Продовжуючи тему, підняту раніше публікацією зарубіжних статей Волша і Крагелунда, ми наводимо власну версію прочитання фрагментів “Сатирикону” та біографії наведеної Тацитом.
На наш погляд, вже саме життя Петронія, його смерть, та маса вторинних і малопомітних фрагментів “Сатирикону”, не кажучи вже про “дух твору”, який, на жаль, неможливо передати словами та цитуванням фрагментів, – все це видає в ньому автора, близько знайомого з епікурейською філософією, який дуже їй співчуває, навіть якщо його і не можна називати філософом школи в класичному розумінні цього слова.
Римський письменник-сатирик і поет, знаменитий автор твору “Сатирикон”, Гай Петроній Арбітр народився близько 14 року н.е., імовірно, у місті Мессалія, на південному березі Галлії. Про його біографію мало що відомо, крім фрагментів із Тацита (Аннали XVI 18), які ототожнюють Петронія з якимось сенатором Петронієм, загиблим, згідно за тим самим Тацитом, у 66 р. н. е. в місті Куми, неподалік від Неаполя.
У своїй праці Тацит дає чудовий портрет Петронія. Тут розповідається, як Нерон змусив письменника накласти на себе руки, принісши його в жертву ревнощів Тигелліна, найбільш безпринципного і владного зі своїх радників. Крім того, Тацит повідомляє, що Петроній створив собі репутацію неробством і потуранням своїм забаганкам, що сприймалося оточуючими не як розбещеність, а як особлива вишуканість. Тому найвільніші висловлювання та вчинки Петронія сприймалися як належне, і як особистий друг Нерона він став його головним експертом у питаннях смаку та етикету (arbiter elegantiae).
Але краще буде навести все свідчення Тацита повністю [1]:
18. (1) Про Гая Петронія слід розповісти трохи докладніше. Дні він віддавав сну, ночі – виконанню світських обов’язків і задоволенням власного життя. І якщо інших піднесла до слави старанність, то його – неробство. І все ж його не вважали розпусником і марнотратом, якими є здебільшого ті, хто проживає спадкове надбання, але бачили в ньому знавця розкоші. (2) Його слова і вчинки сприймалися як свідчення притаманної йому простодушності, і чим невимушенішими вони були та чим виразніше проступала в них якась особливого роду недбалість, тим прихильніше до них ставилися. (3) Утім, і як проконсул Віфінії, і пізніше, будучи консулом, він показав себе досить діяльним і здатним справлятися з дорученнями, що були на нього покладені. (4) Повернувшись до порочного життя або, можливо, лише удавано вдаючись до пороків, його прийняли до тісного кола найбільш довірених наближених Нерона, він став тут законодавцем витонченого смаку, тож Нерон почав вважати приємним і сповненим чарівної розкоші лише те, що схвалював Петроній. (5) Це викликало у Тигелліна заздрість, і він зненавидів його як свого суперника, до того ж такого, який у науці насолод сильніший за нього. І ось Тигеллін звертається до жорстокості принцепса, перед якою відступали всі інші його пристрасті, і ставить у провину Петронію дружбу зі Сцевіном. Донос про це надходить від підкупленого тим же Тигелліном раба Петронія; більшу частину його челяді кидають у в’язницю, і він позбавляється можливості захищатися.
19 (1) Трапилося, що в ці самі дні Нерон відбув до Кампанії; вирушив туди і Петроній, але його зупинили в Кумах. Він не став продовжувати години страху або надії. (2) Розлучаючись із життям, він не поспішав його обірвати і, порізавши собі вени, то, згідно зі своїм бажанням, перев’язував їх, то знімав пов’язки; розмовляючи з друзями, він не торкався важливих предметів і уникав усього, чим міг би сприяти прославлянню непохитності свого духу. (3) І від друзів він також не чув міркувань про безсмертя душі і думок філософів, але вони співали йому жартівливі пісні і читали легковажні вірші. (4) Деяких із рабів він обділив своїми щедротами, деяких – батогами. Потім він пообідав і занурився в сон, щоб його кінець, будучи вимушеним, уподібнився природній смерті. (5) Навіть у заповіті, на відміну від більшості засуджених, він не підлещувався ні Нерону, ні Тигелліну, ні комусь ще з можновладців, а описав потворні оргії принцепса, назвавши поіменно розпусників, які беруть участь у них, зазначивши нововведення, які вносять у кожний різновид розпусти, і, додавши печатку, відправив його Нерону. Свій перстень із печаткою він зламав, щоб її не можна було використовувати в зловмисних цілях.
