Прочитав днями ще одну книжку від видного сучасного лівого мислителя з усе тієї ж Франції (минула була від Мішеля Онфре), і цього разу йдеться про Алена Бадью і його “Етику” (1993). Як неоепікурейський філософ, я просто не міг пройти повз книжку з такою назвою і від такого видного сучасного автора. Уже від самого початку я знав, що Бадью – велика постать у сучасному лівому русі Європи, але, вперше доторкнувшись до його творів, він усе-таки зумів сильно здивувати. Здивував він насамперед тим, що виявився не просто лівим ідеологом, а й навіть традиційним марксистом, повністю пройнятим революційним пафосом (що цікаво, надрукований у Києві, українською мовою, у 2016 році, і просто зараз продається в офіційних книжкових мережах).
Але набагато більше вражає навіть не це, а те, наскільки він консервативний і традиційний марксист; як і те, що він виявився прихильником класичного університетського підходу до історії філософії, вочевидь узагалі некритично прийнявши всі розхожі тут догми. На першій же сторінці його “Етики” ми встигаємо помітити прізвища Декарта і Канта, і навіть помірну похвалу в бік стоїчної філософської школи! Надалі він регулярно використовуватиме методологічні підходи а-ля Платон, і навіть часто посилатиметься на цього автора, що робить Бадью практично “платоніком” (хоча, звісно, як марксист, він часто посилається і на Гегеля). До того ж, як негативний приклад він регулярно використовує образ античних “софістів”, бичує всілякий філософський релятивізм, етику щастя і задоволення тощо. Бадью прямо говорить нам, що на основі релятивізму неможливо побудувати щось не огидне. Тому непрямим чином він вкрай засуджує епікуреїзм. Усьому цьому “жаху” він протиставляє свої тверді істини (насправді їх немає), чіткі моральні орієнтири та громадянський пафос. А що ріднить його з уже згадуваним “неоепікурейцем” М. Онфре – це неіронічне використання спадщини Ніцше для просування лівих ідей.
Не завжди очікуєш такого від сучасного (!) західного (!!) і лівого мислителя (!!!). Настільки консервативного підходу ще можна очікувати від вітчизняних пострадянських марксистів (за винятком, можливо, використання Ніцше), але аж ніяк не від французів, за спиною яких стоять найбільші епікурейські мислителі епохи Просвітництва.
Необхідність “позитивної” програми
“Етика” вибудовується за певною лінією оповіді. Спочатку Бадью вирішує епатувати публіку і підтримує концепт “смерті людини”. Він відмовляється від ідеї “Людина взагалі”, водночас роблячи марними і пов’язані з нею ідеї “прав людини” та абстрактного гуманізму. Усе це викидається на смітник, з однієї простої причини – ці ідеї активно використовує сучасне буржуазне суспільство для виправдання своїх безсторонніх вчинків (Бадью, як одразу стає зрозумілим із загального контексту, заперечує буржуазне суспільство і є комуністом). Ці ідеї в сучасному своєму вигляді пройняті лицемірством і подвійними стандартами. Фактично вони покликані зберігати сформований статус-кво з тотальним пануванням приватної власності. Приймаючи сучасний гуманізм і права людини, як щось уже Спущене з Небес, нам залишається тільки карати порушників усталеного порядку, дотримуючись поліцейського нагляду. Але очевидно, що “права людини” (куди входить і право на приватну власність), як і вся подібна ідеологія, – штучне породження рук людини, і ніякого ореолу святості у всього цього бути не повинно. І якщо суспільству потрібно розвиватися і йти вперед, а консерватори використовують “хороші ідеї” для захисту старого порядку, то ці ідеї можна і потрібно викидати, щоб пізніше переформатувати їх уже в прогресивнішому ключі (і використовувати для захисту нового порядку, поки нові революціонери знову їх не викинуть на смітник).
