Отже, настав час підбити короткий підсумок щодо твору Лукіана із Самосати “Александр, або Лжепророк”. З вирізками з твору можна познайомитися за посиланням. Для початку варто згадати, що пророк Александер існував насправді, в регіоні, де він проповідував, знайдено монети з його зображенням, і навіть із зображенням бога Глікона, культ якого він там запустив. Його вчитель був одним з учнів видного містика-неопіфагорійця Аполлонія Тіанського (1-98 рр.).
“Життєпис Аполлонія” (роман, написаний близько 217 р.), що містив повідомлення про скоєні ним чудеса (зцілення хворих, воскресіння дівчини, яка померла в день весілля), його виступи проти деспотичної влади імператорів Нерона та Доміціана, володіння екстрасенсорним сприйняттям, дарами віщування та далекоглядства (так, Аполлоній нібито виразно бачив убивство Доміціана в Римі, перебуваючи в Ефесі), часто зіставляли з Ісусом із Назарету. Так, наприкінці III століття Гієрокл в особливому творі протиставив Аполлонія Ісусу і всій євангельській історії, що призвело до відповідного трактату Євсевія Кесарійського.
Як каже Лукіан: “Александр став його наступником і спадкоємцем. Учитель же і коханець був родом з Тіани і належав до числа людей, близьких до Аполлонія Тіанського і знайомих з його вченням. Ти бачиш, з якої школи вийшла людина, про яку я тобі розповідаю”.
Здебільшого твір Лукіана лише рясніє прикладами шарлатанства і виконує роль просвітницької літератури, щоб врятувати читача від потрапляння в новомодні секти. Для нас цікавий той момент, що Лукіан зображує платоніків, піфагорійців і стоїків основними товаришами шарлатанів, і що тільки один Епікур був їхнім центральним противником. Приклади побиття епікурейців камінням, погрози розправи, спалення їхніх книжок, налаштованість натовпу проти них – показові не тільки самим фактом подібного терору, а й також розкривають факт широкої популярності епікурейської школи в описувані часи (бл. 150-170 рр.) і в описаному регіоні (Мала Азія). А також розкриває нам той факт, що головним противником містичних нововведень у філософії того часу стали саме епікурейці. Ця ж робота, сильніше за все, натякає на симпатії самого Лукіана – що становить її окрему роль. Але в інших роботах Лукіана ці тенденції будуть видні рівно таким же чином.
У кінцівці свого твору Лукіан звертається до якогось епікурейця на ім’я Цельс:
“Ось деякі з багатьох справ Александра, які я визнав гідними опису, бажаючи, мій милий, зробити приємність тобі – товаришеві та другові; адже з усіх людей найбільше я захоплююся тобою за твою мудрість і любов до правди, м’якість характеру та поблажливість, спокій життя і товариськість із ближніми. Головним чином писав я – і для тебе це особливо приємно, – щоб помститися за Епікура, чоловіка воістину святого і з божественним єством, який один тільки без помилки пізнав прекрасне, преподав його і став визволителем усіх тих, хто мав з ним спілкування.
Думаю, що і для інших людей моє писання виявиться корисним, спростовуючи одне, а інше зміцнюючи в думці розсудливих людей”.