20 (1) Тим часом Нерон, гублячись у здогадках, яким чином стали відомі подробиці його витончених нічних розваг, згадує про відому завдяки шлюбу з сенатором Силію, яку він сам примусив до співучасті у своїх брудних хтивих забавах і яка до того ж була приятелькою Петронія. І закинувши їй у провину, що вона нібито не промовчала про побачене і про те, чого зазнала сама, він перейнявся до неї злістю і відправив її у вигнання.
Цікавим є той факт, що смерть Петронія вказується Тацитом посеред цілої низки політичних переслідувать представників “сенатської опозиції”, відомої також як “стоїчна опозиція“. Це дає змогу деяким дослідникам бачити у творі “Сатирикон” критику розбещених звичаїв своїх сучасників, які стоїк-Петроній міг спостерігати при дворі Нерона; а всі посилання на Епікура в його творі втрачають силу, оскільки в самому творі ними користуються карикатурні розпусники. Кого б тоді ще вони підняли на свій прапор, якщо не Епікура?
Але сам опис характеру Петронія, деталізовано описаний процес його самогубства, та й спосіб взаємодій з Нероном ще до початку гонінь – усе це видає в ньому як мінімум “вульгарного епікурейця”. До того ж, у “Сатириконі”, окрім загальної іронії, можна знайти і конкретні моменти, які вже не піддаються такій простій інтерпретації. Серед них знаходиться місце для критики божественного провидіння, знущання над епічною поезією Гомера, висміювання віщих снів, тощо. Усі ці питання відтворюються доволі однозначно, і ніде не мається на увазі, що вкладаючи такі міркування у вуста непридатних людей – сам Петроній їх не підтримує. Для такого трактування ми не знайдемо жодної зачіпки. Можна, звісно, припустити, що він навмисно доводить усе до гротеску, і що насправді вкладає критичний зміст. Але в такому разі “Сатирикон” можна розцінювати радше як самоіронію епікурейця над самим собою. Згадаймо хоча б Горація, який цілком спокійно називав самого себе “поросям зі стада Епікура”.
Сучасні критики, такі як Патрік Джерард Волш [2], також неабияк сумніваються в “моралізмі” Петронія; але при цьому той самий Волш сумнівається і в його епікуреїзмі, адже епікурейці начебто також є моралізаторами та проповідниками аскетизму. На це ми могли б заперечити, що далеко не всі епікурейці (або люди, які таким чином себе ідентифікують) – обов’язково аскети. Ніщо не заважає епікурейцям бути легковажними любителями вульгарних жартів і т.д. і т.п. При цьому існує навіть думка, що Петроній відкрито конкурував із Сенекою, щонайменше за вплив на культурний порядок денний в оточенні імператора, щонайбільше – через несхожість у характері та ідеях.
Вторинні епікурейські мотиви “Сатирикону”
Крім використання Петронієм епікурейської теорії снів, про яку багато було сказано датським дослідником Патріком Крагелундом [3], двох прямих згадок імені Епікура та загального мотиву жартівливої, навіть знущальної легковажності, “Сатирикон” зближується з епікуреїзмом також у плані критики красномовства:
“Але поки що від усієї цієї пишномовності, цих велемовно-порожніх сентенцій одна користь: варто потрапити на форум, одразу здається, ніби ти потрапив в іншу частину світу. Саме тому, я думаю, і виходять діти зі шкіл дурні дурнями, що нічого життєвого, звичайного вони там не бачать і не чують”.
При чому конкретно ця критика спрямована на Сенеку Старшого (батька знаменитого стоїка), якраз того, хто займався абстрактними декламаціями на суто-міфологічні теми. І далі Петроній продовжує свою атаку на риторів: “Юнаки не вправлялися в “декламаціях” в ті часи, коли Софокл і Евріпід знаходили слова, які були їм необхідні. Начітник, що не бачив сонця, ще не губив обдарувань у дні, коли навіть Піндар та дев’ять ліриків не наважувалися писати Гомеровим віршем. Та що говорити про поетів! Адже ні Платон, ні Демосфен, звісно, не вдавалися до такого роду вправ. Істинно піднесене і, так би мовити, цнотливе красномовство прекрасне своєю природною красою, а не химерністю і пихатістю”.
