Іноді кажуть, що демократія неможлива в містах, більших за 10 тис. населення. Ця думка, озвучена ще Аристотелем, підтримана французькими просвітниками, все ще регулярно кочує від автора до автора, особливо в консервативному середовищі. Щоправда, тут абсолютно не береться до уваги той факт, що в Афінах одних тільки громадян було до 30 тис., не рахуючи метеків, жінок, рабів і дітей. І, тим не менш, класична демократія виникла саме там, і саме в період пікового розвитку цього міста. Тоді ж, до речі, народився і наш Ксенофонт, який уже під кінець свого життя, коли Афіни встигли дещо послабшати (а сам він уже отримав спартанське громадянство і віллу на Пелопоннесі), повернувся на батьківщину і написав ці рядки:
“А щоб ясніше викласти свої думки щодо прожитку для громадян, я розповім тепер про те, як слід розробляти копальні, щоб вони приносили місту якомога більше вигоди. Я зовсім не вважаю, однак, що на підставі того, про що я збираюся говорити, мною слід захоплюватися як людиною, яка зробила якесь складне відкриття. Адже те, про що я буду говорити, ми всі або і тепер ще можемо бачити, або ж знаємо з чуток, що так робили і в минулому. Ні, дивуватися слід тому, що місто, знаючи, як багато приватних осіб збагачується за його рахунок, не намагається їх наслідувати. Адже всі ми, хто цікавився цим питанням, знаємо, що колись Нікій, син Нікерата, мав у срібних копальнях 1000 осіб, яких він віддавав у найм фракійцю Сосію на таких умовах: Сосій мав сплачувати йому за кожну людину на день по чистому оболу, а він мав надавати Сосію весь час рівну кількість рабів. У Гіппоніка також було 600 рабів, яких він здавав точно в такий самий спосіб і які приносили йому чисту міну (доходу) на день; у Філемоніда було 300 рабів, які приносили йому відповідно півхвилини на день; в інших – стільки, скільки кожному дозволяли його можливості. Однак до чого говорити про те, що було давно? Адже й тепер у срібних копальнях є багато рабів, яких здають у такий самий спосіб. Отже, при здійсненні моїх пропозицій новим виявилося б тільки те, що за прикладом приватних осіб, які придбали рабів і забезпечили собі в такий спосіб постійний дохід, держава також почала б купувати державних рабів доти, доки їх не виявилося б по три на кожного афінянина. Чи можливо все те, про що ми говоримо, про це кожен нехай судить після того, як розгляне окремо кожну з наших пропозицій”.
[…]
“Багато є також і інших, афінян та іноземців, які і не побажали, і не змогли б займатися фізичною працею, але які охоче почали б здобувати собі необхідні засоби для життя, працюючи як управителі. Якби для початку виявилося хоча б 1200 рабів, то, ймовірно, вже на ті доходи, які вони стануть приносити, їхнє число протягом п’яти або шести років легко можна буде довести до 6000. Від цього числа, якщо кожен раб стане приносити на день по чистому оболу, загальний дохід становитиме 60 талантів на рік. Якщо тепер із цієї суми відкладати на купівлю нових рабів по 20 талантів, то решту 40 держава зможе вже використовувати на інші свої потреби, які тільки з’являться. Коли ж число рабів буде доведено до 10000, загальний дохід з них складе вже 100 талантів”.
Отже, що ми тут бачимо? Ми бачимо автора, який пише у 355 р., коли Афіни вже давно більше не гегемон у Греції. Він пише про те, що афінянам треба зробити, щоб вони знову “встали з колін”. Наскільки я розумію, саме це джерело дає підстави говорити, що в Афінах часів Перікла рабів було в 3 рази більше, ніж громадян. “Адже те, про що я буду говорити, ми всі або й тепер ще можемо бачити, або ж знаємо з чуток, що так робилося і в минулому”. І ця думка, поширена в літературі XIX-століття, була також некритично прийнята Марксом, і дотепер тиражується в марксизмі, бо зручна для ілюстрації разючих масштабів рабовласництва.
