Переклад статті з енциклопедії Britannica.
Просвітництво, фр. siècle des Lumières (буквально “століття Просвітників”), нім. Aufklärung – європейський інтелектуальний рух XVII-XVIII століть, в якому ідеї про Бога, розум, природу та людство були синтезовані в світогляд, який отримав широке визнання на Заході, та спричинив революційні зміни в мистецтві, філософії та політиці. Центральне місце в просвітницькій думці займали використання і прославлення розуму, сили, за допомогою якої людина розуміє всесвіт і покращує власний стан. Цілями раціонального людства вважалися знання, свобода і щастя.
Епоха розуму: людське розуміння Всесвіту
Силу та застосування розуму вперше дослідили філософи Стародавньої Греції. Римляни перейняли і зберегли значну частину грецької культури, зокрема, ідеї раціонального природного порядку і природного права. Однак на тлі розпаду імперії виникла нова потреба в особистому спасінні, і був прокладений шлях до тріумфу християнської релігії. Християнські мислителі поступово знайшли застосування греко-римській спадщині. Система мислення, відома як схоластика, кульмінацією якої стала праця Томи Аквінського, воскресила розум як інструмент розуміння. У викладі Томи, Арістотель надав метод отримання істини, яку можна встановити лише за допомогою розуму; оскільки християнське одкровення містить вищу істину, Тома поставив природний закон, очевидний для розуму, у підпорядкування, але не в протиріччя з вічним законом і божественним законом.
Інтелектуальна та політична споруда християнства, що здавалася неприступною в Середньовіччі, впала під ударами гуманізму, Відродження та протестантської Реформації. Гуманізм породив експериментальну науку Френсіса Бекона, Миколи Коперника і Галілея та математичні дослідження Рене Декарта, Готфріда Вільгельма Лейбніца та Ісаака Ньютона. Епоха Відродження заново відкрила для себе значну частину класичної культури і відродила уявлення про людину як творчу істоту, а Реформація, більш прямолінійно, але зрештою не менш ефективно, кинула виклик монолітному авторитету Римо-Католицької Церкви. Для Мартіна Лютера, як і для Бекона чи Декарта, шлях до істини лежав через застосування людського розуму. І Ренесанс, і Реформація були не стільки рухами за інтелектуальну свободу, скільки за зміну влади, але, оскільки вони апелювали до різних авторитетів, вони сприяли розпаду суспільної думки. Отриманий авторитет, чи то Птолемея в науках, чи то церкви в питаннях духу, мав бути підданий перевірці вільними умами.
Успішне застосування розуму до будь-якого питання залежало від його правильного застосування – від вироблення методології міркувань, яка б слугувала власною гарантією достовірності. Найяскравіше така методологія була досягнута в природничих науках і математиці, де логіка індукції та дедукції уможливила створення масштабної нової космології. Формотворчим для Просвітництва був не стільки зміст, скільки метод. Великі генії 17-го століття підтвердили і посилили концепцію світу, який піддається обчисленню, але, що важливіше, вони, здається, довели, що суворі математичні міркування пропонують незалежні від Божого одкровення засоби для встановлення істини. Успіх Ньютона, зокрема, в тому, що він у кількох математичних рівняннях описав закони, які керують рухом планет, дав великий поштовх зростаючій вірі в людську здатність до пізнання. Водночас ідея Всесвіту як механізму, що керується кількома простими і доступними для відкриття законами, мала підривний вплив на концепції особистого Бога та індивідуального спасіння, які були центральними для християнства.
Розум і релігія
Неминуче метод розуму був застосований до самої релігії. Результатом пошуку природно-раціональної релігії став деїзм, який, хоча ніколи не був організованим культом чи рухом, протягом двох століть конфліктував з християнством, особливо в Англії та Франції. Для деїстів було достатньо кількох релігійних істин, які, на їхню думку, були очевидними для всіх розумних істот: існування єдиного Бога, якого часто уявляли як архітектора чи механіка, існування системи нагород і покарань, що їх призначає цей Бог, а також обов’язок людини бути доброчесною і побожною. Поза природною релігією деїстів лежали більш радикальні продукти застосування розуму до релігії: скептицизм, атеїзм і матеріалізм.
Просвітницькі теорії психології, етики та соціальної організації
Просвітництво створило перші сучасні секуляризовані теорії психології та етики. Джон Локк вважав, що людський розум при народженні є tabula rasa, себто чистою дошкою, на якій досвід пише вільно і сміливо, створюючи індивідуальний характер відповідно до індивідуального досвіду сприйняття світу. Нібито вроджені якості, такі як доброта чи первородний гріх, не мають ніякої реальності. У більш похмурому ключі Томас Гоббс зображував людей як таких, що керуються виключно міркуваннями власного задоволення і болю. Уявлення про людей як ні добрих, ні поганих, але зацікавлених, головним чином, у виживанні та максимізації власного задоволення, призвело до радикальних політичних теорій. Якщо раніше держава розглядалася як земне наближення до вічного порядку, а місто людей – за зразком міста Божого, то тепер вона стала розглядатися як взаємовигідна домовленість між людьми, спрямована на захист природних прав та особистих інтересів кожного з них.
Ідея суспільства як суспільного договору, однак, різко контрастувала з реаліями реальних суспільств. Таким чином, Просвітництво стало критичним, реформаторським і, зрештою, революційним. Локк і Джеремі Бентам в Англії, Монтеск’є, Вольтер, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро і Кондорсе у Франції, Томас Пейн і Томас Джефферсон у колоніальній Америці – всі вони зробили свій внесок у критику свавільної, авторитарної держави і накреслили контури вищої форми суспільної організації, заснованої на природних правах і функціонуючої як політична демократія. Такі потужні ідеї знайшли своє вираження у вигляді реформ в Англії та революцій у Франції й Америці.
Просвітництво закінчилося, ставши жертвою власних надмірностей. Чим більш розрідженою ставала релігія деїстів, тим менше вона пропонувала тим, хто шукав розради чи спасіння. Прославляння абстрактного розуму спровокувало протилежні настрої, які почали досліджувати світ відчуттів та емоцій у культурному русі, відомому як романтизм. Панування терору, що настало після Французької революції, стало суворим випробуванням віри в те, що егалітарне суспільство може керувати собою. Однак високий оптимізм, яким відзначалася значна частина просвітницької думки, пережив наступні два століття як одна з найтривкіших спадщин цього руху: віра в те, що історія людства – це історія загального прогресу, який продовжиться в майбутньому. Ця віра в людський прогрес і прихильність до нього, а також інші цінності Просвітництва були поставлені під сумнів наприкінці 20-го століття в деяких течіях європейської філософії, зокрема, в постмодернізмі.