Непрямим чином Бадью порівнює сучасне використання гуманізму і всю сучасну “етику” – з релігійною догматикою. Спробуй тільки вчинити “неетично”, спробуй тільки порушити права меншин хоча б ненавмисно. Одразу отримаєш свою анафему і порцію моралей від місцевих квір-священиків. Тут ми маємо справу з найпростішою реакцією будь-якого консерватора на сучасні процеси в європейській культурі. Почасти такий підхід сучасної буржуазної людини тримається на певній самоочевидності зла, яка виникає при прийнятті певних ідеологічних аксіом. Позитивна програма сучасної “етики” вибудовується як заперечення чогось очевидно поганого. Вона звучить приблизно так: “Не роби погано – і ти будеш хорошою людиною”.
Бадью вважає, що подібним чином чинили і християнські священики в минулому. Але це перший бік звичного всім конструювання етики, “від противного” до Зла. Другий бік полягає в підході емпатії, в житті “для інших“. Він також не має жодної по справжньому “позитивної” програми, а постулює самозабуття людини в різноманітних активних діях. Але для Бадью, який мислить ГЛОБАЛЬНО – це надто дріб’язково і несерйозно. Щоправда, цей свій зарозумілий підхід філософа, що “витає поза вимірами”, він висловлює не одразу, а критику емпатії спершу розгортає більш абстрактно, через фразу “для Іншого”, яку він знову оголошує лицемірною і суто західною моделлю захисту буржуазного суспільства.
Критику емпатичного підходу Бадью розгортає через тему мультикультуралізму, тему мігрантів у Європі та тему війни в Югославії. За всієї співчутливості до бідних незаможних, за всього постулювання “толерантності” і рівності всіх людей, сучасна західна етика відмовляє в прийнятті будь-якої “інакшості”, яка не поділяє принципи гуманізму специфічно західного зразка. Інакше кажучи, ми приймаємо інакшість китайця, тільки якщо це стосується якихось зовнішніх атрибутів моди, мови, типу поведінки в суспільстві, які не зачіпають комфорт нашого звичного життя. У найфундаментальніших ідеологічних моментах ми вимагаємо повної асиміляції “інакшої” людини. Так само ми постулюємо рівність усіх, але не хочемо дати притулок усім охочим мігрантам, а говоримо, що можемо дозволити лише певну кількість. А раз так, то ми повинні будемо визначити, хто житиме у Франції, а хто повернеться додому в злидні. І на яких підставах ми це робимо? Тут також виникає простір для виявлення лицемірства. Бадью при цьому, як істинний лівак, вважає, що можна було б прийняти всіх і кожного, пожертвувавши такою дрібницею, як високий рівень життя. Тлінне матеріальне не має заважати реалізації великих ідей.
Тема війни в Югославії і зовсім банальна, за її допомогою Бадью нагадує, що хоча війна в принципі завжди жахлива, і це всі визнають, але ніхто не турбується про війни в Ємені, Конго або Бірмі, оскільки вони “далеко”, а про випадки, подібні до Югославії, говорили дуже докладно і яскраво, тому що Белград “у двох годинах літаком від Парижа”. Отже, ми і тут проводимо поділ, кому можна і потрібно співчувати, а кому ні, і співчуваємо ми білим європейцям, які живуть поблизу, що показує, наскільки щирий наш підхід етики “для іншого”.
Насправді Бадью вже тут займається софістикою, бо виходить із передумови, що “інший” як простий сусід із будинку навпроти – це надто дріб’язково (!), і треба розкривати лицемірство на глобальних прикладах. Це ж стосується і самоочевидності зла. Якісь дріб’язкові події на кшталт пограбування однієї приватної особи – це ж не-філософський рівень, тож навіть і злом толком не може вважатися. Будувати етику на протистоянні такому злу – не можна просто тому що не можна. Що нас мають цікавити якісь Піднесені й Величні речі – Бадью навіть не збирається доводити, це, мовляв, і так самоочевидно. Але поки що його основна теза в моєму вільному переказі звучить так:
Етику будують на запереченні апріорного зла, яке виводять із суспільного консенсусу про зло. Суспільство в нас буржуазне, тому й зло – це зло для буржуа. Або етику будують на емпатії до ближнього, що закінчується сучасною ідеологією толерантності. Але і емпатія, і заперечення зла – недостатні для конструювання повноцінної етичної системи, а в буржуазному суспільстві ці позиції до того ж ще й просякнуті лицемірством і подвійними стандартами. Для неї необхідне якесь позитивне ядро, якась Велика Ідея.
