Пост Володимира Шепетухи від 14.11.17:
“Планував спочатку зробити невеличкий пост, та Мішель Монтень вартий більшого, а тому ось, щось на кшталт статті. Місцями нескладно, місцями нагромадження цитат, але куди ж без цього”.
Вступ
Для початку кілька слів обурення. Взятися читати Монтеня мене спонукали кілька статей про Епоху Просвітництва, де неодноразово згадувалося, що його “Проби” були ледь не настільною книгою більшості філософів 18 століття. Паскаль і Декарт сперечалися з ним, про нього писали, на нього посилалися полемічно або схвально, Бекон, Гассенді, Бейль, Вольтер, Монтеск’є, Дідро, Руссо, Ламетрі, Гольбах. При цьому в різних загальних роботах з історії філософії Монтень, якщо і згадується, то лише побіжно, що мовляв “ну, був такий”. На схемах, які роблять спробу простежити спадкоємність філософів, Монтень (якщо взагалі там є) або ставиться поза будь-якими традиціями, начебто він у вакуумі існував, або записується в пірроністи. До чого цей вступ? Настільки зневажливе ставлення до Мішеля Монтеня здається мені несправедливим, і я сподіваюся, що читач побачить у ньому більше, ніж просто скептика.
Що таке «Проби»?
Зміст “Проб” може спочатку викликати подив – як може за главою “Про ненадійність наших суджень” слідувати глава “Про бойових коней”? Але перше, що варто зрозуміти, приступаючи до роботи Монтеня, це його образ думки і причину написання. “Проби” – це скоріше щоденник, куди Монтень писав усе, що йому спадало на думку протягом майже 20 років. За такий довгий період часу погляди Монтеня змінювалися, але він нічого не змінював у раніше написаному, даючи читачеві найповніше уявлення про себе самого. “Це щира книга, читачу” – з таких слів починається перший том, і це дійсно так.
Скептицизм
То які ж погляди Мішеля Монтеня? Почну я, мабуть, з того самого піронізму, що приписують мислителеві, щоб швидше розправитися з цим і перейти до більш цікавого. Монтень справді не раз наводить слова Піррона та Секста Емпірика, але в якому контексті він про це пише? Та тільки в тих розділах, де критикує схоластику, церкву і “вченість”. Нагадаю читачеві, що Мішель Монтень писав у другій половині 16 століття. Безпосередньо казати богословам, що вони неправі, живучи у Франції часів релігійних війн, де на тебе за рогом може чекати заточка під ребро з фразою “а чи не гугенот ти часом?”, щонайменше не розумно. Хоча при цьому Монтень частенько забуває про обережність і сміливо жартує над уявленнями церковників.
Скептицизм Монтеня – це сумнів в абсолютності тієї істини, що була чільною догмою його часу, а не в можливості існування істини взагалі. Ненависть же філософа щодо “вченості”, очевидно, не означає ненависть до науки як такої. Як каже сам Монтень: “Я люблю і шаную науку, так само як і тих, хто нею володіє. І коли наукою користуються, як годиться, це найблагородніше і найбільше з досягнень роду людського. Але в тих (а таких незліченна безліч), для кого вона – головне джерело самовдоволення й упевненості у власному значенні, чиї пізнання ґрунтуються лише на хорошій пам’яті, хто все черпає лише з книжок, у тих, наважуся сказати, я ненавиджу вченість навіть дещо більше, ніж цілковите невігластво”.
До речі, іноді взагалі складається враження, що Монтень цілком собі атеїст, але, можливо, це лише бурхлива уява підписника однойменного пабліка. Я наведу кілька красномовних цитат, що дають підставу так вважати, в іншому місці пізніше.
Епікурейство
Головна цінність Мішеля Монтеня для історії філософії – це перевідкриття Епікура. Так, так, зовсім не Гассенді був першим! Особливо чудово бачити, як у першому томі Монтень ще рівною мірою слідує за Епікуром і Сенекою (і навіть більше все ж таки за другим). Наприклад, він явно під впливом Сенеки приділяє неймовірно велику увагу роздумам про смерть. “Філософствувати – значить вчитися вмирати” – пише Монтень. Приваблює його і тема суїциду, хоча він все ж таки не повністю погоджується з Сенекою. Стоїцизм то тут, то там миготить у думках Монтеня, а цитування Сенеки зустрічається майже в кожному розділі.
Але що ж ми бачимо в третьому томі? Монтень прямо критикує Сенеку та інших стоїків за похмурість, безглузді обмеження, виправдання суїциду і постійні роздуми про смерть. “Мені, відданому земному життю, ворожа нелюдяна мудрість, що прагне змусити нас зневажати і ненавидіти турботу про своє тіло. Я вважаю, що нехтувати всіма природними насолодами так само неправильно, як і занадто пристрасно віддаватися їм. Не треба бігти ні за ними, ні від них, але треба їх приймати… Арістіпп виступав лише на захист плоті, наче в нас немає душі; Зенон зважав лише на душу, наче ми безтілесні. І обидва помилялися”. Хто мав рацію, на думку Монтеня, здається, очевидно.
Епікурейство Монтеня проявляється не тільки в етиці. Коли він пише про явища природи, завжди цитує Лукреція. Монтень з насмішкою говорить про безсмертя душі, а також є переконаним сенсуалістом. “Будь-яке пізнання прокладає собі шлях у нас через відчуття – вони наші пани. Знання починається з них і ними ж завершується. Зрештою ми знали б не більше, ніж якийсь камінь, якби ми не знали, що існує звук, запах, світло, смак, міра, вага, м’якість, твердість, шорсткість, колір, гладкість, ширина і глибина. Така основа, такий принцип усієї будівлі нашої науки. На думку деяких філософів, знання є не що інше, як відчуття. Той, хто зміг би мене змусити піти наперекір відчуттям, взяв би мене за горло, і я не міг би зробити більше ні кроку. Відчуття є початком і вінцем людського пізнання. Яку б скромну роль не відводити відчуттям, необхідно визнати, що все наше навчання відбувається через них і за допомогою їх”; “На мій погляд, найправильніше було б пояснювати наші вчинки навколишнім середовищем, не вдаючись у ретельне розслідування причин і не виводячи звідси інших умовиводів”, – пише він.