Для порівняння, пригадаймо тут свідчення Квінтіліана з приводу філософії Епікура: “Я анітрохи не дивуюся, – каже Квінтіліан (II 17, 15), – щодо Епікура, який уникає всякого вчення, судячи з того, що він написав проти риторики”. Або інший фрагмент, який говорить, що якщо і допустимі політичні промови, то тут сама “природа є тим, що спрямовує промови, а не якесь мистецтво”. І тут стає очевидним, що будь-який послідовний епікуреєць повністю підписався б під наведеним вище початком із “Сатирикону”.
Також Петроній регулярно, і в безлічі місць, висміює віру в магію, навіть понад те, що зазвичай розбирається під час розгляду теорії сновидінь:
– Матінко, – сказав я, – чи не знаєш, часом, де я живу?
– Як не знати! – відповідала вона, розсміявшись настільки дурному жарту. А сама встала і пішла попереду. Я вирішив у душі, що вона ясновидиця… Невдовзі, однак, баба, завівши мене в глухий провулок, відчинила клаптеву завісу і сказала:
– Ось де ти маєш жити.
Поки я запевняв її, що не знаю цього будинку, я побачив усередині якісь написи, голих шльондр і чоловіків, що крадькома розгулювали між ними.
Кілька разів Петроній наводить (причому з явною іронією) розповіді про забобонну поведінку персонажів та їхні вірування, показує їхні страхи від почутих байок про перевертнів, відьом і подібних речей. Він іронічно заявляє, що богів стало настільки багато, що тепер уже богів зустріти стало простіше, ніж людей. І навіть персонаж на ім’я Ліх, благочестивий чоловік пуританських звичаїв, який був упевнений (на підставі своїх снів), що йому протегують боги, врешті-решт гине від штормової стихії і втрачає все нажите. У свої останні хвилини життя Ліх усе ще сподівався втихомирити стихію за допомогою виконання забобонного ритуалу. Загалом, Петроній дуже рясно критикує всіляку віру в містику.
Хоча він і залишає деякі моменти “відкритими”, щоб робити розповідь цікавішою, конкретно цей літературний прийом пояснюється на сторінках самого “Сатирикону” принаймні двічі. Петроній вважає, що літературний твір зобов’язаний розкриватися через міфологічні та містичні сюжети, і в такий спосіб він набуває особливої естетичної краси, але не більше того.
Найбільше “епікурейських” мотивів знаходять зазвичай у знаменитій сцені гулянки, де в багатого вельможі Трімалхіона “стоїть годинник, і до нього приставлений особливий сурмач, який сповіщає, скільки годин життя безповоротно втратив господар”. Здавалося б, чим це не мотив елліністичних моралізаторських шкіл філософії? У того ж господаря розігрується і найбільш знаменитий сюжет усього “Сатирикону” з танцюючим скелетом:
У цей час принесли старанно запечатані гіпсом скляні амфори, на шийках яких були ярлики з написом:
ОПІМІАНСЬКИЙ ФАЛЕРН. СТОЛІТНІЙ.
Коли напис було прочитано, Трімалхіон сплеснув руками і вигукнув:
– На жаль, на жаль нам! Так, значить, вино живе довше, ніж люди! Тому давайте пити, бо у вині життя. Я вас пригощаю справжнім опіміанським; учора я не таке гарне виставив, а обідали люди чистіші за вас.
Ми пили й дивувалися такій вишуканій розкоші. У цей час раб притягнув срібний скелет, так влаштований, що його згини і хребці вільно рухалися на всі боки. Коли його кілька разів кинули на стіл і він, завдяки рухомому зчепленню, приймав різноманітні пози, Трімалхіон вигукнув:
Горе, нам, біднякам! О, наскільки чоловічок жалюгідний!
Станемо ми всі такі, щойно Орк нас викраде.
Будемо ж жити добре, друзі, допоки живемо.