Бадью вважає, що інакшість кожної людини на землі від будь-якої іншої, навіть у межах однієї родини – самоочевидна констатація факту. Тому вона й не варта особливої уваги філософа. Сам він вважає, що більш послідовно приймає всякі інакшості, ніж навіть ті, хто бере це гасло на щит. Але в глобальному політичному розрізі він просто підтримує ідеологію В.В. Путіна щодо “багатополярності”. Путіна щодо “багатополярного світу”, де до кожної культури ставитимуться з повагою і не намагатимуться перекроювати за західним зразком. Що характерно, у передмовах до своєї “Етики”, Бадью вкрай засуджує НАТО і співчуває всім країнам, які борються проти цієї організації. Але що ще характерніше, у конфлікті 2022 року Бадью побічно підтримує НАТО, хоча і висловлюючи своє лівацьке “фі”.
Мамин революціонер
Підхід Бадью до етичного питання через Велику Ідею (такий термін він не використовує, якщо що), приводить його до міркувань у ніцшеанському дусі щодо обивателів і гідних. Сама Велика Ідея, хоча прямо й не артикулюється, але це насамперед революція і побудова комуністичного суспільства. Це і є те “позитивне”, добро, яке має стояти в основі істинної етики. І добро не має бути негативним боком визначеного нами заздалегідь зла (як у поганих і дурних буржуа). Навпаки, основою для етики має виступати саме добро (тобто комунізм), протистояння якому і має бути оголошено злом.
Звичайні люди, вони ж обивателі – прямо ототожнюються з тваринами, які мислять і спілкуються між собою “думками” (див. парменідівський концепт опозиції істини-думки), і не виходять зі свого побутового кругозору. Навіть обговорення політичного порядку денного, критика чергових непопулярних реформ тощо. – є не більше ніж “думками” для чергової світської бесіди. Усе це низько, нікчемно, каже Бадью. Справжня повноцінна людина має прагнути до над-буття, до чогось більшого, ніж вона сама. До “безсмертя”, як каже Бадью, прагнення до якого і виділяє людину з царства тварин. Тому істинна людина не живе “думками” (хоча це настільки базові речі, що без них нікому не обійтися, і цього вона не може не визнати), але її цікавлять тільки “істини”.
Тут долучається до справи концепція “істини” і “події”, і ще багато різних термінів, які переказувати я вже не буду. Зупинимося на цих двох, щоб зрозуміти всю суть етики Бадью. У світі зазвичай не відбувається нічого особливого, все йде своєю чергою, що поробиш, світом правлять обивателі. Але щоразу в такому статус-кво є якийсь простір негативного, якась порожнеча, недостатність. Іноді такі порожнечі заповнюються “подіями”, чимось важливим, що виходить за рамки звичного статус-кво. У різних сферах життя це може бути що завгодно, навіть відкриття нового музичного жанру – подія в музиці. Подія відбувається і все, далі її вже немає, це мить. Але вона залишає за собою слід. І люди, обивателі-тварини, можуть перейнятися подією, і почати конструювати з себе “суб’єкт-носій” цього нового проривного явища. “Істиною” тут оголошується набір поглядів і підходів, які виправдовують “подію”, підтримують її далі в часі та намагаються провести через себе імпульс, заряд від події до її реалізації в дійсності. Очевидно, що тут мається на увазі комуністична революція (сам Бадью використовує образи 1968 року та Культурної революції в Китаї). Справжній не-обиватель повинен зберігати вірність істині (тобто партійній лінії), що обстоює “подію”. І оскільки етика конструюється на основі “істин”, то злом у цій етичній системі буде відхід від партійної лінії.
Бадью постійно журиться на тему того, що люди замість Великої Ідеї – цікавляться своїм простим проживанням життя з дрібними радощами. Ще більше його дратує етика насолод, або етика пошуку щастя в цьому світі (тобто несвідомий псевдо-епікуреїзм сучасності). Адже такі люди можуть знайти щастя навіть у буржуазному суспільстві, що для Бадью просто неприпустимо. Тому обивателям-тваринам протистоять пасіонарні революціонери. Ці надлюдини з гордістю помирають на барикадах за Ідею, і долучаються до чогось Великого, прагнучи в такий спосіб до Безсмертя, до чогось більшого, ніж є сама ця людина (а сама-по-собі людина оголошена тваринним хижаком).
