Переклад маленького розділу про Епікура з книги «A History of Ancient Greece in 50 Lives»
авторства David Stuttard
Версія російською мовою
Посилання на оргінальну книгу (платно) можна знайти тут
Силою духу живої здобув він перемогу, і вийшов
Він далеко за межу огорожі вогненної світу,
Безмежними просторами пройшовши своєю думкою і духом.
Лукрецій, Про природу речей
Епікур народився на острові Самос, у родині афінських поселенців. Він був одним із чотирьох братів, чий батько був шкільним учителем, а мати періодично виконувала жрецькі ритуали. Будучи ще хлопчиком, і добряче спантеличений розповіддю Гесіода про Хаос (якщо до Хаосу нічого не існувало, то з чого утворився Хаос?), згодом Епікур почав навчатися філософії в платоніка Памфіла, допоки 323 року, у віці вісімнадцяти років, не відплив до Афін для проходження дворічної військової служби. Чи брав участь він (або його сучасник Менандр) у нищівній поразці під Кранноном 322 року, невідомо; але він, імовірно, часто відвідував Академію і Ліцей під час свого перебування в Афінах.
Повернувшись додому, на схід, Епікур виявив, що його сім’я була вигнана з острова Самос, і переселилася в Колофон, місто на іонічному узбережжі. Тут Епікур продовжував своє навчання вже у Навсіфана Теоського, послідовника Демокріта, який проголосив, що смерть – це стан “незворушності”, а фізичний світ складається з атомів, які, рівномірно падаючи в порожнечу, тимчасово об’єднуються і створюють предмети або істоти. Хоча це була частково та відповідь, яку шукав Епікур, він удосконалив її, щоб пояснити свободу волі, припустивши, що атоми (включно з тими, що утворюють наш розум) можуть відхилятися від шляху по прямій. Розум може частково регулювати ці коливання, дозволяючи формувати індивідуальні думки і робити вибір.
У 311 році, коли йому виповнилося тридцять років, Епікур заснував школу в Мітилені на острові Лесбос. Однак незабаром він чимось образив городян і владу міста, через що був змушений переселитися спершу до Лампсака на Дарданеллах, і, зрештою, 306 року – до Афін. Поміж містом та його портом Пірей Епікур купив будинок із садом, де читав лекції та біля дверей якого був напис: “Друже, відпочинь трохи: наша головна мета – щастя”. Тут він написав більшість своїх праць, серед яких “Атоми і порожнеча”, “Про любов”, “Про долю” і “Про царську владу”, а також численні листи, три з яких збереглися. Стверджуючи, що він був автодидактом (самоучкою), він у жодній зі своїх праць не посилався на попередніх авторів.
Епікур і його послідовники, серед яких були банкір, математик, сатирик і його рідні брати, жили разом у його будинку – самодостатній громаді, де раби й вільні дискутували на рівних. Разом із ними жили й учениці – предмет нескромних підозр, тим паче що деякі з них, можливо, були практикуючими гетерами. Одну з них, Леонтіон, згодом стримано хвалили за витончений стиль прози, але її засуджували за безсоромність у критиці Теофраста. Насправді критика була відмінною рисою самого Епікура. Він очорняв Теофраста, Навсіфана (“неписьменного”, “медузу” і “повію”), Арістотеля (“відчайдушного наркоторговця” – можливо, посилання на його передбачувану роль у смерті Александра III) і філософів Академії (“підлабузників [сицилійського тирана] Діонісія”).
Дивно, але, з огляду на його бурхливі спалахи, кінцевою метою для Епікура була свобода від занепокоєння, яку він назвав “атараксією”. Цього можна було досягти, дотримуючись його “Тетрафармакону”, або чотирьох канонів, а саме: (i) оскільки боги існують у піднесеному спокої, їх не турбують дії людей, тож нам не треба їх боятися; (ii) оскільки ми складаємося з атомів, що розпадаються після нашої смерті, і нічого від нас не лишається, щоб було покарано в потойбічному житті, остільки нам не треба боятися смерті; (iii) і оскільки кожен може придбати необхідне для життя, не прагнучи надмірностей, то і щастя приходить легко; (iv) страждання легко переносяться, оскільки ніщо не триває вічно, і біль може бути пом’якшений через споглядання щастя. Остання настанова була втіхою для самого Епікура, який багато років страждав від каменів у нирках. Помираючи, він писав про те, як полегшує свої страждання, весело розмірковуючи над власною філософією.
Хоча Епікур не був першим, хто припустив значущість атомів, застосування цієї гіпотези до людської поведінки було серйозним нововведенням. Це була реакція не тільки на його хворобу, а й на сучасну політику того часу, в якій привабливість безтурботного життя мала бути дуже великою. Його висловлювання (про те, що мудра людина повинна відмовитися від суспільного життя, оскільки прагнення до політичної влади неприродне і болісне, і про те, що боги існують за межами буйства мирських негараздів) – прямий виклик самопроголошеній божественності Олександра і його наступників. Епікур був не самотній у переоцінці навколишнього світу: тоді як нові філософські доктрини, такі як стоїцизм, пропагували самоконтроль, а кінізм відкидав багатство і владу, окремі громадяни дедалі частіше відходили від політики, вважаючи за краще спрямовувати свою енергію на благоустрій своїх міст або будинків.
Після смерті Епікура його послідовники споруджували статуї на його честь, носили персні з його зображенням і, дотримуючись умов його заповіту, відзначали день його народження і двадцяте число кожного місяця зборами. Таким чином, філософія, яка передбачає, що божественне не відіграє жодної ролі в житті людини, набула характеру секти: продемонструвавши, що смертні можуть жити без бід, епікуреїзм зробив богами не завойовників, а громадян і рабів. У міру того як Платон і Арістотель виходили з моди, філософські школи кінця IV століття до н.е. домінували в інтелектуальному житті не тільки Греції, а й іншої могутньої цивілізації, з якою греки незабаром мали вступити в тривожний контакт: Риму.