Автор: Олег Верник.
Щодо терміна “діалектика”, який використовують марксисти, то він, мабуть, завдав їм багато проблем, через плутанину в розумінні діалектики в Маркса і в Гегеля. Найрізноманітніші шарлатани гегельянського розливу, від Деборіна до Корнфорта експлуатували цей термін, кожен на свій лад. Більшість із них навіть забувають, що своє вчення Гегель називав не діалектикою, а спекулятивною філософією, діалектичне за Гегелем – це тільки другий бік логічного, що слідує після розумовеного і перед спекулятивним.
Що є “діалектика” в античних авторів? Діалектика – це засіб красномовства, це мистецтво ведення діалогу, щоб шляхом діалогу вивести істину. Як відомо, ще Епікур викрив діалектику, показав, що вона є тільки видимість тих “знань”, які вона дає. Діалектика була властива найбільше сократичній традиції (тобто платоніків, аристотеліків і стоїків), до якої Епікур не належить.
Що є “діалектика” у Маркса? Вона поділяється на два поняття – на суб’єктивну і на об’єктивну діалектику. До суб’єктивної належать розумові прийоми, які використовує людина під час аналізу дійсності. Чимось ця діалектика більше схожа на Епікурові “образні кидки думки”, “передбачення” (проліпсис) і “претерпівання” (татхе). Об’єктивна ж діалектика являє собою ті об’єктивні, дійсні протиріччя, які спостерігаються в реальності.
Але це якщо говорити мовою Гегеля. Якщо ж уважно читати, скажімо, Енгельса, який написав величезну кількість робіт з історичного матеріалізму, то можна побачити, що він називає розвитком у плані діалектики відмову фізики від закону збереження енергії на користь закону про перетворення енергії. Простіше кажучи, діалектика – це деяка обмеженість тих чи інших процесів, яку можна виявити тільки після редукції наших уявлень про ту чи іншу річ, які стають тим більше зводимими (редукованими), чим більше ми вивчаємо цю саму річ.
У цьому плані діалектичний метод Маркса справді протилежний діалектичному методу Гегеля, оскільки Гегель, навпаки, намагається роздмухати такі поняття, як “держава”, “організм”, “буття”, до якихось загальних філософських категорій, і апріорно, тобто відмовившись від дослідного пізнання дійсності, зважаючи на самі ці категорії, вивести самі принципи того, як влаштована дійсність. Маркс же, навпаки, будь-які філософські категорії відкидав.
Але якщо дивитися на діалектику в тому контексті, як її розумів Маркс, то виходить, що в античності якраз Епікур був діалектиком, а стоїки, які споконвіку вправлялися в діалектиці, у мистецтві міркування, не мали в собі ні атома діалектики.
Справді. Стоїк I-II століть Епіктет гнівався від того, що Епікур, мовляв, зневажаючи суспільство, кажучи, що в ньому є суспільні норми, які є не властиві самій людині, йшов створювати з іншими епікурейцями своє суспільство (тобто Сад). І дивувався Епіктет Епікуру, мовляв, як же ця людина може одночасно зневажати суспільство і формувати суспільство.
Але Епіктет, цей стоїк, цей “діалектик” тут змішує суспільство як таке і суспільні норми його епохи, вважаючи їх нероздільними. (Так само, як в іншому місці, Епіктет, критикуючи скептиків, виявляється нездатним відокремити судження і переконання). Епікур же, виходить, чинить саме як діалектик (у марксистському сенсі). Він редукує поняття суспільства і стає “інженером людського суспільства”.
На додаток до посту Котейникова про діалектику, додам свої старі нотатки 2019-го року. Тут побічно пов’язана кінцівка. Пост примикає до статті про Ф. Бекона (філософа-практика) та інших заміток, розвиваючи порушені в них теми. Наприклад, пов’язаний із цією заміткою конфлікт політекономії та епікуреїзму нам уже вдалося зняти тут. Власне, сама замітка далі.