На рахунок зв’язку подібних скелетних образів з “вульгарним епікуреїзмом”, до речі, також говорить в одній зі своїх статей дослідниця епікуреїзму М. М. Шахнович [4]. Щоправда, в цьому випадку Петроній виглядає скоріше критиком вчення школи, що використовує псевдо-епікурейські мотиви для зображення вкрай непридатного вельможі. Але чи такий негідний Трималхіон? Сцена бенкету далеко не обмежується тільки однією цією сентенцією і прикладом зі скелетом. У якийсь момент Трімалхіон висловлює типове для вельможі бажання відмовитися від ведення свого великого бізнесу, віддаючи його на відкуп своїм слугам (незважаючи на всю типовість, тема однаково співзвучна епікурейському віддаленню від суспільних справ). А та сама тема смерті прослизає в сцені бенкету ще кілька разів; і найвиразніший випадок подано вже в максимально “епікурейському” ключі, коли Трімалхіон каже:
“Отже, якщо ми знаємо, що приречені на смерть, чому ж нам зараз не пожити собі на втіху? Будьте ж усі здорові й веселі! Махнемо-но всі в лазню: на мій ризик! Не розкаєтеся! Нагрілася вона, немов піч”.
Місцями навіть цей “найнегідніший” Трімалхіон примудряється проявляти благородні риси. Він постійно прощає рабів за їхні проступки, а гостям, які його оточують, цілком доречно і по ділу роздає поради щодо поміркованості! А в якийсь момент, вкотре замислившись над питанням своєї смерті та фантазуючи про проведення похорону, він навіть доходить до заяви:
Друзі, раби – теж люди; одним з нами молоком вигодувані, і не винні вони, що Рок їх знедолив. Однак, з моєї милості, скоро всі нап’ються вільної води. Я їх усіх у заповіті своєму відпускаю на волю. Філаргіру, крім того, відпускаю його співмешканку і маєток. Каріону – будиночок і дві десятини, та ліжко з постіллю. Фортунату ж роблю спадкоємицею і доручаю її всім друзям моїм. Усе це я зараз оголошую для того, щоб челядь мене вже тепер любила так само, як любитиме, коли я помру.
Абсолютно нетипова, тим паче для багатого вельможі, поведінка і радикальні міркування. Важко припустити, що Петроній висміює цю позицію, вкладаючи її у вуста карикатурного персонажа; найімовірніше, цей карикатурний персонаж висловлює думки самого Петронія. А інакше, навіть якщо припустити, що все це просте висміювання епікуреїзму (шляхом вкладання шкільних позицій у вуста непридатного персонажа), то чому самі слова при цьому не перекручено й не доведено до безглуздості? Хіба що так нам хочуть показати дисонанс слів і дій наочніше, показати, в яку комедію на практиці перетворюється теоретичний епікуреїзм. Але повернемося до початку нашої статті: що заважає Петронію просто іронізувати над собою? Що заважає йому зрідка вкраплювати цілком моралізуючі сентенції?
Наприклад, у сцені після корабельної аварії, герої потраплять у місто гріхів Кротон, де бандит бандитом поганяє. Компанія друзів вирішує розіграти сценку, за якою один із них є багатим (і хворим) вельможею з Африки, що не має спадкоємців. Робиться це для того, щоб їм прислуговувало якомога більше пройдисвітів із міста, що сподіваються незабаром отримати подарунки через посмертний заповіт. Але головний герой, Енколпій, страждає муками совісті:
“А що, – говорив я собі, – якщо той шахрай, який хитріший, відправить до Африки розвідника і викриє нас у брехні? Що, якщо найманий слуга, переситившись нинішнім благополуччям, піде і донесе на своїх друзів і своєю мерзенною зрадою розкриє всю нашу витівку? Адже знову доведеться тікати і знову впасти в щойно переможену бідність та злидарювати. О боги і богині, як тяжко доводиться тим, хто живе не за законом: вони завжди чекають того, на що заслужили…”.
Це більш ніж моралізуючий мотив! Неможливо уявити, щоб цей момент був вставлений просто так. Так само неможливо, як і неодноразові критичні мотиви про те, що сучасне суспільство надто загрузло в гонитві за грошима, що мистецтво почало деградувати саме тому, ставши залежним від смаку замовника. Петроній неіронічно скаржиться на суддівську систему, де багаті запросто можуть купити правильне рішення судді, і таких моментів у творі чимало.
