У чат-конференції випадково оформився пост. По суті я просто скопіював його і трохи оформив.
Написано 9 травня 2017 року, доповнює “Метафізику революції“.
Давайте все ж таки припустимо, що в СРСР був соціалізм (не розбираючи детально, що це взагалі таке, цього, в принципі, ніхто і так не робить), і що в Європі подекуди теж був, і навіть зараз є соціалізм. Сам я з цим трактуванням у принципі згоден, навіть стосовно СРСР. У підсумку цей соціалізм виходить різним тільки тією мірою, якою різниться ступінь розвитку “державного сектору”, який у СРСР панував серйозніше (що ще не означає, що він був кращим з якісного боку). Але головне ж питання в тому, чим обидва ці соціалізми, і насамперед “лайтовий” соціал-демократичний соціалізм – чим вони відрізняються від капіталізму?
Переходимо відразу до справи. Чому б просто не прив’язувати “капіталізм” до фабричного (тобто індустріального) виробництва як такого? Коли ми вживаємо це слово, зазвичай ми мислимо саме індустріальне суспільство, а не якісь там часи “торгових капіталізмів”. Якщо розглядати справу в такий спосіб, а тільки так і можна розглядати цю справу, тоді виявиться, що можна було скільки завгодно разів створювати пролетаріат і буржуазію в минулих епохах (припустімо це абстрактно, як форму юридичної організації), але принципово нова формація, що затвердила панування буржуазії, буде неможливою без механізації виробництва, без енергії пари і т. д.
Раз так, тоді соціалізм, однаково що радянський, що європейський – це лише форма “індустріальної” формації, яку ми називаємо Капіталізмом.
Основа що в соціалізмів, що в лібералізмів – одна й та сама. Саме це є тією фатальною причиною, чому СРСР жодним чином не міг вийти на рівень, вищий від рівня розвитку Західної Європи. Він технологічно від неї не відрізнявся, але більше того, виявився викинутий зі світу регіонального поділу праці, і не зміг самотужки потягнути на собі всі ланки ланцюга світового виробництва. Точніше навіть зміг, але саме тому надірвався, знизив якість і поплатився за це соціальними колізіями (як одна з цілої низки причин, які тут не місце розбирати). Тому відповідаючи на запитання, в чому різниця між соціалізмами і капіталізмом, – відповідь: ні в чому. Різниці немає, соціалізм це просто вища стадія розвитку капіталізму.
Отже, яскравий і якісний розрив “формацій” стався, коли з’явилися механізовані фабрики. Зараз же можна чекати нового прориву від цифрових технологій найближчих поколінь. Можливо, зараз комп’ютеризація просто ще перебуває на такому самому початковому рівні розвитку, як і парові технології в 1750-х роках по відношенню до тих парових технологій, які повноцінно розвинули індустріалізацію вже через 50 років. Але поки що все, що можемо говорити ми, і про що насправді і говорять усі комуністи – це питання не нової формації, а того, як облаштувати стару-індустріальну. Це все те ж питання лівих радикалів ВФР, яке звучало тоді в дусі: “як би нам повернути славні часи рівності за царя Лікурга”. Ось у тому й уся заковика, що комуніст мислить суспільство майбутнього індустріальним, подібно до того, як Робесп’єр мислив його аграрним.
Нова формація не має бути типово-індустріальною, якщо вона справді нова. Тому ми й сперечаємося лише про застосування даних уже зараз технологій, і тому все зводиться, грубо кажучи, до питань розподілу. У “лайтовій” версії це розподіл доходів. У більш “хардовій” – розподіл робочого часу. У найбільш шизофренічній – розподіл самих засобів виробництва.
Але навіть визнавши, що “соціалізми” це лише підвиди капіталізму (тобто індустріальної формації), залишається питання, що ж цьому капіталізму можна протиставити як альтернативу?
Я не думаю, що капіталізму варто взагалі щось протиставляти.
Ми можемо скільки завгодно малювати замки майбутнього, але толку від цього ніякого. У нас немає ніякої сили, і якщо під час краху капіталізму все, що ми зможемо зробити, – це просити милостині у можновладців на будівництво фаланстера, – ми опинимося там же, де опинився архітектор цього самого фаланстера. На узбіччі історії. Пост-індустріальне суспільство, або “посткапіталізм”, або як це ще не назвати, має виникнути природним шляхом.
