Рубрика: Знайомство з епікурейцями.
Луцій Вер (130-169рр.), імператор-співправитель Марка Аврелія і син Луція Елія Цезаря. Пішов по стопах батька (який вважається схильним до епікуреїзму), до такої міри, що навіть помер у такому ж молодому віці. Але спочатку він виховувався разом із Марком Аврелієм в одних і тих самих учителів. Як каже його біограф: “Він слухав латинського граматика Скавра, сина того Скавра, що був граматиком в Адріана, грецьких граматиків – Телефа, Гефестіона, Гарпократіона; риторів Аполлонія, Целера Канінія і Герода Аттика; латинського ритора – Корнелія Фронтона; філософів – Аполлонія і Секста. Усіх їх він дуже любив і сам, своєю чергою, був улюблений ними, незважаючи на те, що він не вирізнявся здібностями до наук. Він любив у дитинстві писати вірші, а згодом – промови”.
Після смерті Антоніна Пія (7 березня 161 р.) Марк і Луцій стали імператорами-співправителями. Марк Аврелій, який на той час уже був при владі, виконуючи заповіт Адріана та Пія, все ж таки зробив Луція Вера своїм співправителем, хоча сенат вручив владу тільки Марку. Подальша історія їхніх взаємин показує, що імператорів усе таки пов’язували дещо дружні стосунки, незважаючи на серйозну відмінність у характерах. На відміну від серйозного і вдумливого Марка, Луцій Вер не підготувався до ролі імператора і жив тільки собі на втіху, проводячи час у застіллях і розвагах.
І хоча основний біограф Луція вказує, що він: “не зараховується ні до добрих государів, ні до поганих. Про нього відомо, що він не виділявся особливими вадами, не вирізнявся і достоїнствами”. Загалом же, мабуть у рамках традиційного скиглення про “втрачені звичаї предків”, Вера почали активно порівнювати з тим же Марком. Тому загалом античні історики ставляться до нього критично і навіть порівнюють із Нероном (цьому сприяли також забобони щодо збігу днів народження Нерона і Вера). У 162-166 рр. Вер командував силами імперії на Сході у війні з Парфянським царством, щоправда переважно через легатів. Під час війни він вдавався до своїх звичайних надмірностей, але боягузтва чи зневаги до своїх воїнів не виявляв. Після закінчення війни Вер і Марк Аврелій справили в Римі тріумф, а Луцій отримав ще й прізвисько “Вірменський” (лат. Armeniacus).
“Спочатку Марк звертався до воїнів з промовою від імені обох, і Вер, пам’ятаючи про спільне управління, поводився з гідністю і зважав на приклад Марка. Але коли він вирушив до Сирії, то там зганьбив себе не тільки нестриманим способом життя, а й розпустою і юнацькими любовними пригодами. Кажуть також, що згодом, після повернення з Сирії, він дійшов до такої розбещеності, що влаштував у себе вдома справжній шинок, куди ходив навіть після бенкету в Марка, до того ж його обслуговували там всякого роду мерзенні люди. Розповідають також, що він ночі безперервно грав у кістки, засвоївши собі цю ваду в Сирії, і дійшов у своїх вадах до того, що міг змагатися з Гаєм, Нероном і Вітеллієм, вештався вночі шинкарями й лупанарами, закривши голову звичайним капюшоном, який носять у дорозі, і бенкетував із різними пройдисвітами; затівав бійки, приховуючи від людей, хто він такий, і часто повертався додому побитий, із синцями на обличчі, його впізнавали в шинках, незважаючи на свої зусилля залишитися невідомим. У шинках він кидав великі монети, щоб розбити ними чаші. Він любив циркових вершників, протегуючи при цьому партії зелених. Він дуже часто влаштовував під час своїх бенкетів гладіаторські бої, затягуючи такі бенкети на всю ніч, і засинаючи на бенкетному ложі, так що його піднімали разом із підстилками і переносили в спальню”.
Але сам Марк Аврелій у своїх філософських “Роздумах” підкреслює неоднозначність образу Вера:
“…брат у мене був такий, що своєю вдачею міг спонукати мене потурбуватися про самого себе, а водночас тішив мене повагою і теплотою”.
У Маркоманських війнах він уже брав особисту участь, разом із Марком Аврелієм (і ймовірно там підхопив якусь хворобу). Як і його рідний батько, Вер не вирізнявся міцним здоров’ям і помер імовірно від апоплексичного удару, не доживши до 40 років. Незважаючи на розгульний спосіб життя, Марк все одно оплакував Луція Вера, а сенат зарахував його до богів (“Божественний Вер”).