Однак з усього джерела очевидно, що Ксенофонт говорить про конкретні приклади окремих рабовласників. У тих же випадках, коли він говорить про 3-х рабів на людину, то робиться це в такій формі, що має на увазі: “якби рак на горі свистнув, то теоретично можливо, щоб на кожного припадало по 3 раби”, при чому конкретно це Ксенофонт називає якраз тим, що в його словах є “нового”. Він припускає, що держава має більше можливостей, ніж приватний бізнес, і хотів би, скажімо так… рабовласницького соціалізму. А що ще кумедніше, перетворивши рабів на форму ренти, він вважав за можливе побудувати на їхній основі цілий капітал, що самозростає. Але на практиці, великі кількості рабів були у володінні тільки в окремих великих підприємців, а не в тієї (вже зів’ялої) держави, яку він взявся повчати лише за 20 років до втрати нею регіональної ініціативи на користь Коринфа, та й втрати незалежності взагалі.
Ця остання обставина ніби натякає, що і після 355 р. ситуація в цьому плані кращою не стала (за умови, що і раніше теж не була доброю). Але якщо припускати, що він говорить про “давні часи”, які необхідно повернути, маючи на увазі тут Афіни часів Перікла (хоча Ксенофонт ненавидить Афіни часів Перікла, і навіть тут непослідовний), тоді вийде, що Афіни, після відомої поразки від Спарти, нереально зменшилися в розмірах. Судіть самі, адже було цілих 3 раби на людину!, а тепер це вже недосяжний ідеал. Але чомусь ніхто такого сильного зниження чисельності ніколи не стверджує.
При чому навіть якщо прийняти все це на віру, то 30 тис. громадян дають нам величину в 90 тис. рабів. І ми все таки зарахуємо до цього числа ще дружин, дітей та іноді старих. Тепер, зважаючи на середню величину сім’ї аграрних суспільств у 4-5 осіб, то це буде близько 120-150 тисяч вільних, не рахуючи метеків (!). Хоча Афіни при забудові того часу і відомої нам площі міста, в кращому випадки могли всього вмістити 150 тисяч осіб, незалежно від їхнього правового статусу, тож кількість навіть громадян (не те, що рабів) ймовірно завищена, але це вже взагалі інша історія. Якщо ж усе прийняти як є, то в такому разі загальне населення Афін можна оцінити лише в 240 тисяч осіб, з яких раби становили б, у такому разі, десь близько 37% населення. Це, звісно, дуже багато, але добре, що і так видно, що Ксенофонт про це тільки мріє, і до реальності це жодного стосунку не мало.
Статистика навіть по більш “ненажерливому” Риму, що мав притоки рабів з усього відомого тоді світу (і вже більш точна через більш розвинену римську бюрократію) дає значно скромніші числа. Хоча тут ще варто з’ясувати, що мається на увазі під “Афінами”, і чи рахується тут також уся Аттика і деякі колонії. Чи вважаються громадянами жителі острова Самос, чи ці афінські громадяни не входили до статистики самих Афін? У принципі, в межах міських мурів може бути висока концентрація рабів, при цьому в регіоні Аттика загалом цей показник може бути значно нижчим. У теорії це припустимо, але ці питання ще потрібно з’ясувати, чого ніхто, очевидно, не робив, оперуючи кількома загальними цифрами й одним джерелом.
Якщо ж усіх рабів було 90 тис., і ми приймемо сучасні показники розшарування доходів (яке, як відомо, повертається на рівень ХІХ століття, який мало відрізнявся від більш давньої аграрної епохи), тоді виявиться, що приблизно 45 тис. рабів мали належати верхнім 300 громадянам (у середньому 150 рабів на громадянина). Решта 29700 громадян у середньому мали володіти по 1,5 рабів на особу. Хоча очевидно, що середні величини не працюють, і в кожній із груп розподіл іде за кривими, а значна кількість громадян не володіла рабами взагалі. Зазвичай же мається на увазі, що навіть у найбільш квітучих рабовласницьких містах кількість рабів не може перевищувати ¼ від загального населення, а Афіни цього часу далеко не Рим, і навіть не Афіни часів Перікла. Це додатково натякає, що Ксенофонт не говорить про реалії, але малює ідеальний приклад. Тому справжня кількість рабів в Афінах має бути на рівні 25-30 тис., або трохи менше ніж по 1 рабу в середньому на громадянина (або 0,2-0,3 раба на одну людину взагалі, не рахуючи метеків).
Аргументи класичної історіографії базуються на ось таких ось “тлумаченнях” суто літературних текстів, ще й від найбільш заангажованого автора з усіх збережених. Інших письмових джерел, звідки можна було б говорити про триразову перевагу, я ніколи не бачив. А в цьому єдиному прикладі очевидно, що йдеться про побудову утопії. При чому дуже наївній і суто арифметичній побудові.