Враховуючи популярність роботи Монтеня серед просвітителів 18 століття, можна з цілковитою впевненістю сказати, що Мішель Монтень і його “Проби” – важлива сходинка в епікурейській традиції.
Гуманізм та егалітаризм
Монтень цілком у дусі свого часу, а часто й випереджаючи його, висловлюється за скасування смертної кари, говорить про рівність чоловіків і жінок, співчуття щодо тварин. Але особливо він розпалюється, коли пише про жорстоке поневолення і знищення корінного населення колонізаторами. Монтень засуджує всяку ненависть і неприязнь узагалі стосовно інших народів, кажучи про тупість поділу на “цивілізованих” і “варварів”. Щоправда, інколи це доходить до абсурду і перетворюється просто на вихваляння шляхетного дикуна, чистого й непорочного життя в племені і, звісно, куди без золотого віку та неповторної геніальності Лікурга. Так, так, у Монтені зрідка прокидається передчасний Руссо.
Краплина дьогтю
Звичайно, без зашкварів нікуди і замовчувати їх я не збираюся. Сам Монтень писав, що не виносить, коли про нього думають краще, ніж він є, а тому варто сказати і про це.
Перший і доволі очевидний недолік Монтеня як цілісного філософа – це протиріччя, які не раз можна зустріти у “Пробах”. І йдеться не про еволюцію в наступних томах. То він критикує всі основні ідеї Платона, то пише, що він наймудріший мудрець з усіх мудреців. То пише, що сильні світу цього по суті своїй не відрізняються від найпростіших селюків, то вихваляє їх, як напівбогів. Спочатку пише, що законам слід беззаперечно підкорятися, а потім: “Слідувати законам своєї країни, інакше кажучи – довіритися хвилюючому морю думок кожного народу або государя, які малюватимуть мені справедливість кожен по-своєму і надаватимуть їй різного вигляду, залежно від того, як змінюватимуться їхні пристрасті? Така мінливість суджень не по мені”. І це далеко не всі приклади. Взагалі-то, сам Монтень прямо говорить, що знає про свої суперечливі висловлювання, пояснюючи це тим, що писав різні рядки за різних обставин свого життя, а, як я раніше зазначав, перекреслювати і переписувати старі записи він навмисно не бажав.
Список найбільш шанованих Монтенем філософів досить дивний. Крім Епікура і Сенеки це вже згаданий Платон, Сократ, Плутарх, Цицерон і Августин. Утім, Цицерона він теж подекуди критикує, а Платона й Августина цитує, вириваючи з контексту. І вже зовсім викликає подив захоплення Цезарем і Олександром.
Крім цього, мушу сказати, що певні глави відверто нудні, а деякі так і зовсім повністю складаються з переказу Плутарха. Але написати 2500 сторінок так, щоб кожен рядок від початку до кінця був захопливим і геніальним, погодьтеся, неможливо.
Діжка меду
Чим же мене так захоплює Мішель Монтень? Своєю справжньою людяністю. Коли він пише не тільки про мудрість і духовність, а й про прості життєві речі – про те, як його щось дратує, про дрібні радощі життя, про відчуття старості, про свої болячки й небажання звертатися до лікарів, про приємні подорожі й історії, що трапилися з ним, про буденні явища. Він не гребує писати про буденні речі, адже “всі ми пройняті метушнею, але хто це відчуває, той усе ж менш помиляється”. Загалом, Монтень просто пише про себе, такого, який він є. Його книга – це він сам. Щоразу читаєш і виникає думка “так, і в мене таке буває” або “так, я такий самий”. Здається, саме це так наближує до автора.
У “Пробах” відчувається цілковита щирість, з якою автор хоче розповісти про себе та свої думки. Іноді глави доволі депресивні, іноді сповнені гумору та життєрадісності. Розумієш, що в цей момент Монтень був засмучений, тут повеселішав, тут він сповнений обурення і навіть якоїсь злості. Таким чином читач бачить не тільки піднесеного мудреця, а й людину.
Та й сама мудрість Монтеня приваблива тим, що проста. Він не вдає з себе пихатого філософа із суворими обмеженнями і приписами, збиваючи пиху з таких мудреців. Монтень лише радить уміти радіти життю і гідно переживати негаразди, не будуючи ілюзій і не опускаючись до вульгарностей позитивного мислення.
Неприпустимо залишити без згадки й чудовий гумор Монтеня, на кшталт жартів про статевий акт і фекалії. Згодом починаєш розуміти, коли він пише щось геть абсурдне упереміш із мудростями навмисно, щоб просто потролити читача й самому посміятися. Схоже, навіть тоді вже знали про постіронію.
Замість висновку
Мішель Монтень зачіпає багато тем, про які ми і зараз говоримо, обговорюємо, сперечаємося. Поставлені ним питання і висловлені думки все ще життєві. У чому він дійсно помилився, так це в швидкій неактуальності своєї роботи.
Можна дуже довго просторікувати про те, який гарний Монтень, але краще нехай автор “Проб” буде говорити сам за себе. А тому я стану постити час від часу цитати, перекази деяких розділів та інше, щоб читач гідно оцінив такого улюбленого мною мислителя.