Можна з усіх боків критикувати капіталізм (що я і сам роблю), але це радше справедливе обурення внутрішньою мораллю і переконаннями, які не завжди добре співвідносяться з практикою життя (див. замітку про внутрішній розрив прогресивного мислителя). Набагато дієвіша критика не “капіталізму взагалі”, а тієї убогої форми капіталізму, що веде його до краху. Достатньо лише правильно його критикувати, вказувати на його помилки, вказувати на помилки його критиків, які впадають часто в “пастку простого заперечення”, тобто мислять у рабському підпорядкуванні діалектичним закономірностям. Будь-яка хороша критика веде до виправлення помилок і поліпшення вихідної версії чого б то не було. Якісна критика капіталізму також приведе його до вдосконалення (як показали Кейнс і Шумпетер, і не тільки вони). Але повноцінний розвиток капіталізму, якщо, звісно, марксистська логіка історії є правильною, має перерости у свою протилежність. Натомість ми зазвичай пропонуємо тут і зараз знести те, що нам не подобається, розраховуючи “на авось” визначити, чи настав момент уже Х сьогодні, чи все ж таки капіталізм поки що не вичерпав свого, і перемоги досягнуть уже наступні покоління. Коли комуністів називають соціальними експериментаторами й авантюристами – зазвичай мають на увазі саме цю психологію, і це дійсна психологія комуніста, яку не соромлячись маніфестують вони самі. Але ясно тільки, навіщо тоді скаржитися на наклеп?
Тут ні для кого, напевно, не секрет, що середній “батя-міщанин”, або житель села, або міська селючка (а.к.а. гопник), або середній універський студент-кар’єрист – не здатні до самоврядування, не зможуть узяти політичну й економічну владу, а якщо навіть і зможуть, то добром це не закінчиться, принаймні якісної різниці з теперішнім становищем не станеться. То навіщо тоді думати про те, як ми з цими людьми будуватимемо земний рай?
Я вважаю, що куди чесніше і розумніше визнати, що критикувати капіталізм потрібно за його неефективність у підготовці “людського капіталу” (спеціально використовую провокативний термін, так) для будівництва цього світлого майбутнього. Наша справа, якщо ми колись і змогли б стати партією влади – зберігаючи статус-кво і намагаючись згладжувати протиріччя в “соціальний” бік – готувати “нову людину”, поширювати філософську етику, якщо можна так висловитися. І тільки з цим “людським капіталом” ми взагалі зможемо думати про соціалізм.
Ми лицемірні мерзоти, якщо зараз говоримо що “проли тупе бидло”, а вже завтра говоримо про народовладдя. Але ми наївні дурники, якщо впавши в таку протилежність крайнощів – хочемо вирішити її класичним тюремним вибором про два стільці.
Щирий комуніст вирішує відкинувши риторику про народ-бидло (піки) вибрати народовладдя цього бидла (хуї). Праві мізантропи (разом із марксистами) чинять рівно навпаки. А вирішення цієї загадки вже давно дала сенсуалістична філософська традиція Французького Просвітництва, яка визнає за народом можливість перестати бути бидлом.
Це не кажучи вже про ту ниточку, яка зараз, як здається, веде нас до принципово нової формації, а саме, говорячи про автоматизацію та автономне виробництво. Але тут я далекий від оптимізму. Наймана праця… зараз поширена більше, ніж будь-коли в історії. А автоматизація ще не факт, що пошириться в повноцінному масштабі. Саме зростаюче безробіття і може її застопорити. Саме безробіття капітал боїться як вогню, і навіть зараз виникають страхи перед новою Депресією.
Саме поява нових технологій, здатних перевернути “формацію” догори дном, але затримуваних “новою аристократією” у вигляді великої буржуазії, зможе спонукати пролетаріат на протест. Це перший козир, який можуть отримати ліві в найближчому майбутньому, і з чим можуть пов’язувати надії на своє політичне воскресіння. Зараз на хвилі хайпу середній лівак цей фактор ігнорує, і просто малює замки з автоматизованим світом безробітних. Утім, навіть питання безробіття в локальних місцях, де капіталізм уже перерозвинутий (Європа, США), може бути знято т. зв. “базовим доходом”, і воно буде ним знято! (див. замітку від 2015 року).
І до речі, тут можна згадати політпрограму Бенуа Амона на виборах у Франції, які щойно відбулися. Він не просто пропонував програму з оподаткуванням роботів, а й максимально радикальний перерозподіл доходів у вигляді “Базового доходу”. Тому навіть якщо почнеться витіснення робочої сили в передових країнах – зростаюча армія безробітних (до речі, найрадикальніша частина суспільства), знайде своїх захисників у соціалістах. А це ще один козир у руки лівим, до можливого їхнього повернення в політику.
ПРО ПРОСВІТНИЦТВО
Але головний наслідок нової технологічної революції – інформаційна свобода. Тепер мешканець села, за мінімального бажання зі свого боку, має доступ до бібліотеки набагато більшої, ніж мав 150 років тому Карл Маркс, що знаходиться в столиці всього індустріального світу. І більше того, полегшилася і міжособистісна комунікація на відстані. Звичайно, це пов’язано і з витратами, зі спрощенням мови і письма, з комп’ютерною залежністю і психічними розладами, і багато-багато іншого. Але тим не менш, безперечний факт, що вже нинішнього рівня комп’ютеризації достатньо, щоб розгорнути освіту в масштабах досі небачених. (Тут, вочевидь, існує величезна проблема, якщо цього досі не сталося, але це тема окрема).