Так Бадью під виглядом “об’єктивної етики” просуває своє романтичне барикадне світосприйняття, притаманне багатьом лівим у ХІХ столітті, в Парижі 1968-го і, в принципі, багатьом лівим досі. Він намагається сказати, що будь-хто, хто не мріє віщати з броньовичка, як Ленін, або спіймати кулю, як Роза Люксембург, – це нелюдяні створіння, тваринні виродки. І все це постулюється за допомогою ідеалістичної та реакційної філософії Платона, стоїків, картезіанців та інших консервативних любителів Високого. Ти повинен завжди бути “кимось”, і це не якась абстрактна людина, а обов’язково “маоїст”, “соціал-демократ”, “марксист”, “анархіст” тощо.
Єдина проблема, яку розуміє і сам Бадью, що деякі події можуть призвести до створення, наприклад, “нациста”. І він теж може бути вірним своїй партійній лінії тощо, і виходить, що в нього також є своя “істина”, на якій базується цілком повноцінна правильна етика. Бадью це розуміє, і намагається розділити “події” на правильні та уявні, і навіть правильно зрозумілі події він також поділяє на різні види хибних інтерпретацій і зловживань. Усе це виглядає не більш переконливо, ніж спроба зробити маминого лівака “істинною людиною”, тому навіть не буду далі це все переказувати.
Вище ми говорили вже, що відмова від ідей на кшталт “прав людини”, як від консервативних ідей, покликана розчистити шлях для подальшого розвитку. Але потім, коли наші революційні події та їхні “вірні істині” борці зможуть побудувати нове суспільство, старі ідеї знов можуть повернутися й охороняти стабільність уже оновленого суспільства. Так, Бадью і сам каже, що багато “подій” можуть перейти від статусу “істини” до статусу “думки”. І обивателі знову використовуватимуть права людини як щось самоочевидне, щоб засуджувати або схвалювати вчинки в нашому оновленому суспільстві. Але в цьому всьому немає істинної життєвості, немає пасіонарності. Тому “істина” завжди є певним процесом, певним новаторством, але не всяке новаторство, а саме суттєво значуще (приблизно як і з революціями, марксисти визнають не кожну, а лише ті, які ведуть до нового світоустрою, а в наших реаліях це будуть винятково комуністичні революції). Бадью не влаштовує просте проживання життя, навіть якщо це хороше життя в хорошому суспільстві. І такий його підхід, звісно ж, має тимчасовий характер, адже якби ця “Етика” була універсальною, то Бадью мав би не бажати поразки буржуазії, бо інакше в ідеальному суспільстві більше не буде місця Великим Діянням і революційному пафосу. Наскільки Бадью сам розуміє, що його підхід суто-утилітарний, і зберігає актуальність тільки в рамках “буржуазної епохи” – зрозуміти важко. Сам він веде виклад так, ніби претендує на більшу універсальність, і тоді справді виявиться, що цей “мамин революціонер” – остання особа у світі, якій потрібна реальна перемога революції. Бадью описує етичну систему для людей, яким процес важливіший за мету.
У підсумку вся “Етика” зводиться до того, що треба бути вірним “партійній лінії” піонером, готовим самовіддано віддати життя за комуністичні ідеали. І жити треба так, щоб усі твої вчинки були маніфестацією великих подій минулого, і щоб ти був ходячим нагадуванням про ВФР, Жовтень, 1968-й рік тощо. Загалом, будь звичайним ліваком пост-радянського простору, типовим передплатником пабліка “Вісник Бурі” – і можеш сміливо вважати себе надлюдиною на тлі цих жалюгідних комашок із “натовпу”, які зайняті своїми дріб’язковими справами. Борись за світле майбутнє комунізму, заперечуючи все мирське й існуючи аки стоїк (хоча для проформи Бадью окремим параграфом засудив аскетизм як не-необхідну рису для революціонера). Такий цей твір. А моє ставлення до нього – цілком негативне, що навіть розписувати не хочеться. Моє критичне ставлення має бути і так помітно в самому тоні викладу матеріалу.