, за якою стоїки “мужики”, тоді як епікурейці – “жіночні”.
Саме тому сам конфлікт шкіл невичерпний; саме тому елліністична філософія вічно зберігає свою актуальність. Ці філософські школи вперше виклали “вічні” людські типажі на рівні систематизованої філософської етики. Тож доки існуватимуть типажі – вони знаходитимуть “свою” філософію в одному з цих давніх архетипів. І доки існують ці загальносвітоглядні архетипи, доти існуватиме конфлікт філософських шкіл стоїків, епікурейців, скептиків, кініків і платоніків. Навіть якщо стоїцизм позбудеться своїх внутрішніх суперечностей, він все одно боротиметься з Епікуром, бо жоден “справжній чоловік” не побажає, щоб суспільство, в якому він живе, раптом стало “жіночним”. Якщо без прикрас, то саме в цьому полягає найбільш фундаментальна відмінність між школами.
Але, як і все у світі, естетика й етика має об’єктивну (“істинну”) градацію якості. Ми все ще не маємо об’єктивної теорії естетики, ми все ще не маємо об’єктивної теорії етики. Але в досконалому світі тільки один з усіх типажів отримає повну перемогу (звісно ж, нашарувавши на себе найкраще з тих, хто програв, але нас цікавить основа). Чому епікурейці усвідомлено обирають філософію для нігілістів, хиляків, дітей і жінок? У чорно-білому світі обивателів (і елітних обивателів, тобто стоїків) це видається якимось божевіллям, обирати “погане” з двох крайнощів у кожному разі, до того ж навіть усвідомлено. Але саме вивчення історії філософії, та й історії взагалі, показує, що за інших рівних за всіх часів філософія Епікура створювала умови для прогресу людського суспільства шляхом відстоювання вільнодумства. І це не може не приваблювати всіх справді розумних філософів. З-поміж усіх стародавніх, тільки Епікур виглядає як людина сучасності, яка випадково опинилася в минулому. Лише йому, та його послідовникам, сьогодні виходить щиро емпатувати, якщо твоєю головною цінністю є не “мужність”, а справді “розум”. Саме тому завжди були, є і з’являтимуться епікурейці, і вони завжди повставатимуть проти “всього хорошого”, як його розуміють примітивні любителі грубої сили або корпоративні бюрократи-конформісти.
Підсумки
У цьому нарисі ми показали, що стоїцизм нахабно узурпував те, що не належить винятково йому; а саме загальнофілософські практики для контролю над собою та “самовиховання”. Ми показали, що стоїцизм є доведенням обивательських уявлень про “доброчесність” до своєї граничної досконалості. Що загалом стоїцизм абсолютно не розуміє засад епікуреїзму, і навіть сам цілком вписується в епікурейський дискурс, як у теорії, так і на практиці. Відкрили, що самому епікуреїзму не чужі “чесноти”, просто він не займається їхньою подальшою додатковою ідеалізацією; Епікур цинічно заявляє, що джерело чеснот і вад – одне й те саме. Саме справжня розумність дає нам змогу стати доброчесними, тоді як у трепетному вшануванні та страху стоїків перед термінологією та вищими силами, розумності годі й шукати. Саме справжня свобода дає змогу зробити правильний вибір, а не складна система з “усвідомлення” детермінізму, що залишає шанс усвідомити свою розпусну долю і має, по-хорошому, зробити стоїцизм відкрито-елітарною філософією для обраних.
Не варто думати, що тільки дурість та невміння читати є головними відмітними якостями стоїцизму. Як ми вже зазначили, найфундаментальнішою причиною конфлікту шкіл є самі людські “типажі”, що знаходять собі відповідну ідеологію і філософію. У цьому плані, якщо брати дві школи і малювати тут дуальності характерів, то стоїцизм виграє із зовнішнього боку, адже стоїки тільки те й робили, що культивували загальноприйнято-хороші якості. Стоїки виходять чесними громадянами, міцними і мужніми батьками сімейства; тоді як епікурейці виходять нігілістами-трикстерами, тілесно вельми слабкими, а за натурою ще “дітьми” і “жінками”. Але коли наступного разу ви скаржитиметеся на негативні сторони патріархального суспільства, коли наступного разу обурюватиметеся на вуличне “бидло”, шкодуватимете про чергову розв’язану війну; поговоріть зі стоїками про справжні чоловічі цінності! І ви одразу переконаєтеся, що стоїцизм за всієї зовнішньої “краси” – часто призводить до неймовірно згубних наслідків, до яких епікуреїзму навіть у карикатурній “теоретичній” версії від стоїків – ще рости й рости.
Автор статті: Friedrich Hohenstaufen.
2021 рік.