Повертаючись до дилеми з “двома стільцями” і проблемою неможливості самоврядування для “бидла”, ми вирішуємо цю дилему за допомогою освіти. “Вільний розвиток кожного це умова розвитку всіх”, якось так класики говорили, так?
Усіх можна виховати як філософів, при чому вже з раннього дитинства. Філософська основа не дуже обтяжлива, і не така важка, як може здатися. Щоб стати філософом, не потрібно займатися все життя і весь вільний час роздумами про всякі там логічні зв’язки та буття-небуття. Досить сприйняти (!) філософію хоча б якоїсь однієї епохи.
Головне відчути її, зрозуміти, що філософська етика (практика іншими словами) – це не просто застарілі норми поведінки; і що образ мудреця в різних культурах і навіть часах збігається аж ніяк не випадково.
Філософ може займатися електропроводкою, може будувати кораблі і розписувати стіни, може і на касі постояти.
Взагалі я вважаю, що філософія не стоїть в одному ряду з іншими професіями/спеціальностями, вона перебуває осторонь від них. Ми маємо багато “природжених” механіків, фізиків, водіїв – і всі вони анітрохи не філософи, але вони можуть ними бути. Однак водій не може одночасно бути ще й будівельником. Хоча… може і це, але тільки не одночасно.
Я не знаю як краще донести цю просту думку, що я сам, будучи філософом, завтра піду збирати салон вітчизняного “Жигуля” і шпаклювати бампер до фарбування. Звичайно, просвіщати може тільки той, хто вже освічений. Та й “примушувати думати” з під палки ніхто не збирається. І я також не вважаю, що вчителів можна навчити, вручивши їм “методичку з виховання”. Навіть найкраща методичка тут не допоможе. Виховувати філософів може тільки філософ (і то, як казав Фейєрбах, навіть і філософ не може саме виховати, а може тільки змальовувати шлях, захоплювати прикладом).
Сенс не в тому, щоб сидіти одному навколо 100500 осіб і доносити до них мудрість шляхом лекції. Сенс у тому, щоб донести до учня-другого-третього (я думаю, більше одночасно не потягнути), а вони – своїм учням, і в такий спосіб, за кілька поколінь, – до всіх. Сенс у тому, щоб створити традицію. Створити її з усією свідомістю важливості такої справи. Раніше вже саме зростання населення збивало всі зусилля нанівець, воно випереджало зростання кількості філософів. Емпіричний досвід показує, що ця проблема скоро буде вирішена.
Так, уся система освіти застаріла, але її можна оновити. Що в такому разі стане на заваді просвітництву та поширенню прогресивної думки? Якщо згадати “масово виховні” моделі з історії, то вони не викликають довіри, і вони в кращому разі втовкмачуються через емоційний тиск.
Що норми гуманізму “Західного світу”, що соціалістична мораль, були однаково нав’язаними зверху. Варто було тільки впасти СРСР, і його моралі як не бувало. Люди, які пройшли “кращу в світі школу”, – все ще живі, але з серйозним ебалом розмірковують про світову змову сіонізму. Якби вони пройшли філософську підготовку в античному сенсі, тоді вони б не зламалися так легко (куди вітер подує), вони не були б так прив’язані до зовнішніх матеріальних впливів. Логіка простого заперечення – це не філософське мислення, це втілена діалектика. Зараз французи гуманісти, а завтра теракт у Парижі переметне їх у расизм.
Хоча знову ж таки, коли я кажу про те, що всі мають стати філософами, я не кажу навіть про мислення, і не про те, що всі мають почати мислити однаково. Я говорю про модель поведінки, ставлення до себе і до інших, і до істини зокрема, але вже як до речі вторинної. Торкаючись питання соціалізму, ми все таки торкаємося питання соціальних взаємозв’язків, етичних норм. Філософська етична норма найдосконаліша, і тут не місце розписувати чому, але скажу лише лише, перефразовуючи Арістіппа, що філософові не потрібен закон, щоб тримати себе в руках і не скоювати злочинів.
Якщо ми говоримо про ідеальне самокероване суспільство – потрібно, щоб самокерованими були і члени цього суспільства, бо ціле завжди залежить від частин, і лише потім можливий зворотний вплив (для комуністів: так само, як буття визначає свідомість, але надбудова може зворотно впливати на базис). Можливо, технократи й мають рацію, коли кажуть, що нам потрібен “філософ на троні”, як про це мріяв ще Платон; але історія людської думки вже давно дійшла висновку, що сувереном є народ, а не монарх. Тому цим “філософом” на нашому троні має стати не освічений монарх, а радше освічений народ. І тому без просвіти неможливий комунізм.