Основні фрагменти
З відомих прямих відсилань на Епікура можна виокремити згадку людини на ім’я Поліен (I), чоловіка коханки головного героя, чиє ім’я носив один зі співзасновників епікурейського Саду. Пряма згадка (II) у момент, коли потрібно було похитнути віру ворогів у їхній віщий сон, щоб не потрапити до них у полон:
Ліх: …Сьогодні вночі з’явився мені уві сні Пріап і сказав: “Хай буде тобі відомо, що я привів на твій корабель Енколпія, якого ти шукаєш”.
Тріфена здригнулася і промовила:
– Подумати тільки! Ми з тобою точно одним сном спали. Адже і мені наснилося, ніби з’явилася до мене статуя Нептуна, яку я бачила в Байях, у галереї, і сказала: “Гітона ти знайдеш на кораблі у Ліха”.
– А знаєш, – зауважив на це Евмолп, – божественний Епікур засуджує цю нісенітницю в найдотепніших промовах!
Або пізніше, відчувши збентеження від своїх думок про сексуальність, головний герой знаходить виправдання, використовуючи посилання на Епікура (III) і пряме приниження Катона Старшого, де особливий інтерес представляє фрагмент одразу після вірша:
Що ви, наморщивши лоба, на мене дивитесь, Катони?
Не до душі вам припала книга моєї простоти?
У чистих наших промовах весела принадність сміється.
Звичай народу оспівує мій безпорочний язик.
Хто ж не знає любові і не знає захоплень Венери?
Хто заборонить зігрівати в теплому ліжку тіла?
Правди батько, Епікур, і сам повелів нам, премудрий,
Вічно любити, кажучи: мета цього життя – любов…
Немає нічого безглуздішого за дурні людські забобони і вульгарнішого за лицемірну суворість…
Це закінчення фрагмента – боротьба із забобонами і викриття стоїчної суворості в “лицемірстві” – два найсильніших епікурейських мотиви в усьому “Сатириконі”. Позиція, що звучить у цих двох прикладах – улюблений епікурейський самопіар.
Досі ми обходилися фрагментами із “Сатирикону”, але крім цього, до нас дійшла низка коротких уривків з інших місць, цитованих пізніми граматиками та іншими письменниками. А також набір вставних віршів, що увійшли до так званої “Латинської антології”, зібраної з ранньосередньовічних рукописів. Серед цих фрагментів особливий інтерес становлять два з них. Перший говорить про те, як страх породив богів:
Першим страх породив богів, коли з небосхилу
Руйнувався круто перун, і Менал стрясався пожежею,
І вражений палав Афон, і Феб, на заході сонця
Пав, на сході вставав, і Місяць, постарівши, молодшав
У світлому сяйві своєму, і розмітилося небо на знаки,
І розділився на місяці рік у круговій зміні.
Став тоді вкорінюватися порок: помиляючись умами,
Стали селяни дарувати Церері перші злаки,
Соковитими гронами Вакха вінчати, пастухи для Палеси
Радісне свято справляти; Нептун, повставши з безодні,
Пристані прийняв в долю, Паллада – торгові лавки.
Хто здобув успіх і хто вкрай розорився,
Обидва в жадобі багатств по собі вигадай бога…
З іншого боку проти епікуреїзму (проти чуттєвого пізнання) Петронія свідчить друга цитата зі знаменитим прикладом круглої вежі:
Око невірне і почуття ненадійні:
Якщо розум мовчить – вони обдурять.
Навіть вежа з квадратними кутами
На віддалі здасться нам круглою;
Хто пересичений, тому й мед противний,
І від ладану він свій ніс відвертає.
То одне нам миліше, то інше,
Тому що інакше бути не може,
Якщо почуття саме із собою сперечається.