Отже, ми визнаємо філософську важливість “практики”, але під виглядом філософської етики, або навіть під виглядом політичних висновків, зроблених на основі економічної теорії. Але чи БУДЬ-ЯКА практика (що мовою Ф. Бекона дорівнює тому самому, що й діяльність), чи всяка діяльність усередині філософії призводить до того, що філософія втрачає себе саму? Я переконаний, що суто-споглядальна філософія взагалі велика рідкість; вона є радше солом’яним опудалом, яке марксисти підставляють під так званий “механістичний матеріалізм” (особливо за допомогою “Тез до Фейєрбаха”). Це опудало створили німці, що представляють так звану “німецьку класичну філософію”, особливо Фіхте, а тепер використовують переважно тільки марксисти. Але коли це вигадане опудало побивають за допомогою впровадження “дії” – зазвичай малюють якусь конкретну дію.
Німці як дію, що перетворювала людину зі “сприймаючого автомата” на активну істоту – малювали нам “творчість”. Вони загравали з мистецтвом, з поезією, а через проблематику творчості – приходили до теологічних питань про творіння самого світу (це ну дуже спрощений переказ, не судіть). З іншого боку Ф. Бекон і науковці – малюють нам “перетворення природи”, таку собі техно-урбаністику. І нехай у цьому немає нічого поганого – і ті й інші починали бачити світ через викривлені лінзи; звідки й починається втрата дороговказної нитки філософії та початок розумової деградації. І це при тому, що наука і практична діяльність все одно невпинно йдуть уперед і розвиваються. Під деградацією я розумію будівництво “помилкових ідеологій”, а моєю мовою це не-епікурейські ідеології, які наївно вважають себе “нерозірваними” (про це див. статтю).
Як епікурейця я визнаю активність людини, як визнавали її епікурейці і до мене, і всі “механістичні” матеріалісти. Ми визнаємо активність у філософії, як у вигляді мистецтва, так і у вигляді технології; ці види діяльності дійсно становлять сутність людини. Але наша філософія сенсуалізму (за ідеєю більш “споглядальна”, а не “діяльна”) в обох випадках може стояти в основі цільного світогляду, жодним чином не суперечачи обом прикладам, і навіть оберігаючи їх від помилок. “Німецька класика” тому й виглядає, за всіх її переваг, як марення божевілля божевільних, що вона народилася в принциповій антитезі сенсуалістичному матеріалізму французів, відкинувши його цілком і повністю (ну, окрім Канта, теж відкинувшого, але не цілком). Хоча достатньо було розробляти рівно ті самі ідеї, не пориваючи із сенсуалізмом, як із фундаментальною основою; це було цілком можливо.
І це один із головних пунктів, за допомогою яких ми відмовляємося від гегельянської діалектики, адже від тези до синтезу можна дійти, оминувши “антитезу” (але стосується це тільки діалектики в застосуванні до історії філософії; хоча тссс… секрет, вона тільки тут і може бути застосована). Той факт, що цього не роблять – результат не того, що діалектичний розвиток мислення людства неминучий і необхідний, етап за етапом і ніяк інакше. Ні, це радше явище нам ТУПОСТІ людства. Звісно, можна сказати, що і вона була закономірною необхідністю, і без тупого заперечення було не обійтися. Але це вже питання екстраполяції, так само, виводячи “тренди”, можна сказати, що відтепер і надалі ніколи не буде суспільства без приватної власності.
Закони діалектики працюють лише доти, доки стосуються чогось нерозумного, майже-що омертвілого. Лише не обтяжене розумом (і, отже, свободою вибору) тіло – може кидатися від крайнощів до крайнощів, без можливості якось зупинити цей сліпий рок. Тільки той, хто мислить абстрактно, може так тупити. Царство свободи і розуму, царство справжньої людяності починається там, де закінчуються володіння діалектикою. Справжня людина володіє свободою, діалектика ж працює тільки для пояснення чогось даного, здійсненого (історичного), коли альтернатив уже немає, а значить немає і свободи.