Цей приклад, щоправда, використовували й епікурейці, доводячи, що круглявість вежі на віддалі зумовлена фізичними причинами (напр., у Горація або Лукреція), адже атомам потрібно пройти шлях зі спотворювальними перешкодами, перш ніж вони потраплять в очі. Отже, говорили епікурейці, почуття показують те, що за своєю природою і повинні були показати; помиляється тільки розум, а почуття всього-лише датчики, і попиту з них немає. Аргументи Петронія в цьому фрагменті мають скептичний характер, однак і тут не все так просто. По-перше, робиться припущення “якщо розум мовчить”, але вже якщо він активний, то почуття вже не так ефективно “обманюють”. По-друге, тематика пересичення також цілком прийнятна для епікурейської школи. Хоча згідно з Епікуром, почуття не може “саме з собою сперечатися”, тож загалом цей фрагмент все одно сильно відходить від епікурейської догматики.
Крім цього одиничного фрагмента, взятого невідомо з якого твору (може, і з “Сатирикону”), проти епікуреїзму Петронія говорять ще постійні посилання на вирішальну роль Долі в житті людей; у викладі головного персонажа “Сатирикону” – життя теж страшна штука, де небезпека чатує на тебе на кожному кроці. Тому й каже він, що жити слід у теперішньому часі, і не відкладати вічно на потім. У сцені корабельної аварії і загибелі Ліха герої, по суті, самі вже повторюють мотив міркувань багатія Трімалхіона, і цей самий мотив пролунає навіть в окремій замальовці, з історією про скорботну дружину. Навіть цей мотив життєлюбства і “життя одним днем” має епікурейські або софістичні (Антіфонт) елементи, але йому бракує головного – впевненості людини у своїх силах, сміливості перед Долею і Випадком.
Вирізка з передмови Б.І.Ярхо до “Сатирикону”:
Резюмуємо названі подібності та відмінності (особливо останнє, тут коротко перераховуються вони всі) скориставшись допомогою відомого радянського антикознавця Б. І. Ярхо, який написав чудову передмову [5] до видання “Сатирикону”:
“Петроній двічі вустами своїх улюблених героїв Евмолпа (CIV) і Енколпія (CXXXII) вихваляє Епікура, як “божественну людину” і “батька правди”, що проповідував спокійне ставлення до всього і життя для насолод.
Правди батько, Епікур, і сам повелів нам, премудрий,
Вічно любити, кажучи: “мета цього життя – любов”.
І всі дійові особи роману, Енколпій, Аскілт, Гітон, Квартілла, Трімалхіон, Кірка, Філомела, нехтуючи законами дружби, чесністю, цнотливістю, живуть лише задля насолоди – так, наче кожен день був їхнім останнім днем (XCIX), et bien leur en prend: ніхто з них у цьому не кається. Смерть вони зустрічають спокійно, віддаючись до кінця улюбленим задоволенням: Евмолп – поезії (CXV), Енколпій коханому отрокові (CXIV).
Світ вони заздалегідь приймають, як нікуди не придатний. Песимізм наскрізь пронизує світогляд Енколпія. Коли йому щастить, він каже, що Доля, це породження Пекла, від нього відвернулася. Фортуна грає нами, як хоче (LV); людина – нікчемна (XXXIV); дружба – лише ілюзія (LXXX); справедливості на землі не існує: всі судді – користолюбці та лицеміри (XIV); моральна людина є аномалією, і всі її ненавидять (LXXXIV); мистецтво – у зневазі (LXXXIII); усе на світі – продажне (CXXXVII). Обурюватися тут, отже, нема чого, а треба намагатися влаштовуватися якнайкраще (XXXIV тристих, LXXII).
Адже людина надана сама собі. За вченням Епікура, боги не втручаються в життя людей. Весь “Сатирикон” просякнутий релігійним скептицизмом. Найцентральніша думка роману – що потішний бог Пріап спрямовує долі героя, є вже насмішка над божественним промислом. Над вірою в богів, що керують людьми, Петроній неодноразово знущається; він згадує про їхню допомогу в найнегідніших випадках: Квартіллі віщий сон нібито наказує шукати у двох юнаків своєрідного зцілення від лихоманки (XVII); Енколпій приписує Меркурію вельми непристойну допомогу (CXL). Петроній іде багато далі Епікура, часом впадаючи в справжнє блюзнірство, коли, наприклад, він знущається з множинності богів (XVII: наша країна так сповнена заступницьких божеств, що легше зустріти бога, ніж людину) або зі священних тварин (CXXXVII: ось… 2 золотих: на них ви можете купити і богів, і гусей). Богів він, мабуть, визнає тільки як поетичну прикрасу епічних поем. Він насміхається над гаруспіціями, над чаклунством, над віщими снами (CIV); різні народні повір’я він вкладає в уста неосвічених вільновідпущеників. Одним словом, ми маємо перед собою витонченого вільнодумця, який заперечує в релігії все те, що заважає жити”.
Епікурейська версія самогубства
Коротше кажучи, майже все, крім двох значних відходжень, видає в авторі “Сатирикону” легковажний різновид пізньо-римських епікурейців, ще далеко не найгіршого зразка. Звісно, є багато прямих порушень епікурейської догматики, але всі вони зрештою ведуть до класичних шкільних висновків, і їх можна звести до однієї з двох головних відмінностей (примх Долі). Щодо зв’язку з епікуреїзмом особливо яскраво свідчить біографія Петронія з “Анналів” Тацита, де навмисне зображується набір рис, що виділяє автора нашого роману з когорти “опозиційних” стоїків. І найбільш наочним у цьому плані буде порівняння описаного самогубства Петронія з аналогічною стратою Сенеки.
Як каже Тацит, “розлучаючись із життям, він не поспішав його обірвати і, розрізавши собі вени, то, згідно зі своїм бажанням, перев’язував їх, то знімав пов’язки”. Який стоїк виявляв би таку слабкість? Катон Молодший розірвав шви лікарів, коли знову прийшов до тями після завданих собі ран. Сенека кілька разів робив додаткові спроби посилити собі каліцтва, бо в нього ніяк не виходило померти швидше. У випадку Петронія нам додатково підкреслюють його небажання йти, небажання робити це різко і в стражданнях.
Тацит навмисно посилює цю відмінність Петронія від стоїків: “Розмовляючи з друзями, він не торкався важливих предметів і уникав усього, чим міг би сприяти прославлянню непохитності свого духу”. Немає всього цього пафосу дією, немає уявлення суїциду як вищого прояву сили духу. Петроній із цим не згоден, він визнає вимушеність цього вчинку, і робить усе, щоб цей процес проходив менш болісно! Але зазвичай основним заходом для ослаблення страху смерті було використання філософських ідей про потойбічне життя. Цим не гребували і стоїки, Катон, наприклад, кілька разів перечитував твори Платона про душу, перш ніж зважитися померти. Та й люди навколо зазвичай втішають вмираючого подібними міркуваннями. Але подивіться на Петронія!
І від друзів він також не чув міркувань про безсмертя душі та думок філософів, але вони співали йому жартівливі пісні та читали легковажні вірші.
Після розглядів на рахунок покарання і похвали своїм рабам, у такій невимушеній обстановці непохитної веселості, що є головною відмітною властивістю епікурейців усіх часів, Петроній, штучно і плавно послаблюючи свій організм, наважується на самогубство: “Потім він пообідав і занурився в сон, щоб його кінець, будучи вимушеним, уподібнився до природної смерті”. Якщо в цьому взагалі намагатися знайти бодай якийсь зв’язок із філософією (а його цілком може й не бути), то, окрім епікурейського впливу, жоден інший не зміг би справити подібного ефекту.
На завершення наведемо фразу французького філософа-епікурейця XVIII століття, знаменитого веселуна і “розпусника” Ламетрі:
“У момент жорстоких потрясінь, коли я стояв на межі життя і смерті, в моменти слабкості, коли душа, здавалося, зникає разом із тілом, яким чином у мені – тендітній і тонкій машині – знаходяться сили жартувати і сміятися?”.
Петроній, на наш погляд, є прямим попередником Ламетрі, і ці слова цілком підійдуть і для самого автора “Сатирикону”.
Основні джерела:
- Корнелій Тацит – “Аннали”, Книга XVI
- Патрік Джерард Волш – “Чи був Петроній моралістом?“
- Патрік Крагелунд – “Епікур, Пріап і сновидіння у Петронія“
- Шахнович М.М. – Епікурейське ставлення до смерті та античне прикладне мистецтво
- Передмова від Б.І.Ярхо з видання “Сатирикон”, СП “Вся Москва”, М., 1990
- “Сатирикон” за виданням Л.: СП “Смарт”, 1991